Кордони Війська Запорозького та діяльність російсько-турецької межової комісії 1705 р.

[ <<< На головну сторінку ]

В.Мільчев

ВІД УПОРЯДНИКА

Однією з нагальних потреб української археографічної науки, на сучасному етапі її розвитку, є подальша робота, спрямована на виявлення та публікацію джерел з історії запорозького козацтва. Особливо актуальним це є по відношенню до комплексів зарубіжної україніки, що зберігаються у архівних, бібліотечних та музейних зібраннях інших країн, насамперед Російської Федерації.

Під час роботи з матеріалами Російського державного архіву давніх актів (м.Москва), ми звернули увагу на вельми цікаву справу, що зберігається серед інших справ фонду № 89 –“Сношения России с Турцией”, за 1705 р., під № 8 та діловодчою назвою “Отправление (вторичное) думного дьяка и межевого комиссара Емельяна Украинцева к реке Бугу, для разграничения земель между Сечью Запорожскою и Очаковом – съезд его с турецким комиссаром Ибрагим ефендием агою, с коим учинены и договоры о размежевании оных мест”. Навіть побіжне знайомство зі змістом документів засвідчило той факт, що у них міститься чимало інформації з історії Запорозького Війська у найцікавіший період його існування – на самому початку XVIII ст., за кілька років до виходу з-під російської протекції та головування над запорожцями найвидатнішої, з часів І.Сірка, постаті – кошового отамана К.Гордієнка. Подальша робота з матеріалами справи остаточно переконала нас у необхідності якнайшвидшого введення їх до наукового обігу.

Аби підкреслити значущість віднайдених матеріалів для реконструкції історії запорозького козацтва у XVIII ст., зауважимо, що цей період є одним із найменш досліджених. Попри те, що ми маємо представницькі історіографічний та історико-літературний доробки, в яких ретельно простудійовано та зображено період гетьманування І.Мазепи, події Північної війни на українських землях, сумні часи після Полтавської баталії, у цих розвідках та творах ми не зустрінемо К.Гордієнка та Військо Запорозьке як головних, чи бодай самостійно  діючих сил історії чи літературного сюжету. Скрізь вони немовби знаходяться в густій тіні, яку відкидає постать гетьмана І.Мазепи, здійнята істориками та письменниками на недосяжну (та незаслуговану) височінь. Немає різниці, як його було зображено, – як негативного чи-то позитивного героя, – він завжди виступає фігурою домінуючою. Подібний стан речей існує мало не з першої декади XVIII ст. Щодо цього є кілька можливих пояснень.

По-перше, саме І.Мазепі, високому російському сановникові та кавалерові, перехід якого на бік шведського короля Карла ХІІ настільки вразив широкі верстви тогочасного російського та європейського суспільства, судилося на довгі роки стати Символом. Специфіка мислення та світосприймання політичної, наукової та літературної еліти XVIII – першої половини ХІХ ст. сприяла  поширенню уяви про гетьмана, як про головного ініціатора та виконавця антиросійського демаршу. Адже подібний Герой (Анти-Герой) міг походити лише з елітарних, шляхетських  кіл українського суспільства, але ж ніяк не з егалітарного запорозького середовища. Не рідкісним є аналогічний підхід при оцінці ролі та місця І.Мазепи в подіях украінської історії, і в працях дослідників другої половини ХІХ – ХХ ст.

По-друге, діяльність гетьмана І.Мазепи була, на відміну від кошового К.Гордієнка, набагато краще задокументована. У розпорядженні дослідників знаходилися та знаходяться сотні і тисячі джерел найрізноманітнішиї видів та походження – гетьманських універсалів та царських наказів, щоденників та листів, донесень закордонних дипломатів та російських розвідників, газетних повідомлень... Завдяки їм з‘явилися численні наукові монографії, популярні нариси та публіцистичні памфлети.

Вони дуже різняться один від одного за науковою цінністю, жанрами та стилем, метою створення та політичними уподобаннями їх авторів. Важко співвіднести грунтовні наукові праці М.Костомарова [1] та О.Оглобліна [2] з науково-популярними нарисами В.Будзиновського [3] , Г.Хоткевича [4] та І.Борщака [5] . А до них, між ними та після них – сотні, навіть тисячі брошур, статей, заміток та повідомлень, розкиданих сторінками часописів та періодичних видань різних країн. Однак усі вони мають спільну рису: у них майже не простежується постать головного однодумця та соратника І.Мазепи – кошового отамана К.Гордієнка. Так само, дуже поверхово трактується мотивація подібного (дещо дивного та несподіванного, з огляду на багаторічну ворожнечу) альянсу з боку Війська Запорозького та його предводителя, пояснюються причини невдоволення запорожців політикою російського уряду.

