использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com
  

Глава III.

ЦЕРКВА В ДУХОВНОМУ СВIТI ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦТВА

Особливостi релiгiйностi козакiв. Характер церковного будiвництва, управлiння духовною справою i, як наслiдок, церковного устрою Запорозьких Вольностей великою мiрою визначалися особливостями релiгiйностi населення цього регiону. Особливостi складання козацтва, iсторична традицiя, геополiтичнi i природнi умови його iснування призвели до складання своєрiдного свiтогляду запорожцiв, вiдмiнного вiд будь-якого iншого.
В свiтосприйманнi запорозького козацтва, що формувалось протягом кiлькох столiть, поєднались елементи ортодоксального православ'я, українського розумiння християнства, пережиткiв язицьких вiрувань i оригiнальних релiгiйних поглядiв, що виникли в самому козацькому середовищi. Тому не можна вслiд за iсторичною традицiєю категорично казати про запорожцiв нi як про лицарiв православної вiри, нi як про людей religionis nullius, "єретичих синiв".
Безумовно має рацію О.М.Апанович, наголошуючи на тому, що в часи iснування запорозького козацтва весь свiт був вiруючим [125.-C.4;130.-C.208-209]. Таке становище на той час було природнiм i зрозумiлим. Релiгiя була основною формою свiтосприймання, i тому навiть атеiстичнi iдеї носили форму релiгiйних сект. Нацiонально-визвольнi рухи, полiтичнi, вiйськовi конфлiкти мали релiгiйний характер i форму. Релiгiя супроводжувала людину протягом всього її життя - починаючи з хрещення при народженнi i закiнчуючи причащанням перед смертю i процедурою поховання, на якiй був присутнiй священик. На релiгiйних темах будувалося мистецтво, значна частина книг, що виходили в тi часи, мала релiгiйний характер. Свята, пiд час яких люди вiдпочивали i спiлкувалися зi своїми близькими, були релiгiйними. Тому свiтогляд запорозького козацтва теж мав релiгiйний характер i ззовнi вiн проявлявся в формi православ'я.
Запорожжя знаходилось на перехрестi трьох релiгiй i конфесiй - iсламу, православ'я i католицтва. Чому ж козацтво традицiйно дотримувалось саме православ'я, i навiть не приймало до своїх лав iновiрцiв, якщо вони не перехрестились у православну вiру? На Запорожжя приходили люди в основному з українських земель, що входили до складу Росiї i Польщi. Для них, мало знайомих навiть з тонкощами православної релiгiї, iслам був зовсiм чужим i незрозумiлим, а "бусурмани" зрiвнювалися з самим низьким поняттям i були навiть "поганiшi за iудеїв", яких порiвнювали з собаками - "жид та собака - вiра єднака" [203.-C.5]. Крiм того, iсторично склалося так, що представники iсламської вiри - татари i турки - були ворогами як України, так Росiї i Польщi. Вони часто здiйснювали набiги на їхнi землi i спричиняли значну шкоду населенню. Звичайно, що татари i турки, а разом з ними i їхня релiгiя не могли не сприйматися запорожцями вороже.
Несприйняття козацтвом католицтва має не такi глибокi iсторичнi коренi. Релiгiйнiсть козакiв до кiнця XVI ст. проявлялася мало. Це не випадково, бо до 1569 р., тобто до прийняття Люблiнської унiї, i навiть у першi роки iснування Речi Посполитої вiротерпимiсть була однiєю з характерних рис суспiльного життя України. Лише боротьба запорозького козацтва з татарами i турками йшла пiд релiгiйними гаслами. З обранням королем Сигизмунда III ситуацiя значно змiнилася. Уряд Речi Посполитої, а слiдом за ним i польська шляхта стали вважати православ'я нижчою релiгiєю, чинити перешкоди будiвництву православних церков, культовим вiдправам. В 1596 р. рiшенням Брестського собору була лiквiдована православна церковна iєрархiя. Це викликало опозицiйну реакцiю з боку православних священикiв, письменникiв i полемiстiв. Але найбiльшу небезпеку для уряду Речi Посполитої становило козацтво, яке вже в 1596 р. пiд час повстання на Іолi з Северином Наливайком громило маєтки прихильникiв унiї, проголосивши гасло захисту православ'я. Козацтво проявило себе захисником православної вiри i навеснi 1610 р., ставши наперешкодi спробам митрополита Iпатiя Потiя схилити київське духовенство до унiї i пiдкорити собi мiсцевi церкви [262.-C.71]. З цього часу захист православ'я для запорожцiв став означати захист тих прав i свобод, на якi вела наступ польська шляхта. Можна погодитися з думкою М.Морковiна про те, що на дотримання запорожцями правословної вiри вплинуло, між іншим, i спiвставлення "претензiй" католицького i православного духовенства. Останнi, на вiдмiну вiд проповiдникiв "вiри панської", не "утискали своїм авторитетом нi в сiм'ї, нi тим бiльш в суспiльному станi, умовляючи лише дiяти по совiстi" [203.-C.6]. Таким чином, сповiдання православ'я давало запорожцям деяку пiдставу для ведення боротьби з католицькою Польщею i татарами та турками, якi сповiдали iслам. Запорозькi вербовщики кричали на майданах i ярмарках: "Хто бажає за християнську вiру бути посадженим на кiл, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий терпiти всякi муки за святий хрест... - приставай до нас" [118.-C.29].
Проте, варiант православ'я, що сповiдався на Запорожжi, дещо вiдрiзнявся вiд канонiчного, основнi риси якого збереглися, зокрема, в Росiї. Значно бiльше схожостi козацька релiгiя мала з вiруваннями i обрядовiстю населення України. Причиною цього був тiсний зв'язок населення Запорожжя з Лiвобережною Україною. Саме з її територiї приходила значна кiлькiсть людей до вiйськового товариства, на Лiвобережнiй Українi в багатьох з них залишилися родини, i тому взимку, в мирнi часи козаки їздили до своїх домiвок. Багато хто iз запорожцiв за власним бажанням або за дорученням Коша вiдвiдував київську консисторiю, Межигiрський та iншi українськi монастирi. Значна частина духовенства прибула до Запорожжя саме з Межигiр'я, а запорозька старшина пiдтримувала досить тiснi стосунки з українським духовенством. У XVIII ст. було поширене ходiння "мандрiвних дякiв" з Київської Академiї до Запорожжя, якi часто влаштовувались при козацьких церквах. Релiгiйна лiтература до Запо-розьких Вольностей надходила, головним чином, з Лiвобережної України. Отже, мiж Лiвобережною Україною i Запорожжям iснував постiйний тiсний зв'язок, в тому складi i в релiгiйнiй сферi. Тому на територiї Запорозьких Вольностей православнi обряди i традицiї мали досить багато спiльних рис з тими, що були поширенi на Лiвобережнiй Українi. Останнi дещо вiдрiзнялись вiд росiйських. Як вважає дослідник історії церкви І.І.Огієнко, "найголовніша підвалина кожної церкви - Св. Письмо, а канони, особливо другорядні, кожна церква приймає по-своєму. Через це кожна православна церква виробила собі дуже багато своїх окремих церковних звичаєв, наприклад, у богослужбах, требах, святах, церковному житті й т. ін. Усе це... мала й наша Церква [170.-C.203-204]. У релiгiйностi населення Росiї головне мiсце займала обрядовiсть. За висловом Антоновича, "вони щиро стоять за всякий, навiть дрiбний обряд, букву (розкольничi спiрки проте, чи казати "Господи помилуй" чи "О Господи помилуй", про сугубе чи трегубе алилуя, чи "рожденна несотворенна", чи "рожденна, а не сотворенна") й iнше. Дякуючи великому поважанню авторитету, великорус видається великою нетерпимiстю в вiрi" [123.-C.205]. На українському грунтi не було й не могло виникнути старообрядства та таких релiгiйних фанатикiв, як протопоп Авакум чи бояриня Морозова. Можна погодитися з думкою В.Антоновича про те, що "у русина вiра живе чуттям iнтимним. Вiн мало звертає уваги на обрядовiсть. Релiгiйне чуття його видається великим теплом i щирiстю" [123.-C.205]. Дiйсно, в українських церквах духовенство досить вiльно тлумачило написане в релiгiйних книгах, не дотримувалося тих канонiв, якi пильно виконувалися росiйськими духовними особами. З цього приводу київськi архiєпископи (митрополити), пiд тиском Синоду, неодноразово видавали розпорядження, спрямованi на "виправлення духовенства" [157.-C.397-423]. Релiгiйна лiтература, що друкувалась в українських типогра-фiях, дещо вiдрiзнялась вiд росiйської в тлумаченнi догм православ'я. Рiзнилась українська i росiйська релiгiйна лiтература i поглядом на мiсце людини: росiйська ортодоксальна православна iдеологiя проповiдувала культ смиренної, вiдстороненої вiд життя людини; українськiй культурi був ближчий тип активної людини, героя, лицаря [200.-C.305].
Треба зауважити, що рiзниця мiж росiйським i українським варiантами розумiння православ'я була дещо зменшена в другiй половинi XVII - на початку XVIII ст. внаслiдок проникнення українських релiгiйних поглядiв у росiйське середовище. В цей перiод в Росiйськiй державi поширилося використання релiгiйних книг київського друку, написаних українськими iєрархами; представники українського духовенства брали активну участь в органiзацiї в Росiї шкiльної справи; київськi iєрархи брали також участь в дiяльностi Московського собору. Завдяки цьому представники росiйського духовенства сприйняли тi "нововведення", що були присутнi в українському розумiннi православ'я, i навiть Никон, який ранiше казав про українцiв, що вони "втратили вiру i мiць добрих звичаїв", запровадив спiв по київському зразку; навiть розкольники, продовжуючи з недовiрою ставитися до православ'я українцiв, "почитають книги "Кирилову" i "О вiрi", складенi головним чином завдяки трудам малоросiв" [263.-C.1029]. I все ж, не зважаючи на таке зближення, в перiод Нової Сiчi продовжувала iснувати велика рiзниця в росiйському i українському варiантах православ'я. Запорожцi, якi пiдтримували тiснi стосунки з Лiвобережною Україною, мали в розумiннi православ'я багато рис, присутнiх в українськiй релiгiйностi.
Проте, iснували розбiжностi i в релiгiйному свiтосприйманнi українцiв i запорожцiв, пов'язанi з особливостями життя останнiх. Вже зазначалось, що в силу багатьох полiтичних обставин починаючи з середини XVII ст. Запорожжя почало "вiддалятися" вiд Гетьманщини. Життя на його територiї значно вiдрiзнялось вiд українського, тут iснували оригiнальнi закони, система управлiння, вiйськова органiзацiя, тощо. Це навiть дало пiдставу О.Я.Єфименко казати, що "Запорожжя розвинуло в собi деякi сторони цього життя до такої своєрiдностi, яка надає цьому соцiально-полiтичному органiзму риси повної винятковостi" [160.-C.335]. Запорозькi козаки, постiйно вiдчуваючи небезпеку з боку сусiдiв i часто ведучи вiйни, велику надiю покладали на Боже проведiння - "цей єдиний якiр порятунку в усiх випадках, якою б неминучою не видавалась небезпека, якою близькою не була б смерть" [124.-C.5]. Козацтво бачило виправдання жорстокостям вiйни в постулатi про захист православної вiри вiд мусульман i католикiв. Частi походи примусили запорожцiв значно спростити релiгiйнi обряди i навiть надати їм вiйськового забарвлення. Прагнення Коша керувати всiма сферами життя Запорожжя, в тому складi i релiгiйною, призвело до змiни традицiйної системи управлiння церквами.
В релiгiйностi запорожцiв були присутнi i елементи вiрувань, якi в дещо змiненому виглядi зберeглися з дохристиянських часiв. Вiдомо, що як в росiйському, так i в українському варiантах православ'я зберeглася велика кiлькiсть язицьких вiрувань. Вони змiнилися, тiсно переплелися з християнськими вiруваннями, в результатi чого утворилось те, що прийнято називати "релiгiйним синкретизмом" [188.-C.242-243]. Проте, язицькi вiрування, якi входили до складу релiгiйного культу запорожцiв, дещо вiдрiзнялись вiд росiйських i українських. У українцiв, якi на протязi столiть займались головним чином землеробством, збереглася велика кiлькiсть язицьких вiрувань, що найтiснiше пов'язанi з цiєю справою. Саме вони найкраще витримали натиск нових релiгiйних понять i скомбiнували їх з собою [155.-C.29-30]. Частину цих вiрувань переселенцi з українських земель принесли на Запорожжя. В той же час вiйськовий характер життя козацтва призвiв до поширення i тих язицьких вiрувань та обрядiв, що були значною мiрою пов'язанi з вiйною, походами, культом сили та зброї. Отже, в перiод Нової Сiчi у запорозьких козакiв пiд впливом всих цих факторiв склалася й iснувала оригiнальна релiгiйність, яка вiдрiзнялась вiд будь-якої iншої.
Вона яскраво проявилась в ставленнi до представникiв iнших релiгiй, конфесiй i нацiональностей. Запорожцi були зацiкавленi в збiльшеннi своєї Іисельностi. Iз того факту, що на Сiчi не було жiнок, слiдує логiчний наслiдок: там нiхто не народжувався [183.-C.218]. Крiм того, багато мешканцiв Запорожжя щорiчно гинуло внаслiдок вiйн, хвороб i старостi. Тому довгий час єдиним джерелом поповнення лав Запорозького Вiйська було прийняття переселенцiв iз-за меж Запорожжя. Звичайно, найбiльше поповнення вiйськовому товариству надходило з України, i цi переселенцi сповiдали православну вiру. Але на Запорожжi знаходили притулок євреї [208], болгари i серби [260], грузини [259], волохи [250.-С.66], поляки [150.-С.148-149], литовцi, бiлоруси, Іорногорцi, татари, турки, калмики, нiмцi, французи, iталiйцi, iспанцi та англiйцi [270.-С.143]. Капiтан росiйської армiї Зарульський, сучасник Нової Сiчi, вiдзначав, що заради "примноження вiйська" запорозькi козаки приймали переселенцiв "без розбору вiри, закона, батькiвщини i причин, примусивших їх залишити її" [164.-С.22]. Такої ж точки зору дотримувався I.Георгi: "Вони приймали до себе без будь-якого письмового виду i паспортiв про спонукальнi причини приходу до них кожного прибулого, i не було майже народу i племенi, з якого б не було серед них людей" [147.-С.358]. Таке ставлення запорожцiв до бажаючих вступити до Вiйська навiть дало пiдставу iмператрицi Катеринi II назвати в указi вiд 3 серпня 1775 р. однiєю з причин лiквiдацiї Сiчi те, що козаки "стали... приймати без розбору в своє погане товариство людей всякого народу, всякої мови i всякої вiри" [151.-С.536].
До Запорожжя дiйсно приймалися люди будь-якої нацiональностi, однак вони були повиннi прийняти православну вiру. Без виконання цiєї умови переселенцi не мали права мешкати на Запорожжi. Обов'язковiсть цього пiдкреслюється рядом документiв. В наказi запорозьким депутатам у Комiсiї для складання нового Уложенiя про прийняття до лав Вiйська Запорозького говорилося так: "В Вiйсько Запорозьке iз рiзних нацiй, для помешкання i служби малолiтнiми i вже повнолiтнiми люди приходять, i по прийняттi їми закона Грекоросiйського i на вiрнiсть Її Iмператорськiй Величностi присяги, записуються на службу" [237.-С.653]. Г.Ф.Мiллер так казав про перехрещення прибулих до Запорожжя iновiрцiв: "Запорожцi хрестять Жида, або Татарина, перехрестять Поляка, або iншого Християнина, що не були в їхнiй вiрi - тi їм дiти" [207.-С.64].
В мемуарах та iсторичнiй лiтературi досить схоже переказується процедура прийняття новоприбулих до Вiйська. Прибулого до Сiчi звичайно приводили до кошового отамана, який питав: "А чи вiруєш в Бога?" Новоприбулий вiдповiдав: "Вiрую". - "I в Богородицю вiруєш?" - "I в Богородицю вiрую". - "А ну, перехрестись!" Людина хрестилася. Цим i обмежувалось з'ясування релiгiйної приналежностi прибулих до Сiчi [203.-С.6]. У випадках, коли прибулий не був православним, перед вступом у Вiйсько вiн був повинний охреститись у цю вiру. Так, в проханнi архiмандрита Нефорощанського монастиря до київського митрополита про постриження в Іенцi послушника Iова Крижановського повiдомлялося, що цей послушник "польської нацiї, в мiстечку Пенську вiд батькiв євреїн, їх залишив, i зайшовши в Сiч Запорозьку, там прийняв вiру християнську i хрещений був там перебуваючим начальником Межигiрського монастиря iєромонахом Феодоритом... i названо йому iм'я Iов, а восприємниками йому були запорозькi козаки Iван Швидкий i Артем Василiєв" [61.-Арк.20]. В атестатi козака Василя Перехриста повiдомлялося, що вiн також народився в Польщi, єврейськiй родинi, за власним бажанням прибув до Запорозької Сiчi, де був охрещений в Сiчовiй Покровськiй церквi начальником Києво-Межигiрського монастиря, а "восприємниками" йому були запорозькi козаки [237.-С.192]. Iнколи до Запорожжя прибували євреї, якi вже прийняли християнство. Так, народжений в Смелой в єврейськiй родинi Iван Леонтiйович Ковалевський був ще в малолiтствi охрещений матiр'ю, пiсля чого родина переїхала в Новий Кодак. На Запорожжi Ковалевський спочатку служив у Вiйську, а пiзнiше став iєреєм в Святотроїцькiй Самарчицькiй церквi [214.-C.3;113.-C.35;251.-C.290].
В деяких випадках козаки привозили до Запорожжя малолiтнiх представникiв iнших релiгiй i конфесiй i хрестили їх. Так, в Балтi запорожцi викрали з колиски поляка, привезли його до Сiчi i охрестили. В мiсцi Хотинi полковий осавул Василь Рецептов викрав малолiтнього єврея, привiз його на Запорожжя i охрестив, назвавши Семеном Чернявським [237.-C.78]. Козаки врятували вiд загибелi малолiтнього поляка, якого назвали Григорiєм Покотило. Курiнний отаман привiз його до Сiчi, де охрестив в православну вiру [106.-C.45].
Кiш, керуючись економiчними i полiтичними iнтересами, дбав про збiльшення контингенту Вiйська i кiлькостi робочих рук на Запорожжi. Тому козаки, прийнявши до своїх лав перехрещених представникiв iнших релiгiй i конфесiй, не залежно від їхньої національності, не чинили їм нiяких утискiв, i тi мали змогу отримати керiвнi посади у Вiйську. Так, вищезгаданий Григорiй Покотило став курiнним отаманом. Син польського помiщика Олексiй Григорович (Бiлицький) зайняв таку ж посаду. Колишнiй кримський мусульманин Iван Чугуєвець став вiйськовим писарем [237.-C.78].
Проте, наведенi факти не можуть давати пiдстави для того, щоб стверджувати: "Нiде не було такої терпимостi до рiзних вiр, як це ми бачимо на Запорожжi" [176.-C.91]. Козацтво зовсiм по рiзному ставилося до своїх єдиновiрцiв i представникiв iнших релiгiй i конфесiй. Запорожцi, вважаючи своїм обов'язком захист православних вiд мусульман i католикiв, досить часто здiйснювали набiги на татарськi i турецькi землi з метою вiдбити ясир, що був захоплений iновiрцями на територiї, заселенiй православними. Вiдомо, що в перiод Нової Сiчi запорожцi Рудь, Шульга i Хижняк визначились тим, що перестрiвали татар, якi поверталися в Крим з "ясиром", i вiдбивали полонених. За їх розпорядженням, звiльненi з полону звичайно супроводжувались в Самарський монастир, де лiкувались, пiсля чого вiдправлялись по своїх домiвках [250.-C.51]. Козаки, визволяючи полонених з неволi, звичайно, керувалися не лише любов'ю до православ'я. Пiд час нападiв на татарськi конвої запорожцi захоплювали крiм полонених i велику здобич, серед якої були грошi, худоба, тощо. Якщо вiдбитi полоненi виявлялися неправославними, козаки вважали своїм правом вимагати з їх родин викуп [236.-C.162]. Iнколи запорожцi за свої заслуги у визволеннi православних з неволi отримували великi земельнi маєтки. Так, козаку Рудю було подаровано дiлянку землi, на якiй вiн заснував слободу Миколаївку Рудевку [250.-C.51]. В цiй слободi оселилась велика частина визволених полонених. Проте, є перебiльшенням твердження П.Кулiша про те, що "українськi пiрати" визволяли православних християн з турецької i татарської неволi лише задля того, щоб цим "актом людинолюбства збiльшити кiлькiсть своїх сподвижникiв" i захопити "срiбло-злото" [187.-C.121].
Пiд час ведення бойових дiй з Туреччиною запорожцi досить часто вiдбивали полонених православних, яким не чинилося нiяких перешкод у поверненнi на батькiвщину. Вже згадувався випадок, коли козаки пiд командою Данили Третяка вiдбили у татар "ясир", до якого входило 673 волоха i єврея, i волохам, як единовiрцям, дозволили залишитися на Запорожжi або "вiдiйти за Днiпро" [236.-C.160]. Проте, iнколи траплялися справи, коли козаки затримували у себе визволених з полону, якщо останнi не були православними. Так, пiд час вiйни 1768-1774 рр. запорожцi вiдбили у татар "ясир", до якого входили i двi "потурченi" жiнки (тобто тi, що прийняли iслам) [22]. Козаки звернулися до духовної влади, прохаючи повернути "потурчених" до православ'я, бо їх "як вiдлучених вiд православної вiри, в церквi Божiй без вiдома i дозволу архiпастиря приймати сумнiвно" [21].
Зовсiм iншим було ставлення козакiв до полонених, якi не сповiдали православ'я. Так,вищезгаданих євреїв, вiдбитих у татар командою Третяка, було затримано на Запорожжi до тих пiр, доки вони не сплатять викуп у розмiрi 8000 карбованцiв. У випадку, коли така сума не була б сплачена, запорозьке керiвництво погрожувало охрестити євреїв або навiть вбити "без всякого пощаженiя" [236.-C.161].
