Г.І. ШАПОВАЛОВ ВОДНЕ СЕРЕДОВИЩЕ У ВІРУВАННЯХ ТА ЗВИЧАЯХ УКРАЇНЦІВ XVIII — XIX СТ.
Главная | Статьи и сообщения
 использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

 

Г.І. ШАПОВАЛОВ

 

ВОДНЕ СЕРЕДОВИЩЕ У ВІРУВАННЯХ ТА ЗВИЧАЯХ УКРАЇНЦІВ XVIII — XIX СТ.

 

Українській міфології властиве філософсько-релігійне вчення пантеїзму, за яким Бог ототожнюється з природою і разом з тим, політеїзм, як прояв обожнювання явищ природи і, відповідно, поклоніння багатьом богам. Щодо традицій, звичаїв, обрядів і ритуалів, то у своїй першооснові вони належали до релігійно-магічних, оскільки люди вірили, що вони можуть дати бажаний результат — вплинути на потойбічні надприродні сили у бажаному для віруючого напряму. З наближенням до нашого часу обрядовість набуває більш розважального характеру, утримуючи при цьому певну магічну властивість. Народні вірування та світосприйняття “вбирали в себе усе розмаїття ідей, що панували в різні епохи”, — відзначає А.П. Пономарьов [1, 6.]. Це підтверджується численними прикладами, наведеними нижче.

На жаль, більша частина інформації про місце підводних богів у давньому пантеоні українського народу або вже безповоротно втрачена, або ще не виявлена і тому недостатньо вивчена.

Згідно з народною українською космогонією, першостихією світу була вода. В одній колядці співається:

“Що ж нам було з світа початку ?

Не було нічого, — одна водонька” [2, 64.].

Тому воду в народі дуже шанують. Вона свята, і в неї ні в якому разі не можна плювати чи оправлятися. Прийнято пити воду з непокритою головою, а перед тим як напитися, — перехреститися.

Головним, проте далеко не єдиним, християнським святом України, в якому центральне місце займають обряди, пов`язані з водою, є Хрещення. Воно відоме також як Водохреща, Водорощі, Ордань, Ардань, Йордан і пов`язане з подіями в житті Ісуса Христа. Безумовно, праві ті дослідники, які вважають, що саме в цьому святі поєднались язичницькі уявлення наших предків про чудесну очищувальну силу води і християнське таїнство хрещення нової релігії [2, 65.].

Разом з тим, мусимо пам`ятати й про вплив на нього уявлень, пов`язаних з поклонінням водним богам та духам. Зокрема, на це прямо вказує глава “О обліяніи водою на Великдень” виданого у ХVІІ ст. в Києво-Печерській лаврській друкарні “Синопсису” [3, 174 – 175].

Богоявлення Господнє або Водохреща — одне із найважливіших християнських свят. У старих християнських молитвах особливо підкреслюється значення Святої води для очищення світу. За Требником митрополита Петра Могили 1646 р. в “Чині Великого Освячення води на Богоявлення” читали велику і дуже стару освятительну молитву Святого Софронія, патріарха Ієрусалимського VІІ ст.: “Сьогодні Благодать Пресвятого Духа у Вигляді Голубиному на води зійшла, сьогодні Хмари посилають з Небес дощ правди для людства, сьогодні Іорданські води перетворюються на цілющі. Господнім Пришестям сьогодні все створене наповнюється таємними потоками, сьогодні людські гріхи Іорданськими водами омиваються, сьогодні вода, що за Моісея була людям гіркою, перетворюється в солодку Господнім Пришестям”. Після закінчення молитви священик тричі дув на воду і просив Господа: “Зроби Іорданську воду джерелом нетління, Даром освячення, відпуском гріхів, зцілення хвороб, для демонів згубною, для протилежних сил неприступною, ангельською силою наповненою. Щоб усі, хто черпає її і причащаються, мали її для очищення душ і телес, на зцілення пристрастей, на Освячення домівок, і на всяку користь вибраною”. Митрополит Ілларіон зазначав, що в цій давній грецькій молитві відбиті усі старовинні народні уявлення і вірування, пов`язані з водою [4, 47 – 48].

