использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com
  

 
[ <<< На головну сторінку ]

Зміст

На головну сторінку
На початок

Передмова

З питань духовного життя на територiї Запорозьких Вольностей, церковного будiвництва на Запорожжi вiдсутнi спецiальнi дослiдження. В той же час цiеї проблеми досить часто торкалися автори, якi займалися вивченням iсторiї запорозького козацтва.
Чи не першою роботою, в якiй йшла мова про ставлення запорожцiв до релiгiї, була "Iсторiя про козакiв запорозьких" князя С.I.Мишецького. Автор, який перебував на Запорожжi з 1736 по 1740 рiк, на основi власних спостережень i споминiв козакiв змалював деякi риси релiгiйної ментальностi запорожцiв, зробив кiлька висновкiв про вiрування козакiв i характер їх стосункiв з духовенством. Так, С.I.Мишецький впевнений, що козаки "вiру i закон утримували християнський грецького сповiдання"; запорозькi священики не мали нiякої реальної влади i робили те, що наказувала старшина [212.-C.21]. Праця С.I.Мишецького, написана в 1740 роцi, була опублiкована лише в 1847, а в повному обсязi - в 1852 роцi [237.-C.13]. З цього часу вона стає основою дослiджень майже всiх авторiв, якi писали про iсторiю Запорожжя. Характерно, що висновки Мишецького використовувались i для пiдтвердження теорiї iсторикiв, якi вважали запорожцiв захисниками православної вiри, i для доказу думки, що козаки негативно ставились до релiгiї.
Одним з перших дослiдникiв, якi звернулись до iсторiї запорозького козацтва в перiод Нової Сiчi, став Аполлон Олександрович Скальковський. В фундаментальнiй працi "Iсторiя Нової Сiчi або останнього Коша Запорозького", в рядi публiкацiй у "Київськiй старовинi" i "Записках Одеського товариства iсторiї i древностей" [235-241] Скальковський, мiж iншим, торкався i проблеми церковного устрою Запорожжя. Автор, спираючись на велику кiлькiсть документальних матерiалiв, описав деякi епiзоди iсторiї запорозької церкви до 1734 року i в перiод Нової Сiчi, навiв ряд фактiв, якi давали уявлення про ставлення козакiв до церкви i духовних осiб тощо. В дослiдженнi iсторiї церкви на Запорожжi А.О.Скальковський зробив два основнi висновки: перший полягав у тому, що запорозьке козацтво "було найвiрнiшим сином православ'я" [237.-C.108]; другий висновок - кошове керiвництво лише себе вважало главою вiйськової церкви [237.-C.114]. В працях Скальковського, де йдеться мова про церковний устрiй Запорожжя, допускається ряд неточностей. Так, за його твердженням, на територiї Запорозьких Вольностей знаходилось лише 17 церков [237.-C.116-117]; Скальковський неточно передав текст документiв про католикiв, якi прийняли християнство тощо. Проте, велике значення дiяльностi А.О.Скальковського для дослiдження iсторiї церковного устрою Запорозьких Вольностей не викликає сумнiву. Великою мiрою воно полягає, як справедливо вважає Г.К.Швидько, у введеннi до наукового обiгу великої кiлькостi документiв, значна частина яких завдяки йому була збережена вiд повної втрати [237.-C.13-14]. За вiдсутнiстю архiва Коша, який довгий час перебував у руках А.О.Скальковського, його роботи стали чи не найважливiшим джерелом для багатьох вчених, якi вивчали духовне життя Запорожжя. Крiм того, заслуга Скальковського полягає i в тому, що саме вiн першим зробив спробу дослiдити цiлий ряд проблем, пов'язаних з церковним устроєм Запорозьких Вольностей.
В 1850 роцi з'явилася робота протоiєрея Кирила Оранського, присвячена iсторiї Самарчицького Троїцького собору [219]. Даючи оцiнку запорозьким козакам, автор вiдзначав, що вони, "не зважаючи на свою полудикiсть, ознаменували себе ревнiстю до православ'я" [219.-C.829].
Подiбна оцiнка запорожцiв мiститься i в роботi архiєпископа Тверського i Кашинського Гавриїла [144]. Вiн називав козакiв "хiщними запорожцями", якi "грабували i спалювали, людей брали в полон i продавали" [144.-C.6]. Разом з тим, Гавриїл вiдмiчав щедрiсть козакiв по вiдношенню до Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря, повагу, яку вiдчували запорожцi до цiєї святої обителi [144.-C.8].
Велика роль у дослiдженнi церковного будiвництва на Пiвднi України належить Феодосiю (Макарiєвському), єпископу Катеринославському i Таганрогському, пiд керiвництвом i за участю якого були написанi "Самарський, Катеринославської єпархiї, Пустинно-Миколаївський монастир" /1873/; "Iсторичний огляд православної християнської церкви" /1876/; "Матерiали для iсторико-статистичного описання Катеринославської єпархiї" /1880/ [254,250,252,253]. В цих роботах наведена велика кiлькiсть фактичного матерiалу з iсторiї Самарського монастиря, багатьох церков, каплиць та скитiв, якi знаходились на територiї Запорожжя i за його межами, поданий ряд вiдомостей про пiдпорядкування церков Пiвдня України. Макарiєвським наведенi також невеликi повiдомлення, якi характеризують ставлення запорозького козацтва до релiгiї, церковних споруд, священикiв тощо. В характеристицi релiгiйностi запорожцiв Феодосiй дотримувався думки, що козаки, по-перше, ревно викону-вали християнськi обов'язки, i, по-друге, "зрiднились з тiєю святою думкою, що величезна слава i найвища гiднiсть їх полягає в охоронi... християнських країн i народiв" [250.-C.62]. Великим недолiком праць Макарiєвського є досить рiдке посилання на джерела, з яких була взята та чи iнша iнформацiя.
Вiдмiнна вiд висновкiв А.Скальковського i Ф.Макарiєвського оцiнка релiгiйностi запорозьких козакiв мiститься в роботах П.Кулiша "Iсторiя возз'єднання Русi" i "Козаки по вiдношенню до держави i суспiльства". Пантелеймон Кулiш, який, за висловом М.I.Костомарова, до цього був "фанатиком поваги до малоросiйської старовини" [182.-C.387], в вищеназваних роботах рiзко змiнив свою характеристику запорожцiв. Автор, спираючись на мемуари сучасникiв i народнi пiснi, перекази, порiвнюючи запорожцiв з росiйськими розбiйниками, навiв лише тi епiзоди iсторiї, в яких проявились "темнi сторони козацтва", зробив висновок про те, що головним спонукальним мотивом дiяльностi козацтва була пристрасть до розбою i насильства. Гасла ж про боротьбу за вiру, про захист християн запорожцi нiбито використовували для виправдання своїх злочинiв. На думку П.Кулiша, "вiра у них, називаючись християнською, була по сутi темним язицтвом" [187.-C.122]. Про ставлення духовенства до козакiв Кулiш писав, що воно iгнорувало їх або терпiло як неминуче зло.
Велика заслуга в дослiдженнi iсторiї релiгiї на Запорожжi в перiод Нової Сiчi належить iсторику, етнографу, письменнику Д.I.Яворницькому. В своїх чисельних роботах [264-276] дослiдник навiв велику кiлькiсть цiнних вiдомостей про особливостi ментальностi запорозьких козакiв, церковні споруди, якi знаходились на Запорозьких Вольностях, Києво-Межигiрський, Самарський монастирi тощо. Дослiдження Д.I.Яворницького значною мiрою базувались на документальних матерiалах, результатах його подорожей по Запорожжю - бесiд зi старожила-ми, вiдвiдування колишнiх козацьких поселень i церков. Крiм того, при описаннi церковного устрою Запорожжя Д.I.Яворницький значною мiрою спирався на дослiдження єпископа Феодосія i А.О.Сальковського. Як i останнiй, Д.I.Яворницький вважав, що "вiдмiнною рисою вдачi запорозьких козакiв була їхня глибока релiгiйнiсть" [270.-C.256]. У дослiдженнях Яворницького, як i у його попередникiв, мається велика кiлькiсть неточностей. У багатьох випадках некритично ставлячись до джерел, автор невiрно наводить вiдомостi про церкви i каплицi, якi знаходились на Запорожжi в перiод Нової Сiчi [270.-C.272-290], невiрно визначає розташування запорозьких слобiд та зимiвникiв по паланках [270.-C.161] тощо. Втiм, це не стоїть на завадi вважати Д.I.Яворницького одним iз вчених, якi зробили найбiльший внесок в дослiдження iсторiї запорозького козацтва i, зокрема, церковного устрою Вольностей Вiйська Запорозького.
Дослiдженням iсторiї Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря i деяких запорозьких церков займався Г.П.Надхiн [213;214]. В його роботi "Церковнi пам'ятники Запорожжя" наведенi подробицi процесу збудування Троїцького собору в Самарчику. Крiм того, Надхiн описав iсторiю заснування Самарського монастиря, зробив спробу простежити залежнiсть матерiального стану цiєї обителi вiд запорозького козацтва.
Багато зробив для дослiдження iсторiї Запорожжя О.Андрiєвський, заслуга якого полягає в першу чергу у введеннi до наукового обiгу великої кiлькостi документiв, якi стосуються, зокрема, деяких питань релiгiйного життя на Запорозьких Вольностях [84-86]. В той же час Андрiєвським написано кiлька невеликих статей, в яких, мiж iншим, дослiджуються деякi аспекти стосункiв керiвництва Києво-Межигiрського монастиря з гайдамаками [121]; спiлкування Коша i росiйської адмiнiстрацiї з приводу прибулих до Запорожжя з турецької територiї духовних осiб [120.-C.15-16].
Окремi питання релiгiйного життя Запорожжя в перiод Нової Сiчi розглянутi в працях М.Марковiна, А.Шиманова, Л,Мацеєвича. Цi автори не були єдинi в оцiнцi ставлення запорожцiв до релiгiї. Так, М.Марковiн писав про те, що "релiгiйне почуття" давало козакам право здiйснювати набiги на турецькi землi i сприяло їхньому прагненню до волi [203]. А.Шиманов, описуючи випадок iз заарештуванням козакiв у Святогорському монастирi, говорив про набожнiсть запорожцiв [261.-C.115-116]. Л.Мацеєвич, наводячи бiографiю "дикого попа" Кирила Тарловського, писав про "неосвiченiсть Запорожжя в релiгiйному вiдношеннi", "закоренiлiсть в забобонах, безглуздих повiр'ях" [204.-C.824].
Внесок у дослiдження iсторii релiгiї на Пiвднi України В.Бiднова в першу чергу полягає в публiкацiї численних документальних матерiалiв, якi стосуються церковного устрою Запорозьких Вольностей. Крiм того, дослiдник, спираючись на знайденi ним матерiали, встановив бiографiю архiмандрита Володимира Сокальського, протопопа Феодора Фомича, братiв Якова та Iвана Шиянiв, намагався встановити кiлькiсть ченцiв, якi приходили до Сiчi, реконструювати деякi моменти стосункiв Запорожжя з Києво-Межигiрським монастирем тощо [88;133-137]. В своїх дослiдженнях Василь Бiднов схилявся до думки, що запорозькi козаки були високорелiгiйними людьми i в той же час прагнули до самостiйностi в керiвництвi духовною справою на Запорожжi.
На початку XX ст. з'явився цiлий ряд iнших робiт, в яких, мiж iншим, мова йшла про релiгiйну iсторiю Запорожжя. Проте, бiльшiсть їх авторiв лише повторювала данi, наведенi попереднiми дослiдниками. Тому цi роботи цiкавi перш за все висновками, якi характеризують методичний i методологiчний пiдхiд до проблеми. Так, О.Єфименко, яка спецiально не займалась iсторiєю церкви на Запорожжi, в "IсторiЇ українського народу" писала, що запорозькi козаки "вперто боронили свою церкву вiд втручання зовнiшнього духовного авторитету" [160.-C.335].
П.Андрiанов доводив, що запорожцi не були розбiйниками, а стимулом їхньої дiяльностi було не бажання здобути матерiальнi цiнностi, а прагнення вiддати життя за християнську вiру [118.-C.29]. На думку М.Мандрики, головною причиною мирної здачi Сiчi вiйськам пiд ке-рiвництвом Текелi було розумiння запорожцями неможливостi чинити опiр значно переважаючим силам, а не заклик архімандрита Володимира Сокальського не проливати християнської кровi [202.-C.28].
Андрiан Кащенко в "Оповiданнях про славне Вiйсько Запорiзьке низове" зробив висновок, що єдиним мотивом участi козакiв у гайдамацькому русi було прагнення захистити православну вiру [175].
Дослiдженню стосункiв запорожцiв з росiйським урядом i київським митрополитом присвячена стаття Ореста Левицького "Церковна справа на Запорожжi в XVIII сторiччi". Автор, спираючись на документальнi матерiали, а також на дослiдження Д.I.Яворницького i Ма-карiєвського, описав подiї, пов'язанi з дiяльнiстю на Сiчi Анатолiя Мелеса i з суперечками мiж Кошем i київською консисторiєю з приводу покарання двох запорозьких священикiв. Орест Левицький схилявся до думки, що "Кiш, до самого загину Сiчi, енергiйно боровся за свої державнi права", в тому складi i у вирiшеннi релiгiйних питань, якi стосувалися Запорозьких Вольностей [192.-C.55].
Отже, iсторики, якi працювали до 20-х рокiв ХХ ст., хоч i не створили жодної спецiальної роботи, в якiй би був дослiджений церковний устрiй Запорозьких Вольностей, поставили велику кiлькiсть питань, якi стосуються церковного будiвництва на Запорожжi i релiгiйності козакiв. Спираючись на документальнi матерiали, спомини старожилiв, мемуари iноземцiв, працi своїх попередникiв, iсторики робили часом дiаметрально протилежнi висновки про характер релiгiйних почуттiв запорозьких козакiв.
Значно менший внесок у справу дослiдження церковного устрою Запорожжя в порiвняннi зi своїми попередниками зробили вiтчизнянi вченi, що писали свої працi в 20-х - першiй половинi 80-х рокiв. Бiльшiсть iсторикiв, якi в цей перiод дослiджували проблеми, пов'язанi з iсторiєю запорозького козацтва, обминали тему церковного устрою Запорожжя. Тi ж автори, якi торкалися цiєї теми, одностайно стверджували, що козаки не лише байдуже ставилися до релiгiї, а i були чи не переконаними атеїстами. Характерно, що цi iсторики не ввели до наукового обiгу майже нiяких фактiв на пiдтвердження своєї точки зору, а базувались майже виключно на даних, наведених деякими мемуаристами i iсториками, що писали до цього.
Одним з перших представникiв цiєї групи дослiдникiв був Михайло Кириченко. В його роботi, яка вийшла в 1931 роцi i була присвячена соцiально-полiтичному устрою Запорожжя в XVIII ст. [176], стверджувалося, що релiгiйнiсть i обрядовiсть у запорозьких казакiв межували з атеїзмом, а запорозька побожнiсть, помпезнiсть проведення служб Божих була нiчим iншим, як "проформою", зовнiшньою формою прояву анемізма [176.-C.112]. Кириченко писав i про релiгiйну байдужiсть козацтва, яка iлюструвалась рядом пiсень "атеїстичних за змiстом". Для пiдтвердження своїх думок автор навiв висловлювання Петра Могили, Адама Кисiля, Ерiха Лясоти, данi, що мiстяться в роботах С.Мишецького i Д.Яворницького. Характерно, що майже всi вони (за винятком цитат з робiт Яворницького) вже використовувались П.Кулiшом для пiдтвердження думки про те, що запорозькi козаки були розбiйниками, а не захисниками православної вiри. М.Кириченко, доводячи атеїзм запорожцiв, у той же час писав про їхню щедрiсть по вiдношенню до релiгiйних споруд i духовенства. Пояснення цього автор вбачав у першу чергу в "закоханостi запорожцiв у свою славу", в бажаннi козакiв залишити пiсля смертi згадку про себе. Характерно, що сам М.Кириченко, розумiючи, що його дослiдження "може мати цiлу низку хиб", писав, що тiльки брак нової лiтератури про Запорожжя примусив його надрукувати цю роботу [176.-C.3].
Наступне вiдоме дослiдження, в якому порушувалася проблема ставлення запорозького козацтва до релiгiї, з'явилася бiльш нiж через чверть століття пiсля публiкацiї роботи Кириченка. Ним стала книга В.О.Голобуцького "Запорозьке козацтво" [151.-C.125].В нiй мiстились вже вiдомi цитати з мемуарiв Окольського, народних пiсень про те, що козаки не бачили попа. На основi цього Голобуцький зробив висновок, що твердження А.Скальковського i Д.Яворницького про те, що "запорожцям були властивi релiгiйний фанатизм, повага до церкви i її служителiв", не вiдповiдали дiйсностi. На думку Голобуцького, козацтво вiдчувало "повну байдужiсть i зневагу до духовенства i церкви" [151.-C.125]. В 1961 роцi вийшла ще одна робота В.О.Голобуцького, присвячена iсторiї запорозького козацтва [150]. В нiй, зокрема, автор доводив, що сiчове керiвництво не надавало значення вiросповiданню тих, хто вступав до козацтва [150.-C.149]. Крiм того, в цiй роботi Голобуцький навiв документи про суперечки за землю мiж козацтвом i духовенством, а також описав деякi аспекти взаємин запорожцiв з Самарським Пустинно-Миколаївським i Нефорощанським Свято-Успенським монастирями, якi, за його твердженням, обидва знаходились на територiї Запорозьких Вольностей [150.-C.359-361].
Запорiзький автор П.Супруненко, який у 1966 р. опублiкував статтю з досить симптоматичною назвою "Лицарi православ'я" чи "єретичi сини"?" [246], в оцiнцi релiгiйностi запорожцiв дотримувався тiєї ж точки зору, що М.Кириченко i В.Голобуцький. Супруненко навiв "обов'язковi" при зображеннi ставлення козакiв до релiгiї цитати iз записок Окольського i народної пiснi про те, що "славнi хлопцi-запорожцi вiк звiкували - попа не видали...", пiсля чого наголосив, що видавати запорожцiв за фанатичних захисникiв Христа, "лицарiв православ'я" було б грубим перекрученням iстини. В той же час П.Супруненко писав, що зображати козакiв Запорозької Сiчi як пристрасних атеїстiв було б соцiологiчним вульгаризмом, бо боротьба запорожцiв за православ'я збiгалась з боротьбою проти нацiонального i соцiального гнiту, проти iноземних загарбникiв [246.-C.57].
Зовсiм iншою, нiж у дослiдженнях вiтчизняних iсторикiв 20-х - першої половини 80-х рокiв ХХ ст., була оцiнка ставлення запорожцiв до релiгiї в опублiкованiй у 1961 р. в Нью-Йорцi роботi Iвана Власовського [143]. Автор, не заперечуючи високої релiгiйностi козакiв, зробив наголос на прагненнi запорожцiв позбутися контролю за церковною справою з боку росiйського уряду [143.-C.232-235]. Крiм того, Власовським були наведенi деякi вiдомостi про стосунки Запорожжя з Києво-Межигiрським монастирем, про поступове обмеження прав київських митрополитiв. Проте, для iсторикiв, якi дослiджують проблеми духовного життя на Запорожжi в перiод Нової Сiчi, робота I.Власовського корисна в першу чергу авторськими висновками, бо в цiлому вона носить компiлятивний характер, i данi, якi стосуються церковної справи на Запорозьких Вольностях, майже повнiстю повторюють уже згадану статтю О.Левицького [192].
В серединi 80-х рокiв ХХ ст. розпочався новий етап в оцiнцi церковного устрою Запорозьких Вольностей i ставлення козацтва до релiгiї. Найбiльш вiдомою iз дослiдникiв, якi торкалися цих тем, стала О.М.Апанович, велика кiлькiсть книжок i статей якої вийшла з друку за досить короткий час [125-130]. Високо оцiнюючи внесок О.М.Апанович у справу популяризацiї iсторiї запорозького козацтва, слiд зауважити, що бiльшiсть з наведених нею вiдомостей про церкву на Запорожжi i оцiнок релiгiйностi козакiв просто взято з робiт Д.I.Яворницького i деяких iнших дослiдникiв. При цьому авторка, не завжди критично ставлячись до робiт попередникiв, повторює їхнi помилки. Так, вслiд за Д.I.Яворницьким вона невiрно називає кiлькiсть населених пунктiв на Запорожжi, в яких пiд час iснування Нової Сiчi були розташованi церковнi споруди [125.-C.9;130.-C.213]. Неточно О.М.Апанович надає i вiдомостi про церкви, спорудженi коштом П.I.Калнишевського [130.-C.215]. Дослiдниця по-вторила висновок Д.I.Яворницького про те, що запорожцi були глибоко вiруючими людьми i захисниками православної вiри [130.-C.208].
Такої точки зору дотримуються майже всi сучаснi вiтчизнянi дослiдники iсторiї запорозького козацтва. Дехто з них займається i проблемами, пов'заними з церковним устроєм Запорожжя. Це С.Плохiй, Ю.Мицик, Н.Герасименко, В.Щербак, А.Макаров, А.Кравченко, В.Микитась i деякi iншi.
Одним з напрямкiв дослiджень С.Плохiя стали розвiдки про культ Покрови Пресвятої Богородицi на Запорожжi [224]. Займаючись цим сюжетом, дослiдник прийшов до висновку, що козацтву вдалося створити оригiнальний тип культури, складовою частиною якого став культ Покрови [224.-C.37].
Дослiдженням iсторiї Києво-Межигiрського монастиря займається Н.Герасименко [148;149]. Вона приходить до висновку, що становище цiєї святої обителi значною мiрою залежало вiд запорозьких козакiв.
У статтi В.Щербака "Козацтво i православ'я" вивчається змiна ставлення запорожцiв до католикiв протягом XVI-XVII ст. [262].
Цiкавим є висновок, зроблений I.КравІенко про те, що "споконвiку рiзним богам молились козацька Україна й самодержавна Московiя" [184.-C.5].
Отже, в iсторичнiй лiтературi зроблений великий доробок з проблеми церковного устрою Запорожжя. Але i на цей час вiтсутнє узагальнююче дослiдження з iсторiї церкви на Запорозьких Вольностях. Тому i сьогоднi вiрною є висловлена Ю.Мициком у 1992 р. думка про те, що релiгiйне життя козацтва мало дослiджене [209.-C.6]. Cаме тому метою даної роботи є комплексне вивчення церковного устрою Запорожжя 1734-1775 рр.
Джерельну базу дослiдження склали переважно неопублiкованi документи, якi зберiгаються в Центральному державному iсторичному архiвi мiста Києва, Архiвi Санкт-Петербургського філіалу iнституту російської iсторiї Російської Академiї Наук, Інституті рукописів Центральної наукової бiблiотеки iм. В.I.Вернадського в м.Києвi, Російському державному iсторичному архiвi, Державному Архіві Дніпропетровської області i матерiали, опублiкованi Д.I.Яворницьким, Н.Сементовським, Я.Новицьким, М.Костомаровим, О.Левицьким, В.Бiдновим, О.Андрiєвським, П.Iвановим, А.Скальковським, Н.Терновським та деякi iншi.
Автором використанi такi види iсторичних матерiалiв: 1) актовi; 2) дiловодськi; 3) епiстолярнi; 4) мемуарнi.
Перший вид джерел можна пiдроздiлити на двi пiдгрупи: 1) законодавчi акти (манiфести, укази, ордери); 2) договори, дарчi, духовнi заповiти, розписки.
Частина документiв першої пiдгрупи знаходиться в Повному зiбраннi законiв Росiйської iмперiї. Велика кiлькiсть законодавчих актiв опублiкована А.Скальковським, Д.Яворницьким, Макарiєвським, П.Iвановим, Н.Терновським, О.Андрiєвським. Разом з тим, велика кiлькiсть документiв даної пiдгрупи ще не опублiкована i розпорошена по архiвних фондах. Великий науковий iнтерес становлять укази київських митрополитiв, Святiйшого Синоду, якi зберiгаються в фондах Інституту рукописів ЦНБ [54;57;58;60-62]. Значна кiлькiсть ордерiв Коша, полкового керiвництва, Старокодацького духовного намiсного правлiння з приводу релiгiйних справ мiстяться в Архiвi Коша Нової Запорозької Сiчi в ЦДIА, в фондi Скальковського в Архiвi Спб ФІРІ РАН [68-83;23]. В останньому знаходяться i кiлька ордерiв гетьмана Кирила Розумовського кошовому керiвництву про розв'язання суперечок мiж запорожцями i духовенством [1.-Арк.1-3]. В Російському державному iсторичному архiвi зберiгається ряд указiв Синода керiвництву Києво-Межигiрського монастиря [26-34]. Актовi джерела цiєї пiдгрупи дають можливiсть простежити змiни урядової полiтики щодо Запорожжя i Київської єпархiї, ставропiгiйного Києво-Межигiрського монастиря, виявити деякi закономiрностi розвитку церковного устрою Запорозьких Вольностей.
До документiв другої пiдгрупи вiдносяться опублiкована на сторiнках "Київської старовини" духовна померлого запорозького козака [108]; договори про будiвництво церков, що зберiгаються в Архiвi Коша Нової Запорозької Сiчi ЦДIА [74]; розписки священикiв про зберiгання грошей, отриманих вiд запорозьких козакiв, що знаходяться в Інституті рукописів ЦНБ [48.-Арк.1] тощо. Цi документи дають можливiсть з'ясувати деякi деталi процедури заснування релiгiйних споруд на Запорожжi, характеризують ставлення козакiв до церков i духовних осiб.
Джерела дiловодства представленi таким важливим комплексом, яким є дiлове листування Коша, київських митрополитiв, запорозького духовенства, ченцiв Києво-Межигiрського монастиря i свiтської влади. Значна їх кiлькiсть опублiкована В.Бiдновим, який, зокрема, ввiв листування у справах будiвництва церков i призначення священикiв [88]; М.Костомаровим, який ввiв у науковий обiг ряд листiв, що проливають свiтло на участь запорожцiв у гайдамацькому русi i вiдображають їхнє ставлення до представникiв рiзних релiгiй i конфесiй [93]; О.Андрiєвським, який опублiкував листування з приводу судочинства над Донцем [84]; А.Скальковським, який ввiв у науковий обiг рапорт про обряд поховання запорожцiв [106]; Я.Новицьким, який опублiкував листи вiйськового суддi до кошового отамана, що стосувалися церковної справи [98.-C.79-80], Д.Яворницьким тощо. Великий комплекс джерел цiєї групи складають матерiали архiвосховищ. Серед них донесення духовних осiб київським митрополитам [63.-Арк.214;38.-Арк.44-45;37.-Арк.32;39.-Арк.513], офiцiйнi листи ченцiв до свого безпосереднього духовного керiвництва [43.-Арк.1-2], документи, виданi священно- i церковнослужителям для проїзду до Запорожжя за збиранням милостинi [49.-Арк.8;42.-Арк.1;51.-Арк.2-9;56.-Арк.1;75;76], характеристики, виданi запорожцям-послушникам у монастирях [46.-Арк.1], листування з приводу будiвництва церков на Запорозьких Вольностях i призначення до них священикiв, офiцiйнi листи духовних осiб до кошового керiвництва [15.-Арк.1-3;16.-Арк.1-3] тощо. Джерела канцелярського дiловодства розкривають великi можливостi для дослiдження системи управлiння церковною справою на Запорожжi, встановлення ролi Коша, Синода, митрополитiв, Києво-Межигiрського монастиря, Старокодацького духовного намiсного правлiння в вирiшеннi питань, пов'язаних з духовним життям на територiї Запорозьких Вольностей.
Великий iнтерес для дослiдникiв церковного устрою Вольностей Вiйська Запорозького становлять епiстолярнi матерiали. В першу чергу це приватне листування мiж козаками i представниками українського, запорозького, росiйського i закордонного духовенства [58.-Арк.37;59.-Арк.319;49.-Арк.21;5.-Арк.1-2;6.-Арк.1-2]. Велику наукову цiннiсть має приватне листування мiж представниками українського духовенства i духовними особами, якi перебували на Запорожжi. Це опублiкованi О.Левицьким листи Києво-Софiйського ченця Рафаїла i кафедрального писаря iєромонаха Iакова [94], листи iєромонаха Iоанiкiя Венерацького до iгумена Києво-Видубицького монастиря, що зберiгаються в Інституті рукописів ЦНБ [44.-Арк.1-2;45.-Арк.1-2] тощо. Епiстолярнi матерiали розкривають великi можливостi для дослiдження стосункiв запорожцiв i представникiв духовенства, для встановлення подробиць дiяльностi осiб, якi приходили на територiю Запорожжя для збирання милостинi. В деяких з цих документiв мiстяться цiннi вiдомостi про побут козацтва, його ставлeння до релiгiї.
Велику кiлькiсть iнформацiї про релiгiйне життя на Запорожжі мiстять мемуари. Вони складаються переважно iз записок мандрiвникiв, а також осiб, якi тривалий час мешкали на територiї Запорозьких Вольностей. Дуже цiнним для розумiння ставлення духовних осiб до запорозьких козакiв, для характеристики свiтосприймання запорожцiв є спогади про перебування на Запорожжi в 1750 i 1751 рр. ченця Полтавського монастиря Яценка-Зеленського [112]. Деякi вiдомостi про духовне життя на Запорожжi мiстяться в мемуарах iноземцiв, якi вiдвiдували цей край. Одним з джерел, на яке спиралося багато дослiдникiв iсторiї запорозького козацтва, є спогади колишнього козака Микити Коржа. В них мiститься i деяка iнформацiя про церковне будiвництво i обрядовiсть запорожцiв. Проте, до цих повiдомлень треба ставитись досить обережно, бо вони мiстять велику кiлькiсть неточностей. Досить суб'єктивною є iнформацiя, яка мiститься в спогадах iнших старожилiв, предки яких або ж вони самi мешкали на Запорожжi в перiод Нової Сiчi. Велика кiлькiсть таких спогадiв зiбрана i опублiкована Я.П.Новицьким [99;100] та Д.I.Яворницьким [269;274].
Отже, наявнiсть великої кiлькостi рiзноманiтних джерел вцiлому дозволяє дослiдити церковний устрiй Запорозьких Вольностей.

На зміст

Глава I.

