использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

Грибовський В.В.

МІСТЕЧКО МИКИТИНЕ І МИКИТИН ПЕРЕВІЗ:

КОЗАЦЬКА ПЕРЕДІСТОРІЯ МІСТА НІКОПОЛЯ

Питанням генези міста Нікополя присвячено чималий комплекс історико-краєзнавчої літератури, реєстр якої помітно поповнився протягом останніх п’ятнадцяти років [9-10. 18-20. 16. 25. 29]. Прикметою теперішніх краєзнавчих пошуків стали спроби перегляду офіційної дати заснування міста, віднесеної до 1780 року. Визначення відправної точки становлення міста пов’язується з більш давнім періодом, зокрема XVI століттям, коли джерела вперше згадують топонім Микитин Ріг, або з Микитинською Запорозькою Січчю. Останню тезу обґрунтували П.М. Богуш [10, 47] та М.П. Жуковський [19. 20, 81].

Втім на сьогодні не існує жодного дослідження з ґрунтовним висвітленням еволюції певного населеного пункту козацької доби в міську спільноту Нікополя. Ув’язання його початків з осідками уходницьких ватаг першої половини XVI ст., запорозьким перевозом на Микитиному Розі чи Микитинською Січчю здійснюється без всебічного розгляду конкретно-історичного матеріалу й переконливої демонстрації континуїтету, основаній на міцній джерельній базі. Ще Г.С. Шапошников (1931) звернув увагу на наявність цезури між козацькими поселеннями XVI-XVII ст. в Микитиному Розі та протоміським утворенням XVIII ст., що існувало у межах сучасного Нікополя. Загальним висновком дослідника стало твердження про те, що “лише в першій половині XVIII ст. … існувало невелике оселище коло Микитиного Рога” [29, 12]. Дійсно, перші уходницькі ватаги мали постійні осідки на території сучасної Нікопольщини у середині XVI ст., зокрема на річках Базавлук і Томаківка [4, 84], згадки про Микитин Ріг подано у 1594 р. Е. Лясотою [23, 108-109] та в “Книге Большому Чертежу” (1627, мала декілька редакцій до 1680 року) [21, 111]. Різноманітні відомості про цей топонім датуються XVII століттям, головним чином його другою половиною. Однак скрізь Микитин Ріг зазначено не в сенсі населеного пункту, а радше урочищем, на якому існувала переправа [32, 539]. Наявність останньої вказує на місце тривалого перебування людей, що її обслуговували. Вірогідно біля переправи (перевозу) було поселення на кшталт запорозького зимівника з нечисельними мешканцями. Однак цих міркувань ще замало для того, щоб обґрунтувати твердження про певну тяглість (континуїтет) між Микитиним перевозом кінця XVI ст. чи Микитинською Січчю середини XVII ст. та містечком Микитиним XVIII ст. У першому випадку ми ще не маємо справи з окремим осередком урбогенезу, в другому – відсутні свідчення про подальший розвиток населеного пункту після 1652 р.

Ще в стародавні часи поблизу сучасного Нікополя існували перевози та переправи через Дніпро. В дніпровських плавнях у різні історичні періоди фіксується 6 великих бродів та переправ: Микитинська (або Кам’янозатонська), Білозерська (поблизу сучасного села Капулівки Нікопольського району), Рогачикська, Носаківська, Кам’янська (на місці Кам’янської Січі) і Таванська (або Кизикерменська). Серед них чільне місце посідала Микитинська переправа, завдячуючи вдалому географічному розташуванню. До неї вододілами степових річок прямував найкоротший шлях з лісостепової смуги правобережжя Дніпра до Криму [13, 45-47]. Поблизу Микитинської переправи існувало три перекати: Кам’янський (довжиною бл. 600 м і глибиною 1, 2 м), Нижньо-Кам’янський (відповідно 500 і 1, 2 м), Британівський (біля о. Британ; 300 і 1, 1 м) та Білозерський або Капулівський (хоча, можливо, останні були різними об’єктами). За висновком Ю.В. Болтрика, “течія переміщувала ці перекати, змінювала їх параметри і кількість, але можливість переходу [Дніпра] біля Микитиного Рогу залишалася” [13, 47]. Ця “потенційна” для всіх часів переправа розташовувалася на незмінних, визначених самим рельєфом місцевості караванних/чумацьких шляхах. Торговельна мережа, що сполучалася ними, мала періоди більш або менш інтенсивного функціонування, що здебільшого було пов’язаним із кочівницькими міграціями, але ніколи остаточно не руйнувалася, так само як і не втрачалася потреба у населенні, що її обслуговувало [25, 36].

