Г. Г.Шпитальов НАСЕЛЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ ...
Главная | Статьи и сообщения
 использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

 

Г. Г.Шпитальов

 

НАСЕЛЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ У ВОЄННІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ НОВОЇ СІЧІ.

1734-1775 РР.

 

Воєнна історія Нової Запорозької Січі посідає чільне місце як в історії українського козацтва, так і у воєнній історії України. Відтак, перед дослідником воєнної історії України постає нагальна потреба реконструкції усіх складових воєнної справи – від стратегії оперативного мистецтва і тактики до комплектування, озброєння, забезпечення та бойової підготовки національних військових формувань. Зростання інтересу до козацьких традицій визначає необхідність реконструкції і конкретизації особливостей воєнної організації козацьких військ. Адже кожне козацьке військо мало тільки йому притаманні особливості, бойовий досвід, структуру тощо. Крім того, кожне козацьке формування проходило певні історичні етапи, які позначалися на його внутрішній військовій організації. Сучасний етап розвитку історичної науки передбачає реконструкцію досліджуваного явища чи процесу для об’єктивного відтворення історичної дійсності без зайвої ідеалізації і замовчуваня ряду процесів. Адже кінцевою метою будь-якого дослідження є зясування істини. Істина ж обєктивна по змісту, завжди конкретна, але суб’єктивна за формою, оскільки є результатом діяльності дослідника.  У зв’язку з цим необхідно зазначити, що в даній публікації автор лише фрагментарно окреслив ряд маловідомих аспектів воєнної організації запорозького козацтва. У цілому дана проблема потребує грунтовного дослідження, бо у вітчизняній історіографії вона так і залишається білою плямою.

Упродовж перших років існування Нової Січі чисельність Війська Запорозького, так само як і загальна кількість населення Запорожжя, ні Кошу, ні російському командуванню відомою не була1. Так, у донесенні до імператриці Анни Іоаннівни від 19 червня 1737 року президент Воєнної колегії і командувач  армією генерал-фельдмаршал Б.Мініх писав, що запорожці “у своїх листах неодноразово згадували, стільки сильними виступили, скільки їм зібрати була можливість, бо по їх важності відомим числом ніколи бути не можуть, через постійні в різні місця роз’їзди, однак по їх прибуттю до тутешньої армії від часу до часу число їх збільшується”2. Не зміг визначити чисельності Запорозького війська і князь С.Мишецький, який з 1736 по 1740 рік у чині інженер-підпоручика перебував на Запорожжі у складі російської інженерної команди для облаштовування укріплень Січі і Новосіченського ретраншементу3. У рапорті кошового отамана Григорія Федорова до гетьмана К.Розумовського від 19 жовтня 1755 року говориться: “Нині ж згідно обчислення Війська Запорозького козаків з’явилось двадцять сім тисяч чоловік”4. В ордері кошового Олексія Білицького від 11 червня 1759 року наводиться цифра – 11 769 козаків, з яких до 5 тисяч кінноти і 6 тисяч піхоти. У цьому документі, зокрема, говориться, що в наведене число увійшли лише ті козаки, “… які можуть при повному воєнному спорядженні в похід виступити” і які отримують за це грошове та хлібне жалування5.

Неможливість точного визначенння чисельності Війська Запорозького була обумовлена тим, що за давнім козацьким правом зберігався вільний перехід до інших козацьких формувань. Так, упродовж існування Нової Січі поповнення Війська Запорозького відбувалося за рахунок запису в курінні реєстри  слобідських козаків, (які  бажали залишатися у козацькому стані, оскільки заходи російського уряду  з 1748 року були спрямовані на переведення значної частини слобідських козаків в селянський стан, а з 1765 року на створення з уцілілих козацьких полків гусарських полків), а також незначної кількості лівобережних козаків, які з різних причин переселялися на Запорожжя6. З іншого боку, частина запорожців, заохочувана урядом, оселялася на Гетьманщині і приписувалася до реєстрів місцевих полків. Так, наприклад, упродовж 1737-1738 років лише до складу Миргородського полку увійшло 550 запорожців7.