ЦЕРКОВНЕ БУДIВНИЦТВО НА ЗАПОРОЖЖI

Iсторичнi умови розвитку церковного устрою Запорозьких Вольностей. На процес впорядкування церковного устрою Запорожжя значною мiрою впливали економiчна i внутрiшньополiтична ситуацiя в регiонi. Великий вплив на релiгiйне життя мала полiтика росiйського уряду по вiдношенню до Вольностей Вiйська Запорозького. Саме тому дослiдження особливостей церковного будiвництва на Запорожжi, релiгiйності козакiв, системи пiдпорядкування церков i духовенства передбачає розумiння iсторичних умов розвитку церковного устрою Запорозьких Вольностей.
Обособлення Запорожжя вiд Лiвобережної України розпочалося по закiнченнi Визвольної Вiйни. Вже тодi гетьман Богдан Хмельницький своєю владою пiдтвердив усi особистi i поземельнi права, що були дарованi Запорожжю в 1576 роцi королем Баторiєм, зауваживши, що запорозьке вiйсько не потребує пiдтверджуючої грамоти як таке, що має "особливi клейноди й армату вiйськову" [237.-C.225]. За Андрусiвським перемир'ям, пiдписаним у 1667 роцi мiж Росiєю та Польщею, Правобережна Україна вiдiйшла до Польщi, Запорозька Сiч отримала статус самостiйної територiї, а Лiвобережна Україна залишилась у складi Росiї. Тим самим була закрiплена адмiністративна незалежнiсть Запорожжя вiд Лiвобережної України, що створило умови для складання на її територiї своєрiдного, оригiнального церковного устрою.
На Сiчi iснувала Покровська церква, головний священик якої вважався начальником усiх козацьких церков. Крiм того, на Запорожжi iснувало ще кiлька церковних споруд i Самарський Пустинно-Миколаївський монастир. До того ж, з 1576 до 1672 року козаки мали свiй "ре-лiгiйний центр", з якого призначались Іенцi до Покровської церкви та Самарського монастиря. Цим центром був Терахтемирiвський монастир, розташований бiля Днiпра, нижче Трипiлля [149.-C.2]. В серединi XVII ст. цей монастир було розорено i вiн обезлюднiв, тому в 1672 р. козаки передали функцiю призначення духовних осiб до церков Запорожжя Києво-Межигiрському ставропiгiйному Спасо-Преображенському монастирю. В 1691 р. пiд його опiку було передано i запорозький Самарський монастир.
За умовами "вiчного миру" 1686 р. Запорожжя вiдiйшло до складу Росiї, проте, Запорозьке Вiйсько зберегло ряд прав, якi дають пiдстави казати про його автономiю як вiд Росiї, так i вiд Гетьманщини. Прагнення запорожцiв вiдстоювати свої права викликало гнiв гетьманського ке-рiвництва. Так, у 1686 р. вiдбувалося досить напружене протистояння Коша i гетьмана Iвана Самойловича з приводу стосункiв Запорожжя з турками [271.-C.16-18]. В 1688 р., коли князь Галiцин, за угодою з Iваном Мазепою, почав будувати поблизу Самарського монастиря Ново-богородицьку фортецю, запорожцi вiдкрито висловили своє обурення як проти Мазепи, так i проти Галiцина. За це самарськi Іенцi, якi пiдтримували козакiв, були проголошенi бунтiвниками i засудженi до тортур; Мазепа готувався "жорстоко помститися" i запорожцям, чому завадила лише морова хвороба, яка спустошила Запорожжя в 1690 р. [270.-C.302-303].
Пiсля зруйнування Сiчi в 1709 р. запорожцi були змушенi пiти пiд протекцiю кримського хана, де i була заснована спочатку Кам'янська, а потiм Олешкiвська Сiч. Це призвело до руйнування iснуючої церковної системи запорожцiв. Козаки, залишаючи свої землi, частину майна Самарського монастиря спалили, а частину забрали з собою, пiсля чого свята обитель прийшла в запустiння. До того ж, за умовами Прутського миру Самарський монастир разом зi всiма маєтками вiдiйшов до туркiв, якi спалили значну частину його будiвель [270.-C.303]. Було порушено зв'язки з Межигiрським монастирем, який без економiчної пiдтримки з боку козакiв прийшов у запустiння. Цьому сприяла i пожежа 1717 року, яка знищила значнi матерiальнi цiнностi монастиря [148.-C.93]. Разом iз Сiччю була зруйнована i Покровська церква, а iншi запорозькi храми хоча i продовжували iснувати, залишились без значної частини духовенства, що розiйшлася по iнших парафiях.
До Олешкiвської Сiчi запорожцi прийшли лише з похiдною церквою, до того ж, першi мiсяцi вони залишались майже зовсiм без духовних осiб. Козаки, втративши зв'язки з Межигiр'ям, були змушенi звертатися за послугами до духовенства Грецiї, Константинополя i Польщi. До 1728 р. настоятелем над запорозьким духовенством був грецький архiмандрит Гавриїл. В цьому знайшла прояв схiдна орiєнтацiя Запорожжя, яка в подальшому стала болючою точкою у запорозько-росiйських духовних справах. Лише за шiсть рокiв до повернення запорожцiв на їхнi старi землi Гавриїл був замiнений росiйським священиком Дiдушинським.
Умови перебування запорожцiв на Олешках були несприятливими не лише для розвитку релiгiйної справи, але i для економiчної i полiтичної дiяльностi Вiйська. За протекцiю, яку запорожцi мали вiд кримського хана, вони були повиннi посилати в походи для пiдтримки ханської армiї не менше двох тисяч козакiв, безкоштовно брали участь у будiвництвi Перекопської лiнiї. Козацтву було заборонено мати на Сiчi гармати, будувати укрiплення, мати зносини з Росiєю, їздити до росiйських мiст, вести торгiвлю в Криму i Очаковi. Запорожцi були обкладенi рiзного рода даниною. Кримський хан втручався у справи, вирiшення яких здавна знаходилось у компетенцiї кошового керiвництва. Так, запорожцi нерiдко засуджувались до смертної кари, до заслання на галери, з них стягалися в подвiйному i потрiйному розмiрi штрафи за вкрадене у татар майно. Крiм того, кримський хан вiдiбрав у козакiв Низ Днiпра вiд Великого лимана до порогiв i вiддав його ногайським татарам.
З огляду на такий стан справ запорожцi розпочали переговори з Росiєю про повернення на рiднi мiсця. Довгий час Росiя займала досить стриману позицiю в питаннi повернення козакiв. Лише в 1733 р., коли взаємини Росiї i Туреччини загострилися i виникла загроза вiйни, iмператриця Анна Iоаннiвна, пiсля цiлого ряду вiдмов, нарештi прийняла запорожцiв пiд своє "високе заступництво". 31 серпня 1733 р. на iм'я кошового отамана була надiслана грамота про пробачення провини запорожцiв i прийняття їх пiд владу Росiї. Проте, з цiлого ряду обставин, лише 31 березня 1734 р. Кiш було перенесено до урочища Базавлук. У Лубнах був пiдписаний договiр, у якому викладались умови переходу Вiйська у пiдданство росiйських iмператорiв. Головними умовами було: 1) забуття всiх провин запорожцiв; 2) дозвiл козакам мешкати на землях, якi вони займали до 1709 р.; 3) дозвiл користуватися рибними i звiроловними промислами "вiд росiйських кордонiв безперешкодно"; 4) збереження козаками вiрностi росiйському престолу; 5) зобов'язання козакiв мати "чиновникiв за нинiшнiм положенням"; 6) визнання запорожцями своєї залежностi вiд головнокомандуючого генерала Малої Росiї; 7) встановлення щорiчного жалування за службу в розмiрi 20 тисяч карбованцiв.
Пiд час перебування запорожцiв пiд протекцiєю кримського хана в церковнiй системi Росiї вiдбулися суттєвi змiни. Функцiї скасованого iнституту патрiаршества були переданi Святiйшому Синоду. В 1722 р. на його Іолi Петро I поставив обер-прокурора, свiтську особу. З цього часу монарх став фактичним головою церкви [170.-C.248]. Була скасована система виборiв митрополитiв i вiдтепер останнi призначалися царською владою пiсля надання їх кандидатур Синодом. Уряд Петра I, продовжуючи наступ на автономiю українського духовенства, в 1722 р. вiдiбрав у київських митрополитiв їхнiй титул, i на протязi двадцятих рокiв київськi архiпастирi носили титул архiєпископiв. У 1734 р., вже за часiв правлiння iмператрицi Анни Iоаннiвни, Синод видав розпорядження не друкувати i не проголошувати молитву до святого митрополита Олексiя, в якiй мiстилося прохання вiд царя i царської родини, щоб "престолу Київському з'єднатися з богопоставленим престолом Московським i князiвству Малоросiйському сполучитися з богохранимим Великоросiйським царством". Синод мотивував своє розпорядження так: "Мала Росiя, також Київська i iншi тiєї країни єпархiї з Великою Росiєю вже з'єднанi i знаходяться в однiй Великоросiйськiй єпархiї" [143.-C.28].
Пiсля повернення козакiв до Росiйської iмперiї її уряд намагався застосувати по вiдношенню до Вiйська Запорозького загальнi принципи своєї внутрiшньої полiтики, спрямованi на унiфiкацiю управлiння всiма складовими частинами iмперiї. Першим документом, який визначив принципи майбутнього пiдпорядкування Запорозького Вiйська київському генерал-губернатору, була вже згадана грамота Анни Iоаннiвни вiд 31 серпня 1733 р. Залежнiсть Запорожжя вiд київського генерал-губернатора пiдтверджена i грамотами, виданими iмператрицею в березнi i вереснi 1735 р. [91.-C.10]. Дiяльнiсть Запорозького Вiйська контролювалась i Колегiєю закордонних справ.
З заснуванням Нової Сiчi запорожцi стали вважати своєю територiєю значнi площi Пiвденної України, якi на пiвднi межували з землями татар, а на пiвночi закiнчувалися "Новими Кодаками... i степом по р.Самарi, в 25 верстах вiд її гирла" [275.-C.9]. В 1740 р. "iнструментом", прийнятим при Великому Iнгулi росiйським уповноваженим Неплюєвим i турецьким мустафою-беєм Селiхтаром Кятiби були визначенi кордони Вольностей Запорозьких. У їх основу було покладено розмежування 1705 р.. Захiднi кордони запорозьких земель визначалися таким чином: вiд гирла Синюхи вниз до Ташлика, звiдти через рiки Мертвi Води i Малий Iнгулець до рiки Кам'янки. Схiдний кордон визначався гирлом Кiнських Вод до Мокрої Московки, звiдти до верхiв'я Берди i до мiсця впадiння останньої в Азовське море [239.-C.27-31]. Такий кордон мiж запорозькими землями i татарськими кочiв'ями проiснував майже до самого моменту зруйнування Нової Сiчi.
Пiсля повернення козакiв до росiйського пiдданства почався активний процес заселення Запорожжя i, як наслiдок, збiльшилась кiлькiсть церков i каплиць на цiй територiї. У зв'язку зi зростанням населення з'явилась необхiднiсть адмiнiстративного подiлу Вольностей Вiйська Запорозького на паланки. В 1734 р. на Запорожжi було засновано п'ять паланок - Бугогардiвська, Iнгульська (Перевiзська), Кодацька, Самарська i Кальмiуська [213.-C.45]. Подальший розвиток Запорожжя i зростання населення викликали необхiднiсть заснування в 1768 р. ще двох паланок - Орiльської та Протовчанської, а трохи пiзнiше - восьмої, Прогноївської. На думку Д.I.Яворницького, iснували ще двi паланки - Барвинкiвська i Личкiвська [270.-C.160]. Вони були заснованi в останнi часи iснування Нової Сiчi, а тому не встигли вплинути на перебiг подiй.
Основною економiчною формою поселень на територiї Вольностей Вiйська Запорозького були зимiвники. Їх кiлькiсть, за приблизними пiдрахунками, на кiнець iснування Нової Сiчi доходила до 6 тисяч [140.-C.10-13]. Крiм зимiвникiв, на Запорожжi iснувало кiлька десяткiв слобiд, населення яких складало вiд 4 до 300 i навiть бiльше дворiв [150.-C.206]. Великi слободи були центрами запорозьких паланок. В стратегiчних пунктах, незалежно вiд паланкового подiлу, знаходились фортецi-фабурги. В них були розмiщенi вiйськовi залоги з деяким домiшком цивiльного населення. В паланках було сконцентроване сiльськогосподарське життя Запорожжя. Тут мешкала старшина, зимiвчани, жонатi козаки i запорозьке поспiльство. Столицею Вольностей Вiйська Запорозького була Сiч, де знаходилось кошове керiвництво, головнi сили запорозького вiйська i торгово-ремiсницькi елементи.
На момент лiквiдацiї Нової Сiчi населення Запорозьких Вольностей налiчувало до 200 тисяч чоловiк. Розмiщувалось воно нерiвномiрно. Найбiльш заселеними були Самарська, Протовчанська i Орiльська паланки. Дещо меншою була щiльнiсть населення в мiсцевостях мiж правим берегом Днiпра i верхiв'ями Iнгульця, на берегах рiчок Iнгулу, Омельнику в Кодацькiй паланцi. Ще менше людей мешкало в середнiй i нижнiй течiї Iнгульця, Буга в Iнгульськiй та Бугогардiвськiй паланках. Нарештi, менше всього було мешканцiв на окраїнах Запорожжя - в Кальмiуськiй i Прогноївськiй паланках. Такий розподiл населення значною мiрою залежав вiд двох факторiв: 1) розташування мiсцевостей вiдносно татарських земель; 2) природнi умови. Так, схiдна окраїна Запорозьких Вольностей межувала з аулами ногайських татар i була захищена лише невеликою рiчкою Конкою, тому її населення було досить малочисельне. Пiвнiчнi i захiднi окраїни були розташованi вiдносно татар на великiй вiдстанi, а пiвденна окраїна захищена широким Бугом i великим загоном козакiв. Природнi умови найбiльш сприятливими були на пiвночi Запорожжя - там були дуже родючi мiсцевостi, багатi лiсами, рiками i озерами.
В перiод Нової Сiчi майже постiйно точилися суперечки мiж Кошем i росiйським урядом з питань керiвництва справами, якi стосувались Вольностей Вiйська Запорозького. Росiйський уряд через свiтську адмiнiстрацiю i духовну владу намагався розширити свiй вплив не тільки на внутрiшнiй, а й на релігійний устрiй Вольностей, тим самим i релiгiйний. Кiш, зi свого боку, прагнув захистити свої давнi права i зберегти автономiю в керiвництвi Запорожжям. Характер стосункiв Коша i росiйської адмiнiстрацiї значною мiрою залежав вiд загальнополiтичної ситуацiї. В 1733 роцi царському уряду було необхiдно запобiгти участi запорожцiв у бойових дiях на боцi Туреччини. Тому київський генерал Вейсбах писав до них: "Всi тi мiсця вашi власнi, i в тi мiсця, якi вам прямо належать, нi Росiя, нi Порта, нi Хан Кримський i нiхто вступати не може" [96.-C.323]. Пiсля укладання в 1739 р. Бiлградського миру загроза з боку Туреччини послабла, i тому росiйський уряд став вважати за можливе iгнорувати права запорожцiв на володiння землею. По Iнгульському трактату всi запорозькi землi увiйшли до складу Росiйської iмперiї i стали вважатися "суспiльними землями, якими уряд має право розпоряджатися на свiй розсуд" [96.-C.323].
Майже водночас з будiвництвом Нової Ciчi при нiй було утворено Ново-Сiчинський ретраншемент, в якому постiйно перебував росiйський гарнiзон. Росiйськi гарнiзони знаходились i при фортецях, розташованих по течiї Днiпра вiд гирла Орiлi до Нової Сiчi [160.-C.330]. Такими заходами росiйський уряд намагався посилити свiй вплив на Запорожжi i запобiгти "самовiлля" з боку Коша. Для цього використовувалась i невизначенiсть схiдних кордонiв Вольностей Вiйська Запорозького. Кордони, встановленi у 1740 р., не задовольняли нi запорожцiв, нi донських козакiв. Тому вже з 1743 р. мiж ними точилися суперечки, що супроводжувались пограбуваннями i вбивствами. З обох бокiв зверталися зi скаргами до росiйського уряду, визнаючи його зверхнiсть у розпорядженнi встановленням кордонiв, i тому представникiв росiйської адмiнiстрацiї влаштовувала роль "третєйського суддi" при вирiшеннi цього питання. Лише в 1746 р. був визначений кордон мiж землями донцiв i запорожцiв. Ним стала рiчка Кальмiус.
Характерно, що в цей час запорожцi вели боротьбу за землi не лише з донськими козаками, а i з росiйськими вiйськовими командами. Водночас iз веденням суперечок за свої схiднi кордони, запорожцi звернулись до iмператрицi Єлизавети Петрiвни зi скаргою на вторгнення на територiю Вольностей начальникiв Полтавського полку i на самовiльне збудування росiйськими комендантами на рiчцi Самарi трьох перевозiв. У результатi тривалих суперечок Кiш на цей раз вiдстояв таки свої права. Iмператриця наказала лiквiдувати перевози, а фортецю Стару Самару передати Запорозькому Вiйську. Проте, таке розв'язання конфлiкту було скорiш винятком, нiж правилом, i в подальшому скарги запорожцiв на скорочення територiї Вольностей залишалися незадоволеними.
До поземельних суперечок з донцями i росiйськими вiйськовими командами додалися прикордоннi конфлiкти запорожцiв з татарами. Пiсля укладання Бiлградського миру козаки позбулися права "чинити наругу над татарами" [237.-C.299]. Проте, запорожцi неодноразово здiйснювали набiги на татарськi територiї, ловили рибу в Бiлозiрцi, Рогачику, Днiпровському i Бузському лиманах, хоч це i було заборонено кримським ханом. Разом з тим, i татари здiйснювали набiги на Запорожжя, пiд час яких вбивали козакiв, викрадали худобу, спалювали зимiвники. За таких умов, починаючи з 1739 р. мiж запорожцями i татарами неодноразово виникали взаємнi суперечки i претензiї. Для їх розв'язання створювались спецiальнi комiсiї, посилались депутацiї. Вони перiодично виникали аж до 1768 р., тобто до початку вiйни з Туреччиною. Результатом їх дiяльностi часто ставало взаємне вiдшкодування збиткiв або рiшення "претензiю на претензiю замiнити" [237.-C.305].
Разом з тим, перiод 40-х рокiв XVIII ст. був позначений кiлькома позитивними для розвитку духовної справи на Українi подiями. Наказом iмператрицi вiд 11 червня 1743 р. київським архiпастирям було повернено митрополичий титул. Це пробудило в українських церковних колах надiю на вiдновлення тих прав української церкви, якi були скасованi вiд часу приєднання Київської митрополiї до Московської патрiархiї. Такi надiї значною мiрою спирались на доброзичливе ставлення iмператрицi Єлизавети до українцiв. Не бажаючи втрачати слушну нагоду, українське духовенство пiсля смертi 22 жовтня 1747 р. митрополита Рафаїла Заборовського звернулось до iмператрицi з проханням рукоположити обраного Синодом на київську кафедру архiмандрита Києво-Печерського Тимофiя Щербацького не в Петербурзi, а в Києвi. Iмператриця виконала i це прохання українцiв.
На початку 50-х рр. ситуацiя на Українi i Запорожжi змiнилася. В 1750 р. було вiдновлено гетьманство. У зв'язку з цим Запорозьке Вiйсько було пiддано безпосереднiй владi гетьмана К.Розумовського. В сенатському указi вiд 19 жовтня 1750 р. з цього приводу зазначалося: "СiІовому запорозькому вiйську з його отаманом i Кошем, а також з його приналежностями бути у вiдомствi нашого малоросiйського гетьмана, як то i в попереднi часи до 1708 року було" [150.-C.75;104.-C.363].
Вiдновлення гетьманства не залишилось без наслiдкiв для Запорожжя. Якщо Вiйсько ранiше пiдлягало лише київському генерал-губернатору, то з 1750 р. останнiй став дiлити свою владу з гетьманом. Передача Вiйська Запорозького пiд владу гетьмана i генерал-губернатор призвела до обмеження вiйськового самоврядування в сферi адмiнiстрацiї, суду та iн.
Саме пiд час iснування вiдновленого гетьманського правлiння розпочався значний наступ на кордони Запорозьких Вольностей, в результатi якого територiя останнiх помітно скоротилася. В 1752 р. росiйський уряд з метою охорони окраїн росiйських земель вiд татар i запорожцiв переселив на територiю Запорожжя сербiв на Іолi з Iваном Хорватом. Вони зайняли пiвнiчно-захiдну окраїну козацьких земель, заснували Ново-Сербiю з фортецею святої Єлизавети. Уряд оселив сербiв чи не на найкращих запорозьких землях по рiчках Синюсi, Висi, Тясьмiну i степу мiж Днiпром i Бугом. Серби будували на цiй територiї шанцi i форпости, укрiпляли старi поселення.
В 1752 р. для поселень новосербiв у запорожцiв було вiдiбрано землi вiд рiчки Омельник до Самотканi. За наказом росiйської адмiнiстрацiї, всi запорозькi зимiвники по лiвому берегу Самотканi повиннi були бути перенесенi "на iншi зручнi мiсця, що знаходяться в запорозьких дачах" [115.-C.134-136]. Приводом для такого розпорядження було названо необхiднiсть припинення дiяльностi гайдамакiв, серед яких було багато запорожцiв.
У 1753 р. з Австро-Угорщини до Запорожжя прийшли серби на Іолi з Iваном Шевичем i Райком Депрерадовичем. Цi переселенцi зайняли пiвнiчно-схiднi землi Запорозьких Вольностей. Було утворено Слов'яносербiю з фортецею Бахмутом. Таким чином, запорожцi втратили територiю, яка знаходилась мiж рiчками Луганню, Пiвнiчним Дiнцем i Бахмутом.
В 1752 р. iмператриця Єлизавета Петрiвна видала наказ утворити на кордонi Запорожжя поселення слобiдського малоросiйського полку. 18 серпня того ж року Сенат винiс рiшення розташувати це поселення на 20 верст нижче новосербського кордону, сформувати його за принципами слобiдських полкiв i пiдпорядкувати коменданту фортецi святої Єлизавети.
Отже, на територiї Пiвдня України, що входила до складу Росiйської iмперiї, не рахуючи Запорожжя, iснували п'ять окремих управлiнь, бо Бахмутський полк, Українська лiнiя з ландмiлiцейським корпусом, Слов'яносербiя, управлiння фортецi святої Єлизавети i Новослобiдське поселення мали власних начальникiв. Цi територiї були виключенi з-пiд юрисдикцiї Коша i пiдлягали київському генерал-губернатору.
Характерно, що уряд вiддавав переселенцям не лише "дикi" територiї, а i землi, на яких знаходилась велика кiлькiсть козацьких зимiвникiв. З таких територiй козаки в багатьох випадках були змушенi переходити в нововизначенi межi Вольностей, залишаючи переселенцям свої церкви.
Обмеженням площi земель, якi знаходились в юрисдикцiї Коша, росiйський уряд намагався досягти кiлька цiлей. На колишнiй запорозькiй територiї створювались поселення, завданням яких була охорона окраїн росiйських земель вiд татар i козакiв; тим самим посилювався контроль над Запорожжям. З iншого боку, з утворенням поселень збiльшувалося не-козацьке населення Пiвдня України. Тим самим створювались умови для господарського розвитку регiону в разi лiквiдацiї Вольностей Вiйська Запорозького. Певною вiхою в полiтицi росiйського уряду по вiдношенню до Запорожжя став 1756 р., який ознаменувався передачею справ Лiвобережної України iз вiдомства Колегiї закордонних справ до Сенату. Це призвело до обмеження компетенцiї гетьмана i мiсцевих установ, до посилення влади центральних органiв Росiйської iмперiї на Лiвобережнiй Українi i Запорожжi.
На початку другої половини XVIII ст. змiнилось ставлення росiйської влади до українського духовенства. В 1752 р. київський митрополит представив до Колегiї закордонних справ свiй рапорт, в якому домагався повернення пiд владу митрополiї Переяславської єпархiї i Києво-Межигiрського монастиря, прав безапеляцiйного митрополичого суду i дозволу друку церковних книг. На це прохання Синод вiдповiв вiдмовою, а за проведення в Переяславi елекцiйного собору для виборiв нового владики митрополит навiть дiстав догану. В 1757 р. митрополит Тимофiй Щербацький був переведений, за наказом уряду, до московської кафедри, що суперечило умовам приєднання Київської митрополiї до Московської патрiархiї, згiдно з якими митрополити повиннi були займати київську кафедру до кiнця свого життя.
В 1764 р. царський уряд зробив ще один крок в напрямi унiфiкацiї управлiння Росiйською iмперiєю. 10 листопада Катерина II, яка нещодавно зайняла росiйський престол, видала указ про скасування гетьманського правлiння [105.-C.961-962]. Замiсть нього була вiдновлена дiяльнiсть Малоросiйської колегiї, на Іолi якої був поставлений генерал-губернатор П.О.Румянцев. За указом iмператрицi, вiдтепер Запорозьке Вiйсько повинно було пiдлягати Малоросiйськiй колегiї [105.-C.962;159.-C.70]. Це призвело до ще бiльшого посилення тиску на Запорожжя. Малоросiйська колегiя нехтувала правами Коша в керiвництвi справами Вольностей, прагнула звести їх нанiвець. За наказом Румянцева були збiльшенi вiйськовi та iншi повинностi, вимагалася видача росiйськiй адмiнiстрацiї втiкачiв, до Запорожжя надсилались урядовi залоги i були заснованi новi укрiплення.
В 1766 р. Катерина II видала манiфест про скликання Комiсiї для вироблення нового Уложення. Iмператриця вирiшила довести до кiнця працю щодо кодифiкацiї росiйських законiв, розпочату Петром I, i провести її на засадах "нової фiлософiї i науки", вiдкритих добою Просвiти. Згiдно з iдеями просвiтництва, закони слiд було укладати не бюрократичними засобами, а за участю представникiв громадськостi. Як наслiдок - скликана Комiсiя, до якої ввiйшло 28 представникiв вищих державних установ - Сенату, Синоду та колегiй, i 537 виборних представникiв вiд рiзних станiв i груп населення. Серед них були i запорозькi козаки - вiйськовий суддя Павло Головатий i курiнний отаман Моiсей Скапа [265.-C.340].
Запорозьке Вiйсько доручило своїм депутатам, мiж iншим, клопотати про пiдтвердження прав i вольностей, наданих Вiйську, духовенству i шляхетству польськими королями та литовськими князями i пiдтверджених росiйськими iмператорами. Крiм того, запорозькi депутати повиннi були домагатися заборони поселення iновiрцiв i розкольникiв на територiї Вольностей, а також переведення Вiйська з-пiд вiдомства Малоросiйської колегiї до юрисдикцiї Колегiї закордонних справ. В наказах зазначалося, що навiть Богдан Хмельницький i його наступники не втручались у внутрiшнi справи Сiчi, а "Малоросiйський уряд ордерує i пропонує у вiйську, немов пiдлеглу собi команду, в чому вiйсько, зазнаючи собi чималу кривду, пiд тим урядом бути не бажає" [77.-Арк.167-171].
На дiяльнiсть Комiсiї для складання нового Уложення покладало великi надiї i українське духовенство, яке прагнуло якщо не повернути втрачену церковну автономiю, то хоча б затримати частину старих прав, якими вiдрiзнялись форми українського церковного життя вiд росiйських. Представниками українського духовенства були складенi 74 "пункти", до яких увiйшли питання полiтичного, нацiонального, релiгiйного i станового характеру. Вiдносно полiтико-нацiональних вимог, духовенство прагнуло повернення української автономiї. В загальноцерковнiй справi духовенство домагалось вiльного обрання київських митрополитiв i архiмандритiв Києво-Печерської Лаври, звiльнення їх з-пiд юрисдикцiї Синоду; пiдтримки українських освiтнiх установ - Київської Академiї i Чернiгiвського колегiуму; пiдтримки справи друку книжок i їх вiльного продажу. Можна погодитися з думкою О.Єфименко про те, що симпатiї украiнського духовенства в наказах до Комiсiї для складання нового Уложення були спрямованi на вiдновлення старовинних прав. Це пояснювалось розгляданням духовенством церковного минулого України (не лише до пiдпорядкування киiвського митрополита московському патрiарху, а i деякий час пiсля цього, доки виконувались пункти жалувальної грамоти 1686 р.) як дещо подiбного до втраченого раю. Сучасний стан церковної справи був недовподоби українському духовенству, що i вiдбилося в наказах до Комiсiї. Саме тому Катерина II виказала упереджене ставлення до духовних осiб України з їх "честолюбством та заразою вiд зiпсованих правил римського духовенства". Становi побажання українського бiлого духовенства зводилися до прагнення отримати привiлеї, якi мала шляхта, включаючи звiльнення вiд сплати податкiв i виконання повинностей. Чорне духовенство прагнуло затвердження за монастирями прав упривiльованих великих земельних власникiв.
Проте, накази як запорожцiв, так i українського духовенства залишилися нереалiзованими. Синод навiть не включив у наказ своєму делегатовi в Комiсiї найбiльш смiливих домагань українського духовенства. До того ж, i сама праця Комiсiї, розпочата в Іервнi 1767 р., не мала успiху i припинилась в кiнцi 1768 р. нiбито з причини вiйни з Туреччиною.
На цей час одним з головних напрямкiв спiлкування запорожцiв з росiйською адмiнiстрацiєю стало листування з приводу участi козацтва у гайдамацькому русi. Запорозьке керiвництво, виконуючи розпорядження росiйського уряду, було змушене проголосити гайдамакiв "самовiльниками i розбiйниками", ловити i карати їх. Проте, безумовно, симпатiї запорожцiв були на боцi гайдамакiв, як борцiв проти нацiонально-релiгiйних утискiв українцiв. Багато хто iз запорожцiв не лише надавав допомогу гайдамакам, але i сам ставав до їх лав. Польськi i турецькi властi неодноразово скаржились росiйському урядовi на запорожцiв за пiдтримку, яку тi надавали гайдамакам. Це створило в очах росiйських урядовцiв погляд на козакiв як на людей неспокiйних i навiть шкiдливих, що становлять загрозу спокою на пiвденних окраїнах Росiйської iмперiї [158.-C.465-466]. З появою на престолi Катерини II з її централiзаторськими планами i полiтикою скасування автономних територiй в межах iмперiї, гайдамацький рух було придушено, а стосунки запорожцiв з росiйською владою ще бiльше загострились.
Катерина II продовжила полiтику заселення земель Запорожжя, розпочату її попередниками. За бажанням iмператрицi, командир ландмiлiцейського корпусу i Української лiнiї генерал-поручик Мельгунов розпочав здiйснення далекоглядного плану заселення "запорозької обширної пустелi i безлюдного степу здiбним християнським народом, до земельного господарства i вiйськової служби равновлаштованим" [250.-C.67]. Указом iмператрицi вiд 22 березня 1764 р. була вiдкрита Новоросiйська губернiя, з повiтами i двома головними провiнцiями - Єлисаветинською, до складу якої ввiйшли Ново-Сербiя, Новослобiдський полк i фортеця святої Єлизавети, i Єкатеринiнською, з Слов'яносербiєю, Українською лiнiєю i Бахмутським козачим полком. Внаслiдок цiлеспрямованої полiтики росiйського уряду територiя Новоросiйської губернiї почала швидко заселятися i за досить короткий час чисельнiсть її мешканцiв значно збiльшилася.
Землi Новоросiйської губернiї були виключенi з парафiї київських митрополитiв. Всi їх церкви належали до трьох єпархiй: Єлисаветинська провiнцiя в релiгiйнiй справi пiдлягала єпископу Переяславському; Єкатерининська - єпископу Бiлгородському; Бахмутський полк залежав вiд єпископа Воронезького [250.-C.76]. Територiя Новоросiйської губернiї не входила до складу Запорозьких Вольностей, тому в церковнiй справi не пiдлягала Старокодацькому правлiнню i Межигiр'ю. В Новоросiйськiй губернiї, на вiдмiну вiд Запорожжя, були створенi протопопiї i нове намiсне правлiння. Так, iз довiдки до Переяcлавської консисторiї відомо, що Єлисаветинська провiнцiя складалася з трьох протопопiй: перша знаходилась в фортецi святої Єлизавети, друга - в першiй Новомиргородськiй ротi Хорватового гусарського полку, третя - в Криловському шанцi Пандурського гусарського полку. Крiм того, iснувало Кам'янське намiсне правлiння, духовним намiсником в якому був Артемiй Зосимович [253.-C.343]. У травнi 1774 р. в Кременчуцi було вiдкрито "головну протопопiю" Новоросiйської губернiї, вiд якої стали залежати парафiї Кобеляцької i Сорочинської протопопiй.
Незважаючи на незалежнiсть церков Новоросiйської губернiї вiд Коша, запорозька старшина iнодi робила спроби керувати їх справами. Але подiбнi втручання старшини носили своєрiдний характер. Так, запорожець Опанас Фрiдрiх наказував поминати iмена кошового керiвництва пiд час лiтургiї в церквi слободи Зеленої, яка знаходилась в Єлизаветинськiй протопопiї Переяславської єпархiї [88.-C.114-118].
Мiж запорожцями i керiвництвом сумiжних з Вольностями земель вiдбуваються в цей час Іисельнi конфлiкти, якi, мiж iншим, торкаються i церковної справи. В 1775 р. торський прапорщик Боженков i поручик Бахмутського гусарського полку Мазан зробили спробу заарештувати запорозького полкового писаря Iвана Неживого, осавула Федора Сербина i ще десятьох запорожцiв, якi прийшли говiти до Святогорського монастиря. Пiд час служiння лiтургiї, на якiй були присутнi запорозькi козаки, Мазан з гусарами вдерся до монастирської церкви i наказав запорожцям йти пiд арешт за перетинання карантинної лiнiї, яка нiбито проходила бiля монастиря. Крiм того, Мазан наказав вiдiбрати у Святогорського монастиря коней, подарованих козаками. За цих коней мiж братiєю святої обителi i гусарами навiть вiдбулася бiйка, пiд час якої осавулу Сербину з частиною запорожцiв вдалося втекти. З приводу такого вчинку сусiдiв кошове керiвництво, заручившись пiдтримкою начальства монастиря, написало скаргу слобiдсько-українському губернатору Щербинiну. В листi Коша зазначалося, що запорожцi були "заарештованi даремно, з єдиної сумiжньої забирателiв недоброзичливостi". Кiш звернувся до Щербинiна з проханням "служити усiм... аби вони таких вчинкiв, кої недобрi, не дiяли, але по сусiдству дружно жили з запорозьким вiйськом, причому нiчого вiйськового не захоплюючи" [261.-C.116].
Кiш, не маючи змоги протистояти дiям росiйської адмiнiстрацiї по обмеженню на пiвночi територiї Запорозьких Вольностей, поширив колонiзацiю земель, якi знаходились на пiвднi i сходi вiд Запорожжя. Так був заснований ряд слобiд i зимiвникiв на територiях, якi належали татарам i донським козакам. Серед них були поселення на Мiусi i слобода Кислякiвка, в яких запорожцi звели церковнi споруди.
Разом з тим, кошове керiвництво розумiло, що протистояти втручанню росiйської адмiнiстрацiї можна лише розпочавши широку колонiзацiю Вольностей Запорозьких переселенцями, якi будуть пiдлягати Кошу. Тому П.I.Калнишевський почав роздавати селянам, якi переселялись до Запорожжя, землю в користування. Обов'язковою умовою для новоприбулих було заняття землеробством. Завдяки таким дiям запорозького керiвництва розпочалася небачена до цього емiграцiя до Вольностей. Поповнювалось населення Запорожжя i пiд час росiйсько-турецької вiйни. В 1770 р. запорозький старшина Данило Третяк вiдбив у татар полонених волохiв i євреїв. За розпорядженням Коша, всi волохи були оселенi в Кодацькiй паланцi.
В 1770 р. вздовж новоствореної Днiпровської лiнiї, за розпорядженням уряду, були поселенi вiдставнi солдати з родинами, до функцiї яких входив догляд за роботами пiд час будiвництва фортець. Звичайно, при такому бурхливому зростаннi народонаселення на Пiвднi України збiльшувалась i кiлькiсть слобiд, в яких виникали церкви i дiяло православне духовенство.
Проте, з ряду причин в кiнцi 60-х - на початку 70-х рр. Запорожжя втратило значну частину свого населення. З середини сiчня до початку березня 1768 р. на Запорожжi продовжувалась страшна хуртовина, внаслiдок якої загинула чи не половина мешканцiв цього регiону. Такою ж холодною була i зима 1769 р. На початку росiйсько-турецької вiйни 1768-1774 рр. татари взяли в полон велику кiлькiсть мешканцiв Запорожжя. В 1770 р. на територiї Вольностей спостерiгався неврожай i голод, внаслiдок чого загинуло багато людей. Наступного року на Запорожжi спалахнула епiдемiя морової язви, яка спустошила Романкове, Новий i Старий Кодак, Самару, Перещепино, а також багато слов'яносербських шанцiв. Навеснi 1772 р. Запорожжя понесло значнi втрати вiд повенi, а влiтку того ж року тут спалахнула епiдемiя чуми [253.-C.335-338;213.-C.47].
В той же час на стан запорозької церкви негативно вплинули тi зовнiшньо- i внутрiшньополiтичнi процеси, якi вiдбувалися в життi Вольностей Запорозьких. Вiйна з Туреччиною, будiвництво фортець Днiпровської лiнiї, заходи росiйського керiвництва щодо унiфiкацiї управлiння iмперiєю викликали протидiю з боку вiйськового товариства.
До цього додались ще й подiї, пов'язанi з переселенням на Запорожжя старообрядцiв, якi викликали хвилювання серед козакiв. У 1762 р. було дозволено повернутися до Росiї закордонним старообрядцям. Згiдно з планами росiйського уряду, вони оселялись на запорозьких землях i стали, таким чином, небажаними сусiдами козацтва. 27 серпня 1765 р. Потьомкiн прохав iмператрицю видати розпорядження "для цих старообрядцiв на вищезгаданiй землi звести монастир i кiлька церков парафiяльних" [55.-Арк.1-2]. Пiд час росiйсько-турецької вiйни генерал Румянцев направив iз Молдавiї на поселення в Новоросiйську губернiю 1242 родини старообрядцiв, якi колись втекли з Росiї до Польщi i Бесарабiї. Новоприбулi оселились поруч зi своїми одновiрцями i влаштували кiлька слобiд. В той же час до Новоросiйської губернiї прийшла велика кiлькiсть старообрядцiв iз внутрiшнiх губернiй Росiї. Старообрядцi мали пiдтримку з боку Потьомкiна, який надавав їм Іисельнi пiльги, i з огляду на це самовiльно займали землi запорожцiв, оселялись на них, будували свої каплицi i молитовнi будинки. Козаки, якi здавна неприязно ставились до старообрядцiв, вбачали в дiях уряду по заселенню ними запорозьких земель обмеження прав Коша. Оточенi росiйськими вiйськами, козаки не мали змоги вiдкрито виступити проти такої дiяльностi уряду. Своє незадоволення вони прявляли в "ремствуваннi" на росiйську адмiнiстрацiю, вiдмовi вiдвiдувати церкви i вбивствах старообрядцiв. Хвилювання не стихали довгий час, i були припиненi лише пiсля розорення Сiчi.
Оселення на запорозьких землях старообрядцiв, якi не знаходились пiд юрисдикцiєю Коша, ще бiльше звузило територiю, яка була у фактичному пiдпорядкуваннi вiйськовому керiвництву. Володiння запорозьких козакiв дещо збiльшилися в 1774 р., пiсля заключення Кючук-Кайнарджийського миру. Тодi до Запорожжя перейшла велика дiлянка землi на лiвому березi Днiпра, навпроти Кiнбурна, i землi, якi знаходились мiж гирлами Кам'янки, Буга i Ташлика. Таким чином, напередоднi зруйнування Сiчi кордони Запорозьких Вольностей визначались так: вiд рiки Бахмут нижче Старої Української лiнiї вздовж лiвого берега Орiлi, вiд гирла Орiлi до Буга, вздовж 600 верст; вiд гирла Берди до Старої Української лiнiї, ушир 350 верст; на сходi кордон визначався межами Земель Вiйська Донського, на пiвднi i заходi - межами з турецькими землями i Азовським морем [174.-C.5].
В останнє десятирiччя iснування Нової Сiчi, тобто в перiод правлiння Катерини II, значно посилилось втручання росiйського керiвництва в справи українського духовенства. 18 березня 1770 р. київському митрополиту було заборонено називатися "Митрополитом Малої Росiї", а залишено було тiльки "Київський i Галицький". Заборона не була несподiваною, бо листування з цього приводу мiж митрополитом Арсенiєм Могилянським i Синодом велось ще в 1766-1767 рр.. Арсенiй вiдстоював своє право на вживання старого титулу, посилаючись на давнi царськi грамоти, але Синод у своєму рiшеннi виходив зi стану церковної справи на той час, пояснюючи, що "Мала Росiя" знаходиться не лише в Київськiй, а i в Переяславськiй i Чернiгiвськiй єпархiях. Не викликає сумнiву, що у виключеннi з титулу київського митрополита згадки про "Малу Росiю", ще бiльшу роль, нiж названа Синодом причина, вiдiгравали полiтичнi мотиви.
В тому ж 1770 р. київським митрополитом був призначений архiєпископ Гавриїл Кременецький, який до цього 34 роки знаходився на церковнiй службi у Великоросiї. Це призначення негативно вiдбилося на правах київських владик, бо в особi Гавриїла Кременецького iмператриця знайшла ревного провiдника своєї централiзаторської полiтики у вiдношеннi до України. Всi розпорядження Синоду, спрямованi на скорочення прав Київської єпархiї, не зустрiчали опору з боку митрополита, а пасивно ним виконувались.
Логiчним завершенням полiтики, яка проводилась росiйським урядом у вiдношеннi як до України, так i до Запорожжя, стало скасування в 1775 р. Нової Сiчi. 5 червня 1775 р. вiйська пiд керiвництвом генерал-поручика Петра Текелi зайняли i розорили Сiч. Через два мiсяцi пiсля цього вийшов манiфест, який сповiстив про зайняття Сiчi вiйськами i про знищення Коша i навiть iменi "вiйська Запорозького низового". В манiфестi були перелiченi i причини, нiбито з яких уряд пiшов на цей крок. Проте, основною причиною лiквiдацiї Вiйська Запорозького була невiдповiднiсть господарських i полiтичних стосункiв, якi склалися на Запорожжi, полiтицi росiйського уряду. Для Катерини II iснування Вольностей Запорозьких з їх вiдмiнними вiд загальноросiйських системою управлiння, законами, особливою системою ведення господарства стало наперешкодi здiйсненню централiзаторських i унiфiкаторських планiв.
Пiсля лiквiдацiї Сiчi запорозькi землi були подiленi на кiлька частин. Iнгульська паланка склала Iнгульський, Кодацька - Нiкопольський, або Ольвiопiльський, повiти Новоросiйської губернiї. Самарська, Протовчанська, Орiльська та Кальмiуська паланки переданi Азовськiй губернiї пiд назвами Самарського, Новоселицького, Личкiвського, Барвiностепського, Кiнсьководського та Кальмiуського повiтiв.
Згiдно з планами Потьомкiна, на територiї Новоросiйської та Азовської губернiй була заснована самостiйна єпархiя, яка отримала назву Слав'янська i Херсонська. Їй стали пiдлеглими церкви, якi ранiше вiдносились до вiдомства Переяславського, Бiлгородського i Воронезького єпископiв. 9 вересня 1775 р. вийшов указ iмператрицi, в якому зазначалося, що створення Слов'янської i Херсонської єпархiї "ознаменує ... в тому краї придбання , щасливою вiйною i славетним миром зробленi, розповсюдiвшi Всеросiйської держави кордони" [98.-C.133].
Пiсля утворення Слав'янської i Херсонської єпархiї Старокодацьке духовне намiсне правлiння продовжувало iснувати. Воно було розташоване на землях, якi ввiйшли до складу Азовської губернiї, але вiдало i церквами губернiї Новоросiйської. Тому священики церков, що знаходились на правому березi Днiпра - Нового Кодака, Старого Кодака, Романкового, Кам'янського, Карнаухiвки, Комiсарiвки подали архiєпископу Слав'янському i Херсонському Євгенiю Булгарiсу "доношенiє" з проханням звiльнити їх з пiдлеглостi Старокодацькому правлiнню i запровадити для них нове правлiння [133.-C.11-12]. Прохання духовенства було пiдтримане Саксаганською вiйськовою канцелярiєю, i в сiчнi 1777 р. Євгенiй Булгарiс його задовольнив. Старокодацьке духовне намiсне правлiння було лiквiдоване, а церкви, якi знаходились у його вiдомствi, переданi пiд керiвництво двох правлiнь - правобережнi до новоутвореного Слав'янського, а лiвобережнi - до Самарського духовного правлiння [252.-C.30]. Тим самим було лiквiдовано залишки запорозької церковної органiзацiї.
Таким чином, у перiод Нової Сiчi умови для церковного будiвництва на Запорожжi склалися неоднозначні. Активна полiтика колонiзацiї регiону, що проводилась як росiйською адмiнiстрацiєю, так i кошовим керiвництвом, призвела до значного збiльшення населення на Пiвднi України. Як наслiдок, маємо зростання кiлькостi церков, каплиць та скитiв, розвиток церковного устрою. З iншого боку, протягом 1734-1775 рр. царський уряд проводив полiтику обмеження автономiї Коша в керiвництвi справами Запорожжя, в тому складi i релiгiйними. Росiйський уряд обмежував територiю Вольностей Запорозьких, внаслiдок чого частина козацьких церков, якi знаходились на вилученiй з-пiд вiдома Коша землях, стала недоступною для запорожцiв, яким було наказано перенести свої поселення в нововизначенi межi Вольностей. З вiдома кошового керiвництва були вилученi i значнi територiї в межах Запорозьких Вольностей, на яких були розмiщенi росiйськi вiйськовi команди i поселенi старо-обрядцi.
В період Нової Січі кілька разів змінювалась система підпорядкування Війська Запорозького. Київські генерал-губернатори, гетьман К.Розумовський, Малоросійська колегія втручалися у справи Запорозьких Вольностей, прагнули контролювати і керувати діяльністю військового товариства. В результаті неодноразово виникали конфлікти між Кошом і урядовою адміністрацією, що врешті-решт стало однією з причин ліквідації Січі, отже, і церковної системи запорожців.
Протягом 1734-1775 рр. внаслiдок полiтики уряду, спрямованої на унiфiкацiю управлiння, поступово скасовувались привiлеї українського духовенства i права київської духовної влади. Це не могло не вiдбитися на характерi управлiння церковною справою на Запорожжi.