Дещо осторонь від цього загалу стоять праці Д.Яворницького та А.Кащенка [6] , в яких значну увагу було приділено історії Запорожжя у першу декаду XVIII ст. та постаті К.Гордієнка. Використані Д.Яворницьким документи з архіву Міністерства закордонних справ допомогли краще зрозуміти складні стосунки Запорожжя з російською владою, які стали наслідком зведення нових фортець на козацьких землях та російсько-турецького розмежування земель, що лежали між Дніпром та П.Бугом [7] . Розвідка А.Кащенка, незважаючи на свій невеличкий обсяг та значне використання попередніх досліджень Д.Яворницького, різниться й від них, й від усіх інших праць “мазепинської” тематики, оскільки й до сьогодні залишається єдиним дослідженням, присвяченим власне  К.Гордієнкові.

Отже, все, що нам відомо про кошовування К.Гордієнка на Запорожжі безпосередньо  перед, підчас та після виходу Війська з-під російської протекції, зводиться до нечисленних праць українських істориків ХІХ – ХХ ст., у яких він розглядається як своєрідний “додаток” до гетьмана І.Мазепи. І це при тому, що й неординарна постать “останнього лицаря”, й вся історія Запорожжя у першу чверть XVIII ст., заслуговують на найприскіпливіше дослідження, оскільки багато в чому пояснюють подальший перебіг запорозької історії та розкривають загальні закономірності історичного процесу на теренах Південної України. 

На початку XVIII ст. Військо Запорозьке переживало складний період свого існування. Це не в останню чергу було викликано зміною у балансі трьох головних, діючих на південному Сході Європи, сил – Річі Посполитої, Турецької імперії та Російської держави.

Річ Посполита на той час уже вступила до завершального, стагнуючого періоду своєї історії. Його характерними прикметами стали зростання магнатської анархії та втрата контролю королів над внутрішньою ситуацією у країні; повна втрата ініціативи у військово-політичних виправах на південно-західному напрямку; зміна зовнішньополітичних орієнтирів, віднині спрямованих чи то на забезпечення підтримки з боку Росії для вирішення проблеми захисту власних територій від шведської експансії (для проросійських партій), чи то на альянс з Туреччиною, заради вгамування дедалі зростаючого московського впливу на всі сфери життя шляхетської республіки (для антиросійських партій). Фактично, ще до часу підписання Вічного миру 1686 р., Річ Посполита перестає бути тією антитезою російському впливові у південноукраїнському регіоні, яка дозволяла запорожцям проводити відносно самостійну від московської лінії зовнішню та внутрішню політику.

Все ж це повною мірою стосувалося і Турецької імперії. Центробіжні сили, що вже набирали обертів у суспільно-політичному організмі велетенської держави, неспроможність перебудувати управління країною та реформувати військо, згідно з умовами Нового Часу, призвели наприкінці XVII ст. до низки нищівних військових поразок від “старших” членів Священної Ліги – Венеціанської республіки та Австрійської імперії. Підписання у 1699 р. Карловицького мирного трактату відірвало від імперії величезні території на узбережжі Адріатики та у середній течії Дунаю. Від цього часу і на довгі роки уперед Туреччина остаточно втрачає наступальну ініціативу, обмежуючись захистом своїх володінь на Балканах, що дедалі меншали.

На іншому – північно-східному краї Туреччини, на історичну арену впевнено виходить нова сила – Росія. Керована амбіційним та енергійним царем – Петром І, держава, яка довгий час знаходилася за кулісами великої світової політики, за короткий час збільшує вплив у південноукраїнському регіоні. Результати вдалих російсько-українських походів 1696–1699 рр. на турецькі фортеці у пониззях Дніпра та Дону було закріплено у статтях Константинопольського трактату 1700 р, який виступив логічним продовженням Карловицького миру. Тоді ж відбувається й спроба остаточно закріпитися на підступах до Кримського ханства шляхом побудови на території Запорожжя нових фортець та розміщення у них московських гарнізонів.

