Шпитальов Г. Лівобережне козацтво в російсько-турецькій війні 1768 – 1774 рр.
Главная | Статьи и сообщения
 использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

 

Шпитальов Г.

Лівобережне козацтво в російсько-турецькій війні 1768 – 1774 рр.

 

(Опубліковано: Записки історичного факультету Одеського

національного університету. – Вип. 17. – Одеса, 2006. – С. 133 – 139).

 

 

У другій половині 60-х років XVIII століття найважливішим завданням російської зовнішньої політики стало остаточне вирішення Чорноморської проблеми. Хід воєнно-політичних подій 1768 – 1774 років позначився не тільки перемогами російської зброї над Туреччиною і підкоренням Кримського ханства. Упродовж усієї війни російський уряд утримував на території Речі Посполитої чисельний Обсерваційний корпус, який мав діяти проти Барської конфедерації польської шляхти (котру підтримувала Туреччина і Франція). Бойові дії польських конфедератів мали партизанський характер, що значно ускладнювало дії росіян. То ж театр війни охопив територію Речі Посполитої, Кримського ханства, Балканського півострова, Кавказу, а також усього Східного Середземномор’я (де діяв російський флот). Українські землі стали тиловою базою російської армії і районом зосередження і розгортання військ. В умовах південних степів основний тягар військових дій мав лягти на легкі іррегулярні війська. Тому, готуючись до війни, російське командування серйозну увагу приділяло іррегулярним військам, в тому числі лівобережному козацтву. Підготовкою лівобережного козацтва до війни керував президент ІІ-ї Малоросійської колегії генерал-аншеф граф П. Румянцев.

Напередодні війни бойові якості лівобережного козацтва у порівнянні з періодом російсько-турецької війни 1735 – 1739 років значно знизились. На 1767 рік по усій Лівобережній Україні (в десяти малоросійських полках) нараховувалось 71 704 козацьких хати. Козаками вважались усі члени козацької родини. Якщо ж виходити з того, що у 1736 році на Гетьманщині козаками було визнано лише 20 000 осіб, котрі безпосередньо мали відбувати військову службу, то бачимо, що за 30 років лівобережне козацтво збільшилось у декілька разів. Впродовж цих років до козацького стану потрапило чимало людей, далеких від військової справи. Водночас багато козаків, ухиляючись від служби, перейшло у підданство до старшин на правах посполитих. Багато козацьких родин втекло на Запорожжя, в Новоросію і Польщу[1].

Військове наймитство козацької бідноти набрало таких меж, що більшість заможних козаків не мала належної уяви про військову службу. Стан бойової підготовки козацької молоді також був незадовільний. Як правило, синів із незаможних козацьких родин або тих, котрим важко давалась грамота в сотенних школах, переводили “в науку экзерциции”. Це навчання було безкоштовним і мало проводитись лише по неділях та у святкові дні. Заняття проводили літні досвідчені козаки під наглядом курінних отаманів і сотенних старшин. У сотні, в залежності від її чисельності, екзерциції могло навчатися від 15 до 110 хлопців, віком від 8 до 23 років. За наказом графа П. Рум’янцева козацьку молодь почали навчати гусарській службі. Навчання проводили відставні капрали або сержанти, котрі набули необхідного бойового досвіду за часів Семилітньої війни[2].

У 1767 році граф П. Рум’янцев поширив на лівобережне козацтво дію російського загальновійськового уставу і переформував полки. Відтепер полки мали комплектуватися виключно непременными казаками”. Дещо поліпшено було і бойову підготовку. Зокрема, було створено два літні табори: один під Полтавою, другий – під Переяславом. Там відбувалися військові збори і навчання під керівництвом російських офіцерів. Наприкінці 1768 року лівобережний (малоросійський) козацький корпус становив 12 000 вершників[3].

На військову службу рядові козаки мали зявлятись з власним озброєнням і запасом провіанту, але не о дву конь, як було раніше, а лише на одному коні. Старшини мали по декілька коней відповідно до свого рангу. У лівобережному козацькому корпусі коні поділялися на стройових і підйомних (для обозу). Частина стройових коней на випадок походу була запасною. Підйомні коні становили третину кінського складу полку. Така організація була в гусарських полках[4]. Козаки лівобережного корпусу, які безпосередньо відбували військову службу, щомісячно отримували з армійської казни провіантські і фуражні гроші. Кожен лівобережний і донський козак отримував по 30 коп. на провіант і по 3 крб. на фураж[5]. Крім того, за вдалі виконання бойових завдань команди отримували грошові винагороди[6].