Запорозьке козацтво, вважаючи себе захисником православної вiри, було однiєю з рушiйних сил гайдамацького руху. На Запорожжя приходила велика кiлькiсть переселенцiв з Правобережної України, якi були незадоволенi утисками польського уряду i жорстокими мiрами по наверненню православних на унiю. До Сiчi приїзжало багато священикiв, яким поляки завдали значних кривд; серед них був i iгумен Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко-Яворський. Такi священики закликали запорожцiв захистити православних вiд свавiлля полякiв. За проханням Мельхиседека навiть Катерина II звернулася до Варшави, аби були припиненi утиски православної вiри [175.-C.282]. Хоча в той час росiйськiй iмператрицi i не вдалося нiчого добитися вiд польського уряду, чутки про оборону царицею православ'я поширилися на Українi i досягли Запорожжя. Пiд впливом цих подiй козаки, що здавна вороже ставилися до полякiв, почали уходити в гайдамаки, органiзовували збройнi загони i громили мiста i маєтки на Правобережнiй Українi. Козацтво, яке входило до лав гайдамакiв, i тут виступало пiд гаслом захисту православ'я. Воно пояснювало свої дiї тим, що "унiати народу християнському великi бiди i розорення робили, при тому ж розореннi, священикiв благочестивих спiймавши, голови, бороди i вуса обстригали i тирансько мучили; не лише священикам i ченцям те робили, але i народу християнському, i ще вiйсько конфедератське, на Україну направивши, хотiли народ християнський мучити" [93.-C.306]. Гайдамаки захопили велику кiлькiсть мiст i маєткiв Правобережжя, серед яких були i Богуслав, Корсунь, Канiв, Умань, Смiла, Лисянка, Жаботин, Медведiвка [237.-C.433-434]. Пiсля захоплення населенi пункти пiддавалися зруйнуванням, пожежам i грабункам, а католицькi й унiатськi священики, поляки та євреї вбивалися. Помiщик Липоман, католик, свiдок цих подiй, розповiдав, що полякiв скидали з дахiв на списи, вбивали "чим попало", а бiля входу до церкви Францисканського монастиря, що в Лисянцi, гайдамаки повiсили поляка, єврея i собаку з таким написом: "Лях, жид i собака - Все вiра однака" [237.-C.434-435]. Як вже зазначалося, запорожцi забирали деяких малолiтнiх католикiв, батьки яких були вбитi, до себе, i охрещували в православну вiру [237.-C.88]. Дехто з полякiв i євреїв тiкав до ханського мiста Балти. Тодi гайдамаки захопили це мiсто, перебили євреїв i полякiв, якi там переховувались, а татар вигнали [237.-C.436-437]. Iнколи євреї i поляки тiкали пiд захист росiйських вiйськ. Так, отаман Уманського куреня Семен Неживий, ввiйшовши в мiстечко Крилов, не знайшов там жодного єврея чи поляка. Тодi вiн звернувся до полковника Хорвата зi скаргою, що росiйське вiйськове керiвництво переховувало ворогiв православ'я. Семен Неживий навiть вимагав вiд Хорвата видати останнiх разом з їхнiм майном козакам, причому додавав: "не за майно втручаємося, тiльки аби вiра християнська не була вiд них бiльше споплюжена, i щоб не було ворогiв на державу також i на православних християн" [93.-C.309].
Козаки, нещадно вбиваючи i грабуючи пiд час гайдамацького руху полякiв i євреїв, намагалися не спричиняти шкоди православному населенню. Деякi з козацьких ватажкiв гайдамакiв пiсля захоплення населених пунктiв Правобережної України навiть брали вiд їх православних мешканцiв "свiдоцтва", в яких повiдомлялося, що гайдамаки їм не спричинили нiякої кривди "i пограбування християн нiякого не робили" [93.-C.307-309]. Такi свiдоцтва запорозькi ватажки в разi арешту росiйськими вiйськами подавали як доказ свого ревного виконання християнського обов'язку i захисту православного населення вiд утискiв з боку католикiв та iудеїв [93.-C.306-307].
Запорожцi вороже ставилися до полякiв i євреїв не лише пiд час гайдамацького руху. Козак Похил, представши до суду сiчового товариства за скоєнi злочини, казав: "Рiдна моя охота до вiйни не дасть менi спокою нi вдень, нi вночi, поки мене не уймуть наголову, буду рiзати невiрних жидiв i ляхiв. Знаєте ж ви, що вони головнi мої вороги, i як недовiрки, то i вiрного запропастять з душею i тiлом, уморивши без попа" [112.-C.44]. Про померлого козака його товарищi казали, що вiн жив i помер християнином i православним, як i належало. Хоч вiн "поколотив Ляшка, хоч надурив Жида або Татарина - ну, це справа негарна, але i бiда невелика, це нехристi, i вони не один раз добрих християн ображали, да i вiн покаявся, хворiв крiпко, молився старанно, захищав церкву Божию вiд бусурманiв i унiатiв, Бог пробачить його грiхи" [106.-C.46].
Д.I,Яворницький записав розповiдь Iвана Гнатовича Розсолоди, сина запорозького козака Недоступа, про козака i єврея. "Сидить раз запорожець пiд дубом,- розповiдає Розсолода,- п'є горiлку, а по шляху йде кудись на базар жид. "Стiй, жиде. А як ти молишся?" -"Та так, як i ви". -"А як ти хрестишся?" -"Та так, як i ви". -"А перехрестись". Жид перехрестився. "Ах ти, псяюхо! Так ти ще й глумишся над моєю вiрою! Ну, ось виси ж ти отут, на деревi! Як нагодиться хто, то той тебе одчепе, а як не нагодиться, то тут тобi й хата!" [269.-C.13]. Розсолода додав, що завжди було багато смiху, коли його батько розповiдав цю iсторiю. Сам той факт, що цей переказ зберiгся на протязi столiття, говорить про ставлення запорожцiв i їх нащадкiв до євреїв.
Причини такого ставлення козацтва до представникiв iнших релiгiй i конфесiй слiд шукати не тiльки в ревному виконаннi християнських обов'язкiв, а i в iсторично набутiй ворожнечi запорожцiв з татарами, турками i поляками [270.-C.319-375]. Неприязне ставлення козакiв до євреїв теж має глибокi iсторичнi коренi. Вже в XVI ст. євреї мали велику владу в Польщi i Литвi. В XVII ст. їм було вiддано на вiдкуп королiвськi i панськi маєтки, внаслiдок чого навiть самi поляки опинились в залежностi вiд єврейського капiталу [171.-C.293]. Ще бiльше, нiж поляки, вiдчували на собi гнiт євреїв українцi. Євреям-арендаторам панських маєткiв були наданi надзвичайнi права на українських землях - вони могли навiть розпоряджатися життям селян, що знаходились в арендованих маєтках [270.-C.371]. Євреї встановлювали досить великi податi i збори з селянського населення. Крiм того, вони в багатьох випадках брали в аренду i церкви, а православнi змушенi були сплачувати їм певну суму за дозвiл вiдправляти християнськi треби [270.-C.372]. Тому православне населення Правобережної України вiдчувало неприязнь по вiдношенню до євреїв, i принесло цю неприязнь на Запорожжя.
Негативне ставлення запорожцiв до старообрядцiв теж значною мiрою пов'язане з утисками останнiми населення Запорозьких Вольностей. Вже зазначалося, що в другiй половинi XVIII ст. росiйський уряд розпочав переселення старообрядцiв на козацькi землi. Запорожцi побачили в цьому обмеження своїх прав, i тому почали виказувати незадоволення полiтикою уряду, перестали вiдвiдувати храми Божi, вбивали старообрядцiв. Духовнi особи, якi мали авторитет у вiйськового товариства - Кирило Тарловський, Iван Ковалевський, Григорiй Порохня, Володимир Сокальський, настоятель Самарського монастиря Iєсей в 1772-1774 рр. неодноразово збиралися на ради, запрошували туди запорозьку старшину. Вони намагалися виробити заходи, якi б заспокоїли козакiв i примирили їх зi старообрядцями. Iєромонах Самарського монастиря Герман, за наказом Калнишевського, постiйно проповiдував в сiчовiй церквi i намовляв козакiв пiдкоритися уряду; Іенцi того ж монастиря ходили в населених пунктах Запорозьких Вольностей, умовляли козакiв поводитися в дусi "покори i християнської розсудливостi" [250.-C.72-75]. Проте, цi заходи не принесли бажаного результату, i ворожнеча козакiв зi старообрядцями продовжувалась навiть пiсля лiквiдацiї Сiчi.
Досить напруженими були стосунки запорожцiв i з донськими козаками. Вже в першi роки iснування Нової Сiчi мiж ними точилися суперечки з приводу визначення лiнiї спiльного кордону. Це супроводжувалось взаємними пограбуваннями, розбоями i навiть вбивствами. Пiд час зайняття Сiчi в 1775 р. донськi козаки пограбували i зруйнували Покровську церкву, керуючись, звичайно, в першу чергу матерiальними iнтересами [202.-C.30-31].
Отже, запорозьке козацтво в вiдстоюваннi своїх полiтичних i економiчних iнтересiв, в боротьбi з сусiдами i навiть у вбивствах i грабунках спиралося на своє розумiння обов'язку православних християн, виправдовувало свої вчинки гаслом захисту православної вiри. Це навiть дало пiдстави Рюльєру, iсторику i письменнику просвiтницького напрямку, казати про запорожцiв, що у них "релiгiйний запал поєднується з любов'ю до розбою", а самi вони "вперто вважають, що фанатичний запал спокутує всi їхнi злочини" [215.-C.373].
Iнколи запорожцi робили вчинки, якi зовсiм не можна пояснити виконанням православного обов'язку. Архiєпископ Гавриїл, який довгий час правив Катеринославською, Херсонською i Таврiйською єпархiєю i вивчав iсторiю Новоросiйського края "по оригiнальним джерелам", писав, що "хижi запорожцi... людей брали в полон i продавали" [144.-C.6]. Запорожець Марко Бик продав у турецьку неволю 18 мешканцiв Лiвобережної України [92.-C.14]. В 1744 р. 26 запорожцiв вкрали з пасiки києво-софiйського ченця Дионiсiя коня, що належав київському митрополиту [84.-C.38]. Проте, розглядаючи вчинки запорожцiв, не слiд вважати чи не головною їх причиною пристрасть до розбою i "наживи через грабування чужої власностi", як це робив П.Кулiш [187].
Запорожцi щиро вiрили в Бога i проголошували свою вiдданiсть iдеалам православ'я. Проте, можна погодитись з думкою Г.Ф.Мiллера, що у козакiв лише "зовнiшня должнiсть грекороссiйського закона спостерiгалась" [207.-С.39]. Запорожцi, за висловом Ш.Лезюра, "жили скорiш за звичаями, нiж за законами" [215.-С.433]. Процедура виконання багатьох християнських обрядiв на Запорожжi дещо вiдрiзнялась вiд тiєї, що була поширена в iнших регiонах Росiйської держави. Козаки так часто використовували пiд час релiгiйних свят i виконання релiгiйних обрядiв зброю, що можна казати про iснування своєрiдного "культу зброї". На Запорожжi iснував звичай, згiдно з яким пiд час хрещення хлопцiв, що народилися у запорозьких козакiв, батько пiдсипав у купiль порох. Це робилось для того, щоб загартувати козака змалку. Про це розповiв I.Розсолода, який сам був охрещений таким чином [269.-С.3]. Треба зауважити, що в iнших частинах Росiйської iмперiї використання пороху пiд час хрещення не було поширене. Бiльш того, за свiдченням iноземцiв, якi вiдвiдували Росiю в XVIII ст., батьки немовлят не могли бути присутнiми при обрядi хрещення, бо це вважалося поганою прикметою для дитини [249.-С.32-34].
Зброя використовувалась козаками в день Богоявлення. На його святкування до Сiчi збирались навiть тi козаки, якi мешкали по зимiвниках. Вони разом з сiчовими козаками в повному озброєннi йшли до церкви, везучи з собою навiть гармати. Вiйсько займало весь центральний майдан Сiчi, чекало, доки скiнчиться лiтургiя. Пiсля того, як з церкви виходили, несучи хрест, євангелiє i iкони настоятель i iєромонахи та йшли до рiки, запорожцi направлялись за ними, везучи з собою артилерiю i несучи розгорнутi знамена. По закiнченнi водохрещення настоятель занурював хрест у воду, i в цей момент козаки давали один залп з рушниць i гармат. Пiсля того, як настоятель три рази занурював хрест, козаки починали "вже жарити во всi тяжкi, скiльки кому завгодно" [111.-С.27-28]. Схоже про Водосвятiє розповiдав Осип Омельченко, спогади якого були записанi Драгомановим. Крiм того, вiн додавав, що за день до Водохрещення козаки, за звичаєм, "проганяли кутю" i вели "таку стрiлянину, мов наче й насправдi вiйна йде" [89.-С.212].
Пострiли з рушниць i гармат супроводжували у запорожцiв i святкування урочистих подiй. Коли до Сiчi приїхав офiцер, який повинен був привести Вiйсько до присяги, запорожцi виказали йому пошану таким чином. Кошовий, старшина i рядовi козаки вишикувались вздовж шляху, i коли делегацiя наблизилась до них, розпочали стрiлянину з гармат i рушниць. У Сiчi гостей зустрiло духовенство, яке вiдслужило вдячний молебен. Пiд час цього козаки стрiляли з гармат. Пiсля молебна запорожцi зiбралися на вiйськову раду, на якiй було проголошено про їх прийняття в росiйське пiдданство [212.-C.13].
Пiд час росiйсько-турецької вiйни 1768-1774 рр. у церквах Запорозьких Вольностей з приводу перемог росiйської армiї вiдправлялися вдячнi молебни,якi теж супроводжувались пострiлами з гармат i рушниць [98.-C.80].
Iз зброєю козаки заходили i до церкви. Пiд час читання євангелiя вони до половини виймали iз пiхов шаблi, що, на думку деяких дослiдникiв, повинно було означати готовнiсть захищати "благовествуємi iстини" [213.-C.5].
Велику роль вiдiгравала зброя i в поховальному обрядi запорозьких козакiв. Померлий перед тим, як його клали в домовину, лежав на лавцi в повному козачому бойовому вбраннi, поруч з ним стояла зброя - пiка i рушниця. Коли домовину з померлим запорожцем несли до церкви, за нею звичайно вели бойового коня в повному спорядженнi - з сiдлом, пiстолетами в кобурах, в'юками. На саму домовину клали шаблю, козачу шаблю i пiку [106.-C.43-48].
Досить часто козакiв ховали без участi священикiв. Таке траплялось пiд час епiдемiй, якi досить часто спалахували на Запорожжi. Священики, якi звичайно вiдправляли обряд поховання, або вмирали внаслiдок епiдемiї, або уїзжали [112.-C.49-50]. Запорожцi проводили поховання без духовних осiб iнколи i пiд час походiв [270.-C.262]. Не були присутнi священики i при похованнi осiб, яких запорожцi вважали характерниками, бо останнi "зналися з нечистою силою" [100.-C.35].
Не всi запорожцi однаково ставились до виконання християнських обов'язкiв. Це значною мiрою i викликало суперечностi в оцiнках релiгiйностi козакiв, якi коливались вiд визнання їх лицарями православ'я до проголошення "єретичими синами". Серед запорожцiв завжди знахо-дилось немало людей, якi сумлiнно виконували християнськi обов'язки (щоправда, у варiантi, як їх розумiло козацтво). До таких осiб насамперед вiдносилося кошове керiвництво i престарiлi запорожцi. В той же час частина козакiв не вiдзначалась високою релiгiйнiстю. В цьому Запорожжя відрінялось від Росії, де в другій половині XVIII ст. панівними верствами населення оволоділа безрелігійність, що панувала на Заході [249.-C.58]. Неоднакове ставлення до виконання православних обов'язкiв досить чiтко простежується в дотриманнi запорожцями посту. Кошове керiвництво, вважаючи за неможливе в днi посту чинити судочинство, вiдкладало вирiшення карних справ до їх закiнчення. В 1762 р., в перший тиждень Великого Посту, кодацький полковник звернувся до Коша з проханням розпорядитися, що робити iз заарештованими по пiдозрi у вбивствi. Iз Сiчi надiйшла вiдповiдь, що "в теперiшнi поснi днi... про те вбивство дослiдження чинити не слiд i не можна до кiнця тих днiв" [238.-C.618], тому заарештованих наказувалось вiддати на поруки їхнiм батькам з умовою, що з першою вимогою вони повиннi бути представленi перед судом [238.-C.618]. Вище вже йшла мова про те, що пiд час посту багато запорожцiв здiйснювало подорожi до Межигiрського та iнших монастирiв, де вони постилися i молилися [250.-C.65-67]. В той же час, за свiдченням ченця Леонiда, чимало запорожцiв, за винятком вiйськової старшини та "iнших степенних старикiв, в Сiчi мешкаючих по Межигiрському звичаю", на вiдмiну вiд грекiв, якi "всi без винятку,... навiть малi дiти", говiють чотири рази на рiк, про це "нi трохи не турбуються" [112.-C.4]. Коли той же ченець Леонiд у першу суботу Великого Посту почув засвiтло благовiст до обiднi, вiн припустив, що сiчове духовенство, за наказом запорожцiв, у порушення церковних правил, бажало провести обiдню не в полудень, а в шiсть чи сiм годин ранку, щоб можна було скорiше поїсти. На це Василь Коваль, сiчовий пiдпономарний, вiдповiв, що старшина такого наказу не давала, а рання обiдня служила для того, щоб могли поїсти тi "спасеники", якi нi разу не їли, говiючи з понедiлка. Проте, Коваль не змiг назвати жодного з таких "превеликих постнiков". Ченець Леонiд дiзнався лише, що в перший тиждень Великого Поста тi запорожцi, що говiли, не вживали в їжу тетерi-саламату з пшоном та iншi варенi i гарячi страви. На такий спосiб говiння ченець вiдреагував так: "Нехай вони постяться, як їм хочеться й можеться" [112.-C.35-36].
"Як хочеться й можеться" ставилися козаки до вживання їжi в тi днi, коли не було посту. Дотримуючись православних обрядiв, сiчове козацтво, коли збиралося для прийняття їжi в своїх куренях, спочатку молилося, а потiм вже починало їсти. Пiсля їжi козаки знов молилися, вклонялися отаману i один одному, дякували кухарю за те, що нагодував [111.-C.25-26]. В той же час в молитвах, якi козаки читали перед вживанням їжi, вони благословляли горiлку, рибу, щербу, тетерю, галушки [112.-C.49]. На Великдень, як i в iнших частинах Росiйської держави, на Запорожжi розговлялись крашанками i пасками. В той же час iнколи вiдсутнiсть яєць козаки компнсували вареними раками [112.-C.49].
Для релiгiйностi запорозького козацтва було притаманне шанобливе ставлення до деяких християнських святих i до iкон. На Запорожжi був дуже поширений культ Покрови. Згiдно з легендою, що записана до "Житiя Андрiя Юродивого", пiд час наступу мусульман у Влахернському храмi з'явилася Богородиця в оточеннi святих. Вона вийшла з царських ворiт, зняла омфор i покрила ним присутнiх, врятувавши вiд смертельної небезпеки [224.-C.32]. Ще задовго до заснування Нової Сiчi, в 1659 р. запорожцi заснували на Чортомлицькiй Сiчi церкву на честь Покрови Богородицi [270.-C.265]. Значно поширилось вшанування Покрови в перiод Нової Сiчi. Вже у 1734 р. на її честь було закладено ciчову церкву, а взагалi в 1734-1775 рр. на Запорозьких Вольностях iснувало бiльше десяти релiгiйних споруд в iм'я Покрови Пресвятої Богородицi. На її честь козаки щорiчно влаштовували свято на Сiчi. Покрова настiльки шанувалася запорожцями, що на храмове свято вони збиралися до Сiчi навiть тодi, коли там була епiдемiя чуми. Так, в кiнцi вересня 1751 р. запорожцi, якi на час епiдемiї роз'їхались по зимiвникам, повернулись до Сiчi вшанувати Покрову. Внаслiдок цього епiдемiя спалахнула з новою силою, i вiд неї загинуло кiлька курiнних отаманiв та старшин, багато рядових козакiв i служителi Покровської церкви - iєромонах Iгнатiй, перший диякон Феодор, ченець Феона, свiчкар i шкiльний отаман Грицько Волик [112.-C.84].
Вшанування запорожцями Покрови Пресвятої Богородицi має кiлька причин. Його початок йде з тих часiв, коли головними ворогами козакiв були татари i турки. Культ Покрови, символiзуючи захист християн в їх боротьбi з мусульманами, виявився найбiльш близьким для запорожцiв. Крiм того, часте перебування у вiйськових походах, постiйна небезпека з боку сусiдiв примушували козакiв звертатися за допомогою i заступництвом до небесних сил. Культ Покрови був якомога краще пристосований до вимог такого життя. Ще однiєю важливою причиною, з якої запорожцi здавна вшановували Божу Матiр, була безшлюбнiсть, якої дотримувалось сiчове товариство. Козаки, заборонивши перебування на Сiчi жiнок, привернули себе пiд Покрову i заступництво Богородицi - Пречистої i Непорочної Дiви Марiї, яка завжди залишалась Приснодiвою [250.-C.63]. В перiод Нової Сiчi, коли на права Вiйська Запорозького вiвся наступ з боку росiйського уряду, Покрова стала символiзувати для козакiв захист вiд зазiхань Петербурга. Це знайшло яскраве вираження в iконах, створених у другiй половинi XVIII ст. [224.-C.37].
Великою шаною запорожцiв користувався святитель Христовий Микола. Образ Миколи - святителя, угодника, помiчника Господа - займає виключне мiсце в пантеонi православних святих. З дитинства присвятивши себе служiнню Боговi, єпископ мiста Мира в Лiкiї Микола ще за життя прославився як чудотворець i став втiленням любовi до людей. Вшанування святого Миколи в схiднiй церквi набуло великої популярностi. Купцi i мореплавцi бачили в святителi Христовому Миколi свого оборонця, землеробцi шанували його як заступника i помiчника в їхнiх справах. В той же час цей святий виступав i як охоронець вiд пожеж i нападiв ворогiв [223.-C.167]. Не дарма культ святого Миколи набув на Запорожжi великого поширення. Часто здiйснюючи подорожi по Чорному морю, Днiпру, Бугу, козаки молилися Миколi, вбачаючи в ньому "великого милостивця i спiвчуваючого людинолюбця" [250.-C.63]. Козаки, якi потрапляли до татарського i турецького полону, вважали, що можуть врятуватися завдяки заступництву Святого Миколи, "справжнього друга i благодiйника стражденного людства" [250.-C.63].
