Олександр Олійник

Зимівник в колонізаційних процесах Південної України.

Кожен народ має свої особливості, які сформувались під впливом певних геополітичних умов життя і господарювання. Саме такі особливості відрізняють той чи інший народ від решти. Одною з таких особливостей нашого народу є хутірська форма землеволодіння. Ця особливість була настільки помітною, що навіть примусила окремих видатних громадсько-політичних діячів України ХІХ - початку ХХ ст. говорити про хутірську ментальність українців. Це дало підставу українофобам говорити про відчудженість, замкнутість і другорядність історичного життя українського народу.
Територія Запорозьких Вольностей не була вийнятком в загальноісторичних процесах, хоча звичайно і мала деякі свої особливості. Відомо, що на території Вольностей хутори запорожців називались зимівниками. Поява зимівника як форми господарства запорожців, тісно пов'язана з появою самого козацтва, яке в свою чергу теж з'являється не на порожньому місці. Його появі передували певні умови в основі яких лежала колонізація степових просторів Південної України. Тобто в своїх витоках це явище носило виключно господарські підвалини, а не мілітарні. Самі запорожці свої витоки пояснювали саме господарськими потребами. Про це свідчать деякі переказані ними легенди, в яких свій початок запорожці виводять від хлопчиків-скотарів, або рибальських артілей.1
В спробах довести, що козацтво є само по собі явище унікальне, аналогів якому ми знайдемо не багато, підкреслювалось, що водночас воно є і абсолютно природним явищем - викликаним збігом цілого ряду соціально-економічних і військово-політичних чинників. Цей висновок можна доповнити ще й тим, що виникає це явище на грунті виключно колонізаційних процесів, а не мілітарних змагань між осілим землеробським населенням лісової смуги і кочовим світом, як це подавалось в попередній період.
Зимівники, як осередок-база господарського освоєння певної території окремою групою підприємців-добичників, виникають в південних степах разом з першими колонізаторами, які йшли в степ на промисли і змушені були лишатись тут на зимівлю. В цих осередках вони обробляли та зберігали добуте і готували різні знаряддя й реманент до наступного сезону. Та й сама назва житла запорожців має архаїчні витоки в основі якої лежить слово "зимувати" що красномовно свідчить про витоки цього явища.
У всякому разі, саме так подає нам перший опис козацького табору відомий польський хроніст Мартин Бєльський: "Козаки на низу Дніпра займаються ловлею риби і там же сушать її на сонці без солі, проживаючи там лише влітку, а на зиму розходяться в ближчі міста, заховавши свої човни в безпечному місці на одному з островів і залишивши там декілька сотень чоловік на кошу, як вони кажуть, на сторожі… раніше їх було небагато, але тепер збирається по декілька тисяч".2 Як бачимо, мова йде про Кіш. Слово Січ тут не згадується. Добре відомо, що кошем називалось будь яке місце збору козаків. Це слово вживається і в значенні укріпленого табору, і в значенні столиці Війська Запорозького, і в значенні рибальського стану і навіть як назва чабанського візка. Значна кількість людей перебуваючих тут і наявність гармат, дало привід попереднім дослідникам стверджувати що це і є саме Січ в класичному розумінні цього слова. Тут, слід зауважити що і в зимівниках могло збиратись немало людей і зберігались гармати.
Перші документальні згадки про зимівники належать до жалуваної грамоти від 20 серпня 1576 року польського короля Стефана Баторія, де між іншим сказано: "Від Самарських земель через степи до самого Дону, де ще до гетьмана козацького Прецлава Ляскоронського козаки свої зимівники мали, і те все щоби навіки непорушно при Козаках Запорозьких зосталось...".4 Ляскоронський помер у 1531 році, а перший свій похід на татар він організував у 1518 році. До того ж, в документі говориться про зимівники як про щось цілком стале і зрозуміле. Без будь яких додаткових пояснень, що само по собі свідчить про вже досить тривале його існування. Добре видно, що запорожці мали свої зимівники від Самари до Дону вже в XV ст. Згадана хроніка М. Бєльського подає, на наш погляд, не стільки опис Січі, скільки опис спільного зимового стану, або "коша" що власне цілком можна назвати зимівником. Такий "кіш", або стан гарантував певну безпеку і успіх саме через поєднання господарських і військових зусиль членів даної артілі чи громади. Ці зусилля багаторазово помножувались завдяки вдалому, в військово-стратегічному розумінні, розташуванню таких станів на островах, мисах та вибалках. Кількість таких станів мала бути досить значною і дорівнювати кількості самостійно діючих тут ватаг промисловців-добичників. В щоденнику Еріха Лассоти, який перебував на Січі в 1598 році, наводився лист самих запорожців до Австрійського імператора Рудольфа ІІ, де йшлося про можливість "виставити 6 тисяч відбірних козаків, не рахуючи хуторян (Land tvolck), які живуть на кордонах".3
Зрозуміло, що явище виникає набагато раніше ніж люди дають йому назву. Інколи вона запозичена і з часом, в процесі трансформування, стає невпізнанною, губить первісний зміст і в решті-решт потребує детального тлумачення. А інколи термін добирається досить вдало, й точно відзеркалює суть не потребуючи ніяких додаткових пояснень. Яскравим прикладом цьому можуть служити терміни "козак" і "зимівник". Перший, в свій час, викликав досить палкі суперечки в дослідників і потребував детального тлумачення, тоді як другий не потребує ніяких пояснень. Власне ці терміни з'являються майже одночасно, хоча явище, яке їх породило набагато старіше.