З 1769 року донські, а разом з ними і лівобережні козацькі та компанійські кінні полки, мали були п’ятисотенного складу[7]. Це було пов’язано з тим, що козацькі полки состоят не только не в равном все числе, но и в таком между собою различии, что при нарядах причиняют величайшия затруднения[8]. Так, у 1770 році Лубенський козацький полк налічував 41 старшину, 408 козаків, 7 артилерійських служителів і 3 цирульника[9]. Лівобережним, компанійським і донським п’ятисотенним полкам-командам було присвоєно номери. У більшості випадків ці полки очолювали російські офіцери (ротмістри, капітани, поручики). Ці підрозділи отримали назви за прізвищами своїх командирів, і були відомі лише командуванню корпусів: наприклад, 1-й малоросійський полк капітана Тотовича, 2-й донський полк ротмістра Младенова і т. д.[10].

На початку 1769 року 10 000 лівобережних козаків було включено до складу 1-ї армії генерал-аншефа князя О. Голіцина. Ці козаки мали прибути до Києва в розпорядження командира легкокінного корпусу генерал-поручика Племянникова. Ще 2000 лівобережних козаків було включено до складу 2-ї армії генерал-аншефа графа П. Рум’янцева. Цей загін увійшов до складу Єлисаветградського легкокінного корпусу генерал-майора Ісакова. Під час січневого нападу татар на Єлисаветградську провінцію Ісаков розташував лівобережних козаків, по неспособности быть в поле”, на валах ф. Св. Єлизавети. На невдоволення Рум’янцева цим випадком Ісаков аргументував тим, що ті козаки у двох попередніх сутичках з татарами показали свою слабкість, бо на війні були новачками. В інших місцях Новоросійської губернії татари отримали у полі належну відсіч з боку легких військ (гусарів і пікінерів)[11].

Під час походу до Хотина кіннота 1-ї армії складалась із 11-ти регулярних полків (6 карабінерних, 5 гусарських, 2 кірасирських) і 18 іррегулярних п’ятисотенних команд (6000 донських і 3000 лівобережних козаків)[12]. При армійському обозі знаходилось 4667 погоничів з числа лівобережних селян, по одному на кожну фуру і додатково 367 запасних погоничів на кожні десять фур. Крім того, до кожного піхотного полку було додатково відряджено по 20 погоничів. Таким чином, загальна кількість погоничів 1-ї армії становила 5764 чоловік з платнею в 6 крб. на рік[13].

У квітні-травні 1769 року лівобережні козацькі команди 1-ї армії входили до складу корпусів генерал-поручика Штофельна і генерал-майора Прозоровського. Ці корпуси призначались для авангардної і аванпостної служб. Лівобережні команди 2-ї армії впродовж червня-липня діяли в Північному Приазов’ї у складі корпусу генерал-поручика Берга, в Північному Причорномор’ї у складі корпусу генерал-майора Зорича, а також в Подністров’ї у складі корпусу генерал-майора Вітгенштейна. Переяславський козацький полк стояв на Українській укріпленій лінії у складі корпусу генерал-поручика Остермана[14].

На початку кампанії 1770 року у складі 1-ї армії (25 000 піхоти і 10 000 кінноти), котру очолив П. Рум’янцев, легка кіннота становила лише 449 козаків Лубенського козацького полку, 94 гусари, а також нечисельний загін арнаутів (молдавани, волохи). На ці сили було покладено авангардну і розвідувальну служби. Лубенський полк відзначився у кавалерійській баталії на р. Ларзі. По завершенню кампанії окремі команди Лубенського полку, разом із донськими козаками, відрядженими від 2-ї армії, тримали пости біля Ізмаїла, Бендер і Акермана у складі корпусу генерал-майора Вейсмана. Тим часом у Польщі, 2000 лівобережних козаків діяли проти конфедератів у складі корпусу генерал-поручика Ессена (також у цьому корпусі перебувало 500 чугуївських козаків і 230 донців)[15].

У складі 2-ї армії генерал-аншефа графа П. Паніна, завданням котрої було здобуття Бендер, налічувалось понад 27-тис. кінноти: регулярна кіннота (карабінери, драгуни і гусари) у складі 9-ти полків налічувала 7000; іррегулярна кіннота складалась із 1000 пікінерів, 3000 донців, 4000 лівобережних козаків і 500 компанійців, 5000 калмиків та 7000 запорожців, всього – 20 500. Із загальної кількості іррегулярної кінноти П. Панін тримав при головній квартирі лише 800 вершників (із числа компанійців і пікінерів), а решту звів в окремий деташемент під командуванням генерал-майора князя Прозоровського. Цей деташемент прикривав комунікації армії від диверсій турків і татар з боку Очакова. Провіант 2-ій армії постачався, головним чином, з Лівобережної України. Для перевезення облогової артилерії під Бендери на Лівобережжі було закуплено волів і набрано погоничів[16].