Здавно ведучи боротьбу з турками i татарами, козацтво знаходило дещо подiбне цьому в дiяльностi святого архiстратига Михаїла, який захищав славу Божу i воював з сатаною [250.-C.62]. Тому запорожцi проголошували святого архiстратига Михаїла Началоводцем, Предводителем вiйськового товариства, називали його патроном i заступником Вiйська [250.-C.62-63].
В XVIII ст. великої популярностi серед запорожцiв набув культ Андрiя Первозванного. Цей святий, що вважається "носiєм" православної вiри в Поднiпров'ї, був близький запорожцям, якi проголошували свою вiдданiсть православ'ю i вважали себе захисниками цiєї вiри [270.-C.299].
Крiм того, що на честь вищезгаданих святих на Запорожжi споруджувались храми Божi, козаки щорiчно влаштовували свята на їх честь. Зображення святих Миколи i архiстратига Михаїла багато хто з козакiв носив на грудях, особливо пiд час вiйськових походiв.
Треба зауважити, що вшанування багатьох з вищезгаданих святих було досить поширене на Українi i за межами Запорожжя. Свята Покрови, Михаїла та деякi iншi в Мiсяцесловi української церкви були позначенi червоним, в той час як в iнших церквах вони не вважалися за великi [170.-С.78]. В Росiї ж, за свiдченням iноземцiв, у XVIII ст. iз всих святих найбiльшою шаною користувався Микола [249.-С.52].
Крiм того, що на честь вищезгаданих святих на Запорожжi споруджувались храми Божi, козаки щорiчно влаштовували свята на їх честь. Зображення святих Миколи i архiстратига Михаїла багато хто з козакiв носив на грудях, особливо пiд час вiйськових походiв.
Запорожцi шанували й iкони з зображенням святих. У перiод Нової Сiчi однiєю з найбiльш популярних серед козацтва була iкона Божої Матерi, що знаходилась в Новокодацькiй Свято-Миколаївськiй церквi. В 1739 р. запорожцi, мешканцi Нового Кодаку, повернулися з-пiд Перекопу i всим розповiдали, що залишилися живими лише завдяки Божiй Матерi, перед iконою якої вони молились перед початком походу. Цi розповiдi швидко поширилися на Запорожжi, i невдовзi до Нового Кодака на молитви перед iконою Божої Матерi, яка стала вважатися чудотворною, почали приходити люди з найвiддаленiших куткiв Запорозьких Вольностей. Козаки приносили до неї привiски у виглядi тих органiв чи частин тiла, якi у них були хворi, в надiї вилiкуватися завдяки чудодiйнiй силi iкони [214.-С.19]. Запорожцi, якi брали участь у гайдамацькому русi, перед походом проти полякiв молились у Новому Кодаку, а пiсля Уманської рiзнi в тiй же Свято-Миколаївськiй церквi дякували царицi Небеснiй за допомогу в поверненнi додому [251.-С.293]. Вище вже згадувалось, що з огляду на велику популярнiсть iкони Божої Матерi серед запорожцiв Калнишевський розпорядився перенести її iз алтаря в спецiально зроблений киот. Пiсля цього паломництво до iкони значно збiльшилось, а сам кошовий отаман за власний кошт наказав зробити для неї ризу [214.-С.19].
Козаки, сподiваючись на силу iкон i допомогу святих, в скрутних ситуацiях молились перед образами. В 1771-1772 рр., пiд час морової язви, населення Карнаухiвки молилося про врятування вiд смертi перед iконою святої великомученицi Варвари, а коли небезпека минула, згiдно зi своїм обiтом влаштувало церкву на її честь [252.-С.82-83].
Щиро молилися запорожцi i перед вiйськовими походами. Як свiдчать реєстри майна, описаного у запорозької старшини пiсля зруйнування Сiчi, козаки мали в своїх оселях досить велику кiлькiсть святих образiв [228.-С.127-206]. Вiрячи в рятiвну силу iкон, козаки прикрашали ними свої хати i куренi. В останнiх святi образа вiшались над мiсцем, де сидiв курiнний отаман. Iкони багато прикрашалися, пiд ними висiли лампади, якi запалювались пiд час свят [111.-С.25]. Таке пiклування про iкони, на думку ченця Леонiда, робило куренi схожими на каплицi [112.-С.4].
Отже, повага бiльшостi запорожцiв до святих та iкон не викликає сумнiву. Проте, документами зафiксований i випадок, коли козаки знищили iкони. Це трапилось 26 грудня 1768 р., коли запорожцi вдерлися до оселi П.Калнишевського i "гидкими їх ногами так потоптали iкони, що, пiсля примирення цих божевiльних, з тих святих мощiв жодної Іастицi знайти не могли" [101.-С.140]. Серед знищених iкон знаходилась i подарована в 1763 р. київським митрополитом iкона Успенiя Пресвятої Богородицi, в якiй були захованi святi мощi. Таке ставлення козакiв до iкон було скорiш винятком, нiж правилом, i значною мiрою пояснювалось обуренням запорожцiв на свого кошового отамана, який, на їхню думку, перестав захищати iнтереси Вiйська.
Шанування козаками iкон в першу чергу базувалось на щирiй вiрi в те, що святi образа допоможуть i захистять їх. Багато в чому пошана до iкон переплiталася з пережитками язицьких вiрувань (згадаємо "дарування" iконам привiсок у виглядi рук, нiг голiв i т.п. з метою позбутися хвороби). В той же час запорожцi були далекi вiд поваги до iкон, близької до "iдолопоклонства, межуючої з обожнюванням їх", що вiдмiчалося iноземцями у вдачi росiян [249.-С.34].
На деяких iконах, що знаходились на Запорожжi, були намальованi козаки. Так, на однiй з iкон сiчової Покровської церкви були зображенi, крiм Божої Матерi, патрiарха, священослужителiв, царя i членiв царської родини два запорожця. Ця iкона, певно, повинна була символiзувати заступництво Богородицi за Вiйсько Запорозьке [224.-С.37]. На iншiй iконi, написанiй на початку 70-х рр. XVIII ст., зображена Богородиця, обабiч вiд якої стоять святий Микола i архiстратиг Михаїл. Пiд ними намальованi двi групи козакiв, серед яких були кошовий отаман П.I.Калнишевський i вiйськовий писар I.Глоба. З уст кошового отамана, який пiдвiв голову до Богородицi, виходять слова: "Молим, покрий нас чесним твоїм покровом i позбав нас вiд всякого зла...". На вiдмiну вiд iкон Богородицi, якi малювались до цього, на означенiй iконi мiж Божою Матiр'ю i козаками не залишилось посередникiв - царя, царицi i патрiарха [224.-С.37]. Це значною мiрою вiдбивало ситуацiю, яка склалася в той час у церковному життi Запорожжя i у взаєминах Коша i росiйським урядом. До останнього моменту iснування Сiчi Кiш зберiгав свою керiвну роль в управлiннi релiгiйними справами Вольностей, незважаючи на спроби росiйської духовної i свiтської влади змiнити такий стан справ. Тому на iконi i вiдсутнi традицiйнi зображення царя i предстаника вищої духовної влади. З iншого боку, в часи написання iкони iснувала реальна загроза Вольностям Запорозьким з боку росiйського уряду, i тому невипадково з уст П.I.Калнишевського виходить прохання про допомогу.
Щирiсть у молитвах, пошана до святих iкон поєднувалися у запорозьких козакiв з вiрою в характерникiв, чаклунiв, знахарiв, нечисту силу, різного роду забобони.
Досить поширеними серед населення Запорозьких Вольностей були розповiдi про запорожцiв-характерникiв, чаклунiв, якi спiлкувалися з нечистою силою i тому не вiдчували болю, не могли бути вбитi нi стрiлою, нi кулею, нi шаблею [213.-С.10]. За повiр'ям, характерники нi в огнi не горiли, нi в водi не тонули [100.-С.34], вмiли вiдчиняти без ключiв замки, плавали на Іовнах по пiдлозi, як по морю, переправлялись через рiки на циновках, брали голими руками розпеченi ядра, мешкали на днi рiчок, вмiли залазити i вилазити iз зав'язаних торб, перетворюватись на котiв, перетворювати людей в кущi, вершникiв - у птахiв, плавати у вiдрах пiд водою [270.-С.236]. На Запорожжi довгий час ходили розповiдi про чаклуна Довгого, який кiлька разiв вмирав i оживав, бо його "земля не приймала". Наявнiсть у запорожцiв легенд про характерникiв значною мiрою пояснюється тiєю любов'ю до хвастощiв, яку вiдмiтив у вдачi козакiв Д.I.Яворницький [270.-С.238]. В образах характерникiв уособлювалося багато якостей, якими запорожцi вихвалялись при розповiдях про свою участь у бойових дiях. На думку Яворницького, за допомогою таких розповiдей козаки, мiж iншим, намагались залякати своїх ворогiв [270.-С.236].
На Запорожжi, були поширенi i розповiдi про зв'язки козакiв з нечистою силою, чортами. У багатьох випадках цi стосунки зображенi досить мирними, основаними на принципi: "Бога не забувай, та й чорта не зобижай!" [274.-C.139]. У легендi, записанiй Д.I.Яворницьким зi слiв Iвана Хотюна, запорожцi давали лукавому їсти за те, що той допомагав їм у веденнi господарства [269.-C.227-228].
В свiтоглядi запорозького козацтва була присутня i вiра в прикмети, забобони. Так, побачивши, що вслiд за отаманом П.I.Калнишевським у церкву зайшла собака, запорожцi казали: "Ой, не перед добром, братцi, собака в церкву вскочила!" [99.-C.85].
Дослiдження козацької обрядовостi, вiрувань, стосункiв запорожцiв з представниками рiзних нацiональностей дозволило встановити, що у запорозького козацтва склалось оригiнальне свiтосприймання, в якому тiсно переплелися риси українського i росiйського розумiння православ'я, пережитки дохристиянських вірувань. Крiм того, у козацтва виробились своєрiднi, характернi лише для нього способи задоволення релiгiйних потреб i виконання християнських обов'язкiв. Знаходячись на перехрестi трьох конфесiй i релiгiй, Запорожжя з цiлого ряду причин традицiйно дотримувалось православної вiри. Бiльшiсть рис догматичного православ'я зберiглася, зокрема, в Росiї. На територiї Гетьманщини, яка у 1686 роцi визнала свою залежнiсть вiд Московської патрiархiї, велика кiлькiсть вiрувань i обрядiв була такою ж, як i в Росiї. Разом з тим, деякi риси релiгiйностi населення Гетьманщини i Запорожжя вiдрiзнялися вiд росiйських. Зокрема, бiльшiсть мешканцiв Лiвобережної України i Запорозьких Вольностей, щиро вiрячи в Бога, на вiдмiну вiд росiян, не надавали великого значення дотриманню всiх умовностей православної обрядовостi. Запорожцi, як i населення Гетьманщини, з повагою ставлячись до iкон, не доходили, на вiдмiну вiд росiян, до "iдолопоклонства, межуючого з обожнюванням їх" [249.-С.34]. Малися розбiжностi i у вшануваннi святих. Запорозьке i українське духовенство досить вiльно тлумачило написане в релiгiйних книгах, в той час як росiйське духовенство цього не допускало. Втiм, обрядовiсть i вiрування запорожцiв i населення Лiвобережної України не були тотожнiми. Маючи потребу в збiльшеннi Іисельностi вiйськового товариства, запорожцi приймали до своїх лав представникiв будь-якої нацiональностi, вимагаючи вiд них сповiдання православ'я. Суворi умови життя, при яких козацтво досить часто було позбавлене можливостi задовольняти релiгiйнi потреби в релiгiйних спорудах, приводили до спрощення деяких обрядiв, пристосування їх до похiдних умов. З iншого боку, майже постiйна загроза з боку сусiдiв, часте ведення бойових дiй призвели до поширення на Запорожжi використання зброї пiд час проведення багатьох релiгiйних обрядiв, що дає пiдстави казати про своєрiдний "культ зброї" у козацтва; призвели до вшанування в першу чергу тих святих, якi були заступниками воїнiв i мореплавцiв. З такої своєрiдної релiгiйностi запорозьких козакiв випливало i їх ставлення до релiгiйних споруд i духовенства.

Ставлення козацтва до церков i духовенства. Для кращого розумiння особливостей релiгiйностi запорожцiв, характеру церковного будiвництва на Запорозьких Вольностях, причин збереження Кошем провiдної ролi в керiвництвi духовною справою на Запорожжi вважається необхiдним дослiдження ставлення козацтва до духовних осiб i релiгiйних споруд.
Для запорожцiв було досить характерним легковажне ставлення до грошей, до багатства. Можна погодитися зi словами Бернарда Коннора про те, що козаки були людьми "широкої душi, їм властива велика зневага до скупостi" [215.-С.330]. Запорожцi постiйно вiдчували небезпеку з боку сусiдiв, були готовi в будь який момент втратити не лише майно, а навiть i життя. З iншого боку, участь в походах, напади на володiння татар i полякiв, а також велике природне багатство запорозької землi давали козацтву можливiсть досить швидкого збагачення.
Для козакiв було характерне досить своєрiдне ставлення до церкви i розумiння способу поведiнки, який давав можливiсть замолити грiхи i отримати спасiння. Запорожцi, чий життевий уклад i звичаї багато в чому не вiдповiдали вимогам православ'я до праведникiв, вважали одним iз шляхiв до очищення щедрiсть у вiдношеннi до церков i духовних осiб. Так, на поснiй триодi, що була подарована храму святих апостолiв Петра i Павла козаком Iаковом Павловим Данiкленком, написано, що вона "куплена... заради спасiння i одпущення грiхiв" [252.-С.24]. З деяким перебiльшенням казав про цю особливiсть релiгiйного свiтогляду запорожцiв П.Кулiш: "Нажите вбивствами багатство розбiйники роздавали бiдним або вiддавали на Божi церкви, у видах спасiння душi своєї, приголомшеної трагiчними подiями" [187.-С.120].
Для деяких запорожцiв було характерним i розумiння подаянь на церкви як покутування невеликих провин i дозволу на здiйснення їх у майбутньому. Бiльше сторiччя серед населення Нiкополя зберiгалася легенда, записана Я.П.Новицьким у 1894 р.: "В Нiкополi було роздолля велике, був торжок, були шинки, пивча, попи, музики. Оце як набридне якому козаковi сидiти у Сiчi, то вiн одпроситься у кошового i гайда в Нiкополь гулять. На другий день iде козак до церкви, одслуже молебен i каже поповi: "Ну, пан отець, Боговi - Богове, а Кесарю - Кесареве!" Викине на тарiлку червонця i упьять до Микити пить, гулять" [99.-С.36].
В дiях козакiв була ще одна особливiсть: вони любили прикрашати свої церкви, їм подобалось "благолєпiє церковне" [111.-С.26]. До того ж, велика частина запорожцiв, не маючи дружин i дiтей, прагнула залишити пам'ять про себе, для чого i дарувала перед смертю на церкву коштовнi релiквiї, якi повиннi були нагадувати про свого колишнього господаря, тим бiльше, що на них мiстились написи з iменами жертвувачiв. Деякi козаки жертвували на храми Божi "непрестанно трублячи перед собою... трубою", тобто розповiдаючи всiм про свiй вчинок, що, на думку священикiв, "яко християнину чинити i iншим дозволяти непотрiбно" [43].
Запорозьке керiвництво, особливо в перiод Нової Сiчi, прагнуло зберегти свою автономiю у вирiшеннi релiгiйних питань, що стосувались Вольностей Запорозьких. Досягненню цiєї мети сприяли тi щедрi дари, якi запорожцi постiйно давали на церкви i на утримання духовенства. Матерiально зацiкавленi в пiдтримцi дружнiх стосункiв iз Запорозьким Вiйськом, духовнi особи, в тому складi i київськi митрополити, досить помiрковано ставились до управлiння Кошем церковною справою на Запорожжi.
В силу вищеперелiчених обставин запорожцi були щедрими жертвувачами на храми Божi i на утримання духовенства. Знаючи це, до Запорозьких Вольностей щороку приходила для збирання милостинi велика кiлькiсть ченцiв не лише з росiйських i українських, а й iз закордонних монастирiв. Процедура отримання дозволу на це вже була описана вище, зараз же зупинимось на кiлькостi духовних осiб, що приходили до Запорожжя, на процедурi збирання милостинi i на сумах, що увозили з територiї Вольностей духовнi особи в якостi пожертв вiд козацтва.
В 1763-1765 рр. на Запорожжi перебував iєромонах Софiйського монастиря Рафаїл. Там вiн зустрiв таку кiлькiсть духовних осiб, що писав у листi до кафедрального писаря Iакова Воронковського: "А прошаков як Бог зродив зо всього свiта" [94.-С.10].
Про кiлькiсть духовних осiб, що перебували на Запорожжi у справах збирання милостинi, яскраво свiдчить i лист iєромонаха Iоаникiя Венерацького до iгумена Києво-Видубицького монастиря, датований 2 червня 1751 р. В цей час лише на Сiчi перебували "просителi" з багатьох єпархiй, а саме: з Київської, Чернiгiвської, Бiлгородської, Переяславської та деяких iнших. Характерно, що з багатьох монастирiв приїжджало не по однiй, а до десяти духовних осiб. Так, з Полтавського монастиря на Сiчi одночасно перебували iєромонах, диякон, ченець; з Домницького, Сумського, Гадяцького, Сорочинського, Скельського, Мовнинського, Медведiвського i Онуфрiєвського монастирiв приїхали iгумени, а при них братiї вiд п'яти до десяти чоловiк. В той же час на Сiчi перебувало i дев'ять ченцiв з Земель Вiйська Донського. Сам iеромонах Iоаникiй надiслав прохання до iгумена свого монастиря, щоб той направив йому для допомоги в збираннi милостинi iєромонаха i ченця [44.-Арк.1-2]. Таким чином, навiть якщо припустити, що в перiод, коли на Сiчi перебував iєромонах Iоаникiй, прибулих за милостинею духовних осiб було дещо бiльше, нiж в iншi часи, наведенi данi дають уяву про велику кiлькiсть "прошакiв", якi щочасно перебували на Запорожжi.
Серед документiв, що стосуються збирання милостинi, знаходяться повiдомлення про перебування на Запорожжi в рiзнi роки ченцiв з Софiйського [94], Литовського [65.-Арк.1], Києво-Видубицького монастиря [56.-Арк.1], Решетилiвської Свято-Успенської церкви [251.-С.292], Полтавського [112.-С.64-65] , Ново-Спаського [66.-Арк.1-6], Пустино-Медведiвського монастиря [54], Київського скитка [76.-Арк.1-2] та багатьох iнших мiсць [75;76].
А.Скальковський, який мав можливiсть ознайомитися з великою кiлькiстю документiв Запорозького Коша, писав, що серед них вiн не знайшов нiякої переписки перiоду царствування Петра III, крiм кiлькох паспортiв, виданих iнокам Свято-Афонської гори i росiйських монастирiв, якi вiдвiдували Запорожжя для збирання подаянь на церковнi споруди [237.-С.346].
Духовнi особи приїжджали на Запорожжя для збирання милостинi на досить тривалий час. Так, iєромонах i iєродиякон Золотоноського монастиря перебували на Сiчi бiльше року [44.-Арк.1-2]; iєромонах Софiйського монастиря Рафаїл - майже два роки [94]; Іенець Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря - два рази майже по року [112.-С.V]. Iнколи керiвництво монастирiв заохочувало своїх ченцiв подовше залишатися на Запорожжi, i навiть пропонувало їм заводити там скити [94.-С.15], щоб "церквi прибуток зробити" [94.-С.23].
Пiд час перебування на Запорожжi духовнi особи служили в церквах, "на процесiї євангелiє двигали" [94.-C.10], ходили з просфорою по куреням, розповiдали козакам про тяжкий матерiальний стан їхнiх обителей i про мету, заради якої вони збирають грошi.
Для того, щоб отримати якомога бiльшу суму подаянь, Іенцi з одного монастиря одночасно перебували в рiзних мiсцях Запорожжя. Iнколи виникали ситуацiї, коли один з таких священикiв вiдвiдував слободу, а напередоднi там вже побував iнший. Iєромонах Рафаїл скаржився на це: "Нам i так, де не пiдемо, сю вiдповiдь спiвають, що вже на Софiйський монастир ми вже i давали i справляли" [94.-C.14]. Ченцi їздили для збирання милостинi i по козацьким зимiвникам [94.-C.10], так що пiсля тривалого перебування на Запорожжi мали вже "самi майже надiйнiшi мiсця" [94.-C.10], де козаки з великою охотою подавали на святi обителi. Для того, щоб знайти такi мiсця i зiбрати якомога бiльше подаянь, ченцям давалась така рекомендацiя: "Всi мiсця там вiдвiдайте i одного без вiдвiдання не залишайте" [94.-C.15].
В результатi такої діяльності на Запорожжi збирались досить великi подаяння. Ченцi Хрестовоздвиженського монастиря, якi "приїжджали на одних пустих глабцях, i парою коней", увезли з Сiчi, крiм значної грошової суми - 450 карбованцiв - ще й 16 коней, волiв, рибу, сiль, велику кiлькiсть тканини, саф'яну i мишин [112.-С.64-66]. Протоiєрей Решетилiвської Свято-Успенської церкви Iоан Златоржевський зiбрав лише в Новому Кодаку бiльше 30 карбованцiв [251.-С.292]. Золотоноськi iєромонах i iєродиякон за рiк перебування на Сiчi "крiм iншої здобичi, бiльше ста карбованцiв здобули". За той же час полтавськими ченцями було зiбрано двiстi карбованцiв [44.-Арк.1-2]. Iєромонах Рафаїл, який постiйно скаржився на те, що "на здобич дуже у нас тепер не корисно: вiйсько то поскудiло, то зубожiло", зiбрав на Запорожжi достатньо грошей, аби на них оббити мiддю церковнi макiвки [94.-С.23]. Значну кiлькiсть грошей прибулi за милостинею Іенцi отримували i пiсля смертi деяких козакiв: таким способом диякон Святковський отримав на свiй монастир 100 карбованцiв, iєромонах Пафнутiй - 10 карбованцiв, iєродиякон Iоасаф - 6 карбованцiв, а "рукопокладений кухар" Леонiд - 3 карбованцi [112.-С.29].
