использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

В.В. Грибовський

Обставини та хід переміщення причорноморських ногайців до Північно-Західного Кавказу на початку 70-х років XVIII ст.

Події, пов’язані з переходом причорноморських ногайців до російського підданства та їх переміщенням до прикубанських степів, уже неодноразово висвітлювалися у науковій літературі, зокрема у працях А.О. Скальковського[1], О. Сергєєва[2], О.І. Дружиніної[3], Б.-А.Б. Кочекаєва[4], Д.С. Кідирніязова[5] та ін. Останні два дослідники, знанні фахівці з ногайської історії, доклали чималих зусиль для з’ясування фактичного боку справи нашого питання. Втім, не зважаючи на досить давню традицію вивчення, розгляд даної проблеми не йшов далі простого ув’язання переміщення ногайців з контекстом воєнних дій російсько-турецької війни 1768-1774 рр., апологетичного обґрунтування російських зовнішньополітичних інтересів та ідеологічно зумовленого наголосу на “прогресивному значенні” формування багатонаціональної Російської держави, що поглинула й таких “інородців” як ногайці.

У цій статті ми визначили собі завдання простежити як саме у даний період формувалася позиція російського уряду стосовно причорноморських ногайців, котра еволюціонувала від початкового наміру створення окремого ногайського князівства, контрольованого царатом, до плану так званого “відновлення” незалежності Кримського ханства й формального повернення під його юрисдикцію ногайських орд. При цьому, головна увага зосереджується на переміщенні Буджацької, Єдисанської, Єдичкульської та Джембуйлуцької орд з причорноморських до прикубанських степів, що відбувалося паралельно з формуванням органів російського колоніального управління ногайцями. Хотілося б наголосити на тому, що в даному разі ми маємо справу не з міграцією чи перекочівкою, зумовленими іманентно-внутрішніми чинниками життя кочівницького соціуму, а саме з переміщенням економічно знесиленого й політично дезорієнтованого номадного колективу, котрий майже втратив свою потестарну організацію й політичну традицію. Російський уряд здійснював це переміщення, керуючись виключно власними інтересами, мало зважаючи навіть на ті величезні демографічні втрати, від яких потерпав колись потужний ногайський етнос.

Російсько-турецька війна 1768-1774 років призвела до істотної зміни геополітичної ситуації довкола Північного Причорономор’я. Остаточне послаблення Речі Посполитої та поглинання більшості її територіальних володінь в Україні Росією, наростання внутрішньої кризи в Османській імперії, зниження обороноздатності Кримського ханства і послаблення політичного впливу Франції в регіоні – ось ті тенденції, що означили домінуючу позицію Російської імперії, котра впевнено здобувала вихід до чорноморського узбережжя.

Стрімке просування російської армії вглиб території Кримського ханства під час кампаній 1769-1770 років поставило ногайські орди перед вимогою виходу з турецько-кримського підданства і прийняття російського протекторату. Восени 1769 р. частина причорноморських ногайців почала схилятися до наміру припинити війну та встановити мирні відносини з Росією. У цей час вже був зламаний опір кубанських ногайців, котрі були змушені перейшли на бік росіян та допомогли генералу Медему штурмом оволодіти резиденцією ханського сераскера на Кубані в м. Копила[6]. Командувач Другої армії П. Панін та губернатор Слобідської України Є. Щербінін почали провадити агітацію серед причорноморських ногайців. 12 жовтня 1769 р. П. Панін доручив запорозькому кошовому отаману П. Калнишевському відрядити кількох козаків до ногайських кочовищ, аби вони під виглядом дизертирів поширювали нарікання на турків, агітували за перехід до російського підданства і запевняли ногайців, що вони “на все будущия времена будут свободны от турецкаго ига, и останутся во всей своей воле и свободности особым народом под особливыми собственными законами и управлениями”[7].

Війна вщент розладнала господарство ногайців. Були порушені усталені маршрути кочування, перерваний зв’язок кочовищ із зимівниками, значно зменшилося поголів’я худоби. Вже взимку 1769-1770 рр. ногайці потерпали від голоду. Головний єдисанський мурза Джан-Мамбет тоді надіслав лист до П. Паніна з проханням надати ногайцям допомогу в провіанті. Тільки 20 березня 1770 р. П. Калнишевський отримав від П. Паніна наказ підвезти провіант у найближчий до Єдисанської орди форпост, аули якої на той час кочували по правому берегу нижньої течії Дніпра, Південному Бугу та Дністру. При цьому в наказі окремо наголошувалося на тому, щоб запорожці поводилися з ногайцями без грубощів[8].