Кількість козаків у 38 січових куренях з року в рік змінювалась. Так, у 1755 році в Іркліївському курені налічувалось 482 козаки, а в Нижчестебліївському – лише 180. У 1769 році кількість козаків Іркліївського куреня сягала 738, а Нижчестебліївського – 128 козаків8. В останнє десятиріччя існування Нової Січі на Запорожжі проживало близько 25 тисяч селян посполитих, 15 тисяч козаків сіромах-наймитів і 12 тисяч запорожців, які мали власні господарства. Крім того, у слободах, селах і хуторах Запорожжя проживали сім’ї одружених запорожців, що за різними підрахунками становило 40-60 тисяч осіб обох статей9. Тим самим, можна погодитися з існуючою точкою зору Д.І.Яворницького і В.О.Голобуцького, за якою загальна кількість населення Запорожжя на початок 60-х років XVIII ст. мала становити понад 100 тисяч чоловік10. Однак більшу частину Запорозького козацтва становила сірома, яка не могла забезпечити себе воєнним спорядженням у воєнний час. Отже, маємо підстави стверджувати, що в період Нової Січі на військовій службі було задіяно не більше 10 % від усього населення Запорожжя.

Частину населення Запорозьких Вольностей, як говорилося вище, становили селяни –“посполиті” або як їх тоді називали “піддані Війська Запорозького”. Починаючи з 1740 року щовесни на Запорожжя на заробітки приходила значна кількість сезонних робітників – “аргатів” з Правобережжя, Лівобережжя та Слобожанщини, які, відпрацювавши на козацьких промислах або в зимівниках по контракту, укладеному з “хазяями”, повертались на зиму додому. Здебільшого це були молоді хлопці, родичі або “хрещеники” запорожців, які після війни 1735-1739 років допомагали козакам налагоджувати  господарство11. Тим самим контрактники” сприяли швидкому економічному розвитку краю.

Посполиті, які з 1740 року мали можливість постійно проживати на Запорожжі, були зобов’язані сплачувати “військовий збір” та інші податки. Крім того, посполиті відбували різні повинності. Їх розміри і види визначала Військова Рада або сходка курінних отаманів та військової старшини. В останні роки існування Нової Січі розміри податків і повинностей самовласно визначав кошовий отаман. Грошовий “військовий збір” знімався громадськими отаманами, які знаходились під контролем полкової (паланкової) старшини. Але “військовий збір” йшов не для потреб Війська Запорозького, а “дуванився”, тобто ділився між паланковою і військовою старшиною12. Згідно опису Кодацької паланки за 1770 рік, з 673 хат посполитих – 295 припадало на піших, тобто “вкрай убогих”. У 1773 році в Самарській паланці на 581 хат посполитих було 279 піших13. Таким чином, найбільша частина посполитого населення Запорожжя становила 30-40 %. З огляду на це, щорічний “військовий збір” з “тяглих” селян становив 80 копійок, а з “піших” – лише 30 копійок з хати14. З підсусідків, тобто з проживаючих у козацьких зимівниках або хатах “тяглих” селян по хуторах і селах, до військової казни брали по 50 копійок15.

У правовому відношенні селянство було найбільш незахищеною частиною населення Запорожжя. Особливо скрутне становище для селян було в період російсько-турецької війни 1768-1774 років. Так, у 1770 році мешканці села Кам’янки Самарської паланки скаржилися кошовому отаману Петру Калнишевському, що козаки, які повернулись з походу і знайшли свої зимівники спаленими татарами, розорили хати селян і “наносили такі образи, яких і промовити не можна”. Калмицькі полки, які проходили через Кам’янку, вибили ріллю і по дворах позабирали корм та інші речі. Карабінери, гусари і лівобережні козаки, харчуючись за рахунок кам’янчан, побили геть усю домашню худобу і птицю. Крім того, посполиті писали, що усі проїжджаючі повз Кам’янку “великі і малі запорозькі чини харчуються”16. В той же час серед посполитих Кам’янки був і заможний прошарок, у якого в якості наймитів працювали і козаки17.