Керiвництво монастирiв нагороджувало ченцiв за таку милостиню, зiбрану на Запорожжi. Так, iгумен Хрестовоздвиженського монастиря призначив прибулих iз Сiчi iєромонаха Пафнутiя уставщиком, незважаючи на його "до того крайню нездiбнiсть" з причини картавостi; iєродиякона - писарем, а "рукопокладеного писаря" Леонiда - горiлочним шафарем, доручивши його контролю всi монастирськi шинки [112.-С.66]. Київський митрополит Арсенiй Могилянський, вiдчуваючи потребу в грошах для розпочатої ним капiтальної перебудови в кафедральному монастирi, направляв iєромонахiв для збирання пожертв, i по мiрi їх повернення призначав на керiвнi посади в монастирях Лiвобережної України. Таке мiсце було приготоване i для iєромонаха Рафаїла, що був на Запорожжi на Іолi мiсiї ченцiв Софiйського монастиря [94.-С.3].
В деяких випадках керiвництво церков присилало священикiв з листом до Коша, в якому мiстилось прохання стати ктиторами i надати кошти на пiдтримку, перебудову або будiвництво церкви [9.-Арк.1]. Козацтво виконувало такi прохання, i коштом Вiйська було побудовано i вiдремонтовано цiлий ряд церков як на Запорожжi, так i за його межами. Лише коштом кошового отамана П.I.Калнишевського було побудовано в 1763-1767 рр. Лохвицьку соборну церкву [74]; в 1764 р. Покровську церкву в Ромнах [67]; Свято-Георгiєвську церкву в селi Петрикiвцi [252.-С.331]; церкву святої Трiйцi у Пустовойтiвцi [130.-С.215-216]; в 1774 р. було закiнчено спорудження великої брами, кам'яної церкви i дзвiницi в Києво-Межигiрському монастирi [149.-С.3]. Вiйськовий суддя Василь Тимофiйович збудував за власний кошт i утримував церкву Пантелеймона в Києвi [130.-С.216].
Запорожцi робили коштовнi внески на користь монастирiв i церков, що знаходились за межами Вольностей. Так, П.I.Калнишевський послав Іашi, дискоси, звездицi в церкву Гроба Господня в Iєрусалимi; Межигiрському монастирю були подарованi Федором Лантухом книга Мiнеї, козаками Сафроном i Тимофiєм Острими два срiбних хреста, кошовим Iваном Бiлецьким i козаком Василем два срiбних напрестольних хреста тощо [270.-С.260].
Подаяння, що козаки давали на запорозькi церкви, були ще бiльш щедрими, нiж отримуванi духовними особами монастирiв i церков поза межами Вольностей. Крiм того, що за рахунок Вiйська були збудованi майже всi запорозькi церкви, козаками була подарована i значна кiлькiсть релiгiйних книг, iкон, хрестiв, золотих сосудiв i багато iншого для своїх храмiв Божих. У багатьох козацьких церквах, що збереглися до XIX ст., Д.I.Яворницьким, Г.П.Надхiним та iншими дослiдниками були знайденi предмети, пожертвуванi запорожцями на храми Божi [213.-С.55;270.-С.273-287;272.-С.127;269.С.46-56]. Козаки особливо пiклувались про прикрашення Сiчової Покровської церкви. Збудована вiдразу пiсля заснування Нової Сiчi, ця церква ззовнi мала досить небагатий вигляд [112.-С.6]. Пiд час її будiвництва запорожцi, не маючи коштiв на його завершення, навiть звернулися до iмператрицi з проханням надати кошти на покриття храму Божого залiзом i на платню майстрам. Проте, в часи iснування Нової Сiчi Покровська церква стала володiти чималими матерiальними цiнностями. В 1747 р. коштом Вiйська Запорозького для сiчової церкви була виготовлена iкона з вмонтованим кiпарисовим хрестом, який мiстив частину дерева, на якому був розп'ятий Iiсус Христос, про що говорилось в написi пiд хрестом [269.-С.47]. У 1762 р. за вiйськовий кошт в Глуховi було виготовлене срiбне паникадило для сiчової церкви, на що було витрачено 3000 карбованцiв. Вiйськова старшина, враховуючи "чималу суму", навiть просила гетьмана Розумовського надати для перевозки паникадила на Сiч до десяти озброєних козакiв [265.-С.326]. У квiтнi 1775 р. кошове керiвництво звернулось до архiмандрита Києво-Печерської Лаври Зосима за допомогою у виготовленнi для сiчової церкви золотих сосудiв "на зразок iснуючих в Києво-Печерськiй Лаврi самою витонченою роботою виробленi" [68.-Арк.128-129,133]. На початку 70-х рр. XVIII ст. козаки навiть планували побудувати замiсть старої дерев'яної кам'яну сiчову церкву, проте лiквiдацiя в 1775 р. самої Сiчi перешкодила цим намiрам. Про дари, якi запорозькi козаки принесли до сiчової церкви, Микита Корж згадував так: "Iз казакiв... багато хто... прикрашав церковнi iкони, iсправляв багатi хорогви i хрести, збагачув ризничнi утварi i церковнi св[ятi] сосуди коштовними камiннями i прекрасними виробами так, що у всiй Росiї навряд чи де ризниця має перевагу Запорозької ризницi i достатку церковного" [111.-С.26]. Гавриїл до опублiкованого ним "Усного повествованiя Коржа" додав список речей, якi знаходились в Покровськiй ризницi [111.-С.57]. Вiн дає уявлення про щедрiсть запорожцiв до свого головного храму. Про багатство Покровської церкви свiдчить i розповiдь про її пограбування донськими козаками пiд час руйнування Пiдпiльненської Сiчi [202.-С.30-31].
Треба зауважити, що любов до будiвництва храмiв була притаманна i росiянам. Проте, на думку С.Трегубової, вищезгадана риса частiше за все проявлялась в середовищi небагатих людей, в той час як серед панiвних верств населення вже поширилися погляди i настрої, що наочно iлюструються вчинком Долгорукого. Останнiй викрав iз Успенського собору требник i священицький одяг, з якого князь Iван, улюбленець Петра II, наказав зняти коштовне камiння, щоб прикрасити ним свої наряди [249.-С.40].
Запорозька старшина, i насамперед Калнишевський, щедро жертвуючи на храми Божi, втручалися в сам процес будiвництва церков, намагаючись керувати ним. Вже згадувалось, що в 1764 р. у Ромнах була зведена Покровська церква, кошти на яку були наданi П.I.Калнишевським. Керував здiйсненням проекту роменський мешканець Василь Кривошия. З окремих питань будiвництва мiж ним i кошовим отаманом точилися серйознi суперечки, пiд час яких Калнишевський, хоча i не був, на думку дослiдника iсторiї Полтавщини С.Таранушенка, "надiлений високорозвиненим чуттям архiтектури" [67.-Арк.2], намагався вiдстояти своє рiшення. Проект пофарбування церкви, на якому наполягав Калнишевський, був таким недоладним, що Кривошия в розпачi писав: "таким обмалюванням витраченi на будiвництво кошти будуть приведенi в презирство" i додав, що так вважають всi мешканцi Ромен i навiть приїжджi [67.-Арк.2-3]. Калнишевський пильно стежив i за будiвництвом Лохвицької церкви Рiздва Богородицi, розпоряджався процедурою освячення вже побудованого храму: "При освяченнi церкви повинна бути музика вокальна, на дванадцять голосiв, а на хорах будуть спiвати" [74.-Арк.75]. Вже пiсля освячення церкви роботи в нiй продовжувались, i ними знову керував Калнишевський. В листi до П.В.Петрашова, що розписував Лохвицьку церкву, кошовий наказував використовувати "конопляне масло на побiл та iнше використання для кращої в тiй роботi мiцностi". З цього ж листа дiзнаємося, що Калнишевський перед тим, як Петрашов приступив до розпису, показував йому модель, згiдно з якою той повинен був працювати [74.-Арк.170]. З листування кошового з Петрашовим можна зрозумiти, що хоча Калнишевський детально iнструктував iконописця з приводу його роботи, вiн не був знавцем цiєї справи. Петрашов писав: "Що ж ваша вельможнiсть наказує всю церкву пiд олiю бiлити, то викликає крайню образу, бо бiлити церкву називається грунт, тобто крейда, да клiй, а пiд олєй то вже не називається бiлити, але малювати" [74.-Арк.172].
Церкви на Запорожжi служили, мiж iншим, мiсцем, перед яким i в якому козаки проводили свої ради. Тут проходило обрання запорозького керiвництва, зустрiчалися високопоставленi гостi, зачитувалися важливi укази i повiдомлення тощо. Тому вiдвiдування церкви для запорожцiв було i чимось подiбним до "прилюдної забави" [237.-С.200].
В запорозькiй сiчовiй церквi пiд святим престолом зберiгалася скриня з вiйськовими клейнодами, якi виносилися звiдти лише в особливих випадках, в тому Іислi пiд час обрання запорозького керiвництва [270.-С.164;202.-С.31]. Деякi коштовнi речi старшини також зберiгалися в церквi, у схованках [228.-С.107].
Козацька старшина i старi запорожцi ходили до церкви щоденно по три рази. В сiчовiй Покровськiй церквi завжди знаходились чотири особливих станка, якi козаки називали "бокунами", призначених для "стояння i сидiння" пiд час служби кошового отамана, вiйськового суддi, писаря i осавула [112.-С.14].
Церкви i монастирi служили для запорожцiв i мiсцем, де повиннi були вiдбувати покарання деякi злочинцi. Так, козаки, якi довгий час гайдамачили,займаючись викраденням худоби у татарських чабанiв, отримали вiд Коша наказ : "щоб по степу перестали вештатися i татарам завдавати образи, а йшли б на покаяння добровiльне на Сiч без сумнiву, i в тому, що тинятися i красти не будуть, у Сiчовiй церквi присягнули б, пiсля чого й будуть Кошем всi пробаченi" [237.-С.131-132]. Запорожцi виконали наказ Коша, i пiсля "словесного катування" в церквi отримали пробачення. Iнколи козакiв, звинувачених в гайдамацтвi, крадiжках коней, засуджували до покарання киями пiд шибеницею. Тодi товарищi злочинця i священики мали право взяти його на поруки, зобов'язавшись вiдвести злочинця на покарання до монастиря [237.-С.133-134]. В 1761 р. на перебування в Києво-Межигiрському монастирi було замiнено навiть смертний вирок, винесений запорожцю за вбивство [109.-C.67-68].
Церква на Запорожжi була i мiсцем, де козаки, що вирiшили стати побратимами, в присутностi священика розписувались, що дають перед Богом клятву "один одного любити, не дивлячись на небезпеки з боку наших або приятелiв, або неприятелiв, але поглядаючи на миродателя Бога" [197]. Для закрiплення такої клятви запорожцi цiлували святий хрест i євангелiє [268.-C.15].
Запорозькi козаки в бiльшостi випадкiв ставилися до церковних споруд з пошаною. Коли пiд час нападiв на територiю Запорожжя татар руйнувалися церкви, Кiш негайно звертався до росiйської адмiнiстрацiї зi скаргами на такi дiї сусiдiв i вимагав примусити татар "задовольнити кривди" [70;120.-С.19]. Коли ж татарськi депутати казали, що "ваша церква сама дурниця", запорожцi заявляли: "Божа церква - не дурниця, i в тому... панове депутати дуже помилилися" [237.-С.305]. Коли на запорозьких землях почали оселятися пiкiнери, вони iнколи будували свої кухнi поруч з козацькими церквами. Священик однiєї з таких церков став перешкоджати цьому, у вiдповiдь на що капiтан пiкiнерiв видав наказ, забороняючий служiння в храмi Божому без отримання його дозволу. Запорозькi козаки виказували незадоволення такими дiями пiкiнерiв, i навiть надiслали скарги до гетьмана й iмператрицi [175.-С.273].
Звичайно, що крiм шани до храмiв Божих, обурення козакiв дiями татар i пiкiнерiв по вiдношенню до церков диктувалось i суто матерiальними причинами. Так, скарги на татар з приводу зруйнування церков знаходилися в одному ряду зi звинуваченнями у вбивствах i захоп-леннi запорожцiв, викраденнi коней, худоби, грабунках возiв з сiллю i таке iнше [237.-С.304-305;120.-С.19]. До того ж, багато з цих звинувачень було висунуто у вiдповiдь на претензiї з боку татар [237.-С.301]. Скарги ж козакiв на дiї пiкiнерiв значною мiрою були продиктованi бажанням повернути Вiйську землi, зайнятi пiкiнерними частинами.
Запорозькi козаки iнодi виказували свою шану до церков у такiй формi, яка викликала здивування у прибулих до Запорожжя духовних осiб. Ченець Леонiд писав про козакiв, що "п'яна їхня набожнiсть хаживала... далеко за благоговiнням" [112.-С.33]. Леонiд неодноразово спостерiгав, як п'янi запорожцi, проходячи зi спiвом i музикою бiля сiчової церкви, зупинялися перед її дверима, хрестилися i тричi вклонялися. Деякi з козакiв, з причини великої набожностi чи з-за завзятостi робили доземнi уклони: "їх же вiн (козак), траплялось, поки зробе, то так змориться, що не задорнiщi його побратими допомагали йому пiдвестися..., i пiсля виконання чого пiдвiвшомуся вiльно приступати знов до старої своєї роботи, тобто до забави" [112.-С.33].
В звичайних ситуацiях проявляючи шану до храмiв Божих, запорозькi козаки в моменти високого емоцiйного напруження поводили себе в церквах зовсiм не належним чином. Такi ситуацiї виникали насамперед пiд час обрання кошового керiвництва, коли рiзнi групи козакiв висували своїх кандидатiв на посади кошового отамана, суддi, писаря, осавула й зi зброєю в руках вiдстоювали свiй вибiр. Серед небагатьох документiв про обрання запорозької старшини, що збереглися, знаходяться повiдомлення про три роки - 1748, 1749 i 1751 - коли козаки, прагнучи домогтися обрання своїх кандидатiв, вчиняли кривавi бiйки, внаслiдок чого священослужителi були змушенi запечатувати сiчову Покровську церкву. 6 сiчня 1748 р. капiтан Павлов, який знаходився на Сiчi, рапортував генерал-губернатору Леонтьєву, що при обраннi кошового отамана 1 сiчня того ж року "були великий крик i бiйка", що тривали з полудня до вечора, а коли козаки зiбрались в Покровську церкву на службу, то вчинили там бiйку, пiд час якої деякi з них були пораненi i церква була окривавлена. Священик, який служив у сiчовiй церквi, не закiнчивши вечiрню був змушений пiти з храма Божого, а пiсля припинення бiйки запечатати церкву. Внаслiдок цього п'ять днiв, до 6 сiчня, в Покровськiй церквi не проводились священослужiння. Запорозька старшина казала капiтану Павлову, що "такого недостойного вибору ще нiколи не було" [84.-C.141]. У вiдповiдь на ордер Леонтьєва у цiй справi кошовий отаман повiдомляв: "щоб такого непорядку i знахабнiлостей в майбутньому козаки чинити не насмiлювались, отаманам вiд мене наказ виданий козакiв їх вiдомства приборкувати" [84.-C.142]. Проте, при обраннi кошового керiвництва в наступному, 1749 р., вiдбулися аналогiчнi подiї. Частина козакiв, що були незгоднi з результатами виборiв, розпочала бiйку, що тривала досить довго i пiд час якої кошового i писаря "приперли до церкви... так крiпко, що ледве живi залишились" [114.-C.1781]. Коли бiйка стихла, частина козакiв, за бажанням яких було обрано нову старшину, роз'їхалась по зимiвникам. Цим скористалися незадоволенi виборами козаки. Вони, "забувши страх Божий", з криками вдерлися до Покровської церкви, де в той час йшла служба, витягли за волосся новообрану старшину з мiсць, спецiально для неї вiдведених, i "викрикуючи поганi слова, почали бити... немилостиво i мiж собою в тiй церквi в кров передралися i перебилися ледве не до смертi" [119.-C.136]. Внаслiдок цього священик був змушений припинити службу i запечатати церкву. В результатi, як i за рiк до цього, деякий час на Сiчi не проводилась служба Божа. 3 сiчня кошовий зiбрав курiнних отаманiв i наказав, щоб вони приборкали "свавiльникiв".
Зi спогадiв ченця Леонiда дiзнаємося про подробицi виборiв, що вiдбулися на Сiчi 1 сiчня 1751 р. На вiдмiну вiд обрання кошового отамана, суддi, писаря вибори вiйськового осавула супроводжувалися значними суперечками. Козаки чотирьох куренiв, сусiднiх Щербинському, ввели до церкви i поставили до осавульського станка козака цього куреня Клима. Козаки ж кiлькох iнших куренiв, незадоволенi таким вибором, вирiшили поставити на посаду осавула Iвана Третяка, отамана Криловського куреня, i теж ввели його до церкви, коли там вже розпочалася вечiрня. Прихильники обрання Iвана Третяка схопили Клима, витягли його з осавульського мiсця, а туди поставили свого кандидата. Клима ж "смертельно поколотили i його ж невинною кров'ю обагрили церковну пiдлогу" [112.-C.16]. Бiйка, що розпочалася 1 сiчня, тривала до вечора третього числа. Iєромонах Пафнутiй i на цей раз був змушений , виконуючи церковнi правила, запечатати окривавлену церкву [112.-C.16].
Козаки, вчинивши бiйки в храмi Божому, порушили не лише церковнi правила, за якими в церквi пiд час служби не лише бiйки, а й розмови заборонялись, а за порушення цього правила накладався великий штраф [84.-C.142]. Вони порушували i традицiї, встановленi в самому За-порожжi, згiдно з якими не можна було "ображати гiднiсть нi самого останнього старшини, доки вiн має при собi по чину своєму знак, його вiдрiзняючий вiд команди" [84.-C.142].
Отже, три рази при обраннi старшини на Сiчi виникали бiйки, внаслiдок яких була окривавлена сiчова Покровська церква. Можливо, що такi випадки траплялися пiсля, i навiть до 1748-1751 рр. Повiдомлення ж у 1748 р. кошового отамана про те, що "такого ще нiколи не було" могло пояснюватися бажанням зменшити незадоволення київського генерал-губернатора таким "непорядним i непогодженим вибором" [84.-C.142]. До того ж, кошовий i в 1749 р. казав, не зважаючи на iсторiю обрання старшини в попереднiй рiк, що такої бiйки "спочатку Запорожжя не було" [84.-C.141].
Запорожцi часто порушували ще одне правило поведiнки в храмах Божих. За свiдченням священикiв, що в рiзнi роки знаходились на Запорожжi, козаки вiдвiдували храми Божi i отримували благословення в станi пiдпитку, а iнодi i зовсiм п'янi. Ченець Леонiд згадував, що в запорозькiй церквi "скорiш побачиш похмiльного, нiж п'яного старика, особливо на заутреннiй" [112.-C.32]. Iєромонах Рафаїл писав, що козакiв священики "хрестять, тобто благословляють, хоча i нетверезих" [94.-C.6]. В той же час священики на Запорожжi крiзь пальцi дивились на те, що козаки з причини пияцтва не вiдвiдували церкви: "Заутрення не вибачала нiкого, коли хто, особливо iз поважних козакiв, прогулював її, крiм хвороби, пияцтва та iнших благословних, хоча i не благословенних, причин" [112.-C.9].
Значна частина запорожцiв, за винятком вiйськової старшини i поважних старикiв, вважала за можливе пропускати служби в церквi. Леонiд писав з цього приводу, що козаки, на вiдмiну вiд грекiв, "нi мало не турбуються" про те, щоб вiдвiдувати обiдню i вечiрню кожного святкового i недiльного дня [112.-C.4].
Досить показовою для розумiння ставлення козакiв до церковних споруд є записана Д.I.Яворницьким розповiдь старожила про те, як запорожець, заблукавши холодною нiччю i, натрапивши на церкву, вирiшив сiсти пiд її дверима, запалити люльку i чекати до ранку: "хоч грiх, хоч два палити люльку пiд церквою, а я все ж таки запалю: не буду палити - засну, а як засну - замерзну" [274.-C.140].
Незважаючи на неординарне ставлення запорозького козацтва до церков, перебiльшенням є висловлювання П.Кулiша про те, що "духовна церква для козакiв не iснувала зовсiм, а речову почитали вони, як язичники почитають своє капище" [187.-C.119-120].
В перiод Нової Сiчi неординарним було не лише ставлення козакiв до церков, а й їхнi стосунки з духовними особами. Вище вже дослiджувалась роль Коша в керiвництвi дiяльнiстю запорозького духовенства. Для розумiння становища духовних осiб, що перебували на Запо-розьких Вольностях, треба дослiдити i ставлення до духовенства запорозьких козакiв, взаємовiдносини бiлого i чорного духовенства iз запорожцями.
На характер цих стосункiв великий вплив мала та обставина, що серед духовних осiб, що служили при церквах Запорозьких Вольностей, було багато колишнiх козакiв. Серед запорожцiв, "цих беззавiтних гультяїв i перших при слушнiй нагодi жiночих пiдлипал", у всi часи були люди, якi вiдрiзнялись своєю набожнiстю, постiйно вiдвiдували богослужiння, робили пожертви на храми Божi, регулярно ходили до монастирiв на послушанiє. Саме такi особи в багатьох випадках i ставали за власним бажанням i за обранням парафiян священиками при запорозьких церквах. Отримання козаками духовного сану було настiльки ординарною подiєю, що деякi запорожцi, що бажали одружитися i в той же час залишитися на Сiчi, казали що одружуються перед тим, як висвятитися на священика. Так зробив, наприклад, козак Головатий [202.-C.22].
Вiдомi iмена багатьох духовних осiб, якi в минулому були запорозькими козаками. Iз 51 духовної особи, якi записанi в "Вiдомостi хрестової Старокодацької Запорозької намеснiї о священно- i церковнослужителях, дiйсно служачих при дев'яти парафiяльних церквах нинi в наявностi перебуваючих", датованiй 1772 р., 33 вийшли iз запорозьких козакiв. Так, сам старокодацький намiсник iєрей Григорiй Порохня в минулому був запорозьким старшиною. Iз запорозьких старшин вийшли i священик Святотроїцької Самарчицької церкви Василь Михайлiв, iєрей тiєї ж церкви Iоан Ковалевський, iєрей Новокодацької церкви святого Миколи Артемiй Iоанов, тiєї ж церкви iєрей Стефан Малишевич, Кам'янської Рiздва Богородицi церкви iєрей Афанасiй Андрiєв, Романкiвської Святоуспенської церкви священик Iоан Щербенський, iєрей тiєї ж церкви Iосиф Борозна, Курилiвської Святогеоргiєвської церкви священики Логгiн Петров i Фома Верхогляд.