Ватаги добичників-колонізаторів з'являються в Північному Причорномор'ї разом з початком литовської експансії. Спираючись на розсіяний в степах від попередніх колонізацій слов'янський елемент вони відновлюють господарське освоєння цих південних територій колишньої Київської Русі, створюючи для цього штучні осередки бази-коші, які за нашим переконанням і були першими зимівниками.
Лісо-степова смуга між осілим українським і кочовим татарським населенням була досить гнучкою, не стабільною і рухливою. При сприятливих умовах, які склались за козацьких часів колонізаційні процеси відновилися з новою силою. Українських підприємців вабила не скільки земля як об'єкт праці, бо великого попиту на продукцію землеробства до часів Нової Січі не було. Їх більше цікавили сезонні промисли - попит на продукцію яких був досить стабільним. Для татар важливою галуззю господарства була работоргівля. Незмінна формула - "попит народжує пропозицію" починає діяти в середовищі обох етносів, яка й змушує їх вирішувати свої суто економічні проблеми за рахунок один одного з тією тільки різницею, що для татарських набігів не потрібні були ніякі опорні пункти. Їм потрібні були вільні степові простори, які б не перетиналися ні лісами, ні річками. І тому їх головні шляхи на Україну: Чорний, Кучманський і Муравський пролягали по водорозділам великих річок.
Українцям для поступального руху на південь потрібні були опорні бази. О.Я Ефименко пише, що прикриттями для цього руху на південь могли бути: природні - ліс, і штучні - замки. Крім Самарської товщі та Великого Лугу лісів в цій буферній зоні лісрстепу не було, але по всьому Дніпру було розкидано безліч островів до яких і тулилися ватаги промисловців. І на яких не випадково виникали перші так звані Січі. Насправді ж це були перші зимові стани (зимівники) окремих ватаг, на основі яких і виникли перші Січі. Українська колонізація йшла на південь по великих річкових долинах, а згодом і з заходу на схід і зі сходу на захід між Доном, Дніпром, Бугом і Дністром, заглиблюючись в степ і наближаючись до водорозділів по головним притокам цих великих річок. " Вільна селянська колонізація йде вниз по Дніпру й його головним притокам розселяючись хуторами по берегах цих річок й осідаючи в степових балках"- писав І. Житецький. За його словами головними зайняттями цього населення було рільництво, пасіки, полювання, рибальство і т. інш.33
З актових матеріалів і з тогочасних міських люстрацій видно, що гурти, або ватаги добичників-колонізаторів формувались переважно з мешканців Києва, Канева і Черкас, хоча багатства степу приваблювало сюди і мешканців Волині, Поділля, Галичини. Ватаги киян і черкасців, в 1492 році напали під Тягинею на турецький корабель, а через два роки "…козаки з Черкаського городка потоптали…" московських послів.5 Ті ж черкасці "…мали свої входи на дніпровських порогах і притоках Дніпра від Ворскли до Самари, куди і відправлялись озброєними ватагами, тоб то артілями".6 Ясно, що ці ватаги в своїх уходах мали свої бази-осередки, схожі на перші Січі, хоча насправді це були зимові стани, або просто зимівники.
