ШПИТАЛЬОВ Г. Українська ландміліція (1713 – 1763)
Главная | Статьи и сообщения
 использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

 

Шпитальов Г. Г.

Українська ландміліція (1713 – 1763)

 

(Опубліковано: Вісник Запорізького юридичного інституту

Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 1.

 Запоріжжя, 2008. – С. 214 – 226).

 

Служба Української ландміліції є важливим складником воєнної історії України. Сучасний етап розвитку історичної науки передбачає реконструкцію досліджуваного явища для відтворення й аналізу історичної дійсності. Вітчизняна історіографія не має повної картини подій стосовно створення, організації і військової служби Української ландміліції. Помітні та оригінальні наробки щодо 30-х років XVIII століття належать О. Апанович, В. Пірку та Л. Гісцовій. У свою чергу, в працях російських спеціалістів з воєнної історії про Українську ландміліцію знаходимо лише окремі згадки стосовно її участі в російсько-турецькій війні 1735 – 1739 років. Комплексне дослідження проблеми є справою майбутньою, а поки що ми маємо за мету конкретизувати передумови створення та механізми організації Української ландміліції. Відтак маємо за мету з’ясувати особливості комплектування, забезпечення й озброєння цього війська.

Ландміліція (від нім. land „країна” і лат. militia „військо”) являла собою поселенські прикордонні війська; набула поширення у країнах Центральної Європи наприкінці XVII століття. На Україні, яка входила до складу Російської держави, ландміліція з’явилась у ході російсько-турецької війни 1710 – 1713 років.

Ідея створення ландміліції на Україні викликана поразкою царя Петра І на р. Прут у 1711 році; на Україні необхідно було додатково розташувати вірне царю військо. Наприкінці 1712 року, коли турецький султан Ахмед ІІІ (котрий захопився ідеєю П.Орлика щодо створення залежної від Стамбула козацької держави) оголосив похід проти Росії, Сенат отримав царське повеління, відповідно до якого треба було “старатца дабы на Украйне (у південноросійських провінціях) собрать ландмилис тысяч шесть, а буде возможно тысяч и десять и оные посадить в украинских гварнизонах (у фортецях Київської губернії)”. Уряд планував замінити ландміліцією гарнізонні полки Української дивізії, розташовані в Білгородській, Севській і Воронезькій провінціях. Ті полки мали вирушити на захист Гетьманщини і Слобожанщини. 02.02.1713 Сенат видав указ щодо створення ландміліції у складі п’яти полків (за прикладом ландміліції, створеної у 1712 році в С.-Петербургзькій губернії). Виконання указу було покладено на Дмитра Михайловича Голіцина (київський губернатор 1711 – 1718 рр.). Комплектувались ці полки із “скасованных” царем п’яти піхотних полків та із синів та племінників відставних чинів південноросійських прикордонних розрядів (рейтарів, копійників, стрільців, пушкарів, воротників, затинщиків та ін.), що проживали на території Орловської, Білгородської і Севської провінцій Київської губернії, а також Воронезької, Єлецької, Тамбовської і Шацької провінцій Азовської губернії. Обидві губернії мали виставити 7000 рекрутів віком від 15 до 30 років (по 3500 осіб кожна). Брак офіцерів компенсували за рахунок людей старых служб (відставних чинів) Білгородської черти. Жалування на ландміліцію покладено за прикладом гарнізонних військ. Набір йшов кволо; до 15 травня вдалося набрати лише 5 905 чоловік. Невдовзі з Туреччиною було укладено мир і набір призупинили. Д.М.Голіцин наказав відібрати із набору солдатів колишніх скасованих полків і замінив ними гарнізонні підрозділи ряду фортець Київської провінції. Новобранців було використано на спорудженні Київської фортеці, після чого розпущено по домівках на невизначений термін. Офіцерів розпустили по домівках “до указу” [1].

У зв’язку із насуванням нової війни з Туреччиною знову постало питання оборони кордону. У 1722 році Сенат розглядав два варіанти: 1) зібрати ландміліцію; 2) сформувати гусарські полки із балканських переселенців. Зупинилися на першому варіанті, оскільки на гусарів бракувало коштів. (За штатом 1720 року формування кінного ландміліцейського полку коштувало в 3,6 рази дешевше, ніж драгунського польового полку, і в 1,7 рази, ніж драгунського гарнізонного) [2]. Для створення якісно нового прикордонного війська Петро І вирішив залучити неохоплене реформами однодвірне населення південних російських провінцій, а саме: Орловської, Білгородської і Севської провінцій Київської губернії, а також Воронезької, Єлецької, Тамбовської і Шацької провінцій – Азовської.