Iз козакiв вийшли священик Святотроїцької Самарчицької церкви Iоан Михайлов, дияк Старосамарської Покровської церкви Федiр Данилов, священики Старокодацької церкви архiстратига Михаiла Тимофiй Федоров i Вукола Лук'янов, тiєї ж церкви iєрей Стефан Єрофеєв i диякон Василь Iллiч, диякони Новокодацької Миколаївської церкви Стефан Коркодило i Прокопiй Беличенко, тiєї ж церкви дячок Микола Сутула i пономар Микола Смичадло, дячок Кам'янської Рiздва Богородицi церкви Леонтiй Афанасiєв, пономар тiєї ж церкви Григорiй Iванов, iерей Романкiвської Успенської церкви Єфимiй Сербиненко, Кам'янської Преображенської церкви священики Григорiй Iванов i Михайло Власов. До запорозьких козакiв у минулому належали i iєрей Самарчицької Святотроїцької церкви Стефан Iванов, дияк Святотроїцької церкви Iван Шулека, пономар тiєї ж церкви Андрiй Застава, диякон Старокодацької Михайлiвської церкви Якiв Чайковський, Кам'янської церкви Рiздва Богородицi iєрей Леонтiй Каленiков, дияки Романкiвської Успенської церкви Iлля Стефанов i Iаков Бiлий, дячок Курилiвської Георгiєвської церкви Андрiй Бардак.
Серед iнших духовних осiб, що в 1772 р. служили при названих дев'яти запорозьких церквах, 10 були синами духовних осiб з Лiвобережної України i Запорожжя, 6 вийшли iз посполитих i 1 прийшов з Лубенської сотнi Чернiгiвського полку. Походження ще однiєї духовної особи залишається невiдомим [113.-С.35-42].
Судячи по наведених даних, бiльшiсть духовних осiб при запорозьких церквах походила з козакiв. I це в той час, коли в iнших частинах Київської єпархiї "шукачами iєрейських мiсць" частiше за все були сини духовних осiб [157.-С.401]. Стають зрозумiлими тi тiснi стосунки, що iснували в перiод Нової Сiчi мiж козаками i запорозьким духовенством, а також неординарне розумiння запорозькими козаками специфiки виконання священицьких обов'язкiв.
Запорожцi, часто знаходячись в довгих походах, iнколи не мали можливостi задовольняти свої духовнi потреби за допомогою священикiв, i тому обов'язки останнiх часто виконували самi козаки. Зрозумiло, що це робилося з багатьма вiдступами вiд канонiчних православних норм, згiдно розумiнню козакiв. Так, запорожцi, що вмирали пiд час походiв не маючи поруч себе священикiв, "сповiдались Богу, Чорному морю i своєму отаману кошовому" [270.-С.262]. В часи, коли Запорожжя спустошувала чума i духовенство частково вмирало, а частково розходилося, козаки були змушенi ховати померлих без участi духовних особ i самi "бувають, правда, по нуждi... попами" [112.-С.49].
Саме пiд впливом таких обставин, i скорiш за все в часи, якi передували Новiй Сiчi, коли церков на територiї Запорожжя було досить мало, i виникли серед запорозького козацтва пiснi, в яких були слова: "Славнi хлопцi-запорожцi Вiк звiкували - попа не видали..." [151.-С.125], "Були у нас хлопцi - славнi запорожцi, Та не бачили з роду попа..." [179.-С.82].
Деякi iз запорозьких козакiв, вирiшивши вiдiйти вiд мирського життя i присвятити себе служiнню Боговi, уходили в степи i лiси, вiддаленi вiд населених мiсць. Там вони будували невеликi скити i ставили iкони. Звичайно, що такi пустельники не мали духовного сану, i служили Боговi згiдно власному розумiнню. Таке явище отримало назву "дикого поповства", бо, за висловом ченця Леонiда, "запорозькi козаки, що мешкають в степах, по зимiвникам, самi собою робились нелюдьми, часто бувають i попами" [112.-С. 49]. Серед таких людей досить вiдомими на Запорожжi стали Семен Коваль i Дорош. Останнiй, колишнiй осавул, ще близько 1730 р., тобто до заснування Пiдпiльненської Сiчi, переселився з Великої Тiрновки до лiсу, що належав Самарському монастирю. Там вiн завiв власну пасiку, прибутки вiд якої жертвував на бiдних i Самарську обитель. Колишнiй осавул влаштував невеличку каплицю з iконою святого Миколи i лампадою. Там вiн щоденно молився, а кожної суботи, за допомогою iєромонахiв, що приходили з Самарського монастиря, служив вiдкритi панихиди про врятування i заспокоєння душ померлих ченцiв. До Дороша на бесiди приходило багато козакiв. Причину великої популярностi Дороша серед запорожцiв слiд шукати не лише в його релiгiйностi. Феодосiй Макарiєвський повiдомляв, що колишнiй осавул був досить "вчений по духу свого часу i багатознаючий" [251.-С.320]. Запорозькi козаки, якi завжди тяглися до знань, ходили до Дороша не лише для молитви, а й для задоволення своєї допитливостi. Такi яскравi особи, як Дорош, додавали в очах запорозьких козакiв авторитету людям, присвятивших себе служiнню Боговi, спонукали багатьох козакiв якщо не послiдувати їхньому прикладу, то хоча б жертвувати на храми Божi.
Серед запорожцiв, вiдчуваючих потяг до яскравих, грамотних людей, цiлий ряд духовних осiб, що прибули на Запорожжя з Києва i монастирiв Правобережної та Лiвобережної України, набув досить великої популярностi. Такi особи iнодi мали досить великий вплив на населення Запорозьких Вольностей.
Серед духовних осiб, до яких запорожцi ставились в великою повагою, був Кирило Тарловський. Ця неординарна людина на момент прибуття до Запорожжя вже мала досить великий життєвий досвiд. Народжений в родинi священика Козелецької Миколаївської церкви [189.-C.577], Кирило Тарловський по досягненнi вiдповiдного вiку на правах дворянина вступив до гвардiї, де за короткий строк отримав офiцерський чин. За якусь провину Тарловський був розжалуваний i пiшов у вiдставку як рядовий [204.-C.822]. Освiту вiн отримав в Київськiй духовнiй Академiї. По закiнченнi навчання Тарловський був священиком спочатку при Козелецькому дiвочому монастирi, а пiзнiше при Миколаївськiй церквi. В 1744 р., по дорозi в Київ, Козелець вiдвiдала iмператриця Єлизавета Петрiвна, i, згiдно з легендою, Тарловський з'єднав її тайним шлюбом з графом Розумовським [266.-C.3]. Iмператриця взяла отця Кирила до Петербурга i призначила вчителем i духовником до нещодавно прибулої до Росiї принцеси Ангальт-Цербтської, майбутньої iмператрицi Катерини II. Внаслiдок придворних iнтриг, в яких отець Кирил зайняв бiк Петра III, вiн попав в опалу Катеринi II i змушений був тiкати до Києва, де згодом став ченцем Києво-Печерської Лаври. Саме в якостi ченця Тарловський здiйснив подорож по Лiвобережнiй Українi i Запорожжю. Причиною залишення ним Лаври i вiдправлення на скитання Л.Мацеєвич вважав бажання "удосконалення в духовному життi" [204.-C.823]. Д.Яворницький бачив причину у вiдвiданнi Лаври Катериною II [266.-C.3]. Пiд час подорожi по Запорожжю Кирило Тарловський зустрiв козакiв, якi побачили в ньому "знавця православної вiри" [204.-C.823]. Певно, пiд час бесiди з Тарловським козаки довiдались i про його бурхливе минуле, а також мали можливiсть оцiнити ораторськi здiбностi свого спiвбесiдника. Саме з огляду на це отцю Кирилу i було запропоновано поїхати до Сiчi i стати священиком при Покровськiй церквi. Тарловський погодився: "Бути по Божому - згоден перед Богом молитися про добробут вашого Коша" [204.-C.823], i поїхав до Сiчi. Два тижня запорожцi придивлялися до "дикого попа", "випробували" його, пiсля чого вирiшили просити київського митрополита рукопокласти Тарловського во священика до Покровської церкви. Київський владика виконав прохання Коша, i отець Кирило розпочав дiяльнiсть по виправленню "добропорядностi й релiгiйностi запорожцiв" [204.-C.824]. Проте, Тарловському не вдалося довго затриматися на Сiчi. Ймовiрно, переховуючись вiд переслiдувань Петербурзьких ворогiв [189.-C.578], отець Кирило знов пiшов мандрувати по Запорожжю, проповiдуючи серед його населення. Вже пiсля скасування Сiчi Тарловський, за проханням генерал-губернатора Черткова, був пробачений Катериною II i навiть отримав звання лейб компанiї священика [266.-C.310-311]. Тодi, користуючись повагою до себе з боку колишнiх козакiв, отець Кирило проводив будiвництво церков i заснування нових поселень на територiї, яка до цього входила до Запорозьких Вольностей.
Як вже зазначалось, великою повагою козакiв користувався архiмандрит Анатолiй Мелес. Ця неординарна людина, якiй вдалося вiйти в довiру до духовника iмператрицi Єлизавети Петрiвни протоiєрею Дубянському, а через нього i самої iмператрицi, заручитися пiдтримкою Сенату i стати уповноваженим турецьких слов'ян [250.-C.49], легко привернула до себе увагу запорожцiв. Козацтво зробило для Анатолiя Мелеса коштовне архiєрейське вбрання, дозволило вiдправляти на Сiчi богослужiння архiєрейським чином. Запорожцi навiть бажали "назавжди" залишити Мелеса на Сiчi, хоча це i йшло всупереч встановленим у них правилам. Звичайно, важливою причиною такого ставлення Вiйська до отця Анатолiя було бажання за його допомогою позбутися контролю київського митрополита за духовним життям Запорожжя [143.-C.233-234].
Значний вплив на козакiв свого часу мав i iгумен Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко-Яворський. Ця яскрава особа вiдiгравала велику роль в органiзацiї опору наступу прихильникiв унiї на православ'я. Мельхиседеку вдалося залучити до своєї дiяльностi Жаботинський, Мошногiрський, Медведiвський, Лебединський монастирi, умовити багато мiських i сiльських громад не визнавати унiатських священикiв i давати притулок оборонцям православ'я. Прагнучи знайти пiдтримку своїй дiяльностi у Вiйська Запорозького, Мельхиседек приїхав на Сiч i, плачучи, розповiдав там перед скликаною радою про образи полякiв православному населенню, додавши, що навiть вiн сам вже сидiв у в'язницi унiатського митрополита [175.-C.281-282]. Iгумену Мотронинського монастиря вдалося справити враження на козакiв, i пiсля його промови багато хто iз запорожцiв пiшов до лав гайдамакiв [175.-C.282]. Звичайно, участь козакiв у гайдамацькому русi не можна пояснювати лише повагою до слiв православного iгумена i любов'ю до православної вiри. Немаловажною причиною цього стало i неприхильне ставлення запорожцiв до полякiв i євреїв, яких Мельхиседек назвав головними винуватцями бiд православних, i можливiсть взяти участь в походах, якi могли принести значнi трофеї.
Якщо стосовно взаємин запорозького козацтва з Анатолiєм Мелесом i Мельхиседеком з впевненiстю можна сказати, що чи не головною причиною прихильностi до останнiх з боку запорожцiв було не лише поважання духовних осiб i вплив цих неординарних людей на "простосердних" козакiв [115.-C.161], а i значний збiг iнтересiв архiмандрита Мелетинського i iгумена Мотронинського монастиря з прагненнями Вiйська, то виконання запорожцями волi Володимира Сокальського, на думку багатьох iсторикiв, йшло всупереч iнтересам Вiйська. Мається на увазi епiзод iз взяттям Текелiєм Сiчi, який викладений в багатьох народних пiснях, згадках сучасникiв i працях дослiдникiв iсторiї козацтва [111;136.-С.89-94;133.-С.2;237.С.556-566]. За розповiддю М.Коржа, коли Текелi з вiйськами наблизився до Сiчi, частина козакiв почала закликати до збройного опору: "Нехай Текелiй приведе ще стiльки вiйська, як це, то ми всiх в пух розiб'єм; як мух передавим! Чи то можно Сiч i славне Запорожжя москалевi вiддати за спасибi? Цього нiколи, поки свiтить сонце, не буде!" [111.-C.29]. В народних пiснях про такi заклики козакiв говорилось так:
"Нехай нам випалять очi,
Та й помрем єдин за другого.
Нiколи ж того не буде,
Щоб ми оддали Сiч задаром;
Поки ще свiтить сонце,
Всi будем биться з козацьким запалом!" [237.-C.564].
Або:
"Запорозькi отамани як орли лiтали,
Свого батька кошового вiрненько благали:
- Позволь, батьку-отамане, нам на баштi встати,
Нi одному генералу з плеч голiвку зняти!
Москва стане лагерями, а ми куренями,
Москва стане iз штиками, а ми з кулаками,
Ой щоб слава не пропала помiж козаками" [176.-C.120-121].
Тодi архiмандрит Володимир Сокальський, вийшовши з церкви в повному священицькому вбраннi, з хрестом, почав умовляти запорожцiв: "Убойтеся Бога! Що ви думаєте, дiти? Ви Християне i пiдiймаєте руки проти Християн; ви Християне i прагнете пролити кров єдиноутробну! Убойтеся i вiдступiться вiд такого начинання: видно, доля наша така, i ми отримаєм вiд Бога достойно по дiлам нашим! Ось вам хрест, i Розiп'ятий на ньому, i якщо ви його не послухаєте, то всi загинете несподiвано!" [111.-C.30]. В народних пiснях умовляння Володимира Сокальського викладенi таким чином:
"Бога бiйтесь, дiти,
- Каже панотець архiмандрит,
- Що ви хочете робити,
Проклятi будете з роду в рiд.
Ви, дiтки, християни i не пiдiймайте на брата руки,
Не робiть у серцi своєму рани,
Бо за те будуть вам муки.
От вам хрест Божий, на нього ви надiйтеся.
I совiт мiй здається гожий i нi в чому, дiтки, не журiться" [237.-C.564].
За розповiддю Коржа, за народними пiснями саме пiд впливом цих промов сiчового архiмандрита запорожцi погодилися не чинити збройного опору вiйськам пiд керiвництвом Текелiя: "I вiд такого разючого умовляння кам'яне серце iспустило би свої сльози, почали плакати не лише заколотники, але i вся старшина i вiйсько, i тут же всi вiдповiдали архiмандриту: ну, пан-отче, бути тому так! Знав ти, що сказати; ми готовi за тебе i голови нашi покласти, не тiльки послухати!" [111.-C.30]. Про те, що Володимир Сокальський умовляв запорозьких козакiв не пiдiймати зброю на оточiвшi Сiч вiйська свiдчить i переписка з приводу видання архiмандриту жалування "за минулу травневу третину" [133.-C.2-8]. 4 вересня 1775 р. архiмандрит звернувся з таким проханням до Новоросiйського губернатора Муромцева [133.-C.5]. Документ свiдчить, що Сокальський звернувся до нього не випадково, а "по високому" його "обнадiюванню": тобто по запевненню губернатора в тому, що платня архiмандриту буде йти i пiсля скасування Сiчi в тому ж розмiрi, в якому i ранiше. Новоросiйський губернатор по отриманнi прохання Сокальського надiслав ордер полковнику Норову, в якому пропонував видати отцю Володимиру "жалування iз надходячих в колишнiй Кiш Запорозький прибуткiв... проти того окладу, який ранiше вiн отримував, тобто в третину по сто карбованцiв" [133.-C.6]. Цей ордер Муромцев видав по узгодженнi з генерал-губернатором графом Потьомкiним. Треба зауважити, що пiсля лiквiдацiї Сiчi козацька старшина i запорожцi, якi не бажали коритися новому ладу, були заарештованi i вiдправленi пiд суд, а їхнє майно конфiскувалося [136.-C.98]. В той же час козаки i священики, якi не лише не дозволяли собi "нiяких розбещених вчинкiв проти теперiшнього стану цього краю", а i намагались приводити до послушанiя "непокiрних i розбещених", дiючи згiдно з манiфестом 3 серпня 1775 Р. i виконуючи розпорядження вiйськової влади, отримували з боку останньої пiдтримку i новi чини [133.-C.17]. Для цього деякi священики навiть заручалися "атестатами" командирiв вiйськових частин про свою полiтичну благонадiйнiсть [133.-C.17]. Так, священик новокодацької церкви Федiр Фомич отримав "атестати" вiд генерал-майора графа Г.М.Дебальмена, полковника Днiпровського пiхотного полку Якова Лiбгольта i командуючого Новокодацьким ретраншементом полковника Одоєвського [133.-C.17-18]. Завдяки цьому Фомич став протопопом [133.-C.13-14]. Певно, що i архiмандрит Володимир Сокальський не лише не чинив опору росiйськiй адмiнiстрацiї, а i робив для неї якiсь послуги. Саме тому Новоросiйський губернатор Муромцев i обнадiював його в отриманнi жалування, надiслав ордер по цiй справi до полковника Норова i представлення графу Потьомкiну. Володимиру Сокальському були поверненi i конi, якi пiд час лiквiдацiї Сiчi знаходились в зимiвнику вiйськового суддi Головатого i разом з кiньми останнього були внесенi до списку конфiскованого майна [133.-C.7-8]. Ще одним доказом "послушанiя" Сокальського росiйськiй владi було розпорядження вiд 28 листопада 1775 р., видане київською консисторiєю, згiдно з яким архiмандрит, що до цього залишався при розоренiй сiчовiй церквi, був повинен приїхати до Києва, звiдки був призначений настоятелем Крупицького Миколаївського монастиря в Батуринi [136.-C.100-101]. Отже, можна з впевненiстю стверджувати, що архiмандрит Володимир Сокальський допомiг безкровнiй здачi Сiчi вiйськам Текелiя. Виникає питання, чому запорожцi послухалися промов отця Володимира, а не виконали свого намiру зi зброєю в руках боронити Сiч? Деякi iсторики вважали, що причиною цього стали вплив i авторитет самого Володимира Сокальського i прагнення козакiв виконати християнський обов'язок, який забороняв пiдiймати зброю проти єдиновiрцiв [270.C.258-259]. Звичайно, цi фактори мали значення. Проте, лише вони не могли примусити запорожцiв без бою здати Сiч i тим самим дозволити лiквiдувати Вiйсько i Вольностi. Вже зазначалося, що в 1772-1775 рр., коли найбiльш сильно проявилося незадоволення запорожцiв оселенням на територiї Вольностей старообрядцiв, духовенству, в тому складi i Володимиру Сокальському, не вдалося умовити козакiв "установити тишу в запорозьких маєтностях" [250.-C.71]. Широко вiдомi i факти збройної боротьби запорозьких козакiв проти православних. Так, ще при Богданi Хмельницькому козаки здiйснювали походи на Молдавiю, i, як спiвалося в козацькiй думi, "всю землю Волоську обрушили, Все... поле конем iзорали, усiм Волохам, як галкам, з плеч голови познiмали" [187.-C.118]. Запорожцi воювали проти єдиновiрцiв i за часiв Мазепи. Пiд час перебування козакiв пiд протекцiєю кримського хана вони пiд керiвництвом Пилипа Орлика "з волi хана... ходили вiйною на Малоросiю" [237.-С.241]. Козаки, що пiшли за Дунай пiсля скасування Нової Сiчi, брали участь у приборканнi православних грекiв, повсталих за свою незалежнiсть [146.-С.35-36]. Отже, головнi причини мирної здачi Сiчi в Іервнi 1775 р. треба шукати не лише в авторитетi Володимира Сокальського i небажаннi запорожцiв пролити християнську кров. Козаки розумiли, що вони майже не мали шансiв встояти проти збройної сили росiйських вiйськ. Лави Вiйська Запорозького були значно скороченi внаслiдок вiйни з турками 1768-1774 рр. i складали, за деякими оцiнками, 10 тисяч чоловiк [202.-С.28]. Кiлькiсть же росiйських вiйськ, що прибули на Запорожжя, складала 66 тисяч пiд керiвництвом Текелiя i 20 тисяч чоловiк, якi за розпорядженням князя Прозоровського були направленi в козацькi паланки. Тому козаки розмiркували, "як не гiрко їм було, що не доводиться їм руку пiдiймати на силу Бiлої Царицi" [213.-С.20]. Крiм того, козаки керувалися i прагненням врятувати вiд смертi i розорення свої родини i зимiвники. В той момент на Сiчi перебували не лише безсiмейнi козаки, а i старшина та запорожцi, що мали по зимiвникам дружин i дiтей. Вони побоювались, що навiть у випадку, коли козакам за допомогою зброї i вдастся захистити Сiч вiд зайняття росiйськими вiйськами, тi вiйськовi команди, що в той час вже розташувались в багатьох важливих населених пунктах Запорозьких Вольностей, "почувши... опiр, розорять всi домашнi пожитки, а дружин i дiтей... безжалiсно вже покарають на смерть" [111.-С.30].
Таким чином, i дiяльнiсть сiчового архiмандрита Володимира Сокальського бiльшою частиною вiдповiдала iнтересам Вiйська Запорозького, тому останнє i дiяло у вiдповiдностi з його пропозицiями.
Отже, козаки не йшли слiпо навiть за найавторитетнiшими з духовних осiб, що перебували на Запорожжi. Ставлення ж козакiв до бiльшостi священикiв можна охарактеризувати скорiше як рiвноправне, нiж шанобливе. Серед козакiв ходила приказка, почута ченцем Леонiдом: "На безлюддi i пiп людина. Коли попiвський вiз загрузне в болотi i коли нiкому його рятувати,... то i пiп, а часом i протопопа, в якому ляхи находять пiвтора хлопа, лiзе в болото, як i пономар" [112.-С.48-49].
