Главная | Статьи и сообщения | Читать в Яндекс Ленте; Получить Rss на E-mail |

 

[Із "Наукових записок. Збірника праць молодих вчених та аспірантів". - К., 2001. - Т. 6. - C. 263-274]

Олена Бачинська

Придунайський край – територія відновлення державотворчих традицій українського козацтва наприкінці XVIII – XIX ст.

Придунайський край в історичній літературі не розглядається як територія витоків українського козацтва, формування державотворчих традицій або козацького устрою взагалі. Дійсно, Придунайська територія не була колискою творення традицій українського козацтва, але вона була втягнута в сферу інтересів українського козацтва ще з XVI-XVIII ст.: походи на фортеці Аккерман, Ізмаїл, Кілія вкрили славою не одне покоління козаків, на ці землі вийшла перша українська еміграція І. Мазепи та П. Орлика. Відкриття нових політичних реалій наприкінці XVIII ст. поставило перед козацтвом питання відтворення традицій державотворення саме на землях Подунав’я. Постійна боротьба в пониззі Дунаю за створення нового державотворчого центру Січі постає перед дослідниками через архівні документи.

Після зруйнування Запорозької Січі у 1775 році, як відомо, частина козаків перейшли на територію Туреччини. Спочатку козаки розселилися в Очаківській окрузі, на Березані, по Тилігулу, біля Хаджибею і Балти, у пониззі Дністра від Аккермана до Бендер, Буджаку – Вилковому, Кілії, поблизу Тульчі й Галацу1.

До середини 1778 року питання про політичне положення запорожців було вирішене: султанський уряд, незважаючи на протести Росії, офіційно прийняв їх під свою юрисдикцію. Поступаючись вимогам козаків створити свою власну організацію, турецька влада мала намір створити на Дністрі Січ, для чого визначила місце “між Бендерами і Аккерманом”. Козакам надавалися землі під заснування Січі в Кучурганах, озброєння і коні. Кошовим було призначено полковника Гната, який отримав звання бунчукового паші2. Але спроба закласти Кіш не вдалася. Після цього уряд Катерини ІІ передав російському послу в Константинополі О. Стахієву інструкції, в яких вимагав у султана видачі запорожців, як російських підданих-втікачів. У разі відмови, О.Стахієву дозволялось запропонувати султанському уряду в обмін на признання за Туреччиною Очаківської округи, переселити запорожців за Дунай. Пропозиція російської сторони була прийнята Туреччиною, внаслідок за Айнали-Кавакською конвенцією 1779 року султанський уряд зобов’язувався “запорозьких козаків по цей бік Дунаю перевести і оселити всередині турецьких областей так далеко, як тільки можна буде від Чорного моря”3. За рішенням турецької адміністрації запорожці мали бути оселені в Румелії “у віддалених від чорноморського берега селах, від трьох до п’яти чоловік на село”4. Між тим, ці заходи до кінця виконані не були. Хоча значна частина запорожців була переселена на Дунай, численні групи козаків продовжували і на початку 80-х років XVІІІ століття знаходитися на Очаківщині, в нижньому Подністров’ї і в нижньому Буджаку. Російська кордонна адміністрація протягом 1781-1782 років мала цілком достовірні відомості про те, що близько восьми тисяч запорожців “проживають у пороблених землянках”, “починаючи від турецького міста Білгорода, що знаходиться за Дністром, до Дністра і вверх нього за Бендери на Балту і звідти по польському кордону Кодимою і по Бугу до Очакова, а від нього до Білгорода всі степи під лаштування Нової Січі віддані запорожцям, які оселі мають зайняти і будуватися в гирлі Дністра”5. Проте на думку Ф. Вовка в Дунайській дельті в 70-80-х роках XVIII ст. не існувало “правильної Січі”, тобто власної організації козаків на традиційних засадах, “запорожці жили окремими невеликими рибальськими ватагами, розкиданими по всій Дунайській дельті, переважно ж біля бессарабських лиманів”6. Інші дослідники вважають, що запорожці вже у 1776 році мали свою Січ або в околицях Вилкового, або в Караормані на острові Св. Георгія7.