Однодворці були нащадками дрібних “служилих людей”, котрі з XVI ст. несли прикордонну службу “по прибору” (шляхом вербування до війська) на так званих “украйнах” – засічних чертах південно-західного кордону Московської держави. З’явилась особлива категорія військовослужбовців – “украинские дети боярские, до якої зараховували козаків, стрільців і безпомісних дворян. За свою службу прикордонники отримували “поместное жалование” – земельні наділи та угіддя на прикордонних територіях. Центрами управління південно-західними прикордонними військами спочатку були міста – Путивль і Рильск, а з середини XVII ст. – Білгород і Севськ. Впродовж 1663 – 1665 років військовослужбовців південно-західного кордону звели у два розряди Білгородський і Севський. Для того, щоб належним чином забезпечити службу прикордонної кінноти, в за кожним рейтаром або копійщиком обох розрядах закріпили по одному сусідському або визначеному громадою двору. Хазяїн такого двору ставав “приборным подмощиком” або “подъёмщиком” тобто підпомічником. Одружені володарі об’єднували свої господарства із підпомічницьким. Неодружені, із числа безпомісних дворян, селились прямо у дворі підпомічника. Звідси і назва – однодворець. Підпомічники не переводились до розряду селян і виконували ті ж повинності, що і їх володарі. У 1699 році однодворці тимчасово випали з процесу військової реформи, розпочатої Петром І. Вид служби по прибору” було скасовано. У 1705 році однодворців звільнили від рекруччини і зарахували до податного населення: фактично вони перетворились на державних селян. Це поставило однодворців з підпомічниками на один суспільний щабель: обидві категорії відтепер називали “мужиками”. До них було застосовано принцип кругової поруки. Почала складатись однодвірна община. Служилим із благородним корінням, раніше записаним в однодворці, цар дав можливість повернутись до лав дворянства через службу в регулярних драгунських полках. На початок 30-х років XVIII ст. загальне число однодворців, котрі проживали у Київській, Азовській, Казанській і Астраханській губерніях налічувалось 453 000 душ чоловічої статі [3].

На початку грудня 1722 року Сенат розробив положення про ландміліцію. В цьому положенні йшлося наступне: “прежние ландмилицкие полки в Киевской и Азовской губерниях как наискорее собрать, а которые из оных куда взяты или померли, вместо оных, такие и чего против прежнего наряда 1713 года в тех губерниях в указанное число было не добрано, собрать тех губерний всех провинций из однодворцев, из копейщиков и рейтар, из драгун, из солдат, из казаков, и пушкарей, и затинщиков, и из прочих тому подобных чинов Киевской губернии в Севску, из Азовской губернии на Воронеже … и быть им в команде Киевской губернии у генерал-губернатора князя Трубецкого, а Азовской губернии у губернатора Измайлова”. Далі говорилося, що новосформованим полкам Військова колегія мала видати списані мундири, озброєння і амуніцію; платню ландміліція мала отримувати таку саму як і гарнізонні полки; навчання ландміліціонерів покладалось на відставних офіцерів регулярних полків [4].

Упродовж 1723 року із однодворців було набрано й укомплектовано п’ять гарнізонних ландміліцейських кінних полків, які іменувалися за прізвищами командирів. Два полки були регулярними (Геніна і Карамзіна), а три – нерегулярними (Аксакова, Дуніна і Буніна). Для охорони земель Київського району почав формуватися шостий полк. Кожен ландміліцейський полк відтепер мав бути тисячного складу (по 10 рот кожен). Штат і жалування були визначені ті ж, що й в гарнізонних драгунських полках. Влітку ландміліцейські полки відбували службу, а взимку їх розпускали по домівках. У 1724 році ландміліцейські полки отримали нові назви від міст, де комплектувались: Брянський, Курський, Орловський, Путивльський, Рильський, Севський. Два полки – Орловський і Севський – були регулярними, а решта – нерегулярними. У випадку загрози з боку супротивника ці полки виводились на вказані місця для прикриття небезпечних ділянок. За місцем служби ландміліція була приписана до Слобожанщини, окрім Орловського регулярного полку, котрий мав стояти під Києвом. На 1725 рік чисельність ландміліції складала 6282 чоловіки [5].

При підготовці до війни з Туреччиною Петро І жодним чином не міг обійти Україну.