Після ранкового Богослужіння всі йшли на річку, до озера чи ополонки. Її влаштовували на льоду за тиждень до свята, частіш усього у вигляді хреста. У свято із церкви всі йшли до ополонки з пляшками або глечиками для води. Тут, після короткої молитви, священник занурював в ополонку хрест або освячував воду, а присутні салютували з рушниць і випускали спеціально принесених голубів. Після освячення води учасники свята підходили до ополонки і набирали воду. Освячену воду приносили додому, адже вона, за глибокими переконаннями християн, мала особливі лікувально-очищувальні якості. У Придніпров`ї за народним звичаєм, коли в дім приносили священну воду, хазяїн робив із сухих васильків “кропило”. Ним він освячував водою весь дім і все, що було в ньому. Освячувалися всі будівлі і домашні тварини. За хазяїном-батьком ходив молодший з дітей із крейдою в руці. На освячене водою місце ставили хрест. В хаті хрести малювали всюди: на дверях, на вікнах, на меблях, на посуді. Етнографи відмічали, що на Полтавщині і в Прикарпатті ці хрести часто мали вигляд тризубців і якорів [5, 174 – 175; 6, 37 ].

Священна вода і хрести оберігали хату від усього злого й поганого. Чарівні якості води, згідно з народними переконаннями, виявляються за умови вимовлення певних приповідок. Ці замовлення і приповідки мають глибоке язичницьке коріння. Так, на Гуцульщині при лікуванні хвороб примовляли: “Водичко-Йорданичко! Вмиваєш луги, береги, корінє, біле комінє — умий сего рщеного (крещеного), чисто вчіненого від гніву, ненависті і від усякого лиха” [2, 65]. При цьому знахар давав хворому напитися освяченої води, принесеної до сходу сонця, і поливав хвору частину його тіла.

Гуцульські ж дівчата використовували освячену воду щоб приворожити женихів. Для цього дівчина вмивалася водою над хлібним сухарем і примовляла:

“Добрий день, водичко-арданичко,

найстарша царичко!

Обмиваєш гори, корінє, камінє, —

Облий і мене, народжену, хрещену (ім`я)

Від усякої мерзи, від погуби” [2, 65].

Святу воду використовували на Україні і для лікування тварин і з метою захисту від нечистої сили. При лікуванні тварин їх поїли водою і замовляли:

“Пийте, волики, йорданську воду, не бійтесь спою.

Сей день Божий — свята череда,будьте сильні,здорові, як

йорданська вода. Водиці нап`ється — воно все й минеться” [5, 237].

На початку ХХ ст. цікавий обряд Водохрещі було зафіксовано на березі Чорного моря у м. Балаклаві. Після богослужіння у церкві священики виходили до моря на пристань. Навкруги неї стояли на воді човни з рибалками. Закінчивши молитву над водою, священик кидав хрест у море. Відразу за ним пірнали у море десятки рибалок, які саме цього очікували у човнах. Героєм цих культових змагань ставав найспритніший молодий рибалка, який діставав хреста з моря [7, 140].

З освяченням води пов`язане ще одне християнське свято на Україні. Це день семи святих мучеників Маковеїв, а по народному — свято Маковея, або “Спаса на воді”. В цей день, за традицією, в церквах освячували воду, квіти і мак. Збереглись спогади старожилів Києва про те, що в кінці ХVІІІ — на початку ХІХ ст. ще існував давній звичай на “Маковея” усім городянам збиратися біля Дніпра для освячення води в річці. В цей день хворі купались у Дніпрі, бо вважали його воду цілющою [5, 197].