При явній загрозі з боку Криму Кіш проводив організовану евакуацію прикордонних паланок – зокрема, Кальміуської, Бугогардівської та Інгульської. Зимівники і рибні промисли, розташовані по ріках Інгулу, Інгульцю, Бику, Янчулу, Гайчулі, Вовчій, Ташлику, Кам’янці, Косаківці та ін., евакуювалися разом з усією худобою і майном у більш безпечні місця Вольностей. Зазвичай, це були найближчі до Січі місця – між Оріллю і Самарою, Мала і Велика Тернівки, Базавлук, Вільнянка, Грушівка, Чортомлик, Кільчень та ін. Переселенці розташовувались у зимівниках козаків свого куреня. Церковні цінності відвозились до Старосамарського монастиря, а церкви спалювались. Усе, що не можна було взяти з собою, закопувалось у землю. Контроль над евакуацією здійснював військовий осавул, заступниками якого були військовий довбиш, полковники і начальники найближчих до зони евакуації форпостних команд. Усіх, хто не бажав залишати свого господарства, підлеглі військовому осавулу команди примушували евакуюватися силою, спалюючи їх помешкання18.

Стихійна евакуація населення Запорожжя на Лівобережжя і Слобожанщину, яка розпочиналася в результаті розповсюдження чуток про наближення війни з Туреччиною, значно ускладнювала мобілізацію Війська Запорозького і контроль за посполитим населенням. Кіш стримував стихійний рух населення усіма можливими засобами. На Кодацькому, Кременчуцькому і Переволочанських перевозах та на форпостах Української лінії російські і запорозькі власті проводили фільтрацію виїжджаючих за межі Вольностей людей. Право на проїзд отримували лише ті, хто мав відповідний паспорт, виданий Кошем19.

На Запорожжі було встановлено принцип особистого відбування військової повинності. Документи архіву Коша Нової Січі дають можливість реконструювати механізм військової організації Запорожжя.

Екіпіровка покладалась на самого козака, який мав з’являтися до походу “з кіньми, військовим прибором і достатнім на три місяці стати власними харчами”. Кожен запорозький рядовий вершник повинен був мати для походу двох коней. Піхотинці мали прибути на службу з визначеним запасом продовольства, амуніцією і власним озброєнням20. Одружені козаки, які мали власне господарство на хуторах і слободах Запорожжя або на Гетьманщині, висилали від кожної козацької родини по одному козаку. Причому до війська мав прибувати сам хазяїн. Малоімущі одружені запорожці від 5-7 родин виставляли одного козака. Неодружені козаки, які не мали власного господарства (чернь військова) несли службу безпосередньо за себе. Неодружені заможні запорожці-зимівчаки висилали замість себе своїх козаків-наймитів або молодиків за контрактом. Зазвичай, військовими наймитами були зовсім неімущі “сіромахи”21.

У військовому найманстві були зацікавленими як наймачі (заможні і одружені козаки), так і наймити, які, отримавши необхідне спорядження, під час походу могли поправити своє майнове становище за рахунок трофеїв. Інакше б практику військового найманства Кіш мав припинити. Але упродовж всього існування Нової Січі військове найманство продовжувало існувати.

Бувало й так, що заможні козаки за великі хабарі паланковому начальству не тільки самі не з’являлись на службу, але й наймитів не висилали. Так, в ордері Коша від 20 квітня 1774 року повідомлялось, що один з військових осавулів, “побравши ласі іскупи” від деяких козаків Нового Кодака, притягнув на військову службу лише 22 козака замість 85 вказаних у реєстрі22. Кіш був змушений заборонити дану практику. 11 березня 1774 року кошовий отаман Петро Калнишевський видав розпорядження, в якому говорилось: “Кінні і піші козаки більшістю не самі хазяї, але наймити у поході були, згідно чого найсуворіше пропонуємо козацьким отаманам те підтвердити, щоб вони, коли наказано буде в похід виступати, самих хазяїв, а не наймитів кінних і піших висилали, остерігаючись їм і Вам найжорстокішого штрафу”23.