04.04.1723 імператор видав указ щодо формування на Україні армії і про покладення подушної податі на українців. Наступними указами було визначено порядок грошового утримання російських військ на Україні. Населення України відразу відчуло ціну “підмоги”: окрім щорічного восьмигривенного подушного збору (80 коп.), покладеного раніше на утримання полків Українського драгунського корпусу, запроваджувався додатковий щорічний ландміліцький чотиригривенний збір (40 коп.), а також хлібний збір до армійських магазинів [6]. На Слобожанщині в кожному полковому центрі стояло по одному гарнізонному драгунському полку, а на Гетьманщині на території кожного полку стояв польовий драгунський, але поза межами полкового центру [7]. Головним командиром над регулярними і нерегулярними військами на Україні, Донській області, а також над волзькими калмиками імператорським указом від 29.04.1723 призначався генерал-аншеф князь Михайло Михайлович Голіцин (брат Д.М.Голіцина). Йому ж було підпорядковано воронезького, білгородського і севського воєвод [8].

На початку 1725 року Петро І помер. Втім питання реваншу, а разом з ним і поліпшення охорони південних кордонів після смерті імператора, не знімалося. Реалізовувати його плани довелося найближчим наступникам – Катерині І і Петру ІІ. Проте не вони переймалися цими ідеями, а насамперед сподвижники “Отца Отечества” – так звані верховники (О.Д.Меншиков, Г.І.Головкін, князі Долгорукови, Голіцини та інші діячі, котрі входили до складу Верховної таємної ради).

Підготовка до війни була причиною змін в адміністративно-територіальному устрої південно-західних губерній. Так, 1725 року Азовську губернію було перейменовано у Воронезьку. Ця губернія складалась із п’яти провінцій: Воронезької, Єлецької, Тамбовської, Шацької і Бахмутської. На початку 1727 року із трьох, виключених з Київської губернії провінцій (Білгородської, Орловської і Севської), було утворено Білгородську губернію. Останнє, на нашу думку, було вчинено для найефективнішого використання ресурсу однодворців цих провінцій.

У травні 1729 року, відповідно до звітів воєвод провінцій Воронезької та Білгородської губерній “за взятьем в ландмилиции, оставших в домах однодворцев”, М.М.Голіцин розписав Верховній таємній раді однодвірний чотиригривенний оклад: Воронезька губернія – 142 606 душ; Білгородська губернія – 174 292 душі. Всього – 316 898 душ = 126 759 крб. 20 коп. Кількісним збільшенням ландміліції займалася Воїнська комісія Сенату. У 1729 році було вирішено збільшити число ландміліцейських полків до десяти. За указом Верховної таємної ради від 19.05.1729 наказано брати одного рекрута з кожних 62 душ: всього 5100 чоловік. Оскільки, відповідно до указу Сенату від 11.02.1724 взятий до ландміліції виключався з подушного чотиригривенного окладу, то чотиригривенний оклад тепер мали виплачувати 311 798 душ. За рік нараховувалось 124 719 крб. 20 коп. Ця сума призначалась для жалування 10 полкам ландміліції і мала становити на рік 93 289 крб. 90 коп. [9].

Окрему суму виділяли на коней. Коней для полків належало купувати по 8 крб. за голову з чотиригривенних грошей “и быть тем лошадям у них вечно”. Всього на 5100 коней виділялось 40 800 крб. Кожному ландміліціонеру видавалось по одному карбованцю ремонтних грошей на рік “против того, как даётся в армейском полку на упалыя лошади”. У мирний час ландміліціонери вдовольнялися власним провіантом, а “в дальнем отлучении” провіант мав виділятися з армійських магазинів. Якщо ж провіант і фураж купували у “обивателів”, то закупівля мала відбуватися за підрядними (закупівельними) цінами або в заплату з ландміліцейських сум [10].

З приходом до влади імператриці Анни Іоаннівни (01.03.1730) ситуація на південному кордоні кардинально змінилася. Розпочалася жвава підготовка Росії до завоювання Криму.

На початку 1730 року із чотирьох запланованих ландміліцейських полків було створено лише один і набрано людей ще на два полки. У серпні цих новобранців відрядили до Москви, де зарахували рядовими в Ізмайлівський гвардійський полк, котрий терміново формувався на замовлення імператриці [11]. Саме в цей час виник план більш суттєвого збільшення кількості ландміліцейських полків за рахунок людей Білгородського і Севського розрядів. Число українських ландміліцейських полків вирішили збільшити вдвічі. Український ландміліцейський корпус мав складатись із 20 полків: 16 кінних і 4 піхотних. (Паралельно створювався Закамський ландміліцейський корпус із казанських і астраханських однодворців: 3 кінних і 1 піхотний полки). Сенатським указом від 18.08.1730 однодворців було виключено з подушного окладу і рекрутських наборів. Натомість на них було покладено утримання ландміліції (подушний одинадцятигривенний збір). На кінну службу відбирали за жеребом і лише одружених семьянистых чоловіків. Роль підпомічників у них виконували сини і племінники. Якщо однодворець робив спроби ухилитися від служби, то його примушувала силою сама громада [12].