Вода відіграє велику роль і в українському народному святі Івана Купала. Це свято, пережиток більш давнього язичницького культу помираючого і воскресаючого божества Сонця, тісно пов`язане із землеробством і моліннями воді як животворному началу усієї рослинної природи. В багатьох селах це свято супроводжувалося виготовленням і похованням в ріках і озерах або морі опудал Купала і Марени. Наприклад, у селі Дофінівці під Одесою свято починалося з того, що дівчата брали гілку дерева і, сховавшись від хлопців, прикрашали її квітами і різнокольоровими стрічками. Прикрашаючи купальне деревце, дівчата співали обрядові пісні. Прикрашену гілку вони з піснями несли до моря. По дорозі парубки обливали дівчат водою і намагались заволодіти купальською гілкою. Прийшовши до берега, всі разом сідали в один великий човен і пливли в море з піснями. За тим дівчата кидали гілку-Купалу в море, після чого всі повертались [5].

Деякі дослідники вважають, що обряди свята — це відгуки більш давніх жертвоприношень. Про це, зокрема, свідчить пісня про утоплення Купали, яку наводить О.О. Потебня. В пісні співається про дівчину, яка потонула в річці біля броду. Її мати вважає, що донька мовби розчинилась у всій природі:

“... Ганнина мати громаду збирала,

Громаду збирала, усім заказала:

— Не берите, люди, у броду води,

Що й у брода вода — то Ганнина врода,

Не ловіте, люди, у Дунаї риби,

Що в Дунаї риба — то Ганнине тіло,

Не косіте, люди, по лугах трави,

Що по лугах трава — то Ганнина коса...” [8, 167].

В багатьох інших купальських піснях також говориться про дівчат-утоплениць, інколи втоплених умисно і перетворених на русалок. За українськими народними уявленнями, навіть нашого часу, русалки виходять на берег весною, коли розпускаються верби і починають зеленіти поля і луки. Русалки або русавки, берегині, мавки, мявки, мозони, — як їх називають у різних місцевостях України, з`являються у вигляді молодих красивих дівчат. Вони істоти легкі, майже безтілесі, ні добрі, ні злі. Русалки — це душі молодих жінок та дівчат, які потонули в місячні ночі, і померлих на Зеленому тижні, або душі мертвонароджених, нехрещених і приспаних матерями дітей. Назавжди поселились вони на дні глибоких озер і рік, у таємничому підводному світі. М.І. Костомаров вважав, що корінь слова русалка походить з кельтської мови, в якій “рус” означає — вода. Він же є складовою часткою гідронімів Руса, Рось, Русилівка, а також слова “русло”, яке означає середину річки. Це відповідає тому, що русалка є жителькою русла — води [9, 227 – 228].

Відомий український етнограф ХХ ст. О. Воропай пише, що русалок кликають з води місяць і зорі. Вони виходять на берег без одягу, в них біле знекровлене тіло, довге хвилясте волосся, зелене, як трава; стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибочінь. На голові у кожної русалки — вінок з осоки, і тільки у старшої — царівни, вінок з водяних лілей. Вийшовши з води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся, або беруться за руки і пошепки водять дивовижні таємничі хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні — хто почує їх, той, як зачарований, підійде близько до русалок, а русалки тоді заманять до себе, візьмуть у своє коло, будуть бавитися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно [5, 159].

За народними звичаями, щоб не попасти до русалок, треба було, спілкуючись з водним середовищем, дотримуватись певних заборон і звичаїв. Так, автор цих рядків пам`ятає, як років сорок тому на берегах Нижнього Дніпра існувала заборона купатися після свята дня Пророка Іллі. Забороняючи дітям купатися в ріках і озерах, старші говорили: “Ілля у воду насцяв, якщо підеш купатися, жаба цицьки дасть” (тобто потонеш) [10, 25]. У гуцулів заборонялось купатися до дня Івана Купала, а на Полтавщині не дозволялось на Зеленому тижні під час купання заходити у воду поодинці [2, 66].