У ході просування 2-ї армії від Бугу до Дністра, для підтримки звязку з тиловими базами, росіяни на кожній стоянці зводили по одному невеликому редуту, де залишали по 30 лівобережних козаків і одній гарматі. В середині червня лівобережні козаки у складі загону полковника Фалькерзама взяли участь у захопленні м. Балти. У вересні, під час штурму Бендер, легка кіннота (в тому числі і лівобережні компанійці) тримала аванпости довкола фортеці і російського табору[17]. Також впродовж кампанії 2000 лівобережних козаків перебувало в окремому корпусі генерал-поручика Берга (15 000 чоловік). Цей корпус прикривав Україну з боку Криму і провів ряд пошуків до Перекопу[18].

Восени, після відходу головних сил 2-ї армії на зимові квартири, малоросійські козаки у складі регулярних команд утримували комунікації для підтримки зв’язку з гарнізоном Бендер. Чернігівський, Стародубський і Лубенський козацькі полки було залишено в Бендерах. Гадяцький козацький полк відрядили під Бахмут. Ніжинський, Переяславський і Миргородський козацькі полки у складі корпусу генерал-майора Зорича тримали форпости на Українській укріпленій лінії. Лівобережний компанійський полк разом з пікінерськими було розташовано перед Лінією[19].

В кампанію 1771 року лівобережні полки були задіяні, головним чином, на форпостній службі. Команди лівобережних і донських козаків разом з козацьким полком, набраним із селян Правобережної України, підтримували звязок між постами регулярних військ у Польщі. У 1-й армії генерал-фельдмаршала П. Рум’янцева з числа лівобережних козацьких полків перебував лише Лубенський полк, який упродовж кампанії тримав пости від Пруту до Бендер і далі – до постів 2-ї армії. Крім того, в розпорядженні П. Румянцева було 1500 погоничів з Лівобережної України[20]. Лівобережні козаки 2-ї армії генерал-аншефа князя В. Долгорукова тримали пости оперативної лінії у Західному Приазов’ї і супроводжували армійські обози до Перекопу. В операції по оволодінню Кримським півостровом було задіяно 300 лівобережних козаків і 200 компанійців. У складі диверсійного загону генерал-майора князя Ф. Щербатова вони пройшли Арабатською Стрілкою на Керченський півострів і 18 червня, під час штурму Арабату, відігнали від фортеці татарську кінноту.  Після цього взяли участь у здобутті Єні-Кале і Керчі (обидві фортеці здалися Ф. Щербатову без бою)[21].

В кампанію 1772 року, а також під час перемиря, котре тривало з червня 1772 по квітень 1773 року, лівобережні козацькі команди були розпорошені по трьом арміям. У Польщі, Молдові, Північному Причорноморї і Західному Приазовї козаки прикривали армійські магазини, супроводжували транспорти і тримали пости для наблюдения внутренней тишины[22]. Після захоплення Кримського півострова 2-га армія військових операцій не проводила (за виключенням спостереження за Очаковом, Хаджибеєм і Кінбурном), а лише утримувала захоплену територію Кримського ханства. Це й визначило специфіку служби легких військ в цьому регіоні.

В кампанію 1773 року до складу 1-ї армії, крім Лубенського полку, котрий стояв на форпостній лінії Бендери – Акерман – Хаджибей, додалось ще три п’ятисотенні лівобережні полки – Київський, Прилуцький і Переяславський. Перші два увійшли до складу корпусу генерал-майора Римського-Корсакова, а третій – до складу корпусу генерал-майора Волконського. Крім того, 1500 лівобережних козаків під командуванням генерал-майора Ширкова тримали пости на Правобережній Україні для зв’язку Обсерваційного корпусу з 1-ю і 2-ю арміями[23].

В кампанію 1774 року лівобережні полки продовжували виконувати ті ж функції, що і раніше. В розпорядженні Ширкова, залишилось лише 800 лівобережних козаків, а решту було переведено до Молдови у ставку П. Рум’янцева. Лубенський полк залишився на лівому крилі 1-ї армії і прикривав тили корпусу генерал-поручика Каменського, котрий діяв на правому березі Дунаю[24].