Досить часто козакiв i духовних осiб пов'язували суто дiловi справи. Запорожцi, йдучи в походи, iнколи доручали священикам зберiгати їхнi грошi. Так, у 1773 р. священик Олександрiвської фортецi Роман написав розписку про отримання на збереження 40 карбованцiв вiд кiлькох запорозьких козакiв [48.-Арк.1]. 8 грудня 1774 р. вiйськовий старшина Лук'ян Великий, вирушаючи в похiд, доручив кодацькому священику Василiю 2000 карбованцiв для того, щоб той роздавав їх пiд проценти в позику [83.-Арк.47]. Не можна погодитися з висновком Д.I.Яворницького про те, що нiде з такою повагою не ставилися до духовенства, як на Запорожжi [276.-С. 772]. Багато хто iз козакiв, не вiдчуваючи по вiдношенню до духовних осiб великої поваги, вважали за можливе чинити їм утиски, навiть грабувати i красти їхнє майно. Кошовий отаман Григорiй Федоров, знаючи таку особливiсть вдачi деяких запорожцiв, в iнструкцiї, виданiй старшинi Бугогардiвської паланки, наказував: "... вам з усiєю командою священика, дячка i пономаря нiчим не ображати" [237.-С.54].
Причинами суперечок мiж запорожцями i духовенством в багатьох випадках ставали майновi питання i образи, якi козаки чинили духовним особам. Вже згадувалось, що у 1773 р. точився конфлiкт за право користування землею мiж запорозькими священиками Кущинським i Зеленським з одного боку i самарським полковником Петром Рябим та священиком Тарловським з iншого. В тому ж 1773 р. священик Iоан Гамалiя скаржився до Старокодацького духовного намiсного правлiння i до Коша на запорожця Резанцова. Довгий час точилася суперечка мiж воронинським iєреєм Тимофiєм Васильовичем i сiчовим козаком Гаркушею. Останнiй звинувачував iєрея в привласненнi милостинi, яка була пожертвувана на Воронинську церкву [43.-Арк.1-2].
Запорожцi, якi входили до розбiйничих груп, серед iнших грабували i православних духовних осiб. 28 сiчня 1752 р. пiд час подорожi до Сiчi за купiвлею риби був пограбований запорожцями ченець Нефорощанського монастиря [69.-Арк.11-12]. Козаки, якi в 1744 р. здiйснювали набiги на Чигиринське староство, перед цим обiкрали пасiку ченця Києво-Софiйського монастиря [84.-С.38-39]. За легендою, розбiйники зробили спробу пограбувати навiть старця Дороша, прагнучи забрати у нього грошi, що були зiбранi на пожертви монастирю [250.-С.61-62].
Отже, ставлення частини запорожцiв до духовних осiб було далеким вiд шанобливого. Це, певно, i дало князю Мишецькому пiдстави казати: "Iншi ж козаки пред ними (священиками) пошану мають, а iншi грубi бiльше досаждають нiж почитають" [212.-С.21]. Запорозьке духовенство, маючи таку своєрiдну паству, прагнуло пристосуватись до неї. Помiрковане ставлення духовенства до вчинкiв запорожцiв значною мiрою пояснюється тим щедрим матерiальним утриманням, яке воно отримувало вiд козакiв. Духовенство перш за все прагнуло догодити кошовому керiвництву. Пiд час подорожей вiйськового керiвництва територiєю Вольностей духовнi особи тих населених пунктiв, якi повиннi були бути вiдвiданими, виходили на зустрiч в урочистому вбраннi [107.-C.55]. Перебуваючi на Сiчi Іенцi не упускали нагоди особисто поздоровити вiйськове керiвництво зi святами, перемогами i видатними подiями в життi Запорожжя [94.-C.10].
Духовнi особи, якi перебували на територiї Вольностей, прагнучи одночасно догодити козакам, задовольнити їхнi духовнi потреби i отримати якомога бiльше милостинi, ходили по куренях i хатах, де благословляли запорожцiв, "хоча i не тверезих" [94.-C.6].
Духовенство на Запорожжi вступало в спiлкування навiть з козаками, що займалися розбоєм. Так, священик Даниїл Левицький, який їхав на Сiч до свого родича, зустрiв розбiйникiв i дав їм хлiб, горiлку i мед. Козаки ж дали Левицькому трьох коней, наказавши вiддати їх на користь церкви [109.-C.83-89]. Спiлкувався з розбiйниками i Кирило Тарловський. Пiд час своїх тривалих блукань вiн зустрiвся з Гаркушею, провiв з ним "спасеннi бесiди", завдяки чому розбiйник покаявся [189.-C.578]. За легендами, проявив турботу про грабiжникiв i старець Дорош, який порадив гайдамаковi як вилiкувати руку i дав на дорогу їжу [250.-C.61-62].
Запорожцi, особливо старшина, звикли до того, що духовенство виказувало до них шану. Коли начальник сiчової церкви донiс кошовому керiвництву, що диякон Святковський лаяв непристойними словами кошового, суддю, осавула, писаря, пушкаря i довбиша, останнi не повiрили i пропустиле "все мимо вух" [112.-C.54-55].
Проведене дослiдження дозволяє стверджувати, що запорозьке козацтво було дуже щедрим по вiдношенню до релiгiйних споруд, жертвуючи на храми Божi як Запорожжя, так i розташованi за межами Вольностей. Знаючи цю особливiсть характеру козакiв, до Запорожжя за милостинею щорiчно приходила велика кiлькiсть духовних осiб як iз Гетьманщини та Росiї, так i з-за кордону Росiйської iмперiї. В той час, як, за свiдченням iноземцiв, серед панiвних верств населення Росiї вже поширились безрелiгiйнiсть i зневажливе ставлення до храмiв Божих, кошове керiвництво робило коштовнi внески на користь церкви, будувало за свiй кошт релiгiйнi споруди. Причини щедростi запорожцiв до храмiв Божих слiд шукати, по-перше, в притаманному козакам легковажному ставленнi до грошей, багатства, по-друге, в поглядi на пожертви як на можливiсть замолити грiхи i отримати дозвiл на здiйснення їх в подальшому, по-третє, в любовi козакiв до прикрашання релiгiйних споруд, по-четверте, в бажаннi вiйськового керiвництва зберегти свою автономiю у вирiшеннi релiгiйних питань завдяки подаянням на користь церков i духовенства.
Козаки, в бiльшостi випадкiв з повагою ставлячись до релiгiйних споруд, iнколи порушували правила поведiнки в церквi , з'являлись на служби в станi пiдпитку i навiть вчиняли бiйки i кровопролиття в стiнах храму. Проте, запорозьке духовенство при можливостi прагнуло не звертати уваги на непорядну поведiнку парафiян. Така ситуацiя пояснюється, з одного боку, тим, що бiльшiсть духовних осiб на Запорожжi в минулому самi були козаками (i це в той час, коли на Гетьманщинi i в Росiї посади при церквах займали переважно сини духовних осiб). З iншого боку, запорозьке духовенство прагнуло догодити своїй парафiї i досить рiдко розпочинало конфлiкти з нею з причини своєї матерiальної залежностi вiд вiйськового товариства. Козаки, в свою чергу, вiдчували велику повагу до деяких представникiв духовенства. Серед останнiх були Кирило Тарловський, Анатолiй Мелес, Мельхиседек Значко-Яворський, Володимир Сокальський. Цi особи мали значний вплив на вiйськове товариство, яке слiдувало багатьом їхнiм порадам. Проте, причиною цього була не стiльки повага до духовного сану, скiльки яскравi особистостi священикiв, збiгання їхнiх iнтересiв з iнтересами Вiйська. Ставлення ж козакiв до бiльшостi представникiв духовенства можна назвати скорiш рiвноправним, нiж шанобливим.

Традицiї церковного устрою Запорожжя. Традицiї релiгiйностi запорозького козацтва, якi формувались протягом столiть i, при вiдсутностi природнього приросту населення, довгий час передавалися новоприбулим до Сiчi старими запорожцями, не могли зникнути одночасно з лiквiдацiєю Нової Сiчi. Для встановлення найбiльш стiйких рис релігійної свідомості i церковного устрою запорожцiв, для з'ясування залежностi свiтогляду вiд змiни економiчної i полiтичної ситуацiї здається необхiдним дослiдження релігійності козацтва пiсля лiквiдацiї Запорозької Сiчi.
Багато рис свiтосприймання i церковного устрою запорожцiв перiоду Нової Сiчi збереглося пiсля 1775 р. Значна частина релiгiйних традицiй, що iснувала в часи Нової Сiчi, збереглася серед козакiв, що перейшли пiсля скасування Запорозьких Вольностей за Дунай, i серед запорожцiв, що залишилися мешкати на старих територiях, i серед козакiв, що в складi Чорноморського вiйська переселились на Тамань.
Ще пiд час перебування Текелiя з росiйськими вiйськами пiд Новою Сiччю значна частина козакiв залишила територiю Запорозьких Вольностей i переселилась на землi, що належали туркам [111.-C.32-34]. Турецький уряд, незважаючи на Кючук-Кайнарджийський договiр, згiдно з яким заборонялось переховування однiєю державою бiглих пiдданих iншої, скоївших який-небудь "тяжкий злочин, непослух або зраду", за винятком лише випадкiв, коли такi бiглi приймали в Туреччинi iслам, а в Росiї - православ'я [166.-C.30], з огляду на власнi полiтичнi iнтереси дозволив запорожцям мешкати на територiї Туреччини, "не змiнюючи нi звичаїв, нi вiри, нi мови батькiв" [180.-C.4].
30 серпня 1778 р. запорожцi, якi знаходились в Очаковi, були зiбранi до двору пашi, де волоськi священики привели їх до присяги [166.-C.33].
Козаки, якi переселились на турецькi землi, зберегли деякi риси устрою Нової Сiчi. Поселення, яке вони заснували, було названо Сiччю; в його укрiпленiй Іастинi, яка йменувалась Кошем, мешкали неодруженi козаки i старшина, а сiмейнi мали оселi в передмiстi [237.-C.582]. Крiм Сiчi, було утворено ще кiлька поселень козакiв. Проте, маючи близько 10 тисяч людей обох статей i знаходячись на турецьких землях, задунайськi козаки не мали змоги в повному обсязi вiдтворити устрiй Нової Сiчi, i його риси iснували в значно спрощеному i змiненому виглядi. В значнiй мiрi це стосується i церковного устрою. На вiдмiну вiд Запорозьких Вольностей, на територiї, заселенiй дунайськими козаками, не було монастирiв, великої кiлькостi церков, каплиць i скитiв. Не було на задунайських землях i великої кiлькостi священикiв. Крiм того, переселившись з територiї Росiйської iмперiї, запорожцi позбулися контролю за церковною дiяльнiстю з боку намiсного правлiння, митрополита з консисторiєю i Синода. За таких умов управлiння церковною справою на територiях, зайнятих задунайськими козаками, в порiвняннi з Новою Сiччю було значно спрощене, i вирiшення релiгiйних питань значною мiрою залежало лише вiд волi Коша. В духовнiй сферi козаки формально визнавали зверхнiсть молдавських архiєреїв, якi рукопокладали духовних осiб до їхнiх церков [179.-C.84]. Проте, як i в перiод Пiдпiльненської Сiчi, вирiшальну роль у справi призначення духовенства вiдiгравали Кiш i Вiйсько. Саме вони обирали осiб, яких бажали мати священиками при своїх церквах. До територiї, зайнятої задунайськими козаками, приїзжали для надання релiгiйних послуг Іенцi з молдавських монастирiв [166.-C.33]. Крiм того, духовними особами досить часто ставали самi козаки, якi вирiшили присвятити себе служiнню Боговi. Молдавськi архiєреї майже завжди рукопокладали до козацьких церков осiб, яких направляв до них Кiш. Владики тим бiльш охоче йшли назустрiч побажанням вiйськового керiвництва, що серед них були i українцi, - наприклад, ясський митрополит Гавриїл. Запорожець Коломiєць згадував, що "самi козаки попiв обирали..., оберемо кого з козакiв... письменного чоловiка, то [преосвященний] i постриже" [179.-C.84]. Характерно, що виборнiсть духовенства iснувала серед українського населення Добруджи принаймнi до кiнця ХIХ ст.. До 20-х рр. ХIХ ст. iснувало право сiльських громад обирати собi священикiв в козацьких поселеннях Бесарабiї.
Ставлення козакiв до своїх релiгiйних споруд багато в чому залишилось таким, яким було в часи Нової Сiчi. Сiчова церква, збудована на турецькiй територiї, за традицiєю отримала назву Покровської [237.-C.584]. За спогадами сучасника, ззовнi вона мала досить ординарний ви-гляд, була невелика, дерев'яна, з одним куполом, вкрита дошками i навiть не фарбована. Внутрiшнє вбрання було набагато краще: "дуже добра була - уся у золотi". Запорожцi прикрашали сiчову церкву подаяннями, якi вони перед смертю заповiдали на храм Божий. В той же час, на вiдмiну вiд Покровської церкви Нової Сiчi, серед прикрас церкви задунайських козакiв значну частину становили речi, привезенi з вiйськових походiв проти православних молдаван [179.-C.104]. Була ще одна вiдмiннiсть мiж названими храмами Божими - в задунайськiй сiчовiй церквi були вiдсутнi спецiальнi мiсця для кошового керiвництва, i кошовий отаман завжди ставав просто бiля правого клiроса.
Як i в перiод Нової Сiчi, задунайськi козаки мали похiдну церкву, яку разом iз священиком брали з собою в далекi походи [179.-C.76]. Багато хто iз задунайцiв вiдвiдував волоськi церкви, якщо не мав можливостi отримувати релiгiйнi треби на Сiчi [166.-C.33].
Значно бiльше, нiж в системi церковного будiвництва i управлiння, збереглося спiльних з перiодом Нової Сiчi рис в релiгiйностi козакiв.
Вони, проголошуючи свою вiдданiсть православ'ю, ще бiльш вороже, нiж до скасування Запорозьких Вольностей, ставились до представникiв деяких iнших релiгiйних конфесiй. Довгий час жорстокi сутички точилися мiж запорожцями, що оселились на турецьких землях, i козаками-некрасiвцями. Останнi були нащадками тих розкольникiв, яких в 1708 р. прихильник Булавiна отаман Гнат Некрасов вивiв з Дону пiд протекцiю кримського хана [237.-C.582]. Запорожцi, якi здавна неприязно ставились до розкольникiв, розпочали боротьбу проти некрасiвцiв пiд гаслом захисту православ'я. Турки, якi не були достатньо обiзнанi в рiзницi вiрувань запорожцiв i некрасiвцiв, дивувалися з приводу їхньої ворожнечi: "Ода козак - ода козак [i то козак - i то козак] -та вони ж християни такi ж, як i ви?!" Запорожцi на це вiдповiдали: "Так що, що християни - християни, да не такi!" [179.-C.32].
Для запорожцiв звичаї розкольникiв здавалися чимось незрозумiлим, i про них складалися рiзноманiтнi легенди. Згiдно з розповiддю Коломiйця, розкольничi Іенцi були "безштаньки" (тобто ходили без штанiв, в довгих сорочках) i мешкали в "гнiздах" на високих дубах, пiд якими вони ставили каплицi [179.-C.31]. Серед задунайських козакiв були поширенi розповiдi про розкольничих попiв-чаклунiв, якi заманювали i вбивали запорожцiв [179.-C.31]. Таких людей не можна було вбити нi шаблею, нi ножем, до них неможливо було непомiтно наблизитися нi по сушi, нi по водi [179.-C.39-40]. Отже, розкольничих чаклунiв запорожцi надiляли такими ж властивостями, як i своїх характерникiв, що надавало некрасiвцям таємничостi. Запорожцi, не розумiючи i не приймаючи обрядiв розкольникiв, при слушних нагодах опоганювали їхнi святинi, вбивали священикiв. За розповiддю Коломiйця, козак Притика, натрапивши пiд час полювання на померлого некрасiвського ченця, який навiть вважався святим, скинув його з дуба, де той, за звичаєм лежав, "щоб мощi... були", взяв собi червоне сукно, в яке той був загорнутий, i на ченця "зверху, вибачте, ще й напаскудив" [179.-C.31]. Цей випадок став приводом для початку вiдкритих бойових дiй мiж запорожцями i розкольниками.
Проте, не слiд перебiльшувати фактор вiри в цiй боротьбi. Головною причиною, з якої точилася ворожнеча, було прагнення обох сторiн єдиноосiбно користуватися землями, рiчками, очеретами, сiллю на спiрних територiях [237.-C.583]. Про це свiдчить i той факт, що кошовий отаман, довiдавшись про вбивство некрасiвцями Притики, прибув до розкольникiв i заявив, що для вирiшення справи достатньо грошового вiдшкодування, i некрасiвцi, не зважаючи на опоганення їхнього святого, погодились з ним. Проте, кошовий наказав розпочати бойовi дiї з огляду на те, що нiбито розкольники хотiли пiд час переговорiв взяти запорозьку делегацiю у заложники [179.-C.32]. До того ж, ще до випадку з Притикою Кiш дiстав згоду турецьких пашiв не втручатися в бойовi дiї з розкольниками, що повиннi були розпочатися з метою вигнання некрасiвцiв з територiї Дельти.
Вороже ставлення запорожцiв до розкольникiв тим бiльше має нерелiгiйнi пiдстави, що до багатьох представникiв iнших релiгiйних конфесiй, релiгiй козаки ставилися досить помiрковано. Так, запорожцi пiдтримували досить тiснi стосунки з турками, неодноразово брали участь у спiльних з ними походах. В той же час у вiдношеннi до своїх єдиновiрцiв, православних християн, задунайськi козаки досить часто виступали як вороги. Так, 15 запорозьких Іовнiв брали участь у вiйськових дiях проти чорноморських козакiв [237.-C.583]. Задунайськi козаки пiд виглядом чорноморцiв розвiдували розташування росiйських вiйськ, довiдувались про їхнi намiри, пiсля чого передавали здобутi вiдомостi туркам. З огляду на це, генерал-поручик Голенiщев-Кутузов наказав чорноморцям носити на правiй руцi бiлi пов'язки, щоб їх можна було вiдрiзнити вiд "невiрних запорожцiв" [180.-C.5]. Задунайськi козаки неодноразово брали участь у походах проти православних сербiв, албанцiв i грекiв. Пiд час приборкання грекiв, якi повстали за свою незалежнiсть, священики однiєї з фортець, що знаходилася в облозi, в повному вбраннi, з хоругвами, хрестами вийшли на мур i молились. Запорожцi, за наказом туркiв, стрiляли разом з турецькими вiйськами в цих православних священикiв [146.-C.35]. Козаки здiйснювали походи i на територiю Молдавiї. У Коломiйця iз подiй вiйни в Молдавiї збереглися спогади головним чином про грабунки, якi здiйснювалися як греками, так i запорожцями [179.-C.47].
Звичайно, козаки брали участь у вiйнi проти єдиновiрцiв не за власним бажанням, а виконуючи присягу турецькому султану. В пiснях, записаних у Тульчi Ф.Кондратовичем, козаки сумували з цього приводу:
"Заприсягнем турчиновi на сто-тридцять год жити.
За все добре,миле браття, пiд турком жити,
Тiльки одне неприемне, що на вiру бити!", та
"Ой, поклонилися турецькому; пiд ним добре жити.
А за все добре, за одно недобре,
Що брат на брата бити!" [179.-C.44].
Багато хто iз запорожцiв повертався з турецьких земель до росiйської iмперiї. А.Гаденко вважав головною причиною цього небажання козакiв брати участь у вiйськових походах проти єдиновiрцiв [146.-C.35-36]. Проте, мається цiлий ряд iнших причин, серед яких i туга козакiв за батькiвщиною, i небажання заможних запорожцiв брати участь у вiйськових походах при незгодi товариства на замiну особистої служби наймом, як це було у випадку з Коломiйцем [179.-C.14]. Причиною переходiв козакiв до Росiї iнколи ставали i втеча вiд покарання за провини, i незадоволення запорожцiв кошовим керiвництвом [180.-C.5]. Крiм того, до повернення козакiв на територiю iмперiї заохочував i росiйський уряд, який прагнув позбавити Туреччину цiєї вiйськової сили i припинити втечi селян Лiвобережної України до задунайських козакiв [237.-C.585-590].
Коли в 1828 р. султан наказав кошовому отаману направити запорожцiв на пiдтримку турецької армiї в веденнi бойових дiй проти Росiї, Гладкий вирiшив готуватися до повернення на територiю Росiйської iмперiї. Проте, значна частина козакiв пропонувала виконати наказ турецького султана, кажучи: "А що, може в Росiю хочеш, там ще стоять шибеницi,... на яких не встигли нас перевiшати" [146.-C.38].
Отже, пiсля 1775 р. в стосунках з сусiдами значна частина козакiв ще бiльше, нiж в перiод Нової Сiчi, керувалася в своїй дiяльностi не лише християнськими обов'язками, а i власними полiтичними i економiчними iнтересами.
Запорожцi зберегли iснувавшу в Новiй Сiчi традицiю урочистого святкування Покрови. До Сiчi збирались козаки з найвiддаленiших мiсць i обирали вiйськову старшину. Пiсля обiднi на майдан виносили стiл, клали на нього хрест, євангелiє, хлiб i вiйськовi клейноди, якi звичайно зберiгались, як i в перiод Нової Сiчi, в Покровськiй церквi. Пiсля того, як кошовий цiлував євангелiє, хрест i хлiб, вiн дякував Вiйську "за хлiб, за сiль i за панство" i пропонував обрати нового отамана. Запорожцi криком проголошували свою волю, пiсля чого вiдбувалися урочистий обiд i гуляння [179.-С.73-74]. Процедура обрання задунайськими козаками кошового керiвництва майже повнiстю повторювала ту, що iснувала у козакiв Запорозьких Вольностей.
Багато хто iз задунайських козакiв, щиро вiрячи в Бога, прагнув виконувати всi християнськi обов'язки. Деякi з таких осiб ставали священиками або йшли пiд кiнець життя до монастиря. Так, пiшов у монастир кошовий отаман Литвин, який був "дуже серйозною i богобоязливою людиною" [179.-С.42]. В тому ж монастирi - Мирнопоянi - де перебував Михайло Литвин, закiнчив свiй вiк i кошовий Гордiна; в ньому ж постригся i останнiй сiчовий священик, отець Густiн, який знаходився разом з козаками у тюрмi пiсля виходу Гладкого до Росiї. До "святої Гори", тобто на Афон, пiшов кошовий Мороз, який там був пострижений i навiть став архiмандритом в одному з грецьких монастирiв. Проте, козакам, якi вирiшили присвятити себе служiнню Богу, не завжди вдавалося утримати себе вiд спокуси повернутися до вiйськового життя. Так, вищезгаданий Мороз залишив монастир i став наказним отаманом, пiсля чого брав участь у приборканнi грецького повстання [179.-С.43]. Деякi козаки, якi постриглись в Іенцi, не поривали зв'язки з Вiйськом i навiть виконували ряд його доручень. Пiд виглядом збору подаянь вони приходили в межi Росiйської iмперiї i пiдмовляли людей до втечi в Туреччину i Молдавiю. Такi Іенцi неодноразово затримувались росiйськими властями по звинуваченню в шпигунствi [166.-С.26-27].