Відтепер уже й у самому серці Запорожжя, неподалік Січі, існує форпост російського впливу – Кам’яний Затон, який стає провісником подальшої московської експансії та постійнодіючим подразником для козацтва. Кінець XVII – початок XVIII ст. запам’ятався сучасникам як час невщухаючих конфліктів у відносинах Запорозької Січі з російським урядом та провідником його політики на теренах України – гетьманом І.Мазепою. Цьому сприяла не тільки колоніальна політика Москви на землях Вольностей, але й невдоволення Війська просуванням козацько-селянської колонізації з Гетьманщини та Слобожанщини на південь, на споконвічні запорозькі землі. Ворожнеча з російськими військовослужбовцями, спалення новонаселених по рр. Орелі та Самарі слобід та згін їх населення, відмови у висланні додаткових запорозьких загонів на війну зі шведами у Інгерманландії та Ліфляндії – характерні епізоди запорозької історії впродовж 1700–1703 рр. [8]

На 1704 р. припала перша спроба російського уряду провести демаркацію кордонів із Туреччиною. Для цього на Південь було відряджено думного дяка О.Украінцева, у супроводі гетьманських старшин Г.Карповича (Коровченка) та Д.Максимовича. Впродовж літнього сезону цього року вони займалися обстеженням місцевостей, по яких мав пролягти майбутній кордон, та обговоренням умов розмежування з повноважними представниками турецького уряду [9] . 

Військо опинилося у незвичній для нього ситуації: до цього часу зміни правового становища та сюзеренітету Запорожжя відбувалися без чіткої фіксації кордонів Вольностей із сусідніми державами. Кордони у причорноморських степах хоча й пролягали по конкретних річках та урочищах, та були чітко закарбовані у уявленні населення з обох його боків, але при цьому всьому радше були умовною межею, яка, за історичною традицією, пролягала свідомістю запорожців, чи то ногайців, а не сторінками міжнародно-правових актів. Будь-який запорожець-лисичник, що їздив на кримський степ за здобиччю, чи татарський чабан, що зимував із своїми отарами у Великому Лузі, звичайно ж, усвідомлювали, що знаходяться на чужій території та, за певних обставин, навіть ризикують своїм життям. Але ж сама ідея фіксованого кордону, з такими його елементами, як прикордонні знаки, застави та паспорти, яка вже мала сталу практику у західно- та центральноєвропейських монархіях, видавалася населенню запорозько-татарського Степу неприродною, збоченою та навіть богохульною.

Однак, влітку 1704 р. розмежування завершено не було через те, що не вдалося досягти придатного для обох сторін варіанту. Звісно ж, що спроба уряду прокласти державний кордон з Туреччиною по південному краю запорозької території викликала невдоволення Коша. Відтак, реакція його на заплановане поновлення діяльності межової комісії, навесні наступного 1705 р., була прогнозовано негативною. Зауважимо, що спроба розмежування кордону між російською та турецькою державами у 1704–1705 рр. викликала обурення не тільки запорозьких козаків, але й кримських татар та ногайців [10] .

За таких умов розпочалася діяльність комісії навесні 1705 р. Полишивши осторонь підготовчо-організаційний період, що тривав у Москві, впродовж січня-лютого 1705 р., перейдемо до її діяльності власне на українських теренах. Достеменно відомо, що вже на початку березня думний дяк О.Украінцев прибув до Батурина, в якому й перебував до першої декади квітня [11] .  Тут відбулися консультації та наради з представниками гетьманської адміністрації з приводу майбутньої демаркації кордонів. З Батурина російський комісар виїхав до Гадяча, в якому провів майже місяць, аж поки ним не було отримано від Петра І наказу вирушати до місця проведення комісії [12] . Відомо, що з Гадячу О.Украінцев, у супроводі конвою з московських стрільців, слобідських та гетьманських козаків, вирушив до Києва, звідки Дніпром спустився до Мишуриного Рогу [13] .