Найчастіше декілька одружених козаків, попередньо домовившись, висилали на службу замість декількох, як вимагалось, лише одного наймита з числа сіромах або молодиків. Так, в ордері Коша до полковників Кодацької, Самарської, Орільської і Протовчанської паланок, даного 22 березня 1774 року, говориться: “Відомо у Коші, що відомства Вашого одружені козаки, ухиляючись від служби, якої нарізно відбувати не хочуть, але збираються в одне, по два, по три, по чотири і більше, висилаючи одного наймита”24. В рапорті осавула Степана Гелеха до кошового отамана Петра Калнишевського від 18 березня 1774 року говориться, що “складчина” практикується заможними козаками, які “могли б і всяк від себе висилати без особливих витрат одного наймита”25.

У воєнний час вихід із війська суворо обмежувався. Атестати за 1769-1774 роки свідчать, що причинами звільнення від служби могли бути лише хвороба, тяжке поранення, каліцтво та старість26. Звільнені з війська козаки звільнялись i від усяких “посилок”, служб і податей. Траплялись випадки, коли козаки звільнялись з війська з умовою “посилки” замість себе своїх синів27.

Посполиті, які проживали на Запорожжі, до Війська Запорозького не допускалися. Виняткові випадки зарахування селян до певного куреня були можливі при умові здійснення формального акту переводу селянина в козацький стан. Посполитого, переведеного в козаки, звільняли від усіх повинностей, за що той із власним спорядженням мав відбувати військову службу. Запис посполитих у козаки в мирний час був обмеженим, але під час війн поповнення втрат особового складу Війська відбувалось саме за рахунок збільшення запису селян. Однак переведення селян у козацький стан під час війн не мало масового характеру, і кожен окремий випадок санкціонувався кошовим отаманом. Заможне козацтво і старшина ревно оберігали свої старі привілеї, але у воєнний час Кіш мотивував тим, що “за теперішніх часів в козаках є потреба”, і дозволяв переходи з селянського стану в козацький28.

При комплектуванні Війська Запорозького вікових обмежень не існувало. Звання запорозького козака припускало повнолітній вік, хоча, як виняток, траплялись випадки запису до куренів малолітніх29. Вихід із Війська Запорозького в мирний час був відносно вільним, але під час війни суттєво обмежувався. Запорозькі старшини, виходячи із складу Війська, без особливих ускладнень отримували відповідні посади в полках Гетьманщини. Звільнені зі служби запорозькі старшини через похилий вік або важкі поранння отримували на Гетьманщині підвищення у ранзі30.

Після закінчення літніх воєнних кампаній (у ході російсько-турецьких війн 1735-1739 та 1768-1774 років) Військо Запорозьке низове відходило на зимові квартири. Після прибуття Війська Запорозького на Січ частина неодружених козаків залишалася там для несення гарнізонної служби, друга частина відряджалася з кількамісячним запасом провіанту на зимові форпости. “Хазяї” ж розходились по своїх зимівниках, а малоімущі і молодики, у свою чергу, на заробітки до “хазяїв”. Одружені козаки повертались до своїх сімей на Запорожжя, Лівобережжя та Слобожанщину, куди відходила і частина неодружених козаків, насамперед провідати батьків та родичів або на заробітки. Щоб вийти за межі Запорожжя, козаку необхідно було отримати від Коша паспорт. Але багато козаків відходило без паспортів31.

У воєний час російське командування на зимовий період знімало Запорозьке військо з провіантського і фуражного забезпечення. Виключення було лише для січового гарнізону і форпостних команд. Решта товариства протягом зимового періоду мала “кіньми і військовим прибором і усім до походу потрібним себе справити”. Неодружені козаки,  вільні від гарнізонної і форпостної служби, які  не мали своїх зимівників, розводились полковими старшинами по слободах і зимівниках. Згідно визначенню Коша, козаки, які ставали на квартири у помешканнях посполитих, мали задовільнятися лише тим, що “хазяї для себе вживають, без вимислу… і нічого зайвого не вимагати”. На коней визначався раціон – по 2 пуди сіна на добу32.

