Л.М. МАЛЕНКО РИСИ ТРАДИЦІЙНО-ПОБУТОВОЇ КУЛЬТУРИ КОЗАЦЬКОГО ...
Главная | Статьи и сообщения
 использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

 

Л.М. МАЛЕНКО

 

РИСИ ТРАДИЦІЙНО-ПОБУТОВОЇ КУЛЬТУРИ КОЗАЦЬКОГО

ВІЙСЬКОВОГО НАСЕЛЕННЯ ХІХ СТОЛІТТЯ

 

Останні десятиліття ознаменувалися появою цілої низки праць, присвячених південноукраїнським козацьким формуванням останньої чверті ХVIII — ХІХ століття. У них досить повно висвітлені причини виникнення козацьких військ, питання соціально-економічного характеру, військова служба козаків. Малодослідженою залишається традиційно-побутова культура населення південноукраїнських козацьких формувань останньої чверті ХVIII — ХІХ століття. Зазначимо, що під традиційно-побутовою культурою слід розуміти систему, що включає духовну, матеріальну, соціонормативну культуру та зв’язки з іншими соціальними системами. Необхідність дослідження традиційної культури офіційно визнаного в Україні в ХІХ столітті козацтва дасть можливість простежити не тільки субкультурні явища певної групи людей, а й пролити світло на питання збереження культурної спадщини українського козацтва, на стирання граней між козацьким і некозацьким населенням, на культуру народу в цілому.

Створення південноукраїнських козацьких військ на півдні України в останній чверті ХVIII — на початку ХІХ століття — явище тимчасове, обумовлене специфікою регіону, ментальністю народу, і аномальне для Російської імперії. Утворені напередодні чи в ході воєнних кампаній, козацькі з’єднання розформовувалися чи ліквідовувались одразу після стабілізації ситуації в краї. Виключенням стало Чорноморське військо, яке, з огляду на козацьке (запорозьке) походження особового складу формування, було переселене на небезпечну ділянку російського кордону — на Кубань. Більше тридцяти років на півдні України проіснували козацькі війська, створені в ХІХ столітті — Азовське і Дунайське. Тривалість їх існування зумовлена частими війнами з Туреччиною (1806 – 1812, 1828 – 1829), Кримською та Кавказькими воєнними кампаніями. З іншого боку, позитивний резонанс на повернення задунайського козацтва на батьківщину, зруйнування Задунайської Січі, сформування козацьких військ, як випробуваного засобу утримання неблагонадійного населення під подвійним контролем з боку держави, забезпечили відносно довге, у порівнянні з іншими козацькими формуваннями, життя Азовському і Дунайському козацьким військам. Саме на цих з’єднаннях і можливо простежити риси традиційно-побутової культури козацького військового населення ХІХ століття.

При дослідженні усіх сторін життєдіяльності козацького військового населення слід звернути увагу на декілька чинників, як-от: 1) строкатість населення військових земель — національну та соціальну; 2) ступінь установлення контролю держави над військовою організацією козацтва; 3) зміни, що сталися в культурному середовищі навколишнього населення.

Азовське і Дунайське козацькі війська виникли на початку російсько-турецької війни в 1828 році. Їхнє утворення попередньо не планувалося Військовим міністерством Російської імперії. Наявність значної кількості козацького бунтарського елементу в південному регіоні, переселення на південь України частини козацтва та представників нижчих верств населення з Лівобережної та Слобідської України, повернення із-за Дунаю запорозького козацтва переконали вищих сановників російської держави у необхідності створення козацьких іррегулярних формувань з метою установлення контролю з боку цивільного і військового відомств над “неблагодійним” населенням Південної України. Ядро козацьких військ творили представники козацтва: запорозького, задунайського, чорноморського, лівобережного. Поступово до складу іррегулярних формувань включались і представники інших верств населення — селянство, міщанство, духовенство — та національних меншин — молдавани, цигани, греки, болгари, серби, албанці, поляки (останні зараховувалися до складу Дунайського війська). Наявність “некозацького” елементу в козацьких військах не дає підстав говорити про їх переважаючий чи значний вплив на традиційну культуру мешканців військових земель. Хоча на побутовому рівні культурні особливості національних меншин мали місце. Носіями традиційно-побутової культури у межах військ було українське населення, переважно козацького походження. Саме ним ревно зберігалися козацькі і зокрема запорозькі традиції.