06.12.1730 Сенат розглянув питання щодо нового розширення ландміліцейського війська. Воїнська комісія вирішила: до шести вже існуючих поселенських полків додати не чотири (як було намічено раніше), а чотирнадцять, з яких 10 кінних і 4 піхотних. Остаточне рішення з цього приводу було оформлене указом Сенату від 15.01.1731. Водночас Сенат затвердив штати ландміліції і видатки на її утримання. Відповідальним за комплектування української ландміліції було призначено сенатора генерал-майора О. Тараканова [13]. 11 грудня 1732 року було затверджено назви нових українських ландміліцейських полків: десять кінних – Білгородський, Валуйський, Воронізький, Єлецький, Єфремівський, Козловський, Лівенський, Новооскольський, Старооскольський, Тамбовський; чотири піхотних – Білівський, Борисоглібський, Ряжський і Слобідський. Старі кінні полки – Брянський, Курський, Орловський, Путивльський, Рильський і Севський зберегли свої колишні назви [14].

Поштовхом до збільшення як української, так і закамської ландміліції стали проекти будівництва прикордонних укріплених ліній: Української і Ново-Закамської. Ці лінії являли собою суцільний вал з ровом із укріпленими пунктами на ньому.

За планом, складеним у 1729 році під керівництвом головного директора фортифікаційних робіт імперії генерал-інженера Б.-Х.Мініха, Українська укріплена лінія мала пролягати від Дніпра до р. Лугані у прикордонній смузі Полтавського, Харківського, Ізюмського і Бахмутського полків (по лінії кордону 1714 року). Проте за браком державних коштів і людських ресурсів трьох губерній (Київської, Білгородської, Воронезької) до 1733 року звели ділянку від Дніпра до Сіверського Донця. На момент припинення основних робіт (кінець 1733 р.) Лінія прикривала лише Полтавський і Харківський полки вздовж річок Орелі, Берестової і Береки; Ізюмський полк і Бахмутська провінція залишились відкритими. До кінця 1735 року на Лінії було побудовано 16 польових фортець і 49 редутів. У вразливих місцях Лінії звели редани, люнети і блокгаузи. У наступні роки щоліта для поновлення валу і ремонту фортець відряджали однодворців Білгородської і Воронезької губерній, а також українських селян і козаків [15].

У Білівській фортеці Української лінії було утворено Канцелярію ландміліцейського корпусу і Генеральний ландміліцейський військовий суд. Українська лінія територіально входила до складу Київської губернії, однак являла окрему військово-адміністративну одиницю. Ландміліціонери, котрі не проживали безпосередньо на Лінії, перебували у віданні військової адміністрації Білгородської губернії. Український ландміліцейський корпус мав очолювати генерал-лейтенант, в розпорядженні котрого перебували два генерал-майори і два бригадири у ранзі полковників. У військових питаннях командир корпусу підпорядковувався київському генерал-губернатору [16].

Служба ландмилицев (ландміліціонерів) не мала регулярного характеру: лише влітку вони мали відбувати табірні збори і використовувалися у разі необхідності. У 1731 році ландміліцію почали приводити у відповідність до устрою регулярних військ. З 1733 року постачання коней у ландміліцькі полки відбувалось централізовано [17]. Найбільш рельєфно тенденція до регулярності означилась у 1735 році, напередодні війни з Туреччиною, коли українські ландміліцейські полки потрапили під загальне командування й управління ландміліцейського штабу, що дозволило використовувати ландміліцію як окремий корпус.