Період з кінця XV по початок XVIII ст. був малосприятливий для розвитку міських поселень Південної України. Степовими теренами пролягав Великий Кордон, що складав наочно невиразну, розтягнену на сотні кілометрів завширшки і, в політико-географічному розумінні, аморфну межу між європейським і азійським цивілізаційними просторами [17, 98-99]. Прикордонні спільноти, що мешкали на цьому перехресті культур, – запорожці, ногайці, кримські татари, турки, – за стилем свого життя відрізнялися від спорідненого для кожного з них населення гінтерланду: Городової України, Туреччини, Кримського ханства, ногайського Поволжя. Прикордоння не мало всіх компонентів економіки гінтерланду, з його поділом на сільське господарство, ремесло й торгівлю, а відповідно було відсутнє й розмежування між міським центром і сільською округою. Степове порубіжжя консервувало архаїчні форми привласнюючого господарства (промисли), кочового та напівкочового скотарства, здобичництва.

У той час Микитин Ріг і розташований на ньому перевіз перебували у центрі великої зони етнічного контакту. Тут, за повідомленням Лясоти, викупляли полонених, здобутих кримцями під час набігів на Україну [23, 108-109]. У XVI ст. татари Перекопської орди кочували в дніпровських плавнях тільки взимку, відкочовуючи з настанням весни на південь, до приморської смуги. Причину таких сезонних пересувань самовидці М. Литвин та М. Бронєвський пояснювали небезпекою, яка чекала на них від “наших низових козаків”. Останні, з початком теплої пори, на човнах пускалися задля здобичництва – “луплення татарських чабанів”. Звістки Литвина та Бронєвського засвідчують час, коли ще не було єдиного центру низових козаків – Запорозької Січі; існувала тільки сезонна експлуатація козаками-уходниками степових угідь (уходів), що тривала з весни до осені. З настанням зими уходники вертали до Городової України (“йшли на волость”), в той час як перекопські татари підтягувалися до “островів і лозових заростів” дніпровських плавнів [17, 107]. Вірогідно функціонування перевозу на Микитиному Розі так само підпадало під сезонні господарські ритми, а сам він становив окремий уход, експлуатація якого припинялася наприкінці осені.

З виникненням Запорозької Січі на о. Томаківка у другій половині XVI ст. сезонне використання степових угідь вихідцями з українського лісостепу перетворюється на цілорічне; створення зимівників позначило остаточну трансформацію уходництва в запорозьке козацтво. Вірогідно, з цього часу на Микитиному Розі й існував зимівник, мешканці якого обслуговували перевіз. В усній традиції найменування об’єкту пов’язуєтся із запорожцем Микитою, якого у деяких варіантах названо Циганом або Польським. Він оселився біля Дніпра й влаштував переправу, коло якої стали селитися інші запорожці. Так виникло Микитине, яке “попи переіменували в Нікополь” [18, 155-156]. Втім, у зафіксованій на сьогодні усній традиції немає найменших ознак для датування діяльності Микити; називання його Польським (себто: Ніко-Польським) чи кошовим отаманом, можливо, Микитинської Січі вважається нами за варіант пізнішого фольклорного осмислення.

Протягом XVI-XVII ст. на порубіжжі єдиними населеними пунктами зі стабільним розташуванням були фортеці, що мали невеликі торговельно-ремісничі передмістя. Останні, разом з усією сільською округою, не могли цілком забезпечити місто-фортецю продуктами харчування й ремісничими виробами. Всі ці три компоненти на загал потребували підвозу всього необхідного для людської життєдіяльності з гінтерланду. Зазначене однаково стосується як турецьких фортець Очаків і Кизи-Кермен, так і Запорозької Січі. На степовому порубіжжі сільська округа (запорозькі зимівники, ногайські кочові аули, кримськотатарські відгінно-пасовищні господарства) була надзвичайно мобільною, періодично змінюючи місця своєї екстенсивної господарської діяльності й постійно поповнюючись за рахунок прибульців, – кожна з власного гінтерланду. Населення обох боків Великого Кордону ефективно прилаштувалося як до географічного середовища, так і до іншоетнічного довкілля, не потребуючи зміни усталеного ритму життя. Масштабні зміни відбулися тільки у XVIII ст., коли увиразнилася тенденція до стабілізації кордонів на степовому порубіжжі; гінтеранд посилював контроль за прикордонням, накидаючи йому свої властивості й нівелюючи його власні форми організації. Константинопольський договір 1700 р., укладений між Росією та Туреччиною, заборонив здобичництво і задекларував непорушність кордону; у 1705 р. на його основі вперше прокладено візуально позначений та потверджений міждержавними угодами кордон на степовому просторі. Він тягнулася вздовж р. Кінської до місця її впадіння в Дніпро, що поблизу Миктиного Рогу, і прямував униз по Дніпру до р. Кам’янки. Пересування й характер господарської діяльності прикордонних спільнот на степових угіддях відтепер піддалися державній регламентації, обсяги якої зросли у період після укладання Білградського договору 1739 р.