На той час російський уряд ще не розглядав можливості прийняття причорноморських ногайців до свого підданства і не мав скільки-небуть певної позиції щодо них. За висновком О.І. Дружиніної, схильність ногайців установити мирні відносини з Росією вплинула на бачення царським двором своїх завдань у війні з Туреччиною; якщо на першому засіданні Ради при Височайшому дворі, що відбулося 9 листопада 1768 р. за мету визначалося тільки запровадження вільного судноплавства по Чорному морю та створення на його узбережжі порту з фортецею, то на другому засіданні Ради від 15 березня 1770 р., формулювалося завдання включити Крим до складу Росії, або, щонайменше, проголосити його незалежним від Порти[9]. У реляції Катерини ІІ від 2 квітня 1770 р. було визначено попередню позицію Росії щодо ногайців: “склонять их не к нашему подданству, но только к независимости и отложению своему от турецкой власти, обещая им … наше ручательство, покров и оборону”[10]. При цьому російське військове командування чітко трималося тактики ізолювання ногайців від місць скупчення турецьких та кримськотатарських військ.

Дві великі поразки, що зазнало турецьке командування біля Ларги і Кагула, посилили проросійські настрої ногайців. 25 липня 1770 р., коли ще тривала облога турецької фортеці Бендери, до П. Паніна прибула депутація від буджаківців та єдисанців з листом, який підписали п’ять головних ногайських мурз, де посвідчувався намір обох орд почати в переговори з російським командуванням[11]. 5 серпня Панін розпочав офіційні переговори з буджацькими та єдисанськими мурзами. 9 представників найбільш знатних родів від імені всього ногайського народу заявили “о желании отложиться от власти Турции, и принять покровительство России”. Листи з подібним змістом командувач Другої армії отримував ще двічі, на що відповідав запевненнями від імені Катерини ІІ про припинення військових дій проти ногайців та встановлення з ними союзницьких відносин. Нарешті було погоджено те, що ногайці мають дати 30 аманатів від знатних родів, з них декілька мурз передбачено відрядити до Петербургу для засвідчення імператриці “народної вдячності за її заступництво”. 3 вересня 1770 р. єдисанські та буджацькі мурзи з почтом до 600 чоловік прибули до князя Прозоровського для складання присяги на вірність і урочистого проголошення обітниці прихилити до союзу з Росією решту ногайців[12].

Російське командування намагалося створити зовнішні атрибути незалежності ногайських орд, аби на міжнародному рівні довести легітимність укладеного з ними союзу. За активного сприянням П. Паніна 3 вересня відбулося загальне зібрання Єдисанської та Буджацької орд, де був проголошений ханом усіх причорноморських ногайців Джан-Мамбет-мурза, який з того часу включив до складу свого імені давній ногайський титул бія. Невипадково П. Панін пропонував Катерині ІІ виготовити для нього такі ж атрибути ханської влади, які раніше турецький султан надавав кримським ханам[13]. 16 вересня, вже після штурму Бендер, Панін на знак підтвердження міцності ногайсько-російського союзу передав мурзам 809 полонених ногайців[14].

Втім, поруч з інсценованим проголошенням незалежності ногайських орд, царат послідовно запроваджував систематичний контроль над ногайцями. З цією метою Колегія іноземних справ Росії відрядила до них свого постійного резидента – статського радника П. Веселицького, котрий 3 жовтня прибув до головної ставки “союзних” ногайців, розташованій на Тилігулі. Прикметно, що Веселицький, набравшись досвіду в ногайських справах, пізніше був призначений резидентом у “незалежному” Кримському ханстві. Офіційним його завданням були підготовка і проведення наступних переговорів з ногайцями, особливо у питаннях переходу до союзу з Росією Джембуйлуцької та Єдичкульської орд[15]. Відразу після прибуття на Телігул П. Веселицький на урочистому зібранні єдисанських і буджацьких мурз зачитав присягу на вірність Росії, текст якої разом з інструкціями надіслав йому П. Панін. В урочистому підписанні присяги взяли участь 40 мурз, 12 ефендіїв та інших духовних осіб від Єдисанської орди, а також 31 мурза, 4 ефендія і 32 аги від Буджацької орди[16].