Ставлення козакiв до духовних осiб мало змiнилося в порiвняннi з перiодом Нової Сiчi. Духовенство, яке перебувало на зайнятiй задунайськими козаками територiї, значною мiрою залежало вiд вiйськового керiвництва. З огляду на це духовнi особи прагнули догодити козацтву, пристосовувались до їхньої оригiнальної релiгiйностi. Проте, деякi духовнi особи, що проповiдували серед задунайських козакiв, мали великий авторитет i тому iнколи могли висловлювати свою незгоду з вчинками вiйськового товариства. Священик сiчової Покровської церкви Лук'ян Кулiш в однiй iз своїх проповiдей вказав на невiдповiднiсть християнським законам образу життя, який вели козаки. Отець Лук'ян закликав до покаяння всiх, не виключаючи i вiйськову старшину, яку звинуватив якщо не в безпосереднiй участi, то в сприяннi пролиттю християнської кровi. Кошовий отаман наказав осавулу запросити Лук'яна Кулiша пiсля закiнчення служби до паланки, аби покарати його за таку промову. Проте, за розповiддю Коломiйця, отець Лук'ян i кошовому отаману сказав, що "церква у нас вся в золотi, а по вiкна в кровi християнськiй, ти цього не бачиш, а я бачу!" [179.-С.84]. Невiдомо, що сталося пiсля цiєї розмови з Лук'яном Кулiшем, але Михайло Литвин, як вже згадувалось, пiсля закiнчення термiну перебування на посадi кошового отамана пiшов, за порадою отця Лук'яна, в Іенцi. Це було зроблено для того, щоб замолити грiх по пролиттю християнської кровi.
Крiм Лук'яна Кулiша авторитетом козакiв користувався i афонський архiмандрит Фiларет. Вiн знаходився на Сiчi перед початком грецького повстання i в своїх проповiдях закликав козакiв не брати участi у бойових дiях проти християн: "Що ми... будемо воювати з християнами? Краще я вас виведу в Росiю". На проповiдi Фiларета вiдгукнулось близько 800 запорожцiв, якi на 28 човнах переправились в Одесу. В нагороду за це афонський архiмандрит отримав наперстний хрест [179.-С.44].
Констатуючи факт пошани задунайських козакiв до деяких духовних осiб, не слiд перебiльшувати його значення в обумовленостi вчинкiв козацтва. Так, кошовий Литвин i до розмови з отцем Лук'яном був богобоязливою людиною, i тому його рiшення пiти в монастир невипадкове. На рiшення ж тих запорожцiв, якi разом з Фiларетом залишили Сiч i переправились до Росiйської iмперiї вплинули, крiм промов архiмандрита, i тi причини, про якi йшла мова вище [237.-C.585-590;179.-C.12].
Повагою задунайцiв користувалися i тi священики, якi займалися навчанням козакiв i їхнiх дiтей. Завдяки їх зусиллям i прагненню задунайцiв до освiти значна частина Вiйська була письменною [179.-C.108-110].
Задунайцi, з повагою ставлячись до деяких священикiв, не вiдзначалися шанобливим ставленням до всiх духовних осiб. В поширенiй серед задунайського козацтва пiснi, записанiй в Тульчi Ф.Кондратовичем, спiвалося:
"Ой, нехай мене не ховають нi попи, нi дяки,
А нехай мене поховають задунайськi козаки!
Бо тi попи, бо тi дяки за парами б'ються,
А задунайськi козаченьки хоч меду-вина нап'ються!" [179.-C.83].
Козаки, як i в перiод Нової Сiчi, з пошаною ставилися до iкон. Зi спогадiв запорожцiв, пiд час залишення Сiчi в 1775 р. вони взяли з собою iкону з сiчової Покровської церкви:
"Ой, як утiкали, то усе забирали
I iз церков iкони,
Тiльки покидали золотую зброю
Та воронi конi..." [179.-C.17].
Запорожець Коломiєць розповiдав, що iкону Покрови з сiчової церкви козаки не повезли на Іовнi, а поклали в бiгаси i понесли пiшки: "Дуже важко було, дiди сварились: "Бач, бiсiв сину, чи ти пам'ятаєш, як ти бiгаси з iконою на дорогу кинув?!" Важко було iкону нести!" [179.-C.18]. Така повага до iкон значною мiрою пояснюється вiрою в їхню чудодiйну силу, яка спроможня захистити вiйськове товариство навiть в найскрутнiшi часи. Перебуваючi у в'язницi козаки вiрили, що отримають свободу завдяки святим образам. Так, тi задунайцi, якi залишились в Туреччинi пiсля переходу Гладкого до Росiйської iмперiї, були кинутi в Константинопiльську в'язницю. Надiю на визволення вони покладали на iкону-складень, яка, на їхню думку, виявилась чудодiйною, бо, ретельно зачинена ввечерi, вранцi була одчиненою [179.-C.61].
Отже, в релiгiйностi задунайських козакiв було присутньо багато рис, характерних для населення Запорозьких Вольностей. Збереглися в них, щоправда, в значно спрощеному виглядi, i деякi традицiї церковного устрою Нової Сiчi. Проте, постiйне коливання мiж прагненням до свободи i необхiднiстю воювати проти єдиновiрцiв не могли не вiдбитися на внутрiшньому станi товариства i навiть дали пiдставу Ф.Кондратовичу казати про те, що вони призвели до "вiдомого рода деморалiзацiї, не могли не знизити рiвня полiтичних i соцiальних iдеалiв, i незмiнно вели до... внутрiшнього розкладу" [179.-C.115].
Пiсля лiквiдацiї Нової Сiчi значна частина населення Запорозьких Вольностей залишилася на своїх мiсцях. Сiчова Покровська церква була розорена, архiмандрит залишив Запорожжя i був призначений настоятелем до монастиря в Батуринi, а Іенцi, за винятком необхiдних для Са-марського монастиря, були вiдправленi до Межигiрської обителi. На мiсцi Сiчi уряд наказав збудувати мiстечко Покровське, проте, внаслiдок втеч населення, присланi до нього священики були змушенi звернутися до митрополита Євгенiя з проханням про переведення до Нiкополя, бо "пiсля розходу iз Покровська людей в рiзнi слободи, двом священикам у мiстi Покровську жити було нiчим" [252.-C.65]. Священики перевезли до Нiкополя частину майна сiчової церкви, отримавши на це дозвiл Новоросiйського губернатора [269.-C.57]. За указом Переяславської консисторiї похiдна Покровська церква, що знаходилась в Гардi, разом зi всима церковними речами була перенесена в Катерининський шанець [88.-C.119-126]. Пiсля 1775 р. багато церков, якi знаходились на територiї Запорожжя, змiнили свої назви. Так, церква в Ольвiополi, яка в документах 1772 р. значиться як Покровська, пiзнiше стала називатися на честь святої Варвари; збудована Опанасам Колпаком в Опанасiвцi церква на честь Покрови пiзнiше отримала назву Успенської [116.-C.166-167]. Так вiдходило в минуле вшанування Покрови Пресвятої Богородицi, яке було дуже поширене в перiод Нової Сiчi i необхiднiсть в якому значно зменшилася з лiквiдацiєю Вольностей Вiйська Запорозького.
Старокодацьке духовне намiсне правлiння продовжувало iснувати деякий час пiсля лiквiдацiї Вольностей. Проте, в сiчнi 1777 р. воно було скасоване, а церкви, якi знаходились в його вiдомствi, переданi двом правлiнням - Самарському i Слов'янському [252.-C.30]. Пiсля лiквiдацiї Сiчi прийшов в занепад Межигiрський монастир. Секуляризацiя монастирських володiнь i пожежа 1787 р. разом iз втратою щедрої запорозької парафiї пiдiрвали його економiчну могутнiсть. За наказом уряду вiд 10 квiтня 1786 р. межигiрських ченцiв було переселено до iнших монастирiв. В примiщеннях святої обителi мав розташуватися iнвалiдний будинок для вiдставних офiцерiв [148.-C.94]. Майно, яке зберiгалося у ризницi, посуд i дзвони були переданi князю Потьомкiну.
Лiквiдацiя Запорозьких Вольностей призвела до скасування багатьох розпоряджень Коша по церковним питанням. Так, за наказом митрополита Євгенiя було перенесено на попереднє мiсце i припиненi молебнi новокодацькiй iконi Божої Матерi, яка вважалася чудодiйною. Таке розпорядження, по словам Феодосiя Макарiєвського, викликало в Новому Кодаку "багато шуму i роптання, багато незадоволень i неприємностей" [251.-C.310].
Так лiквiдувались залишки церковної органiзацiї Запорожжя, i колишня територiя Вольностей втратила свiй колишнiй церковний устрiй. Проте, населення цього краю зберегло в своїй релiгiйностi риси, притаманнi запорожцям в перiод Нової Сiчi. Пiсля 1775 р. церковне бу-дiвництво на колишнiй територiї Запорозьких Вольностей i на прилеглих до неї землях не лише не припинилося, а i набуло нової сили. В ньому брали участь i запорожцi. Так, завдяки старанням Кирила Тарловського, в минулому священика сiчової церкви, був збудований цiлий ряд поселень, в багатьох з яких знаходилися церкви [266.-C.3]. Були закiнченi церкви, будiвництво яких розпочалося ще до 1775 р. Серед них був i Троїцький собор, який на момент лiквiдацiї Сiчi був збудований лише до вiкон, i будiвництво якого було закiнчено, як свiдчить атестат, виданий Юхиму Погребняку, 10 сiчня 1779 р.
У козакiв збереглася традицiя щедро жертвувати на храми Божi. На будiвництво того ж Самарчицького Троїцього собору великi внески зробили, зокрема, Антон Головатий i Захар Чепiга, якi пiзнiше стали суддєю i кошовим отаманом в Чорноморському вiйську [214.-C.9]. Кирило Тарловський робив внески на Самарський монастир, жертвуючи худобу, птахiв, хлiб [266.-C.3]; завдяки його внескам в монастирi була споруджена кам'яна церква [204.-C.825]. Iван i Якiв Шияни, якi до 1775 р. були запорозькими козаками, пiсля скасування Сiчi залишились мешкати в Нiкополi i виконували обов'язки ктиторiв мiсцевої церкви. Брати Шияни пожертвували на Нiкопiльську церкву новий iконостас, жертовник, рукомийник, дзвiн [269.-C.53]. В 1783 р. Шияни мали намiр пожертвувати своє майно на церкви i пiти в монастир, щоб там дожити свiй вiк. Для цього вони подали до губернської адмiнiстрацiї прохання про звiльнення вiд громади, до якої вони були записанi по ревiзiї. Проте, з деяких причин цi намiри не здiйснилися i Шияни продовжували мешкати на старому мiсцi [133.-C.44].
Залишилась у населення Запорожжя традицiя зображати в церквах постатi козакiв. Населення Нiкополя, бажаючи вiддячити "як тiльки можливо було зробити це за поняттями того часу" [133.-C.41], ктиторам Якову i Iвану Шиянам за їхнє служiння храму Божому, вирiшило написати i повiсити в церквi їхнi портрети. Шияни були зображенi в повний зрiст, в запорозькому одязi, з довгими чубами i вусами. Пiд зображеннями малися написи: "Сей портрет знято з ктитора Якова (Iвана) Шияна i поставлений тут при тому мiсцi, де труди його всiй громадi на iконостасi виднi. 1784 року января 9 дня" [269.-C.53]. Присутнiсть зображень козакiв на iконостасах у перiод Нової Сiчi не викликала заперечень духовенства. Пiсля 1775 р. стан справ змiнився. Мiсцевий архiєрей, який заїхав у Нiкополь i побачив iкони iз зображеннями запорожцiв, обурився: "Православнi, кому ви молитесь? Не Богу, а запорожцям! Що це? Iдолопоклонство? Прибрати негайно!" [269.-C.54].
Багато хто iз козакiв, що залишились пiсля лiквiдацiї Сiчi на Запорожжi, зберiг звичай молитися "по-козацькi". На вiдмiну вiд iнших вони, за спогадом Iлька Савоська, ставали обличчям на схiд, голосно читали "молитви... старовиннi козацькi, i все про Миколу та про Покрову" [100.-С.132].
Деякi iз козакiв пiсля скасування Сiчi переселились на Лiвобережну Україну. Проте, вони зберегли зв'язок iз запорожцями, пошану до Покрови. Коли кiлька задунайських козакiв повертались пiсля перебування в росiйському полонi i проходили через Київ, вони зустрiли там старих запорожцiв. Двоє з них, Роман Вiвсяник i Данило Хутiрний, довiдавшись про долю своїх товарищiв у Туреччинi, передали дунайцям "гостинця" для сiчової Покровської церкви - ризу, хрест i євангелiє.
Пошана до церкви, прагнення дотримуватися посту, робити пожертви на храми Божi збереглися у вiйськової старшини, заарештованої пiд час лiквiдацiї Сiчi. Кошовий отаман П.I.Калнишевський, засланий до Соловецького монастиря, був позбавлений можливостi регулярно вiдвiдувати церкву [186.-С.63]. Його, за переказами, виводили з камери тричi на рiк - на Великдень, Рiздво i Преображенiє. Пiд час перебування в монастирi колишнiй кошовий отаман, як свiдчить "Вiдомость про колодникiв", щороку говiв принаймнi один раз [269.-С.182-183]. Через 19 рокiв пiсля прибуття до Соловкiв Калнишевський подарував монастирю хрест, можливо, в ознаменування свого переводу з камери в келiю. Через 6 рокiв вiн подарував монастирю євангелiє - в пам'ять про своє визволення по манiфесту 1801 р. [274.-С.186]. За власним бажанням, колишнiй кошовий отаман залишився в монастирi пiсля визволення.
Суддя Павло Головатий пiсля заарештування, по обiтi, пожертвував на Батуринську церкву євангелiє [213.-С.22]. Головатий був засланий до Тобольська, 20 рокiв мешкав у Знаменському монастирi. В iнструкцiї, данiй архiмандриту Iллi, наказувалось заборонити Головатому не лише спiлкуватися зi стороннiми людьми, а й вiдвiдувати церкву. Пiзнiше, за бажанням Головатого, йому все ж таки було дозволено вiдвiдувати храм Божий [269.-С.178]. До нього був приставлений солдат, який слiдкував, аби Головатий стояв у церквi на вiдведеному йому мiсцi, не озирався на всi боки i нi з ким не розмовляв [269.-С.178].
Звичайно, не слiд пояснювати бажання старшини вiдвiдувати церкви пiд час ув'язнення в монастирях лише їх прагненням виконувати християнський обов'язок. Майже не маючи можливостi ходити, бачити людей, вони, певно, вбачали чи не єдину можливiсть для цього у вiдвiдуваннi храмiв Божих.
Традицiї церковного устрою Нової Сiчi частково вiдродилися у Чорноморського козачого вiйська. Як повiдомлялося в записцi генерала Дашкова, "внутрiшнiй у чорноморських козакiв розпорядок..., заснований на правилах колишнього запорозького, тобто й донинi той же, що був ранiше" [237.-С.579]. Це деякою мiрою стосувалося i церковного устрою чорноморцiв. На вiдмiну вiд задунайських козакiв, Іорноморцi заснували досить велику кiлькiсть храмiв Божих. За пiдрахунками козака Iвана Попки, в їхнiх мiстах, куренях, селищах i хуторах знаходилось 70 церков i 3 мечетi [230.-С.51]. Бiльшiсть з них будувалась i утримувалась, як i храми Божi на територiї Запорозьких Вольностей, на вiйськовий кошт. Для отримання дозволу на церковне будiвництво Іорноморцi звертались через єпархiальне керiвництво до Святiйшого Синоду. За проханням вiйськового керiвництва 24 липня 1794 р. Синод дав дозвiл на заснування чернечої пустинi для надання притулку хворим i пораненим козакам, тим, хто вирiшив присвятити себе служiнню Боговi. За прикладом Пустинно-Миколаївського Самарського монастиря над Лебяжим лиманом було засновано на честь святого Миколи Катерино-Лебяжську Миколаївську пустинь [237.-С.581]. Спочатку монастирська братiя складалась виключно iз козакiв, але через деякий час пустинь стала доступною для ченцiв iз всiх верств населення. До Катерино-Лебяжської пустинi була привезена бiльша частина ризницi iз сiчової Покровської церкви i iз Києво-Межигiрського монастиря. Це було зроблено згiдно з "Височайшим дозволом", що надiйшов у вiдповiдь на прохання козачого отамана Котляревського [181.-С.71]. В монастирськiй ризницi знаходились хрести, євангелiя, сосуди, якi були подарованi запорожцями Межигiрськiй обителi [230.-С.169-171]. Катерино-Лебяжськи Миколаївський монастир виконував по вiдношенню до чорноморського козацтва багато з тих функцiй, якi виконували по вiдношенню до населення Запорозьких Вольностей Києво-Межигiрський i Самарський монастирi.Згiдно указу Катерини II Святiйшому Синоду вiд 24 липня 1794 р., утримання пустинi було вiднесено "у всьому без оскудiння, на опiку й утримання вiйська Чорноморського" [230.-С.167]. Чорноморськi козаки, продовжуючи традицiю запорожцiв, крiм грошей, якi видiлялись Кошем на утримання монастиря, давали для тiєї ж мети великi "приватнi пiдносiння". На храми Божi вони заповiдали i частину майна, яке залишалось пiсля їхньої смертi. Для тiєї ж мети використовувалась частина "придбань меча i весла" [230.-С.47]. На цi кошти на територiї монастиря була збудована кам'яна соборна чотирьохпрестольна церква, яка, за свiдченням сучасника, "по обширнiстi розмiрiв, величi архiтектури i внутрiшньому благолєпiю, чи не перша на всьому Прикавказзi будiвля". На її будiвництво i внутрiшнє убранство було витрачено близько п'ятисот тисяч карбованцiв. Крiм того, Миколаївська пустинь мала вiд Вiйська грошового утримання 522 карбованцi 50 копiйок. Пустинь мала велике господарство: коней, велику рогату худобу, рибнi ловлi, водянi млини, сади i пасiки. Для нагляду за цим господарством вiд Вiйська призначався економ i команда з 60-и козакiв. I це при тому, що кiлькiсть ченцiв i послушникiв в Катерино-Лебяжськiй пустинi доходила до сорока осiб [230.-С.168].
На вiдмiну вiд запорожцiв, серед яких була велика кiлькiсть неодружених, бiльшiсть чорноморських козакiв мала родини. Козачки, якi вирiшили присвятити себе служiнню Боговi, з причини вiдсутностi на територiї, зайнятiй чорноморцями, жiночого монастиря, були змушенi йти до Лiвобережної України. В 1846 р. козачки прибули до Коша з проханням влаштувати на чорноморських землях жiночий монастир. До цього прохання приєдналось i чоловiче населення, i вiйськове керiвництво зробило "представлення" про заснування жiночої пустинi в iм'я святої Марiї Магдалiни. 11 грудня 1848 р. було затверджено Положення про цю пустинь. В ньому, зокрема, наголошувалось, що пустинь Марiї Магдалiни призначалася для осiб жiночої статi вiйськового стану. В iєрархальному, церковному, господарському й iнших вiдношеннях обитель знаходилась в залежностi вiд духовного вiдомства, на загальних правилах. Для влаштування i утримання жiночої пустинi вiдводились пустиннi землi на рiчцi Керпилях, якi належали Вiйську. Будiвництво споруд обителi велося на кошти, отриманi вiд "доброхотодателiв". На утримання будiвель пустинi повиннi були використовуватися виключно "кошельковi" i отриманi вiд продажу свiчок грошi [230.-C.173-175]. Марiїнська обитель розпочала свою дiяльнiсть у квiтнi 1850 р., коли вiдбулося освячення новозбудованого храма, названого, як i значна частина церков Запорожжя перiоду Нової Сiчi, на честь Покрови Пресвятої Богородицi [230.-C.176].
Призначення священикiв до церков чорноморського козацтва значною мiрою вiдбувалося за традицiєю, яка iснувала i в перiод Нової Сiчi. В першi часи пiсля переселення на кубанськi землi Іорноморцi вiдчували велику потребу в духовенствi. Вiйсько не вiдносилось до жодної з єпархiй, звiдки можа було б отримувати священикiв. Тому Антон Головатий вирiшив направити сiм козакiв, якi вiдзначалися хорошою поведiнкою i були письменними, до феодосiйського єпископа Iова для посвячення шiстьох з них в священики, а одного в диякони. Єпископ не мав наказу Святiйшого Синоду про пiдпорядкування йому територiї, зайнятої чорноморцями, i тому не прийняв прибулих. Для того, щоб вiйсько довгий час не залишалось без задоволення християнських потреб, єпископ Iов порадив кошовому керiвництву обрати двох гiдних козакiв, звiльнити їх вiд служби i направити до нього. Чорноморцi вчинили так, як радив єпископ, i два козака були прийнятi в монастир, де їх рукопоклали в iєреї. Пiсля цього вони повернулись до вiйська i почали проводити богослужiння. Проте, нестача священикiв продовжувала вiдчуватися, багато чорноморцiв залишалося без задоволення християнських потреб. Тому Кiш звернувся до синодального керiвництва з проханням надати дозвiл на при-значення священикiв до чорноморських церков. Указом Синода вiд 2 сiчня 1794 р. такий дозвiл був даний [181.-C.70-71]. Таким чином, Кiш отримав можливiсть, як i в часи iснування Запорозьких Вольностей, вiдiгравати головну роль в призначеннi духовенства до козацьких церков. Парафiяни самi обирали духовних осiб, яких бажали мати при своїх церквах. Кошовий отаман затверджував цей вибiр i посилав кандидатiв до феодосiйського єпископа. Той, пiсля проведення формальної процедури випробування, рукопокладав бажаючих отримати священство. Як i в попереднi часи, багато хто iз священикiв, якi приходили до козацьких церков, в минулому належали до вiйськового товариства, i за свiдченням сучасника, часто траплялось, що кандидати до священства прибували на постриг до архiєрея з однiєю чуприною [230.-C.168]. Такий порядок призначення духовних осiб до церков чорноморського козацтва був скасований лише 1 липня 1842 р.