У XVI столітті береги Ворскли й Хорола - це "…уходи київських, канівських й черкаських козаків - тут вони займались звіро-риболовством".7 Краще них ніхто не знав кордонів, а тому саме їм і доручено було їх визначати і встановлювати. В 1540 році саме вони - "…старі кияни, черкасці та канівці…" й змогли детально описати кордони, згадавши що відбувалося це ще за часів князя Семена Олельковича (1455-1471р.р.) під проводом черкаського намісника Свиридова.8 Але чи означало це, що члени цих ватаг були мешканцями міст, тоб то були міщанами, чи мається на увазі не місто чи містечко, а місцевість? За думкою О.Я. Ефименко, це населення було міським тільки за місцем проживання, насправді ж воно було сільським за формами господарювання і ховалось за міськими мурами лише в разі небезпеки.9 Однак це аж ніяк не проливає світло на поставлене питання. Навряд чи ремісники або торговці міст могли дозволити собі надовго кинути свої справи заради вигідного, але досить ризикованого і не завжди певного прибутку від "уходів". Власне як і селяни не могли покинути свої наділи без догляду не зібравши врожай. "В акті 1499 року, - писав П.Куліш, ці підприємці називаються козаками і відрізняються від купців, котрі приїхавши до Києва, зупинялись як і козаки на подвір'ї".10
Отже, і серед міщан, і серед селян тієї чи іншої території повинна була існувати якась резервна група чи "армія праці" з безземельних селян, або збанкрутілих торговців чи ремісників. Саме з цієї "резервної армії праці" і вербувалися ватаги в кожному конкретному регіоні. Щоправда, сучасний дослідник С.Леп'явко висунув так звану "боярську теорію" походження козацтва, яка ніяк не суперечить висловленій думці, бо навряд чи саме виключно служиле боярство склало кістяк козацької корпорації. Воно могло лиш очолити цей загальний процес, ініціювати його, але ніяк не стати головною рушійною силою. Бо як зазначає сам автор, ця дрібна військово-служила група була тотожна козацтву за своїми суспільними функціями.11 Але ніяк не господарськими. Степові промисли вимагали в першу чергу наявність саме унікальних господарських здібностей, а потім вже військово-служилу "кваліфікацію".
Інша справа - хто ініціював збори такої ватаги. Для формування ватаги потрібно було мати авторитет, а його гарантом міг бути: по-перше влада вищого над нижчим, по-друге, кошти, і по-третє - досвід, який мав вирішальне значення. Ідеальним було поєднання всіх цих умов в одній особі. Такими особами були старости прикордонних міст. Але чи для всіх вони були авторитетом? Чи може вони тільки мали відповідні кошти для організації таких гуртів? Чи вистачало їм досвіду господарювати в уходах, а не тільки воювати? Чи над усіма вони мали владу? Напевно що ні. Адже поруч з іменами прикордонних старост в актових матеріалах фігурують імена інших ватажків. Так, нападом на московських послів у 1489 році на Тавані керували "…пана Юрьєва люди Пащевича, в головах Богдан, да Голубец, да Жила со многими людьми."12 За 1503 роком польський хроніст Пясецький згадує про Щурову козацьку роту в Черкасах. В 1508 році під командою "славного козака Полюса-русака" козаки розбили загін татар.13 М.Е.Слабченко вважав давній переказ про Семен-козаків "зовсім правдоподібним" і додавав сюди гурти, а точніше куріні якогось Василя Чорного і Семена Гузенка.14 З тією тільки різницею, що говорив він про промислові, а не мілітарні ватаги, які почали діяти і стали домінувати з 1478 року "коли кримський юрт втратив самостійність і ним заволоділи турки".15 Їх ватажками, а можливо й організаторами були не старости і магнати, яких здається дещо передчасно оголосили першими гетьманами - фундаторами козацтва і піонерами колонізації. Вони якраз представляли другу хвилю колонізації - чисто мілітарну, а не господарську. І про це свідчать числені скарги міщан і козаків на старост, які намагаються витіснити їх з займищ, як це було в 1523 році на Звонецькому порозі з його урочищами.16
Що стосується коштів, то саме їх відсутність і примушувала старост займатись грабіжницькими походами, а не організовувати промисли, які з меншим ризком давали більш певний прибуток. Яскравий приклад - Д.Вишневецький, якого в степи штовхають далеко не блискуючі фінансові справи підірвані тривалими тяжбами з сусідніми магнатами.17
В той же час селяни, за думкою О.Я.Єфименко, в умовах надання певних пільг для залюднення новопожалуваних прикордонних маєтків, часто були "багатші і пишнейши, нижлі пан."18 Не викликає сумніву, що простолюдини мали відповідні кошти для організації ватаг. Саме про таких хазяїв М.Е.Слабченко писав: "окремі хазяї, що провадили рибальство, складалися в невеличкі компанії, котрі зібравши відповідні суми, наймали від себе артіль-тафу в 15-20 чоловік. Такі артілі були і досить числені і добре організовані."19 Наймали і ватага-провідника, хоча не виключається можливість і того, що її міг очолити і один з компаньонів. Така артіль могла формуватись і на родинній основі з близьких і далеких родичів. Її міг спорядити і один господар. Не виключено, що вона могла скластись і стихійно з небагатих людей.