Звідси він мав слідувати далі – до місця проведення російсько-турецької межової комісії, яке було вибрано минулого року в пониззях Інгулу та П.Бугу. Подальший маршрут та темпи просування О.Украінцева можна простежити за датуванням та позначкою місця написання його кореспонденції: Мишурин Ріг (21 травня) – р.Бєшка (25 травня) – р.Інгул (28 травня) [14] . Саме на р.Інгулі російський комісар отаборився наприкінці травня 1705 р. (точно локалізувати місцезнаходження табору не виявляється можливим). Місце проведення комісії не випадково було призначено в цьому районі. Справа в тім, що саме ця ділянка російсько-турецького кордону потребувала наземної демаркації, в той час, як його південно-східна межа проходила водними бар’єрами – річками Кінською та Бердою, які традиційно виступали рубежами лівобережної частини Запорожжя. Тобто розмежування російсько-турецького кордону на півдні України мало звестися до визначення його лінії від місця впадіння р.Синюхи до р.П.Бугу, де також зходилися кордони Туреччини та Річі Посполитої, і до р.Дніпра. Відповідно в інтересах турецької сторони було аби ламана лінія кордону на цій ділянці пройшла якомога північніше, а в інтересах російської – як далі на південь.

Подібна постановка питання зачіпала кровні інтереси запорозького козацтва, оскільки пониззя Дніпра, Інгулу та П.Бугу, з їх багатими рибними та звіриними ловлями, соляними озерами та вкрапленнями лісів (які мали неабияке господарче значення в умовах степової зони), належали до споконвічних місць сезонно-промислової активності населення не тільки Запорожжя, а й північніших українських земель. Це був фактор, який необхідно було враховувати під час проведення лінії кордону, тим більше, що невдоволення політикою Росії  по відношенню до Війська у середовищі запорожців і так вже сягало критичної позначки. Тому не дивно, що опинившись на північній межі запорозьких володінь – у Мишуриному Розі, думний дяк розпочав листування з кошовим отаманом К.Гордієнком, яке тривало трохи більше місяця (21 травня – 28 червня).

У міру обміну листами, обидві сторони досить чітко визначили свою позицію один до одного, а також по відношенню до майбутнього розмежування. Перший обмін кореспонденцією характеризується ззовні доброзичливим ставленням К.Гордієнка до російського комісара та дорученої йому місії – за умови, що будуть враховані інтереси Війська [15] . Після того ж, як з’ясувалося, що кордон, скоріш за все, пройде набагато північніше гирл та лиманів, причому його лінію буде проведено не лише суходолом, а й водою по Дніпру, позиція кошового зминилася докорінно. На адресу думного дяка лунають явні та приховані загрози; оголошується необхідність збору в Січі всіх козаків, які розійшлися на промисли та по зимівниках; з Січі в степ виїжджають ватаги сіроми, що кружляють навколо комісарського табору в надії завдати хоч би якоїсь шкоди... Офіційну лінію, яку до цього часу ледве витримував отаман та  кошова старшина, по відношенню до комісії, “прориває”. Вже не криючись, К.Гордієнко у присутності гінців, що привозили листи від О.Украінцева, висловлює своє невдоволення діями цього представника російського уряду [16] . Змінюється тон його послань до думного дяка. Відтепер він сповнений гіркої іронії та їдучого сарказму: “О, какая дивная и усумнителная нам войску Запорожскому низовому по вычитании листа от велможности вашей к нам присланного учинилася вещь” [17] . Ще бурхливіше реагує січова сірома: загрози вирізати на корінь, випалення степу у районі проведення комісії, аби зігнати її з місця; матерні лайки... [18] Ось далеко неповний перелік проявів невдоволення рядового козацтва.

Спроба дійти спільного знаменника у переговорах зазнала повного фіаско. Отримання К.Гордієнком царської грамоти, яка підтверджувала повноваження О.Украінцева у справі розмежування кордону з Туреччиною та загрожувала всілякими карами у разі непокори та спротиву, остаточно затвердила його, січову старшину та все Військо у думці про те, що вірна та хоробра служба запорожців цареві, у кампаніях 1696 – 1699 рр., була марною тратою часу. Участь у взятті Кизикерменю, Ісламкерменю та інших турецьких фортець у пониззі Дніпра, яка мала б гарантувати врахування інтересів Війська під час переговорів із турками, було швидко забуто. В останньому листі К.Гордієнка до О.Украінцева, датованому 28 червня, наголошувалося, що попри отримання царської грамоти, Військо впевнено в абсолютній нелегітимності та шкідливості розмежування кордону. Після цього кошовий обірвав будь-які стосунки не тільки з О.Украінцевим, а й з іншими представниками російської влади. Очевидно, що в цей час керівництво Війська знаходилося в шоковому стані – чергового разу було брутально попрано його права та свободи. Якщо зведення на території Запорожжя фортець у Богородичному та Кам’яному Затоні мало бодай формальні законні підстави (з огляду на сюзеренітет Росії над Запорожжям), то віддача найкращих промислових земель споконвічним ворогам взагалі не вміщувалася в уяві. Фактично Запорожжя самоусунулося від подальшої участі в переговорах, не вбачаючи перспективи їх продовження.