Кiлькiсть та топографiя релiгiйних споруд на територiї Вольностей Вiйська Запорозького. Ставлення суспiльства до релiгiї значною мiрою вiдбивається в кiлькостi релiгiйних споруд, в яких його члени задовольняють духовнi потреби. Наявнiсть розгалуженої церковної системи, яка включає велику кiлькiсть церков, каплиць, скитiв, монастирiв i охоплює всю заселену територiю є свiдченням високої релiгiйностi суспiльства, принаймнi зовнiшньої. З iншого боку, невелика кiлькiсть релiгiйних споруд на територiї, яка займає значну площу i має багато населення, в бiльшостi випадкiв (при вiдсутностi зовнiшнiх перешкод для церковного будiвництва) є проявом або низької релiгiйностi людей, або їхньої особливої релiгiйної свідомості, яка дозволяє задовольняти релiгiйнi потреби не звертаючись до послуг церков, каплиць, скитiв та монастирiв. Тому для розумiння релiгiйностi запорожцiв, особливостей церковного устрою Вольностей важливе мiсце посiдає дослiдження кiлькостi та топографiї релiгiйних споруд на Запорожжі, їх спiввiдношення з кiлькiстю i розташуванням населення.
Про загальну кiлькiсть монастирiв, церков, каплиць i скитiв на територiї Запорозьких Вольностей в iсторичнiй лiтературi єдиної думки немає. Козак Корж, який мешкав на Запорожжi в часи Нової Сiчi, згадував, що церкви, крiм сiчової та монастирських, знаходилися лише в шести поселеннях Запорозьких Вольностей: Новому i Старому Кодаку, Самарi, Карнаухiвцi, Романковi i Могильовi [111.-C.55].
Слiд за Коржем, протоiєрей Кирило Оранський писав, що на Запорожжi знаходилось 8 церков i одна iночеська пустинь [219.-C.829].
Згiдно з даними, наведеними А.Скальковським, на Запорожжi, крiм перелiчених Коржем, знаходились ще 8 церков i одна каплиця: в Кам'янцi, при гирлi Берди, в Микитинi, Котiвцi, Личкiвцi, Гардi, урочищi Перевiзському, бiля Шингирiйського ретраншементу i в зимiвнику Гордiя Полоза [237.-C.116-117]. Спираючись на повiдомлення А.Скальковського, М.Аркас писав: "У Сiчi була церква Покрови, 14 церков по паланках, 2 походнi церкви i Самарський монастир" [131.-C.333].
За даними, наведеними Феодосiєм (Макарiєвським), на територiї Запорозьких Вольностей знаходилось близько 50 релiгiйних споруд [252;253]. Втiм, Макарiєвський зауважив, що крiм описаних ним храмiв Божих, у XVIII ст. iснували ще кiлька церков i парафiй [252.-C.25]. За пiдрахунками Д.I.Яворницького, наведеними в "Iсторiї запорозьких козакiв", в межах Запорозьких Вольностей знаходилось 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити i одна молитовна iкона. Вони були розташованi в 53 населених пунктах [270.-C.272]. Такi кiлькiснi данi є найбiльш поширеними в iсторичнiй лiтературi. О.АпановиІ в "Розповiдях про запорозьких козакiв" писала: "В межах Вольностей Вiйська Запорозького нараховувалось 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити, одна молитовна iкона - у 53 поселеннях та урочищах" [130.-C.212-213]. Тi ж самi данi наводяться О.Апанович у статтi "Запорозька церква: автономнiсть i демократичнiсть" [127.-C.8]. Однак, наведений Д.I.Яворницьким перелiк не можна визнати коректним. В список релiгiйних споруд "у межах вольностей запорозьких козакiв" вiн включив Покровську церкву, розташовану в урочищi Кагальнику, i каплицю при гирлi Мiуса, заснованi вiдповiдно близько 1750 i 1769 рр. [270.-C.289]. Проте, згiдно з указом Сенату вiд 30 квітня 1746 р. землi, розташованi на схiд вiд Кальмiусу, належали до володiнь донських козакiв [102.-C.544-545]. Отже, i Кагальник, i Мiус не входили до Запорозьких Вольностей. Помилковим є i включення до списка релiгiйних споруд на територiї Вольностей церков у Тройницькому, Омельнику, Ка-лужиному, Бородаївцi, Домотканi, Орлику, Лелекiвцi [270.-C.272-279]. Всi цi церкви були спорудженi на землях, якi на той час вже належали до Ново-Сербiї i Новослобiдського полку [270.-C.46-48]. Серед запорозьких церков Д.I.Яворницький називає i тi, будiвництво яких було завершено вже пiсля лiквiдацiї Нової Сiчi [270.-C.281-282].
Iван Власовський, не роблячи нiяких пояснень i не пiдтверджуючи свою точку зору фактами, писав, що в Запорозькому краї знаходилось 70 церков [143.-C.232-233].
На думку В.Голобуцького, на територiї Запорозьких Вольностей крiм Самарського, знаходився ще один монастир - Нефорощанський. З такою точкою зору не можна погодитися, бо Нефорощанський Святоуспенський монастир знаходився на правому березi Орiлi, а пiвнiчний кордон запорозьких володiнь проходив вздовж лiвого берега цiєї рiки [275.-C.10].
Таким чином, в iсторичнiй лiтературi маємо досить суперечливi данi про кiлькiсть релiгiйних споруд на територiї Запорозьких Вольностей. Спiвставлення вищеперелiчених повiдомлень з документальними матерiалами дозволило встановити, що в перiод Нової Сiчi на територiї Вольностей знаходився один монастир - Самарський. Можна говорити про наявнiсть церков у 35 населених пунктах: на Сiчi, в Новому i Старому Кодаку, Романковi, Кам'янцi, Микитинi, Карнаухiвцi, Дериївцi, Мишуриному Розi, урочищі Житловій Саксагані, Плахтеєвцi, Старiй Самарi, Самарчику, Кам'янцi (навпроти Нового Кодака), при Кальмiусi,у Личковi, Курилiвцi, Петрикiвцi, Бригадирiвцi, Миколаївцi Рудiвцi, Бахмутi, зимівниках на місці села Підгірного, Гардi, в Кислякiвцi, Шульгеєвцi, при гирлi Берди, на місці Половицi, Козирщинi, Перещепинi, Письмичiвцi, Сердюківцi, Пишнiвцi, Калантаївцi, Ревiвцi, урочищi Перевiзькому.
Каплицi знаходились у 19 населених пунктах: Гупалiвцi, урочищі Займище, Чувилiнiй балцi, урочищу Звонецькому, урочищі Шолохово, в зимiвниках Вертебнага, Семена Панчохи, Василя Сухинi i Гавриїла Моторного, Дороша, Коваля, Полоза, зимiвнику при рiчцi Вовчiй, слободі Могильові, Губининському хуторi, Межирiччi, в балцi Лозовiй, Петрівському, у зимiвнику на мiсцi слободи Жеребець i сторожi на мiсцi слободи Андрiївки.
На Запорожжi iснувало i два скити: в Кочережках i Дмитрiвцi, а також похiдна iкона, розташована бiля станцiї запорозького козацтва при рiчцi Чорнухiнiй.
У деяких населених пунктах - Бабайкiвцi, Котовцi будiвництво церков розпочалося до 1775 р., але завершено було вже пiсля скасування Сiчi.
Церкви в Дніпровій-Кам'янці та Зеленому були влаштовані між 1750 і 1755 роками на території, яка в 1752 році війшла до складу Ново-Сербії.
В Могильовi, Личковi в перiод Нової Сiчi замiсть каплиць були спорудженi церкви.
Таким чином, можна говорити про те, що на всiй територiї Запорозьких Вольностей релiгiйнi споруди знаходились не менше ніж у 58 населених пунктах [193.-C.54-60]. Лише незначна частина релiгiйних споруд була закладена до 1734 р. - Самарський Пустинно-Миколаївський монастир, Новокодацька Миколаївська церква, Старокодацька Михайлiвська церква, Бахмутськi Троїцька i Покровська церкви, Могилiвська каплиця, каплиця в зимiвнику Дороша, похiдна iкона при рiчцi Чорнухiнiй, церкви в Личковi i Микитинi, кiлька iнших споруд. Бiльшiсть же iз запорозьких храмiв Божих була заснована пiд час iснування Нової Сiчi. Їх виникнення було тiсно пов'язане зi зростанням кiлькостi населення Запорозьких Вольностей.
За пiдрахунками дослiдникiв, якi займалися питанням кiлькостi запорожцiв, на середину 30-х рр. XVIII ст., тобто на час повернення козакiв у пiдданство Росiйської iмперiї, чисельнiсть вiйськового товариства не перебiльшувала 10 тисяч чоловiк [239.-C.220-221;244.-C.90;270.-C.154;271.-C.451]. З урахуванням одружених козакiв, членiв їх родин i селян населення Запорожжя у той час не перебiльшувало 30 тисяч [160.-C.332].
Протягом 1734-1775 рр. на Пiвднi України проходили процеси, внаслiдок яких населення Запорозьких Вольностей значно збiльшилося. На момент скасування Сiчi воно складало близько 200 тисяч чоловiк [158.-C.463;176.-C.44].
При такiй кiлькостi населення наявнiсть на Запорожжi близько шести десяткiв релiгiйних споруд не була достатньою для задоволення релiгiйних потреб. До того ж, розмiщення релiгiйних споруд на територiї Запорозьких Вольностей було досить нерiвномiрним. Це напряму було пов'язано з кiлькiстю населення i населених пунктiв по паланкам. Найбiльш заселеними були Самарська, Кодацька, Орiльська i Протовчанська паланки.
Чисельним було населення Самарської паланки, розташованої на сходi вiд Кодацької, з обох бокiв рiчки Самари, на лiвому березi Днiпра. На територiї паланки були розташованi Самарський Пустинно-Миколаївський монастир, Самарчицька Троїцька церква, Миколаiвська церква в Миколаївцi Рудiвцi, Покровська церква в Бригадирiвцi, Преображенська церква в Кам'янцi, церкви в Пишнiвцi, Ревiвцi, каплицi в зимiвнику Дороша, в балцi Лозовiй, в Межирiччi, бiля запорозької берегової сторожi на мiсцi майбутньої слободи Андрiївки, в зимiвнику бiля слободи Жеребець, зимiвнику при рiчцi Вовчiй, скити в Дмитрiвцi i Кочережках тощо.
Самарська паланка, за висловом А.Скальковського, була "найважливiшою i найбагатшою частиною Запорожжя [237.-C.50]. Природнi багатства i досить вигiдне географiчне розташування її пiвнiчної частини створювали для цього всi передумови. Головну роль серед рiчок цiєї паланки вiдiгравали Днiпро i Самара. По них проходили торговельнi шляхи, вони мали броди i переправи, що використовувались козацтвом [265.-C.235-241]. На обох берегах Самари росли лiси. Ще Боплан писав про цю мiсцевiсть:"Самара кишить рибою, а довкола неї надзвичайно багато меду, воску, дичини i будiвельного лiсу" [237.-C.50].
Пiвнiчна частина Самарської паланки була досить вiддалена вiд татарських земель i захищена Днiпром, а її пiвнiчно-захiдна територiя була захищена ще й Самарою. Тому саме цей район паланки був найбiльш щiльно заселений. Тут знаходилась значна частина слобiд i зимiвникiв, в яких були розташованi релiгiйнi споруди. Iншi населенi пункти знаходились переважно бiля берегiв Днiпра, Вовчої та її притокiв.
В Кодацькiй паланцi, розташованiй мiж Днiпром, Базавлуком, верхiв'ям Iнгульця i Тясьмiном (з 1752 р. - кордоном з Ново-Сербiєю), знаходилась велика кiлькiсть багатонаселених слобiд i зимiвникiв. У багатьох з них були влаштованi релiгiйнi споруди. Так, на територiї паланки дiяли Старокодацька Михайлiвська, Новокодацька Миколаївська, Микитинська Покровська, Покровська церква в урочищі Житлова Саксагань, Карнаухiвська церква святої Варвари, Кам'янська церква Рiздва пресвятої Богородицi, Успенська церква на місці Половиці, Письмичiвська, Романкiвськi церкви; каплиці в урочищі Займище, зимівниках Панчохи, Вертебнага; Звонецька, Чувилiнська, Шолохiвська каплицi. На територiї, яка пiзнiше була зайнята Ново-Cербiєю i Новослобiдським полком, в Кодацькiй паланцi теж iснувало кiлька храмiв Божих: Семенiвська церква в Мишуриному Розi, Вознесенська церква в Дериївцi, Успенська церква в Плахтiївцi.
Велика кiлькiсть населення i, як наслiдок, наявнiсть багатьох церков i каплиць у Кодацькiй паланцi пояснюється рядом причин. В першу чергу, це сприятливi природнi умови. Розвинена гiдросистема - рiки Днiпро, Саксагань, Сура, Базавлук, Самоткань, Домоткань, Омельник та iншi - створювала умови для ведення сiльськогосподарських робiт, рибної ловлi, служила для сполучення мiж Запорожжям, Кримом, Туреччиною i Росiєю. Через землi Кодацької паланки проходили сухопутнi шляхи - Крюкiвський, Переволочанський, Микитинський. У межах паланки знаходилось i кiлька перевозiв, поруч з якими були розташованi слободи Мишурин Рiг, Романкове, Микитино.
На характер заселення Кодацької паланки вплинуло i її розташування вiдносно татарських i польських земель.
Бiльшiсть населених пунктiв Кодацької паланки знаходилась на її схiдному кордонi, вздовж правого берега Днiпра, а також бiля iнших великих рiк.
Досить великим було i населення Орiльської паланки, яка знаходилась мiж рiками Орiллю i Самарою. На сходi паланка межувала з Слов'яносербiєю. Орiльська паланка мала слiдуючi релiгiйнi споруди: церкви в Перещепинi, Козирщинi, каплицю в Гупалiвцi. На початку 70-х рр. в Гупалiвцi розпочалося будiвництво церкви в iм'я Рiздва Пророка, Предтечi i Хрестителя Iоанна. В цей же час розпочалося зведення церкви Преображенiя Господня в Котовцi i Миколаївської церкви в Бабайкiвцi. Проте, освяченi вони були вже пiсля лiквiдацiї Сiчi. В Личковому до 1737 р. iснувала церква, з 1740 р. - каплиця, а в 1773 р. до нього було перенесено Бригадирiвську Покровську церкву.
Для заселення Орiльскої паланки iснували досить добрi передумови. Так, наявнiсть на її територiї лiсiв, рiчок i озер сприяла розвитку господарства. Вiддаленiсть вiд татарських земель, захищенiсть рiками Днiпром i Самарою зменшували загрозу спустошення паланки вороже на-строєними сусiдами. Нарештi, межування з Лiвобережною Україною зiграло позитивну роль у поповненнi населення паланки переселенцями з-за пiвнiчного кордону [210.-C.35-36].
Серед паланок Запорозьких Вольностей чи не найбiльш щiльно заселеною була Протовчанська. Вона займала територiю мiж Орiллю i Протовчею. На досить невеликiй площi паланки розташовувалось багато слобiд i зимiвникiв, серед яких були Курилiвка з Георгiєвською церквою (в 1772 р. ця церква перенесена в Петрикiвку), Шуглiївка з церквою Успенiя Пресвятої Богородицi, Сердюкiвка з церквою. В Могильовi, який теж знаходився на землях Протовчанської паланки, iснувала каплиця, а 26 липня 1775 р. була освячена новозбудована церква.
Наявнiсть рiчок, лiсiв, родючих земель, далеке розташування вiдносно татарських територiй i межування з Лiвобережною Україною стали причиною великої населеностi Протовчанської паланки.
Iнгульска, або Перевiзька, паланка мала значно меншу щiльнiсть населення, нiж Протовчанська. На її обширних землях, розташованих вздовж лiвого берега Iнгульця, iснували лише двi церковнi споруди - похiдна церква в урочищi Перевiзькому i божниця з iконою Iiсуса Христа в зимiвнику козака Полоза. Головною причиною цього була малочисельнiсть населення i концентрацiя основної маси населених пунктiв на територiях, розташованих вздовж Iнгульця i правих притокiв Днiпра. На це, в свою чергу, вплинуло сусiдство з татарами.
Невеликим було населення i Кальмiуської паланки, розташованої мiж рiками Вовчою, Кальмiусом, Бердою i Азовським морем. Займаючи досить велику територiю, паланка мала небагато населених пунктiв. В них були розташованi лише три релiгiйнi споруди: похiдна Миколаївська церква в поселеннi на Кальмiусi, похiдна церква в поселеннi при гирлi Берди і каплиця в зимівнику Коваля. Макарiєвський так писав про цi землi: "У схiднiй i пiвденно-схiднiй Іастинi Запорожжя вiдкрите i вдале заселення степiв козацьким сiмейним народом почалось, власне, iз запровадження Азовської губернiї. Щоправда,... на Кальмiусi i на Новiй Днiпровськiй лiнiї iснувало кiлька населених маєтностей i до цього часу: але все це серед просторих i привiльних степiв було - крапля в морi, пiщинка в безкрайому океанi" [252.-C.8].
Природнi умови i тим бiльше географiчне розташування Кальмiуської паланки не були сприятливими для заселення її територiї. Цi землi, не маючи достатньої кiлькостi рiчок i лiсiв, були бiднi вологою. Велика спека досить часто випалювала всю рослиннiсть. Паланка, знаходячись на кордонi з ногайськими ордами, не була захищена вiд їхнiх набiгiв нi широкими рiками, нi укрiпленим кордоном. Тому Кальмiуська паланка, яка "надзвичайно вiддаленiшою зоставалася" [237.-C.52], в основному служила для захисту запорозьких промисловцiв, якi ходили за сiллю на лимани поблизу сучасного Бердянська, на здобич звiра до Кальмiусу i на рибну ловлю в Азовське море [270.-C.34-35]. Крiм того, в функцiї паланкового керiвництва входило спостереження за пересуванням татар.
На заходi Запорозьких Вольностей, мiж Бугом i Iнгульцем,була розташована Бугогардiвська паланка. Її нечисельне населення було сконцентроване в основному в Гардi i зимiвниках бiля рiк. Тривалий час воно мало лише одну релiгiйну споруду - пересувну церкву в Гардi. Тiльки в 1774 р., коли до запорозьких земель була приєднана територiя, що знаходилась мiж гирлами Кам'янки, Буга i Ташликом, до складу Бугогардiвської паланки увiйшла Кислякiвка з церквою Спаса.
Причиною невеликої кiлькостi населення i, як наслiдок, наявностi лише двох релiгiйних споруд на територiї паланки було несприятливе географiчне положення i її розташування на кордонi з польськими i татарськими землями. Вiдомо, що такi сусiди досить часто здiйснювали набiги на Запорожжя i неодноразово спустошували Гард, знищували його церкву.
Найбiльш малолюдною серед запорозьких паланок була Прогноївська, розташована на лiвому березi Днiпровського лимана. Про наявнiсть в її центрi - Прогноїнську - церкви або каплицi вiдомостей не знайдено. В Прогноях було заборонено заводити зимiвники, тому все їх населення складала вiйськова команда, в обов'язок якої входило спостереження за пересуванням татар i охорона промисловцiв, якi приходили iз Запорожжя "для нагромадження солi" [237.-C.52].
Таким чином, населення на територiї Завпорожжя розподiлялось край нерiвномiрно. Протовчанська, Орiльська паланки, пiвнiчнi i схiднi райони Кодацької, захiдна i особливо пiвнiчна частина Самарської паланки мали досить велику щiльнiсть населення. Меншою вона була на заходi i пiвднi Кодацької, пiвденному сходi Самарської, пiвднi Кальмiуської паланки, на територiях вздовж Iнгула i правих притокiв Днiпра в Iнгульськiй паланцi. Досить незначним було населення внутрiшнiх районiв Кальмiуської паланки, Бугогардiвської i Прогноївської паланок. Розмiщення населення Запорозьких Вольностей було провідним фактором географiї розташування релiгiйних споруд.
Треба зауважити, що парафiї багатьох запорозьких церков були "надто розпорошенi i простягались на велику вiдстань" [252.-C.29]. Так, до парафiї Новокодацької Миколаївської церкви належали слободи i зимiвники, розташованi вiд неї на вiдстанi 15 - 35 верст [252.-C.29]. Парафiя Микитинської Покровської церкви складалась бiльш нiж з 300 зимiвникiв [252.-C.65].
Проте, iнколи в мiсцях, де знаходилась велика кiлькiсть населених пунктiв, не малося нi церков, нi каплиць. Так, не знайдено повiдомлень про iснування релiгiйних споруд на значнiй територiї, що знаходилась вздовж лiвого берега Днiпра в межах Самарської паланки i на якiй було розташовано багато запорозьких зимiвникiв. Вiдсутнi вiдомостi про наявнiсть хоча б одного храма Божого в Прогноївськiй паланцi. Немає даних про iснування церков або каплиць на значнiй територiї Бугогардiвської паланки, на якiй розташовувались козацькi зимiвники.
З iншого боку, iнколи релiгiйнi споруди влаштовувались на територiях, якi мали досить незначну кiлькiсть населення. Так, на мiсцевостi при рiчцi Вовчiй, де було лише декiлька зимiвникiв, за розпорядженням Коша було споруджено каплицю [253.-C.32]. В лiсi Самарського монастиря, у "вiдлюднiй пустиннiй маєтностi його" [250.-C.60] в часи Нової Сiчi iснувала каплиця.
Такий стан справ пояснюється рядом причин. Населення зимiвникiв, якi засновувались на далекiй вiдстанi вiд дiючих церков, каплиць i монастирiв, в бiльшостi випадкiв не залишалося без можливостi задовольнити християнськi потреби. Запорожцi, для релiгiйностi яких була ха-рактерна вiдсутнiсть прагнення точно дотримуватись релiгiйних обрядiв, дуже часто не маючи можливостi вiдвiдувати храми Божi, молилися перед iконами, якi знаходились у козацьких хатах [250.-C.59], або ж навiть обходилися i без iкон, здiйснюючи молитву просто ставши обличчям на схiд [100.-C.132].
Ченцi i священики, якi приходили до Запорожжя для збирання милостинi, в багатьох випадках вiдвiдували не лише багатолюднi слободи, а i найвiддаленiшi зимiвники. Звичайно, це робилося не тiльки для задоволення релiгiйних потреб запорожцiв, а i для отримання пожертв вiд козакiв, якi не мали змоги часто бувати у храмах Божих [94.-C.15]. Проте, саме завдяки таким духовним особам багато хто з козакiв не залишався без задоволення християнських потреб.
Iнколи пустельники-ченцi, обравши для свого поселення Запорожжя, мешкали там тривалий час, "у недiльнi i святковi днi збирали до себе хуторян i читали для них молитви i акафiсти, псалтир i четьї-мiнеї" [252.-C.216].
В деякi зимiвники, де не малося релiгiйних споруд, козаки самi запрошували ченцiв [252.-C.492-493].
Коли на територiї Запорожжя велися бойовi дiї, духовенство запорозьких церков задовольняло духовнi потреби населення, яке тимчасово переселилось на новi мiсця, рятуючись вiд ворожої навали. Так, 30 грудня 1771 р. Старокодацький намiсник повiдомляв київському митрополиту: "запорозького вiйська старшини i козаки, за випадок, який i досi з боку агарянського продовжується, бiля ... Кодаку рiзномiстно оселями своїми розташувались, у всяких потрiбних випадках, а паче надання заради хворим треб,... новокодацьких священикiв в тi свої козацькi зимiвники вiд парафiї постiйно вiдкликають" [252.-C.28].
Запорожцi користувалися послугами не лише козацьких церков, а i релiгiйних споруд, влаштованих в першу чергу для задоволення релiгiйних потреб росiйських вiйськових команд, що знаходились на територiї Вольностей. Так, козаки вiдвiдували Покровську церкву, споруджену у 1773 р. в Олександрiвськiй фортецi [48.-Арк.1]. Це було природньо, бо досить часто i росiйськi солдати користувались послугами козацьких церков [250.-C.43-44].
Запорожцi задовольняли духовнi потреби i в релiгiйних спорудах, якi знаходились за межами Вольностей [261.-C.115-116].
За розпорядженням Коша, Старокодацьке правлiння було зобов'язане направляти священикiв, якi знаходились в його вiдомствi, в тi населеннi пункти Запорожжя, де не малося церков, каплиць або скитiв [113.-C.56].
Розпорядженнями Коша в багатьох випадках пояснюється i виникнення релiгiйних споруд на тих територiях Запорожжя, якi мали дуже малочисельне населення. Так, Кiш видав накази влаштувати скити Самарського монастиря на берегах Самари i Вовчої. Це було зроблено для задоволення духовних потреб осiб, якi плавали по цим рiкам iз Днiпра в Азовське море [252.-C.473;100.-C.214-215].
Iнколи запорожцi, якi вирiшили присвятити себе служiнню Боговi, йшли в малонаселенi мiсцевостi Вольностей Запорозьких i там влаштовувалши каплицi. Саме так виникла каплиця Дороша в лiсi Самарського монастиря [250.-C.60-62;251.-C.320-321].
Таким чином, відсутність можливості відвідувати релiгiйні споруди не була перешкодою для задоволення духовних потреб населення. Тому на багатьох територiях Запорожжя, де були розташовані населенi пункти, не знаходилось жодної церкви або каплицi.
З iншого боку, заснування деяких релiгiйних споруд на Запорожжi здiйснювалося не стiльки для задоволення релiгiйних потреб мешканцiв тiєї мiсцевостi, де вони будувалися, скiльки для надання духовних послуг особам, якi проходили через її територiю. Iнколи релiгiйнi споруди засновувались людьми, якi вирiшили вiдiйти вiд мирського життя i присвятити себе служiнню Боговi. Цим пояснюється розташування деяких скитiв i каплиць у мiсцевостях, якi мали досить невелику кiлькiсть населення.
Для церковного будiвництва в перiод Нової Сiчi було характерним заснування козаками релiгiйних споруд за межами Запорозьких Вольностей. Значною мiрою це пояснюється полiтичною ситуацiєю, яка склалася в другiй половинi XVIII ст. на Пiвднi України. Козаки, не погоджуючись зi скороченням територiї Запорозьких Вольностей, вважали своєю значну частину земель, зайнятих Ново-Сербiєю, Слов'яносербiєю i донськими козаками. Тому багато запорожцiв не залишили цi землi i навiть заснували на них храми Божi. Так виникла церква в iм'я святої Варвари в слободi Орлику, iконостас i антимiнс для якої були привезенi iз похiдної запорозької церкви [270.-C.278-279;145.-C.147].
Деякi населенi пункти з релiгiйними спорудами за межами Запорозьких Вольностей влаштовувались за розпорядженням Коша, який прагнув заселити козаками мiсцевостi, що межували iз Запорожжям. Так у 1769 р. виникли слободи Миколаївка, Троїцька i Покровська бiля гирла Мiуса. Загальними зусиллями козаки цих слобiд влаштували в Троїцькiй каплицю i запросили до неї священика iз Таганрозької фортецi [253.-C.215]. Похідна церква знаходилась в Шингирейському ретраншементі запорожців "на кримській стороні" [270.-C.29;237.-C.116-117]. В 1772 р. була влаштована церква в iм'я Спаса в Кислякiвцi, на Бузi. Розташована на татарських землях, вона була призначена не тiльки для задоволення духовних потреб запорожцiв, а i для захисту останнiх вiд неприятеля. Саме тому Кислякiвська церква нагадувала скорiш фортецю, нiж храм Божий - спорудженi з камiння товстi стiни мали амбразури, були влаштованi два виходи i таке iнше [270.-C.279].
Отже, співставлення даних, що містяться в історичній та мемуарній літературі з документальними матеріалами та картами дозволяє встановити, що в період Нової Січі на території Запорожжя церкви розташовувались не менше як в 35, а каплиці - у 19 населених пунктах. Крім того, на території Запорозьких Вольностей існував 1 монастир, 2 скити і 1 молитовна ікона. Більшість церков, каплиць та скитів було побудовано після 1734 року, що безпосередньо пов'язано зі швидким зростанням населення Запорозьких Вольностей. Географія релігійних споруд приблизно відповідала розміщенню населення. Самарська, Кодацька паланки, на території яких мешкала значна кількість населення Запорозьких Вольностей, мали найбільшу кількість релігійних споруд. Дещо меншою була кількість церков і каплиць у Орільській та Протовчанській паланках. Інгульська, Кальміуська та Бугогардівська паланки, населення яких було значно меншим, мали відповідно 2, 3, і 2 релігійні споруди. Повідомлень про існування церков, каплиць або скитів на території Прогноївської паланки нами не знайдено взагалі.
Проте, географія розміщення релігійних споруд на території Запорожжя не повністю співпадала з географією розміщення найбільшої кількості населених пунктів. Відсутність храмів Божих в деяких місцевостях, які мали досить велику кількість зимівників і слобід пояснюється, зокрема, тим, що їх населення в більшості випадків не залишалось без можливості задовольнити християнські потреби. Разом з тим, відчуваючи потребу в релігійних спорудах, козаки при можливості влаштовували нові церкви і каплиці.
Аналiз iсторичних умов розвитку церковного устрою Запорожжя, кiлькостi та географiї розмiщення козацьких релiгiйних споруд, процедури їх заснування дозволяє стверджувати, що церковне будiвництво на територiї Запорозьких Вольностей було тiсно пов'язане з демографiчною, економiчною, зовнiшньо- i внутрiшньополiтичною ситуацiєю в цьому регiонi. На вiдмiну вiд часiв перебування запорожцiв на Олешках, коли вiдносно невелика кiлькiсть вiйська i несприятливi полiтичнi умови не давали можливостi для широкого церковного будiвництва, в перiод Нової Сiчi була споруджена велика кiлькiсть релiгiйних споруд. Зростання кiлькостi населення Запорозьких Вольностей внаслiдок цiлеспрямованої полiтики росiйського уряду i кошового керiвництва, багато в чому формальна процедура отримання дозволу на будiвництво релiгiйних споруд, прагнення росiйської влади завдяки церковному будiвництву посилити свiй вплив на Запорожжя i змiнити вороже ставлення козакiв до переселенцiв на їхнi землi, розпорошене розмiщення значної кiлькостi населення Запорожжя внаслiдок переваги такої специфiчної форми поселень, як зимiвники, прагнення забезпечити релiгiйними послугами перетинаючих територiю Вольностей мандрiвникiв стали умовами для зведення на Запорожжi досить великої кiлькостi церков, каплиць та скитiв. Разом з тим, полiтика росiйського уряду по обмеженню територiї Запорозьких Вольностей, деяке скорочення населення Запорожжя внаслiдок епiдемiй, стихiйних лих i ведення бойових дiй, особливостi релiгiйностi козакiв, якi дозволяли задовольняти релiгiйнi потреби не звертаючись до послуг церков, негативно вiдбились на процесi збiльшення кiлькостi релiгiйних споруд на Запорожжi. Значною мiрою на стан церковного будiвництва на Запорозьких Вольностях вплинув характер стосункiв Коша, свiтської i духовної влади.