Питання про переселення запорожців за Дунай піднімалось російським урядом неодноразово і в подальшому, аж до початку війни 1787-1791 років оскільки знаходження їх поблизу російських кордонів створювало сприятливі умови для втеч із Росії. Слід зазначити, що турецький уряд, як правило, йшов назустріч цим вимогам Росії. Проте у віддалених і погано контрольованих територіях, зустрічаючи протидію як самих запорожців, так і місцевої турецької адміністрації, зацікавленої в експлуатації по суті безправних втікачів, турецький уряд так і не зумів домогтися реалізації власних розпоряджень. Переселення запорожців у віддалені від російських кордонів райони, включаючи Румелію, розосередження козаків невеликими групами в турецьких селах, відволікало їх від традиційних господарських занять (зокрема, рибальства) і віддавало під контроль турецькій адміністрації. Тяжкі умови, в яких опинились колишні запорожці, а також низка заходів російського уряду, спрямованих на виклик козаків в Росію (зокрема, агітація російських резидентів, оголошення про створення “Війська вірних козаків”) призвели до повернення окремих груп козаків у російські межі.

Ці події викликали серйозні зміни у відношенні султанського уряду до задунайських запорожців, оскільки створили реальну можливість переходу із турецьких володінь. Останнє, в умовах підготовки нової війни з Росією, для Туреччини було вкрай небажане. Внаслідок чого запорожцям дозволялось створити власну військово-адміністративну організацію – Січ, яка одержала певну автономію. Як відомо, Кіш розмістився в Катирлезі на Дунавці. Ймовірно, це була перша Задунайська Січ закладена на традиційних засадах8. Турецька адміністрація також дивились крізь пальці на промисли і поселення запорожців в пониззях Дунаю і Буджака.

Російсько-турецька війна 1787 – 1791 років не вплинула серйозно на райони розміщення задунайських запорожців. Вони продовжували будувати Січ в Катерлезі. Однак тут запорожці зустріли опір некрасівських козаків, які не бажали поступатися вигідними рибними ловами9. Внаслідок військових сутичок між запорожцями і некрасівцями, а також розуміння турецького уряду бажань задунайців створити власну організацію, першим наказано було перейти в район Сеймен, містечка в Ісакчинській окрузі, на Сухому Дунаї10.

Рапорти російської прикордонної адміністрації і донесення російських консулів зазначають появу в цей період у Придунайських степах значних груп задунайських запорожців. Предводитель дворянства Тираспольського повіту Туманов 10 квітня 1804 року повідомляв херсонському військовому губернаторові А. Розенбергу про те, що задунайські запорожці одержали дозвіл султанського двору селитися “по ордах татарських” в Аккерманському і Кілійському округах і по берегах нижнього Дунаю11. Ці дані були декілька разів повторені в донесеннях інших представників російської адміністрації прикордонних районів Дністра, які зазначали, що “запорожці роблять свої роз’їзди по правому боці річки Дністра і всій Бессарабії”. Крім того, ясський консул Андрій Жерве, посилаючись на повідомлення російського драгомана в Галаці, звертав увагу військового губернатора на ті обставини, що “запорожці почали надто збільшуватися” і активізують свої дії в Буджаку і в Молдавії12. Послані у серпні 1804 року за Дністер російські розвідники підтвердили, що у Буджаку концентрується значна кількість запорожців і, що кошовий Задунайської Січі тимчасово переніс свою резиденцію в Татарбунари13. В той самий час задунайці поповнили свої сили новими втікачами, повернулися до гирла Дунаю і продовжили боротьбу за будову власної організації. Вони витіснили некрасівців з Катерлезу, де знов заклали Січ. Катерлезька Січ проіснувалa протягом 1803-1805 років і була зруйнована турецькими феодалами і некрасівцями.

Намагання задунайців мати власну організацію подібну до колишньої Запорозької Січі розуміли не лише турецькі, а й російські урядовці. Особливо питання стало актуальним напередодні нової російсько-турецької війни 1806-1812 років. Адже Задунайський Кіш у Катерлезі був зруйнований, а територія Придунайських земель, де проживало задунайське населення опинилася під контролем російської армії. Саме створенням установи подібної до “Нової” Січі російський уряд намагався привернути задунайців на свій бік. Цьому сприяв перехід 23 грудня 1806 року задунайського отамана Трохима Гайдабури (Майдабури) зі 103 козаками і вже 10 січня 1807 року в Кілії загін складав 250 “чорноморських піших волонтерів”14.