Про русалок і водяних в українському фольклорі зберігається багато переказів і легенд. Водяний або водяник є старшим у русалок. Він схожий на чоловіка, але в нього великий хвіст і крила. За народним повір`ям він виходить з води погрітися, коли рибалки вночі палять багаття на березі. Він може заборонити ловити рибу там, де йому не подобається, а може й сам загнати її в сітки. Вночі водяний витягує рибацькі човни так далеко на берег, що вранці їх не можуть повернути на місце. Щоб його задобрити, люди залишають йому на березі або кидають у воду шматки хліба, сіль, варену рибу. В народі вважають, що водяний виглядає як риба, але може обернутися і в діда з довгою бородою, і в дитину, і в різних тварин [5, 392].

Щоб не потрапити до господарів підводного світу, мало було просто дотримуватись певної заборони. За українськими повір`ями, їм треба було приносити спеціальні жертви. Здавна і до сучасності існує віра в те, що весняна повінь не спаде до тих пір, поки у воду не кинуть жертву. Нею можуть бути півень або курка, або хоч миша. Різні предмети чи тварин кидали у воду на початку будівництва моста чи греблі. Інколи в жертву приносили живих коней, інколи інших домашніх тварин. Такі значні жертви частіше робили рибалки чи хазяйва водяних млинів. Духів води задобрювали також хлібом, сіллю, вареною рибою, мертвонародженими дітьми, дохлими кіньми [11, 416].

Ще донедавна на Україні в деяких місцевостях зберігалось повір`я, що того, хто потопає, купаючись вночі, рітувати небезпечно. Водяний, який вибрав собі жертву, міг розгніватися і забрати самого рятівника, який зважився на власність володаря підводного світу [2, 66].

Залишки давніх уявлень населення України, пов`язаних з обожнюванням ним таємничого світу води, зберігаються у казкових образах чарівної риби, цілющої води, водних коней і зміїв та інших. Добре відомий казковий сюжет, який зберігся аж до сучасних анекдотів, про золоту рибку, що виконує три бажання. У казці “Іван Голик та його брат” герой її, разом з кораблями та човнами,потрапляє у черево великої кит-риби. Після життя всередині риби та інших пригод, він рятує двох щук, які потім віддячують йому допомогою у підводному світі [12, 217 – 220].

Карпатська фольклорна традиція зберегла сліди давньої космогонічної картини, пов`язаної з міфічною рибою. За однією з версій світ створив Ісус Христос. Після цього він віддав його гігантській рибі з хвостом у зубах, яка дотепер тримає його на собі. Якщо ж вона випустить хвіст, може статися катастрофа — затопиться світ [13, 81]. Подібні мотиви зберігаються в усній творчості українців і в інших регіонах. За переказами земля тримається на одній або двох рибах-китах. Кожні сім років риба то опускається, то піднімається, внаслідок чого роки випадають мокрими або сухими. Коли риба, яка тримає землю, перекидається на другий бік, тоді буває землетрус. На Житомирщині оповідають, що землю тримає риба із затиснутим у зубах хвостом. Коли вона випускає хвіст із зубів, бувають землетруси. У місцевостях, де поширене повір`я, що земля тримається на двох рибах-китах, сухі і мокрі роки пояснюються так. Коли землю тримає самець, то літо буває сухим, бо він підіймає землю вище. А коли її тримає риба-самиця, то земля понижується, завдяки чому ріки і озера виходять з берегів і рік буває мокрим [14, 269 – 270]. На Гуцульщині, зокрема у с. Космач, збереглися зображення риб на писанках, які дослідники трактують як символ підземного світу [15, 21; 16, 32]. На початку XX ст. фігура риби, як окремий елемент орнаменту української вишивки ще траплявся також [17; 165].

Цілющу або “живу” та “мертву” воду зустрічаємо в українських казках “Про жар-птицю та вовка”, “Чорт-змій та запродані діти”, “Про сестрицю Олену і її брата Івасика” [12, 24, 34, 68]. Водне середовище, що відділяє світ живих від потойбічного світу, зображено в казках у вигляді моря або річки. Так, в одній із казок дід, що зустрічається герою, попереджає його: “Є на шляху три ріки широких, на тих ріках три перевози: на першому перевозі відсічуть тобі праву руку, на другому — ліву ногу і на третьому — голову знімуть” [18, 193].