Грошове жалування, покладене на ландміліцію, було на третину меншим від того, котре отримували в драгунських польових полках і вдвічі більшим, ніж те, що отримували в гарнізонних драгунських полках. Так, ландміліцейський полковник отримував на рік 400 крб., підполковник – 240 крб., прем’єр-майор – 200 крб., секунд-майор, ротмістр (в кінноті) і капітан (в піхоті) – 120 крб., поручик – 80 крб., корнет (в кінноті) і прапорщик (в піхоті) – 56 крб., вахмістр (в кінноті) і сержант (в піхоті), капрал – 7 крб., рядовий – 6 крб. [18]. Загальні урядові витрати на Український ландміліцейський корпус виявилися більшими від попередніх розрахунків на 43 % і сягали 290 822 крб., насамперед через видатки на корпусні служби [19]. Ситуація з кінським складом залишалася незадовільною. Так, на 1736 рік в Українському ландміліцейському корпусі налічувалось 15 380 стройових коней. І якщо за штатом у ландміліцейському полку (як і в драгунському) налічувалось 1165 чоловік, то фактично 3260 солдатів від усіх 16 кінних полків коней не мали зовсім. До цього додамо, що якість наявних в полках коней не дозволяла ландміліції називатися кіннотою: ландміліція ремонтувалася найдешевше, а тому – найгірше [20].

Привабливий для правлячих кіл імперії план створення дешевих прикордонних військ фактично став непосильним тягарем як для однодворців, так і для уряду. Непосильні роботи на Лінії, а також збори і повинності у ході російсько-турецької війни 1735 – 1739 років привели до повного розорення і скорочення населення Білгородського і Севського розрядів на 66 500 чоловік. Так, у 1737 році однодворці мали виставити на службу по рекруту з кожних 10 душ, по коню з 5,5 душ, по чверті і 3 четверика провіанту з 10 душ, не враховуючи возів, фуражних зборів на драгунських коней та одинадцятигривенної подушної податі [21].

На початок війни з Туреччиною кількісний склад Української ландміліції складав близько 21 312 чоловік. Мундири ландміліції були білого кольору з червоними відворотами, такого ж покрою, як і в регулярній армії. Озброєння ландміліцейських піхотинців було таке ж, як у регулярних, а кавалеристів – як у драгунських (хоча траплялися ескадрони озброєні піками). Кінні полки складались з 10 рот (по 100 чоловік), а разом із нестройовими – 1165 чоловік. Склад полку: штаб-офіцерів – 4, обер-офіцерів – 39, унтер-офіцерів і капралів – 88, рядових – 911, інших стройових і нестройових – 123. Піхотні полки складались із семи фузилерних рот і одної гренадерської (100 чоловік кожна), а також із трьох кінних рот (по 78 чоловік). Артилерійський парк корпусу становив 210 знарядь (180 полкових гармат (фальконетів) та 30 мортир і гаубиць) [22].

21.03.1732 було опубліковано указ щодо поселення ландміліцейських полків на Українській лінії [23]. Однак  поселити ландміліцейські полки там довго не вдавалося. Причин було декілька. По-перше, у перші роки помешкань для ландміліцейських і підпомічницьких сімей не зводилося, оскільки прислані на Лінію однодворці не вміли будувати житло з глини – так звані мазанки; доводилось завозити будівельний ліс з центральних губерній. По-друге, зведені поселення постійно були під загрозою нападу з боку ногайського степу. По-третє, призначені на роботи однодворці переховувались у маєтках поміщиків своїх губерній або тікали з Лінії на Україну і Дон. У своїх донесеннях Кабінету міністрів і Сенату О.Тараканов не приховував жахливої ситуації і наполягав на тому, щоб тимчасово відмінити поселення полків, оскільки це вело як до економічних, так і до людських втрат. У 1734 році правитель Лівобережної України генерал-лейтенант князь А.Шаховський навіть запропонував Кабінету міністрів замість силоміць набраних ландміліціонерів набрати хоча б один полк волонтерів (добровольців) з числа малоросів, яких би привабило земельне забезпечення служби. Втім, цю пропозицію було відхилено [24].

Навесні 1736 року Кабінет міністрів відрядив на Українську лінію з інспекцією гвардії-майора (армійського бригадира) І.Шипова. За його повідомленнями, до Кабінету було вжито ряд заходів: видано іменні і сенатські укази про покарання утікачів та їх переховувачів. Проте справа не йшла. На початок війни на Лінії поселили лише 9 полків, а саме: Єфремівський, Козловський, Лівенський, Орловський, Тамбовський кінні полки і піхотні – Білівський, Борисоглібський, Ряжський, Слобідський. Поселення відбулось формально; між цими полками було розмежовано усі землі. На Лінії було засновано 22 слободи. Ці слободи знаходились на території 6-ти полків (Білівського, Єфремівського, Козловського, Орловського, Слобідського і Тамбовського). Борисоглібський, Лівенський і Ряжський полки слобід не мали, оскільки фактично не володіли підпомічниками [25].