Не випадково, що діалог О.Украінцева з К.Гордієнком зайшов у глухий кут. Адже він, фактично, вівся “різними мовами” – між носіями двох діаметрально протилежних культурних традицій. Думний дяк О.Украінцев представляє Російську державу, з її традиційними світоглядними та етичними нормами: повна покора волі царя та, взагалі, начальства; переважання інтересу державного над інтересами народними та приватними; повага до писаного, а не усного слова. Кошовий отаман К.Гордієнко, навпаки, є уособленням демократичної культури прикордонної спільноти. Культури традиційної, консервативної, архаїчної.

Варто проілюструвати спосіб мислення кошового (та й взагалі запорожців) за допомогою найбільш характерних та показових цитат з листів та переказів його розмов (мовою документів):

“...я де здесь токмо не родился, а никаких Границ небывало...” [19] ;

“...у них запорожцев есть такие старые казаки которые породились на Днепре и знают все места и урочищи которыми издревле владели запорожцы...” [20] ;

“...на писма де, как на гетманские, так и на ево комисарские они не смотрят, ...а у них де запорожцов есть и живые пункты, то есть старожилы казаки...” [21] ;

“...старожитных веков мы войско не покидая и давных наших обыкновеней, в Днепре границе быти не позволяем...” [22] ;

“...в тех местех границе быть не для чего, и наперед сего не токмо блаженные памяти при отце ево Государеве, но и при деде ево Государеве границы не бывало...” [23] .

Тобто на першому місці стоять традиція та прецедент: якщо чогось ніколи не було, і цей факт можуть засвідчити (поважні особи), то це дійсно так, а інакше й бути не може.

Звісно, що носіям державницьких традицій, які виступають контрагентами Війська Запорозького, подібний спосіб мислення здається алогічним, а аргументація – хиткою та бездоказовою. У нагоді запорожцям не стало й посилання на напівлегендарне визначення південної межі їх володінь за часів великого князя литовського Вітовта – доки кінь у морі копитом дна сягає [24] , та апеляція до старих кам’яних стовпів з “літерами” поблизу Очакова [25] . Бракувало головного – письмового доказу, якомога краще завіреного. Втім, як показали події 1760 – 1770-х рр., будь-які письмові свідчення, надані Військом на користь прав на власні землі, тлумачилися лише в розумінні, вигідному урядові, а не запорожцям [26] .

Натомість, у цій полеміці російська сторона вибудовує власну логічну схему, яка грунтується не на подіях сивого минулого, а на свіжому фактажі 10-15-річної давнини. Згідно з нею, турки безперешкодно володіли тими землями, які запорожці нині називають своїми, оскільки їх фортеці закривали вихід у Чорне море. На прогнойні озера та на лимани, за сіллю та рибою, козаки також їздили лише з дозволу турок та татар. Докорінно ситуацію було змінено впродовж 1696 – 1700 рр., коли російська держава не тільки силою підкорила пониззя Дніпра, але ж і закріпила цей факт підписанням відповідних міжнародно-правових актів [27] . Тобто відтепер її повноважні представники мають повне право вести кордон у такий спосіб, який вважатимуть кращим з огляду на державні інтереси. І все це закріплено у царській грамоті...