Враховуючи успіхи у формуванні волонтерського полку з задунайських запорожців і забіглого українського населення, яке намагалось легалізувати своє становище, командуючий Молдавською армією І.І. Міхельсон і новоросійський генерал-губернатор Е.Й. Рішельє вирішили створити на Дунаї козацьке військо, “дати йому найменування Усть-Дунайського, подаючи надії, що воно може одержати приклад Війська Запорозького, якщо як чорноморці, це заслужить”15. 18 січня 1807 року І.І. Міхельсон видав оголошення, в якому від імені російського уряду звертався до задунайських запорожців з закликом вступити до Усть-Дунайського Буджацького козацького війська, центрами його формування призначалися Кілія і Галац. В оголошенні зазначалося, що воно буде створене “за прикладом війська колишнього Запорозького”. Утримання війська визначалося за зразком Чорноморського. 20 лютого 1807 року Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо було офіційно затверджене указом Олександра І.

Зовнішній устрій війська нагадував Запорозьке. Управління здійснював Кіш на чолі з кошовим отаманом. Старшина носила традиційні найменування. Військо складалося з куренів на чолі з курінними отаманами. Куренів нараховувалося 40, 38 з яких носили назви таких як у Новій Січі, а два мали назви Болгарський і Сербський. Кошовому отаману надавався пернач, а війську – прапор і військова печатка. На цьому, власне, і закінчувалась подібність між Усть-Дунайським Буджацьким та Запорозьким військами. Різниці між ними були надто суттєвими, а головне, мали принциповий характер.

Військо цілком і повністю підлягало російському командуванню. Нагляд за ним здійснювався начальником Галацького військового загону генерал-майором П.М. Колюбакіним. Кошовий отаман і вся інша старшина призначалася царською адміністрацією, а не обиралася козаками. На керівні посади потрапляли люди, які змогли заслужити протекцію командування. До війська дозволялося набирати задунайських запорожців, чорноморських козаків та інші категорії українського і російського населення, які мешкали в Бессарабії, Молдавії і Волощині до 1806 року. Заборонялося приймати лише підданих Росії, які перейшли кордон після початку війни. Однак, не допустити проникнення у військо втікачів з 1806 року було неможливим. Одеський комендант генерал-майор Кобле з обуренням писав, що “в цьому війську різного звання людям чиниться набір на службу не вимагаючи документів про їх стан, які дозволяють обрати службу. Це тим, які шукають порятунку від повинностей, а також від регулярної служби і невиплачених боргів, дуже сприяє”16. Через відсутність документів власті вимушені були використовувати існуючий інститут присяги. Згідно з ним для встановлення особи досить було прийнятих під присягою свідоцтв людей, які могли підтвердити походження даної особи. Про це саме свідчив і сам кошовий отаман усть-дунайців І. Підлесецький, стверджуючи, що ті, які “приходять записуватися на службу в запорожці оголошують себе завжди вихідцями з-за Дунаю або тими російськими підданими, що вийшли в останню російсько-турецьку війну 1787-1791 років, чому й важко і неможливо без вірних доказів дійти до істини”17. На середину липня 1807 року у війську нараховувалося понад дві тисячі козаків.

Створення на Дунаї “Нової Запорозької Січі”, як про це пішли чутки в Україні, викликало серед селянства надії на відродження козацтва, а з ним і отримання волі. Це призвело до значних втеч населення до “Дунайської Січі”. Новоросійський генерал-губернатор Е.Й. Рішельє 14 червня 1807 року писав головнокомандуючому Молдавською армією І.І. Міхельсону, що “селянський рух за переселення в Подунав’я набрав гострих форм і нерідко переходить у збройні сутички між втікачами і земською поліцією”18.