Під час російсько-турецької війни 1736 – 1739 років Українська ландміліція не змогла належним чином захистити кордон (впродовж 1736 – 1738 років татари декілька разів проривались крізь Українську укріплену лінію або обходили її з флангів) і дуже кволо виконувала функції колонізації земель (протидіяло цій колонізації запорозьке козацтво, яке захищало свої володіння). Наприкінці 1741 року на постійній службі було залишено лише 9 поселених на Лінії полків, а решту, разом із амуніцією та кіньми, розпустили по домівках. Раз на рік люди розпущених полків відбували тижневі збори. Під час чергових загострень російсько-турецьких відносин корпус мав збиратися у повному складі. На початку 1743 року Сенат визнав за недоцільне добудовувати Українську лінію. Починаючи з 1745 року, третину поселених на Лінії полків на один рік по черзі відпускали на батьківщину. У 1749 році піхотні лінійні полки було перетворено на кінні [26].

Напередодні Семилітньої війни (1756 – 1763) на обліку Військової колегії у 20-ти українських ландміліцьких полках перебувало 23 300 особи (800 штаб і обер-офіцерів, 19 360 нижніх стройових чинів і 3140 нестройових). Корпус був у такому занедбаному стані, що його взагалі не брали до уваги як військову силу. У розпалі бойових дій із Пруссією уряд вирішив включити 11 розпущених ландміліцьких полків до складу діючої армії. Однак відпускники збирались на війну з великою неохотою і затримками. У 1758 році ці полки, загальним числом 10 500 чоловік, виставили на патрульну службу від Києва до Смоленська та на армійські комунікації у Польщі. Надалі кращими людьми і кіньми цих полків поповнювались втрати серед драгунів діючої армії. 28.05.1762 за повелінням імператора Петра ІІІ Український ландміліцький корпус почали іменувати Українським корпусом, а полки із розряду кінних поселенських почали перетворювати на польові драгунські [27].

Указом Катерини ІІ від 25.04.1763 однодвірців знову прирівняли до державних селян, на котрих, крім драгунського і ландміліцького зборів, поширювалась рекрутська повинність. Набрані із білгородських і воронезьких однодвірців рекрути мали відбувати службу виключно в Українському корпусі  і Українській (гарнізонній) дивізіїі. Служба нижніх чинів мала тривати 15 років; за втечу із полку додавався ще один рік. Цей указ фактично позбавив ландміліціонерів їх підпомічників. 15.12.1763 рішенням Воїнської комісії Сенату із наявних людей усіх 20-ти драгунських полків Українського корпусу було створено “особливую” (окрему) Українську дивізію у складі 11-ти полків. Кращих людей і коней звели в один п’ятиескадронний драгунський полк, а решту – в 10 піхотних полків двобатальйонного складу. У складі дивізії залишились Борисоглібський драгунський, а також Білівський, Брянський, Єлецький, Козловський, Курський, Орловський, Ряжський, Севський, Старооскольський і Тамбовський піхотні полки. Кращих людей, із тих, що не увійшли до складу Окремої Української дивізії, розписали по гарнізонних командах “Cтарой Украинской дивизии”, а решту розпутили. Окрему Українську дивізію підпорядкували генерал-губернатору Малоросії графу П.Рум’янцеву. Квартири дивізії були визначені “в Украинских городах”: Старооскольський полк було розквартировано в Охтирці, Білівський – в Гадячі, Єлецький – в Кременчуку, Тамбовський – в Білгороді, Орловський – в Сумах, Брянський – в Валуйках, Курський – в Ізюмі, Козловський – в Обояні, Ряжський – в Лубнах, Севський – в Переволочні, а Борисоглібський драгунський полк – в Харкові. Відтепер щорічно, у січні місяці, дивізія мала виставляти три піхотні полки і два кінні ескадрони на Українську лінію, а також один піхотний полк до Києва. Полкам залишили білі ландміліцькі мундири. Поступово піхотні полки дивізії мали бути приведені у відповідність до польових військ. До цих полків були прикомандировані армійські штаб-офіцери, котрі відрізнялись зеленими польовими мундирами [28].

У 1764 році уряд імператриці Катерини ІІ включив Українську лінію до складу Новоросійської губернії. На той час у ландміліцейських слободах нараховувалося 13 100 однодворців чоловічої статі. Прикордонна служба південних рубежів перейшла у відання новоросійського губернатора генерал-майора О.Ісакова. Підступи до Лінії та її фланги прикривали запорозькі козаки, а також пікінерні і поселенські гусарські полки Новоросійської губернії. (У 1770 році Українська лінія остаточно втратила значення із спорудженням за 175 – 180 км південніше неї Дніпровської лінії). На початку російсько-турецької війни 1768 – 1774 років оборону краю було покладено на командувача 2-ї (Української) армії генерал-аншефа графа П.Рум’янцева. За розписом командувача Українська окрема дивізія під командуванням генерал-майора графа Ф. Остермана мала нести службу на головних шляхах і переправах Української лінії. Підступи до Лінії прикривали запорозькі козаки і легкі війська Новоросійської губернії. Прориви супротивника повз Лінію мали ліквідовувати три кор-де-резерви, сформовані із малоросійських козаків і слобідських гусарів [29].