Частина неодружених козаків, які не мали власних осель, розквартировувалася у помешканнях посполитих33. Внаслідок цього, щоразу, напередодні чергової воєнної кампанії, мобілізація Війська Запорозького проводилась у березні. Близько двох тисяч запорозьких козаків залишалося  на Січі і по своїх паланках. Цьому резерву дозволялось вести промисли і доглядати господарство, але  вимагалось, щоб вони постійно були в готовності до походу34. Наявність резерву дозволяла дотримуватися певної черги у щорічних призовах. Однак черги існували, головним чином, для власників зимівників, які постійно скаржилися Кошу на те, що відбування служби і постійна відсутність у зимівниках їх, як хазяїв, веде до “крайнього розорення”. Найбідніша частина козацтва відбувала службу упродовж усього року беззмінно: літом – у поході, а зимою – на форпостах35. Напередодні чергової літньої кампанії квартируючих у хазяїв козаків полкові старшини збирали до центрів паланок, де полковники робили їм огляд36.

Здійснення заходів Коша і виконання його розпоряджень по мобілізації покладалось на курінних отаманів і полковників паланок. Перші відповідали за мобілізацію неодружених козаків, другим  були підпорядковані одружені козаки, які могли жити лише в паланках, оскільки  одружені козаки на Січі могли перебувати тільки тимчасово, по особистих або торгівельних справах. Перебуваючих у паланках на зимових квартирах неодружених козаків у похід відряджала паланкова старшина. Про підготовку Війська Запорозького до походу Кіш завчасно віддавав розпорядження37. Після оповіщення для виступу в похід розсилалися ордери полковникам паланок із вказівками щодо висилання потрібної кількості піших і кінних козаків. Для мобілізації неодружених козаків – зимівчаків і промисловців – старшинам різних рівнів доводилось виїжджати на місця і проводити безпосередній збір38.

Неодружені козаки збиралися на Січі у своїх куренях, де ступінь їх готовності визначав курінний отаман. Одружені козаки збирались у центрах паланок, де знаходились паланкові управи. Полковник робив їм огляд, у ході якого мав виявити недоліки в екіпіровці. У разі, якщо козак був “рушницею і конем несправний”, то полковник вимагав, щоб “той, як треба повиправляв”, а наймитів, екіпіровка яких не відповідала вимогам або самі були дуже молоді, старі або покалічені, відсилав назад з вимогою до хазяїна, щоб той дав “належну заміну”. Зібраних одружених козаків полковник паланки відряджав на Січ або у ставку кошового отамана, якщо той з головною частиною Війська вже перебував у поході. До місця збору Війська або призначення певного наряду козаків супроводжували  старшини паланок39.

Протягом 1735-1739 років мобілізація Війська Запорозького на початку воєнних кампаній проходила дуже повільно. При комплектації команд старшинам доводилося прикладати немало зусиль. З кожною наступною воєнною кампанією кількість запорожців, що приймали участь у походах російської армії, поступово зменшувалась. Так, у кампанії 1736 року взяло участь до 6 000 запорожців, у кампанії 1737 року – до 5 000, у кампанії 1738 року – до 4 000 і у кампанії 1739 року – лише 3 000. Причиною цьому були: ухилення козаків від воєнної служби, розорення козаків і неспроможність власним коштом забезпечити себе необхідним спорядженням, велика смертність внаслідок епідемії чуми і переселення частини козаків на Лівобережжя. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 років щорічні мобілізації Війська Запорозького проводились повільно, але чисельність козаків, задіяних у бойових діях, залишалась досить сталою і становила понад 10 000 чоловік40. Це свідчить про те, що система мобілізації у Війську Запорозькому низовому у порівнянні з попередньою війною була суттєво вдосконалена.