У козацьких військах жити і воювати “по запорозьки” означало боротися: а) за свої права і привілеї; б) за збереження належності до козацького стану; в) за існування самих козацьких з’єднань, боєздатність яких не викликала б сумніву. Бути козаком означало бути кращим у всьому: у службі, воєнних кампаніях, праці, благочесті. Тому козацьке товариство завжди активно реагувало на відхилення від звичаїв та традицій. Козаки суворо карали крадіїв, п’яниць, конокрадів, гультяїв тощо.

На початку становлення Азовського і Дунайського козацьких військ козакам вдавалося дотримуватися давніх звичаїв. З огляду на військовий час азовці та дунайці зберігали традиційний військовий полково-сотенний устрій і знаходилися під управлінням старшин, обраних з-поміж себе. Іррегулярне формування із задунайського населення, що перейшло на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким в межі російської держави, навіть назву мало — “Окреме Запорозьке козацьке військо” і до 1832 року поділялося на курені. Запис до козацтва був доволі простим. Всі, хто опинилися за Дунаєм до початку війни з Туреччиною і бажали бути козаками, включалися до складу іррегулярного формування. Якщо із-за когось виникали сумніви в урядовців, долю такої людини вирішували старі козаки. Вони пригадували, чи була людина за Дунаєм, як і під зверхністю кого служив козак, чи платив десятину на користь січового товариства, якщо мав власне господарство або був на заробітках. Старі козаки, дотримуючись традиції, що “з Січі видачі немає”, захищали кожного кандидата у козаки. Національність ролі не грала, головними вимогами були — належність до православної віри та служба козацькому товариству вірою та правдою. З огляду на нечисельність військ козаками ставали і чоловіки, які не входили до складу задунайського козацтва, а були в гирлах Дунаю на заробітках чи агартуванні, або ж мешкали серед задунайської райі. Згодом до складу іррегулярних формувань включали представників нижчих верств населення неправославного віросповідання. Але це вже робилося згідно з розпорядженнями державних структур. Козаки з таким становищем мирилися, бо були зацікавлені у збереженні козацьких формувань, а отже, і належності до козацького стану.

Із виділенням землі під поселення мешканці військових земель одразу бралися за будівництво жител. Спочатку будувалися тимчасові напівземлянки з підручного матеріалу. Ззовні вони нагадували собою козацькі бурдюги, добре описані Д.І. Яворницьким. Це були невеликі прямокутні чи чотирикутні приміщення, половина яких знаходилася в землі або ямах. Ззовні обмазувалися кізяком та глиною. Мали невеликі отвори-віконця і покриті бур’яном (переважно кураєм) дахи, які згодом покривалися очеретом.

З отриманням коштів, будівничого матеріалу і знарядь праці, мешканці військових земель бралися і за зведення традиційних для козацтва стаціонарних будівель. Будувалися вони, переважно, із саману чи дерева, відносно вулиці боковою чи “глухою” (задньою) стіною і в глибину подвір’я, покривалися бур’яном чи очеретом. Конструкційними особливостями окремих жител було розміщення житлового приміщення і стайні під одним дахом, що з’єднувалися між собою сіньми.

Місця під будівництво хат ретельно вибиралися козаками, враховуючи життєвий досвід і поради старих людей та священиків. Особливістю населених пунктів була обов’язкова наявність центральної частини, у якій знаходилися площа, церква чи молитовний будинок, будівлі для правління тощо. Знову ж таки, місця під церкву і площу ретельно обирали старі козаки і священики. Переважно це були підвищення. з огляду на те, щоб церква і майдан були добре видні звідусіль та, за висловами самих козаків, щоб “дзвони лунко звучали”. Церква продовжувала і надалі відігравати роль не тільки місця, в якому козаки виконували свої духовні потреби, а громадського закладу, де вирішувалися важливі для мешканців військових земель питання. У церкві зберігались і військові регалії, почасти зброя. Яскраво виражена центральна частина населеного пункту зберігалась і тоді, коли уряд, згідно з положеннями про благоустрій козацьких станиць, вимагав будувати власні будинки козаків, повернутими вікнами і дверима в одному напрямку відносно вулиці. Вулиці ж мали бути прямими і рівними. Внутрішнє начиння та оздоблення помешкань залишалося традиційним, характерним для населення України.