На зміст

Глава II

ЗАПОРОЗЬКА ЦЕРКВА В ДЕРЖАВНIЙ СИСТЕМI РОСIЙСЬКОЇ IМПЕРIЇ

Ставропiгiйний Києво-Межигiрський монастир i його мiсце в духовному житті Запорожжя. Характер церковної системи Росiйської iмперiї в другiй i третiй чвертях XVIII ст. значною мiрою був визначений запровадженим Петром I комплексом заходiв, покликаних "перетворити церкву в складову частину урядово-адмiнистративної системи, зробити її надiйною опорою феодально-абсолютистської держави... навести порядок в управлiннi величезними багатствами, якими володiла церква i передусiм монастирi" [234.-C.233].
25 сiчня 1721 р. набув Іинностi Духовний регламент, згiдно з яким лiквiдувалось патрiарше правлiння Росiйською православною церквою. Вiдтепер вищим керiвним органом церкви стала Духовна колегiя, яка згодом стала називатися Синодом. Синодальне правлiння ставило церкву в пряму залежнiсть вiд держави. Нагляд за дiяльнiстю Синода з травня 1722 р. здiйснював обер-прокурор [185.-C.107].
Уряд видав ряд указiв, якi посилювали владу єпархiальних архiєреїв та iгуменiв, але разом з тим пiдвищували їхню вiдповiдальнiсть за поведiнку пiдлеглого священства. Безпосереднiй нагляд за парафiяльним духовенством здiйснювали так званi "заказчики", яких за часiв Єлизавети Петрiвни стали називатим благочинними.
В адмiнiстративному вiдношеннi церковна система Росiї складалась з єпархiй, якi пiдлягали безпосередньо Синоду. На Іолi кожної єпархiї стояв єпископ або митрополит. При ньому в серединi XVIII ст. склався дорадчий орган - консисторiя (пресвiтерiй, декастерiя), яка вiдала єпархiальними справами i здiйснювала суд над духовенством. Єпархiальному керiвництву були пiдлеглi протопопiї i духовнi намiснi правлiння [144.-C.17]. Пiд юрисдикцiєю єпархiального керiвництва знаходились всi релiгiйнi споруди на територiї єпархiї, за винятком ставропiгiйних монастирiв, якi пiдлягали безпосередньо Синоду, iменуючись "ставропiгiйними його (чи її) iмператорської величностi i св. Синода монастирем" [143.-C.146]. В XVIII ст. таких монастирiв в Росiйськiй iмперiї було 14, з них два на Українi - Києво-Печерська Лавра i Києво-Межигiрський монастир [143.-C.146].
Релiгiйнi споруди запорозьких козакiв, як такi, що знаходилися на територiї Росiйської iмперiї, були включенi в її церковну систему i тому керiвництво вирiшенням релiгiйних питань на Запорожжi повинно було здiйснюватися у вiдповiдностi з прийнятою в Росiї практикою. В той же час Кiш здавна мав привiлеї в керiвництвi духовною справою на Запорожжi. Тому в перiод Нової Сiчi склались досить своєрiднi стосунки з церковних питань мiж Кошем, Києво-Межигiрським ставропiгiйним монастирем, київськими митрополитами, Старокодацьким духовним намiсним правлiнням, Синодом i свiтською владою. Протягом 1734-1775 рр. росiйський уряд проводив полiтику наступу на права Вiйська Запорозького. З iншого боку, вiн обмежував повноваження київських митрополитiв, якi поступово перетворились у звичайних посередникiв мiж Синодом i Київською єпархiєю. За таких умов Кiш намагався вiдстояти свою автономiю, а тим самим i у вирiшеннi релiгiйних питань, не лише по ставленню до митрополитiв, а i по ставленню до Синоду. Цим i були зумовленi тi складнi процеси, що спостерiгались в другiй i третiй чвертях XVIII ст. у стосунках Запорозьких Вольностей, Києва i Петербурга. Важлива роль у цих стосунках належала Києво-Межигiрському монастиревi.
З 1576 по 1672 р. релiгiйним центром запорозького козацтва був Терахтемирiвський монастир. З нього призначалися Іенцi до сiчової церкви i до Самарського монастиря, при обителi дiяв шпиталь [149.-C.2]. У другiй половинi XVII ст. Терахтемирiвський монастир занепав i обезлюднiв, крiм того, зв'язки Запорожжя з ним дуже ускладнились внаслiдок Андрусiвського перемир'я (1667 р.), згiдно з умовами якого Правобережна Україна, на якiй був розташований монастир, вiдiйшла до Польщi.
За таких обставин запорожцi почали налагоджувати стосунки з Спасо-Преображенським Києво-Межигiрським монастирем. М.МаксимовиІ, спираючись на документальнi матерiали, довiв, що вперше такий зв'язок Запорозького Вiйська з Межигiр'ям утворився в 1672 р., коли козацтво запропонувало, щоб ця свята обитель стала вiйськовим монастирем i зобов'язалося бути її парафiєю [201.-C.275].
В листi кошового отамана Iвана Сiрка до iгумена Межигiрського монастиря, датованому 18 травня 1676 р., знаходимо пiдтвердження таких зв'язкiв Сiчi i Межигiр'я. Сiрко просив прислати з монастирської братiї на правий клiрос уставника, бо сiчовi "панове дяки свiтськi" або зовсiм до того непридатнi, або "не вмiють коштувати ласки вiйськової й хлiба спокiйно вживати" [237.-C.110].
Межигiрський iгумен Теодосiй, розумiючи вигоди вiд отримання запорозької парафiї, забажав закрiпити стосунки з Кошем, i в 1683 р. звернувся до нього з листом, в якому мiстилось прохання надiслати "писанiє", яке б пiдтвердило, що "тепер i завжди з їх монастиря общежительного Межигiрського Київського, а не з iншої якої обителi святої, священики з монастиря православнi Божi служби у Покрова Пресвятої Богородицi, в церквi святiй нашiй Запорозькiй, i всi духовнi правила спасiння, вiйську належнi, вiдправляли i духовними отцями товариству були - щоб парафiя наша Запорозька в утриманнi їх була" [136.-C.82].
Цю "чолобитну" межигiрських ченцiв було заслухано 4 жовтня 1683 р. на вiйськовiй радi, яка винесла постанову бути парафiєю Межигiрського монастиря [237.-C.110-111].
Своє рiшення козацтво пояснювало тим, що, по-перше, межигiрськi Іенцi, на вiдмiну вiд "сiчових дякiв свiтських", ведуть "житiє пристойне", по-друге, запорожцi поважають "монастирський чин", i, по-третє, Вiйсько задоволене порядком у сiчовiй церквi, який навели межигiрськi Іенцi. Але, напевно, головною причиною бажання запорожцiв стати парафiянами Межигiр'я було те, що Спасо-Преображенський монастир з 1610 р. був ставропiгiйним, тобто не пiдлягав владi мiсцевого (в даному випадку - київського) митрополита, а залежав вiд патрiарха - до 1686 р. вiд Константинопольського, а починаючи з цього року - Московського; а це дало для козакiв ту перевагу, що позбавляло київського митрополита права втручатися в їхнi вiйськовi справи. 28 лютого 1687 р. патрiарх Йоаким пiдтвердив ставропiгiйний статус Києво-Межигiрського монастиря.
Звичайно, рiшення вiйськової ради Запорожжя про визнання козацтва парафiєю Межигiр'я було вигiдно для обох бокiв. Щедрi дари вiд запорозьких козакiв змiцнили економiчну могутнiсть монастиря. В кiнцi XVIII ст. вiн вже володiв 18 селами i мiстечками, багатьма хуторами, островами, пустощами, мiдними копальнями. Монастир отримав право безмитного проїзду у краї, продаж вина в своїх маєтках [148.-C.92].
Такий стан справ, при якому значнi територiї на Пiвднi України були поза впливом київської духовної влади, викликав незадоволення митрополита. У 1686 р. київський владика Гедеон зробив спробу залучити Запорожжя до своєї парафiї i наказав "пiдпорядкувати церкви вiйська запорозького київськiй кафедрi", вiдкликати межигiрських ченцiв iз Запорожжя [149.-C.3].
Розпорядження київського митрополита запорожцi сприйняли як втручання в їхнi справи i в листi до iгумена Межигiр'я, датованому 29 травня 1686 р., заявили, що "не буде церква Божа i наша вiдлучена вiд монастиря общежительного межигiрського, доки в Днiпрi води i нашого Вiйська Запорозького буде!" [203.-C.30]. Запорожцi зазначали, що їхня церква не пiдлягає владi київського митрополита, бо розташована не на територiї Лiвобережної України, а "мiж кочовиськами агарянськими... за границею, в полях татарських" [136.-C.84].
Межигiрськi Іенцi, не бажаючи втратити таку багату i щедру парафiю, як Запорожжя, звернулися до московського патрiарха Йоакима зi скаргою, внаслiдок чого 5 березня 1688 р. той видав грамоту, згiдно з якою запорозька церква визнавалася парафiєю Києво-Межигiрського монастиря [125.-C.8]. Разом з тим, патрiарх надiслав київському митрополиту "увещевательну грамоту", в якiй наказував, аби не лише митрополит Гедеон, а i всi його наступники на кафедрi, всi iншi архiмандрити, iгумени, єпископи не заважали межигiрським ченцям вiдправляти релiгiйнi треби на Запорожжi [136.-C.85].
На думку Iвана Власовського, таке рiшення патрiаршої влади було проявом особливого благоволiння патрiарха до Межигiр'я, бо вiдомо, що Йоаким був пострижником цього монастиря [143.-C.15]. Але головною причиною визнання за Межигiрським монастирем статусу ставропiгiї i залучення Запорожжя до його парафiї було вiдповiднiсть цього полiтичним iнтересам Москви. По-перше, Москва прагнула зберегти дружнi стосунки з запорожцями, якi в той час вiдiгравали велику роль у захистi пiвденних кордонiв вiд туркiв i татар; по-друге, обмежити претензiї київських митрополитiв, якi в кiнцi XVII ст. ще були досить самостiйнi в керiвництвi своєю єпархiєю.
Московський уряд, який у 1688 р. зiграв роль захисника Запорожжя вiд зазiхань київського митрополита, спробував використати межигiрських ченцiв у своїх полiтичних iнтересах. Наприкiнцi 1708 р., з метою запобiгання переходу запорожцiв на бiк шведiв Петро I послав на Сiч грамоту i грошi (500 червонцiв кошовому, 2000 - старшинам i 12000 - козацтву). Київський митрополит Йоасаф Кроковський направив до Сiчi, за наказом царя, межигiрського iєромонаха Iродiона Жураковського, щоб той умовив запорожцiв "стояти за православну вiру i свого великого государя та коритися новому гетьмановi Iвану Скоропадському". Запорожцi, не зважаючи на свою шану до межигiрських ченцiв, зустрiли по-сланцiв вороже, погрожували втопити їх в Днiпрi або побити, а iєромонаха Iродiона називали "шпиком" i обiцяли спалити в смолянiй дiжцi [271.-C.296;164.-C.277-278].
Цi обставини, а тим бiльше зруйнування Сiчi 14 травня 1709 р. на деякий час припинили тiснi стосунки мiж запорозьким козацтвом та межигiрськими ченцями. Запорожцi пiшли пiд протекцiю кримського хана i змушенi були приймати у себе грецьких, константинопольських, iєрусалимських священикiв. У цей час Межигiрський монастир переживав перiод занепаду, бо був позбавлений запорозької парафiї, яка завжди була щедрою до святої обителi. До того ж, у 1717 р. в Межигiр'ї була страшна пожежа, яка знищила велику кiлькiсть монастирських цiнностей.
Пiсля повернення запорожцiв з-пiд протекцiї кримського хана i заснування Нової, або Пiдпiльненської, Сiчi, вони були змушенi з багатьох церковних питань звертатися до київського архiєпископа. Межигiрськi Іенцi, дiзнавшись про це, занепокоїлись, чи буде знову Запорожжя їхньою парафiєю, чи будуть козаки приймати їх, за давнiм звичаєм, до своїх церков. Iван Малашевич, кошовий отаман, надiслав 24 грудня 1734 р. до Межигiр'я листа, в якому заспокоїв ченцiв i радив зачекати, доки запорожцi затвердяться на новому мiсцi. Малашевич запевнив монастирську братiю: "ми їх не цураємося i благоволимо за настоятелiв духовних собi прийняти" [192.-C.51].
По отриманнi цього листа архiмандрит Києво-Межигiрського монастиря писав до Iвана Малашевича, що вдячний за "прихильнiсть усього лицарського вiйська, запорозьких наших давнiх добродiїв до обителi нашої" [68.-Арк.7].
В той же час генерал-губернатор Вейсбах сповiщав київського архiєпископа Рафаїла, що Кiш не бажає тримати при запорозьких церквах священикiв,якi повернулись iз Вiйськом на мiсце Нової Сiчi. Замiсть них козацтво бажало "iз монастиря Києво-Межигiрського законникiв во служiння i духовенство прийняти" i прохали, аби київський архiєпископ дозволив їм кожного року приймати по три священика та два дiакона. Вейсбах повiдомив архiєпископу, що вiн дав на це дозвiл, i запропонував йому зробити теж саме [68.-Арк.5-6].
Київський архiєпископ не змiг не задовольнити бажання запорозького козацтва i київського генерал-губернатора, а тому згода була надана.
Iван Малашевич дотримався даного ченцям Києво-Межигiрського монастиря слова. По збудуваннi сiчової церкви i реставрацiї Самарського монастиря вiйськове товариство запросило духовних осiб з Межигiр'я i визнало себе його парафiєю. В грамотi Iродiона, архiмандрита Києво-Межигiрського монастиря, що вийшла в 1735 р., говорилось про "зичливiсть до монастиря курiнних отаманiв i iнших старикiв", давалася обiцянка "молитися за панiв отаманiв курiнних i старикiв i за все товариство лицарського низового вiйська".
На час заснування Нової Сiчi Запорозьке Вiйсько у вирiшеннi багатьох питань пiдлягало не Києво-Межигiрському монастирю, а київському архiєпископу. Це в першу чергу стосувалось освячення новозбудованих церков i рукоположення священикiв до храмiв Божих. За таких умов Кiш вже мiг обiйтися без тiсних контактiв з Межигiр'ям, але робити цього не став.
Треба зауважити, що i ставропiгiйний Києво-Межигiрський монастир i київськi архiєпископи (митрополити) були пiдпорядкованi Синоду. Тому контроль за станом духовної справи на Запорожжi протягом iснування Нової Сiчi Синод здiйснював саме через цi установи, а не зносився безпосередньо з Кошем. Тому для дослiдження ролi Синода в керiвництвi релiгiйним життям Запорозьких Вольностей необхiдно аналiзувати стосунки Коша з Межигiр'ям i київськими владиками.
З часу замiни на посадi начальника сiчової церкви архiмандрита Гавриїла, який прийшов на мiсце Нової Сiчi разом iз запорожцями, межигiрським iєромонахом Павлом Маркевичем Межигiрський монастир знову став щорiчно направляти до Сiчi своїх ченцiв. До Запорожжя з Межигiр'я приходило по декiлька духовних осiб, причому не лише для служби в сiчовiй, а i в iнших церквах Запорозьких Вольностей. Про це свiдчить "представлення" архiмандрита Києво-Межигiрського монастиря Гедеона київському митрополиту, датоване 9 травня 1770 р., в якому повiдомлялося, що " з причини наявностi в Вiйську Запорозькому потреби в священослужiннi i преподаяннi треб християнських, вирушають нинi вiд ставропiгiйного Києво-Межигiрського монастиря в оне Вiйсько iєромонахи: Феоктист, Адрiан i Варфоломей, да пред сим вiдправлен до Сiчi з деякої потреби iєромонах Савва, який i залишений там для таких же предписаних священослужiнь" [195.-C.6].
Про кiлькiсть ченцiв, якi приходили до запорозьких церков i монастиря з Межигiр'я, в iсторичнiй лiтературi єдиної думки немає. Так, М.Максимович вважав, що до ciчової церкви в перiод Нової Сiчi межигiрський iгумен щорiчно направляв двох iєромонахiв та двох iєродияконiв. Д.Яворницький писав, що до Сiчi Межигiрський монастир "щорiчно присилав... двох iєромонахiв, одного диякона i одного чи двох уставщикiв" [270.-C.294].
Разом з тим, у спогадах ченця Яценка-Зеленського, який перебував на Сiчi у 1750-1751 рр., говориться, що з Межигiрського монастиря "присилались до Сiчi: один соборний старець - начальник церковних служителiв, два iєромонаха, з яких першого називали пiдначальним, а останнього третяком, два iєродиякона, яких першого звали уставщиком, а другого безименним дякуном, i один простий ченець" [112.-C.7].
В листi iєромонаха Феодорита, намiсника Києво-Межигiрського монастиря, до Григорiя Порохнi мова йдеться про 5 iєромонахiв, 1 iєродиякона i 1 ченця. Феодорит повiдомляв, що "за давнiм звичаєм, а особливо по письмовiй вельможностi вашої вимозi посилаються в Пус-тинно-Миколаївський Самарський монастир iєромонах Василiй, да з ним 2 iєромонахи на iєрействi в Сiчi перебуваючi: на мiсце уставщика iєромонаха Iоанника в Гардi iєромонах Амвросiй, да на мiсце перебуваючого при похiднiй церквi Кальмiуськiй iєромонаха Домаскина iєромонах Єрофей, да з ним iєродиякон, на мiсце iєродиякона Єлисея , i чесний ченець Єфрем в Самарi на економiчне звання" [7.-Арк.3].
Рiзну кiлькiсть духовних осiб з Межигiр'я називають i документи за 1762 i 1770 рр., наведенi В.Бiдновим [136.-C.88]. Згiдно з першим, на Запорожжi знаходилося вiсiм межигiрських ченцiв - п'ять iєромонахiв, два iєродиякона та один ченець (без духовного сану). Другий документ говорить про чотирьох iєромонахiв.
На пiдставi цих документiв напрошується висновок, що кiлькiсть ченцiв Межигiрського монастиря, якi служили при запорозьких церквах i Самарському монастирi, не була постiйною. В першу чергу вона залежала вiд потреби козацьких релiгiйних споруд в ченцях i вiд того, як зарекомендували себе пiд час перебування на Запорожжi попереднi межигiрськi духовнi особи.
Разом з наданням ченцiв до запорозьких церков i Самарської обителi Києво-Межигiрський монастир утримував на своїй територiї шпиталь, у якому знаходились немiчнi i престарiлi запорозькi козаки. Це робило монастир ще бiльш популярним серед запорожцiв, якi могли тепер бути певними, що на схилi лiт або у випадку тяжкої хвороби вони завжди зможуть знайти притулок у стiнах Межигiрської обителi. Велике значення для козацтва iснування шпиталю при Спасо-Преображенському монастирi навiть дало пiдставу деяким iсторикам стверджувати, що "авторитету церкви на Запорожжi набрали зовсiм не як будинки релiгiйного культу, а бiльше як шпиталi для хворих та поранених козакiв та як будинки для немiчних та престарiлих запорожцiв. Запорожцi вимагали вiд Межигiрського монастиря попiв таких, щоб вони могли не лише правити службу Божу, а щоб вмiли i "рани вилiковувати i хворим допомагати" [176.-C.118].
Сучасник Нової Сiчi, полтавський ченець Яценко-Зеленський, немов заперечуючи iснуючій в той час точці зору, писав, що Межигiрський монастир був "не справжнiм лазаретом" [112.-C.7].
Утримання шпиталю для козацтва вiдiгравало значну, але не головну роль в стосунках Межигiр'я i Запорозьких Вольностей. Ще бiльше значення мали подорожi запорозьких козакiв до монастиря на богомiлля i послушництво, а також надання деяким запорожцям духовного сану в стiнах монастиря.
Козаки, що значну частину свого життя проводили в вiйськових походах, ризикованих пiдприємствах, коли кожного моменту iснувала загроза загибелi, шукали захист у вiрi, вважаючи, що виконання християнських треб, надання пожертв на храми Божi спроможнi вiдвести таку загрозу. В скрутних ситуацiях запорожцi давали обiтницю, згiдно з якою у випадку врятування вiд загибелi вони зобов'язувалися вiдвiдати святi мiсця, постригтися в Іенцi або пожертвувати значнi кошти на користь церков та монастирiв [250.-C.67].
Багато хто iз запорожцiв, за традицiєю, двiчi на рiк вiдвiдував Києво-Межигiрський монастир. Це вiдбувалося восени, в вереснi-жовтнi, коли була зроблена бiльшiсть господарських справ i у козакiв залишалось багато вiльного часу; а також перед Великим Постом [270.-C.258]. Характерно, що в часи, коли на Запорожжi велися бойовi дiї або iснувала загроза нападу з боку сусiдiв, козаки майже не вiдвiдували розташованих далеко вiд Запорозьких Вольностей святих мiсць, вважаючи вiйськову справу важливiшою за походи "на прощу" i вiдкладаючи їх до бiльш спокiйних часiв. Кiш, який прагнув керувати всiма справами Запорозьких Вольностей, в тому складi i релiгiйними, тримав пiд своїм контролем i вiдвiдування козаками Межигiрського монастиря. Духовний сан прибулi до Межигiр'я отримували лише при наявностi паспорта вiд Коша про звiльнення вiд служби [57.-Арк.21].
Серед запорожцiв, що вiдправлялися до Межигiр'я не на кiлька тижнiв, а з метою залишитись у його стiнах до кiнця свого життя, був поширений своєрiдний обряд розлучення зi свiтським життям, при якому майбутнiй ченець в останнiй раз додавався всiм тим заняттям, якi до цього часу складапи змiст його буття. Запорожець, який iшов у монастир "рятуватися", одягався в самий дорогий свiй одяг, брав з собою саму коштовну зброю, набивав кишенi великою кiлькiстю грошей. Пiсля цього вiн наймав музик, купував багато "п'яного зiлля", повнi вози їжi i вирушав до Межигiр'я. Попереду їхав на бойовому конi сам "прощальник", за ним вирушали музики i юрба тих, хто бажав провести козака до монастиря i повеселитися за його кошт. По дорозi запорожець пригощав усiх бажаючих "питвом i всякими ласощами", а зустрiвши вози з глечиками, рибою, бубликами та iншим крамом, перекидав їх i роздавав їхнiй змiст усiй компанiї. Коли ж бачив дiжку з дьогтем, вiн стрибав до неї, танцював там i вилазив звiдти "весь обляпаний дьогтем". Якщо ж на шляху майбутнього ченця зустрiчався шинок, то вiн, зачинивши дверi, випускав горiлку зi всiх дiжок на пiдлогу i плавав "у горiлцi, немов у водяному озерi". За всi збитки, якi "прощальник" спричиняв господарям краму, вiн розплачувався грiшми, якi розкидав навколо себе [268.-C.20-21;165.-C.119-120].
Такi прощальники у деяких випадках не витримували аскетичного i монотонного монастирського життя i, засумувавши за мирськими справами, йшли з Межигiр'я. Бiльш того, iнколи прибулi до Києво-Межигiрського монастиря запорожцi скоювали на його територiї злочини. Так, 23 вересня 1742 р. намiсник Межигiрського монатиря iєромонах Павел повiдомив, що 19 вересня до святої обителi прибув поляк Лясковський i заявив, що шукає свою жiнку, яка втекла вiд нього. Намiсник наказав Лясковському прийти на другий день, але через декiлька дiб той був знайдений вбитим. В ходi слiдства з'ясувалось, що вбивцею був якийсь Перехрист, "роду жидовського", який був привезений до Запорозької Сiчi, охрещений там в православну вiру i який залишився жити серед запорожцiв. В 1736 р. Перехрист приїхав до Межигiр'я, де i прожив шiсть рокiв, прислужуючи начальнику монастиря [85.-C.66-76].
Звичайно, такi випадки були рiдкими i бiльшiсть запорожцiв, якi прибували до Межигiр'я на послушанiє, "iсправляли онi добропорядно, без всякого найменшого пороку i пiдозри" [46.-Арк.1].
До Межигiр'я прибували не лише тi запорожцi, що йшли сюди "на прощу". Спасо-Преображенський монастир вiдiгравав, зокрема, i роль мiсця, де перевиховували скоївших злочини запорожцiв. Кiш, який до моменту скасування Нової Сiчi залишав за собою право судочинства над запорозькими козаками, серед iнших видiв покарання використовував i утримання в Межигiрському монастирi, де злочинцi повиннi були знаходитися обумовлений кошовим керiвництвом термiн. Такою мiрою покарання iнколи замiняли смертну кару навiть особам, якi скоїли вбивства. Так, у 1759 р. запорозький козак Пашкiвського куреня Якiв Чуприна вбив пострiлом з пiстолета одного з ватажан, якi стояли на луках бiля Запорозької Сiчi, за що i був приречений до шибеницi. Але за проханням брата злочинця, Iвана Чуприни, який поручився, що "Якiв бiльше розбоїв i пограбувань чинити не буде", вбивця був приречений "до вивезення в Межигiрський монастир". В Межигiр'ї злочинець знаходився два роки, пiсля чого повернувся до Сiчi, де став мешкати у свого брата [109.-C.67-68].
Характерно, що разом iз утриманням у себе осiб, що були за скоєнi злочини приреченi до примусового перебування в монастирi, межигiрськi Іенцi переховували у себе злочинцiв, у тому Іислi i запорожцiв, якi ховались вiд переслiдувань уряду, чим ще бiльше викликали до себе по-вагу запорожцiв, що могли сподiватися на захист Межигiр'я. За часiв iгуменства Никанора (до 1768 р.) "той неспокiйний елемент, iз якого формувались гайдамацькi шайки, нерiдко знаходив притулок в Межигiр'ї, що i спонукало запiдозрити сам монастир в переховуваннi гайдамак" [121.-C.183]. Наступник Никанора, архiмандрит Гедеон, продовжив "традицiю" переховування гайдамакiв (серед яких були i запорожцi), за що його i звинувачував у своєму доносi iєромонах Савва в 1769 р. [121.-C.183].
Межигiрськi Іенцi робили Кошу ще одну корисну послугу. Внаслiдок досить частого вiдвiдування Петербурга i Москви, тiсних контактiв з ченцями багатьох росiйських монастирiв i з свiтськими особами межигiрцi отримували iнформацiю про намiри уряду щодо Запорожжя. Пiд час вiдвiдування Сiчi або в розмовах з прибулими на богомiлля до Межигiрського монастиря сiчовиками Іенцi передавали цю iнформацiю Кошу. Так, у 1763 р. межигiрцi попередили Запорожжя, що "якщо вiйсько саме не змiниться в своєму складi, не зробить важливих i добровiльних поступок, то загибель його неминуча".
Отже, Межигiрський монастир надавав багато корисних послуг Вiйську Запорозькому. За це запорожцi щедро вiддячували Межигiр'ю, вносячи великi кошти його ченцям, що приходили для збирання милостинi до Запорозьких Вольностей, будуючи своїм коштом i силами церковнi i господарськi споруди на землях монастиря, надаючи допомогу братiї продовольством i промисловими товарами.
Межигiрськi Іенцi, якi вiдбули однорiчний строк служби в козацьких церквах, пiсля замiщення на своїх посадах на деякий час залишалися на Запорожжi i збирали великi подаяння на користь свого монастиря. Крiм того, межигiрський iгумен досить часто спецiально вiдправляв до Запорожжя велику кiлькiсть ченцiв, щоб тi збирали у "доброхотних подателiв" грошi та коштовностi. Треба враховувати, що в перiод Нової Сiчi до Запорожжя з такою метою приходила велика кiлькiсть духовних осiб не лише з церков i монастирiв, що знаходились на територiї Росiйської iмперiї, а й iз закордонних. Досить часто їх приходило так багато, що мiж ними точилися суперечки за мiсця збирання милостинi. За таких умов Іенцi Межигiрського монастиря, що вважали запорожцiв своїми ктиторами, вiдчували свою зверхнiсть над всiма iншими духовними особами, якi приходили до Запорозьких Вольностей, i iнодi навiть чинили їм всiлякi перешкоди в збираннi милостинi. Так, у 1767 р. iгумен Києво-Видубицького монастиря, вiдправляючи до Сiчi для збирання пожертв iєромонаха Спиридона, iєродиякона Лаврентiя та ченця Луку, прохав київського митрополита: "даби оним.., перебуваючи в онiй Запорозькiй Сiчi вiд перебуваючих тамо Києво-Межигiрського монастиря монашествуючих священослужiння мати перешкод не було, про те з проханням вiд його високопреподобiя до того Межигiрського монастиря господина архiмандрита Никанора писати" [51.-Арк.2-3].
Iнодi межигiрськi архiмандрити навiть скаржились київському митрополиту на тi монастирi, що посилали до Запорожжя надто багато ченцiв. Iєромонах Софiйського монастиря Рафаїл, що прибув до Сiчi на Іолi мiсiї ченцiв його монастиря для збирання подаянь, писав у приватному листi до кафедрального писаря, iєромонаха Iакова Воронковського, що пiд час його перебування на Запорожжi туди приїхав межигiрський архiмандрит Гедеон Слонимський. Делегацiя з Софiйського монастиря прийшла привiтати Гедеона "хлiбом i вином", але у вiдповiдь на свої привiтальнi промови почула, що "ви нам тепер нiби крiзь сито бачитесь, бо ми i ви безперемiнно тут живемо". Пiсля цiєї зустрiчi, скаржився Рафаїл, межигiрський архiмандрит вже "не лише як крiзь сито, але вже i взагалi не став бачити, i коли ми мимо нього йдемо, або зустрiнемось i почнемо кланятися, то, не знаю чому, вiдвертається, немов не бачить". Рафаiл писав, що межигiрськi Іенцi "нас i всi гуртом ненавидять,... лише те, що не можуть нiчого зробити, стороною секуть i рубають, да i промiж вiйська плевели сiють". Тому iєромонах Рафаїл i просив у свого приятеля писаря Iакова, який знаходився при київськiй кафедрi, щоб той попередив митрополита про упереджене ставлення межигiрського архiмандрита до ченцiв Софiйського монастиря, i якщо той "почне на нас щось сновать, щоб не дуже бажали приймати доноси, бо iнодi вiд заздростi людина грiшна чого не наплеще!" [94.-C.17-18].
Вiд iгумена Межигiрської обителi часто залежало, чи зможуть Іенцi iнших монастирiв безперешкодно збирати милостиню на Запорожжi. Навiть київськi митрополити зверталися до Межигiр'я з проханням надати "в Сiч Запорозьку лист до тамошнього начальника про вiльне до них прохання митлостинi" [35.-Арк.13].
Межигiрський монастир мав грошовий прибуток вiд запорозьких козакiв не лише у виглядi коштiв, що привозили Іенцi з територiї Запорозьких Вольностей. Тi козаки, якi приходили у Спасо-Преображенський монастир на послушанiє, часто приносили з собою грошi, зброю, коштовне вбрання i вiддавали все це на користь монастиря, а самi "надягали грубу волосяницю i приступали до тяжкого, але такого жаданого "спасiння" [165.-C.120].
Крiм грошей, що межигiрськi Іенцi збирали на користь свого монастиря у Запорожжi, вони привозили до Межигiр'я велику кiлькiсть меду, риби, солi, зерна та iнших продуктiв, коней та худобу, що давали козаки для монастирської братiї [68.-Арк.124]. До того ж, запорожцi жертвували на Межигiр'я коштовнi хрести, євангелiя, Іашi, одяг для духовникiв [209.-C.283-285].
Коштом вiйськового суддi Миколи Тимофiйовича i всього Вiйська в 1770 р. була збудована церква святого великомученика Пантелеймона, що знаходилась у Києвi в Межигiрському палацi [237.-C.117-118]. Кошовий П.I.Калнишевський своїм коштом збудував в Межигiрському монастирi кам'яну церкву [130.-C.,215].
Ченцi Києво-Межигiрської обителi, виконуючи рiзноманiтнi послуги Кошу, дбали при цьому про покращення свого матерiального становища. Вiдомо, що запорожцi, якi щорiчно їздили iз Сiчi до Петербурга за платнею, доїзжали до Межигiр'я своїми кiньми, а звiдти їхали до столицi вже кiньми, що знаходились при Межигiрському монастирi. Замiсть них, "до повороту свого", вони залишали пiд доглядом ченцiв своїх коней. З цього приводу архiмандрит Спасо-Преображенськ монастиря писав до кошового отамана, що степовi козацькi конi, якi не звикли до лiсистих монастирських лукiв, не можуть там годуватися, i тому "завжди приходять в худобу, а часом не стерпiвши падуть", чим приносять вiйськовому товариству збитки, а монастирю "спiвчуття". Степових же пасовиськ у вiдомствi монастиря не було, а придбати "за силу указну нинi духовному чину нiяких угiдь аж нiяк не свободно". Тому монастирська братiя доручила архiмандриту прохати кошового отамана зi всим товариством, щоб тi звернулися до гетьмана Розумовського з проханням надати поблизу Києва "степу", або хоча б дозволити "на певну вiйськову потребу, а на рахунок монастирський купити". При тому "степу" монастирськi Іенцi пропонували спорудити хутiр i тримати там монастирську худобу i запорозьких коней [68.-Арк.140]. Тим самим Києво-Межигiрський монастир намагався розширити свої земельнi володiння за допомогою Коша, бо iншої можливостї це зробити не було.
Аналiз джерел дозволяє зробити висновок, що Межигiрський монастир економiчно великою мiрою залежав вiд Вiйська Запорозького. Звiтуючи в Синод про свої прибутки, межигiрський архiмандрит з братiєю писав, що "монашествующi в монастирi нiякого [кошту] на утримання себе не мають", а подаянь в монастир нiхто не приносить, бо з причини далекого розташування святої обителi вiд мiста богомольцi вiдвiдують його рiдко, а якщо i вiдвiдують, то самi "їжею вiд монастиря харчуються". Тому межигорцi "iспрошали" в Запорозькiй Сiчi на потреби монастиря подаяння, по можливостi грiшми, до того ж отримували "по заведеному щорiчно грiшми, а зверх того сiллю,рибою та iншим для монастиря потрiбним" [68.-Арк.105].
В листi до київського митрополита Гавриїла Кременецького межигiрськi Іенцi повiдомляли, що вiдправленi з монастиря до Запорожжя "господин начальник архiмандрит Володимир.., також iєромонахи... утримання єдино тiльки вiд доброхотiв Вiйська запорозького мають" [68.-Арк.113-114].
Для розумiння долi внескiв Запорозького Вiйська в прибутках Києво-Межигiрського монастиря скористаємося даними, наведеними П.Орловським [220.-C.840-855].
У 1774 р. монастир володiв селами Вишгород, Новими Петровичами, Старими Петровичами, Лютежем i Борками у Київськiй сотнi; селами Чернин, Євминки, слободами Красулька i Яськова Гребля у Остерськiй сотнi Київського полку, а також селом Дем'янцi у Переяславському полку. В них налiчувалося 333 двори i 43 бездвiрнi хати, а якщо враховувати слободи - 470 дворiв, де мешкало бiльш нiж 3200 селян. На користь монастиря вони виконували роботи по два днi на тиждень.
Крiм того, монастир мав 7 млинiв, 39 рибних озер, з яких 12 здавались в оренду з оплатою 10 карбованцiв на рiк. Монастир користувався великими фруктовими садами, городами а також близько 350 десятинами пашнi. Йому належали двi лiсовi пущi, сiнокоси, що мали площу 1320 десятин. Три сiнокоси Іенцi вiддавали на вiдкуп i отримували за них по 40 карбованцiв на рiк. Межигiрська обитель володiла гутою на р.Iрпiнь, де вироблялося просте скло. У зв'язку з вiдсутнiстю прибутку вiд неї ця гута в 1774 р. була вiддана на вiдкуп за 40 карбованцiв на рiк. У всiх селах i слободах, що належали монастирю, а також при самому монастирi дiяли шинки, в яких продавали вино, мед, пиво. Крiм того, Межигiрський монастир володiв двома винокурними заводами, що були розмiщенi у Євминках i Лютежi.
Наведенi данi свiдчать, що монастир мав досить велике господарство, яке щорiчно приносило йому значнi прибутки. Але не меньшi кошти монастир отримував i вiд Запорозького Вiйська. Так, чистий прибуток Межигiрської обителi вiд маєткiв у 1771 р. становив 3378 карбованцiв 29 копiйок, у 1772 роцi - 2722 карбованця. В той же час межигiрськi Іенцi в 1772 р. зiбрали на Запорожжi 2447 карбованцiв i 34 Іервiнцi, до того ж 72 вози в'яленої риби, 60 дiжок сельдi, 910 рун. У 1773 р. прибуток вiд маєткiв становив 2593 карбованцi, а Іенцi привезли iз Запорозьких Вольностей 2062 карбованцi, 800 рун, 1020 пудiв солi та 30 ок осетрової iкри [220.-C.853].
Звичайно, що з погляду на таку щедрiсть запорожцiв по вiдношенню до Межигiр'я iншi монастирi намагались залучити Запорожжя до своїх парафiй, щоб мати змогу отримати такi ж великi прибутки. Але козаки завжди вiдмовлялись вiд таких пропозицiй, керуючись у своєму рiшеннi не лише мiркуваннями про традицiйнiсть належностi Запорожжя до парафiї Межигiр'я, а й тими суто прагматичними вигодами вiд спiлкування з ченцями Межигiрського монастиря, про якi мова йшла вище. В 1750 р. iєромонах Полтавського монастиря Iоасаф Тихонович, що перебував на Сiчi для збирання милостинi, зробив спробу умовити курiнних отаманiв залишити Межигiр'я i стати парафiянами Полтавського монастиря, "особливо ручаючись, як мати за свою дочку, за те задоволення, яке все Запорожжя вiдчує вiд нашої до всiх козакiв прихильностi". Полтавський ченець Яценко-Зеленський, який знаходився разом з Тихоновичем на Сiчi, непокоївся, що за такий "до безмежностi немудрий прожект" запорожцi виженуть їх з Сiчi "плачучими". Але, на його радiсть, козаки хоча й не прийняли пропозицiю Iоасафа, проте обдарували Полтавський монастир так щедро, що Яценко-Зеленський в захватi писав: "Ми, якi приїхали на одних порожнiх глобцях i парою коней, виїхали iз Сiчi караваном, при якому гнали звiдти ж 16 верхових коней, стiльки вивезли тканини, скiльки й галуну, саф'яну, мiшин та iншого" [112.-C.64-65].
Вище вже зазначалося, що однiєю з головних причин пiдтримування запорожцями тiсних стосункiв з Межигiрським монастирем була його ставропiгiйнiсть. Козацтво сподiвалося, що завдяки незалежностi Межигiр'я вiд київського митрополита Запорожжя запобiгне втручанню в свої вiйськовi та церковнi справи з боку Києва, а патрiарх (пiзнiше - Синод), що знаходився на далекiй вiдстанi вiд Запорожжя, не матиме реальної можливостi впливати на вирiшення церковних справ на козацьких землях. В значнiй мiрi розрахунки Коша виявились вiрними, i до самого моменту скасування Нової Сiчi вiн вiдiгравав вирiшальну роль у керiвництвi релiгiйним життям пiдлеглої йому територiї. В той же час i київськi митрополити, i Синод робили спроби посилити свiй вплив на Запорожжя. Нерiдко вони робили це, iгноруючи права Межигiрського монастиря i вимагаючи вiд нього ретельних звiтiв про стан церковної справи на Запорозьких Вольностях.
В Синодi розумiли: якщо на керiвних посадах в українських монастирях будуть знаходитись мiсцевi iєромонахи, якi обиратимуться самою монастирською братiєю, контролювати i керувати станом церковної справи буде досить важко, тим бiльше, що iгумени-українцi чинили б опiр спробам Синоду остаточно скасувати її церковну автономiю. Тому з 30-х рокiв XVIII ст. (що хронологiчно спiвпадає з часом заснування Нової Сiчi) iгумени до українських монастирiв призначалися Синодом. Ця доля не обминула i ставропiгiйний Києво-Межигiрський монастир. У 1743 р. його Іенцi скаржились, що їм тепер призначають iгуменiв, тодi як ранiше було так: "Коли вмирає iгумен або архiмандрит, то промiж братiї того ж монастиря обирає братiя к такому начальству згiдного мужа, i поставляється iгуменом, а не iз iншого монастиря, який чин був здавна... А нинi заслуженi присилаються архiмандритами; але цi архiмандрити, який приїде до нашого убогого монастиря, то по своїй похотi чинить, як бажає, а чина церковного i нашого уставу монастирського не дивиться, а соборної братiї нiколи до ради не закликає, але сам собою всяке дiло затiває i робить за примхами своїми" [170.-C.248-249].
Крiм функцiї призначення iгуменiв до Межигiр'я (що робилось і по відношенню до інших українських монастирів), Синод взяв на себе i керiвництво розподiлом майна померлих iгуменiв [31;32;85.-C.17]; контроль за постриженням в Іенцi [29]; вирiшення господарських суперечок Києво-Межигiрського монастиря з Києво-Печерською Лаврою [27]; контроль за вiдвiдуванням архiмандритом Запорозької Сiчi [28], за господарською дiяльнiстю монастиря i за його прибутками [68.-Арк.102-103], та контроль за цiлим рядом iнших аспектiв дiяльностi Межигiр'я [25.-Арк.41].
За таких умов, коли Синод поставив пiд свiй контроль фактично всi справи Києво-Межигiрського монастиря, вiн став робити спроби контролювати i церковне життя Вiйська Запорозького. В 1773 р. Синод вимагав надати вiдомостi про прибутки Вiйська, пояснюючи своє запитання тим, що йому невiдомо, чи може Києво-Межигiрський монастир "в утриманнi своєму без прибуткiв Вiйська Запорозького постачатися". Крiм того, Синод вимагав звiтувати про те, на яких пiдставах Запорозьке Вiйсько було парафiєю Межигiрського монастиря i чому до козацьких церков начальником призначено Володимира Сокальського. Межигiрськi Іенцi пiсля одержання цих вимог Синоду одразу сповiстили про них Кiш, який i надiслав до монастиря наказ, що саме треба вiдповiсти Петербургу. Згiдно з ним межигiрськi Іенцi надали до Синоду досить докладнi вiдомостi про iсторiю входження Запорожжя до парафiї монастиря, про надання Сокальському сану архiмандрита i про "прихильностi" запорожцiв до їхньої обителi. В той же час про прибутки Вiйська до Синода повiдомлено не було [68.-Арк.104-105].
Таким чином, Святiйший Синод не отримав очiкуваних вiдомостей про запорозькi справи, а тому не мав змоги суттєво впливати на дiяльнiсть цiєї парафiї Межигiрського монастиря.
Спроби поставити пiд свiй контроль дiяльнiсть Межигiр'я, а, отже, i Запорозького Вiйська, робилися не лише Синодом, а й київськими митрополитами. В 1752 р. Тимофiй Щербацький направив прохання до Синоду про передачу пiд його владу Межигiрського монастиря i Переяс-лавської єпархiї, але Синод 5 червня 1752 р. вiдмовив у цьому [143.-C.20].
Проте, деякi аспекти дiяльностi Межигiрської обителi все ж залежали вiд київських митрополитiв. Межигiрськi Іенцi зверталися до митрополичої консисторiї за благословенням своїх iєродияконiв i ченцiв во священство i iєродияконство [37.-Арк.32;39.-Арк.51;40.-Арк.55;38.-Арк.44], пояснюючи своє прохання тим, що "обителi нашiй Києво-Межигiрськiй за скудiстю iєромонахiв i iєродияконiв отстоїть велика потреба в священнослужiннi" [37.-Арк.32]. Такi кандидати на посвячення повиннi були прибути до консисторiї, де духовник, на пiдставi "розпитувань i розсмотрєнiя" вирiшував, чи не мають вони перешкод для отримання вiдповiдних духовних чинiв. Пiсля цього київський митрополит виносив рiшення, давати чи нi благословeння [38.-Арк.45].
Київськi митрополити, як i Синод, робили спроби контролювати стан церковної справи на Запорожжi, надсилали до Києво-Межигiрського монастиря вимоги надати вiдомостi про "церков сiчових священо- i церковнослужителiв,.. про прибутки i витрати" [68.-Арк.122].
З документів Архіва Коша Нової Запорозької Січі відомо, що межигiрський iгумен, перш нiж вiдповiсти митрополиту, надiслав лист до кошового отамана П.I.Калнишевського, в якому прямо писав, що вiн "побоюється про те, як не пiдвергнути себе якою на то противною вiдповiддю вiд команди своєї штрафу, толь з iншого боку i вельможностi вашої образi", тому вирiшив, що не може вiдповiсти на запит митрополита без дозволу кошового керiвництва [68.-Арк.122-123].
Звичайно, межигiрськi Іенцi робили це не лише з причини свого дружнього ставлення до запорозького козацтва. Бiльш важливим для них було отримання матерiальних вигiд. В тому ж листi межигiрський iгумен писав, що за своє повiдомлення вiн просить "обитель сiю по старому без вiдмiни утримувати при своїх прихильностях i неоставленiях.., iз братiї нашої для священослужiння iєромонахiв та iєродияконiв ставити на старих пiдставах поперемiнно" [68.-Арк.123].
Аналiз взаємин запорозького козацтва i Києво-Межигiрського монастиря дозволив встановити, що вони велися по таким напрямкам: 1) призначення ченцiв до сiчової церкви; 2) призначення ченцiв до Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря; 3) призначення ченцiв до деяких запорозьких церков (кiлькiсть межигiрських ченцiв не дозволяла забезпечити всi козацькi храми Божi); 4) утримання шпиталю при монастирi для старих i немiчних козакiв; 5) ходiння запорожцiв на богомiлля до Межигiр'я; 6) послушництво i постриження в Іенцi запорожцiв; 7) вiдправка до монастиря винних у злочинах козакiв; 8) обмiн iнформацiєю про намiри росiйського уряду щодо Запорожжя; 9) збирання милостинi межигiрськими ченцями; 10) влаштування монастирських будiвель коштом i силами запорожцiв; 11) звiти перед Синодом про стан церковної справи на Запорожжi; 12) вирiшення господарських питань; 13) приватнi стосунки межигiрських ченцiв i запорожцiв. Межигірський монастир отримував вiд них в першу чергу матерiальнi вигоди. А вони були досить великi: розмiр надходжень до Межигiр'я iз Запорозьких Вольностей дорiвнював прибуткам вiд монастирських маєткiв. Запорожцi, якi в XVII - на початку XVIII ст. були зацiкавленi в пiдтримцi тiсних стосункiв з Межигiрською обителлю в першу чергу з причини її ставропiгiйностi, в перiод Нової Сiчi, коли вони вже не могли обiйтися без визнання зверхньостi київських архiєпископiв (митрополитiв) у вирiшеннi деяких духовних справ, що стосувались Запорозьких Вольностей, зберiгали стосунки з Києво-Межигiрським монастирем великою мiрою з огляду на традицiю, а також на надання братiєю святої обителi рiзноманiтних послуг Вiйську - починаючи iз задоволення духовних потреб козацтва, утримання шпиталю i закiнчуючи поданням Кошу iнформацiї про намiри уряду по вiдношенню до Запорожжя. Разом з тим, i в 1734-1775 рр. Кiш використовував стосунки з Межигiр'ям для збереження своєї провiдної ролi в керiвництвi релiгiйною справою на Запорожжi. Завдяки ставропiгiйному статусу Києво-Межигiрського монастиря Запорозькi Вольностi у вирiшеннi деяких духовних питань залишалися непiдвласними київському митрополиту. Знаходячись в формальнiй залежностi i вiд Межигiр'я, i вiд митрополита, Кошу вдавалося вiдстояти свою фактичну зверхнiсть у вирiшеннi церковних питань.

