|
Главная
| Статьи и сообщения
использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com |
17 квітня (за ст.
стилем) 1855 р. по “височайшому повелінню” граф, генерал-ад’ютант Олександр Григорович Строганов став
Новоросійським та Бессарабським
генерал-губернатором [7;1]. Призначеному наприкінці Кримської війни 1853-1856 рр. О.Г.Строганову необхідно було вирішувати великий обсяг проблем, що постали під час
війни та у повоєнні роки. Однією з таких проблем була хронічна нестача
земельного фонду в Азовському та Дунайському козацьких військах. Зрозуміло, що
доля цих військ багато в чому визначалась діями або бездіяльністю
генерал-губернатора, тому аналіз ставлення графа Строганова до наболілого земельного питання азовських та
дунайських козаків є просто необхідним для більш повного вивчення історії цих
козацьких формувань Південної України.
Можна констатувати
наявність сталої уваги і ґрунтовного аналізу як до земельного
питання у Азовському [10;48-65] та Дунайському [1;97-103] козацьких військах, так і до політики
керівництва Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства щодо його
вирішення. Але головна увага
дослідників, і це зрозуміло, була направлена на об’єкт цієї політики – козацькі
формування, а вже потім на суб’єкт – місцеве та імперське керівництво. Та все ж
таки є праці, що показують ставлення
О.Г.Строганова до земельного питання, як це було зроблено, наприклад,
А.Д.Бачинським у невеличкій краєзнавчій
статті. [2;301] У цій статті відображена особиста позиція О.Г.Строганова щодо земельних
проблем в Дунайському війську але на прикладі тільки однієї зі станиць.
Азовське козацьке військо (1828-1866 рр.) та Дунайське козацьке військо (1828-1868 рр.) мали схожі риси історії. Одним з наслідків російсько-турецької війни 1828-1829 рр. стала ліквідація Задунайської Січі, сам факт існування котрої ніс не лише військову загрозу для реалізації російських зовнішньополітичних амбіцій але й підривав авторитет Російської імперії, як “країни-визволительки” православних християн з-під гніту Османської імперії. Ця політична перемога Росії визначила домінування політичного чинника над військовим у справі формування нових козацьких формувань, поза як вище керівництво не планувало створення нових іррегулярних полків. Але щоб закріпити успіх, застрахуватися від можливого соціального вибуху козацтва і через широкий розголос навколо переходу задунайців на російську сторону вирішено було продовжити існування на півдні України Азовського та Дунайського козацьких військ. Пройшовши реорганізацію військового-адміністративного устрою та викликавши різні проекти про переселення врешті-решт обидва війська отримали землі під поселення: азовці - на Бердянській пустощі, в Олександрівському повіті Катеринославської губернії, дунайці – черезсмужно різними станицями в Південній Бессарабії. Схожими для військ були й процеси оформлення адміністративного поділу та управління, зазначимо хоча б той факт, що за основу було взято “Положення Донського козацького війська”. В земельному питанні це означало наступне: всі землі Азовського і Дунайського козацьких формувань повинні були бути поділені на землі станичного юрту та запасні військові землі. Станичний юрт мав складатися з ділянок по 30 десятин на кожного козака, по 200 десятин на обер-офіцера та по 400 десятин на штаб-офіцерів. Земля, що залишалася після розподілу між станицями, оголошувалася військовою запасною землею і використовувалася для військових потреб та отримання прибутків. В умовах гострої нестачі землі у Азовському та Дунайському війську декларований 30-десятинний козацький пай землі був просто нереальним. На практиці ж були такі данні: азовські козаки отримували ділянки по 15 десятин на кожну душу чоловічої статі [10;92-99], а дунайські козаки мали ділянки в 8-11 десятин, залежно від густоти населення окремої станиці.[1;102]
Закінчення Кримської війни хоча й було
очікуваним для козацтва, але все ж таки не принесло покращення. Азовське та
Дунайське козацькі війська крім загального розчарування від поразки зазнали також
відчутній удар по становищу своїх господарств. Не йшла й мова про вирішення
земельного питання, а навпаки очевидна необхідність реформування усіх галузей ставила під сумнів сам факт подальшого існування на півдні
України козацьких формувань.
Особливо гостро після війни постала проблема
забезпечення козаків землею в Дунайському війську. За Паризьким мирним
договором 1856 р. від
Росії відійшла придунайська частина Бессарабії. Таким чином земельне питання в
війську ще більше загострилося, так як земельний фонд цього іррегулярного
формування скоротився на 9 тис. дес.[1;102] Втративши
території станиці Миколаївки та декількох хуторів, дунайські козаки, за рішенням О.Строганова, були
відправленні нести службу до демаркаційної комісії для допомоги у
визначені й охорони нового кордону разом з донськими козаками [6;228-231]. Охороняти
той кордон, що відрізав частину їх земель.