Під час мобілізації Війська від Коша відряджались гінці з “печатками”. Печатками на Запорожжі називались накази Коша, котрі розсилались по паланках і перевозах. Вони являли собою письмове повідомлення з печаткою Коша. Зміст повідомлення зачитувався козакамі і посполитим. Печатки розсилались від зимівника до зимівника, після чого поверталися до січової канцелярії41. Мобілізацію війська  мали проводити  полковники паланок. Причому, для відсічі можливої татарської агресії, крім козаків, мали бути залучені і “посполиті люди і сини їх, хто чим зможе, у крайньому разі, однією рушницею бути у готовності”. Козаки і посполиті ремонтували укріплення Січі, центрів паланок і в “Самарському відомстві” – монастирі. Полковникам паланок Кіш розсилав ордери, в яких вимагалось бути “з козаками у такій готовності, щоб з отриманням вищого наказу того ж часу виступити, куди наказано буде”. З донесень полковників паланок видно, що мобілізація Війська значно ускладнювалась саме через стихійну евакуацію населення на Лівобережжя і Слобожанщину42.

Зазвичай, на козаків, які ухилялися від воєної служби, накладали великі штрафи або під конвоєм відсилали на Січ, забивши в ручні і ніжні колодки. Крім того, хутори і зимівники козаків, які відмовлялись іти на війну, за наказом паланкової старшини спалювали, а тих козаків або селян, хто укривав у себе дезертирів, “нещадно” штрафували і карали. За наказом кошового атамана військові, полкові і палакові старшини на чолі спеціальних загонів проводили рейди по селах, хуторах, зимівниках і промислах, відшукуючи дезертирів43. Особливі труднощі під час мобілізації являв собою збір козаків, які жили поза межами Запорожжя. Так, у ході російсько-турецької війни 1768-1774 років Запорозький Кіш відпускав багатьох запорожців на Лівобережжя і Слобожанщину, видаючи їм на визначені терміни паспорти. У цих паспортах указувалась мета виїзду: заробітки, торгові операції, закупівля сіна, одягу, коней, відвідування сімей тощо. Збір цих козаків до Війська навесні ставав для запорозької старшини справою неможливою. Російська воєнна адміністрація не допускала запорожців на Україну без паспортів та щовесни розшукувала і повертала козаків на Січ. Малоросійська колегія і Київська губернська канцелярія у магістрати і полкові канцелярії Лівоберіжжя надсилали укази, а з полкових канцелярій до сотенних управ надходили повідомлення про розшук запорожців, що переховувались на підконтрольній їм території. В усіх містах, містечках, селах і хуторах проводилась перевірка козаків, які переселились із Запорожжя або без дозволу опинилися на Лівобережжі і доглядали своє господарство. Якщо запорожець не мав паспорта, або мав просрочений, його під конвоєм відсилали на Січ44.

Звільнені з турецько-татарського полону люди різних національностей (які не були російськими підданними) були позбавлені можливості відразу повернутися по домівках, бо відправлялись козаками під конвоєм на Запорожжя для постійного проживання”. Хоча, як правило, звільнені бранці мали право повертатись до своїх домівок, або ж добровільно залишатись на Запорожжі у якості підданців Війська – посполитих  (втім, це правило стосувалось лише християн). Там звільнених бранців розміщували в пустуюючих козацьких помешканнях або хатах селян, що евакуювалися за Українську лінію на початку війни. Для обзаведення господарством кожному з них видавалося по одній чверті жита та одній чверті пшона, поверталося їх майно, що, зазвичай, знаходилося поміж речей відбитих козаками у супротивника, виділялись захоплені у бою коні, вівці тощо. На перших порах цих людей звільняли від виплат податків і відбування повинностей45. Такі заходи з боку Коша були продиктовані зацікавленістю запорозької верхівки у відтворенні населення Запорожжя  воєнний період.