Підводячи підсумки, можемо стверджувати, що впродовж російсько-турецької війни 1768 – 1774 років лівобережне козацтво, будучи найменш боєздатною частиною діючої армії, змушене було виконувати другорядні завдання і не мало нагоди відзначитися в помітних військових акціях. Причиною цьому була не тільки незадовільна бойова підготовка в передвоєнні роки, а, перш за все, відмова російської сторони від давніх бойових традицій лівобережного козацтва і повне підпорядкування його внутрішнього життя і організації служби загальновійськовому уставу. В той же час військова майстерність тих іррегулярних формувань, на котрі не поширювались російські нововведення, залишалась на достатньо високому рівні. Виконання важливих кавалерійських завдань покладалось виключно на парокінних донців, запорожців і калмиків. Втім, у ході війни лівобережне козацтво набуло необхідного бойового досвіду і гідно репрезентувало останню на той час ознаку державності Гетьманщини – козацьку армію.

 



[1] Багалей Д. Генеральная опись Малороссии. Эпизод деятельности первого правителя Малороссии, гр. П. А. Румянцева-Задунайского // Киевская старина.1883.С. 2627; Буданов М. В. Акты по управлению Малороссиею гр. П. А. Румянцева, за 1767 г. // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца.Кн. V.С. 3 – 5, 11–14.

[2] Максимович Г. А. Обучение грамоте и воинской экзерциции в Старой Малороссии в конце XVIII века.К., 1913.С. 28, 46 – 51; Максимович Г. А. Деятельность Румянцева-Задунайского по управлению Малороссией.Т. 1.Нежин, 1913.С. 185.

[3] История Русов или Малой России.М., 1846.С. 257.

[4] Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 2. Кампания 1770 года.СПб., 1866.Приложение № 6.

[5] Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 2. Кампания 1770 года.СПб., 1866. – Ведомость № 3.

[6] Шпитальов Г. Г. Військова служба запорозького козацтва в російсько-турецьких війнах 17351739 та 17681774 років.Запоріжжя, 2004.

[7] Петров А. Н. Влияние турецких войн с половины прошлаго столетия на развитие русскаго военнаго искусства.В 2 т.Т. 1. Война 17691774 годов.СПб., 1893.С. 40.

[8] Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год: В 5 т.Т. 2. Кампания 1770 года.СПб., 1866. – Роспись № 7.

[9] Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 2. Кампания 1770 года.СПб., 1866. – Ведомость № 10.

[10] Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 2. Кампания 1770 года.СПб., 1866. – Роспись № 7.

[11] Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 1. Кампания 1769 года.СПб., 1866.С. 132–133, 135, 137, 138.

[12] Журнал военных действий Первой армии ея императорскаго величества 1769 года.СПб., 1777; Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 1. Кампания 1769 года.СПб., 1866.С. 119.

[13] Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 1. Кампания 1769 года.СПб., 1866.С. 121–122.

[14] Журнал военных действий Второй армии ея императорскаго величества 1769 года.СПб., 1777; Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 1. Кампания 1769 года.СПб., 1866.С. 158159, 300, 303, 304, 307, 322.

[15] Журнал военных действий Первой армии ея императорскаго величества 1770 года.СПб., 1777; Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 2. Кампания 1770 года.СПб., 1866.С. 76, 83, 111, 221, Ведомость № 16.

[16] Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 2. Кампания 1770 года.СПб., 1866.С. 15, 269, 272.

[17] Журнал военных действий Второй армии ея императорскаго величества 1770 года.СПб., 1777; Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 2. Кампания 1770 года.СПб., 1866.С. 290, 292, 329337.

[18] Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 2. Кампания 1770 года.СПб., 1866.С. 270 – 271, 279, 289, 340–345, 403.

[19] Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 2. Кампания 1770 года.СПб., 1866.С. 346, 450–453.

[20] Журнал военных действий Первой армии ея императорскаго величества 1771 года.СПб., 1777; Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 3. Кампания 1771 года.СПб., 1874.С. 77, 173, 200, 308, 317, 319.

[21] Журнал военных действий Второй армии ея императорскаго величества 1771 года.СПб., 1777; Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 3. Кампания 1771 года.СПб., 1874.С. 182, 184.

[22] Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 4. Кампании 17721773 годов.СПб., 1874.С. 152.

[23] Журнал военных действий армии ея императорскаго величества 1773 и 1774 годов.СПб., 1777; Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 4. Кампании 17721773 годов.СПб., 1874.С. 152157.

[24] Журнал военных действий армии ея императорскаго величества 1773 и 1774 годов.СПб., 1777; Петров А. Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год.Т. 5. Кампания 1774 года.СПб., 1874.С. 10, 122–126.

 

 

здесь