Роль київських митрополитiв у керiвництвi церковною справою на Запорожжi. З давнiх часiв запорозьке козацтво прагнуло до збереження своєї автономiї у вирiшеннi церковних питань вiд київських митрополитiв. Саме це i стало головною причиною звернення запорожцiв до послуг ставропiгiйного Києво-Межигiрського монастиря. Але з поверненням козакiв з-пiд протекцiї кримського хана ситуацiя дещо змiнилася. В умовах, коли населення Запорожжя швидко збiльшувалось, виникла необхiднiсть будiвництва нових релiгiйних споруд. А це можна було робити лише по отриманнi архiєрейського (тобто київського архiєпископа) благословення (згiдно з восьмим пунктом указу Святiйшого Синоду вiд 10 липня 1734 р.) [253.-C.276]. До того ж ченцiв, яких направляв Межигiрський монастир до запорозьких церков, стало невистачати, i виникла необхiднiсть призначати священикiв з бiлого духовенства. Тому Кiш був змушений звернутися з цими питаннями до київського архiєпископа, тим самим визнавши свою певну залежнiсть вiд нього у вирiшеннi духовних справ.
Ця залежнiсть у значнiй мiрi була формальною, бо в перiод Нової Сiчi київськi митрополити вже не мали реальної влади у вирiшеннi багатьох питань, поступово втрачали свої привiлеї, на якi йшов наступ з боку росiйського уряду. З 1722 по 1743 р. вони навiть були позбавленi титула "митрополитiв" i були київськими архiєпископами. Рафаїл Заборовський (1731-1747) домiгся повернення митрополичого титулу. Пiсля двiрського перевороту 1741 р., коли Бiрон був позбавлений влади, в українських церковних колах з'явилась надiя на повернення тих прав, якi були скасованi з часiв приєднання Київської митрополiї до Московської патрiархiї. З метою вiдновлення цих прав вище українське духовенство пiсля смертi митрополита Рафаїла звернулося до Петербурга з проханням про рукоположення обраного Синодом на Київську кафедру архiмандрита Києво-Печерського Тимофiя Щербацького в Києвi. Цариця Єлизавета дала на це дозвiл. Висвята, проте, вiдбулася в Петербурзi, бо цього побажав сам Щербацький, непокоячись за негативнi наслiдки попереднього прохання. При посвяченнi Тимофiй титулувався як "митрополит Київський, Галицький i Малия Росiї". В 1752 р. вiн зробив спробу повернути пiд свою владу Переяславську єпархiю i Межигiрський монастир, але Синод вiдмовив у цьому проханнi. В 1757 р., всупереч угодi про приєднання Київської митрополiї до Московської патрiархiї, згiдно з якою київськi митрополити повиннi були залишатися на своїй кафедрi до самої смертi, Тимофiй Щербацький був переведений з Києва на Московську кафедру. Замiсть нього київським митрополитом став Арсенiй Могилянський (1757-1770), який до цього тривалий час служив у Росiї, що не могло не вiдбитися на його поглядах у напрямi послаблення прагнення вiдновити давнє значення київської духовної влади. На цей час припадає i наступ уряду Катерини II на права української автономiї. Київська митрополiя остаточно перестала бути обласною митрополiєю, а стала рядовою єпархiєю серед iнших, пiдлеглих Синоду. В 1770 р. київському митрополиту було заборонено носити титул "митрополит Малия Росiї". При останньому за часiв Нової Сiчi митрополитi Гавриїлi Кременецькому (1770-1781) вже майже не велося опору наступовi Синоду на права київської духовної влади. В наказах Гавриїла духовенству неодноразово пiдставою було те, що "в цiлiй великоросiйськiй церквi нiде такого немає", або що "так треба вчинити ведлуч звичаю всiєї великоросiйської церкви" [143.-C.28-35].
Вже зазначалось, що протягом другої i третьої чвертей XVIII ст. київськi митрополити поступово втрачали свої привiлеї, хоча i робили спроби зберегти хоча б деякi з них. Звичайно, є перебiльшенням висновок М.С.Грушевського про те, що в цей час "офiцiйна православна церква України та її духовенство, особливо вище, омертвiло, вiдiрвалось вiд громадянства, втратило вплив i значення в громадському та культурному життi. Суспiльнiсть цiлком збайдужила до сих царських служальцiв в рясах, що iменувались без її волi i впливу, i зобов'язувались до повної i безмежної служби йому" [155.-C.118-119]. Проте, характер стосункiв київських владик з росiйським урядом не мiг не вiдбитися на ставленнi Коша до митрополичої влади, i роль митрополитiв у керiвництвi духовною справою на Запорозьких Вольностях значною мiрою була формальною.
Стосунки митрополитiв з Вiйськом Запорозьким протягом iснування Нової Сiчi велись за слiдуючими напрямками: 1) заснування нових церков; 2) призначення священикiв; 3) видача духовним особам паспортiв для проїзду до Запорожжя за милостинею; 4) судочинство над духовними особами; 5) звiтнiсть про стан церковних справ на Запорожжi; 6) дiяльнiсть Старокодацького духовного намiсного правлiння; 7) вирiшення справ, пов'язаних з Нефорощанським монастирем; 8) приватнi стосунки київських митрополитiв i кошового керiвництва.
Листування з приводу заснування на територiї Запорозьких Вольностей нових релiгiйних споруд було одним з головних напрямкiв спiлкування мiж київською духовною владою i Кошем. Вже зазначалося, що пiсля повернення з Олешек запорожцi були змушенi звернутися до архiєпископа київського за архiпастирським благословенням на закладку сiчової церкви. З цього часу i до моменту зруйнування Сiчi всi справи про заснування i освячення церков на Запорожжi проходили за участю київських архiєпископiв (митрополитiв).
До київських митрополитiв Кiш надсилав прохання про видачу благословенної грамоти про заснування на територiї Запорожжя нових церковних споруд. Владики, якi в значнiй мiрi були зацiкавленi в пiдтримцi дружнiх стосункiв з Кошем, практично завжди давали такий дозвiл, коли були виконанi всi потрiбнi формальностi. До початку 70-х рр. XVIII ст., тобто майже до самого кiнця iснування Нової Сiчi, остаточне рiшення про дозвiл будiвництва церков на Запорожжi приймав саме митрополит. Посилення натиску Синода на права київських владик вiдбилось i на процедурi заснування храмiв Божих, i 3 грудня 1770 р. Синод видав указ про зобов'язання митрополита надавати до Петербургу ретельного звiту про кожну церковну споруду, яку планувалося будувати [252.-C.188-189]. Згiдно з цим же указом, київському митрополиту залишалось лише право остаточного рiшення, без листування з Синодом, у справах про вiдбудову спорохневiлих i погорiлих церков [252.-C.188-189].
Такий стан справ не задовольняв Кiш, який не бажав звiтувати перед Синодом. З iншого боку, київська духовна влада, що робила останнi спроби зберегти рештки своїх привiлеїв, теж була незадоволена таким нововведенням. Тому митрополит кiлька разiв писав до Синоду прохання надати дозвiл давати благословення на будiвництво церков на Запорожжi без попереднього звiту перед Петербургом [88.-C.74].
Такий дозвiл був наданий 14 липня 1772 р. Проте, вiдтепер митрополит мiг давати благословення лише пiсля отримання дозволу президента Малоросiйської колегiї П.О.Румянцева. Київський митрополит опинився в ролi посередника мiж Румянцевим i Кошем. Передача повноважень з надання дозволу на будiвництво релiгiйних споруд на Запорожжi вiд Синоду до графа Румянцева мало змiнила становище київської митрополичої влади, яка все менше впливала на церковне життя Запорозьких Вольностей.
Одним з важливих напрямкiв зносин мiж Кошем i київськими владиками було надання духовного сану особам, що рукопокладались до запорозьких церков. До 1709 р., коли кiлькiсть козацьких церков була невелика, потреби Запорожжя в духовних особах задовольнялись ченцями Межигiрського монастиря, а пiд час перебування запорожцiв на Олешках до них приходили священики iз Грецiї, Константинополя, Iєрусалима та iнших мiсць за кордонами Росiйської держави. Пiсля повернення козакiв до старих своїх земель i заснування Пiдпiльненської Сiчi тут розпочалося бурхливе церковне будiвництво i стала вiдчуватися потреба в великiй кiлькостi духовенства. Тому до козацьких церков стало призначатися бiле духовенство, яке в багатьох випадках походило з самих запорожцiв. Багато хто iз вiйськового товариства бажав вiдiйти вiд свiтських справ i присвятити себе службi при церквах Божих. Саме таких людей, якщо вони вiдповiдали всiм вимогам, i пропонував Кiш для рукоположення до запорозьких церков, бо вони, будучи тiсно пов'язанi з вiйськовим товариством, вважали себе пiдлеглими скорiш Кошу, нiж київському митрополиту.
В перiод Нової Сiчi iснувала слiдуюча процедура рукоположення священикiв до козацьких релігійних споруд. В разi потреби церкви в новому священику (коли старий священик помер або значно збiльшилась парафiя) парафiяни, при наявностi у них придатного кандидата, через паланкового полковника надсилали до Коша "презенту" про бажання прийняти дану особу до священства в своїй церквi. При цьому кандидат повинен був вiдповiдати ряду умов, серед яких були "буття в указнiй присязi i майстернiсть в Іитаннi i спiвi церковному", вивчення iєрейських обов'язкiв i катехизису, а також необхiдний для отримання священства вiк [88.-C.45]. Пiсля одержання такої "презенти" Кiш звертався до духовного правлiння з листом, в якому, крiм вiдомостей про особу аколiта, мiстилось обгрунтування необхiдностi призначення нового священика до церкви, звiт про кiлькiсть дворiв, чоловiчого i жiночого населення в парафiї церкви а також зобов'язання аколiта задовольнятися такими ж прибутками, якi мав i попереднiй священик. Крiм того, Кiш писав про наявнiсть чи вiдсутнiсть iнших кандидатiв до священства [113.-C.30-31,;72.-Арк.3-4]. З листом до намiсного правлiння зверталися i духовнi особи церкви, до якої повинен був бути рукопокладений аколiт [113.-C.11].
Намiсне правлiння, в свою чергу, писало "доношенiє" київському митрополиту, в якому викладалися всi наданi Кошем вiдомостi i просило надати архiпастирське благословення аколiту [88.-C.44-45;251.-C.294].
В 1772 р. вимоги до вiдомостей, якi надавалися намiсним правлiнням, стали суворiшими, бо київський митрополит наказом вiд 4 сiчня зобов'язав правлiння повiдомляти ще й про вiк ставленика, його нацiональну приналежнiсть, звання, яким шлюбом одружений "i чи на дiвицi", про приведення до вiйськової присяги (причому треба було надсилати вiдомостi про мiсце присяги i наявнiсть свiдоцтва про її прийняття). Без наявностi таких повiдомлень намісному правлiнню заборонялося представляти ставленикiв до київської консисторiї [88.-C.67].
З вiдповiдним листом до митрополита звертався i Кiш, який, не звiтуючи про парафiю церкви i вiдповiднiсть аколiта вимогам для отримання священства, повiдомляв лише про необхiднiсть надання йому благословення, щоб "у виконаннi треб християнських... зупинки i упущення не настало" [251.-C.294;88.-C.61-62].
Разом з листом вiд Коша до митрополита надходило i два листа, пiдписанi парафiянами i духовними особами церкви, до якої було потрiбно наставити священика. В першому, як правило, мiстилось слiдуюче повiдомлення: "Знаючи його [аколiта] чесне i добропорядне обхождєнiє, прийняти всi бажаєм" [88.-C.47]. Iнколи до цього додавались тi ж вiдомостi, що надсилались до Коша [88.-C.56-57]. В другому листi повiдомлялось про смерть попереднього священика, або про збiльшення парафiї церкви.
Пiсля завершення попереднього листування, до митрополичої кафедри приходив сам кандидат до священства, маючи при собi "презенти" вiд парафiян, Коша i намiсного правлiння. Згiдно з резолюцiєю київського митрополита вiд 11 серпня 1765 р. [88.-C.49], цi "презенти" не записувались консисторiєю "в книгу i по ним нiякого виробництва не робилося", а аколiта направляли до самого митрополита для перевiрки здiбностей в Іитаннi, подаючи через нього київському владицi звiт консисторiї у цiй справi. В разi, якщо аколiт виявлявся здiбним до читання, вiн знову направлявся до кафедральної контори, де давав розписку, що "вiн прибутками, якi йому надходити будуть пiсля рукопокладення, без вимог задовольнятися i до смертi своєї вiд оної церквi, за силу духовного регламента, вiдходити не може" [88.-C.49]. Крiм того, аколiт повинен був надати такi автобiографiчнi вiдомостi: 1) iм'я та прiзвище; 2) мiсце народження; 3) участь у баталiях, причому цей пункт у всiх вiдомих документах писався так: "нiколи на баталiї не був i нiкого не вбив" [88.-C.49,59,65,106;272.-C.124]. З 1772 р. крiм цих автобiографiчних даних надавались вiдомостi про батькiв аколiта, строк перебування на Запорожжi, рiд занять, сiмейний стан, дату народження, вiдсутнiсть боргiв, штрафiв i покарань. Крiм того, давалося письмове зобов'язання надавати до консисторiї вiдомостi про наявнiсть в парафiї розкольникiв [88.-C.64-65].
Пiсля цього кафедральна контора направляла до митрополита повiдомлення, в якому йшлося про хiд справи i зазначалося, що аколiту "iншi до рукоположення... належнi должностi слiд проходити" [88.-C.60]. Аколiт спочатку йшов до кафедрального духовника на сповiдь, потiм направлявся для вивчення катехизису до кафедрального проповiдника, про що тi i звiтували письмово перед митрополитом [88.-C.65]. Пiсля чого аколiт приводився до присяги, рукопокладався i посвящався в духовний сан [88.-C.110-111].
Пiсля рукоположення i "наставлiння в служiннi" священик направлявся до мiсця своєї служби. З собою вiн віз отриману в київськiй кафедрi "ставлену iєрейську грамоту", духовний регламент i форму присяги, до якої вiн перед рукоположенням був приведений, "щоб...завжди вiдав, на що присягав i як у званнi своєму вчиняти зобов'язався, а незнанням або забуттям вибачатися не наважувався" [88.-C.50].
Пiсля завершення процедури рукоположення київський митрополит надсилав до Коша повiдомлення про це [88.-C.60-61;69].
В деяких випадках парафiяни не обирали до своїх церков кандидатiв до священства, а прохали своє паланкове керiвництво прислати священика для "задоволення християнських потреб". Згiдно з таким проханням, паланковий полковник надсилав до намісного правлiння вiдомостi про парафiю церкви, до якої потрiбно було прислати священика,i про причини, з яких це необхiдно було зробити. При цьому полковник "рекомендував i радив" намiснику особу, яку вiн бажав направити до запорозької церкви [114.-C.1988]. Коли намiсник затримувався з вiдповiддю, паланкове керiвництво надсилало другий лист з погрозою: "Якщо ви i пiсля цього не надiшлете, то на мене не ображайтесь пiсля" [114.-C.1989].
Намісне правлiння не могло направити священика до запорозької церкви, не маючи на це дозвiл Коша. Тому з правлiння до Коша надсилався звiт про хiд справи i прохання видати резолюцiю з цього питання. З iншого боку, i сам Кiш не мiг направити священика до церкви, не погодивши це призначення з намісним правлiнням [114.-C.1991].
У бiльшостi випадкiв намiсники погоджувались з кандидатурами, висунутими паланковим керiвництвом i Кошем, i направляли до київського митрополита "представлення" про необхiднiсть рукопокласти таких священикiв до запорозьких церков. З аналогiчним листом до Києва звертався i кошовий отаман зi старшиною [251.-C.294]. По цим "презентам" кандидат до служби в запорозькiй церквi прибував до Києва i там рукопокладався митрополитом.
Аналiз процедури призначення священикiв до запорозьких церков дозволяє стверджувати, що вона носила досить формальний характер, бо до компетенцiї київської митрополичої консисторiї входив фактично лише контроль за вiдповiднiстю аколiта необхiдним вимогам. Але i при такiй формальнiй процедурi рукопокладення священикiв до козацьких церков Кiш у багатьох випадках взагалi не спiлкувався з цього питання з київською духовною владою, i приймав до своїх церков таких священикiв, якi висвячувались у волоських або унiатських iєреїв i не представлялись до київського владики [192.-C.54]. З огляду на це царський уряд у 1759 р. видав указ, у якому мiстилась сувора заборона приймати i тримати у себе духовних осiб, "крiм указно визначених вiд єпархiального свого архiєрея.., i без дозволу його нiкого до священнослужiння допускати отнюдь не наважувалися".
Крiм стосункiв з приводу рукоположення священикiв до запорозьких церков Кiш i київськi митрополити досить часто зносились з приводу духовних осiб, що приходили до Запорозьких Вольностей для збирання милостинi. Кожного року до Запорожжя за проханням подаянь приходила велика кiлькiсть не лише українських i росiйських, а й закордонних духовних осiб. В значнiй мiрi саме через цю милостиню київськi митрополити i консисторiя не бажали загострювати стосунки з Кошем i поступались своїми правами пiд час конфлiктiв з питань керiвництва духовною справою на Запорожжi. Економiчну залежнiсть церкви вiд козацтва Кiш використовував для розширення свого втручання в справи, якi повиннi були бути в юрисдикцiї київських владик.
Щоб контролювати велику кiлькiсть духовних осiб,яка приходила за милостинею, була запроваджена особлива процедура оформлення документiв - паспортiв i зашнурних книг - без наявностi яких збирання подаянь суворо заборонялося. Треба зазначити, що ця процедура була характерна не лише для земель Вiйська Запорозького, але саме тут вона набула досить широкого розмаху.
Київськi митрополити за письмовим проханням iгуменiв монастирiв, з яких посилалися Іенцi "за проханням милостинi от доброхотних дателей" [54;66.-Арк.2], видавали паспорти, в яких вказувались iмена ченцiв, монастирi, з яких вони прибули, мета збирання милостинi [56.-Арк.1]. В деяких випадках крiм цих вiдомостей в паспортах мiстився наказ "в мiстах i на заставах оним [ченцям] без затримки пропуск чинити як укази Її iмператорської величностi велять, а духовного звання людям, крiм того, всяке благоволiння показувати i допомогу їм ... робити" [49.-Арк.8]. Крiм того, в таких паспортах мiстився наказ ченцям "себе трезвенно i благоговiйно поводити як ченецькому чину благопристойно то i належить" [49.-Арк.8].
Духовним особам видавалась вiд київської консисторiї особлива зашнурна книга, до якої вони повиннi були заносити кожне подаяння, що буде отримане, а також всi витрати, якi вони матимуть пiд час подорожi [65.-Арк.4].
Досить часто до паспорта i зашнурної книги митрополити додавали листа, адресованого кошовому отаману зi старшиною, в якому мiстилося прохання допомогти в збираннi милостинi. В першу чергу такi листи надавались ченцям київських монастирiв, в будiвництвi i покращеннi матерiального становища яких київськi митрополити були найбiльш зацiкавленi [58.-Арк.37]. Таким ченцям Кiш дiйсно надавав допомогу i "чесне i добропорядне у всьому обходження", а перед поверненням їх назад до Києва передавав до митрополита листа, в якому писав про це [58.-Арк.37].
Iнколи митрополити просили про надання листiв до Коша iгумена Києво-Межигiрського монастиря, розумiючи, що це привабить запорожцiв до маючих такого листа ченцiв i дозволить їм зiбрати бiльшу милостиню [35.-Арк.13].
Митрополити, надаючи допомогу українським ченцям, дещо обмежували вiдвiдання Запорожжя закордонними духовними особами, бо таких "прошакiв... значно збiльшилось, i проханнями своїми наводять народу чималу нудьгу" [62.-Арк.11].
Отримання ченцями паспортiв i зашнурних книг не було гарантiєю того, що їх "податель" буде мати змогу збирати милостиню на Запорожжi, Кiш мiг своїм рiшенням заборонити ченцям "iспрошати милостиню", якщо цього вимагала ситуацiя. В 1768 р. до Запорожжя прийшла така велика кiлькiсть ченцiв за пожертвами, що Кiш на два роки був змушений заборонити збирання милостинi всiма духовними особами, крiм запорозьких, щоб за цей час "поправити i прикрасити" свої, козацькi, церкви. Таким чином, i в питаннi допуску до Запорожжя духовних осiб для збирання подаянь Кiш залишав за собою право остаточного рiшення, тим самим виявляючи свою першiсть у керiвництвi духовним життям на Запорожжi.
Київськi митрополити, добре проiнформованi про свавiлля Коша у вирiшеннi багатьох релiгiйних питань, досить помiрковано ставились до цього, адже пiдтримка дружнiх стосункiв з керiвництвом Запорозьких Вольностей приносила значнi матерiальнi вигоди Київськiй єпархiї. Але часом траплялися такi справи, коли київська духовна влада не могла погодитись з дiями Коша, i в таких випадках мiж ними точилися тривалi суперечки.
Кiш прагнув здiйснювати судочинство не лише над запорозькими козаками, а i над поспiльством, що мешкало на Запорозьких Вольностях. До того ж, кошове керiвництво намагалося привласнити собi функцiю судочинства не лише за карнi злочини, а i за духовнi провини. В 1745 р. запорожцями за двожонство був заарештований мешканець Старої Самари Донець, вiдiбране його майно. Це було зроблено з вiдома сiчового керiвництва. Такий вчинок кошовий отаман у "доношенiї" до київського генерал-губернатора пояснював прагненням Коша виконати указ київського митрополита Рафаїла Заборовського, згiдно з яким "духовному чину за допомогою свiтських старшин наказано розлучити... таких, що маючи одну дружину, на другiй одружуються" [84.-C.375].
Кодацький i Самарський полковники, виконуючи цей наказ, розлучили кiлькох двожонцiв. Донець, який, маючи жiнку i дiтей, мешкав з "прелюбодiйкою", не пiдкорився наказу козацьких полковникiв i закликав на захист росiйських офiцерiв, якi перешкодили його заарештуванню. Через деякий час самарський осавул зустрiв Донця, що їхав з Лiвобережної України, заарештував його, а майно, яке було при ньому, конфiскував. Пiзнiше у Донця було забрано й iнше майно, яке було вiддано його дружинi i сину (доречi, запорозькому козаку). Так козацьке керiвництво вирiшило вчинити з "прелюбодiєм". Київський митрополит, який вважав вирiшення справ такого характеру суто своїм правом, скаржився, що "справа його [Донця] до розбору оних грабiжникiв нiчим не торкалась, але вона по правилам в Дух[овнiй] моїй Конс[исторiї] вирiшена i йому церковна єпитiмiя визначена, так їм самовласно i грабувати його не належало" [84.-C.384]. За допомогою київського генерал-губернатора та Сената митрополит домiгся повернення майна Донцю, пiсля чого засудив останнього до покаяння в Нефорощанському монастирi. Проте, через деякий час київський владика побачив недiйовiсть свого вироку, бо, як вiн писав у листi до київського генерал-губернатора в 1749 р., Донець знов "заїхав в Стару Самарь у дiм свiй, i там з дружиною тiєю беззаконною..., яка також втекла iз заслання з дiвоч[ого] Хрестовознесенського монастиря..., став жити i нинi де живе беззаконно" [84.-C.395]. Спроби митрополита повернути Донця до монастиря закiнчилися безрезультатно. Запорожцi ж, з вiдома старшини, не залишили своїх спроб покарати непокiрного Донця, i ще не один раз забирали у нього грошi, погрожували i навiть "посадили на гармату i тримали пiд караулом тижнiв з вiсiм" [84.-C.396], тим самим даючи зрозумiти свiй приоритет у покараннi мешканцiв Вольностей Запорозьких.
Ще одним питанням, з якого довгий час кошове керiвництво i київськi митрополити не могли знайти порозумiння, було судочинство над духовенством, яке знаходилось на територiї Запорозьких Вольностей. Кiш дотримувався думки, що нi митрополит, нi консисторiя, нi намiсне правлiння, а саме Вiйсько Запорозьке, яке обирало священикiв до козацьких церков, мало безпосереднє право у випадках, коли такi священики були недовподоби вiйськовому товариству, вигнати їх з парафiї i викликати на їхнє мiсце нових духовних осiб. Особливо це стосувалось випадкiв, коли священики чинили опiр Кошу або ставали супроти економiчних i полiтичних iнтересiв Вiйська. Митрополити, звичайно, вiдстоювали думку, що усувати священикiв з парафiї мали право саме вони.
У травнi 1762 р. до митрополита Арсенiя була подана скарга iєреїв села Кам'янського Дем'яна i Власiя на те, що розпорядженням Коша вони були усуненi вiд служби. Причиною такого наказу iєреї назвали своє заступництво за двох засуджених до покарання козакiв. Митрополит нiякої резолюцiї з приводу цiєї скарги не винiс i дав пояснення, що справа потребує додаткового розслiдування. Через тиждень пiсля цього до консисторiї прибув козак Шелест з листом вiд кошового отамана, в якому повiдомлялось, що священики Дем'ян i Власiй за "запорозьким козакам послiдувавшi непристойнi противностi i спокуси, за поруки по ворах i воровських придержателях,нодопусканiє старшин ко оштрафуванню оних i неодноразово роблене при оштрафуваннi старшинам погрублєнiє" рiшенням Коша вiд 21 травня 1761 р. усуненi вiд парафiї. На їхне мiсце мешканцi Кам'янського обрали козака Афанасiя Шелеста, тому вiн i прибув до митрополита за отриманням священства. Форум ально Шелест вiдповiдав усiм iснуючим вимогам до аколiта. Вiн мав лист до митрополита вiд Коша, "доношенiє" духовного правлiння, з яких видно, що його обрала громада, яка дала про це свiй "вирок". I все ж Шелест не отримав вiд консисторiї нiякої вiдповiдi. Це було природньо, бо київська кафедра вважала посади при Кам'янськiй церквi зайнятими священиками Дем'яном i Власiєм. Пiсля скарги Шелеста до Коша про перешкоди кам'янських священикiв його рукоположенню Дем'ян i Власiй були пiд конвоєм доставленi до Коша зi всим їхнiм майном. Там iєреї були закованi в кайдани i пробули в такому станi доти, доки не дали письмове зобов'язання залишити територiю Запорозьких Вольностей. У них було вiдiбране все майно, а пiсля повернення за своїми сiм'ями в Кам'янське i їхнi хати. Пiсля цього Кiш знову надiслав до київського митрополита вимогу рукопокласти Шелеста до священства в Кам'янськiй церквi. Митрополит i консисторiя, вiдстоюючи своє право на судочинство над духовними особами, надiслали до старокодацького намiсника доручення провести слiдство по цiй справi, а кошовому отаману з товариством "вiдписати з вимогою, щоб якби в майбутньому вiд перебуваючого в Вольностях Запорозьких духовенства якi непорядки не сталися б, за то вiн, отаман з товариством, сам собою винних не штрафував, але по порядку до його преосвященства з будь-чиїй iз духовного чина вини показанням писав" [192.-C.66]. Старокодацький намiсник, дбаючи про збереження дружнiх стосункiв з Кошем, проводити слiдство не став, а коли кам'янськi священики прибули до нього за допомогою у вирiшеннi їхньої справи, сказав: "Що козаки звелять, то i буде, я i сам стережуся, щоб i менi того не зробили, що вам" [192.-C.66]. Тому намiсник, порадившись з кошовим керiвництвом, звiтував до консисторiї, що не має можливостi провести слiдство з причини вiдсутностi Власiя i Дем'яна. Кiш звернувся до митрополита з аналогiчним повiдомленням. В ньому ж викладалась головна причина, з якої кам'янськi священики були усуненi з своїх посад: "знаходячись у внутрiшньому вiйськовому володiннi, забувши показанi їм вiд Вiйська благодiяння, наважились, щоб їх з їхнiми парафiями зачислили до новопоселеного Слобiдського полку, подати до фортецi святої Єлизавети прохання, по яким звiдти i представлення до Сенату слiдували". Як випливає з цього листа Коша, головною провиною кам'янських священикiв була їхня спроба вийти з-пiд влади Запорозького Вiйська i перевести своїх парафiян пiд владу Ново-Сербiї. В митрополичiй консисторiї знали, як рiшуче Кiш протидiє будь-якiй спробi скорочення територiї, що знаходиться пiд його юрисдикцiєю. Стало зрозумiло, що кошове керiвництво не вiдступиться вiд свого рiшення, i тому на засiданнi 22 лютого 1763 р. консисторiя постановила дозволити рукопокласти Афанасiя Шелеста во iєрея. Ця справа закiнчилась повною перемогою Коша, жодне з рiшень якого консисторiєю не було скасоване. Отже, митрополиту не вдалося вiдстояти права своїх пiдлеглих, хоча, згiдно з церковними правилами, вiн мiг це зробити. Але нi митрополит, нi старокодацький намiсник не стали йти на подальше загострення стосункiв з Кошем. Симптоматично, що цей випадок ще бiльше закрiпив позицiї Коша в стосунках з митрополитами. Саме пiсля завершення цiєї справи, тобто в 1763 р., до Сiчi приїхала велика кiлькiсть ченцiв Софiйського собору. Вони привезли з собою до кошового отамана листа й iкону вiд митрополита. А на початку 1764 р. сам кошовий отаман вiдвiдав Київ i був з шаною прийнятий у владики.
Київськi митрополити, як i Святiйший Синод, прагнули контролювати стан церковної справи на Запорожжi, для чого їм були необхiднi докладнi вiдомостi про церкви i священикiв, що знаходились на козацьких землях. Тому кiївська духовна влада кiлька разiв робила спроби отримати цю iнформацiю, використовуючи своїх пiдлеглих - Володимира Сокальського i старокодацького намiсника, а також iгумена Києво-Межигiрського монастиря.