Встановивши відносно стабільний контроль над Єдисанською та більшою частиною Буджацької орди, російський уряд намагався прихилити на свій бік решту ногайців. Однак досить скоро почалися коливання навіть у тих ногайців, котрі склали присягу на вірність “союзній” Росії. Причиною коливань було те, що кримський хан Каплан Гірей ІІ у вересні 1770 р. зміг уникнути розгрому біля Хаджибейського лиману та через Очаків і Кінбурн повернувся до Криму[17]. Закріпившись на півострові, хан спромігся більше року утримувати під своєю владою не лише кримськотатарських мурз, але і єдичкульців та джембуйлуківців, котрих для більшої певності він перевів з попередніх місць кочування на степовому лівобережжі Дніпра за Перекопську лінію. То ж попри те, що єдисанські та буджацькі мурзи неодноразово запевняли російське командування про повсякчасну готовність єдичкульців та джембуйлуківців піддатися Росії, вони не лише не схилили своїх одноплемінників до такого рішення, але й самі через них почали консультуватися про можливе примирення з кримським ханом. У цей час чимало єдисанських та буджацьких мурз, маючи родичів серед єдичкульців та джембуйлуківців, неодноразово відвідували одне одного й радилися з приводу своєї майбутньої політичної орієнтації. Таким чином, восени 1770 р. ногайці усіх чотирьох орд обережно вичікували і уважно спостерігали за подальшим перебігом подій.

Це досить швидко з’ясував російський уряд, котрий розпорядився відселити “союзних” єдисанців та буджаківців подалі від театру військових дій, епіцентр якого зосередився у Північно-Західному Причорномор’ї; іншим мотивом переселення було міркування стосовно того, щоб ізолювати їх від впливу агентів кримського хана. 25 вересня П. Панін сповістив генерал-аншефа Воєйкова про урядове рішення відселити ногайців на лівобережжя Дніпра, на територію від річки Кам’янка до Азову[18]. 10 жовтня 1770 р. розпочалася переправа єдисанців та буджаківців через Південний Буг. Під час переправи російське командування в черговий раз помітило коливання ногайців і намір частини їх повернутися до кримського підданства, що стало приводом до повторного прийняття від них присяги князем Прозоровським[19]. Лише після цього П. Панін наказав запорожцям лагодити пароми та перевізні мости на Південному Бузі[20].

Переправу ногайців через Дніпро російське командування доручило організувати кошовому отаману Війська Запорозького П.І. Калнишевському. Кілька ногайських депутацій ще у вересні того року приїздило до Січі, де їх козаки зустрічали “с надлежащим трактаментом”[21]. Торговельні зв’язки ногайців і запорожців, котрі не переривалися і на початку війни, відтепер стали ще більш інтенсивними. То ж невипадково, що саме запорожцям російський уряд доручав опікуватися справами ногайців, вести серед них агітацію, забезпечувати їх продовольством, здійснити їх переправу через Південний Буг та Дніпро та налагоджувати з ними торгівлю на пільгових умовах, зважаючи на давню традицію співіснування низового козацтва з кочівницьким довкіллям. Адже це вельми різнобарвне співіснування людей степового порубіжжя не вкладалося в рамки загальноприйнятого уявлення про мирні або конфліктні відносини. Запорожці добре знаючи мову, культуру й побут сусідніх ногайців, якнайкраще відповідали ролі провідників російського політичного впливу на степовому просторі.

За початковим планом, російський уряд мав намір перемістити ногайців через Запорозькі Вольності, тримаючи їх подалі від кордонів з Кримським ханством. З цього міркування князь Прозоровський доручив запорожцям переводити ногайців через річки Інгул, Інгулець, Саксагань, Базавлук, Суру до Дніпра, а далі човнами переправити їх через Дніпро біля гирла Самари, що поблизу Нового Кодака та слободи Половиці. Для цього було передбачено використати казенні байдаки та човни Старосамарського ретраншементу, Переволочної і Кременчука, а також козацькі човни з Кодацького перевозу. При цьому, Кіш мусив за помірною ціною забезпечувати кочовиків усім необхідним, “яко то полотно(,) хлеб(,) сено и протчее нужное”[22].