У період перебування Війська Запорозького в кримському підданстві (1710-1733) запорожці зберегли у своїй власності перевіз на Микитиному Розі [25; 100]. Хоча найбільш зручні пасовищні угіддя, включаючи і дніпровські плавні, пойми річок Кінської, Томаківки та Базавлук, зайняли кримські татари; починаючи з 1725 року сюди стали мігрувати ногайці Єдисанської, Єдичкульської та Джембуйлуцької орд, переселені кримським ханом з Північно-Західного Кавказу [17, 120-122]. В цей час місця розташування запорозьких зимівників постійно змінювалися: “запорожцы кочуют куренями по рекам Богу (Південному Бугу, – В.Г.), по Великому Ингулу, по Исуни, по Ингулцу, по Саксагани, по Базавлуку” [25, 100]. Повернувшись до російського підданства та заснувавши Нову Січ на р. Підпільній у 1734 році, запорожці потіснили ногайців і кримських татар зі своїх колишніх володінь, зокрема вивільнили від них Великий Луг і Томаківку [1, 88].

Під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. російське командування створило біля Микитиного перевозу окрему заставу. По закінченні війни російські військові команди залишили Микитинську заставу, а в ній розмістили карантин, контрольований з Новосіченського ретраншементу полковим лікарем, на 1760 р. – Х.С. Фігнером [1, 508]. Кожний, хто їхав із турецьких володінь через Запорожжя на підросійську територію, мусив перебувати у микитинському карантині 10 днів [2, 394]. На місці колишньої застави скоро виникла слобода, яку стали називати містечком Микитиним. Натяки на існування його подано у 1740 році: тоді “перекопский [татарин] Бекташ ездил до Никитина” [2, 227], на 1760 р. тут уже зазначені “козакы никитинские и протчие тамо поблизости живущие” [2, 110].

Прикметно, що близько 1740 р. поблизу Нової Січі з’явилося відразу декілька великих населених пунктів. На р. Базавлук розтушувалася слобода Шолохове, де мешкали сім’ї запорозької старшини [24; 270], слобода Томаківка виникла в результаті оселення українських селян, які працювали на Хортицькому верфі [24; 224]. Окреме поселення існувало й на місці Старої Січі, де неодноразово згадується базар і продаж худоби [3, 242. 31, 31.]. На лівому боці Дніпра, напроти Микитиного, в урочищі Кам’яний Затон або Кам’яне (в межах Кримського ханства) виникло козацьке поселення, що складалося з 16 куренів, базару, 10 кузниць. З наказу російського уряду його знищили у 1754 р., однак вже наступного року в Кам’яному запорожці наповнили льодом 7 погрібів “даби в наступающее лето в тех татарских местах базару и кузницам быть”. Доокруж Микитиного, у плавнях, були зимівники козаків Семена Скидана на р. Чортомлик (1759), Демка Легуші у Великому Лузі (1762), Павла Кудеми на Великому Лузі “в песках” (1762), Івана Христианина біля урочища Кам’яного (1762), Омелька Редька в “Великом Лузе в Малых песках в плавле” (1763), Тимоша Латаного в Святій плавні “по сю сторону Конской” (1763), Антона Сокура та Івана Шолудька в Басанській плавні (1759) [25, 109-112].

Збільшення кількості поселень на кордоні та за його межами стало наслідком пожвавлення процесу колонізації, спричиненого підвищенням рівня безпеки на степовому порубіжжі у період 1739-1768 рр. і скороченням кримських набігів. Життя на Запорожжі часів Нової Сiчi переводилося в русло стабільного господарського побуту. Тоді, за спостереженням М. Слабченка, “і містечка переорганізовувалися на новий кшталт, хоча зовнішній вигляд їхній наче мало змінився: в них ще вешталися запорожці, але вже не гриміли постріли, не ляскали шаблі, чути було рипіння торговельних ваг, ніби хустками махали вітряки та брязкали гроші” [14; 510]. Порубіжжя поволі набирало рис гінтерланду, з його типовим відношенням міста й сільської округи. Відтепер прикордонне місто – не лише оборонний об’єкт з великим скупченням озброєних людей; це, передусім, – торговельно-ремісничий та адміністративний центр.

Мірою розвитку господарства Нової Січі зростало й економічне значення містечка Микитиного та Микитина перевозу, крізь які проходили торговельні шляхи з Польщі, Городової України та Росії до Криму [26, 168-169]. Сам же Микитин перевіз складав важливу статтю надходжень до скарбниці Війська Запорозького. У 1743 р. кримський хан почав будівництво перевозу біля Кизи-Кермена, намагаючись у такий спосіб змінити на свою користь напрями торговельних шляхів. Та запорожці побачили в цьому замах на свої економічні інтереси: “аще тот перевоз … при Кизикермене стане, то уже протчие … (запорозькі перевози, а в т. ч. – В.Г.) наш войсковой Никитинский перевоз в туне произведется” [5, 308-310]. Російський уряд у цій суперечці відмовився захищати інтереси своїх підданих запорожців, а лише порадив їм зменшити платню за користуванням Микитиним перевозом і тим привабити купців. У 1774 р. за перевіз біля Микитиного брали платню з пароволового возу 60 копійок [29, 37].