Масовий рух селян в Придунайські землі за “козацькою волею” викликав тривогу уряду. За висловом нового головнокомандуючого Молдавською армією О. О. Прозоровського, вони “бажають перейти в цю Нову Січ, щоб користуватися більшою волею і створити там збіговисько, подібне до того, що колись на Дніпрі було”. Питання про це розглядалося на засіданні комітету міністрів, де підкреслювалося, що втечі “особливо збільшилися після проголошення в 1807 році про вільний вступ до Буджацького запорозького війська”. 20 липня 1807 року Олександр І в рескрипті на ім’я І. І. Міхельсона видав наказ припинити подальше формування війська і вжити всіх заходів до повернення втікачів.

Для ліквідації війська на Дунай прибула спеціальна каральна експедиція на чолі з начальником Херсонської рухомої міліції генерал-лейтенанта І. О. Нікориці. Вона повинна була заарештувати всіх втікачів і повернути їх до Росії, а колишніх задунайських запорожців і чорноморців відправити на Кубань. Втім, значна частина усть-дунайців почала тікати від царських урядовців. Частина з них лишилася в Бессарабії, приписуючись до міст і селищ, а частина перейшла за Дунай до запорожців.

Задунайці, отримавши поповнення усть-дунайцями і селянами-втікачами з України, розпочали нову боротьбу з некрасівцями за дунайські гирла і Катерлез. 1812-1814 роках сутички переросли у справжню війну, під час якої задунайці знов оволоділи Катерлезом, а згодом і головним центром некрасівців – селищем Великий Дунавець, де заклали власну Січ. Дунавецька Січ устроєм повторювала Січ Наддніпрянську. Вона мала 38 куренів, з тими з назвами, які були і в Новій Січі, приміщення для старшини, титарні та церкви. Керувалась Січ власною обраною старшиною. Остання зосередила в своїх руках усю повноту адміністративної, військової, судової влади на Січі, відала також господарськими справами. Турецький уряд не втручався у внутрішні справи задунайців і вимагав від них лише виконання військової служби. Січі підпорядковувалась територія навколо неї та в Георгіївському гирлі Дунаю. Значна частина задунайських запорожців (вихідців в Росію) повідомляла, що походить із Запорозької Райї, інакше кажучи, поселень, які знаходяться безпосередньо під юрисдикцією Задунайського Коша. Джерела називають низку поселень, що розташовувались на території підвладній Січі – Нижній Дунавець, Караорман, Райя, Іглиця, Катерлез та інші19. Фактично Дунавецька Січ стала центром навколо якого консолідувалось християнське населення в пониззі Дунаю і ототожнювалась з продовженням державницьких традицій козацтва.

Козаків, які залишились на території Бессарабії після закінчення російсько-турецької війни 1806-1812 років, нараховувалось понад 1300, з яких, за їх власним свідченням, 200 мали власне господарство, а всі останні змушені були наймитувати20. Козацька старшина почала клопотання про відновлення в Придунайських землях козацького війська, мотивуючи це можливим виходом із-за Дунаю ще 1200 козаків. Проте посилаючись на попередній досвід утворення Усть-Дунайського Буджацького війська, місцева адміністрація рішуче відхилила проект, побоюючись активізації селянського руху в краї.

Війна 1812 року з Францією викликала до життя проект відновлення “Вільного Дунайського козацького війська” в Бессарабії, автором якого був якийсь штабс-капітан на прізвище Шостак. Ним передбачалось зарахування до складу війська колишніх козаків вихідців з-за Дунаю, вільних іноземних та російських підданих. Війську мали бути передані землі між Дунаєм і Дністром. За організаційними засадами воно будувалося на зразок Чорноморського козацького війська. Внутрішній устрій базувався на козацькому самоврядуванні. Козаки мали на власному спорядженні нести кордонну службу на Дунаї і вздовж Чорноморського узбережжя. Цей проект був поданий командуючому Дунайською армією адміралу П. В. Чичагову. Він загалом схвалив його, виходячи, перш за все, з військових потреб. Однак проти відновлення в краї козацтва рішуче виступила місцева адміністрація на чолі з бессарабським цивільним губернатором С. Д. Стурзою. Губернатор категорично відхилив проект, посилаючись на досвід утворення Усть-Дунайського Буджацького війська, яке призвело до активізації селянського руху21.