Отже маємо дві форми власності на яких грунтувались ці артілі: кооперативну і приватну, але ніяк не общинну. А значить, різнилися й умови на яких реалізувалися взаємостосунки членів цих ватаг. М.С.Грушевський вважав що "…основною клітиною була військово-промислова ватага з кількох по кількадесят душ з своїм старшим і являла собою рід "кооперативної форми" господарювання громадою з поділом здобичі." 20 При такій формі власності всі члени ватаги були рівні, а обраний ними ватажок був "primus inter parеs". Тут на перше місце виходив досвід який давав ватажку право ставитись до членів гурту по по-батьківськи - не тільки опікуючи і навчаючи, але й вимагаючи. В такого батька є незаперечний авторитет і все що його підпирає - добровільно вручена йому всіма членами ватаги влада, спільні кошти, або знаряддя, і нарешті - досвід, який забезпечував можливість обійняти посаду отамана-батька.
Об'єднані загальною метою, засобами її досягнення, спільною корпоративною власністю на знаряддя, спільно обраним ватагом-батьком, та ще й единою промисловою територією - така ватага або артіль була й справді як одна сім'я чи родина, як староримська "curia", навіть якщо в ній і не було кровних родичів. Але члени цього куріня відповідали перед батьком не тільки кожен сам за себе, але й один за одного. Система поручительства породила інститут побратимства з відповідним ритуалом братання, що дозволяло їм вважатись вже кровними родичами. Цей ритуал ще більше з'єднував членів куреня і у всіх відношеннях сприяв зміцненню всієї корпорації. Всі її члени ставали кровними родичами, єдиним організмом, єдиною сім'єю, яка носила ім'я чи прізвище свого батька, або назву території де була сформована, чи де промишляла. М.Е.Слабченко був переконаний, що такі ватаги кочували, або як він писав - "…коливали в межах певної території з природними бар'єрами. Такі коливи називали куренями. Вони були числені і мали різні назви: курінь Василя Чорного - 17 чоловік, Кизикерменський курінь Семена Гузенка та інш."21 Відомий східний мандрівник XVII століття Євлія Челебі також називав кілька окремих запорозьких ватаг які брали участь в штурмі Очакова. Зокрема: "…козаки Сірка, Барабаша, Шеремета, сарикамишивців, буткали, Хмельницького, Андрія, кардаш-козаки, та козаки інших общин…"*
Від такої єдності вигравала і вся корпорація і кожен окремий її субєкт, хоча здавалося треба було б чимось і поступитися заради досягнення спільної мети. Відсуваючи своє "я", свій індивідуалізм на другий план, підкоряючись загальним вимогам, кожен її суб'єкт одержував компенсацію в тому, що відтепер його особисті інтереси представляє ватага, піклується про задовільнення його вимог і несе повну відповідальність, як правову, так і економічну за кожного свого члена. Захищаючи всебічно інтереси кожного члена куріня, він захищав свої інтереси. І навпаки, відстоюючи власні інтереси, курінь відстоював інтереси кожного свого члена. Але така єдність ніяк не заперечувала власної волі. Кожен мав право вільно покинути ватагу. І вже на приватній основі організувати власну артіль, члени якої добираються самостійно на індивідуальній договірній основі. Підкреслимо, що вільний вихід будь-кого і в будь-який час, ніяк не дає нам можливість вважати ці ватаги общиною.
Цю приватну форму репрезентує факт існування власників човнів про яких писав Е.Ласота, називаючи їх "більш заможними, ніж решта простолюдинів."22 В даному випадку говорити про рівний розподіл здобутого, як і про рівноправні стосунки, здавалося б не можна. Кожний, кого наймав власник човна одержував стільки, скільки йому цей власник призначав, або скільки було обумовлено їхньою попередньою домовленістю. Тут у підприємця є лише авторитет коштів, які забезпечують йому певну владу, а відсутній власний досвід теж купується, через найм досвіченого ватага. Спільна мета, перспектива доброго зиску і важкі умови так само впливали на зміцнення і цього роду корпорацій.