Якщо в усній традиції походження містечка Микитиного безпосередньо пов’язується з Микитиним перевозом і в більшості ототожнюється з ним [18], то документи Архіву Коша дозволяють дійти висновку про те, що Микитине і Микитин перевіз є два окремих географічних об’єкта, хоча й тісно пов’язаних між собою економічно. За джерелами простежується паралельне використання назв містечка: у російських документах воно згадується як Микитинська застава, у запорозьких – Микитине (Микитин, Микитня), але в обох випадках окремо від самого перевозу [2, 227-232, 510-512]. Так, у 1752  р. капітан Григорьєв із запорожцями “приехав от Никитинской застави на Никитинской перевоз, [там] переехали чрез реку Днепр на татарскую сторону в Каменку” [2, 509]. Саме ж Микитине було розташоване на відстані 5 верст від Микитиного перевозу, в бік Новосіченського ретраншементу: “Капитан Григорьев ... от Никитинской заставе приехал к Никитинскому перевозу, которой состоит разстоянием верстах в пяти”[2, 365, 505]. Розташування Микитиного від Нової Січі складало близько 30 верст [3, 433]. Найближчими об’єктами до містечка на кримському боці кордону були урочища Кам’яне (“чрез Днепровские плавли или займищи, верстах в шести”) та Мамай-Сурка (“от Крымской дороги ниже состоит в петнадцати верстах”) [3, 427]. Напроти Микитиного, у плавнях, був острів, зручний для постою: “в острове просто Никитиного … для лошадей паша, а для огревания людей дров ест доволно, весма хороше и пристойно будет стоять” [3, 422].

Перевіз на Микитиному Розі (інакше – Никитинская коса [3, 627]) обслуговувався окремою командою запорожців, натомість у 1770 р. згадуються “находящейся в Никитином козачьей ставки козаки”, які здійснювали переправу [1, 568]. Вірогідно, що на самому перевозі була лише одна будівля, яку можна пов’язати із згаданим у 1754 р. перекопським каймаканом Фетте-ефенді “на Днепре зимовником, которой против Каменной”; у ньому каймакан пропонував провести комісію з розгляду запорозько-кримських прикордонних суперечок. Однак скоро з’ясувалося, що “ни четирем члвкам вместитца в такую малую и скверную землянку не можно, а болше ни одного шалаша не находится” [3, 430]. Виділене нами курсивом вказує на те, що крім зазначеного зимівника на шляху з Микитиного до Кам’яного більше будівель не було, отже й уявляти козацьку службову споруду на перевозі слід як “малую и скверную землянку”. Найбільш вірогідно, що в ній запорозький шафар збирав плату за користування перевозом. Канцелярія микитинського писаря швидше за все розташовувалася безпосередньо в Микитиному, там же ймовірно містилася і зазначена вище “ставка” козаків.

Переправу здійснювали “войсковые запорозские пороны” [2, 369], тобто плоти, що рухалися по канату, перекинутому з одного берега Дніпра на інший. Цим прилаштуванням переправляли худобу кримських татар і ногайців [2, 229], громіздкі чумацькі валки, купецький крам тощо. Решту плавзасобів складали дуби і човни. Зазвичай переправа відбувалася наступним чином: “перевозят в полую воду сперва на остров, а переехав ево, опять водою, на берег, а летом с того самого острова к Никитину вброд дорога бывает” [29, 37]. Взимку зазвичай потреби в перевозі не було, хоча коли лід був крихкий, його прорубували і переправа поновлювалася. Натомість каймакан Фетте-ефенді у січні 1754 р. прохав Кіш “прополонить Днепр и зделать дорогу ездить в лотке” [3, 434]. Навесні розливи Дніпра поблизу Микитиного досягали 3 км, що унеможливлювало переправу на плотах. Єдиними правзасобами у цей час були дуби і човни.

Запорозьку адміністрацію на перевозі представляли шафар, котрий збирав плату за переправу і відав господарством Микитиного перевозу, писар та підписарій. Під їх командою було близько десятка добре озброєних козаків. Отже тут був більш розгалужений штат, ніж на інших перевозах, зокрема й Кодацькому. Серед запорозьких урядовців на Микитиному перевозі згадуються шафарі Григорій Федяй (1749) [2, 518], Семен Павлів (1751) [25, 110] та Іван Окатний (1755) [3, 627], писарі Василь Рецетовий (до 1751), Артем Васильїв [25, 110], Лук’ян Микитів (1755) [3, 627], серед підписаріїв – козак Степан (1755) [3, 628]. Микитинські писарі вели облік і перевірку пашпортів, що видавалися Кошем запорожцям, які виїздили на промисли та в торговельних справах до турецько-кримських володінь, складали реєстри збитків зі слів постраждалих запорожців, котрі верталися з-за кордону. Ці реєстри потім подавалися на комісії з розгляду прикордонних суперечок. Писарі перевозу також доправляли листи Коша до ханських урядовців та очаківського паші, збирали розвідувальну інформацію щодо Кримського ханства й Туреччини. Таке доручення мав і микитинський писар Ілько Гулий, який у 1754 р. їздив з листом від Коша до очаківського паші, а на зворотньому шляху був пограбований і вбитий ногайцями [3, 454-455].