Втім, зацікавлений у швидкому заселенні приєднаного району, уряд офіційно дозволив усть-дунайцям селитися в Придунайських землях. Організація поселення покладалась на колишніх старшин усть-дунайців – полкового осавула Р. Согутчевського і значкового товариша Г. Вареника, які одержали право збирати козаків з усього краю. Цим заходом урядова адміністрація розраховувала також залучити до переходу на російський бік задунайських запорожців. 30 серпня 1814 року уряд видав маніфест, в якому обіцяв задунайцям амністію і наділення їх землею, а в 1817 році і права іноземних колоністів.

Зазначені заходи істотно вплинули на задунайських запорожців. Протягом 1815-1817 рр. у Бессарабію з-за Дунаю вийшло кілька груп козаків, які разом з усть-дунайцями оселилися в Ізмаїльському повіті в с. Дракуля (тепер с. Трудове Кілійського р-ну Одеської обл.).

Переважну більшість поселенців складала козацька сірома, яка не мала ніякого майна і змушена була наймитувати в маєтках сусідніх поміщиків і господарствах заможних колоністів. Скориставшись переселенням козаків, до них приєдналося чимало селян. Оселившись разом, вони відмовлялися сплачувати податки і виконувати земські повинності. Поселенцям доводилося вести також уперту боротьбу з поміщиками, які намагалися захопити відведену козакам землю.

В 1820 році друга група усть-дунайських козаків і задунайських запорожців, незважаючи на опір земської поліції, в кількості 38 родин оселилася в Аккерманському повіті, заснувавши село Акмангіт. Новопоселенці уперто зрікалися сплати податків і виконання повинностей, рішуче домагаючись відновлення в Придунайських степах козацького війська. Проект передбачав включення до його складу всіх колишніх козаків і вихідців з-за Дунаю. За організаційними засадами воно будувалося на зразок Чорноморського козацького війська. Територія його мала охоплювати землі між Дунаєм та Дністром. Кіш та Січ розташовувались в с. Акмангіт. Козаки вимагали виключних прав на землекористування і рибальство, утворення власних органів самоврядування, за це козаки на власному спорядженні мали нести прикордонну службу на Дунаї і Чорноморському узбережжі22. В тогочасних документах вони одержали назву акмангітських, або мангітських козаків.

Царська адміністрація, розраховуючи подолати опір козацтва, поділила його на дві групи. За наказом намісника Бессарабії генерала І.М. Інзова усть-дунайці зараховувалися до державних селян з підпорядкуванням земській владі і відбуванням відповідних повинностей. Щодо задунайських запорожців, то сподіваючись схилити їх на свій бік і привернути увагу тих, які лишилися за Дунаєм, уряд надав їм права іноземних колоністів, але з обов’язковим переселенням у колоністські округи. Через це в 1823 році частина задунайців була переселена в Ізмаїльську колоністську округу с. Новопокровське (тепер с. Покровка Ізмаїльського району Одеської області).

Проте основна частина козаків, категорично відмовилася від переселення в колонії іноземних поселенців, затято вимагаючи створення козацького війська або переселення на Кубань. У листі до О. Аракчеєва від 1822 року вони писали: “бажаємо, як наші предки, нести військову службу на воді і на суші під ім’ям Усть-Дунайського Буджацького війська”. Розглядаючи ці вимоги міністр внутрішніх справ В.С. Ланський підкреслював, що козаки “виключаючи себе з колоністського відомства намагаються зберегти у своєму внутрішньому правлінні певну незалежність, властиву їм з попередніх способів життя”23. В усіх вимогах козакам було рішуче відмовлено і вони були підпорядковані Комісії казенного поселення в Бессарабії.

З середини 20-х років ХІХ ст. ставлення царської адміністрації до усть-дунайських козаків помітно змінилося. 1824 року з Задунайської Січі почався масовий вихід козаків у російські кордони, що було викликано спробами турецького уряду використати задунайців для придушення національно-визвольного руху в Греції. Переважна більшість вихідців оселилася в Бессарабії разом з усть-дунайськими козаками, відмовляючись від підпорядкування відомству іноземних колоній. Вважаючи себе ображеними, “не отримуючи обіцяного, працею здобутої винагороди за заслуги перед урядом”, вони, як писали самі козаки: “залишаються чекати особливих привілеїв”. Отримання ж цих привілеїв вони пов’язували з утворенням нового козацького війська.