Запорожжя, яке ніколи не корилося силі зброї, цього разу мало підкоритися силі писаного слова. Слова, за яким стояв потужний потенціал велетенської держави. Держави, що виходила з євразійського Середньовіччя до європейського Нового Часу. Кошовий К.Гордієнко, у розмові з посланцем від О.Украінцева, дуже влучно, однією фразою висловив своє розуміння ситуації, в якій опинилося Запорожжя: “...напред де того хаживали мы в поход к Москве, а ныне де вы учали к нам ездить вместо татар...” [28]

Дійсно, на його очах та на очах його сучасників почав відбуватися докорінний злам традиційної системи запорозько-татарського Степу та способу життя його населення. Хоча найближчі представники центральної російської та турецької влади на той час ще резидували відносно далеко від регіону – у Києві (київський генерал-губернатор) та Сілістрі (сілістрійський паша), вже намітилася тенденція до перебрання ними повноважень місцевої адміністрації. У разі проведення російсько-турецької межової комісії 1705 р. це виявилося в усуненні від участі в ній українського гетьмана І.Мазепи та кримського хана Газі-Гірея ІІІ. Показовим є той факт, що, попри нехтування інтересами власних васалів, турецька сторона наполягала на включенні до складу комісії гетьмана, а росіяни з подивом констатували відсутність хана чи його представників [29] . Кожна з сторін воліла вирішувати питання про кордон безпосередньо з найближчими сусідами, а не з представниками уряду з Москви чи то з Константинополя. Ще одна характерна прикмета часу – створення нових та підсилення вже існуючих плацдармів впливу центральних урядів у регіоні. У відповідь на зведення, у короткий час, росіянами фортець у Самарі, Богородичному та Кам’яному Затоні турки розпочинають не менш гарячкове будівництво нових фортифікаційних споруд у Єнікале, Очакові та Бендерах. Настільки гарячкове, що влітку 1705 р. сілістрійський сераскір Юсуф-паша, аби заохотити бендерський гарнізон до “ударних” темпів роботи, не гірше за останнього землекопа тягав на спині мішки з землею [30] . Такими були загальний історичний фон та політична атмосфера влітку 1705 р.

Повертаючись, власне, до роботи межової комісії, ще раз нагадаємо, що з кінця червня вона велася навіть без формальної участі Війська Запорозького. Липень проминув все у тому ж таборі на р.Інгулі. Проминув в очікуванні турецького комісара. Той прибув на кордон лише наприкінці місяця. Новий, спільний табір російсько-турецької комісії було розбито в новому місці – в урочищі Мігії на р.П.Бузі. Весь серпень та початок вересня пройшли в переговорах відносно лінії майбутнього кордону. Предметом особливих суперечок стало питання про місцевість в околицях Кизикерменя, яка за Константинопольським трактатом 1700 р. мала стати бар’єрною зоною. Тобто зоною, позбавленою сталих укріплених поселень як із турецького, так і з російського боку. Також “казикерменское пустое место” від того часу не мало належати жодній з держав. Це викликало заперечення з боку турецької сторони, яка погоджувалася на знищення всіх поселень, але за умови того, що сама місцевість залишиться у володінні Порти [31] . Переговори опинилися на межі зриву. Надзвичайно ускладнила ситуацію смерть турецького комісара Ібрагіма-аги, немолодої вже людини, що сталася 12 вересня 1705 р. [32] Виникла реальна загроза того, що розмежування кордону з Туреччиною не буде завершено й цього року.

Це відверто суперечило планам Петра І, який саме в цей час знаходився на чолі російського війська у Прибалтиці. Перспектива розриву відносин з Туреччиною та війни на два фронти аж ніяк не влаштовувала царя. Ось чому у своїх листах до О.Украінцева, писаних з Мітави – столиці герцогства Курляндського, він наполягав на неодмінному завершенні розмежування, нехай навіть ціною територіальних поступок, які не відповідають першопочатковим умовам Константинопольського трактату [33] . Після отримання подібних інструкцій, О.Украінцеву не залишалося нічого іншого, як тільки чекати прибуття нового турецького комісара.

Вже 22 жовтня 1705 р. думний дяк О.Украінцев та новоприбулий комісар – Коч Магмет-ефенді обмінялися відповідно засвідченими актами розмежування кордону. Як того і слід було сподіватися, місцевість навколо Кизикерменю залишилася за турками. Кордон між рр. Дніпром та П.Бугом також пройшов набагато північніше тієї лінії, на яку сподівалася російська сторона на початку комісії [34] . Політичний престиж та економічні інтереси Війська Запорозького зазнали болючого удару. Наслідки цього невиваженого кроку не примусили себе чекати...