Однак розголос про те, що завжди схильні до грабунків ногайці будуть прямувати через залюднені землі Кодацької та Самарської паланок викликав справжню паніку “тамошних обывателей”. Намагаючись уникнути того, щоб велелюдний кочівницький натовп витолочив землеробські угіддя північних районів Запорожжя, кошовий отаман Петро Калнишевський звернувся з клопотанням до російського командування, пропонуючи переправляти ногайців не через Кодацький, а на Кизикерменському перевозі, себто подалі від козацьких поселень. Ця пропозиція була остаточно погоджена до 12 жовтня 1770 р.[23], хоча натомість всі витрати на забезпечення переправи ногайців через Дніпро російське командування поклало виключно на кошт Війська Запорозького, без жодних казенних видатків.

З 15 жовтня по 28 листопада 1770 р. тривала переправа основної частини єдисанців та буджаківців. Їх перевіз забезпечували дві запорозькі човнові команди – полковника Олексія Сукура з 165 козаками та військового старшини Данила Третяка з 38 козаками[24]. На Січі було зібрано більше 100 суден, з яких команда Сукура використала 10 човнів і 4 дуба, а команда Третяка – 32 човни; отже всього – 46 суден[25]. Втім ще одна частина ногайців Єдисанської орди переходила Дніпро на Носаківській переправі, їх перевозом займалися козаки на чолі з запорозьким полковником Чубом[26]. Особливого клопоту завдавала переправа ногайської худоби, від чого більшість козацьких човнів були пошкоджені, а загальна сума збитків запорожців склала 5170 рублів[27]. То ж запорожці ледве не втратили річкову флотилію в самий розпал війни. Кількості суден та козаків для обслуговування переправи не вистачало. Ногайці переправлялися повільно. Команда Д. Третяка за 17 днів змогла переправити всього 1926 ногайців[28]. Багато ногайців, разом з худобою та реманентом, не встигло переправитися до настання холодів і залишалося на правобережжі в очікуванні доки Дніпро вкриється кригою, щоб уже по кризі йти на лівобережжя. На кінець 1770 р. російському уряду вдалося переправити і тримати під контролем всього 11794 ногайців[29].

Під час переправи не обійшлося й без ускладнень. Запорожці були роздратовані тим, що переправа ногайців цілком покладалося не лише на кошт Війська Запорозького, але задля цього використовувалася власність козаків, зокрема приватні човни. Продовольство, що Кіш постачав ногайцям, було не кращого ґатунку, “простым и грубым”; як виправдовувались запорожці, ногайці зазвичай задовольняються “здохлою или вовсе негодною скотиною”[30]. Виявилося також, що команда Третяка, всупереч забороні, брала з ногайців плату за перевіз[31]. Суперечки трапилися і через втечі ногайських ясирів до запорожців[32]. Троє жінок-полонянок, що належали братові Джан-Мамбет-бія Келембет-мурзі, знайшли притулок у Д. Третяка, котрий відмовився їх повертати, не зважаючи на протести Джан-Мамбета. Останній подав скаргу на запорожців, яку передали на розгляд Катерині ІІ. 20 лютого Кіш отримав царську грамоту із суворою забороною завдавати будь-які кривди ногайцям[33]. Окремими ордерами запорозьким козакам заборонялося переховувати ногайських ясирів, російське командування навіть відряджало спеціальні загони донських козаків, щоб допомогти ногайцям розшукувати свою власність[34].

Окрім розбитих ногайською худобою човнів, запорожці терпіли й іншу шкоду. Прямуючи землями Інгульської паланки, ногайці вдавалися до крадіжок продовольства, коней, худоби та реманенту в запорозьких зимівниках[35]. Готуючись до зимівлі, ногайці безборонно вирубували дерева, розбирали будинки і навіть церкви, грабували рибальські стани[36]. Однак уряд на скарги запорожців мало зважав і не вимагав від ногайців відшкодування завданих козакам збитків. П. Панін категорично відмовив запорожцям у стягненні компенсації з ногайців за пошкоджені човни, оскільки, мовляв, запорожці уже брали плату з ногайців за перевіз[37]. А от Джан-Мамбет-бій отримав окрему компенсацію за понесені під час переправи збитки, а також “по случаю отречения его от подданства турецкого” від 4 до 5 тисяч рублів[38]. Отже, на початку російсько-ногайського “союзу” лояльність ногайської аристократії щедро оплачувалася.