19.01.1769  Військова колегія за наказом Катерини ІІ зарахувала колишні ландміліцькі полки до складу польових військ. 08.11.1770 “українські” піхотні полки офіційно урівняли у штатах і утриманні з польовими полками 1-го розряду. Борисоглібський драгунський полк включили до складу поселенських військ 2-го розряду. Піхотні полки отримали мундири польових військ, а Борисоглібський драгунський – гарнізонні. У 1783 році Українську дивізію розформували, а піхотні полки перекомплектували рекрутами із центральних російських губерній. Наступного року розформували Борисоглібський полк; кращих людей і коней включили до складу Астраханського гарнізонного драгунського полку. На той момент число відставних ландміліціонерів в усіх губерніях становило близько 31 300 осіб [30].

Таким чином, Українська ландміліція, як поселенське військо, не мала високих бойових якостей і не виправдала сподівань правлячих кіл імперії щодо створення дешевих прикордонних військ; видатки не відповідали результату. Втім не слід перекладати помилки уряду на людей, які у вкрай важких умовах змушені були втілювати у життя грандіозні задуми можновладців. Українська лінія і військо, котре несло на ній службу, являли непосильний тягар як для однодворців південних російських губерній, так і для українського населення. Переформування Українського ландміліцейського корпусу в окрему польову дивізію на початку російсько-турецької війни 1768 – 1774 років було цілком закономірним, оскільки від російської верховної влади час вимагав не оборони південних кордонів, а наступу на Османську імперію. При цьому впродовж свого існування Українська ландміліція була фактором російської присутності на південних кордонах українських земель. І як би там не було, однодворці зробили помітний внесок у боротьбу російського і українського народів з Османською імперією і татарською агресією.

 

1. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года (далі ПСЗРИ). – Т.V. – СПб., 1830. – № 2643; Байов А. Курс истории русскаго военнаго искусства. – Вып. 2. Эпоха Петра Великого. – СПб., 1909. – С. 64.

2. ПСЗРИ. – Т.VІ. – СПб., 1830. – № 3994.

3. Бескровный Л.Г. Русская армия и флот в XVIII веке. – М., 1958. – С. 23-28, 32-35; Советская историческая энциклопедия. – Т. 10. – М., 1967. – С.480.

4. ПСЗРИ. – Т. VI. – СПб., 1830. – № 4131.

5. ПСЗРИ. – Т. VII. – СПб., 1830. – № 4137, 4138, 4191, 4223, 4539.

6. ПСЗРИ. – Т. VII. – СПб., 1830. – № 4191, 4195, 4196.

7. ПСЗРИ. – Т. VII. – СПб., 1830. – № 5117.

8. ПСЗРИ. – Т. VII. – СПб., 1830. – № 4200.

9. Протоколы, журналы и указы Верховного тайного совета. – Т.VІІ. (Январь – июнь 1729 г.) // Сб. РИО. – Т. 94. – СПб., 1894. – С. 684, 688.

10. Протоколы, журналы и указы Верховного тайного совета. – Т.VІІ. (Январь – июнь 1729 г.) // Сб. РИО. – Т. 94. – СПб., 1894. – С. 690.

11. Петрухинцев Н.Н. Царствование Анны Иоанновны: формирование внутриполитического курса и судбы армии и флота 1730 – 1735 гг. – СПб., 2001. – С. 121.

12. ПСЗРИ. – Т.VIIІ. – СПб., 1830. – № 5605, 5945.

13. ПСЗРИ. – Т.VIIІ. – СПб., 1830. – № 5673, 5680.

14. ПСЗРИ. – Т.VIIІ. – СПб., 1830. – № 6279.

15. Байов А. Собрание документов и материалов, извлечённых из военных архивов Главного штаба. Приложение к первому тому исторической монографии // Русская армия в царствование Анны Иоанновны. Война России с Турцией 1736 – 1739 годов. Первые три года войны. – СПб., 1906. – С. 78; Ласковский Ф. Опыт исследования инженерного искусства после императора Петра І до Екатерины ІІ // Материалы для истории инженерного искусства в России. – Ч. III. – СПб., 1865. – С. 69-78; Апанович О.М. Збройнi сили України першої половини XVIII столiття. – К., 1969. – С. 158-159.