У 1752-1754 і 1760 роках у Микитиному проводилися комісії з розгляду запорозько-кримських прикордонних суперечок. Обставини їх проведення дозволяють з’ясувати чимало цікавих деталей побуту містечка. Так, комісію 1754 р. обслуговувало 10 добре озброєних місцевих козаків, а в її роботі мали бути задіяні до шести будинків містечка, зокрема й “квартера”, що звичайно відводилася Кошем для постою кримських татар і ногайців [3, 424-425, 427]. Останню можна співставити зі згаданою іншим джерелом “плетеною будкою”, яку наймали купці; зокрема у 1771 р. її орендували для зберігання солі. Комісія 1754 р. проходила взимку, коли підвіз продовольства з Гетьманщини припинявся, у зв’язку з чим харчів бракувало: “бохиников (торговців хлібом, випічкою. – В.Г.) никаких нет и хлеб с трудом достаем”, – жалілися комісари Кошеві [3, 449]. Втім з настанням весни постачання налагоджувалося, з’являлася власна городина. Тоді микитинський шафар мусив військовим коштом забезпечувати учасників комісії продовольством [25, 74]. Під час урочистого закінченні комісії 18 травня 1754 р. запорозькі депутати зустрілися з кримськими на Микитиному перевозі, надали їм в подарунок 2 баранів, 30 буханців (?) печеного хліба, “кавунов 10 больших”, 3 кварти меду, потім запорожці частували їх чаєм, кавунами й медом; у бесіді, що тривала годину, дійшли згоди “все обиды … предать забвению вечному” [3, 451-452]. В тій же угоді передбачено задля обопільної безпеки створити з обох боків кордону караульну службу. Один із запорозьких караулів (“пры полковниках и особливо определенных до того старшинах, в довольном числе козаков”) розмістили в Микитиному [3, 611], на 1767 р. запорозький пікет перебував поблизу містечка – в урочищі Лиса Гірка [26, 103].

У листопаді 1754 р. на Микитине був відряджений перекладач російської колегії іноземних справ Федір Семенов для контролю за взаєминами Коша з Кримським ханством і турецькою прикордонною адміністрацією, а також для здійснення офіційного пропуску через кордон, посвідчуваного “печатними білетами” [6, 135]. У містечку Микитиному запорожці мусили йому знайти “надлежащую квартиру”, в іншому разі – “на первый случай … перевезть туда хотя какой готовой из Запорожской Сечи покой”; на вимогу перекладача Кіш мусив надавати в його розпорядження команду козаків [3, 617]. У 1760 р. штат перекладача збільшився, однак це не позначилося на якості перекладів. Низький рівень останніх спричиняв істотні труднощі у вирішенні багатьох питань життя порубіжжя, а зокрема – і в налагодженні взаємин запорожців з тюркомовними сусідами. Не дивлячись на спроби Коша переконати російський уряд у спроможності запорожців робити більш якісні переклади та видавати власні проїзні документи, російський чиновник-перекладач так і залишився в Микитиному [25, 111]. Один із таких, Ф. Семенов, вдавався до зловживань, вимагав від купців мзду по 10 копійок з воза, погрожуючи, в разі несплати, затриманням у карантині [6, 136].

Така діяльність перекладачів була не першим симптомом зростання російського контролю на степовому порубіжжі. Прояви таких також наявні і в проектах створення біля Микитиного російської гавані і митниці. Ховаючись за міркуваннями економічної доцільності (ускладнення судноплавства на р. Підпільній влітку), ці проекти мали за мету підрив зовнішньої запорозької торгівлі, що, великою часткою, здійснювалася через порт, розташований біля Січі на р. Підпільній. Такі проекти готували той же Ф. Семенов (1755), член Комерц-колегії Д. Лодигін (1761) [28, 15-31], у 1757 р. – цолнер Кременчуцької митниці, котрий навіть радив відібрати у запорожців усі дуби і човни та передати їх на облік майбутній микитинській митниці. [27; 93]. Гетьман К. Розумовський також цікавився прибутками Микитиного перевозу, вимагаючи від Коша докладних звітів [3, 160]. Та запорожці впевнено захищали свої інтереси, бойкотуали роботу урядових ревізорів і заявляли: “им москалей купцов не надобно” [29, 17]. То ж через послідовний спротив Коша російська митниця в Микитиному з’явилася тільки після зруйнування Січі, у 1776 році [15; 219].