Для тимчасового перебування ногайців у січні 1771 р. російський уряд відвів частину земель Війська Запорозького: “зачав от … Александровской крепости и до Самары а оттоль взяв свое окружение к устьям рек Верхней Терсы и Ганчулы впадающих в Волчьи воды и по оным рекам тож и по Нижнеи Терсе где оная впадает в Верхнюю Терсу и даже до ея вершины”. Аби заспокоїти запорожців, уряд запевняв, що на їхніх землях ногайці перебуватимуть “по самой крайности” до 3 тижнів[39]. Тільки у грудні 1770 р. запорожцям було дозволено за помірною ціною продавати ногайцям хліб та інші припаси, що зберігалися в Микитиному та Кам’яному Затоні[40]; раніше ж продовольство передавалося безоплатно. Окрім того, Кіш мусив забезпечувати захист ногайських сімей та майна від можливих нападів з боку кримського хана[41].

Таким чином, здійснюючи переведення ногайців на лівий берег Дніпра, російський уряд абсолютно ігнорував інтереси запорожців, безапеляційно розпоряджався їхніми землями, військовими та господарськими ресурсами і приватним майном козаків, удавано піклуючись про добробут своїх кочових союзників. Таку позицію слід розглядати швидше як один із перших симптомів ліквідації Січі, ніж щире опікування справами ногайців. Самі ж ногайці мало зважали на демонстрацію приязні з боку Росії і не розглядали своєї присяги на вірність імператриці за остаточне рішення. Як довідався кошовий отаман П. Калнишевський, в аманати єдисанці та буджаківці дали другорядних мурз “кои родились из бранок”; брат Джан-Мамбет-бія, Келембет-мурза під час переправи підбурював інших мурз тікати до Криму для того, аби спільно з кримськими татарами, єдичкульцями та джембуйлуківцями поновити набіги на російські володіння. Та й сам Джан-Мамбет одного разу зважився відкочувати ближче до Перекопу, вичікуючи  на подальший перебіг подій[42].

Після переправи через Дніпро багато ногайців відкочовувало до Криму. Серед них були брати Джан-Мамбета – Орумбет (Ару-Мембет) та Темір-мурза. Вже згаданий Келембет розсилав шпигунів з числа ногайців для розвідування місць розташування російських та запорозьких військ[43]. Однак при цьому певності бракувало не тількі союзним Росії ногайцям, але й підвладним хану єдичкульцям та джембуйлуківцям. 17 січня 1771 р. П. Калнишевський сповіщав: “Многия татара въдавшиесь в протекцию российскую ежечасто в Крыму за Перекопом бывают. А крымские между ими”[44]. Як свідчили самі ж ногайці, відряджені російським командуванням для розвідки у Крим, тамтешній “народ” розділився на дві частини, при цьому “каждая партия другой не сильнее”. Одна згрупувалася довкола ханського двору і його чиновників, які орієнтувалися на Порту, іншу очолювали Ширинські мурзи, що схилялися до союзу з Росією “по примеру едисанской и буджацкой орд”[45].

До союзу з Росією поволі почали схилятися й джембуйлуківці та єдичкульці, котрі через єдисанців та буджаківців неодноразово сповіщали російських урядовців про своє “решительное расположение … отложиться от Турции”. Царат доручив “союзним” ногайцям викликати з Криму своїх сородичів, обіцяючи за це дозвіл “составить особую державу из союзних орд, которую Россия обяжется поддерживать .., пока весь Крым не будет принужден приступить к общему татарському союзу”. Восени 1770 р. єдичкульські мурзи Мамбет і Каплан та джембуйлуцький мурза Мансур від імені своїх орд прохали кримського хана дозволити їм вийти з Криму для з’єднання з Єдисанською та Буджацькою ордами. Попри заборону Каплан Гірея, аули джембуйлуківців та єдичкульців стали масово тікати через Перекоп, інші аули самочинно переправлялися через Керчинську протоку на Кубань. Біля Єнікале Порта розмістила кілька військових човнів для того, щоб перешкодити виходу ногайців за межі Кримського півострова[46]. Після зміщеня Портою Каплан-Гірея 23 листопада 1770 р. втечі єдичкульців та джембуйлуківців стали ще більш масовими.