16. Російський державний архів давніх актів у Москві (далі РДАДА), ф. 177: “Кабинет министров”, оп. 1, 1733 год, спр. 31, арк. 2-19.

17. Петрухинцев Н.Н. Царствование Анны Иоанновны: формирование внутриполитического курса и судбы армии и флота 1730 – 1735 гг. – СПб., 2001. – С. 126.

18. Байов А. Собрание документов и материалов, извлечённых из военных архивов Главного штаба. Приложение к первому тому исторической монографии // Русская армия в царствование Анны Иоанновны. Война России с Турцией 1736 – 1739 годов. Первые три года войны. – СПб., 1906. – С. 30-31.

19. Петрухинцев Н.Н. Царствование Анны Иоанновны: формирование внутриполитического курса и судбы армии и флота 1730 – 1735 гг. – СПб., 2001. – С. 126-127.

20. Иванов П.А. Обозрение состава и устройства регулярной русской кавалерии от Петра Великого до наших дней. – СПб., 1864. – С. 48.

21. Петрухинцев Н.Н. Царствование Анны Иоанновны: формирование внутриполитического курса и судбы армии и флота 1730 – 1735 гг. – СПб., 2001. – С. 129-130.

22. Бескровный Л.Г. Русская армия и флот в XVIII веке. – М., 1958. – С. 60.

23. ПСЗРИ. – Т. VIII. – СПб., 1830. – № 5997.

24. Петрухинцев Н.Н. Царствование Анны Иоанновны: формирование внутриполитического курса и судбы армии и флота 1730 – 1735 гг. – СПб., 2001. – С. 129-130.

25. Пірко В.О. Українська ландміліція // Південна Україна XVIII-XIX століття. Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. – Вип.1. – Запоріжжя, 1996. – С. 49-50.

26. Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII – первой половине ХІХ века (1719 – 1858 гг.). – М., 1976. – С. 51, 77; 54; Масловский Д.Ф. Русская армия в Семилетнюю войну. – Вып. 1. – М., 1886. – Примечания. – С. 219 – 221.

27. ПСЗРИ. – Т. ХV. – СПб., 1830. – № 11552; Баиов А. Эпоха императрицы Екатерины II // Курс русского военного искусства. – Вып. 5. – СПб., 1909. – С. 15-16; Иванов П.А. Обозрение состава и устройства регулярной русской кавалерии от Петра Великого до наших дней. – СПб., 1864; Масловский Д.Ф. Русская армия в Семилетнюю войну. – Вып. 1.– М., 1886. – С. 71 – 72, Примечания; 217 – 221, Приложения; Табл. № 36, 37, 39.  

28. РДАДА, ф. 13: Дела о Малороссии, оп. 1, спр. 66, арк.. 2-21; ПСЗРИ. – СПб., 1830. – T. XVI. –  № 12214; ПСЗРИ. – СПб., 1830. – T. XVIII. – № 13230; ПСЗРИ. – СПб., 1830. – T. XXIV. – № 17771;  Бескровный Л.Г. Русская армия и флот в XVIII веке. – М., 1958. – С. 327; Историческое описание одежды и вооружения российских войск. – Ч. 4. – СПб., 1899. – С. 108-110.

29. Апанович О.М. Збройнi сили України першої половини XVIII столiття.-К., 1969.-С. 167, 169; Петров А.Н. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769 по 1774 год: В 5 т.Т. 1. – СПб., 1866. – С. 130 – 136, 295 – 296; Шпитальов Г.Г. Військова служба запорозького козацтва в російсько-турецьких війнах 1735 – 1739 та 1768 – 1774 років. – Запорiжжя, 2004. – С. 151 – 152.

30. ПСЗРИ. – СПб., 1830. – T. XVIII. – № 13175, 13203, 13230; ПСЗРИ. – СПб., 1830. – T. XІХ. – № 13532; ПСЗРИ. – СПб., 1830. – T. XLIII. – Ч. І. – С. 570/178; Иванов П.А. Обозрение состава и устройства регулярной русской кавалерии от Петра Великого до наших дней. – СПб., 1864. – С. 104; Леонов О., Ульянов И. Регулярная пехота. 1698 – 1801. Боевая летопись, организация, обмундирование, вооружение, снаряжение / История российских войск. М., 1995. – С. 263-278.