Показовим у цьому плані є наступний випадок. Під час однієї експедиції у кампанію 1770 року запорожці відбили 100 євреїв обох статей, яких татари забрали в ясир на території Речі Посполитої. Цих бранців запорожці утримували у межах своїх володінь силою. За дозвіл повернутися додому на Правобережжя Запорозький Кіш змусив євреїв внести викуп, що мав здійснюватись родичами полонених, а відрядженим до своїх родичів делегатам було вказано, що у разі, якщо вони тих грошей у вказаний термін не вистарчать”, то всі залишені жиди” будуть неодмінно насильно охрещені або скарані на горло без помилування. Сума, яку вимав Кіш становила 8000 крб., тобто по 80 крб. на кожного бранця. (Для порівняння: щорічне грошове жалування кошового отамана становило 72 крб.). Вийшовши за межі Запорожжя, делегати звернулися за допомогою до командувача Першої армії генерал-фельдмаршала П.Румянцева. У листах до кошового отамана Петра Калнишевського П.Румянцев розяснював загальні положення воєнного часу. Зокрема, він вказував на те, що по воєнному загальному правилу, полонений, взятий зброєю, належить своєю особою виключно монарху, отже, і свобода його не залежить від партикулярної волі воїна, і тим більше упродовж війни. Фельдмаршал наполягав на негайному звільнені євреїв. Бо хоча і був у запорожців звичай брати з полонених за викуп гроші, - писав П.Румянцев,- але, зважаючи на їх крайнє убозтво, належить виказати людяність”. З приводу листів, отриманих від П.Румянцева, на старшинській сходці було вирішено взяти з делегатів 600 крб. і відпустити полонених у Польщу46.

Підводячи підсумки, можемо з упевненістю стверджувати, що у воєнній організації Нової Січі, крім козаків, чільне місце належало посполитому населенню Запорожжя, а сезонні робітники, що працювали за контрактами, звільнялися від виконання обовязків воєнного часу і мали можливість вільно виходити за межі Вольностей. Оскільки заможне козацтво, в основній своїй масі, ухилялося від військової служби, основний тягар війни лягав на плечі козацької сіроми і посполитого населення. Єдність обов’язків козаків і посполитих під час російсько-турецьких війн була запорукою успішної оборони краю. Власне саме завдяки цьому воєнна організація Нової Січі була ефективною.



 

1 Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв: В 3 т. – Т.1.-Львiв: Світ, 1990. – С. 123.

2 Масловский Д.Ф. Всеподданейшие донесения графа Миниха. – Часть II.  Донесения 1737 и 1738 годов // Сборник военно-исторических материалов. – Вып.11. – СПб., 1899. – С. 69.

3 Мышецкий С. История о казаках запорожских, как оные из древних лет зачалися, и откуда происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся // Чтения в Императорском обществе истории и древностей Российских при Московском ун-те. – М., 1847. – № 6. – Гл. 4. – С. 9.

4 ЦДIАУК, ф.  229, оп. 1, спр. 27, арк. 48.

5 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 77, арк. 50-51.

6 Голобуцкий В.А. Чёрноморское казачество.-К.: Госполитиздат УССР, 1956. – С. – 52.

7 Масловский Д.Ф. Ставучанский поход. Документы 1739 года // Сборник военно-исторических материалов. – Вып.2. – СПб., 1892. – С. 209; Масловский Д.Ф. Всеподданейшие донесения графа Миниха.-Часть I. Донесения 1736 и 1737 годов // Сборник военно-исторических материалов. – Вып.10. – СПб., 1897. – С. 296; Масловский Д.Ф. Всеподданейшие донесения графа Миниха. – Часть III.  Донесения 1739 года. Генералитетские рассуждения за 1736 – 1739 годы // Сборник военно-исторических материалов. – Вып.13. – СПб., 1903. – С. 80.

8 Скальковський А.О. Iсторiя Нової Сiчi або останнього Коша Запорозького.-Днiпропетровськ, 1994. – С. 60-61.

9 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  247, арк. 5.

10 Голобуцкий В.А. Чёрноморское казачество. – К., 1956. – С. 54.

11 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  348, арк. 1, 2, 7.

12 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр. пр. 340, арк. 75; спр. 279, арк. 2, 44-45, 48-50, 55, 64, 68, 90, 111, 145-146, 150, 151, 156-157, 161, 203, 210, 214-215. 

13 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  279, арк. 59, 55.

14 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  348, арк. 3, 7.

15 Шпитальов Г.Г. Військова служба запорозького козацтва періоду Нової Січі в російсько-турецьких війнах: Дис. канд. іст. наук. – Запоріжжя, 2002. – С. 43.

16 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  279, арк. 2, 44-48, 62.