В 1771 р. до Старокодацького правлiння надiйшов указ київської консисторiї, згiдно з яким намiсник був зобов'язаний надiслати вiдомостi про стан запорозької парафiї, а саме: 1) кiлькiсть духовних осiб при кожнiй церквi, їхнi iмена, освiта, сiмейний стан; 2) кiлькiсть, стать, сiмейний стан, освiта, вiк священицьких дiтей; 3) кiлькiсть, стать, вiк, освiта сирiт, якi залишились пiсля смертi духовних осiб; 4) наявнiсть майна у запорозького духовенства; 5) реєстр всiм справам, що велись намiсним правлiнням протягом його iснування [113.-C.26-27].
Старокодацьке правлiння iснувало на територiї Запорожжя вже понад десять рокiв, проте докладних вiдомостей про стан духовної справи не мало навiть воно, не кажучи вже про київських митрополитiв, що знаходились далеко вiд Запорожжя. Духовний намiсник, за його власним зiзнанням Кошу, не мав змоги вiдповiсти на запитання консисторiї з слiдуючих причин: 1) на територiї Запорозьких Вольностей не лише намiсник, але i священики, диякони "не спадковi", а обираються Кошем; 2) нi один дячок чи пономар "не острижен в стихарь", i вони звичайно посилаються з Коша щорiчно; 3) жоден зi священикiв не є власником пiдцерковної землi, а "задовольняється тiльки з вiйськової землi i з народного подаяння" [113.-C.27-28]. Намiсне правлiння так i не вiдповiло консисторiї на її запит.
I все ж при такому становищi з 1774 р. запорозьке духовенство формально стало остаточно пiдлеглим київському митрополиту. Початок цьому поклала справа про посвячення начальника запорозьких церков Володимира Сокальського в архiмандрити. 21 червня 1774 р. указом iмператрицi, поданим Синоду, "наказано iєромонаха Володимира Сокальського посвятити в архiмандрити". З посвятою в цей сан вiн залишився начальником запорозьких церков, але перейшов з пiдпорядкування Межигiрського монастиря до Київської єпархiї [68.-Арк.104]. З цього часу розпочався постiйний контроль митрополита за запорозькими церквами. Вже 10 вересня 1774 р. митрополича консисторiя надiслала до Володимира Сокальського вимогу звiтувати про кожну з церков, якi були в його вiдомi, про їх священикiв i парафiян, мiсця, з яких направлялись духовнi особи на Запорожжя, термiн їх перебування на територiї Вольностей [68.-Арк.96]. Начальник запорозьких церков переадресував цей запит до Коша, який направив у митрополичу консисторiю повiдомлення, що як запорозькi церкви, так i їх начальник "в головному i повному вiдомi i розпорядженнi Вiйська Запорозького" знаходяться. Надсилати вiдомостi про кiлькiсть церков на територiї Запорозьких Вольностей Кiш з огляду на полiтичну ситуацiю вважав неможливим, бо в результатi нещодавно закiнченої вiйни з Туреччиною багато церков було знято зi своїх мiсць. Про кiлькiсть священикiв було повiдомлено, що "священослужителiв часом достатньо, а iнколи вистачає лише для того, щоб священослужiння та iншi треби не залишити без виконання" [68.-Арк.101-102].
13 листопада 1774 р. консисторiя надiслала через межигiрських ченцiв запит до Коша про прибутки, якi мало Межигiр'я вiд Вiйська Запорозького. В сiчнi 1775 р. до Коша вiд митрополита надiйшла нова вимога повiдомити про порядок призначення священикiв до запорозьких храмiв, чисельнiсть духовних осiб на Запорозьких Вольностях, а також про джерело прибуткiв начальника запорозьких церков. Не маючи змоги зовсiм не вiдповiдати на цей запит, вiйськове товариство обмежилось загальними фразами, не повiдомивши майже жодної нової для митрополита iнформацiї про стан запорозької парафiї [68.-Арк.113-114]. Кiш писав, що утримання Володимиру Сокальському та всiм iншим духовним особам здiйснюється "єдино тiльки вiд доброхотiв вiйська запорозького". Про порядок призначення духовних осiб до запорозьких церков Кiш iнформував, що воно "залежати повинно вiд волi вiйська запорозького". Стосовно кiлькостi духовенства, що знаходилось на територiї Запорож-жя, вiйськове керiвництво вiдомостей не надало, i назвало це "неможливим, бо з причини частих вiдкомандирувань їх звiдси при командах завжди i тимчасово перебуваючих в деякий час невiдомо".
Типове повiдомлення Коша на запити митрополита навiв А.Скальковський: "Церков достатня кiлькiсть мається, духовенства буває не рiвно, раз бiльше, раз менше, прибутки ж залежать вiд ласки вiйськової".
Як свiдчать вищезгаданi документи, у вiдповiдях на запити митрополитiв i консисторiї Кiш обмежувався звичайними вiдписками. I це в той час, коли з iнших парафiй до Києва надходили ретельнi звiти, де iнформацiя по кожному запитанню нерiдко складала кiлька сторiнок. Отже, хоча митрополит i отримав Запорожжя до своєї парафiї, вiн не мав докладних вiдомостей про неї, а без цього було неможливо ефективно здiйснювати контроль i керiвництво духовною справою на козацьких землях.
Митрополити i вiйськове керiвництво, незважаючи на суперництво за право управлiння запорозькими церквами, в багатьох випадках пiдтримували дружнi особистi стосунки. Митрополити були зацiкавленi в цьому економiчно, i, знаючи щедрiсть запорожцiв, досить часто надсилали до кошового отамана, суддi, писаря прохання, щоб тi передали до Києва мед, вино, рибу та iншi продукти, що вироблялися чи здобувалися на Запорожжi. Козаки, знаючи "слабкiсть" митрополитiв до подарункiв, самi надсилали до Києва кримськi балики, лимони i навiть грошi [58.-Арк.56;59.-Арк.334]. Митрополити мали багато знайомих серед запорозької старшини, тому, направляючи до Вольностей Запорозьких ченцiв для збирання милостинi та по iншим церковним справам, просили таких знайомих "удостоїти милостивого призренiя... i в дорученiй їм справi здiйснювати своє благоволiння i допомогу". За такi послуги запорозька старшина отримувала вiд київських владик допомогу в вирiшеннi багатьох своїх приватних справ. Так, кошовий П.I.Калнишевський звертався до Гавриїла Кременецького з проханням рукопокласти до священства в Роменськiй церквi Покрови свого племiнника [87.-C.21]. Той же Калнишевський у листi до Арсенiя Могилянського писав, що його знайомий протоiєрей Петро Якубовський, який переїхав з Петербурга до Києва, "багато дуже бiдує". Тому кошовий отаман звертався до митрополита з проханням "зробити батькiвське над ним [Якубовським] милосердя, повелiти дати йому таке мiсце, щоб вiн з родиною своєю мiг мати собi харч, i пiд особим вашого високопреосвященства знанням i респектом утримувати i вiд подальших злиднiв i утискiв позбавити не лишити" [101.-C.142].
Крiм того, митрополити iнодi дарували старшинi iкони i служебники, тим самим натякаючи на свiй духовний патронаж над ними. Так, у 1763 р. митрополит Арсенiй подарував Калнишевському "на знак архiпастирського благословiння" iкону Успенiя Пресвятої Богородицi (цю iкону козаки знищили пiд час розгрому будинку кошового) [101.-C.139-140]. В 1772 р. митрополит Гавриїл, вiдправляючи до Вiйська подарунки, надiслав вiйськовому суддi iкону - "на знак вдячностi" за допомогу у вiдбудовi Пантелеймонiвської церкви [237.-C.118].
Київськi митрополити не мали змоги плiдно контролювати територiю Запорожжя, бо, якщо в iнших парафiях були протопопiї i намiснi правлiння, якi i порядкували помiж духовенством, то на Запорозьких Вольностях тривалий час таких закладiв не було. В 1759 р. сталася подiя, яка примусила київського владику створити намiсне правлiння i на Запорожжi. Мається на увазi спроба козакiв запровадити у себе власну архiєрейську кафедру, скориставшись вiзитом до Запорожжя Мелетинського архiєрея Анатолiя Мелеса. Мелес вперше прибув до Росiйської iмперiї в 1750 р., знаходячись в санi архiмандрита. Три роки вiн збирав тут милостиню на Афонський Георгiєвський монастир, i вже тодi привернув до себе увагу Синода i iмператрицi Єлизавети Петрiвни тим, що привiз iз Афона святинi "сумнiвного характеру", якi пропонував для "всенародного вшанування" [250.-C.49]. Синод заборонив Мелесу користуватись цими святинями i запечатав їх. Проте, Мелес скористався знайомством з духовником iмператрицi, протоiєреєм Дубянським, розпечатав святинi i без дозволу духовної влади вiдновив богослужiння. За це Синод заарештував непокiрного архiмандрита, але iмператриця, не розiбравшись у справi, зробила за це Синоду догану. В 1754 р. Анатолiй зали-шив Росiйську iмперiю i повернувся до Афону. За кордоном вiн був висвячений на архiєрея Мелетинського, i в 1756 р. знов приїхав до Росiї, тепер вже як представник турецьких слов'ян, якi прагнули переселитись на пiвдень iмперiї. З дозволу Синода в 1758 i 1759 рр. Мелес вiдвiдав Слобiдську Україну i Запорозькi Вольностi. Пiсля прибуття архiєрея Анатолiя до Сiчi запорожцi запросили його служити у Покровськiй церквi. Через деякий час кошове керівництво запропонувало Мелесу, всупереч iснуючим правилам, назавжди залишитися на Сiчi i порядкувати духовними справами Вiйська. Анатолiю справили архiєрейську ризницю, вiн висвячував духовних осiб до запорозьких церков, проводив богослужiння, не згадуючи iменi мiсцевого єпархiального архiєрея, київського митрополита. Таким чином, в 1759 р. на Запорожжi почала створюватися своєрiдна архiєрейська кафедра, незалежна вiд київської духовної влади. Звичайно, останнiй це стало недовподоби, i вона донесла до Синоду про подiї на Сiчi. Синод надiслав гетьману Розумовському наказ вiдiбрати у Анатолiя архiєрейську ризницю i вислати його iз Запорожжя. Гетьман передав цей наказ кошовому керiвництву, але воно його не виконало i звернулося за пiдтримкою до Сенату. Останнiй указом вiд 22 вересня 1759 р. наказав: "Вийшовшого iз Афонської гори Мелетинського єпископа Анатолiя для деяких обставин залишити тимчасово у Запорозькiй Сiчi" [192.-C.53]. Тодi Синод вдруге зробив представлення про свавiлля Мелеса [143.-C.234], i нагадав, що архiєрей Анатолiй вже давно вiдлучений вiд всеросiйської церкви. Крiм того, Синод висловив побоювання, як би Мелес "у запорожцiв, як людей простосердних, яких небудь новин зробити не мiг". Звичайно, мова тут велася про можливiсть створення Мелесом на Запорожжi власної архiєрейської кафедри. За єпископа Анатолiя вступилась Колегiя iноземних справ, яка писала, що Мелес мусить на деякий час залишитися на Сiчi, тiльки у нього потрiбно забрати ризи i заборонити архiєрейське служiння. Iмператриця Єлизавета Петрiвна 27 жовтня 1759 р. видала аналогiчний наказ до гетьмана Розумовського. Iмператриця велiла гетьману "к вiйську запорозькому да i мiцно вiд себе пiдтвердити, щоб вони в майбутньому без дозволу єпархiального свого архiєрея нiкого до священослужiння допускати не наважились" [115.-C.162]. Розумовський виконав розпорядження iмператрицi i надiслав свiй наказ до Коша. Звiдти 24 грудня 1759 р. прийшла вiдповiдь, в якiй мiстилось таке пояснення причин перебування Мелеса на Сiчi: "Я [кошовий отаман] зi старшиною вiйськовою, зi стариками i отаманами курiнними i всiм вiйськом, за крайнiм бажанням всiєї тутешньої громади, яка через вiддаленiсть вiд архiєрейських престолiв ще нiколи не бачила архiєрейського служiння, через гарячковiсть природню православну, люблячи i утримуючи при Кошi запорозькому лiпоту святої церкви i завжди святе чинослужiння спостерiгаючи, прохала... Анатолiя в тутешнiй церквi лiтургiю вiдправляти" [237.-C.342].
Поки велося листування, Анатолiй Мелес продовжував перебувати на Сiчi i вести архiєрейську службу, не зважаючи на заборону. Запорожцi прагнули залишити Мелеса у себе, i тому навiть не вiдгукнулись на грамоту, надiслану київським митрополитом 26 сiчня 1760 р. [192.-C.54]. Врештi-решт Сенат i Синод дiйшли до згоди i 31 сiчня того ж року з канцелярiї Синоду вийшов указ взяти Мелеса до Києва пiд арешт. Анатолiй був позбавлений сану i засланий в Сибiр, в Кондинський монастир, пiд суворний нагляд [250.-C.50].
Спроба запорожцiв створити у себе власну архiєрейську кафедру i позбутися опiки з боку київського митрополита зазнала поразки. Наслiдком цiєї справи стало посилення контролю за духовною справою на Запорожжi з боку свiтської влади i київського митрополита, який видав розпорядження про створення на Запорозьких Вольностях Старокодацького духовного намiсного правлiння, щоб мати свого представника в самому Запорожжi, який би на мiсцi контролював стан духовної справи. На думку Д.I.Яворницького, це намісне правлiння було запроваджено саме для того, щоб "поставити запорозьку церкву в безпосередню залежнiсть вiд росiйського митрополичого престолу, до чого уряд прагнув вже з половини XVIII столiття" [270.-C.296].
Розташовувалося намiсне духовне правлiння в Самарчику. Воно планувалось як посередник мiж митрополитом i Кошем при вирiшеннi церковних питань Запорозьких Вольностей. Тому до компетенцiї Старокодацького правлiння входили: 1) участь у процедурi заснування церков; 2) подання до митрополита вiдомостей про аколiтiв, яких представляв Кiш для рукоположення до запорозьких церков; 3) контроль за виконанням запорозьким духовенством розпоряджень митрополитiв i Синоду; 4) звiти митрополиту про стан церков та духовенства на Запорожжi; 5) участь у розв'язаннi суперечок мiж запорозьким козацтвом i духовенством.
Першим намiсником Старокодацького правлiння на вiйськовiй радi був обраний колишнiй запорозький старшина, головний священик Свято-Троїцької Самарчицької церкви Григорiй Порохня. В листi до Коша вiн писав про обставини свого обрання: "по вибору всiма намiснiї Старокодацької священиками i по високопочтенному вашому до Його Архiпастирської свiтлостi писанню проiзведений я, нижайший, вiд преосвященнiшого Архiпастиря в намiсника Старокодацького" [72.-Арк.17-18]. Григорiй Порохня отримав звання духовного намiсника, що ставило його в безпосередню залежнiсть вiд духовної консисторiї [262.-C.185].
Запровадження Старокодацького духовного намiсного правлiння дещо ускладнило здiйснення прагнення Коша до самостiйностi в керiвництвi церковною справою на Запорожжi, бо вiдтепер з багатьох питань вiйськове товариство повинно було зноситися з митрополитом не безпосередньо, а через духовного намiсника. Проте, на практицi склалася така ситуацiя, коли Старокодацьке правлiння в бiльшiй мiрi залежало вiд "ласки" Вiйська Запорозького, нiж вiд київського митрополита. Це обумовлювалось, по-перше, значною матерiальною залежнiстю намiсного правлiння вiд подаянь запорозьких козакiв; по-друге, обранням самого намiсника з числа запорозької старшини; по-третє, необхiднiстю отримання згоди на призначення намiсника з боку кошового отамана; в четвертих, виконанням Кошем функцiї нагляду за покiрнiстю пiдлеглих старокодацького намiсника.
До компетенцiї намiсного правлiння входило надання "презентiв"до київського митрополита про аколiтiв, яких парафiяни бажали мати при своїх церквах. Без наявностi такої "презенти" кандидат до священства теоретично не мiг бути представлений до київської консисторiї i отримати вiдповiдний сан. Проте, ще деякий час пiсля утворення намiсного правлiння запорозькi аколiти продовжували звертатися безпосередньо до київської консисторiї i митрополита, iгноруючи iснування духовного намiсника.
Пiсля свого призначення духовним намiсником Григорiй Порохня звернувся до кошового отамана Григорiя Федорова зi старшиною i товариством з проханням про допомогу в керiвництвi запорозькою парафiєю. Порохня, порiвнюючи ситуацiю в його намiсному правлiннi зi станом справ у протопопiях та iнших правлiннях писав, що "в протопопiях i прочих духовних правлiннях всюди заведено мимо вiдома домагаючихся на священство або дияконство ставленики, або аколiти, самовольства нiякого не роблять, але з їх вiдомом до преосвященiшого Архi- пастиря з презентами всiх вказаних обставин прописаними як наказано вiдправляються, як наказано таких презентiв завжди прохали". На територiї ж, яка була пiдлеглою старокодацькому намiснику, за висловом Григорiя Порохнi, "духовного чину люди команди моїй у всьому крайнє зволiкають, i по прихотям своїм що бажають роблять, а як належить не слухаються... В вiдомствi моєму оної намiсної старокодацької запорозької мешкаючi аколiти як бажають мимо мене вчиняють". Тому намiсник звернувся до кошового керiвництва з проханням в разi, "якщо те свавiлля їх не припиниться, i взагалi не стануть визнавати мене, нижайшого, за iстиного командира свого i презирством тим нi в чому нiхто духовно не слухатиметься", надати допомогу i наказати запорозькому духовенству пiдкоритися Старокодацькому намiсному правлiнню [72.-Арк.17-18].
В таких умовах намiсне правлiння подавало до консисторiї "презенти" навiть про таких аколiтiв, якi з цiлого ряду причин не могли бути рукопокладенi до священства в запорозьких церквах [192.-C.60].
У справах закладення нових релiгiйних споруд на Запорозьких Вольностях Старокодацьке правлiння пiдтримувало кожне "представлення" Коша, тому участь правлiння в цiй процедурi фактично зводилася до збирання вiдомостей про парафiю населених пунктiв, в яких повиннi були будуватися церковнi споруди, i пересилання цiєї iнформацiї до митрополита.
До компетенцiї намiсного правлiння входило i повiдомлення запорозькому духовенству розпоряджень Синода i митрополита. На iм'я старокодацького намiсника надходили ордери про затримання бiглих духовних осiб i розкольникiв, про вдячнi молебни з приводу перемог ро-сiйської армiї, про повернення до Київської Академiї священицьких дiтей, що збiгли до своїх батькiв, про боротьбу проти епiдемiй та iншi розпорядження Синоду i митрополитiв, якi надсилались не лише на Запорожжя, а i в протопопiї i намiснi правлiння Лiвобережної України [113.-C.11-13,47]. Нагляд за виконанням цих розпоряджень, за проханням старокодацького намiсника, виконував Кiш, тому i в цiй справi намiсне правлiння знаходилось у залежностi вiд Вiйська.
Старокодацькому намiснику доручалось звiтувати до митрополита i консисторiї про стан духовної справи на Запорожжi. До Києва треба було надсилати iнформацiю про духовних осiб, релiгiйнi споруди, що знаходились на Запорозьких Вольностях, i цiлий ряд iнших вiдомостей [113.-C.26-27,35]. У старокодацького намiсника була вiдсутня iнформацiя з багатьох питань, i вiн переадресовував запити Кошу, який за своїм бажанням i давав iнформацiю до Києва [113.-C.26-27]. Бiльш того, у випадках, коли вiд намiсника вимагалось надiслати до Києва вiдомостi про "справи тяжбовi iсковi про кривди церковникiв або i свiтських", що проходили через Старокодацьке правлiння, Кiш наказував намiснику надiслати спочатку цi вiдомостi до Сiчi, або ж самому приїхати туди "для кращих в розмовi пояснень" [113.-C.29].
Духовне намiсне правлiння брало участь в розв'язаннi суперечок мiж духовенством, що знаходилось на територiї Запорозьких Вольностей, i козацтвом. У багатьох випадках скарги пересилалися намiсником до Коша, який i виносив резолюцiю, пiсля чого надсилав до Самарчику "звiт, що вчинено буде" [113.-C.46]. Iнколи київськi митрополити надсилали до правлiння вимоги про проведення слiдства по скаргам запорозьких священикiв на козакiв. Намiсники, розумiючи свою залежнiсть вiд Вiйська i не бажаючи загострювати стосунки з Кошем, навiть не проводили такого слiдства. Так сталося i в справi священикiв Дем'яна i Власiя, про яку мова йшла вище.
Кiш розумiв залежнiсть Старокодацького правлiння вiд себе, тому iнколи прямо наказував намiснику виконувати свої розпорядження. Досить показовою в цьому планi є справа з Новокодацькою iконою Божої Матерi, яка вважалася запорозькими козаками чудотворною. 26 жовтня 1770 р. кошовий отаман П.I.Калнишевський надiслав на iм'я намiсника Григорiя Порохнi наказ: "Ми наказуєм вам їхати в Новий Кодак i оглянути ту iкону з полковником кодацьким, при чому священикам кодацьким запропонувати вишеписану iкону iз алтаря перенести i поставити в новозробленiм киотi, за правим клиросом, не вiдбираючи зараз знаходячихся при нiй привiсок, як i в майбутньому, якщо б могли вiд народу такi привiски бути, приймати священикам не забороняти, тiльки щоб кожний iз них ... вiд кого i за що який привiс буде, записував наперед до подальшого нашого дозволу" [251.-C.304]. На цей наказ Григорiй Порохня змушений був вiдповiсти, що виконати його не може, бо Духовним регламентом i указами духовного керiвництва заборонено визнавати будь-якi iкони чудотворними, якщо вони не засвiдченi вищою духовною владою [251.-C.305].
Кошовий отаман двома ордерами, вiд 18 листопада i 11 грудня 1770 р. наказав старокодацькому намiснику, щоб той з'їздив до Нового Кодака i в присутностi вiйськового старшини Андрiя Носака i хорунжого Якова Качалова обстежив iкону Божої Матерi i зiбрав свiдоцтва людей, якi завдяки їй вилiкувалися. Пiсля цього кошовий отаман знов наказав перенести iкону з алтаря в киот. Пiсля таких наполегливих вимог старокодацький намiсник визнав нерозумним чинити опiр кошовому керiвництву i зробив все, що було можливе, для виконання наказу Калнишевського. За розпорядженням Григорiя Порохнi, iкона 26 грудня того ж року, в присутностi великої кiлькостi народу була перенесена i поставлена в указане Калнишевським мiсце. Про цю подiю старокодацький намiсник надiслав докладний звiт до кошового отамана, i додав до нього опис привiсок i вiдомостi про "чудеснi зцiлення", що сталися завдяки iконi. Разом з тим Старокодацьке правлiння, не маючи змоги приховати цю подiю вiд свого єпархiального керiвництва, в сiчнi 1771 р. надiслало до Коша прохання дозволити звiтувати про перенесення iкони на нове мiсце. 4 березня 1771 р. Кiш надiслав на це прохання резолюцiю, згiдно з якою наказувалося вiдомостi про iкону митрополиту не надавати, "бо чи справдi та iкона чудотворна, знати того ще не можна, а цього достатньо скрiзь є, як вiд всякої iкони, якщо тiльки з вiрою вiд православних прикластися до неї, людинi в хворобах його вилiкування подається" [251.-C.306]. До самого кiнця iснування Сiчi Старокодацьке правлiння не наважувалось порушити наказ Коша, i київський митрополит не був проiнформований про перенесення iкони.
Кошове керiвництво давало накази духовному намiснику i з цiлого ряду iнших питань. Так, пiд час участi запорожцiв у бойових дiях воно надсилало до намiсного правлiння ордери, в яких пропонувало вiдправляти "в межах Вiйська, де є церкви", панихiди по загиблих у боях запорозьких козаках [98.-C.79]. Кiш "рекомендував" старокодацькому намiснику бути присутнiм у намісному правлiннi безвиїздно, щоб без затримки надавати "потрiбнi вiдгуки i визначення" запорозьким козакам, якi звертатимуться до нього [113.-C.64]. Отаман П.I.Калнишевський наказував намiснику "нiкуди не звiтувати без вiдома" Коша про змiни в складi Старокодацького намісного правлiння [113.-C.64].
Таким чином, проведений аналiз дає можливiсть зробити висновок про те, що Старокодацьке правлiння фактично залежало в бiльшiй мiрi вiд Коша, нiж вiд митрополита, i тому так i не стало провiдником волi київських владик на Запорозьких Вольностях.
Кiш i київськi митрополити в останнi роки iснування Сiчi спiлкувалися з приводу Нефорощанського монастиря. В суто духовних справах ця обитель залежала вiд київського владики, бо знаходилась у його єпархiї [52]. Вiд митрополита залежало надання сану нефорощанським послушникам, вiн контролював прибутки, кiлькiсть братiї монастиря, тощо. Нефорощанськi Іенцi надсилали до Києва мед, вино, рибу та iншi продукти, якi виготовлялися та здобувалися на Запорожжi [59]. З iншого боку, у вирiшеннi деяких господарських питань Нефорощанський монастир залежав вiд Коша. Так, керiвництво обителi неодноразово зверталося до Коша з проханням про надання будiвельного матерiалу i дров [23]. Матерiальне становище монастиря частково залежало вiд подаянь запорожцiв, якi, знаходячись на сусiднiй з монастирем територiї, неодноразово користувались послугами його ченцiв. У святiй обителi складалися поминальнi синодики , до яких вносились iмена запорозьких козакiв [115.-C.210-216]. Крiм того, частина селян Нефорощанського монастиря мешкала на територiї Запорозьких Вольностей, i тому знаходилась у залежностi вiд кошового керiвництва. З приводу їх пiдпорядкування мiж Києвом i Запорожжям час вiд часу вiдбувалося листування.
В 1767 р. пiдлеглi Нефорощанському монастирю посполитi, якi мешкали навпроти Нефорощi, звернулися до Коша з проханням прийняти їх пiд своє вiдомство. Таке бажання посполитi обгрунтовували тим, що землi, на яких вони оселенi, "вiйськового володiння". По цiй справi Кошем було вчинено розгляд, i в груднi 1767 року був складений "реєстр прийнятих пiд вiйсько запорозьке пред сiм пiд владою Нефорощанського Святоуспенського монастиря перебуваючим людям". Таких виявилось 90 чоловiк. Проте, вони продовжували належати до парафiї Нефорощi. Лише в 1771 р. київський митрополит наказав цим людям для отримання християнських треб бути пiдлеглими бiлому духовенству. Iгумену Нефорощанського монастиря було надiслано наказ "перебуваючi до цього в парафiї двори i в них мешкаючих обивателiв вiдписати i розподiлити до церков Нефорощанських, яким куди зручнiше, з наказом тих церков священикам оних дворiв обивателям i треби християнськi надавати (до подальшого розгляду), а вiд монастиря треби iєромонахами не були б наданi, крiм смертельної потреби" [114.-C.1989-1990].
Цi люди були вiднесенi до двох парафiй. Частина з них була передана до парафiї мiстечка Нефорощi, iншi ж зарахованi до парафiї Гупалiвської каплицi. 25 лютого iгумен Нефорощанського монастиря звернувся до кошового керiвництва з проханням часткового розпорядження київського митрополита, а саме, про "дозвiл монастирю нашому колишнiми людьми як по вiдомству, так i по духовенству, без найменшої гупалiвському священику образи, а з радiстю бiдних чернечан користуватися". Своє прохання iгумен пояснював турботою про людей, якi не мали змоги задовольнити християнськi потреби.
Про те, чим закiнчилась ця справа, вiдомостей не знайдено, але вiдомо, що за проханням мешканцiв Гупалiвки в нiй 14 травня 1773 р. була закладена церква [252.-C.337]. Тому можна припустити, що нi Кiш, нi київський митрополит не погодились повернути "сiльських обивателiв" до парафiї Нефорощанського монастиря.
Кiш зносився з митрополитами i з приводу постриження в Іенцi Нефорощанського монастиря колишнiх запорозьких козакiв [61], а також з питань утримання в монастирi злочинцiв, якi були мешканцями Запорожжя (наприклад, старосамарського ""маркетанта" Донця, про якого мова вже велася).
Аналiз стосункiв кошового керiвництва i київських митрополитiв дозволив встановити, що в перiод Нової Сiчi останнi не вiдiгравали провiдної ролi в керiвництвi церковною справою Запорозьких Вольностей. Київськi владики, поступово втрачаючи свої давнi привiлеї, не мали змоги пiдпорядкувати своєму контролю запорозьку парафiю, i в багатьох випадках були лише посередниками мiж Синодом i Кошем. Значною мiрою знаходячись в матерiальнiй залежностi вiд запорожцiв, єпархiальне керiвництво прагнуло пiдтримувати дружнi стосунки з цiєю своєю парафiєю, в рядi випадкiв задля цього навiть поступаючись своїми правами. Спроби ж митрополитiв контролювати i керувати духовною справою на Запорожжi зустрiчали рiшучий опiр з боку Коша. З цих причин у вирiшеннi багатьох питань, пов'язаних з церковною справою на територiї Запорозьких Вольностей, участь київських владик зводилась до формального затвердження рiшень, прийнятих запорожцями. Це стосується заснування релiгiйних споруд, призначення до них священикiв, а iнколи навiть i судочинства над духовними особами, якi перебували на Запорожжi.
Ситуацiю не змiнило i утворення Старокодацького духовного намісного правлiння, запровадженого для посилення контролю над Запорожжям. Керiвництво правлiння, яке призначалося за згодою кошового отамана, матерiально залежало вiд запорожцiв, нагляд за покiрнiстю його пiдлеглих здiйснював Кiш, тому при вирiшеннi практично всiх питань воно ставало на бiк козакiв.
Значно не вiдбилось на ролi київських митрополитiв i надання начальнику запорозьких церков сану архiмандрита, яке формально поставило Запорожжя в повну залежнiсть вiд київського владики.
Отже, нi київськi митрополити, нi ставропiгiйний Києво-Межигiрський монастир повністю не керували церковною справою на Запорожжi. Не мiг робити цього i Святiйший Синод, якiй спiлкувався з Кошем саме через київських владик i Межигiр'я.