Генерал-губернатор О.Г.Строганов
знав про ситуацію в козацьких формуваннях як через звернення керівництва
військ, так і з свого власного досвіду. Влітку 1856 р. він оглядав
Крим та Приазов’я та доповідав у рапорті імператору про тяжкий стан
господарства Азовського війська. Трьохрічний неврожай, господарство, залишене
на літніх людей та дітей, підірвало добробут козаків. Генерал-губернатор писав,
що звернувся до Військового міністерства з проханням допомогти війську грошима
та хлібом, надати пільги по службі на 2 роки [4;19]. Отже, покращити стан
господарств азовських козаків О.Г.Строганов вирішив наданням пільг та
поставками збіжжя, а проблема доведення земельних ділянок до належних розмірів
була не поміченою. Крім того таке доволі приязне ставлення до Азовського
війська пояснювалося його задоволенням
від “наполегливої служби” азовців та сумлінного виконання службових
обов’язків керівництвом війська, особливо, як відмічалося, в порівнянні з
ситуацією навколо ще одного іррегулярного формування Південної України -
Балаклавського грецького батальйону. На думку генерал-губернатора, це
військо взагалі не буде нормально існувати під керівництвом людей, що вийшли безпосередньо
з цього батальйону [4;19].
В червні 1858 р.
О.Г.Строганов під час особистого огляду Дунайського козацького війська
вже не міг не помітити наболілої проблеми нестачі земельного фонду у війську.
Тим паче, що козаки декількох станиць звернулися до генерал-губернатора
особисто. Головним було питання неотримання “землі в тій пропорції, що має бути в Війську Донському (на основі Положення
якого й формувалося Дунайське військо), тобто по 30 дес. на кожного козака і
що... виділення офіцерам пожиттєвих ділянок ... зменшили ... паї нижніх чинів.”
Скарги козаків були розглянуті графом і визнані
“безпідставними та такими, що не заслуговують уваги”[9;11]. На
думку О.Г.Строганова це пояснювалося
тим, що: в Донському козацькому війську був великий надлишок земельного фонду.
Донське військо, на його думку, складалось зі „справжніх козаків”, що жили з
військових трофеїв та скотарства на відміну від Дунайського, що сформоване з
торговців і землеробів, до того ж не вся виділена земля дунайцями
використовувалася. Але реальною причиною такого стану речей була гостра нестача
в війську худоби та сільськогосподарського реманенту.
Таким чином Новоросійський та Бессарабський
генерал-губернатор вирішив, що розподіл земель серед офіцерів був виконаний
справедливо і законно, згідно Військового положення.
Саму перспективу розширення земельного фонду
Дунайського війська О.Г.Строганов не відкидав, але для цього, на думку
генерал-губернатора, потрібне виконання багатьох умов: монарше повеління,
наявність “особливих” заслуг у війська, та й по таку нагороду може звертатися
лише керівництво і ні в якому разі самі станичники [9;12].
Проігнорував зміст, О.Г.Строганов направив всю свою активність на
приведення до норми самої форми скарги, бо був вкрай незадоволений тим, що
скарга мала колективний характер і рядові козаки не обрали свого представника,
який би відстоював їх інтереси. О.Г.Строганов погрожував в подальшому карати
тих козаків, що будуть писати скарги за невстановленою формою та в обхід свого
безпосереднього керівництва.
Чіткому
дотриманню встановлених норм взаємовідносин між службовцями О.Г.Строгановим приділяв особливу увагу: показовими є листи
керівникам губерній та градоначальникам краю про порядок звертань до
генерал-губернатора, що були розіслані наприкінці березня 1859 р. [5;1-3].
Враховуючи позицію генерал-губернатора наказний
отаман війська І.Є.Гангардт сам звернувся до О.Г.Строганова з проханням підтримати проект розширення
земельного фонду війська перед урядом в 1860 р. Планувалося передати
Дунайському війську території іноземних колоністів, землі яких за Паризьким
миром опинились безпосередньо у складі Молдавського князівства [1;103]. Проект
не був схвалений, а військо ліквідували в 1868 р. Але й сама ліквідація цього
іррегулярного формування не принесла полегшення нижнім чинам. Навпаки колишні
козаки Дунайського війська успадкували ці проблеми і продовжували потерпати від
нестачі земель уже перебуваючи у стані селян-землевласників, до того ж їх ділянки в результаті перерозподілу ще більше
зменшилися. Несправедливий розподіл земельного юрту офіцерами війська був
використаний ними й при їх переході в стан дворян Бессарабської губернії.