З часом, коли козацькі сім`ї обзавелися господарством і стали отримувати прибутки, козаки почали зводити цегляні будинки, покриті черепицею чи жерстю. Будувати стайню під одним дахом з житловими приміщеннями не дозволялося. Будинки зводилися так, щоб не порушувати положень про благоустрій козацьких станиць. Традиційне для південноукраїнського регіону житло зі збереженням козацьких традицій будувалося лише на ділянках землі, відведених під хутори козакам та офіцерам.

Відведення землі під поселення козацьким сім’ям та надання мешканцям військових земель пільгових років зумовили тимчасове невтручання держаних структур у внутрішнє життя війська. Старі козаки та власна старшина слідкували за дотриманням мешканцями військових земель козацьких звичаїв та традицій. У перші роки існування іррегулярних формувань бачимо, як у військах найважливіші питання вирішували козацькі ради; старі, поважні козаки, за проханням громад, судили мешканців військових земель і вирішували спірні господарські та побутові справи; козацькі сім`ї займалися традиційними галузями господарства; святкували традиційні для запорозького й українського козацтва храмові свята; у церквах священики козацького походження правили службу “по старинці” — без довгих, повторюваних декілька разів молитов, з освяченням зброї; у військах продовжувалися існувати сім`ї “на довіру” (згодом козаків звинувачували в двоєженстві, а священиків за освячення такого роду шлюбів усували від виконання ними церковних обов’язків). Під наглядом старих досвідчених козаків у військових землях навчали та виховували молодь. Від останньої вимагався високий рівень самоконтролю. Порушників традиційних козацьких норм повчально карали — привселюдно шмагали кийками, позачергово посилали на виконання “посиденьок” по війську тощо. Якщо дівчата порушували норми моралі, то покарання були також дуже повчальними — змазування воріт дьогтем, співання вночі біля двору батьків сороміцьких пісень і т.п. Слід відмітити досить суворий контроль станичної громади за молодіжними вечорницями, гуляннями, “вулицями”.

Проте дотримуватися випробуваних часом дідівських (козацьких) звичаїв та традицій ставало дедалі важче. Російській імперії необхідні були війська, які без зайвих труднощів і якомога швидше могли б влитися у вже існуючі цивільні і військові державні структури. Із закінченням пільгових років посилився контроль держави над військовою організацією козацтва та внутрішнім життям мешканців військових земель. Одразу стають помітними зміни в зачісках, одязі (вимога носити військову форму), у будівництві населених пунктів, окремих будівель.

Необхідність нести постійну військову службу сприяла виділенню в козацькому середовищі такої соціальної групи, як служилі козаки. З її появою з’являються нові свята — полкові, військові, виробляються ритуали проводів і зустрічей служилих козаків зі служби, складаються нові зразки фольклору — приказки, пісні (одну з таких зафіксував Ф. Берьозкін, описуючи військову службу та побут військових козаків), легенди про військові подвиги козаків тощо. Специфіка військової морської служби азовських козаків призвела до складання особливих відносин між служилими козаками — служити, вирішувати справи та долати труднощі командами. Дедалі ставало помітнішим стирання міжетнічних граней і вироблення єдиного культурного простору з єдиною системою цінностей. Цьому процесу сприяло установлення зв’язків на рівні: станиця — полк (команда) — з’єднання — військове правління — отаман.

З досягненням юнаками 17 (рідше 15) річного віку їх записували у “малолітки” і ставили в обов’язок готуватися до зовнішньої служби. Хлопці проходили військові навчання під наглядом представників військових урядів та поважних старих козаків, відбували “сиденьки” по війську, виконували різні розпорядження отамана та офіцерів війська. Тим самим у військах склалася ще одна статево-вікова група — молодіжна, якій притаманні субкультурні особливості: форма відпочинку, фольклорного репертуару, зачіски, одяг, зброя. Виокремлення статево-вікової молодіжної групи сприяло оформленню дитячої групи та дорослого населення і стариків. Помітним у військах був поділ на чоловічу та жіночу групи зі своїми обов’язками та правами, а отже, і своїми ритуалами, особливостями фольклору і т.п. У межах військових земель значну роль відігравали жінки, на яких фактично трималися власні господарства і покладалися обов’язки по вихованню дітей. Це накладало відбиток і на культурні особливості мешканців військових земель, що відрізняло їх від навколишнього населення.

