І.В. САПОЖНИКОВ

ЗАПОРОЖЦІ В ОЧАКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ ТА УКРАЇНІ ХАНСЬКІЙ

ПІД ЧАС “КРИМСЬКОЇ ПРОТЕКЦІЇ” (1711 ‑ 1734 роки)

В історіографії існує декілька робіт, в яких цілеспрямовано розглядалась проблема перебування християнського населення і, зокрема, запорозького козацтва у Очаківській області (Озу або Єдисан). Більша частина названої області була розташована у Буго-Дністровському межиріччі, яка з півночі обмежувалась кордоном з Польщею (так зва-ною Україною Польською) по річках Ягорлик та Кодима. Ця територія офиційно нале-жала Кримському ханству з 1520-х років, а Порті Оттоманській — з 1779 р. після укладення Айналі-Кавакської конвенції до підписання Яського миру у грудні 1791 р. [1]. Проте, одразу ж підкреслимо, що одним з найбільш темних і малодосліджених, з точки зору означеної проблематики, є період так званої “кримської протекції” Запорозького Низового війська, який слід датувати 1711 – 1734 роками [2].

За словами кримського хана Каплан-Гирея, в той час запорожці “їли у нас хліб і сіль та жили в нас добре” [3, 70]. Князь С.І. Мишецький повідомив про той період такі подробиці. По-перше, “как они [запорозькі козаки] стали под властью крымскою, то сперва определено им было хлебное и денежное жалованье, токмо не на долгое время; а потом, хотя они ничего от татар не получали, но и сами татарам никакой дани не давали”. Цікаве і друге його спостереження, що “будучи за крымцами..., и в степи хуторами и зимовниками жили по Очаковской стороне, от Переволочны даже до Буг реки; и на оной степи по всем хуторам рыбную ловлю они казаки имели и зверей всяких ловливали и били, а на Крымской стороне хуторов и зимовников не имели, а рыбы не ловливали, токмо, что за звериною охотою езживали” [4, 20 – 22].

Як бачимо, з наведених свідоцтв С.І. Мишецького, який записав спомини про “кримську протекцію” вже пізніше, коли в 1737 ‑ 1740-х роках перебував як військовий інженер у Запорозькій Січі, не можливо зробити конкретного висновку про те, яку саме роль для козаків у 1711 ‑ 1734 роках грало Буго-Дністровське межиріччя. На підставі сказаного ми можемо лише припустити, що запорожці мали право виходити в Очаків-ську область для сезонного полювання та рибальства, оскільки ніякого реального кор-дону між землями Запорозької Січі та Кримського ханства в той час не існувало [5, 15].

Відомий дослідник історії запорозького козацтва О.О. Рябінін-Скляревський вважав, що в роки перебування Запорозького війська “під російською рукою” у 1734 ‑ 1775 роках ностальгічні спогади про “кримську протекцію” перетворились у стійку “кримську легенду” про ті часи, “коли до інструмента [угоди про кордон між Росією та Туреччиною] 1740 р. не полягала між Кримом та Запорожжям якась межа”. Він же опублікував відомості з архіву Коша Запорозької Січі про те, що у 1711 – 1734 роках ногайська Єдисанська орда виходила з Очаківської області за Дніпро, а на Очаківських степах запорожці вільно пасли свої табуни і “бадались рибою” на Тилігулі, Березані, Кодимі. Вчений зробив висновок про те, що головна суть “кримської легенди” для сіроми-промисловців полягала глибоко “в ґрунті економічних обставин” [6, 136 – 137], і з його думкою важко не погодитись.

Пізніше одеський професор А.Д. Бачинський додав, що в роки “кримської протекції” запорозькі козаки нерідко були найманими робітниками (словами того часу — “аргатували”) “у мешканців Очакова, Акермана, Бендер і Ізмаїлу” [7, 8]. Гадаю, що і таке явище в той час, дійсно, мало місце, хоча наведену вище цитату вчений вилучив з більш пізнього письмового джерела, датованого 1740 р. [8, 146].

Слід відзначити, що до нещодавна сказаним практично і вичерпувались введені в історіографію теми факти про перебування запорозьких козаків в Очаківській області у 1711 – 1734 роках. Проте в останні роки автору цих рядків вдалося поповнити джерель-ну базу непоміченими раніше, хоча і опублікованими матеріалами.