Але, поступово, кожен член курiня, або ватаги, зiбравши певнi кошти мiг завести власне господарство i заснувати самому, чи на паях свiй зимiвник i покинути курiнь, залишившись лиш номiнально його членом. "То вся та сила власникiв, середнякiв, про яких писав року 1734 Рондо, що рiдко котрий козак не має 10-20 коней, саме їм належали здебiльшого зимiвники та хутори, де зчаста по зимiвниках об'єднувалось декiлька хазяїв".32
Паралельне існування окремих ватаг як на кооперативній, так і на приватній основі власності спостерігається на протязі всієї історії Запоріжжя. Більше того, в часи Нової Січі спостерігається помітне зростання останньої, бо збільшується число заможних людей, які прагнуть більшої самостійності і незалежності навіть від власної корпорації.
Зимові осередки перших ватаг добичників-промисловців, згодом, з промислових тимчасових баз, поступово перетворюються в багатопрофiльнi стаціонарні хутори-зимiвники фермерського типу ведення господарства в яких працює i проживає немало людей. Їх кiлькiсть звичайно залежить вiд розмiрiв господарства i його спецiалiзацiї. Значна кiлькiсть робiтникiв в зимівниках періоду Нової Січі вимагала й окремого житла про яке й пiклується в листi до Коша колишнiй запорожець Онуфрiй Лата.23
За часів "Нової Січі" можна спостерігати паралельне існування приватних господарств з господарствами кооперативної, а точніше пайової форми володіння. Така форма володіння найхарактерніша для новостворюваних зимівників, які утворювались на паях двома, або навіть трьома господарями. Той же запорожець Корж в своєму оповіданні згадує про те, що спочатку на хуторі його хрещеного батька Качалова під одним дахом жило три господарі, потім залишилось два, а з часом і останній їх компаньон заповідав по смерті свою частку його вихователю.24 Спільне, або пайове володіння окремими господарствами простежується і в документах архіву Коша. Так, військовий писар Глоба просив Коша дозволу на будівництво млина на річці Вовчій на греблі, яку вони спільно з козаком Федором Колотнечею мали.25
До речі, далеко не всі співволодільці мали такі добрі стосунки як вихователь Коржа зі своїми компаньонами. Маємо приклад дворічної судової тяжби між козаками-співволодільцями Мишастівського куреня Грицьком Шульгою та Конеловського куреня Самійлом Носом, які розсварившись дійшли до крайнощів. Військовий суд присудив С.Носу відшкодувати Г.Шульзі 730 овець з урахуванням 10 річного приплоду "за продержание".26
В XVI ст., як пише I.Карелiн: - "...вихiд русiв з мiсць свого проживання вiдбувався не масово".27 Це здiйснювалось органiзованими ватагами. В XVII ст. також "загроза татарських набiгiв не сприяла стихiйним переселенням поодинцi, та й феодальне гноблення в Речi Посполитiй викликає масовi невдоволення українцiв."28 Навряд чи в цей період до запорожців йшли одиниці, як зазначає автор, бо звідки б вони мали джерело своєї військової звитяги? А саме в цей період Запорожжя досягло свого найвищого розквіту і військової могутності. В XVIII ст., цi переходи стають ще бiльш масовими. "З 1768 по 1774 рiк втекло на Запорiжжя 3408 чоловіків i 1496 жiнок. А тiльки за 1775 рiк в складеному Чертковим "екстрактi" позначено втiкачiв - 5374 чол." - пише Н.Полонська-Василенко.29 Це становить 10% вiд всiх мешканцiв Вольностiв i половину всього Вiйська Запорозького за даними В.М.Кабузана.30 Люд, що йшов на Сiч перед її зруйнуванням, сiдав по зимiвниках, перебувши тутечки, вiн заводив власнi зимiвники, господарства, родини, укладав слободи.
Відоме твердження запорожця Розсолоди про те що, проста голота не затримувалась в зимiвниках. Сiромахам найкраще жилося в Сiчi... статечнi козаки не шанували голоти.., а у Січі густо було голоти, там вона й право своє мала… у Січі козаки жили й годувалися вкупі, не слід сприймати цілком однозначно.31 Голота скупчувалась по куріням в міжсезоння, коли в зимівниках не було попиту на додаткову робочу силу. Влітку ж більшість з голоти, шукаючи додаткового заробітку та харчування розходилась по зимівниках і наймались до роботи.