Звістки про заснування російського порту, митниці та пов’язана з цим перспектива встановлення контролю за торгівлею Січі вкрай збентежили запорожців. Кошовий отаман Г. Федоров висловив рішучий протест з приводу проекта Ф. Семенова. Згодом Кіш знайшов спосіб заблокувати урядові наміри. Після пожежі в Січі 1 квітня 1756 року, козаки зважили на те, що справді р. Підпільна невигідна для судноплавства, а тому ухвалили рішення облишити відбудову Січі на Підпільній і спорудити нову Січ біля Микитиного перевозу. Про це Г. Федеров повідомив гетьмана К.Розумовського 12 березня 1758 р. [19, 30-31]. Гетьман підтримав намір запорожців, про що й повідомив Сенат. У резолюції Катерини ІІ (січень 1764 р.) план перенесення Січі до Микитиного був ухвалений, однак з тим застереженням, щоб побудувати біля неї російську фортецю, більш міцну, ніж Новосіченський ретраншемент, аби жорсткіше контролювати запорожців. Проте усі плани і проекти з приводу Микитиного були облишені після протесту турецького уряду [29, 33-34]. Цей протест був цілком правомірний, оскільки основувався на Білградському договорі, що забороняв Росії й Туреччині споруджувати фортеці поблизу кордону.

А містечко Микитине жило своїм внутрішнім ритмом, попри пристрасті, що навколо нього розгорялись. Жило й розвивалося, спираючись на запорозький досвід міського будівництва. В останнє десятиліття існування Січі воно, залишаючись невеликим поселенням, було важливим пунктом транзитної торгівлі, з жвавою внутрішньою торгівлею і народжуваною міською інфраструктурою. Вже згаданий Д. Лодигін (1761) свідчив: “оное Никитино есть урочище.., а живут там … ха[т] до 30-ти запорожцов, ради шинкарства”. На 1774 р. зазначено до 20 “жилых запорожских изб” [29, 32]. При таких, здавалося б, невеликих розмірах містечка наявна непропорційно велика кількість шинків, яких на 1770 р. згадується аж 10 одиниць [26, 157]. Дивиною була й “изрядная деревянная церковь” [29, 116]. Поселення з 20-30 хат у XVIII ст. мало б зватися слободою, однак у запорозьких документах воно послідовно згадується як містечко, оскільки такий статус цілком відповідав адміністративно-політичній, економічній та культурній функції Микитиного стосовно доокружних зимівників та й усього запорозького козацтва. В усній традиції с. Покровського Нікопольського району нам доводилось фіксувати згадки про Микитине, як про місце, куди запорожці з Січі їздили розважатися та спілкуватися з жіночим товариством.

Поруч з Микитиним розташовувалася густа мережа запорозьких зимівників, рясне скупчення яких давало підстави запорожцям нарікати на “тесноты” і йти на пошуки вільних місць далеко в межі Кримського ханства. Такі пояснення не могли не дивувати російський уряд, котрий, порівнюючи запорозький степ аграрно перенаселеними центральними районами імперії, вважав його за безлюдну пустелю. Звісно, ця “теснота” була відносною. Екстенсивне господарство зимівника потребувало величезних земельних площ, які використовувалися для перелогового землеробства, пасовища коней і худоби, породи яких не вдосконалювалися. Населення Запорозьких Вольностей не мало такої концентрації, як у гінтерланді. Втім густота населення Запорожжя в останні роки існування Січі надміру зросла, створюючи ту критичну масу, що могла остаточно розладнати традиційний лад порубіжжя, накидаючи йому риси гінтерланду.

Так чи інакше, але про Микитине слід судити не за кількістю хат, а за обсягом скупчення людей, котрі приїздили до нього або проїздили крізь нього, керуючись абсолютно різними мотивами й інтересами та маючи різне етнічне походження. Це – один із яскравих і несподіваних феноменів степового порубіжжя, що демонструє унікальний плин процесів урбоґенезу на Запорозьких Вольностях в останні часи існування Січі. Унікальність цього плину полягала в тому, що протоміське утворення виникало на основі специфічного господарського і соціального комплексу запорозького зимівника, прилаштованого до співіснування з іншоетнічним довкіллям.

Плин цих процесів тривав і після зруйнування Січі, хоча й був штучно деформований наприкінці 70-х років XVIII ст. З 1779 р. російський уряд почав виселяти запорожців із зимівників до новостворених міст і слобід [11, 20]. 9 вересня 1775 р. за резолюцією Катерини ІІ містечко Микитине отримало назву повітового міста Славенська, що було перейменоване на Нікополь на початку 1780-х років [29, 43]. Починаючи з березня 1779 р. до Славенська мали зігнати мешканців 188 зимівників “при речках Чертомлике(,) Чирвиной Камянки в плавнях и за Днепром” у кількості 650 осіб чол. ст. і 32 жін. ст. [30, 152]. Виселення запорожців до міста у 1780 р. тривало повільно: в Славенську було близько 70 будинків. Наступного року його здійснювали більш жорстким порядком. Наслідки цих урядових заходів засвідчив В. Зуєв (1781), зазначивши у місті більше 200 будинків і вказавши про те, що запорожців “со степи из островов сгоняют и с хуторов” [12, 233].