Це створювало в прикордонні певну напругу. Дві держави – Росія та Туреччина, в умовах підготовки війни між собою намагалися різними засобами підпорядкувати собі козаків. Прагнучи стимулювати подальший вихід задунайців і враховуючи підготовку до війни з Туреччиною, уряд у лютому 1827 року дозволив їм селитися разом з усть-дунайцями, звільнивши обидві групи на десять років від сплати податків і виконання повинностей.

Перехід запорожців продовжувався і подалі, аж до початку російсько-турецької війни 1828-1829 років. Через збільшення населення в Акмангіті, частина задунайських запорожців і усть-дунайських козаків перейшла на нове місце в Аккерманському повіті, де в 1827 році заснувала с. Старокозаче.

Незабаром про це стало відомо в Задунайській Січі через ізмаїльського градоначальника генерала С.О. Тучкова, який повідомляв про можливість початку війни з Туреччиною і радив запорожцям перейти на бік Росії. Переговори про це велися з окремими старшинами, кошовим Василем Незамаївським і далі вже з новим кошовим Йосипом Гладким. Між запорожцями почалися глибокі протиріччя. Одна частина їх прийняла пропозицію про перехід на російський бік, інша була певна в тому, що під час війни Росія захопить землі Задунайської Січі і, що треба перебиратися в інше місце.

У квітні 1828 року розпочалась нова російсько-турецька війна. Вже в травні стався перехід частини задунайців на чолі з Й. Гладким в межі Російської імперії. Військові дії і перехід Й. Гладкого пожвавили надії козацтва, що проживало в Придунайських землях, на створення в краї власної козацької військової організації. При активній допомозі С. О. Тучкова козаки отримали дозвіл на формування в Придунайських землях з українських козаків, які оселилися в краї до 1828 року Дунайського козацького війська. Згодом до козаків приєднали волонтерів з Балканських країн і Молдавії, які служили в російській армії, відставних солдатів, українських і російських селян, коронних циган Бессарабії. До війська входили 11 станиць і хуторів Аккерманського повіту з населенням 13150 осіб (на 1868 рік): Акмангіт (Білолісся), Старокозачя, Волонтирівка, Михайлівка, Миколаївка, Новотроїцьке, Каїри (Крива Балка), Костянтинівка, Петрівка, Миколаївка-Новоросійська (Байрамча), Фараонівка (тепер села в Білгород-Дністровському, Кілійському, Саратському, Татарбунарському р-нах Одеської області та районі Штефан Водє Республіки Молдова). В адміністративному і військовому відношенні Дунайське військо підлягало новоросійському і бессарабському генерал-губернатору. Місцеве управління здійснювалося Військовим правлінням на чолі з наказним отаманом, що призначався урядом. Військове правління поділялось на цивільну і військову частини. У станицях керування відбувалось виборними станичними отаманами. Штаб і Військове правління знаходилось в м. Аккерман, з 1857 в станиці Миколаївці-Новоросійській. У 1844 вийшло “Положення про Дунайське військо”, яке регулювало на засадах Війська Донського і Чорноморського систему адміністративного управління, штати полків, основні завдання військової служби. Козацька служба тривала 30 років: 25-польова, 5-внутрішня. Військо складалося з двох кінних шостисотенних полків, вони мали нести прикордонну службу на Дунаї, Пруті та Чорноморському узбережжі до Дністра, внутрішню - в Бессарабській та Херсонській губерніях, тримали залоги в Ізмаїлі й Аккермані.