Проблема керiвництва духовним життям Запорожжя у взає минах Коша, свiтської влади i запорозького духовенства. Протягом 1734-1775 рр. Кiш змушений був зноситись з питань керiвництва духовними справами Запорозьких Вольностей не лише з ставропiгiйним Києво-Межигiрським монастирем i київськими митрополитами, а i з представниками урядової адмiнiстрацiї на Українi.
З поверненням запорозьких козакiв з Олешкiв i заснуванням Пiдпiльненської Сiчi Вiйсько у вирiшеннi багатьох питань опинилось у залежностi вiд київського генерал-губернатора.
В 1750 р., у зв'язку з вiдновленням гетьманства, Запорозьке Вiйсько стало пiдлягати i К.Розумовському.
Певним етапом в полiтицi росiйського уряду щодо Запорожжя стала передача в 1756 р. Лiвобережної України iз вiдома Колегiї закордонних справ Сенату. Це призвело до посилення влади центральних державних органiв Росiйської iмперiї на Лiвобережну Україну i Запорозькi Вольностi.
У 1764 р. росiйським урядом був зроблений ще один крок в напрямi унiфiкацiї управлiння iмперiєю. 10 листопада був скасований iнститут гетьманства. Управлiння Лiвобережною Україною з цього часу перейшло до компетенцiї Малоросiйської колегiї на Іолi з генерал-губернатором П.О.Румянцевим. Пiд його контроль перейшло i Запорозьке Вiйсько.
Серед багатьох питань, з яких Кiш спiлкувався з державною адмiнiстрацiєю, були i справи, пов'язанi з духовним життям Запорозьких Вольностей. Це, по-перше, питання закладення церков на Запорожжi; по-друге, справи про зруйнування запорозьких храмiв пiд час бойових дiй; по-третє, врегулювання стосункiв козакiв з iновiрцями, що приходили на Запорожжя; по-четверте, судочинство над священиками i особами, якi були покаранi духовними властями; по-п'яте, порушення запорожцями певних правил, в тому складi поведiнки в церквi; по-шосте, спiлкування по справах духовенства, що приходило до Запорожжя з країн, якi знаходились у станi вiйни з Росiйською iмперiєю; по-сьоме, керiвництво запорозькими iєромонахами, якi знаходились у складi росiйської дiючої армiї; по-восьме, скарги запорожцiв на перешкоди в отриманнi релiгiйних треб з боку адмiнiстрацiї прилеглих до Запорожжя земель; по-дев'яте, справи "мандрiвних дякiв", що ходили до Запорожжя; по-десяте, врегулювання взаємин мiж козаками i духовними особами.
Напрямок i характер таких стосункiв значною мiрою залежав вiд конкретних зовнiшньо- i внутрiшньополiтичних умов, до того ж стосунки з деяких справ вiдбувалися одноразово в зв'язку з виниклою необхiднiстю.
У 1734 р. запорожцi, як тiльки отримали "пробачення" вiд Анни Iоаннiвни i повернулись до Росiйської держави, опинились пiд контролем київського генерал-губернатора Вейсбаха. Саме через нього Кiш звернувся до київського архiєпископа за архi пастирським благословенням на заснування на Сiчi Покровської церкви. Таке благословення i було отримано через Вейсбаха 3 квiтня 1734 р. [237.-C.113].
Генерал-губернатор Вейсбах видав платню козакам i запорозькому духовенству пiсля складання присяги в Бiлiй Церквi [114.-C.1705].
Пiсля смертi Вейсбаха в 1735 р. генерал-губернатором став Леонтьєв, який вже не так сприяв запорожцям, як його попередник. Вiн поставив пiд свiй контроль розв'язання спiрних питань мiж запорозьким козацтвом та священиками i населенням Запорозьких Вольностей, а пiд час загострення стосункiв Росiї з татарами i перевiрку благонадiйностi духовних осiб, якi приходили до Запорожжя з контрольованих татарами територiй, а також розгляд скарг запорожцiв на татар (в тому Іислi i з приводу зруйнування церков).
Бiльше семи рокiв тривала справа мешканця Старої Самари Донця, до якої були втягненi Кiш, київський генерал-губернатор, митрополит та кiлька iнших iнстанцiй. Про участь у справi київської духовної влади мова йшла вище. Тепер проаналiзуємо участь київського генерал-губернатора.
В ходi цiєї справи Кiш i генерал-губернатор прагнули довести свою зверхнiсть у вирiшеннi питань судочинства над населенням Запорозьких Вольностей. Протистояння мiж цима двома установами при вирiшеннi справи розпочалося з того моменту, коли Донець звернувся за захистом до росiйських офiцерiв, i тi не лише не дозволили запорозькiй старшинi заарештувати двожонця, але i "зверх того полковникiв забравши пiд караул, мерзко лаяли i побили нещадно". Через деякий час пiсля цього iнциденту Самарський осавул все ж таки заарештував Донця i вiдвiз його до своєї паланки. Незаконна жiнка Донця написала майору Розенталю з iншими офiцерами "донос", i той, за словами отамана Василя Григоровича, "зiбравши команду чималу, Іоловiк сот на двi, озброєнно прийшов, хотiв на паланку пальбу чинити... i розбоєм... Нечипора взяти, також полковника й iншу старшину забрати пiд караул вихвалявся" [84.-C.376]. Кошове керiвництво зi скаргою на такий "розбiй" звернулося до київського генерал-губернатора Леонтьєва, який видав наказ розпочати слiдство у цiй справi.
Пiд тиском генерал-губернатора запорожцi випустили двоєжонця з-пiд арешту [84.-C.378], пiсля чого за рiшенням митрополита вiн був направлений до монастиря. Пiд час перебування Донця в Нефорощанському монастирi запорозька старшина вiдiбрала майно "прелюбодiя" на користь його дружини i сина. Донець, заручившись пiдтримкою київського митрополита i архiмандрита Нефорощанського монастиря, приїхав до Леонтьєва зi скаргою на таке свавiлля запорожцiв. Знову розпочалося слiдство, i генерал-губернатор надiслав до кошового отамана ордер iз запитанням, чому отаман не вiдповiдав на запити з Києва у цiй справi. В Іернетцi ордеру мiстилась погроза, яка, проте, потiм була закреслена: "скiльки тоєго Донця скарга тягнутися, а за вашим ослушанiєм марне в листуваннi утруднення, а в твореннi державних справ зупинка тривати буде, знати неможливо, i в такому разi змушений буду я на вас за непослух моїх ордерiв надати до Сенату, чому можете собi отримати чималий Її I[мператорської] Велич[ностi] гнiв i тодi вже вiдповiдати будете не в змозi" [84.-C.391]. Тим же ордером кошовому наказувалось повернути Донцю майно i звiтувати про виконання наказу до генерал-губернатора.
Пiсля отримання такого ордеру Кiш змушений був розпорядитися про повернення майна. Це було виконано лише частково, i решта майна Донцю була повернена аж через два роки в результатi тривалого листування мiж Кошем i київським генерал-губернатором.
Нечипора Донця було повернено на покаяння до Нефорощанського монастиря, звiдки вiн через деякий час втiк. Всi спроби iгумена монастиря i київського митрополита повернути Донця наштовхувались на опiр з боку драгунiв, якi постiйно знаходилися при ньому. З цього приводу митрополит написав до генерал-губернатора прохання "до кафедри моєї висилку пiд арештом вiд себе запропонувати" [84.-C.396]. Це прохання київським генерал-губернатором скорiш за все виконано не було, бо в "доношенiї" старокодацького сотника до Старосамарської гарнiзонної канцелярiї, мiж iншим, повiдомлялося, що Донець "безсовiсний... Богу противну i нашому християнству справу робить - залишивши свою першу законну дружину, яка i досi в живих знаходиться, з iншою мешкає в Старiй Самарi без побоювання" [84.-C.398]. Хоча київська духовна влада i генерал-губернатор залишили спроби повернути Донця до "праведного життя", запорожцi не залишили його без покарання, прагнучи цим довести свою зверхнiсть в судочинствi над населенням Запорозьких Вольностей [84.-C.396].
В той же час київський генерал-губернатор розглядав не лише скарги на Кiш, а i скарги запорозького козацтва. В 1747 р. кошовий отаман звернувся до Леонтьєва зi скаргою на татар за розорення церкви пiд час нападу на Гард. Запорожцi вважали такий вчинок за "таку кривду, якої i зрiвнювати не можна з всiма збитками, нанесеними запорожцями татарам" [120.-C.19].
З приводу цiєї та цiлого ряду iнших взаємних скарг козакiв i татар київським генерал-губернатором була створена спецiальна слiдча комiсiя, начальником якої був призначений секунд-майор Нiкiфоров. За дiяльнiстю цiєї комiсiї слiдкували, крiм генерал-губернатора, Сенат i Колегiя iноземних справ. Дiяльнiсть комiсiї була завершена домовленiстю мiж кримськими комiсарами i запорозькою старшиною про взаємне скасування скарг i, крiм того, повернення до Запорожжя захоплених татарами козакiв [237.-C.305].
Запорозький Кiш скаржився через київського генерал-губернатора до Сенату i з приводу зруйнування Буго-Гардiвської церкви поляками. З приводу цiєї скарги Сенат мав тривале листування з польським урядом, який виправдовувався тим, що запорожцi зробили набiг на Немирiв i захопили там польського полковника Саву Чалого [175.-C.271].
До генерал-губернатора Леонтьєва надiйшла i справа священика Василя Матрохiна, який прибув до Сiчi з Дубосар. Запорожцi, що звичайно чинили опiр будь-якому втручанню в справи духовенства, яке перебувало на Запорозьких Вольностях, в цьому випадку були змушенi пов-нiстю пiдкоритися волi державної адмiнiстрацiї, i сприяти розгляду справи отця Василiя. Тому зупинимось на нiй докладнiше. В травнi 1749 р. прибулий до Сiчi Василь Матрохiн розпустив чутки про намiр туркiв i татар зробити напад на кордони з Росiєю i розпочати вiйну [120.-C.15]. Отець Василiй народився в Росiї, деякий час перебував у турецькому полонi, i тому, за вимогою Леонтьєва, вiн був забраний з Сiчi до Києва у пiдозрi в шпигунствi. Київський генерал-губернатор разом з Колегiєю iноземних справ i Вiйськовою Колегiєю розпочав слiдство у цiй справi, в ходi якого Кiш всiляко захищав отця Василiя. Врештi-решт всi пiдозри з Василя Матрохiна були знятi, i було прийнято рiшення залишити його на територiї Росiї, перевезти туди з Дубосар його родину, щоб "претензiї з тiєї сторони, яка б за невiльне утримання його iнколи трапитися могла, уникнути, i iнших зичливих вiд приїзду з тiєї сторони з потрiбними вiдомостями не стривожити i не вiдiгнати" [120.-C.16].
Генерал-губернатор контролював i дотримання запорозькими козаками наказiв росiйського уряду, в тому складi i тих, що стосувались церкви. В сiчнi 1748 р. київський генерал-губернатор отримав вiд капiтана Павлова повiдомлення про те, що при обраннi запорожцями кошового отамана вiдбулася бiйка i в сiчовiй церквi пролилася кров [84.-C.142]. Леонтьєв повiдомив про це Сенат, а до кошового отамана надiслав листа, в якому, мiж iншим, писав: "такого безпорядного i негiдного обрання i показаних предерзостей, а особливо в Божiй церквi бiйки i галасу чинити не належало, да i по височайшим Її I[мператорської] В[еличностi] указам в церквi Божiй пiд час служiння не тiльки бiйок, але i нiяких розмов вести заборонено пiд немалим штрафом". Леонтьєв запропонував кошовому письмово звiтувати про обставини проведення виборiв i про те, чи вiдновлено в церквi богослужiння. 23 лютого кошовий отаман звiтував перед генерал-губернатором, що "служiння нинi в церквi проводиться". Про цей звiт отамана Леонтьєв повiдомив до Колегiї iноземних справ [84.-C.142].
Отже, в перiод з 1734 по 1750 рiк, тобто до вiдновлення гетьманського правлiння, київськими генерал-губернаторами контролювалась вiдповiднiсть дiй запорожцiв розпорядженням уряду, розглядались скарги козакiв та духовних осiб, контролювалась дiяльнiсть на Запорожжi деяких представникiв духовенства тощо. I пiсля 1750 р. генерал-губернатори брали участь у розглядi деяких питань, пов'язаних з життям Запорозьких Вольностей, подiливши свої повноваження з гетьмном К.Розумовським.
В 1762 р. кошовий отаман Григорiй Федоров мав зносини з Києвом з приводу прибулого iз Криму на Сiч єврея, який бажав прийняти християнство i залишитися на Запорожжi. Кошовий запiдозрив у цьому євреї, Мусi Осiфовi, татарського шпигуна, i тому звернувся до Київської губернської канцелярiї з проханням прийняти Осiфова в Києвi i провести у його справi слiдство. До губернської канцелярiї була надiслана i "зроблена в Сiчi сказка" Муси Осiфова. В ходi слiдства з'ясувалось, що єврей дiйсно прибув до Сiчi з намiром прийняти християнство, а не для шпигунства, тому київський генерал-губернатор, на пiдставi указу Сената вiд 2 грудня 1742 р. винiс рiшення охрестити його в Києвi i заборонити виїзжати за межi Росiйської iмперiї [84.-C.378].
Рiшення деяких питань, що стосувалися релiгiйного життя Запорожжя, залежало вiд гетьмана Розумовського. В першу чергу це стосується розгляду взаємних скарг духовенства, яке мешкало на територiї Запорозьких Вольностей, i козакiв, а також питань, якi гетьман розглядав разом з київським митрополитом.
Так, у 1757 р. до Розумовського надiйшла скарга на старшину Самарської паланки Якова Гаркушу i начальника Самарського монастиря Володимира за те, що вони вiдiбрали у сотника Iвана Березана 11 скирд сiна, частина яких була вiдвезена до Самарської паланки, а частина до хутора Самарської обителi для годування монастирської худоби. Гетьман наказав кошовому отаману вчинити слiдство з цiєї справи, i якщо факти пiдтвердяться, пропонував "забрати сiно назад i в майбутньому пiдлеглим своїм робити це заборонити, щоб не подавати причини для скарг" [1.-Арк.1].
У 1763 р. гетьман видав наказ, який стосувався так званих "мандрiвних дякiв". Розумовський розпорядився, щоб при кожнiй церквi, в тому складi i запорозькiй, виписувати у "вiльний реєстр ревiзiї" не бiльше трьох дячкiв i одного пономаря, а iнших церковних причетникiв, якi "в празностi i лiностi" знаходяться, записувати в посполитi [205.-C.104]. Мова йшла про мандрiвних студентiв, якi пiд час лiтнiх канiкул йшли по населених пунктах Лiвобережної України i Запорожжя, де залишалися при вiйськових писарях, у школах, знаходили мiсця дякiв або їх помiчникiв при церквах. Такi студенти, за висловом митрополита Гавриїла Кременецького, "неробством годуються, i не лише нiякої користi суспiльству не при-носять, але всякими своїми безчинствами шкоду i спокусу роблять, i через таких свавiльних волоцюг на священослужителiв справжнiх i постiйних даремне наносять нарiкання" [156]. На думку Iвана Франка, саме мандрiвним дякам треба завдячувати за значну частину гумористичних вiршiв про свята християнської церкви [142.-C.328]. Звичайно, що присутнiсть на Запорожжi таких "служителiв культу" не могла задовольнити нi київського митрополита, нi гетьмана, тому вони i видавали накази, якi забороняли тримати при церквах "гультiпак-студентiв".
Гетьман К.Розумовський брав участь i у розв'язаннi справи, пов'язаної зi спробою запорожцiв запровадити у себе власну архiєрейську кафедру, скориставшись вiзитом до Сiчi Анатолiя Мелеса. Мова про це вже велася вище.
Пiсля скасування гетьманства i запровадження Малоросiйської колегiї дiяльнiсть Запорозького Вiйська опинилась пiд суворим контролем з боку графа Румянцева. особливо цей контроль посилився пiд час ведення бойових дiй проти туркiв, коли запорожцi дiяли спiльно з росiйською армiєю. Таке втручання у справи вiйська викликало незадоволення козацтва, i в цей перiод документи зафiксували ряд суперечок мiж Кошем i Малоросiйською колегiєю.
В 1769 р. П.О.Румянцев наказав поставити запорозьких iєромонахiв, що перебували в походi, в залежнiсть вiд росiйського обер-священика всiєї дiючої армiї. Кiш вiдмовився це робити, вважаючи запорозьку церкву залежною вiд нього, а не вiд росiйського уряду [270.-C.291;125.-C.8-9].
В 1770 р. мiж Малоросiйською колегiєю i Кошем розпочалася тривала суперечка про так званий "єврейський полон у Запорожжi". Мова йшла про розпорядження долею iновiрцiв, якi опинилися на територiї Запорозьких Вольностей. Справа полягала ось в чому. Головнокомандуючий росiйською армiєю послав загiн запорозьких козакiв на Іолi з Данилою Третяком на пошук ворога. Пiд час виконання цього завдання козаки захопили "ясир", здобутий татарами на польськiй територiї. До нього входило 673 волоха та єврея. За наказом кошового отамана православним волохам було дозволено залишитися на Запорожжi або пiти на Лiвобережну Україну. Стосовно iновiрцiв Кiш видав розпорядження "вiд громади годувати, а iнакше вони всi вiд голоду загинуть" [236.-C.160], i вести докладну звiтнiсть про використанi на це харчi. Крiм того, власник "ясира", Третяк, за дозволом Коша наказав вiдпустити шiсть євреїв у Польщу строком на п'ять мiсяцiв для збору 8000 карбованцiв на викуп полонених. В наказi Третяка зазначалось, що в разi невиплати грошей "залишившиїся жиди i всi їх родичi будуть охрещенi i по неволi, або самiй смертi будуть преданi без всякої пощади, неодмiнно" [236.-C.161].
Проте євреї, якi були вiдпущенi до Польщi, звернулися "зi слiзним листом" до графа Румянцева, в якому виклали обставини свого перебування в запорозькому полонi. Звичайно, президент Малоросiйської колегiї не мiг допустити свавiлля пiдлеглих йому запорожцiв, i тому надiслав до Коша ордер з "рекомендацiєю" направити до нього рапорт: "це збирання грошей на викуп чи по власному вашому благопризнанню визначено, або у вiдповiдностi з даним яким небудь про те вiд вищого керiвництва наказом" [236.-C.161]. Запорожцi, якi з давнiх часiв звикли розпоряджатись захопленим "ясиром" без звiту будь перед ким, в цьому випадку з огляду на несприятливу для них полiтичну ситуацiю були змушенi виправдовуватись перед Румянцевим тим, що "євреї, знаючи нашi звичаї [заборону залишатися на Запорожжi], побажали волi i самi запропонували викуп", а також тим, що "запорозькi поселення утримували i годували євреїв протягом кiлькох мiсяцiв". Це не задовольнило Румянцева, i в наступному листі до кошового керiвництва вiн пояснив причину, з якої вiн взяв участь у цiй справi. За словами Румянцева, полоненi пiд час бойових дiй завжди залежали не вiд воїна, який їх захопив, а вiд голови держави. Тому запорожцi були повиннi передати вирiшення долi поло-нених своєму керiвництву, тобто головнокомандуючому росiйської армiї. Румянцев вiдкидав виправдання запорожцiв своїми звичаями i писав: "Якщо ваше вiйсько виключний має для себе закон, або старовинний звичай, дозволяючи вам вчиняти iнакше, я про те не вiдаю" [236.-C.162].
Голова Малоросiйської колегiї турбувався в першу чергу про дотримання запорожцями законiв Росiйської iмперiї, про пiдкорення Коша своїй волi. Для досягнення цiєї мети вiн i скористався випадком з євреями. Доля ж самих полонених його мало турбувала, i вiн писав до Коша: "проте, у вiддачi по умовi грошей звiльненими жидами я перешкоди не накажу чинити" [236.-C.162].
Врештi-решт, на початку 1772 р. Кiш був змушений випустити євреїв. З них було взято лише 600 карбованцiв, тобто невелику частину тiєї суми, про яку була домовленiсть. Це було зроблено з огляду на суворий наказ Румянцева, який неодноразово писав до Коша з цього питання. В цей час вiд президента Малоросiйської колегiї багато в чому залежала доля Запорожжя, тому кошове керiвництво не могло пiти на загострення стосункiв з цим представником свiтської влади, не виконавши його розпоряджень.
Саме з 1772 р. до рук графа Румянцева перейшло право давати дозвiл на будiвництво нових церков на Запорозьких Вольностях [88.-C.82]. Це було використано ним для посилення контролю за Запорожжям, i президент Малоросiйської колегiї став вимагати вiд Вiйська надання вiдомостей про населенi пункти, в яких планувалось будiвництво храмiв Божих [88.-C.87-88].
В останнi роки iснування Нової Сiчi Кiш вiдчував спроби втручання в його справи не лише з боку Малоросiйської колегiї, а i з боку адмiнiстрацiї прилеглих до Запорожжя територiй. В 1772 р. Чертков писав до Коша, щоб той заохочував населення Запорозьких Вольностей шукати схованi в землi цеглу i вапно, якi залишились вiд будинкiв татар. Цi матерiали Чертков планував використовувати для зведення фортець Днiпровської лiнiї. Кiш вiдповiв, що цеглу i вапно Вiйсько вже давно вирiшило використати для будiвництва на Сiчi кам'яної, замiсть дерев'яної, церкви Покрови Богородицi. Тому запорозьке керiвництво прохало Черткова заборонити iнженерам розбирати залишки татарських будiвель [237.-C.524-525]. Але зведення Днiпровської лiнiї продовжувалось, а запорожцям так i не вдалося здiйснити свої намiри щодо будiвництва нової ciчової церкви, бо вже через кiлька рокiв була зруйнована сама Сiч.
Про посилення втручання в справи запорожцiв адмiнiстрацiї Слобiдської України свiдчить справа про заарештування старшини i козакiв в церквi Святогорського монастиря. Про неї мова велася вище.
Незважаючи на постiйно зростаюче втручання з боку свiтської влади, Кіш до останнiх днiв iснування Нової Сiчi намагався вiдiгравати керiвну роль у вирiшеннi питань церковного будiвництва на Запорожжi.
Прагнучи поставити запорозьке духовенство в залежне вiд нього становище, кошове керівництво в першу чергу було повинно керувати дiяльнiстю начальника запорозьких церков, яким вважався головний священик сiчової церкви. Тому з самого моменту заснування Нової Сiчi, коли перед вiйськовим товариством стояв вибiр - призначити начальником сiчової Покровської церкви грецького архiмандрита Гавриїла, який був начальником прибулого до Запорожжя духовенства, чи доручити призначити на це мiсце члена братiї Межигiрського монастиря, Вiйсько обрало останнє [252.-C.42-43]. Це було зроблено з огляду на те, що Києво-Межигiрський монастир значно залежав вiд "ласки вiйськової", i тому не став би направляти до Вiйська непокiрних йому ченцiв.
Кiш давав начальнику запорозьких церков можливiсть отримувати великi прибутки, i за це вимагав вiд нього покiрностi волi вiйськового товариства i пiдтримки в усiх його справах. Начальники запорозької церкви жили у великому достатку, i тому прагнули залишитися на Сiчi якомога бiльше часу. Так, Володимир Сокальський, який вже в 1762 р. пiдписувався як "начальник сiчової церкви" в складi тих, хто присягав Петру III, залишався на цiй посадi i пiд час зруйнування Сiчi, тобто перебував на Запорожжi принаймнi 13 рокiв. Звичайно, якби Сокальський був незадоволений своїм становищем, вiн не перебував би на Сiчi такий довгий час i при першiй же нагодi повернувся б до свого монастиря.
Прибутки начальникiв запорозьких церков складалися з кiлькох частин. Це, по-перше, грошова i натуральна платня вiд уряду. З 1761 р. Вiйсько щорiчно одержувало вiд уряду 6660 карбованцiв i 1300 чвертей борошна, 85 чвертей крупи. З цих надходжень на долю начальника сiчової церкви припадало 5 карбованцiв i 5 чвертей борошна [237.-C.155-156]. В 1774 р., коли Володимир Сокальський отримав сан архiмандрита, вiйськова рада призначила йому щорiчну платню в розмiрi 300 карбованцiв. Про це свiдчить те, що пiсля зруйнування Сiчi, 4 вересня 1775 р. Сокальський вимагав вiд Новоросiйського губернатора В.М.Муромцева видати йому платню в розмiрi ста карбованцiв "за минулу майську третину" (бо за iснуючим порядком платня видавалась тричi на рiк) [133.-C.3].
Другим джерелом прибуткiв начальникiв сiчової церкви була частина вiйськових прибуткiв вiд ловель, шинкiв, перевозiв тощо. Третє джерело надходжень - платня парафiян за надання їм релiгiйних треб, бо, за свiдченням Яценка-Зеленського, "сам начальник тримався в священослужiннi черги нарiвнi з пiдначальними" [112.-C.9].
Крiм того, начальники запорозьких церков iнодi брали частину пожертв запорозьких козакiв. Яценко-Зеленський писав: "СiІового начальника духовна посада, що вiдрiзняє його вiд пiдначальних, збирати Іужi грошi на свiй монастир, при чому вiн, траплялось, i себе не забуває, вписуючи iмена живих i померлих [обiдравши] з позначенням суми в тiй же зашнурнiй книзi, за якою i рахують його в монастирi, замiнивши iншим начальником" [112.-C.8].
Деякi начальники запорозьких церков, i в першу чергу Володимир Сокальський, були досить авторитетними особами на Сiчi, тому козацтво надсилало їм, як i кошовому керiвництву, подарунки. Так, в 1770 р. обшитований козак Йосип Зарудний надiслав до Коша лист, в якому повiдомляв про втечу селян, записаних за ним згiдно ревiзiї 1764 р. Посланцi Зарудного передали разом з листом великi "презенти" колишньому кошовому отаману Григорiю Федорову, суддi Миколi Тимофiйовичу i начальнику запорозького духовенства Володимиру Сокальському.
Начальники сiчової церкви, маючи вiд запорожцiв гарне матерiальне утримання, пiдтримували i освячували своїм авторитетом дiї кошового керiвництва. До їх обов'язкiв входила служба в сiчовiй церквi. Яценко-Зеленський взагалi вважав, що "начальник... знаходячись на нетривалому своєму панствi, iншого не робив, як лише те, що робив i його пiдначальний з третяком, тобто вiдправляв всi свiтського попа обов'язки" [112.-C.8]. Пiд час лiтургiї, за розпорядженням сiчового керiвництва, начальники запорозького духовенства, як i їхнi пiдлеглi, молились за здоров'я кошового отамана, суддi, писаря, осавула i всього Вiйська [212.-C.21]. Кошовi отамани i вiйськовi суддi давали накази начальникам духовенства i про проведення в сiчовiй церквi "благодарственного молебна" з приводу перемог запорожцiв i панихiд по загиблих козаках [98.-C.79-80;237.-C.482].
М.Аркас вважав, що до обов'язкiв начальникiв запорозького духовенства входило i висвячення бiлого духовенства до паланкових церков [131.-C.333], проте при вивченнi процедури призначення священикiв до запорозьких храмiв Божих такi вiдомостi не знайденi, а велика кiлькiсть документiв свiдчить про проведення висвячення київськими митрополитами.
Начальники запорозьких церков вважали за свiй обов'язок влаштовувати прийоми для кошового керiвництва, пiд час яких "звичайно... сам начальник, за вiдсутнiстю лакеїв та офiцiантiв, служив при столi нарiвнi з пiдначальними iєромонахами i iєродияконами" [112.-C.53].
В скрутних ситуацiях начальники запорозького духовенства пiдтримували кошове керiвництво. Так, пiд час повстання на Сiчi в 1768 р. Володимир Сокальський заспокоїв запорожцiв i умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд [175.-C.288].
Начальники запорозьких церков брали участь у деяких подорожах кошового керiвництва на територiї Запорозьких Вольностей. Так, 23 лютого 1772 р. кошовий отаман П.I.Калнишевський, суддя Микола Тимофiйович, писар Iван Глоба, колишнiй вiйськовий суддя Андрiй Носак, а також начальник сiчової церкви Володимир Сокальський з дияконом поїхали до Нового Кодаку, де, крiм вiдвiдування церкви, займалися тим, що "всякi порядки суспiльству тамошнiму кориснi запроваджували" [107.-C.55]. В 1774 р. була здiйснена аналогiчна подорож до Нового Кодаку, в якiй брали участь кошове керiвництво, начальник ciчової церкви i два iєродиякона. Пiд час перебування в Новому Кодаку кошове керiвництво займалось розгляданням позовiв з грошових питань i винесенням вирокiв звинуваченим у злочинах. На думку А.Скальковського, такi ж подорожi здiйснювалися до 70-х рр., "iнакше Кiш не мiг би зробити стiльки багато нововведень, не викликавши загального у вiйську ремствування" [238.-C.607-608]. Звичайно, начальник запорозьких церков пiд час таких подорожей не брав участi у вирiшеннi питань судочинства, але сама його присутнiсть надавала ще бiльшого авторитету кошовому керiвництву в очах як козацтва, так i запорозького духовенства.