Виникнення в Микитиному нового міського поселення стало відбитком зовсім іншої традиції містобудування [22, 134]. Г.С. Шапошников побачив відмінність у типах забудови різних частини міста. Одна з них ще на початку ХХ ст. зберігала традиційну назву Микитиного, мала хаотичну забудову, “криві вулички, іноді такі вузенькі, що руками одночасно можна торкнутися до парканів двох протилежних будинків”. Інша ж частина мала чітке планування, характерне для більшості міст, побудованих російським урядом на Півдні України [29, 9-10]. Цю частину Нікополя будували за планом, на спеціально відведеному “в степи под построение нового города пустом месте... В нем строения хорошие, мазаночные, разделенные прямыми улицами, а соборную церковь и канцелярию, которые стоят на самом верхнем краю берега.., отделяет от жилья пространное поле” [12, 233].

То ж Нікополь, поглинувши Микитине, через нього увібрав у себе певні елементи запорозької традиції, що позначилися і на характері забудови, соціальній структурі, міській культурі, а також відносинах власності. Специфічною ознакою останніх була наявність у колишніх запорожців спільного володіння майна (будинками), котрі в таких випадках зазначалися в реєстрах як “товариші”, котрі мешкали в одному домі. У 1782 р. в Нікополі було 9 помешкань полкових старшин, зазначених у реєстрі парафіян нікопольської Свято-Покровської церкви як [7, 13-17]. Один з них, Мокій Семенович Гулик (Гуляк), володів будинком, в якому жили його брат Мартин Гунка і товариші: Іван Червоний, Кирило Горкуша, Василь Сухий та 3 наймити (“служители”) [7, 15]. М.С. Гулик зробив швидку військову кар’єру під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр., згодом став військовим осавулом і суддею Чорноморського козацького війська [28, 134-137]. При цьому, в його власності залишався будинок у Нікополі, який він часто навідував з Кубані під час “домових” відпусток з Війська, залишаючись у ньому по кілька місяців [28, 133]. Він мав “неразделенное имение” зі своїм товаришем К. Гаркушею, котрий згодом заповів йому частину свого майна [28, 135]. Складене у Нікополі свідоцтво 1785 р. посвідчує, що він брав у позичку 1500 рублів у прем’єр-майора Л.В. Великого, яку, згідно з заповітом останнього, сплатив нікопольській Свято-Покровській церкві з відсотками, що склали 100 рублів [7, 57].

Частка запорозького елементу в новій міській спільноті поступово зменшувалася. У реєстрі парафіян нікопольської Свято-Покровської церкви 1791 р. вже не зазначено полкових старшин та їх товаришів, хоча все більше згадуються відставні офіцери-поміщики зі своїми кріпаками і “подданными”, загалом збільшується частка російських прізвищ [8, 9]. Хоча залишки козацького побуту простежувалися ще на початку ХХ ст. і були, зокрема, наявні у типі забудови окремої частини міста, збереження за нею старої назви Микитиного, а також типово запорозьких будинків, наприклад хати козака Білого. Елементи традиційної культури простежувалися і в організації промислу та повсякденному побуті нікопольських рибалок, котрі мали своїх отаманів і кошових, коші, курені, дуби; в їхній лексиці зберігалися терміни “Великий Луг”, “бакай”, “прогной”, “тоня” тощо.

Таким чином, Микитин перевіз і містечко Микитине були невід’ємними елементами формування окремої протоміської спільноти, що визрівала в період найбільшого господарського розвитку Нової Січі і стабілізації Великого Кордону. Ця протоміська спільнота склалася у самобутній урбогенетичний осередок напередодні російської міської колонізації степової України, що був знівельований іншими за природою процесами урбогенезу.

Джерела та література

1.     Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. – Т. 1. – К., 1998. – 695 с.

2.     Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734 – 1775. – Т.2. – К., 2000. – 449 с.

3.     Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734 – 1775. – Т.3. – К., 2003. – 951 с.

4.     Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссиею для разбора древних актов. – Ч. VII. – Т. І. – К., 1886.

5.     Андриевский А.А. Дела, касающиеся запорожцев, с 1715-1774 // Записки Одесского общества истории и древностей. – Т. XIV. – Одеса, 1886. – С. 283-715.

6.     Андрєєва С.С. Російські перекладачі в Микитиному в часи Нової Запорозької Січі // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НАН України. – Вип. 1. – Нікополь-Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2004. – С. 134-138.

7.     Анцишкін І.В. Документи Нікопольської Свято-Покровської церкви у зібранні Нікопольського державного краєзнавчого музею // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НАН України. – Вип. 1. – Нікополь-Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2004. – С. 7-59.

8.     Анцишкін І.В. Документи Нікопольської Свято-Покровської церкви у зібранні Нікопольського державного краєзнавчого музею. Реєстр парафіян 1791 року // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НАН України. – Вип. 2. – Нікополь-Дніпропетровськ: Пороги, 2005. – С. 8-45.