Отже, можна стверджувати, що зимівник, як господарський осередок виник разом з першими колонізаторами-добичниками і був одною з найдавніших інституцій козацтва. Він завжди відігравав ключову роль в колонізаційних процесах на Півдні України і був першоосновою господарської діяльності запорожців. Саме зимівник став прообразом Січі. В ньому концентрувалось економічне життя Вольностів. В зимівнику протікали доволі складні процеси. З одного боку він був носієм традицій козацтва, а з іншого - рушієм соціально-економічних перетворень. Тому роль цієї найдавнішої інституції в історії козацтва важко переоцінити. Питання вивчення як самого зимівника, так, в першу чергу саме економічної історії Запорозького козацтва залишається досить актуальними.

Використана література:

1 Українські народні казки, легенди, анекдоти. - К., 1989. С. 376-378.
2 Kronika Marcina Bielskogo. -Sanok.
1856.s.1358.
4 Ляскоронский В. Русские походы в степи и поход Витовта на татар в 1399 году.//Журнал министерства народного просвещения. Май 43-44.
3 Лассота Ерих. Путевые записки. - Спб. 1873. С. 28,49.
33 Житецкий И. Смена народностей в южной степи.// Киевская Старина т.Х.1884. С.125.
5 Ефименко А.Я. История украинского народа. - К., 1990. С. 60.
6 Там же С. 169.
7 Багалей Д. Займанщина в Левобережной Украйне в XVII - XVIII ст. // Киевская Старина т. VII. декабрь. 1883. С. 564.
8 Каманин И. К вопросу о казачестве до Б.Хмельницкого.// Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. Кн.8. -К., 1894. С. 60.
9 Ефименко А.Я. История украинского народа. - К., 1990. С. 169.
10 Куліш П.А. История возсоединения Руси. в 3-х т. - Спб. 1874. т.1. С. 43.
11 Леп'явко С. Козацькі війни половини XVI століття. - Чернігів. 1996. С. 33.
12 Каманин И. К вопросу о казачестве до Б.Хмельницкого.// Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. Кн.8. -К., 1894. С. 61.
13 Цит. за Яворницьким Д.І. Історія Запорізьких козаків в 3-х т. -Львів. 1990. т.1. С. 2,8.
14 Слабченко М.Е. Соціально-правова організація Січі Запорозької. // Праці комісії для виучування історії західноруського і українського права. -К., 1927. Вип.ІІІ. С. 215.
15 Яворницький Д.І. Історія Запорізьких козаків в 3-х т. -Львів. 1990. т.1. С. 239.
16 Куліш П.А. История возсоединения Руси в 3-х т. - Спб. 1874. т.1. С. 48.
17 Голобуцький В.А. Запорозьке козацтво. - К., 1994. С. 71.
18 Ефименко А.Я. История украинского народа. - К., 1990. С.171.
19 Слабченко М.Е. Соціально-правова організація Січі Запорозької. // Праці комісії для виучування історії західноруського і українського права. -К., 1927. -Вип.ІІІ. С.319.
20 Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К., С. 175.
21 Слабченко М.Е. Соціально-правова організація Січі Запорозької. // Праці комісії для виучування історії західноруського і українського права. -К., 1927. -Вип.ІІІ. С. 215.
22 Лассота Ерих Путевые записки. - Спб. 1873. С. 36.
32 Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII ст. і його спадщина. - Мюнхен. 1965. т.1. С. 70.
23 ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр.171. арк.14.
24 Устное повествование бывшего запорожца Никиты Леонтьевича Коржа. - Дн-вськ. 1991. С.35.
25 ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр. 356. арк. 56.
26 ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр. 341. арк. 15-22.
27 Карелин И. Запорожские городища.// ЗООИД. т.IX . -Одесса. 1875. С. 434.
28 Водарский Я.Е. Население России в конце XVII- начале XVIII вв. -Москва. 1977. С. 175.
29 Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII ст. і його спадщина. - Мюнхен. 1965. т.1. С. 101.
30 Кабузан В.М. Заселение Новороссии в XVIII - первой половине XIX века. - Москва., 1976. С. 120.
31 Жизнь запорожских казаков по рассказу современника-очевидца Ивана Рассолоды.//Киевская Старина т.VII ноябрь 1883. С.251.