Пiд час вiйни 1768-1774 рр. iєромонах Володимир Сокальський разом з iншими духовними особами брав участь у походах запорожцiв [136.-C.97].
Щоб пiдвищити авторитет начальника своїх церков, кошове керiвництво в 1773 р. звернулося до київського митрополита з проханням про посвяту Володимира Сокальського в сан архiмандрита. 21 червня 1774 р. iменним указом iмператрицi це прохання було задовiльнене [149.-C.3]. Кiш надiслав 24 вересня того ж року листа до Катерини II, в якому дякував за те, що "Сокальський во архiмандрита удостоєн i пожалован хрест в сiчову Покрови Богоматерi церкву для носiння... начальнику i наступникам його". Висвячення во архiмандрита було проведено 7 вересня в Києвi митрополитом Гавриїлом Кременецьким, про що останнiй повiдомив листом до Коша [68.-Арк.100]. Набуття цього сану надало начальнику запорозьких церков великого авторитету серед духовенства, i до Сiчi було надiслано багато подарункiв вiд росiйських i українських духовних осiб [68.-Арк.100].
Отже, Кiш надавав начальникам запорозьких церков, i особливо Володимиру Сокальському, значну матерiальну пiдтримку, i навiть домiгся надання останньому сану архiмандрита; начальники ж, у свою чергу, виконували ряд обов'язкiв у вiдношеннi до козакiв i пiдтримували дiї кошового керiвництва.
До самого моменту зруйнування Сiчi Кiш зберiгав за собою право розпоряджатися призначенням i змiщенням духовних осiб на територiї Запорозьких Вольностей. Ченці, якi знаходились на Сiчi, могли залишатися на своїх мiсцях не бiльше одного року, вiд вересня до вересня. Особи, що вiдбули свiй термiн, поверталися до Межигiрського монастиря, а на їхнє мiсце iгумен присилав iнших. Це робилося з метою запобiгання закрiплення ченцiв на Сiчi, що могло призвести до зростання їхнього впливу на запорожцiв i до втручання вiйськових осiб у справи вiйськового товариства. Кiш залишив за собою право достроково виганяти з земель Вiйська Запорозького духовних осiб, якi не вiдповiдали вимогам товариства. В 1773 р. кошовий П.I.Калнишевський в листi до межигiрського архiмандрита Iларiона повiдомляв, що "iєромонах Феоктист у все своє буття тут i в iнших [мiсцях]... вчинив його сану неналежне, а продовжував своє буття в несправжнiх порядочностях. Так же i зараз... повертаємо його по старому в обитель Києво-Межигiрського монастиря з тим, щоб вже його, Феоктиста, до Сiчi в майбутньому нiколи нi для чого не присилали" [68.-Арк.40].
А.Скальковський навiв лист кошового Калнишевського до суддi Миколи Тимофiйовича, датований 5 червня 1773 р., в якому мова велася про межигiрського iєромонаха Кошмана, який пiд час свого перебування на Запорожжi поводився неналежним його сану чином, i тому, на думку Калнишевського, не заслуговував бути на територiї Вольностей. Кошовий наказав вiйськовому суддi звелiти начальнику запорозького духовенства вiдiслати Кошмана в Межигiрський монастир [237.-C.114-115].
У 1750 р., за рiшенням Коша, з Сiчi був вiдiсланий "на вигнання" в Самарський монастир старший диякон Святковський [112.-C.64].
Причиною звiльнення духовних осiб вiд служiння в церквi в бiльшостi випадкiв було невиконання розпоряджень вiйськового керiвництва i "непристойна поведiнка". Так, Феоктиста було вiдiслано до Межигiрського монастиря за поведiнку, яка "не личила сану священства" i "безпорядки, що дають iншим для спокуси причину" [68.-Арк.58]. Кошман був позбавлений права служити на Запорожжi лише за те, що без дозволу Коша з'їздив до Києва. Причиною вислання Святковського стало те, що козаки побачили в однiй з його молитв натяк на прокляття в адресу Вiйська Запорозького. I хоча Святковський i цитував пiзнiше в своє виправдання ту молитву i пояснював, що її змiстом було "викорiнення ворожнечi i множення любовi", козаки погрожували вбити опального диякона, якщо вiн не залишить Сiч [112.-C.63-64].
В той же час Іенцi, якi прийшлися довподоби вiйськовому товариству, залишалися на територiї Вольностей i по закiнченнi рiчного термiну. Вiдомо, що iєромонах Леонiд був на Сiчi i в 1760, i в 1762 роках, доглядаючи сiчову школу; багато рокiв був начальником ciчової церкви iєромонах Володимир. В 1759 р. козаки навiть запропонували прибулому до Сiчi Анатолiю Мелесу назавжди залишитися на Запорожжi i "служити архiєрейським чином".
Крiм замiни духовних осiб при сiчовiй церквi Кiш, як свiдчить його премеморiя до київської консисторiї, "здавна... визначав i вiдправляв щорiчно, а в деякi мiсця i по два рази на рiк... людей... до церков дяками i пономарями, а до деяких i ктиторами" [113.-C.31]. Цей порядок поширювався на всi церкви, що знаходились на Запорозьких Вольностях. Кiш пильно стежив, щоб нiхто не чинив перешкод такому порядку замiни духовенства. 30 серпня 1771 р. вийшов наказ київської консисторiї "священо- i церковнослужительських дiтей чоловiчої статi дiйсно i недiйсно служачих i їхнi племiнники в духовнiй командi перебуваючi, в свiтськi команди собою не випускати, а представляти його преосвященству, i припинити самовiльне бурлакування" [113.-C.31-32]. Для виконання цього розпорядження Григорiй Порохня заборонив вiдпускати iз Самари, Нового i Старого Кодака, Курилiвки дякiв i пономарiв, яких Кiш наказав вiдiзвати з їхнiх посад. Коли кошове керiвництво дiзналося про це, воно повiдомило,що "в цьому все вiйсько вбачає власно вiдчутну i порушаючу їхнi права i вольностi кривду" i запропонувало Порохнi вiдправити духовних осiб, якi були затриманi при запорозьких церквах, до Вiйська "для несення належної ними по нинiшньому вiйськовому часу Її Iм[ператорськiй] Вел[ичностi] служби" [113.-C.32].
Кошове керiвництво замiняло духовних осiб при запорозьких церквах керуючись в першу чергу власними iнтересами, i, в деяких випадках, навiть не питаючи на це згоди мешканцiв тiєї мiсцевостi, з якої призначався священик. За розпорядженням Коша, в 1768 р. Василь Чухрай був рукопокладений до Михайлiвської церкви Старого Кодаку. До цього Чухрай був дияконом в Миколаївськiй церквi Нового Кодака, i з його уходом стан справ у цiй церквi значно погiршився. Тому мешканцi Нового Кодака "в смутку i незадоволеннi" писали до Коша, що Василь Чухрай їхнiй "громадський наймит, великий читака i спiвака", i тому просили залишити диякона в Новому Кодаку, а замiсть нього взяти до Михайлiвської церкви будь-кого iншого. Калнишевський цього прохання не виконав, i Василь Чухрай був переведений до Старого Кодаку. На його мiсце в Миколаївську церкву, за "представленням" Коша, був рукопокладений запорозький козак Василь Iллiч, якого Калнишевський представив мешканцям Нового Кодака як "гарного читаку i спiваку" [251.-C.294-295].
Кiш розпоряджався i направленням духовних осiб для надання християнських треб до населених пунктiв Запорозьких Вольностей, до були вiдсутнi релiгiйнi споруди. Звичайно туди направлялися за чергою на кiлька мiсяцiв священики iз запорозьких церков, причому нiхто не мав права залишити службу до тих пiр, доки на його мiсце не приїде наступник. Кошове керiвництво пильно стежило, щоб кожен з священикiв хоча б один раз виконав цей обов'язок. 26 червня 1774 р. Калнишевський писав до намiсника Григорiя Порохнi про те, що самарськi священики Василь Iванов i Iван Ковалевський жодного разу не були в такому "вiдрядженнi", i пропонував запросити їх в Комiсарiвку i Петрову слободу, або в Бабайкiвку. З огляду на те, ще згаданi духовнi особи знаходились "на правлiннi духовному в присутностi", кошовий повiдомляв старокодацькому намiснику, що на їхнє мiсце до духовного правлiння направляється Iакiв Соколовський [113.-C.55-56].
Серед справ, при вирiшеннi яких Кiш вiдiгравав провiдну роль, було i церковне будiвництво. Крiм участi в процедурi заснування на територiї Запорозьких Вольностей нових церков, коли Кiш надсилав до намiсного правлiння, митрополита i свiтської влади "представлення" про необхiднiсть зведення храмiв Божих, , кошове керiвництво розпоряджалося будiвництвом каплиць. Так, воно видало накази влаштувати каплицi вздовж Муравського шляху i поблизу запорозьких "секретних шляхiв" для задоволення духовних потреб проїзжаючих християн [100.-C.214].
Запорозький Кiш видавав накази i про перепiдпорядкування окремих мiсцевостей Вольностей з парафiї однiєї церкви до iншої. Так, за усним розпорядженням Калнишевського слободи Калантаївка i Бузiвка, якi належали до парафiї Федорiвської, були "прикомандированi" до Личкiвської Покровської церкви [252.-C.361].
Кошове керiвництво вiддавало розпорядження i в питаннях служби в запорозьких церквах. Вже зазначалося, що пiд час участi козакiв у веденнi бойових дiй Кiш наказував вiдправляти панихiди по загиблих запорожцях i благодарчi молебни з приводу перемог [98.-C.79-80;237.-C.482]. Старшина наказувала священикам, якi служили при церквах на територiї Запорозьких Вольностей, поминати пiд час лiтургiї о здравiї кошового i паланкового керiвництва [212.-C.21]. В наказi запорозького писаря Опанаса Фрiдрiха зазначалося, що " у всiх мiстах i селах вiдомства запорозького священики старшин, керуючих Кошем i вiйськом запорозьким у божественнiй лiтургiї на проскамiдiї i при належних єктенiях про здравiє i благополуччя поминають" [88.-C.117].
Запорозьке духовенство, яке навiть в духовних справах змушене було коритися волi Коша, в питаннях господарської дiяльностi i землекористування майже повнiстю залежало вiд нього.
Духовнi особи, що служили при запорозьких церквах, за свою дiяльнiсть i покiрнiсть у ставленнi до козацтва отримували вiд нього щедру платню. Крiм пожертвувань, якi надавалися запорожцями, духовенство мало "визначену ругу", яка затверджувалась на загальновiйськовiй радi. В нiй визначався розмiр частини всiх прибуткiв вiйськового товариства, що повинна була йти на утримання духовенства як сiчової церкви i Самарського монастиря, так i всiх iнших храмiв Божих на Запорозьких Вольностях. Як зазначає Яворницький, духовнi особи отримували частину прибуткiв вiд рибної i звiроловної здобичi, перевозiв, продажу спиртних напоїв. Так, прибуток вiд кожної шостої дiжки горiлки i вина, що привозилась до Сiчi, йшов саме на утримання духовенства [270.-C.296]. Податi з шинкiв розподiлялись на 48 рiвних частин, з яких одна йшла на церкву, а iншi 47 по однiй на утримання кошового, суддi, писаря, осавула, кожного з 38 куренiв i по половинi довбишу i пушкарю [237.-C.157]. Крiм того, духовенство отримувала третю частину вiйськової здобичi "вiд усякого меча i весла" [125.-C.10]. Кiш дозволяв запорозькому духовенству брати грошi з парафiян за вiдправку духовних треб. Проте, щоб запобiгти зловживань, були встановленi норми цiєї платнi. В 1766 р. па-рафiяни платили: за вiнчання заможних - 1 крб.; за вiнчання середньозаможних - 60 коп.; за вiнчання малозаможних - 40 коп.; за хрещення малюкiв - 5 коп.; за сповiдь - 1 коп.; за освячення пасок - 1 коп.; за поховання велике зi службою - 30 коп.; за поховання без служби - 15 коп.; за поховання малюкiв - 5 коп.; за сорокоуст - 4 крб.; за суботник - по 50 коп.; за панихiду i поминальний обiд - по 20 коп.; за поминовiння в Великiй пiст - по 20 коп.; за молебен - по 10 коп.; за читання акафiста - по 20 коп.; за освячення хати - 30 коп.; за запис у метрику - 5 коп. [250.-C.56].
Духовнi особи мали прибутки вiд продажу свiчок, якi вони самi виготовляли. Крiм того, духовенство отримувало i частину платнi, яку козаки щороку привозили з Петербурга. Розмiр цiєї платнi в рiзнi роки був неоднаковим, але звичайно сiчове духовенство отримувало платнi дещо менше, нiж кошове керiвництво. Так, пiсля заснування Нової Сiчi i складання присяги запорожцi i духовенство отримали слiдуючу платню: кошовий - 300 крб.; писар, осавул, суддя, старшина - по 50 крб.; курiннi отамани - по 30 крб.; козаки - по 3 крб.; архiмандрит - 50 крб.; священик- 30 крб.; диякони - по 20 крб. [114.-C.1705]. У 1740 р. запорожцями було отримане жалування: кошовим - 600 крб.; суддею, писарем, осавулом- по 300 крб.; обозним, полковниками - по 100 крб.; полковими осавулами - по 50 крб.; прапорщиком кошовим, пiд'осавулом i осавулом, якi були при обозному -по 20 крб.; пушкарем i довбишем - по 15 крб.; священиком - 40 крб. [207.-C.81].
Ще одним джерелом прибуткiв запорозького духовенства були майно i грошi, якi козаки перед смертю "вiдказували" на їх користь. Так, померлий у 1772 р. запорожець Данило заповiдав священику двох коней [106.-C.46]. Такi дарунки робились додатково до платнi, яку козаки заповiдали духовним особам за виконання обряду поховання. А це також були великi грошi. Запорозький купець Iван Висота, померлий у Польщi, в своїй "духовнiй" заповiдав дати на поховання священику Зятковецькому 15 злотих i 1 крб. 5 коп., Мелешневському - 1 крб., дякам - 1 крб., пономарю - 10 коп., братству - 50 коп. [108.-C.532]. Козак Кущiвського куреня Григорiй Покотило, померлий в 1772 р., залишив 9 крб. на поховання. З них за десять читань євангелiя священик отримав 1 крб., пономар отримав 15 коп., дячки 10 коп, священик 50 коп. [237.-C.118-119].
Велике багатство накопичили за час iснування Нової Сiчi i Іенцi Самарського монастиря. Крiм пожертв вiд козакiв вони, як i бiле духовенство, отримували частину вiд прибуткiв запорожцiв [250.-C.56;214.-C.16], а також платню за виконання для населення Вольностей християнських треб. Крiм того, кошовий отаман дарував монастирю "патент на начальствованiє" в Самарi [270.-C.304]. Для одягу ченцiв монастиря Кiш наказав видавати сукно, вироблене запорожцями [125.-C.10]. Запорозька старшина передавала в користування монастирю значнi земельнi угiддя. Так, у 1747 р. полковник Самарської паланки вiддав святiй обителi Монастирськiй острiв [267.-C.15], а на момент зруйнування Сiчi монастир вже мав 18648 десятин 2300 квадратних сажен землi, розташованих в рiзних мiсцях, при 13 урочищах. На той час це були кращi землi, на яких малися сiнокоси, пашнi, лiси, озеро [100.-C.215]. Крiм того, за монастирем були закрiпленi село Чернече з 50 дворами селян, чотири хутори - при рiчках Родiной, Пiдпiльнiй, Лозоватiй i Кiльченi, п'ять пасiк i чотири млини [270.-C.306]. На землях, що були наданi монастирю, паслись великi стада худоби, табуни коней i отари овець. Щоправда, всiма цима багатствами разом з ченцями Самарського монастиря користувалась i братiя Києво-Межигiрського монастиря, до якого Самарська обитель вважалася приписаною [86.-C.65,68].
Кошове керiвництво давало можливiсть запорозькому духовенству отримувати Іималi грошi, проте воно пильно стежило, аби з боку духовенства не було нiяких "здирств" i зловживань. Так, у 1765 р. до Сiчi надiйшло повiдомлення про те, що самарськi священики брали за виконання обряду одруження бiльше трьох карбованцiв, продавали свiчки, якi лише зверху були обмазанi воском i тому не могли горiти. З цього приводу Кiш написав ордер, яким наказав самарському полковнику негайно покласти край цим зловживанням i, в крайньому випадку, направляти бажаючих вiнчатися до Самарського монастиря [254.-C.117].
Земля на Запорожжi вважалася загальновiйськовою власнiстю. Тому у вiдомостi Старокодацького намiсного правлiння за 1772 р. повiдомлялося, що запорозькi "священики i диякони власних своїх грунтiв i маєтностей не мають i пiдцерковними землями, тому що всi тi парафiяльнi церкви на вiйськовiй запорозькiй землi з дозволу Коша Вiйська Запорозького низового збудованi, а спецiально вiдведених церквам земель i нiяких угiдь не мається, нiхто з них не харчується, а всi суспiльно користуються з загальновiйськової землi, токож з народного подаяння" [113.-C.42]. Правом займання землi користувались як козаки i посполитi, так i духовнi особи. Запорозьке духовенство отримувало вiд козакiв Іималi грошi, тому мало змогу заводити зимiвники. В багатьох випадках населення Запорожжя само обирало собi дiлянки, i вже пiсля цього здобувало вiд Коша паспорт на право користування цiєю землею. Так робило i духовенство. Але в разi, коли мiж духовними особами i козаками виникали конфлiкти з приводу землекористування, вирiшення цих питань брало на себе кошове керiвництво. В своєму рiшеннi воно користувалося насамперед iнтересами Вiйська. Так, 2 липня 1773 р. до Коша надiйшла реляцiя самарського полковника, в якiй повiдомлялось, що два личківських священика, Зеленський i Кущинський, якi ранiше мешкали в Самарськiй паланцi, зайняли земельнi дiлянки при рiчцi Кiльченi i влаштували там хутори. Тим самим вони вступили в конфлiкт з самарським полковником Петром Рябим i священиком Кирилом Тарловським, що мали хутори поруч iз зайнятими священиками Зеленським i Кущинським дiлянками. Рябий i Тарловський косили сiно на цих землях, i тому звернулись до Коша зi скаргою на "утиски". Самарський полковник писав, що священики Зеленський i Кущинський належали до вiдомства Орiльської паланки, бо служили при Личковськiй церквi, i просив Кiш з огляду на те, що "по Орiлi достатньо для будiвництва їх хуторiв [мiсць] надiйно знайтися може", видати ордер про висилку цих священикiв з зайнятих ними земель. Самарський полковник писав: "Тепер всi сiнокоси, на яких священик Тарловський i отаман Рябий косили в попереднi роки, зайнятi, косяться ще до вступу нашого в цю паланку по наказу к отводу командами на казенну надобнiсть, чому, а тим бiльш з причини утискiв вiд тих личковських священикiв не лише йому, Рябому, але i для стоящої в Кiльченi по тракту... пошти сiно косити i трохи нiде" [82.-Арк.2-3]. Кiш направив до орiльського полковника наказ розiбратися в цiй справi, i 2 серпня 1773 р. полковник Яковлєв звiтував, що хутори священикiв Зеленського i Кущинського наказано знести, щоб не порушити прав Рябого i Тарловського, а також для збереження посiвiв самих личкiвських священикiв вiд витоптування худобою самарського полковника i колишнього лiйб-капiтана [82.-Арк.3]. Кiш тримав пiд контролем господарську дiяльнiсть не лише бiлого духовенства, а й ченцiв Самарського монастиря. Офiцiйними актами Коша регулювались права монастиря на володiння майном i користування землею. 2 квiтня 1751 р. Кiш видав унiверсал, який вiдновив силу втрачених документiв про привiлеї Самарської обителi. В ньому наголошувалось, що в юрисдикцiї монастиря не повинно бути бiльше нiж 50 дворiв. За розпорядженням Коша населення, яке мешкало на монастирськiй територiї понад цю кiлькiсть, повинно було пiдлягати юрисдикцiї керiвництва Самарської паланки. В той же час паланкове керiвництво не повинно було втручатися в справи тих дворiв, що пiдлягали монастирю, "а мали би тих людей в своїй протекцiї перебуваючи при... Самарському монастирi теперiшнiй [а потiм майбутнi] начальник Фотiй Тусенський" [254.-C.98-99]. Монастирю надавалось i право судочинства над селянами. В наказi, виданому з Коша до самарського полковника Водолаза 23 сiчня 1753 р., писалося: "щоб монастирських поселян в паланку для вiдповiдi не направляти i над ними нiякого суду i розправи не чинили i вiдсилали би ображених до командуючого над тими людьми монастирськими начальника монастирського" [254.-C.104-105]. Право монастиря використовувати працю мешканцiв наданих йому 50-и дворiв унiверсалом Коша вiд 4 лютого 1775 р. визначалось так: "... i тими обивателями володiти, i до всих к тому монастирю повинностей притягати" [254.-C.101]. Згiдно з наказом кошового отамана, монастир вимагав вiд пiдлеглих йому селян, щоб вони, крiм занять господарством, займалися i доглядом за хворими i пораненими козаками. Частина таких хворих знаходилась в монастирськiй лiкарнi, а частину селяни брали до себе i лiкували за рахунок монастиря [254.-C.382-383]. Монастирськi селяни виконували i ремiсницькi роботи [254.-C.115-116]. Iнколи Кiш дозволяв монастирю користуватися працею навiть тих поселян, якi мешкали на видiленiй йому територiї, але не входили до складу тих 50-и дворiв, якi були пiд юрисдикцiєю iгумена [254.-C.109]. Таким чином, Кiш надавав Самарському монастирю досить широкi права по вiдношенню до пiдлеглих святiй обителi селян. Проте, при дослiдженнi стосункiв Коша i монастиря не слiд перебiльшувати значення цього факту, бо, по-перше, таких селян було досить небагато, по-друге, Кiш наказував монастирю не чинити по вiдношенню до них "образ i озлоблень" [254.-C.98-99], по-третє, Кiш все ж таки користувався працею цих селян, наклавши на монастир "хлiбну" i "пiдводну" повиннiсть на користь Вiйська [254.-C.31], по-четверте, монастир щорiчно платив Кошу за своїх посполитих, по-п'яте, Кiш втручався у вирiшення господарських питань, якi повинно було розв'язувати монастирське керiвництво (так, в 1764 р. Кiш наказав iгумену Самарського монастиря перевести з-пiд брами на галявину поблизу його обителi торговцiв, якi рубали монастирськi дерева; в тому ж роцi кошове керiвництво видало розпорядження про сади на Монастирському островi, який на той час вже був переданий Самарському монастирю) [237.-C.150], по-шосте, за наказом Коша монастир виконував ряд обов'язкiв, серед яких було вже згадане утримання шпиталю для поранених i хворих козакiв [252.-C.382-383], надання населенню Запорозьких Вольностей релiгiйних послуг, передача на користь Вiйська частини прибуткiв вiд користування землею [254.-C.31;6.-Арк.1-2], утримання полонених запорожцями ногайцiв i туркiв [214.-C.26].
Отже, в перiод Нової Сiчi у вирiшеннi деяких питань, пов'язаних з церковним життям Запорозьких Вольностей, брали участь не лише Кiш i духовна влада, а i свiтська адмiнiстрацiя. Київськi генерал-губернатори, гетьман, Малоросiйська колегiя, Сенат, адмiнiстрацiя прилеглих до Запорожжя територiй спiлкувались з кошовим керiвництвом в питаннях закладення церков на територiї Запорозьких Вольностей, руйнування запорозьких храмiв Божих пiд час бойових дiй, врегулювання стосункiв запорозького козацтва з iновiрцями, судочинства над священиками i особами, що були покаранi духовною владою, порушення запорожцями певних правил поведiнки в церквi, керiвництва запорозькими iєромонахами, якi знаходились у складi росiйської дiючої армiї, скарг козакiв на перешкоди задовiльненню християнських потреб з боку адмiнiстрацiї прилеглих до Запорожжя земель, врегулювання взаємин козакiв i духовенства i деяким iншим. Участь свiтської влади у розв'язаннi цих справ використовувалась певною мiрою для посилення контролю i керiвництва життям Вiйська Запорозького. Особливо вiдчутно це проявилось в останнє десятирiччя iснування Нової Сiчi, коли Запорожжя було поставлене в залежнiсть вiд президента Малоросiйської колегiї. Проте, свiтська влада могла втручатися у вирiшення духовних справ Запорожжя лише у випадках, коли мова йшла про стосунки Запорожжя із зовнішнім світом, справи судочинства та деякі інші питання. Тому контроль i керiвництво свiтської влади не стали тотальними, i Кошу багато в чому вдалося зберегти свою провiдну роль у керiвництвi духовною справою Запорожжя.
Великою мiрою це проявилось у керiвництвi Кошем дiяльнiстю запорозького духовенства. Даючи можливiсть духовним особам, якi перебували на територiї Запорозьких Вольностей, отримувати великi прибутки, кошове керiвництво вимагало вiд них суворого виконання його розпоряджень, пiдтримки своїм авторитетом дiяльностi Коша. Останнiй, зокрема, розпоряджався в питаннях служби в запорозьких церквах, господарською дiяльнiстю i землекористуванням бiлого духовенства i ченцiв Самарського монастиря, призначенням i змiщенням духовних осiб тощо.
Аналiз характеру керiвництва запорозькою церквою як складовою частиною церковної системи Росiйської iмперiї дозволив встановити слiдуюче. Починаючи з 1734 р. до справи управлiння релiгiйним життям на Запорожжi були залученi Кiш, київська духовна влада, Києво-Межигiрський монастир, Синод i свiтська адмiнiстрацiя. Характер участi цих установ не був однаковим. До 1760 р. Запорожжя формально в духовнiй справi пiдлягало безпосередньо київському митрополиту i Межигiрському монастирю, а через них - Святiйшому Синоду. Iз Межигiр'я козацтво отримувало ченцiв для сiчової i деяких iншiх своїх церков, Самарського монастиря; до перебування в Свято-Преображенському монастирi засуджувались деякi запорозькi злочинцi, через керiвництво Межигiр'я Синод отримував повiдомлення про стан запорозької парафiї тощо. Проте, перебуваючи в матерiальнiй залежностi вiд "ласки вiйськової", межигiрськi Іенцi не йшли всупереч iнтересам Коша, i дiяли у вiдповiдностi з його розпорядженнями. Серед справ, вирiшення яких формально залежало вiд київських владик, було заснування нових церков, призначення священикiв до багатьох козацьких релiгiйних споруд, видача духовним особам дозволу на проїзд до Запорожжя для збирання милостинi тощо. Через київських митрополитiв, як i через Межигiрський монастир, Синод довiдувався про стан церковної справи на Запорозьких Вольностях. Iз запровадженням Старокодацького духовного намiсного правлiння Запорожжя саме через нього стало зноситися з київськими митрополитами, що дещо ускладнило процедуру вирiшення справ. У 1774 р., тобто незадовго до лiквiдацiї Сiчi, Запорозькi Вольностi остаточно перейшли в залежнiсть вiд київського владики. Це сталося внаслiдок надання начальнику запорозьких церков сану архiмандрита. Проте, реальна влада у вирiшеннi бiльшостi релiгiйних питань на Запорожжi залишилася у Коша. Київськi митрополити так i не стали фактичними керiвниками духовної справи на Запорозьких Вольностях, бо, по-перше, їхнi права були значно обмеженi внаслiдок цiлеспрямованої полiтики росiйського уряду по унiфiкацiї управлiння, а, по-друге, владики у бiльшостi випадкiв не бажали йти всупереч iнтересам Вiйська, вiд "щедростi" якого вони знаходились у залежностi. Крiм духовної влади, в керiвництвi релiгiйним життям Запорозьких Вольностей брали участь київськi генерал-губернатори, гетьман, Малоросiйська колегiя, Сенат. Їхнiй "авторитет" був пiдтриманий збройною силою, тому Кiш не мав змоги позбутися їх контролю. Проте, свiтська влада мала право брати участь у вирiшеннi лише досить обмеженого кола релiгiйних питань, тому Кiш до самого моменту скасування Нової Сiчi зберiг свою автономiю в керiвництвi бiльшiстю справ, пов'язаних з духовним життям Запорозьких Вольностей. Це проявлялось в: 1) контролi за дiяльнiстю начальника запорозьких церков; 2) процедурi обрання духовних осiб; 3) затвердженнi радою ченцiв, якi надсилались з Межигiр'я; 4) процедурi заснування церков на територiї Запорожжя, при якiй рiшення про необхiднiсть будiвництва приймали парафiяни, а Кiш його затверджував; 5) правi заборонити збирання милостинi на Запорозьких Вольностях; 6) судочинствi над духовними особами, якi перебували на Запорожжi; 7) контролi за дiяльнiстю Старокодацького духовного намiсного правлiння; 8) контролi за господарською дiяльнiстю Самарського монастиря; 9) правi змiщення вiд служби в запорозьких церквах священикiв, якi стали недовподоби Вiйську; 10) правi вiддавати накази запорозькому духовенству.

На зміст