Так, близько 1715 року російські мандрівники, що їхали з Києва у Константинополь, по дорозі вздовж лівого берега Дністра в районі кордону між Польщею та Кримським ханством зафіксували таку ситуацію: “а понеже [пониже] Егорлык стоит при Днестре в долине и подошли к нему еще 2 речки, именуемые Егорлыки, один большой, а другой меньшой, да с бендерской стороны высокая гора, и тем Егорлыком окончилась польская граница. А владеет им крымский хан, и Дубосары от него в двух милях; за ха-ном же и тем Егорлыком и Дубасарами по 714 год управлял присланный от хана измен-ник Пляка, который был сотником в Новосергиевском, что близ Самары; а в Егорлыке жителей волохов и болгаров и жидов с 200 домов, и для христиан в том местечке Егорлыке есть церковь великомученика Георгия, а фартеции никакой нет; а ныне тем Егорлыком вместо Пляки управляет сотник Егорлыцкий казак прозванием Апостас [Анастас] (?), а в Дубасарах Хвастовский казак Гаврило Алейченкой, который прежде сего служил при Палее, а Пляка оставлен и живет в Дубасарах в рядовых казаках” [9, 79 ‑ 80].

Очевидно, що з “містечком Єгорликом” слід співставити сучасне с. Гояни (Гоян) Дубосарського району Республіки Молдови. Зрозуміло також, що в наведеному описі йдеться про перебування в ньому і в Дубосарах у 1714 ‑ 1715 роках українських козаків. На жаль, зі слів мандрівників не зовсім зрозуміло, які саме козаки маються на увазі. На підставі сказаного ними можна констатувати, що в той час у названих містечках знаходилось по одній сотні козаків, на чолі яких стояли колишні і доволі відомі городові лівобережні і правобережні козаки Пляка, Анастас та Гаврило Олійниченко — соратники С. Палія, а в цей час — гетьмана України в екзилі П. Орлика. Виходячи з загальної ситуації, можна припустити, що ці збройні команди, скоріше за все, складались з запорожців, які перебували на службі у Кримського ханства. Вірогідно, що вони охороняли кордон з Польщею по річці Ягорлик, хоча такі ж самі команди могли стояти по р. Кодимі до самого Бугу [10, 47 ‑ 49]. Таким чином, перебування запорожців у Очаківській області не обмежувалось тільки економічними причинами, як вважалось раніше.

Про те, що названі козаки переважно були запорожцями, додатково свідчать такі факти. У жовтні 1713 р., майже відразу після підписання Андріанопольської угоди, турки запропонували полякам, “чтобы часть Украины Польской отдана была казакам, которых в команде Орлика до 20000 считается, с тем условием, чтобы они не принадлежали ни Порте, ни хану, ни царю, но единственно королю и республике Польской” [11, 32], але останні відмовились, щоб не ускладнювати своїх відносин з Російською імперією. Зрозуміло, що у цьому документі турки мали на увазі землі, що безпосередньо межували з польсько-кримським кордоном. 22 квітня 1714 р. між Туреччиною і Польщею було підписано договір, який остаточно відмінив пункти Бахчисарайського миру 1681 р., за якими Польща втратила значну частину Правобережної України, і підтвердив умови угоди 1699 р. про їх повернення [12, 200 ‑ 202]. Можливо, що у 1713 ‑ 1714 роках запорожцям і була довірена прикордонна служба.

Про подальшу долю запорожців, розташованих в Очаківській області вздовж польського кордону, поки що майже нічого не відомо. У контексті сказаного дуже важливим є повідомлення капітана російської армії Станислава Зарульського, який у 1770 ‑ 1780-х роках написав невелику книжку під назвою “Описание о Малой России и Украине с приложениями”. В ній, у зв’язку з подіями переходу Запорозького війська під “російську протекцію” у 1734 р., описаний такий епізод: “Граф Миних, по получении от государыни [Анни Іоанівни] предписания, приказал депутатов [від запорожців] привесть на верность службы и подданства к присяге и генерал-майора Тараканова отправил с командою к войску Запорожцев, бывшему на Днестре [курсив мій — І.С.], предписав, по прибытии его туда, привесть всех казаков на верность службы и подданства к присяге и проводить [их] в то место, где прежде была их Сечь, объявив им подтверждение их вольности, привелегий и прав; депутаты казаков задержаны были атаманами [?], покудова перевод казаков будет. По возвращении г. Тараканова графу Миниху присяжный запорожских казаков лист он вручил ему и депутаты отпущены к войску. Граф о сей экспедиции отправил Ее Величеству донесение и присяжный лист, который пос-тупил в Сенат. Ее Величество указала Министерской канцелярии иметь над запорожс-кими казаками главную команду”[13, 22].