У міру підкорення військової общини державою, під впливом необхідності нести військову службу і займатися сільським господарством, відбувалось дроблення військової общини на менші територіальні одиниці — станичні громади. Роль останніх поступово збільшувалась, що у свою чергу призводило до виділення в їхньому середовищі соціальних груп різної професійної орієнтації: торгових козаків, ковалів, священиків, пастухів, будівничих. Кожній із цих груп були притаманні більш-менш виражені особливості в матеріальній (житлі, одязі, їжі) та в духовній (прикметах, заговорах, ритуалах) культурі.

Станичні громади в межах військових земель поступово перебирають на себе функції колишніх курінних козацьких рад і вирішують усі питання, пов’язані з внутрішнім життям станичників. Провідна і вирішальна роль у винесенні рішень чи вироків станичних громад належала старим козакам, які користувалися загальною повагою. Азовські козаки домоглися ще й того, щоб станичний уряд очолював обраний на загальній станичній раді “свій” козак. Ігнорування присланого урядовими інстанціями військового чиновника і постійні прохання до наказного отамана про його відкликання мали позитивні наслідки. Азовськими станицями з 30-х років ХІХ століття управляли станичні управи на чолі з головою, вибраним з мешканців станиці. Так, у культурному середовищі південноукраїнського козацтва формується поняття “свій” — “чужий”, “своє” — “чуже”. Під поняттям “чужий”, “чужинець” розуміли не тільки ворога (козаки служили на різних ділянках російського кордону, а на Кавказі брали участь у воєнних кампаніях), а й присланих у війська на посади по внутрішньому управлінню армійських офіцерів та армійських священиків, цивільних чиновників, відкупщиків, а згодом й усіх осіб некозацького походження, що орендували ділянки військової землі і проживали у станицях. Чужинців, у розумінні “ворог”, називали ще “поганими”, “поганинами”. Це знайшло відображення в усній народній творчості, і, зокрема, у пісенному репертуарі:

Наказний пером махне,

Козаків на море шле,

За море, на Кавказ,

У баркаси посідати,

Та поганих потріпати,

Такий наказ.

(З азовської козацької пісні)

“Чужою” для козаків була як територія поза межами військових земель, так і місця кордонної і морської служби: по Дунаю, чорноморському узбережжю, на Кавказі. З розширенням функцій і збільшенням ролі станичних громад у вирішенні повсякденних побутових, а іноді й внутрішньо військових справ, розуміння чужої території переносилось і на землі інших станиць, козацьких хуторів. Розмежовувалися землі станичних юртів річечками, струмками, лісосмугами, ставками, курганами. Звідси вислови у військах: “випити на межі”, “розпрощатися над ставком”, “провести до кургану” тощо.

Не останню роль в традиційно-побутовій культурі населення південноукраїнських козацьких формувань відігравав фактор часу. При розгляді його необхідно виділити декілька величин: історичний час (до утворення формування і термін його існування), час в рамках календарного циклу і в рамках річного кола —трудові і святкові дні.

У часовому аспекті культури південноукраїнського козацтва слід виділити декілька важливих моментів. Насамперед це очевидна мінливість традиційної культури в рамках історичного часу. Зі змінами території мешкання, умов життєдіяльності, національного і соціального складу, політики урядових адміністрацій зникають чи еволюціонують окремі елементи традиційно-побутової, духовної культури і з’являються нові. Яскраво помітне послідовне відображення в субкультурах окремих соціальних груп і традиційної культури козацтва в цілому найбільш важливих подій та радикальних змін у житті населення козацьких військових земель.

Наступним важливим моментом традиційної козацької культури є устремління до стійкого відтворення послідовності подій і досить чіткого збереження поділу часу на пори року та буденні і святкові дні. У середовищі південноукраїнського козацтва, як і населення України в цілому, за насиченістю ритуалів і свят яскраво простежуються два календарні періоди: зима, весна, і менш насиченим періодом у плані святкових днів є літо, осінь. На території військових земель великими святами з розгорнутою обрядовістю вважалися Різдво Христове, Новий рік, Хрещення, Паска, Спаси, Трійця, Покрови. Менш офіційно святкували Івана Купала, Маковія, Катерини, Дмитра та інші. Особливістю святкування згаданих свят у військах було те, що до народних ритуалів додавались і військові — військові паради, виніс регалій, проведення загальної військової ради. Окремі свята супроводжувалися військовими іграми: двобоями, кінними змаганнями, стрільбою.