Готуючись до кампанії 1771 р., до плану якої входили військові експедиції в Крим, російський уряд ухвалив рішення про виселення “союзних” ногайців з Дніпровської лінії на Північно-Західний Кавказ. Справа з їх переселенням вирішувалася з огляду на ту обставину, що навесні 1771 р. 30 тисяч калмицьких кибиток з прикавказьких степів мігрували у Джунгарію, залишивши й правобережжя Кубані. Питання про перехід до Прикубання обговорювалося з ногайськими мурзами протягом лютого-березня 1771 р. Після відставки П.І. Паніна опікування справами ногайців було доручено Є.О. Щербініну. 10 травня він отримав наказ Катерини ІІ умовити Джан-Мамбет-бія переселитися з підконтрольними йому ногайцями на Північно-Західний Кавказ. А 9 липня Щербинін повідомив про підписання відповідного договору з Джан-Мамбетом[47].

Протягом липня – вересня 1771 р. тривала переправа ногайців через р. Дон. Російські військові, вражені масштабністю переправи великого кочівницького колективу, надміру перебільшили його чисельність. Зокрема І.І. Хаников зазначив, що лише буджаківців було до 700 тис., інших орд – до 200 тис. чол., а “считая с малыми ребятами всех до милиона”[48]. Російські офіцери під час переправи часто викупляли ногайських ясирів, особливо арапів (негрів), мода на утримання яких в якості придворної челяді поширилася серед знатних російських вельмож. Викуплялися також і волохи (молдовани і румуни). Проте негайному безоплатному вилученню підлягали ясирі українці та росіяни, що були полонені під час набігів 1769 року. На лівому березі Дону контроль за переправою здійснював гусарський підполковник І.М. Шелекхейч, на правому ретельно стежив підполковник Стремоухов[49]. То ж поводження з ногайцями російських регулярних команд на Дону було більш суворим, ніж ставлення запорожців під час переправи через Південний Буг та Дніпро.

Переселення причорноморських ногайців на правий берег Кубані остаточно закінчилося на початку 1772 р.; про це 13 січня відзвітував російській адміністрації Джан-Мамбет-бій. Він повідомив, що на Кубань перейшли не тільки єдисанці та буджаківці, але й усі джембуйлуківці, єдичкульці та киргизи, що раніше перебували поблизу Перекопа. За повідомленням Є.Д. Феліцина, на Кубань прибуло 80 тисяч ногайських кибиток або сімей[50]. Отже, чисельність переміщених ногайців початково складала близько 400 тисяч чоловік. В результаті подальших самочинних міграцій та депопуляції на 1782 р. кількість ногайських сімей скоротилася до 73, 7 тисяч, з них єдисанців (враховуючи праве і ліве крило орди) було 20 тисяч сімей, єдичкульців (включаючи мійське, бурлацьке та кара-китайське покоління) налічувалося 25 тисяч сімей, у джембуйлуківців – 700 сімей. Окрім них на правобережжі залишалися їх попередники – власне кубанські ногайці: наврузівці, котрі складали до 8 тисяч сімей і касаївці – близько 4 тисяч сімей[51].

Кожна орда розселялася компактно і відокремлено одна від одної. Єдисанці зайняли лівий берег річок Кагальник, Чубур, правий берег ріки Єя впритул до р. Калали. У 1778 р. до них приєдналася інша частина єдисанців у кількості до 2 тисяч сімей, котрі ще з 1715 р. кочували в низинах Лаби та Урупа. Джембуйлуківці розташувалися між річками Челбасами та у верхів’ях Єї. Єдичкульська орда розподілялася на три покоління, з них мійське зайняло під кочування межиріччя Кирпили і Ангели, китаїнське – між річками Ангели та Кара-Кубань, бурлуцьке розмістилося між Ачуєвим та Копилом. Буджацька орда розселилася вздовж Єйської затоки та на Єйській косі. Межа розселення кубанських ногайців на той час охоплювала лівобережжя Кубані і досягала правого берега Лаби[52]. Всі орди, за винятком Буджацької, кочували по чітко визначених маршрутах. Буджаківці, котрі й раніше мали нахил до осілості, зайнялися рільництвом та відгінним скотарством.