Така організація управління і військової служби навіть близько не нагадувала організацію Усть-Дунайського війська, і тим більш Січі. Але, незважаючи на це, козаки і, особливо селяни сприймали організацію Дунайського війська, як відновлену “Нову Січ на Дунаї”, державні традиції якої дозволяли б їм отримати нволю і завести власне господарство, на інших умовах ніж в Російській імперії. В цьому плані показовими є свідчення багатьох з такого роду втікачів. Так, записавшись до Дунайського війська в 1828 році під чужим прізвищем, мешканець с. Дальник під Одесою Лаврентій Соколовський вважав, що “навіки залишиться вільним в козацькому званні і відведуть йому землю з усіма вигодами”. Свідчення про причини, за якими вступали до війська інші втікачі, суттєво не відрізняються від попереднього. Знайдений у війську колишній кріпак кишинівського боярина Плакіди Василь Непомнящий сподівався “якщо він буде записаний в козаки, залишиться вільним від селянства”. Зарахований до війська втікач поміщика Іониці Помана Василь Візітєв на допиті розповів, що втік від свого господаря оскільки “терпів неодноразові побої і вирішив шукати свободи”. На думку Бессарабської казенної палати “з однієї лише уявної вільності пристати і записатися до козаків” вирішив в серпні 1828 року селянин Іван Тищенко з села Гасан-Аспага Ізмаїльського повіту. Незабаром вона ж уточнила, що зміст цієї “вільності” полягав, перш за все, в переконанні Івана Тищенка: “як пристав вже до козаків, то використовувати його в громадських повинностях і вимагати казенних податків не мають права”24.

Такого роду нелегальних і напівлегальних елементів, як правило, людей або бідних, або зовсім не імущих, в період формування війська було зараховано до його складу досить багато. З самого початку формування Дунайських полків вони стали одним з каталізаторів селянського руху в краї. Це викликало помітні рухи селян нижнього Подністров’я і Подунав’я.

Про такий резонанс щодо створення Дунайського козацтва неодноразово повідомляла і місцева адміністрація. Бессарабська казенна палата, зокрема, відзначала, що чутки про формування в краї козацького війська “шкідливо” впливають на селян, багато з яких “згодні тікати до них (козаків) для однієї лише волі” і після “збирання і продажу хліба неодмінно будуть втікати”25. Такі втечі, за даними палати, вже відзначені в селах Кислиці та Гасан-Аспага. Одеський нижній земський суд також повідомляв про те, що в 1829-1830 роках відбувались “сильні втечі поміщицьких селян з Одеського повіту в Бессарабію за білетами якогось Чернявського і товариша його, який називається офіцером Усть-Дунайського Буджацького війська”26. Це підштовхнуло до “покозачення” й інших. В грудні 1829 року Інспекторський департамент Головного штабу повідомив новоросійського та бессарабського генерал-губернатора О. І. Красовського, що “багато казенних селян, дивлячись на те, що перші безперешкодно вступили до дунайських козаків, мають намір перейти за Дністер”27. Під чужими прізвищами до війська потрапили чимало селян Херсонської, Київської, Подільської, Харківської губерній.

У вересні 1834 року серед мешканців Татарбунарської волості поширились чутки, що “нібито на прийняття казенних поселян в козацьке звання надійшов від вищого начальства наказ”. Селяни почали натовпами з’являтися до командирів Дунайських полків з вимогами записати їх до козаків і виключити з податного реєстру”28. На 1835 рік підключилися до них мешканці багатьох сіл Аккерманського повіту, в тому числі Тудорово, Коркмази, Гура-Роша, Каплани, Молдавка, Карагасани, Ганкишла, Слободзея-Гасени, Раскайци. Подолати цей рух до “козацтва” адміністрації вдалося лише в кінці року.

1868 року через загальну військову реформу Дунайське (після 1856 року – Новоросійське) військо було ліквідоване. Козаки переведені на становище селян-власників. Проте усвідомлення належності до козацтва, як окремої верстви з власними традиціями і пільгами залишалось у дунайців до кінця ХІХ ст. Так, у 1882 році колишні козаки Старокозачої скаржились місцевій адміністрації на те, що багато з них “залишилось без землі або наділені нею в значно меншому розмірі, ніж користувались раніше”, і ніж встановлювало козакам “Положення про ліквідування Новоросійського козацького війська”29.

Свідченням того, що козаки сприймались, як окрема верства, зі своєрідними традиціями творення життя не лише ними самими, а й іншими, навіть на державному рівні, вказують вітчизняні та закордонні етнографічні карти кінця ХІХ- початку ХХ ст. Так, в селах і містах Придунайських земель поряд з українцями, росіянами й іншими національностями регіону окремою групою показані козаки (“Cazaci”, “Kozaks”) із зазначенням “Urmaşii Zaporojenilor Ruteni” – колишні українські запорожці. Чисельність їхня визначається по-різному від 12 тисяч в Придунайських землях у 1859 році30 до 35 тисяч на території всієї Бессарабії у 1916 році31.