Для Азовського війська так само як і для
Дунайського в часи управління края О.Г.Строгановим не залишилося вільних сусідніх земель для
приєднання до війська. Вирішення земельних питань цих формувань найбільш
простим та радикальним шляхом – збільшенням земельного фонду, було насправді
найскладнішим. Всі ці заходи потрібно було впроваджувати за рахунок казни, а
фінансова та й загальноекономічна ситуація в Російській імперії після Кримської
війни була вкрай несприятливою. Виходом могло б стати зменшення земельного
голоду шляхом переселення війська. Ця ідея час від часу активно обговорювалася
вищим російським керівництвом. В 1837, 1843, 1844, 1851 рр. були проекти, що
передбачали переселення азовців в західну частину Кавказького хребта, та проект
1857 р. про оселення козаків Азовського війська на Кубані [10;123-124].
З літа 1861 р., після рішення імператора Олександра
II про поступове переселення всього Азовського
війська на Кубань, почалась розробка
проекту. Під час опрацювання проекту генерал-губернатор відстоював право
козаків самим обирати свою долю. Розуміючи відмінність між різними групами
азовців, упереджаючи можливі соціальні виступи, він підкреслював, що і для
козаків і для держави найбільш корисним буде добровільне переселення, особливо
це стосувалось жителів тих станиць, населення яких було природними торговцями,
землеробами і за 30 років перебування в війську так і не стали справжніми
козаками, та чернігівських переселенців, які ще на новому місці не
облаштувалися як слід [8;183].
З початку 1862 р. розпочалося поступове
переселення азовських козаків. Важливим аргументом для добровільного
переселення була можливість офіцерів та козаків війська отримати давно
призначений, але так ніколи й не реалізований в житті розподіл земель. Азовським козакам на Кубані відводилися ділянки від 20–30 десятин землі.
Потомствені дворяни і відставні козаки отримували право придбати ділянки землі в 200 десятин для офіцерів і 30
десятин — для козаків. Придбана земля була у їх абсолютній власності [3;59-67].
Незважаючи на всі ці заходи керівництву прийшлося вдатися до жеребкування для
визначення переселенців.
В наступному 1863 р. граф, генерал-ад’ютант
Олександр Григорович Строганов залишив посаду Новоросійського і Бессарабського
генерал-губернатора, але й його наступник
П.Коцебу продовжував відстоювати позицію О.Г.Строганова про добровільність
переселення козаків. Процес тривав аж до 1866 р. Переселивши майже половину війська на Кубань, уряд
ліквідував його. А в 1868 р. припинило існувати останнє південноукраїнське
козацьке формування – Дунайське козацьке військо.
Азовське та Дунайське козацькі війська створені в
1828 р. були мало потрібними в військових планах Росії. Уряд імперії
погоджувався з фактом існування цих іррегулярних формувань, беручи до уваги
фактор політичної доцільності, і вже за можливістю використовував їх військовий
потенціал. Таке явище розглядалось як тимчасове. Це було однією з головних
причин хронічного ігнорування владою земельного
питання в цих військах.
О.Г.Строганов, займаючи до свого
призначення високі посади в Російській імперії, розумів недовготривалість існування на Півдні
України цих козацьких формувань. Цей факт, а також тяжкий економічний стан як
Новоросійського краю, так і всієї держави після Кримської війни не дозволяли
вирішити земельне питання шляхом збільшення земельного фонду названих військ.
Позиція генерал-губернатора Строганова в
цій сфері полягала у впровадженні на місці політики уряду щодо
південноукраїнського козацтва, його особистий внесок полягав у локалізації та ліквідації лише проявів
хронічного земельного голоду в цих іррегулярних військах.
Анатолий
Хромов
ПОЛИТИКА А.Г.СТРОГАНОВА
ПО РАЗРЕШЕНИЮ ЗЕМЕЛЬНОГО ВОПРОСА В КАЗАЦКИХ ФОРМИРОВАНИЯХ
НОВОРОССИЙСКО-БЕССАРАБСКОГО
ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВА
В статье на основании архивных и опубликованых источников конкретизуется и
определяется позиция Новороссийского и Бессарабского генерал-губернатора
А.Г.Строганова по разрешению земельного вопроса в Дунайском и Азовском казацких
войсках. Показана острота земельного голода в этих иррегулярных формированиях и
его непосредственное влияние на ликвидацию казацких войск на юге Украины.
Обозначено влияние А.Г.Строгонова на эти процессы.
Надруковано:
Хромов А.В. Політика О.Г Строганова щодо вирішення земельного питання в козацьких військах Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства// Науковий вісник ОДЕУ. – 2009. -
№7(85). – С.92-99.