Вище ми вже згадували казку “Морський цар”, у якій народна уява малює підводного бога у вигляді звичайного сивобородого діда. Інколи водяне божество у казках виступає у вигляді змія, зокрема під іменем “змій чорноморський”. Коли він виходить з води, то за ним і вода піднімається: “Раптом хмара посунулась, вітер зашумів, море сколихнулась — з синього моря змій виходить” [18, 198].

Пам`ять про давнє сприймання рік, озер і морів як живих істот, подібних людям, живе у багатьох українських піснях, казках і легендах. Особливе ставлення простежується до головної ріки України — Дніпра. У XV – XVII ст. українці величали ріку батьком або братом. В одній з народних пісень співається:

“Ой ти, Дніпре, ой ти батьку,

Кажи мені всю правдоньку:

А де броди глибокії,

А де броди міленькі?” [19, 51].

 В іншій пісні славна ріка називається братом:

“Дніпре, брате, чим ти славен?

Чим ти славен, чим ти красен?” [19, 51].

Відгуки язичницьких традицій поклоніння воді ми знаходимо у запорізьких і донських козаків, які сповідували християнство. Зберігся опис ритуалу виходу в морський похід запорозьких козаків. У день перед відплиттям козаки збирались у церкві, служили молебень Богородиці і Миколаю Угоднику, якого вони вважали покровителем мореплавців. Потім виходили на майдан і бенкетували увесь день. Вранці, в день відплиття, кожний пив прощальний кубок меду і брав із собою трохи рідної землі на випадок загибелі на чужині. Після цього козаки сідали в байдаки і з жалібними піснями відпливали в море.

Коли запорожцям траплялося на морі попасти в шторм, вони звертались з молитвами про спасіння до Всевишнього, Пресвятої Богородиці і Святого Миколая. Документально зафіксований у ХVІІ ст. випадок, коли запорозькі мореплавці, які несподівано попали в страшну бурю на Чорному морі, звернулись з молитвою до Бога про відведення від них лиха. В молитві вони обіцяли, що після порятунку декілька днів відслужать монахам Києво-Печерського монастиря. Врятувавшись, вони дотримали своєї обіцянки і дійсно виконували в монастирі чорнову роботу впродовж двох тижнів [20, 258, 262].

В одній із козацьких дум співається про те, що під час морського походу, в бурю, перед лицем неминучої смерті в морській безодні, козаки в останній молитві сповідувались “милосердному Богу, та Чорному морю і своєму отаману кошовому” [21, 29]. Пряме звернення козаків до морської стихії, що несе їм загибель, як до живої істоти — це також приклад глибинної народної пам`яті про язичницьку віру, її обряди і звичаї. Відомості про відносини козаків з морем і ріками можна знайти в багатьох піснях і думах українського народу.

Наприклад, у відомій думі “Про бурю на Чорному морі” морська стихія виступає як суддя, що карає козаків мореходів за неповагу до церкви, батьків та старих людей, за вбиство християн, за пияцтво. Караючи двох братів за їх гріхи проти християнської моралі вона:

Противну филю зо дна моря знімає,

Судна козацькі на три часті розбиває.

Третю часть увірвало,

Ой не знало, де подіти,

Серед Чорного моря утопило.

У тій часті потопало два брати ридненькі…

Ті два брати один до одного припливали…

Сльозами ридали: Ой не есть то нас, брате,

на Чорному морі супротивна филя потопляє

А єсть то отцева-матчина молитов побиває-карає [21, 29].

Рятує козаків від неминучої смерті у морській стихії молитва, яка втихомирює бурю і дає їм можливість вийти на берег.

В іншій відомій думі, з такою ж назвою, козаки-християни вирішують морально-етичну проблему — приносити чи ні Чорному морю людську жертву — славного рицаря і писаря Олексія Поповича. Ця жертва мала забезпечувати подальше благополучне плавання. Козак готовий пожертвувати собою заради спільного блага. В думі співається:

“Ой, козаки, пани-молодці, добре ви чиніте,

самого мене, Олексія Поповича, візміте,

До моєї шиї камінь біленький прив`яжіте,

Очі мої козацькі молодецькі червоною китайкою запніте,

У Чорне море самого мене опустіте” [22, 45 – 47].