Важливе місце серед календарних свят у військах посідали військові і загальновійськові свята. Мешканцями іррегулярних формувань урочисто святкувалися Покрова, День Святого Миколи (в Азовському війську), Георгія Побідоносця, Сергія Радонежського та інші. Щорічно кожна станиця відмічала своє храмове свято. Святкувалися у військах ювілеї і пам’ятні дати формувань, станиць, великих битв.

Особливістю святкової обрядовості південноукраїнського козацтва була відсутність розвинених форм виробничих ритуалів, пов’язаних з початком і закінченням важливих польових робіт. Їх початок і закінчення супроводжувалися короткими молитвами, залишали “на святого” незжатої пшениці або жита на один сніп тощо. Слід зазначити, що початок весняно-літніх польових робіт і збір урожаю суворо контролювалися військовими урядами та станичними управами. Кожна статево-вікова група мала чітко визначене коло обов’язків. Зорати землю, посіяти зерно, провести сінокіс вважалося суто чоловічою роботою. Жінки займалися власними городами, складали зернові у снопи, трави у копи, брали участь у перевезенні сіна, займалися збором і переробкою овочів, фруктів. Діти, під час польових робіт виступали переважно погоничами тварин (волів, коней), пастухами. Характерною особливістю періоду збору врожаю, сінокосу було те, що станиці майже у повному складі, крім старих людей, дітей молодшого віку та хворих, виїжджали в поле. На цей період збільшувався і трудовий день. Однак навіть у таку пору в степу було заведено виділяти молоді декілька годин на гуляння. Саме в цей період молодь активно знайомилася, домовлялася про засилання сватів восени тощо.

Важливою складовою обрядовості були пости. Їх у військах суворо дотримувалося неслужиле населення. Служилі козаки, готуючись до військових походів, вживали звичайну їжу. В цей період заборонялися будь-які веселощі, дозволялися тільки “тихі” вечори. Мешканцям станиць дозволялися співати тільки сумних пісень та складених козаками у військових походах.

Таким чином, впродовж усього періоду існування козацьких військ на півдні України, у культурній традиції південноукраїнського козацтва ХІХ століття чітко простежуються два часових пласти культури: архаїчний (пов’язаний зі збереженням козацьких і насамперед запорозьких звичаїв та традицій) і новий, покликаний до життя змінами, що несла російська держава на українські землі. До запорозьких культурних традицій південноукраїнського козацтва ХІХ століття слід віднести: а) запис у козацьке товариство під час формування війська; б) тимчасовий поділ на курені; в) збереження на деякий час запорозького військового устрою; г) вибори козаками власної старшини; д) вирішальну роль громади у господарських і побутових справах; е) шанобливе ставлення до старих козаків і їх головування та винесення вироків на зібраннях громади; ж) господарювання, будівництво житла козацьких поселень з яскраво вираженою центральною частиною (площею, церквою чи молитовним будинком, будівлею для правління); з)  одяг, зовнішній вигляд; і) ставлення козаків до церкви; к) існування сімей “на довіру”; л) навчання молоді і піклування про її майбутнє; м) часткове збереження звичаєвості козацтва; н) ставлення до військової служби тощо.

До нових культурних надбань належать: а) викоренення звичаєвості козацтва і поширення на військо статутів і положень, вироблених вищими органами влади; б) сувора підпорядкованість війська відповідним органам військової і цивільної влади; в) регламентація внутрішнього життя козаків та їх сімей; г) оформлення станичних общин і забудова населених пунктів; д) поширення нових форм землекористування, землеволодіння; е) уніфікація одягу, зачісок; ж) військові і полкові свята; з) створення нових стройових, військово-побутових пісень та інших зразків фольклору.

Разом з тим, посилення зв’язків: станиця — полк (команда) — з’єднання — військове правління — отаман, і оформлення повноцінних територіальних станичних громад призвело до складання розвинених субкультур служилих козаків, статево-вікових і професійних груп. Із значної кількості функцій, які виконувала традиційна культура, особливе значення мали інтеграційна і виховна. Це пояснюється як великим прагненням козаків зберегти свою належність до козацького стану, так і прагненням об’єднатись із чорноморським козацтвом. Останнє в уяві південноукраїнського козацтва поставало прямими нащадками запорозьких козаків і гідними продовжувачами запорозьких традицій та звичаїв.