Таким чином, наприкінці XVIII-ХІХ ст. Придунайський край став територією відновлення зруйнованих і вироблення нових, пристосованих до тогочасних реалій життя, державотворчих традицій українського козацтва, на які мали зважати усі країни регіону.

  1. Иванов П.К. К истории запорожских казаков после уничтожения Сечи //Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1904. – Т.ХXV. – С.27-31
  2. Дубровин Н.Ф. Присоединение Крыма к России: Документы. - С.Пб., 1885.-Т.2. – С. 445, 487, 700-701
  3. Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир. – М., 1955. – С. 363
  4. Дубровин Н.Ф. Вказ. праця. – Т. 3. – С. 10-12
  5. Степовий В. До історії Задунайської Січі // Україна. – 1914. - № 3. – С.15, 19-20
  6. Кондратович Ф. Задунайська Січ // Киевская старина. – 1883. – № 1.–С.52
  7. Слободян В. Січ на Дунаї // Літопис Червоної калини: Історико-краєзнавчий часопис. – Львів, 1991. – С.64
  8. Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775-1828 рр. Історико-документальний нарис. – Одеса, 1995. – С.15-26
  9. Бачинський А.Д. Дунайські некрасівці і задунайські запорожці // Історичне краєзнавство Одещини. – Одеса, 1995. – Вип.6.–С.7-23
  10. Бачинський А.Д. Січ Задунайська… – С.26
  11. Російський державний військово-історичний архів (далі РДВІА), ф. ВУА, спр. 348, арк. 2-2 зв.
  12. Державний архів Одеської області (далі ДАОО), оп. 248, спр. 2771, арк. 9-12 зв.
  13. РДВІА, ф. ВУА, спр. 348.– арк. 55
  14. ДАОО, ф.1, оп. 218, спр. 1 за 1806 р., арк.115
  15. РДВІА, ф. МА, оп. 165, зв. 26, спр. 65, ч.2, арк. 26
  16. РДВІА, ф. МА, оп. 165, спр. 41, ч.2., арк. 17
  17. Там само. – арк. 38
  18. РДВІА, ф. МА, оп. 165, зв. 31, спр. 19., арк. 8-9, 19, 30-35
  19. Даоо, оп. 248, спр. 2771., арк. 6-8зв., 16-17зв., 62
  20. Даоо, ф.1, оп. 214, спр. 15 за 1817 р., арк. 76-77, 83-83зв.
  21. Філія Державного архіву Одеської області в м. Ізмаїлі (далі ФДАОО), ф. 755, оп. 1, спр. 38., арк. 3-16
  22. Даоо, ф.1, оп. 214, спр. 15 за 1817 р., арк. 76-77зв., 80, 173-178
  23. Даоо, ф.1, оп. 214, спр. 15 за 1817 р., арк. 181
  24. даоо, ф.1, оп. 214, спр.1, ч.1 за 1828 р., арк. 1-6; даоо, ф.1, оп. 218, спр. 9 за 1828 р., арк. 169-170; Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир…– С. 46; ФДАОО, ф. 755, оп.1, спр. 242., арк. 3
  25. даоо, ф.1, оп. 218, спр. 9 за 1828 р., арк. 248-251
  26. ДАОО, ф.1, оп. 218, спр. 8 за 1831 р., арк. 170-171 зв.
  27. Фдаоо, ф. 755, оп. 1, спр. 30., арк. 5-99
  28. ФДАОО), ф. 755, оп. 1, спр. 12., арк. 8
  29. ДАОО), ф.5, оп.1, спр.1543., арк.24-25 зв.
  30. Carte Ethnographique de l’Empire de Russie par R. D’Erckert Membre effectif de la Société géographique impériale de Russie á St Pêterbourg dessinée par H. Kiepert á Berlin, 1862; Tableau etnographique et statistique de l’Empire de Russe.D’aprés les documents les plus récents et notamment ceux de l’année 1859 Dressé par R. D’Erckert, membre effectis de la sociéte Geographique impériale de Russie.
  31. Basarabia. Harta etnografica intocmita de Alexis Nour. 1916 р. //Національний архів Республіка Молдова, ф.11, оп.3, спр.1.