Відома пісня донських козаків “Із-за острова на стрижень” повідомляє про подарунок Степана Разіна Волзі дівиці-красуні. Річці подарували, вірніше, пожертвували красуню — персидську княжну. Але, за записками учасника війни з Разіним голландського офіцера-найманця Людвіга Фабріціуса, жертвували річці Яїк не персидську, а татарську знатну діву. Л. Фабріціус повідомляв, що напередодні виступу в море С. Разіну приснився сон. Уві сні водяний бог ріки Яїк Іван Горинович докоряв отаманові за трьохрічне невиконання обіцянки ділитися здобиччю. Вражений сном, С. Разін і кинув у ріку свою подругу зі словами: “Прийми це, заступнику мій Горинович, в мене немає нічого кращого, що я міг би принести тобі в дар чи в жертву, ніж ця красуня”. Як бачимо, в основі козацької пісні лежить дійсний історичний факт, що свідчить про живучість язичницьких традицій обожнення рік слов`янами навіть у кінці ХVІІ ст.

Писемні та етнографічні джерела переконливо свідчать про стійку пам`ять народу, про властиві його пращурам світогляд та релігію, звичаї та ритуали. Пережитки цих уявлень займають вагоме місце у духовному житті українців. Цьому, в значній мірі, сприяло введення образів язичницьких богів у християнський сінкліт святих за часів його розповсюдження серед давньослов`янського населення Київської Русі. Пантеон слов`яноукраїнських язичницьких богів став “міцною духовною основою життєвого ладу та рівноваги між земним і космічним і саме цю філософську сутність передав у спадщину наступній релігійній системі” [23, 308].

 

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

 

1.     Пономарьов А.П. Царина народної уяви та її класичні розробки // Українці: народні вірування, повір`я, демонологія. — К., 1991.

2.     Поріцька О. Ритуальний знак води // Народна творчість та етнографія. — 1993. — №4.

3.     Синопсис: О обліянії водою на Великдень // Українська література XVII ст. — К., 1987.

4.     Огієнко I.I. Дохристиянські вірування українського народу: Історично-релігійна монографія. — К., 1994.

5.     Воропай О. Звичаї нашого народу. — К., 1993.

6.     Пастернак О. Пояснення тризуба, герба Великого Киевского Князя Володимира Святого. — К., 1991.

7.     Куприн А.И. Листригоны // Собрание сочинений в девяти томах. — М., 1964. —Т.9.

8.     Потебня А.А. О купальских огнях и сродных с ними представлениях. — Харьков, 1914.

9.     Костомаров М.І. Слов'янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. – К.: Либідь, 1994.

10. Шаповалов Г. Корабли веры. — Запорожье, 1997.

11. Зеленин Д. Восточнославянская этнография. — М., 1991.

12. Українські народні казки: В 2 кн. — К., 1994. — Кн.1.

13. Сокіл В. Народні легенди та перекази українців Карпат. — К., 1995.

14. Булашов Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. Космогонічні українські народні погляди та вірування. — К., 1993.

15. Гура Л. Українське народне писанкарство // Міжнародний з'їзд писанкарів. — К., 1992.

16. Ляшенко О. Давні орнаментальні мотиви українських писанок // Міжнародний з'їзд писанкарів. — К., 1992.

17. Щербаківський В. Українське мистецтво. — К., 1995.

18. Пропп В.Я. Исторические корни волшебной сказки. — Л., 1983.

19. Кащенко А. Оповідання про славне військо Запорізьке низове. — К., 1992.

20. Яворницький Д.1. Історія запорозьких козаків. — К., 1990. — Т.1.

21. Кулиш П. Записки о Южной Руси. — К., 1992.

22. Украинские народные думы. – М.: Гослитиздат, 1963.

23. Пономарьов А. Українська етнографія. Курс лекцій. — К., 1994.