Документи справи, що стала об’єктом даної археографічної розвідки, цілком реально зображують нам ті драматичні обставини, у яких відбувалося проведення прикордонної комісії 1705 р. Скажемо більше: у них криється ключ до розуміння причин підтримки К.Гордієнком свого заклятого ворога І.Мазепи у його антимосковському виступі та переходу Війська Запорозького під кримську протекцію. Історичні умови, в яких опинилося Запорожжя на початку XVIII ст., майже один до одного повторилися у третій чверті того ж століття. Двадцятип’ятирічне перебування поза межами Російської держави, невдалий для Москви  Прутський похід 1711 р. та малорезультативна російсько-турецька війна 1735–1739 рр. лише трохи уповільнили імперський наступ на Запорожжя.

Відносно обставин та часу створення документального комплексу, що описується, історії його побутування, можемо зауважити таке. Всі документи справи є пізнішими копіями останньої чверті XVIII, про що красномовно свідчать:

·           палеографічні особливості документів – канцелярський “устав” та “полуустав”, притаманий діловодчій документації російських установ у зазначений період;

·           матеріальний носій – папір другої половини XVIII ст., виробництва російських фабрик та мануфактур Гончарова та Затрапезного (з відповідними філігранями та водяними знаками);

·           відсутність автентичних підписів та печаток на всіх документах.

Цілком вірогідно, що вже на час упорядкування та фондування документації Посольського приказу, що відбулися у 1720-х рр., з утворенням Колегії іноземних справ [35] , оригінальний комплекс справи знаходився у незадовільному фізичному стані, через що й виникла потреба у створенні дублетної форми.

Копійність (часом подвійна та навіть потрійна) всіх без виключення документів, на жаль, унеможливила стовідсотково точну ідентифікацію утворювача справи. Приблизно з рівною долею вірогідності вона може належати до:

·           документального зібрання, що виникло у ході діяльності російсько-турецької межової комісії 1705 р., під керівництвом та особистою участю думного дяка О.Украінцева (1641–1708);

·           походного архіву генерал-фельдмаршала та президента Посольського й Малоросійського приказів Ф.Головіна (1650–1706), який опікувався діяльністю комісії та був безпосереднім шефом О.Украінцева.

Також не можна виключати можливості штучного зведення до справи документів походних архівів як О.Украінцева, так і Ф.Головіна. На користь подібної точки зору може свідчити наявність у справі дублікатів одних і тих самих документів: №№ 59=60; 62=69; 63=70; 64=72; 50=73 та 51=74 (див. Перелік).

Слід відзначити існування кількох документальних комплексів, генетично споріднених із матеріалами справи, що описується. Зокрема у фонді № 9 “Кабинет Петра І”, того ж Російського державного архіву давніх актів, зберігаються оригінали листів О.Украінцева до царя за 1705 р., що висвітлюють хід комісії з розмежування російсько-турецького кордону [36] .

Не можна не згадати й інших справ фонду № 89 цього архіву, які містять повні тексти Константинопольського трактату 1700 р. та “Инструмента” 1705 р. [37] Саме вони, згодом, стали основою для відповідних публікацій у “Полном собрании законов Российской империи” [38] .

Також існують переконливі свідчення того, що епістолярії, які було утворено внаслідок листування К.Гордієнка з О.Украінцевим та І.Мазепою, впродовж травня-липня 1705 р., довгий час зберігалися у кошовому архіві. Так, у зібраннях Архіву зовнішньої політики Російської імперії, серед документів фонду № 124 – “Малороссийские дела”, за 1734 р., під № 6 зберігається справа, цілком присвячена прийняттю Війська Запорозького до російського підданства – “Выписка о запорожцах, как они вновь приняты были в подданство Российское, и какия об них при турецком дворе были домогательства. Тут же выписка о представлениях от запорожцов: каковы от них чинены о старинных их границах с турками в 1705 году” [39] . Найбільший інтерес, у контексті даної розвідки, становить “Выписка…” [40] . Її було складено у канцелярії Коша наприкінці 1734 р. Спираючись на низку оригінальних документів 1705 р., з яких до російської Колегії іноземних справ було надіслано копії, Військо Запорозьке задекларувало свої права на землі Вольностей та очікувало на відповідне підтвердження з боку уряду Анни Іоанівни. Вього ж у “Выписке” представлено 5 документів (у копіях):

·           Лист О.Украінцева до К.Гордієнка, від 21.05.1705 (див. № 22 у Переліку) [41] ;

·           Лист К.Гордієнка до О.Украінцева, від 24.05.1705 р. (див. № 23 у Переліку) [42] ;

·           Лист О.Украінцева до К.Гордієнка, від 25.05.1705 р. (див. № 25 у Переліку) [43] ;

·           Лист К.Гордієнка до О.Украінцева, від 31.05.1705 р. (див. № 26 у Переліку) [44] ;

·           Лист К.Гордієнка до І.Мазепи, від 02.07.1705 р. (у справі відсутній) [45] .