Детальніше всіх процес переходу запорожців “під російську руку” висвітлив А.О. Скальковський, проте у нього немає й натяку на те, що якась їхня частина (а з уривку можна зробити висновок, що вона була доволі значною) знаходилась десь на берегах Дністра. У книзі вченого є згадка про те, що після того, як російські війська в грудні 1733 р. перейшли польський кордон для того, щоби надати допомогу претенденту на престол Речі Посполитої Фрідриху Августу ІІІ, кримський хан наказав запорожцям терміново зібрати загін для походу у Польщу. У січні наступного року кошовий отаман Іван Білицький виступив на чолі озброєної команди з Олешківської Січі, дійшов до Гарду на Бузі, де і зупинився, очікуючи розпоряджень графа Й. фон Вейсбаха, з яким запорозька старшина протягом майже трьох років (з серпня 1731 р.) вела таємні переговори. Після того, як 5 лютого 1734 р. ногайські татари пограбували одне з сіл Полтавського полку, Й. Вейсбах прийняв остаточне рішення про можливість виходу запорожців з Олешківської Січі, але у своєму листі підкреслив, що до цього їм треба відмовитись від походу і підготуватись до прийняття присяги. Наприкінці березня 1734 р. запорожці перейшли на місце Нової Січі в урочищі Підпільному, де, судячи з усього, у перших числах квітня склали присягу на вірність Російській імперії [14].

Не важко помітити, що усі ці події відбулись на Дніпрі та Бузі, але тоді виникає закономірне питання, а до чого тут Дністер і чи не зробив С. Зарульський якоїсь помилки? Виходячи з аналізу повідомлення російського офіцера, автор бере на себе сміливість припустити, що ніякої помилки або описки тут все ж таки немає, а йдеться якраз про тих запорожців, які несли службу на Дністрі вздовж польсько-кримського кордону. Не виключено, що саме ця команда більш інших вагалась у прийнятті остаточного рішення про перехід на бік Росії, і тому їхні делегати були, по суті, взяті у заручники, а до них була відправлена ціла депутація, метою якої було не тільки прийняття присяги, але й супроводження даної команди в Нову Січ з території Кримського ханства.

С. Зарульський вважав, що експедиція генерала Тараканова на Дністер закінчилась успішно, проте саме в цьому ми можемо сумніватися. Справа в тому, що якась невизна-чена частина козаків майже напевно залишилась у Придністров’ї. В усякому разі, трохи пізніше, в ході російсько-турецької війни 1735 ‑ 1739 років були відмічені спільні бойові дії запорожців, козаків-некрасовців і навіть ногайців Буджацької орди проти підрозділів російської армії [15, 187].

Важливо, що до цього ж періоду відноситься перша згадка терміна “Ханська Украї-на”. Воно присутнє у донесенні російського таємного агента молдаванина Лупула, дато-ваного серпнем 1737 року: “Ежели российского вторжения за Днестр не будет, то на-добно российским войскам зимою быть не в отдалении — при Сечи или в Украине на Днепре зимовать и козацкими партиями нападение чинить в Ханскую Украину; а ежели б российские войска нынешней осени пришли в Бендер или в Буджак, то б великий ин-терес получить могли, ибо провианту и всякого скота и товаров превеликое множест-во”. У грудні того ж року агент Лупул наполягав на тому, щоб козаків направили у Ханську Україну, “де села татарські біля неї є в наявності” [16]. Одночасно, щодо території Буго-Дністровського межиріччя, використовувались назви “Татарська Волощина” і “Ко-чубейська Татарія” [15, 188, 210, 216, 395].