Офіційно російський уряд розглядав ногайців як незалежний народ, з яким укладено союзні відносини. Для систематичного зв’язку з ними та кримськими татарами утворено Комісію татарської негоціації, котра в березні 1771 р. відрядила для постійного перебування в ордах підполковника Стремоухова[53]. Джан-Мамбет-бій, проголошений у вересні 1770 р. ногайським ханом, реально контролював тільки Єдисанську орду, інші орди не визнали його за династійного правителя і вважали тільки своїм уповноваженим представляти ногайські інтереси перед російським урядом. Тому в офіційному листуванні він уже позначався без титулу хана, а лише як “ногайський начальник”.

У результаті кампанії 1771 р. Росія встановила військовий контроль над Кримським півостровам і задекларувала незалежність кримського хана Селім Гірея від Порти. 11 липня Щербинін розпочав переговори щодо підготовки союзного договору Криму з Росією. У зв’язку з цим царат змінив своє ставлення до союзних ногайців, вирішивши не відокремлювати їх від Кримського ханства “по их от разделения слабости”[54]. Хоча можливість створення на Кубані формально незалежної ногайської держави на чолі з кримською династією Гіреїв російським урядом допускалася на випадок невдачі проекту з проголошенням незалежності Кримського ханства[55].

Відтепер ногайці вже не вважалися осібним суб’єктом міжнародних відносин, а цілком ставилися у контекст взаємодії Росії з формально незалежним Кримським ханством. 1 листопада 1772 р. Щербінін, маючи сприяння ногайських мурз, примусив кримську знать підписати договір про союз із Росією, керуючись механізмом, уже певною мірою напрацьованим на досвіді взаємин російського уряду з ногайцями. У російсько-кримськотатарському договорі окремо було визначено питання про підданство стосовно кримського хана всіх “татарських” народів, включаючи й ногайців. Окремо обумовлено те, що Кримське ханство залишає за собою свої давні володіння як на Кубані, так і в степу за Перекопом. Кючук-Кайнарджийський мирний договір 1774 року підтвердив збереження територіальних володінь Кримського ханства в межах його довоєнних кордонів. У складі ханства залишалися (крім більшої частини Кримського півострова) причорноморські степи, розташовані між ріками Берда, Конка і Дніпро, на правобережжі Дніпра – у Побужжі (без Очакова) та Придністров’ї, а також Прикубання[56]. Частина причорноморських ногайців, головним чином окремі аули єдисанців та буджаківців, уникнула переміщення до Північно-Західного Кавказу і залишилася на Побужжі та в Буджаку. Багато ногайців різних орд осіло в кримськотатарських селах, розташованих поблизу Перекопа та у степових районах Криму. Від джембуйлуківців відійшла частина так званих “киргизів” (казахів), котрі біля Перекопу побудували власні села, зайнялися хліборобством і торгівлею[57].

Отже, увесь загал причорноморських ногайців – і тієї переважної більшості, що була переміщена на Кубань, і тих, хто уникнув цього переміщення – у період існування формально незалежного Кримського ханства (1774-1783) залишався під його юрисдикцією. На Кубані була відновлена ханська адміністрація на чолі з сераскерами. Однак вони вже не володіли всією повнотою влади над ногайцями. Переважна більшість питань військового та цивільного управління переміщеними на Кубань ногайцями поступово перейшла до російського пристава, що перебував зі штатом чиновників та гарнізоном солдатів у Єйському редуті. Після ліквідації Кримського ханства у 1783 р. ногайці остаточно закріпилися у відомстві російського пристава.

Таким чином, установлення колоніальної влади російського уряду над ногайцями пройшло через стадії 1) укладання договірних союзних відносин і надсилання постійних резидентів (1770-1774), 2) опосередкованого контролю через формально незалежну адміністрацію Кримського ханства з паралельним запровадженням інституту приставства (1774-1783) та, нарешті, 3) зосередження всіх адміністративних функцій в руках штатного російського чиновника – пристава.