Відтак, не можна апріорно сприймати загальноприйняту точку зору про те, що кошовий архів Старої (Чортомлицької) Січі зазнав повної руйнації під час нищівного розгрому 1709 р. Як бачимо, і за часів кримської протекції у ньому зберігалася документація, що відклалася у більш ранні часи [46] . Час та обставини зникнення з архіву Нової Січі цих рештків мають бути встановлені у процесі подальших наукових студій.

Таким чином, серед виявлених, на сьогоднішній день, у російських архівосховищах комплексів документів, що відклалися внаслідок діяльності російсько-турецької межової комісії 1705 р., комплекс справи № 8 (за 1705 р.) з фонду № 89 Російського державного архіву давніх актів є найбільш повним.

У цій справі, що міститься на 172 аркушах зі зворотами, представлено 82 документи. Заради ознайомлення дослідницького загалу з їх змістом та загальною структурою комплексу нами було укладено їх  перелік, який подано нижче. Представлені у справі документи повною мірою відбивають процес організаційної підготовки та проведення комісії з розмежування кордону з Туреччиною.

У той же час існують і певні лакуни. Так, у справі відсутні грамота Петра І до Війська Запорозького (27 червня 1705 р.) та “Инструмент” (22 жовтня 1705 р.), що, відповідно, мали б бути присутніми, з огляду на наявні документи №№ 31 та 79 (див. Перелік). Аби виповнити цю нестачу, їх тексти було вміщено у додатках [47] . З тією ж метою до додатків було вміщено й текст Константинопольського трактату 1700 р., до якого повсякчасно апелюють діючі особи, вони ж й автори документів – російський цар Петро І, фельдмаршал Ф.Головін, думний дяк О.Украінцев та ін. [48]

За своєю видовою належністю документи справи відносяться до різноманітних груп та підгруп. Тут ми зустрічаємо актові джерела – царські грамоти та накази, розмінні дипломатичні акти; організаційно-розпорядчі – меморіали, штати, накази представників вищої та місцевої адміністрації (з функціями ордерів); фінансово-облікові – кошториси та переліки матеріальних цінностей; інформаційно-засвідчувальні – свідчення (опити) казенних кур’єрів, поштарів та гінців; матеріали службового та дипломатичного листування та ін.

Широкою є й географія створення документів – від добруджанської Ісакчі та бессарабських Бендер до місць перебування російських військ у Прибалтиці та Білорусії. Хоча, звісно ж, головний масив утворився під час перебування О.Украінцева на Півдні впродовж травня-жовтня 1705 р.

Не можна, при цьому, обминути й особливостей обміну кореспонденцією між дописувачами. Безпосередній зв’язок між пунктами, наближеними до місць проведення російсько-турецької межової комісії на Мігійському Ташлику – Ісакчею, Бендерами та Січчю, відбувався за допомогою штатних кур’єрів, які весь час знаходилися при комісії – гетьманських та слобідських козаків. У такий спосіб кореспонденція, зазвичай, оберталася  протягом 5-10 днів.

За умов значної територіальної віддаленості головних діючих осіб, що взяли найактивнішу участь у процесі визначення та закріплення російсько-турецького кордону – російського царя Петра І та фельдмаршала Ф.Головіна, обмін відбувався не безпосередньо між ними та О.Украінцевим, а через кілька “вузлових” поштових пунктів. Серед таких найчастіше виступали дві столиці: гетьманська – Батурин, та російська – Москва. Відповідно, це позначилося й на швидкості обігу поштової кореспонденції, що не важко помітити за датуванням документів у Переліку. Через цю ж особливість виявився порушеним хронологічний принцип розміщення документів у справі, оскільки вони надходили та відсилалися “пакетами”, в міру накопичення та за терміном повернення поштових кур’єрів.

Перелік документів справи із зазначенням видової належності, анотацією змісту, часу і місця створення та кількістю аркушів.