Виходячи з наявності трьох різних назв, а також цитати з другого листа Лупула, в якому він прямо пише про те, що Ханська Україна розташована поруч з татарськими селами Кочубейської [Очаківської (?)] Татарії, можна дійти висновку, що термін “Ханська Україна” ні в якому разі не можна співставляти з усією Очаківською областю, а лише з тією її частиною, де існували українські [козацькі (?)] села. Як було показано вище, Ханську Україну в такій інтерпретації слід шукати на півночі Очаківської області, а саме — на кордоні з Польщею, де перебували непідвладні Росії запорожці. Пізніше, у 1769 ‑ 1783 роках, терміни “Україна Ханська”, “всея Україна” або “усе володіння Ук-раїнське”, використовувалися молдавськими митрополитами у своїх титулах. З документів добре видно, що в той час їх церковна влада розповсюджувалась на православне українське, молдавське і, можливо, болгарське населення, що мешкало в селах саме означеного нами району і не стосувалась сіл старовірів-некрасовців, а тим більше районів, де переважали мусульмани — татари, ногайці чи турки [17]. Отже, Україну Ханську слід розуміти як північну та північно-західну (прикордонну та Придністровську) частину Очаківської області, де впродовж періоду кримської протекції мали право селитися запорозькі козаки і, можливо, українські вихідці з Польської України.

У зв’язку зі сказаним доволі спірною виглядає думка Т.Л. Подкупко про те, що Хан-ська Україна “займала терени між Південним Бугом та Дністром, охоплюючи всю Пів-денну Україну, окрім Запорозької Січі, сюди входила Херсонщина, частина Бессарабії і Південне Поділля”. Більше того, дослідниця вважає, що дане поняття слід розуміти як “адміністративно-політичний інститут”, який існував протягом ХVII ‑ ХVIII століть [18, 108 ‑ 109]. Передусім, вражають межі цієї територіальної одиниці через те, що авторка включила до нього частину Бессарабії (Дунай-Дністровського межиріччя). Гетьманом України Ханської, у реконструйованому нами значенні, ніколи не був і не міг бути Петрик Іваненко (як вважає Т.Л. Подкупко), хоча б тому, що в його часи такого явища у Очаківській області ще взагалі не існувало, принаймні ми не маємо про це жодної прямої згадки. Що стосується самої посади “гетьмана” в Очаківській області, то його суть повністю розкрита у листі графа П.О. Рум’янцева графу М.І. Паніну від 27 червня 1765 р.: “татары по самому Бугу и противу наших селений свои колонии населяют, но из христиан […]. Был в Орле [сучасн. Первомайськ Миколаївської обл.] приезжий каймакан, который сию новую деревню [Голту] откупает от гетмана, а гетман от его хана: каковых гетманов начел [нарахував] мне между Буга и Днестра много, а каймаканов еще больше; все однако сии откупщики суть армяне” [19, 402 ‑ 403].

Таким чином, відомі в наш час матеріали дозволяють зробити висновок, що присут-ність запорозьких козаків в Очаківській області в період “кримскої протекції” в 1711 ‑ 1734 роках була дуже значною та багатогранною. Вона мала як економічний, так і військовий характер. Військова присутність стосувалась переважно прикордонної з Польщею смуги Буго-Дністровського межиріччя, в якій існували українські села і яка мала назву Україна Ханська. Вірогідно, що в цей час деякі “гетьмани” північної части-ни Очаківської області могли бути запорожцями, серед яких відзначені гетьманські ко-заки Пилипа Орлика. Після переходу Запорозького війська під “російську протекцію” частина козаків залишилась вірною своїй присязі кримському хану, тривалий час пере-бувала на означеній території і навіть брала участь у бойових діях проти російської ар-мії. Не виключено також, що після подій початку 1734 року козаки перевезли з Запо-ріжжя в Україну Ханську і частину “посполитого” населення, насамперед, своїх роди-чів. Саме ці козаки заклали підмурок для виходу запорожців у Кримське ханство і Пор-ту Оттоманську після ліквідації Запорозької Січі в 1775 році. Для того, щоб зняти супе-речливі питання, можливо, було б логічним чітко розрізняти доволі вузьке поняття “Ук-раїна Ханська” в Очаківській області від більш широкого “Ханська Україна”, яке мож-на розуміти як значну частину Правобережної України (Брацлавщина, Поділля, Півден-на Київщина), що формально підпорядковувалась кримському хану у 1681 ‑ 1699 роках.