9.     Богуш Павел. У истоков истории Никополя. – Днепропетровск: Пороги, 1992. – 64 с.

10. Богуш П.М. Перші згадки про Микитин Ріг (до питання літочислення м. Нікополя). Додаток до видання: Шапошников Г.С. Як виникло місто Нікополь. – Нікополь, 1991 – С. 45-47.

11. Бойко А.В. Запорозький зимівник останньої чверті XVIII ст. – Запоріжжя, 1995. – 56 с.

12. Бойко Анатолій. Південна Україна в подорожніх записках В.Зуєва // Матеріали науково-практичної конференції “Історико-культурна спадщина Нікопольського району та проблеми історії запорозького козацтва”. – Нікополь: КП “Нікопольська друкарня”, 2001. – С. 228-234.

13. Болтрик Ю.В. Переправы Нижнего Днепра в скифское время // Проблемы скифо-сарматской археологии Северного Причерноморья (К 100-летию Б.Н. Гракова. ІІІ Граковские чтения. – Запорожье, 1999. – С. 45-47.

14. Голобуцький Володимир. Запорозьке козацтво. – К.: Вища школа, 1994. – 539 с.

15. Головко Юлія. Микитинська прикордонна митниця (1776-1778) // Матеріали науково-практичної конференції “Історико-культурна спадщина Нікопольського району та проблеми історії запорозького козацтва”. – Нікополь: КП “Нікопольська друкарня”, 2001. – С. 219-221.

16. Грибовський Володимир, Кікоть Михайло. Біля моря Каховського. – Дніпропетровськ: Промінь, 1973. – 54 с.

17. Грибовський В.В. Запорожці і ногайці в контексті Великого Кордону // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НАН України. – Вип. 1. – Нікополь-Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2004. – С. 95-131.

18. Жуковський М.П. Народні перекази про заснування міста Нікополя // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НАН України. – Вип. 1. – Нікополь-Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2004. – С. 154-158.

19. Жуковський М.П. Про плани перенесення Нової Січі до Микитиного Перевозу // Матеріали науково-практичного семінару “Актуальні проблеми та перспективи дослідження історії козацтва”, м. Запоріжжя, 1-2 квітня 2005 р. – Запоріжжя, 2005. – С. 29-32.

20. Жуковський М. Про час заснування та місце розташування Микитинської Запорозької Січі // Матеріали науково-практичної конференції “Історико-культурна спадщина Нікопольського району та проблеми історії запорозького козацтва”. – Нікополь: КП “Нікопольська друкарня”, 2001. – С. 78-85.

21. Книга Большому Чертежу / Подготовка к печати и редакция К.Н. Сербиной. – М.-Л.: Изд.-во АН СССР, 1950. – 229 с.

22. Константінова В.М. Міська колонізація та колишнє запорозьке козацтво (остання чверть XVIII ст.) // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НАН України. – Вип. 2. – Нікополь-Дніпропетровськ: Пороги, 2005. – С. 134-135.

23. Лясота Еріх зі Стеблева. Щоденник // Жовтень. – 1984. – № 10. – С. 97-110.

24. Макаревский Феодосий. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего ХVІІІ столетия. – Дніпропетровськ: ВАТ “Дніпрокнига”, 2000. – 1080 с.

25. Нариси з історії Нікопольського району (від найдавніших часів до початку ХХ ст.) / Під ред. В.І. Наулка. – Київ–Нікополь–Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2002. – 399 с.

26. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ: Січ, 1994. – 678 с.

27. Тіщенко Микола. Нариси історії торгівлі Лівобережної України з Кримом у XVIII ст. // Історично-Географічний збірник. Видає комісія для складання Історично-Географічного Словника України. – Т.2. – К.: друкарня ВУАН, 1928. – С. 1-9.

28. Фролов Б. Мокий Семенович Гулик – “войсковой есаул и кавалер” // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції “Чортомлицька (Стара) Запорозька Січ в історико-культурній спадщині Нікопольського району”. – Нікополь–Запоріжжя–Херсон: РА “Тандем-У”, 2002. – С. 133-139.

29. Шапошников Г.С. Як виникло місто Нікополь. – Нікополь, 1991. – 47 с.

30. Швайба Н.В. Запорозький зимівник у студіях Н.Д. Полонської-Василенко // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НАН України. – Вип. 1. – Нікополь-Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2004. – С. 148-153.

31. Эварницкий Д.И. Сборник материалов по истории запорожских козаков. – Спб.: тип. И.Н. Скороходова, 1888. – 284 с.

32. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Т. 2. – К.: Наук. думка, 1990. – 560 с.

Відомості про автора: Грибовський Владислав Володимирович, директор Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НАН України. Сфера наукових інтересів: ногайські орди Північного Причорномор’я XVIІI – початку ХІХ ст, українське степове порубіжжя XV-XVIII ст.

Адреса: вул. Будівельників, 13 кв. 36, селище Кам’янське, Нікопольський район, Дніпропетровська обл., 53282.