17 Мышецкий С. История о казаках запорожских, как оные из древних лет зачалися, и откуда происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся // Чтения в Императорском обществе истории и древностей Российских при Московском ун-те. – М., 1847. – № 6. – Гл. 4. – С. 9.

18 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  226, арк. 5-6, 52-53, 54, 60-61, 64, 69, 71 зв., 73, 78-80.

19 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  226, арк. 17-18, 20-21, 28.

20 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  226, арк. 46, 146-150; спр. 308, арк. 9; спр. 345, арк. 5, 36, 42, 63.

21 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  345, арк. 5, 21-22, 27, 36.

22 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  345, арк. 45.

23 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  345, арк. 18.

24 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  345, арк. 23.

25 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  345, арк. 21.

26 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  226, арк. 8-27; спр. 232, арк. 11, 129, 134, 236.

27 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  250, арк. 52.

28 Шпитальов Г.Г. Військова служба запорозького козацтва періоду Нової Січі в російсько-турецьких війнах: Дис. канд. іст. наук. – Запоріжжя, 2002. – С. 48.

29 Голобуцкий В.А. Чёрноморское казачество. – К., 1956. – С. 51-52.

30 ЦДIАУК, ф. 51, оп. 1, спр. 119, арк.1-2; спр. 2726, арк. 1-2; ф. 54, оп. 1, спр. 1778, арк. 2-4; спр. 1779, арк. 1-5.

31 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  345, арк. 45.

32 Російський державний воєнно-історичний архів у Москві (РДВІА). –  Воєнно-учений архів (ВУА), оп. 1, спр. 1853, арк. 12; ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  298, арк. 2, 6-9, 10.

33ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  279, арк.  66, 102; спр. 332, арк. 67; спр. 345, арк. 5, 18, 21-22, 27, 36.

34 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  226, арк. 43; спр. 232, арк. 11, 21, 129, 134, 236; спр. 240, арк. 66; спр. 254, арк. 65; спр. 268, арк. 50; спр. 308, арк. 9; спр. 345, арк. 5, 36, 42, 63. 

35 Шпитальов Г.Г. Військова служба запорозького козацтва періоду Нової Січі в російсько-турецьких війнах: Дис. канд. іст. наук. – Запоріжжя, 2002. – С. 49.

36 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  345, арк. 22.

37 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  226, арк. 43; спр. 345, арк. 16.

38 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  284, арк. 142; спр. 345, арк. 20, 36.

39 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  226, арк. 44; спр. 286, арк. 3; спр. 308, арк. 9; спр.  42.

40 Байов А. Документы, относящиеся к войне России с Турцией 1736 – 1739 годов. Приложение к первому тому исторической монографии // Русская армия в царствование Анны Иоанновны. Первые три года войны. – СПб., 1906. – С. 59-60; Масловский Д.Ф. Всеподданейшие донесения графа Миниха. – Часть I. Донесения 1736 и 1737 годов // Сборник военно-исторических материалов. – Вып.10. – СПб., 1897. – С. 86, 196; Байов А. Русская армия в царствование Анны Иоанновны. Война России с Турцией 1736 – 1739 годов: В 2 т. – Т.1. Первые три года войны. – СПб., 1906. – С. 203, 486; Байов А. Русская армия в царствование Анны Иоанновны. Война России с Турцией 1736 – 1739 годов. – Т.2. Кампания 1739 года. – СПб., 1906. – С. 131; Скальковський А.О. Iсторiя Нової Сiчi або останнього Коша Запорозького. – Днiпропетровськ, 1994. – С. 271.

41 Скальковский А. Из истории Запорожья. Внутренние распорядки // Киевская старина. – Кн.4. – 1882. – С. 533-534.

42ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  226, арк. 10, 17, 41, 43.

43 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  226, арк. 3, 4, 8-12.

44 ЦДIАУК, ф. 59, оп. 1, спр. 5837, арк. 1-3.

45 ЦДIАУК, ф. 229, оп. 1, спр.  247, арк. 149, 155, 157.

46  Скальковський А. Еврейский плен на Запорожье // Киевская старина. – Кн. 8. – 1884. – С. 160-164.