Джерела та література

1. Лебединцев А.Г. Ханская Украина // Записки Одесского общества истории и древностей. 1913. — Т. ХХХІ. — С. 1 – 22; Коциевский А.С. О русско-украинском и молдавском населении Очаковской области до ее присоединения к России // Записки Одесского археологического общества. — 1960. — Т. 1. — С. 354 ‑ 360; Бачинский А.Д. Некрасовские поселения на Нижнем Дунае и в Южной Бессарабии // Материалы по археологии Северного Причерноморья. — 1971. — Вып. 7. — С.159 ‑ 163; Сапожников І., Сапожникова Г. Українське козацтво в Буго-Дністровському межиріччі та Хаджибеї (Одесі) у ХVІІІ ст. // Південь України. Одеса. Четвертий Міжнародний конгрес україністів: Доповіді та повідомлення. — О., 1999. — С. 78 ‑ 90; Сапожников І. Лівобережне Подністров’я в середині ХVІІІ століття: за даними картографії // Київська старовина. — 2000. — № 5. — С. 39 ‑ 49.

2. Росія втратила землі Запорожжя за трьомя угодами з Туреччиною: Прутському трактату від 12 липня 1711 р., Константинопольській угоді від 5 квітня 1712 р. та Андріанопольському миру від 13 червня 1713 р.

3. Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів. 1734 ‑ 1775. — К., 1998. — Т. 1.

4. [Мышецкий С.И.] История о казаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся, сочиненная от инженерной команды. Издана со списка, хранящегося в библиотеке князя Михаила Семеновича Воронцова, Одесским обществом истории и древностей. — О., 1852.

5. Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Запорожские и черноморские казаки в Хаджибее и Одессе (1770 ‑ 1820 гг.). — О., 1998.

6. Рябінін-Скляревський О. Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII століття // Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии. — О.-К., 2000.

7. Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775 ‑ 1828: Історико-документальний нарис. — О., 1994.

8. Губоглу М. Турецкий источник 1740 г. о Валахии, Молдавии и Украине // Восточные ис-точники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. — М., 1964.

9. Русов А.А. Русские тракты в конце ХVІІ и начале ХVІІІ веков и некоторые данные о Днепре из атласа конца прошлого столетия. — К., 1876.

10. Сапожников І. Лівобережне Подністров’я в середині ХVІІІ століття: за даними картографії // Київська старовина. — 2000. — № 5.

11. Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. 3-е изд. — Ч. ІІ. — О., 1885.

12. Чухліб Т. Пилип Орлик // Історія України в особах: Козаччина. — К., 2000.

13. Описание о Малой России и Украине с приложениями. Сочинение Станислав Зарульского, служившего в Российской армии капитаном. — М., 1847.

14. Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. / 3-е изд. — Ч. ІІ. — О., 1885. — С.40 ‑ 41, 43 ‑ 44, 48 ‑ 62; Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів. 1734 ‑ 1775. — К., 1998. — Т. 1. — С.53 ‑ 55, 560.

15. Кочубинский А. Граф Андрей Иванович Остерман и раздел Турции: Из истории Восточ-ного вопроса. Война пяти лет: 1735 ‑ 1739. — О., 1899.

16. Кочубинский А.А. Граф Андрей Иванович Остерман и раздел Турции... — С.ХХХІІІ ‑ ХХХIV; Історія Хаджибея (Одеси) 1415 ‑ 1795 рр. в документах / ред. Т.Г. Гончарук. — О., 2000. — С.56, 58.

17. Лебединцев А.Г. Ханская Украина... — С.1 ‑ 22; Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Запорожские и черноморские казаки… — С.17 ‑ 18.

18. Подкупко Т.Л. Ханська Україна // Историческая память. — Вып. 2. — О., 2000.

19. Переписка графа Петра Александровича Румянцева с графом Никитой Ивановичем Пани-ным в 1765 и 1771 годах // Сборник Императорского Русского исторического общества. — СПб., 1872. — Т. 9.