Духовенство, як i в попереднi часи, брало участь у навчаннi козакiв. Чорноморцi, як i запорозькi козаки, з повагою ставились до письменних людей, i самi прагнули навчитися читати i писати [230.-C.145].
Чорноморцi ставились до представникiв iнших релiгiй i конфесiй дещо iнакше, нiж запорожцi в перiод Нової Сiчi. Перебуваючи на територiях, якi межували iз землями натугайцiв, шапсугiв, абасегiв та iнших гiрських племен, Іорноморцi допускали до себе їх представникiв, не сповiдавших православ'я. На територiї, зайнятiй чорноморськими козаками, для надання релiгiйних треб iновiрцям знаходились три мечетi.
Чорноморське козацтво зберегло багато традицiй запорожцiв у проведеннi урочистостей з приводу прибуття почесних гостей, у вiдзначеннi релiгiйних свят, в процедурi обрання старшини. Як i в часи Нової Сiчi, велику роль в цих церемонiях вiдiгравали духовнi особи i за-стосування зброї.
Кiлька разiв на рiк, за звичаєм, на показ чорноморцям виносились клейноди, якi зберiгались у вiйськовiй церквi. Це вiдбувалось в день присяги нового кошового отамана, пiд час прибуття почесних гостей з дарами для Вiйська, на другий день святкування Великодня, в деяких iнших випадках. Пiд час всiх цих подiй Іорноморцi були присутнi на урочистих церковних службах, влаштовували паради i стрiляли з гармат i рушниць.
На другий день святкування Великодня пiсля обiднi хоругви, хрести i вiйськовi знамена та iншi клейноди обносились навколо церкви. Пiд час цього ходу священики читали євангелiє i здiйснювали молитовний спiв. Пiсля цього знамена проносилися вздовж вiйська, яке вишиковувалося i вiддавало їм честь згiдно вiйськовому уставу. По закiнченнi церемонiї знамена знову поверталися до вiйськової церкви [230.-C.202].
Коли вiйськовий суддя Головатий прибув до чорноморцiв з монаршими дарами i грамотами, козаки, за давнiм звичаєм, вишикувались в два ряди вздовж дороги, яка вела до церкви. Бiля храму Божого було влаштовано помост, вкритий килимами. Лiворуч вiд нього стояла старшина, а праворуч - духовенство. Коли делегацiя наблизилась до козацьких лав, за наказом кошового отамана було зроблено три пострiли з гармати, пiсля чого вiйськова старшина пiшла назустрiч прибулим, несучи хлiб i сiль [202.-C.49-50]. Вiйськовий суддя, прийнявши їх, влаштував проходження вздовж лав чорноморцiв. В цей час козаки вели стрiлянину з гармат i рушниць. Пiсля урочистого вручення кошовому отаману монарших дарiв - грамот, хлiба, солi - останнi були внесенi прибулими офiцерами до церкви; перед ними йшло духовенство, а за ними - кошовий суддя, писар, старшина i рядовi козаки. Дари були поставленi перед iконами, пiсля чого розпочалася лiтургiя. Пiсля її закiнчення козаки, як пiдлеглi Росiйської iмперiї, здiйснили молебен за здоров'я iмператрицi. Було зроблено залп iз ста однiєї гармати, а також три залпи з рушниць. По закiнченнi цих урочистостей хлiб, сiль i грамоти були принесенi до хати кошового. Хлiб був роздiлений на кiлька частин: одну "для вiчного пам'ятствовання" поклали у вiйськовiй церквi, друга була вiдправлена козакам, якi служили на флотi, третя роздана чорноморцям, якi знаходились при Кошi, четверта ж поставлена на столi у кошового. З приводу отримання монарших дарункiв у хатi в кошового отамана влаштували обiд, на якому були присутнi представники старшини i духовенства. Iншi духовнi особи i старшина зiбрались у хатi вiйськового суддi. Пiд час тосту за здоров'я iмператорської сiм'ї було зроблено сто один пострiл. Чорноморцi пили за Сенат, Синод, росiйське вiйсько, кошового зi старшиною i за все вiйсько, за гостей i т.д. Пiд час кожного тосту козаки палили з рушниць. Для козакiв поблизу церкви були накритi столи, за якими вони "пили горiлку за здоров'я Всемилостивiйшої монархинi, палили з дрiбної зброї" [181.-C.31]. По закiнченнi обiда козаки розiйшлися по своїх житлах, де продовжили пити за здоров'я iмператрицi [181.-C.29-31].
Чорноморцi урочисто святкували днi святого Миколи i Преображенiя Господня, якi були храмовими святами Самарського i Києво-Межигiрського монастирiв. В цi днi, 9 травня i 6 серпня, до Миколаївської пустинi приходили для молитв i говiння козаки з найвiддаленiших куткiв земель, заселених Вiйськом. В цей же час до стiн монастиря, за звичаєм, приїздила i велика кiлькiсть ярмаркових торговцiв, якi, по закiнченнi молитв в обителi, вiдкривали ярмарок [230.-C.172].
Отже, у чорноморського козацтва збереглося багато традицiй проведення свят, присутнiх у запорожцiв перiоду Нової Сiчi. Серед них слiд вiдзначити використання пострiлiв з гармат i рушниць, проведення урочистостей поблизу та всерединi церковних споруд, проведення урочи-стого молебну з приводу свят, винiс з церкви вiйськових клейнодiв, в якому брали участь духовнi особи, звичай зустрiчати гостей вишикувавшимся вiйськом i урочисто зодягненим духовенством тощо.
Дослiдження церковного устрою i релiгiйностi задунайського, чорноморського козацтва, населення, яке залишилося на колишнiй територiї Запорозьких Вольностей дозволяє стверджувати, що у них збереглося багато рис свiтогляду i церковної органiзацiї, що iснували у запорожцiв в перiод Нової Сiчi.
Серед головних рис релiгiйностi представникiв усiх трьох груп з часiв Запорозьких Вольностей збереглись щедрiсть по вiдношенню до храмiв Божих i духовенства, вшанування iкон, прийняття обiтiв пiти пiд кiнець життя в монастир тощо. Проте, виникли i значнi розбiжностi в обрядовостi i вiруваннях задунайських, чорноморських козакiв i населення колишнiх запорозьких земель. Значною мiрою вони були обумовленi рiзними економiчними i полiтичними умовами життя. У перших двох груп, якi займалися вiйськовою справою, значною мiрою зберiгся культ зброї, її використання пiд час проведення релiгiйних обрядiв. Збереглося i вшанування культу Покрови як захисницi православного воїнства. У запорожцiв, якi залишились мешкати на колишнiй територiї Вольностей, цi риси збереглися в значно меншiй мiрi, що стало наслiдком вiдходу вiд воєнiзованого життя. Разом з тим, iснували деякi розбiжностi в релiгiйнiй свiдомостi задунайських i чорноморських козакiв.
Ще бiльшi розбiжностi, нiж в релiгiйностi, були в характерi церковної органiзацiї задунайського, чорноморського козацтва i Пiвдня України. Задунайцi, внаслiдок своєї вiдносної малочисельностi i перебування на турецькiй територiї, мали значно спрощену в порiвняннi з Запорозькими Вольностями церковну органiзацiю, хоча деякi її принципи - виборнiсть духовенства, першiсть Коша у вирiшеннi багатьох релiгiйних питань тощо - збереглися. Чорноморцi, маючи значно бiльшу, в порiвняннi з задунайським козацтвом, чисельнiсть населення, мали досить розвинену церковну систему, до якої входила велика кiлькiсть релiгiйних споруд. Разом з тим, на вiдмiну вiд попереднiх часiв, у чорноморцiв була влаштована жiноча обитель, в чому вiдбилося зростання жiночого населення козацьких земель. У чорноморцiв, як i у задунайцiв, збереглися виборнiсть духовенства, першiсть козацького керiвництва у вирiшеннi деяких духовних питань. Проте, вони були значно обмеженi в порiвняннi з часами Нової Сiчi. Що стосується колишньої територiї Запорозьких Вольностей, то на нiй церковний устрiй, що iснував при Новiй Сiчi, був практично повнiстю лiквiдований, що стало логiчним завершенням полiтики росiйського уряду по централiзацiї i унiфiкацiї управлiння всiма частинами iмперiї.
Пiдводячи пiдсумки третьої глави, можна зробити висновок, що у запорозьких козакiв на перiод Нової Сiчi склалося оригiнальне свiтосприймання, основане на поєднаннi елементiв українського, росiйського варiантiв розумiння православних вiрувань i обрядiв з поглядами, якi виникли в самому козацькому середовищi. Запорожцi, вiддаючи перевагу не суворому дотриманню православної обрядовостi, а щирiй вiрi в Бога, створили досить своєрiднi традицiї проведення християнських свят i обрядiв, виконання християнських обов'язкiв, ставлення до представникiв iнших нацiональностей, до духовних осiб, релiгiйних споруд, iкон тощо. Великою мiрою на характер релiгiйної свiдомостi запорожцiв вплинули їхнi умови життя. Часте перебування у вiйськових походах, майже постiйна загроза з боку сусiдiв викликали, мiж iншим, появу у козацтва особливого ставлення до зброї, яка використовувалась пiд час релiгiйних свят i виконання православних обов'язкiв; постiйна загроза смертi вплинула на зневажливе ставлення козакiв до грошей, на розвиток їхнiх релiгiйних почуттiв [270.-С.256]. Прагнення козакiв до автономiї по вiдношенню до Петербурга i Києва, в тому складi i в релiгiйних питаннях, призвело до пiдвищення ролi Коша в управлiннi справами Запорожжя. За таких умов запорозьке духовенство не мало реальної влади , крiм того, воно матерiально залежало вiд Вiйська. Значна частина духовних осiб, що служили при запорозьких церквах, в минулому входила до лав вiйськового товариства. Всi цi фактори вiдбилися на ставленнi запорозького козацтва до духовенства. З лiквiдацiєю Сiчi була знищена i церковна органiзацiя Запорозьких Вольностей. Проте, в релiгiйностi задунайських, чорноморських козакiв, населення колишнiх територiй Вольностей збереглося багато рис свiтосприймання запорозького козацтва. У задунайцiв i чорноморцiв збереглися, хоч i в дещо змiненому виглядi, i риси церковної органiзацiї Запорозьких Вольностей. Пояснення цьому слiд шукати, зокрема, в давностi i мiцностi запорозьких традицiй,якi складалися протягом столiть i не могли зникнути разом з лiквiдацiєю Запорозьких Вольностей, а також у подiбностi ряду умов iснування чорноморського, задунайського козацтва i запорожцiв перiоду Нової Сiчi.

На зміст

ВИСНОВКИ

В перiод Нової Сiчi склалися суперечливi умови для церковного будiвництва на Запорожжi. Факторами, що негативно впливали на цей процес, стали скорочення територiї Вольностей, випадки зменшення кiлькостi населення внаслiдок епiдемiй, стихiйних лих i ведення бойових дiй, особливостi свiтосприймання запорожцiв, що дозволяли задовольняти християнськi потреби, не звертаючись до послуг церковних споруд. З iншого боку, одним з результатiв полiтики росiйського уряду i Коша, спрямованої на колонiзацiю Пiвдня України, стала тенденцiя до зростання населення Вольностей Вiйська Запорозького, i, як наслiдок, збiльшення кiлькостi церков, каплиць i скитiв на цiй територiї. В зростаннi кiлькостi релiгiйних споруд на Запорожжi були зацiкавленi як Кiш, так i росiйська адмiнiстрацiя та духовна влада. Тому в перiод Нової Сiчi будiвництво храмiв Божих велося вiдносно швидкими темпами. На Запорожжi, де на момент заснування Пiдпiльненської Сiчi було близько 14 храмiв Божих, на середину 70-х рр. XVIII ст. церкви розташовувались не менше нiж у 35, а каплицi - 19 населених пунктах. Крiм того, на територiї Запорозьких Вольностей iснували 1 монастир, 2 скити i 1 молитовна iкона. Найбiльша кiлькiсть релiгiйних споруд була розташована в пiвнiчних районах Запорозьких Вольностей - Самарськiй, Орiльськiй i Протовчанськiй паланках, в пiвнiчнiй Іастинi Кодацької паланки. Це були найбiльш заселенi регiони Запорожжя. Така географiя розмiщення населення i, як наслiдок, релiгiйних споруд пояснювалися двома головними причинами: 1) сприятливими для життя i ведення господарства природними умовами; 2) вiддаленим розташуванням щодо татарських територiй. Втiм, без релiгiйних споруд залишалася велика кiлькiсть мiсцевостей Запорожжя, що, однак, в бiльшостi випадкiв не заважало їх населенню мати можливiсть задовольняти релiгiйнi потреби.
Для церковного будiвництва в перiод Нової Сiчi було характерним заснування козаками релiгiйних споруд за межами Запорозьких Вольностей. Значною мiрою це пояснюється полiтичною ситуацiєю, яка склалася в другiй половинi XVIII ст. на Пiвднi України. Козаки, не погоджуючись зi скороченням територiї Запорозьких Вольностей, вважали своєю значну частину земель, зайнятих Ново-Сербiєю, Слов'яносербiєю i донськими козаками. Тому багато запорожцiв не залишили цi землi i навiть заснували на них храми Божi.
Характер управлiння церковною органiзацiєю Запорожжя протягом 1734-1775 рр. дещо змiнювався. Якщо до переходу козакiв пiд протекцiю кримського хана Запорожжя в духовнiй справi безпосередньо пiдлягало лише Києво-Межигiрському ставропiгiйному монастирю, а через нього - московському патрiарху, то пiсля повернення запорожцiв у межi Росiйської iмперiї воно у вирiшеннi деяких релiгiйних питань стало залежати вiд київських архiєпископiв (митрополитiв). В компетенцiю останнiх вiдтепер входило надання дозволу на будiвництво i освячення церков на запорозьких землях, рукопокладення духовних осiб, покарання священикiв, якi завинили, видача паспортiв для проїзду на Запорожжя за милостинею, деякi iншi питання. Проте, запорожцi звернулися i до Межигiр'я, вiдновили давнi зв'язки i доручили братiї монастиря присилати ченцiв до деяких козацьких церков i Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря. Стосунки з Межигiр'ям були вiдновленi, з одного боку, з огляду на давню традицiю, а з iншого - з метою збереження автономiї Запорожжя в духовнiй сферi. Межигiрський монастир вiдновив свою роль "духовного центру" запорожцiв, до нього стали приходити козаки на богомiлля, послушання i постриг в Іенцi; монастир утримував шпиталь для старих i немiчних запорожцiв; до святої обителi направляли деяких винних у злочинах козакiв. Отже, духовне керiвництво Запорожжям формально здiйснювалося київськими архiєпископами (митрополитами) i Києво-Межигiрським монастирем, а через них - Святiйшим Синодом.
Київськi владики не мали змоги плiдно контролювати територiю Запорожжя, бо якщо в iнших регiонах Київської єпархiї були протопопiї та намiснi правлiння, якi i порядкували помiж духовенством, то на Запорозьких Вольностях тривалий час таких закладiв не було. Лише в 1760 р. на Запорожжi було утворене Старокодацьке духовне намiсне правлiння, яке стало своєрiдним посередником у взаєминах Коша i київських митрополитiв. Намiсне правлiння брало участь у процедурi надання дозволу на будiвництво церков, подавало до митрополита вiдомостi про аколiтiв, яких представляв Кiш для рукопокладення до запорозьких храмiв Божих, брало участь у розв'язаннi суперечок козакiв i духовних осiб, контролювало виконання запорозьким духовенством розпоряджень київських митрополитiв i Синода, звiтувало перед митрополитом про стан церкви i духовенства на Запорожжi.
В 1774 р. духовенство Запорожжя формально стало остаточно пiдлеглим київському владицi. Початок цьому поклало посвячення Володимира Сокальського в архiмандрити. З посвятою в цей сан отець Володимир залишився начальником запорозьких церков, але перейшов з пiдпорядкування Києво-Межигiрського ставропiгiйного монастиря пiд керiвництво Київської єпархiї.
Проте, нi київськi митрополити, нi Києво-Межигiрський монастир, нi Старокодацьке духовне намiсне правлiння в перiод Нової Сiчi не лише не стали фактичними керiвниками церковною справою на Запорожжi, але не мали змоги навiть плiдно контролювати її, не маючи докладних вiдомостей про релiгiйнi споруди i духовенство на територiї Запорозьких Вольностей. Такий стан справ значною мiрою пояснювався матерiальною зацiкавленiстю керiвництва цих установ у пiдтримцi дружнiх стосункiв iз запорозьким козацтвом. Так, серед прибуткiв Межигiрського монастиря майже половину складали надходження вiд запорожцiв. Київськi митрополити i Старокодацьке правлiння були зацiкавленi в подаяннях козакiв на церкви i монастирi єпархiї. Старокодацьке правлiння залежало вiд Коша i в справах призначення духовного намiсника i нагляду за покiрнiстю духовних осiб.
У перiод Нової Сiчi в керiвництвi релiгiйними справами Запорожжя брала участь не лише духовна, а i свiтська влада, а саме київськi генерал-губернатори, гетьман, Малоросiйська колегiя, Сенат, чий "авторитет" був пiдтриманий збройною силою, i тому Кiш не мав змоги позбутися їхнього контролю. Втiм, вони мали право вирiшувати лише досить обмежене коло питань, пов'язаних з духовним життям, тому не могли поставити пiд свiй повний контроль церковну справу на Запорозьких Вольностях.
Отже, провiдну роль у керiвництвi духовним життям Запорожжя протягом всього iснування Нової Сiчi продовжував вiдiгравати Кiш. Саме вiд нього значною мiрою залежало вирiшення питання про заснування релiгiйних споруд на Запорожжi, призначення i змiщення духовних осiб, заборона i дозвiл збирання милостинi на територiї Запорозьких Вольностей, судочинство над духовенством, контроль за дiяльнiстю Старокодацького духовного намiсного правлiння, начальника запорозьких церков, контроль за господарською дiяльнiстю запорозького духовенства тощо.
В значнiй залежностi вiд Коша знаходився i Самарський Пустинно-Миколаївський монастир, розташований на територiї Запорозьких Вольностей. Офiцiйними актами Коша регулювались права цiєї святої обителi на володiння майном i користування землею. Кошове керiвництво видало унiверсал, згiдно з яким в юрисдикцiї монастиря не повинно було бути бiльше нiж 50 дворiв. За розпорядженням Коша населення, яке мешкало на монастирськiй територiї понад цю кiлькiсть, повинно було пiдлягати юрисдикцiї керiвництва Самарської паланки. При цьому Кiш залишав за собою право користуватися працею селян, пiдлеглих монастирю, наклавши на святу обитель "хлiбну" i "пiдводну" повиннiсть на користь Вiйська. Крiм того, монастир був зобов'язаний щорiчно платити Кошу за своїх посполитих. Кiш втручався у вирiшення господарських питань, якi повинно було розв'язувати монастирське керiвництво, за наказом Коша монастир виконував ряд обов'язкiв, серед яких було утримання шпиталю для поранених i хворих козакiв, надання населенню Запорозьких Вольностей релiгiйних послуг, передача на користь Вiйська частини прибуткiв вiд користування землею, утримання полонених запорожцями ногайцiв i туркiв.
Характер церковного будiвництва, управлiння духовною справою i в цiлому церковного устрою Запорозьких Вольностей великою мiрою визначався релiгiйною свiдомiстю запорожцiв. Запорожжя традицiйно дотримувалось православ'я, тому значна частина вiрувань i обрядовостi козацтва спiвпадала з тими, що були поширенi в Росiї. Разом з тим, запорожцi, маючи тiснi зв'язки з Гетьманщиною, сприйняли звiдти велику кiлькiсть рис релiгiйностi, вiдмiнних вiд росiйських. Зокрема, козаки не надавали великого значення дотриманню всiх умовностей православної обрядовостi, не доходили у вшануваннi iкон до "iдолопоклонства", вважали, на вiдмiну вiд росiян, великими свята Покрови Пресвятої Богородицi i архiстратига Михаїла. Запорозьке духовенство досить вiльно тлумачило написане в релiгiйних книгах, прагнуло, щоб змiст проповiдей був зрозумiлий парафiянам. Втiм, специфiка складання козацтва, образ його життя, пов'язаний з постiйною загрозою смертi i частим веденням бойових дiй призвели до появи у запорожцiв рис релiгiйностi, вiдмiнних вiд тих, що були притаманнi населенню Гетьманщини. Значно вплинуло на формування особливостей релiгiйної свiдомостi козацтва i прагнення Коша до збереження автономiї Запорожжя в ставленнi до Києва i Петербурга. В результатi у запорожцiв склалися оригiнальнi традицiї проведення християнських свят i виконання релiгiйних обрядiв (пiд час яких зброя використовувалася так широко, що можна говорити про своєрiдний "культ зброї", що склався на Запорожжi), вшанування святих та iкон, ставлення до представникiв рiзних нацiональностей, релiгiй i конфесiй, до релiгiйних споруд i духовенства.
Приймаючи до своїх лав людей рiзної нацiональної приналежностi, вiйськове товариство вимагало вiд них сповiдання православ'я. Втiм, умова сповiдання православної вiри переселенцями до Запорожжя була досить формальною, бо не було потрiбним представляти нiяких документiв, що пiдтверджували б належнiсть до православ'я. Достатньо було словесної заяви. Запорожцi, прийнявши до своїх лав перехрещених представникiв iнших релiгiй i конфесiй, не чинили їм нiяких утискiв, i тi мали змогу отримати керiвнi посади у Вiйську.
Запорозьке козацтво було дуже щедрим по вiдношенню до релiгiйних споруд i духовенства. Причини цiєї особливостi характеру запорожцiв слiд шукати в легковажному ставленнi козакiв до грошей; бажаннi завдяки пожертвам замолити грiхи i отримати можливiсть здiйснювати їх в подальшому; любовi запорожцiв до "благолєпiя церковного", до прикрашання храмiв; прагненнi кошового керiвництва за допомогою подаянь зберегти свою провiдну роль в управлiннi духовним життям Запорожжя.
Церкви на Запорожжi, будучи мiсцем для задоволення християнських потреб, виконували цiлий ряд iнших функцiй. Вони служили пiдвищенню авторитету запорозької старшини, виступали в якостi мiсця, де козаки отримували словесне катування за скоєнi провини, в якому зберiгалися клейноди i деякi особистi речi запорожцiв, бiля якого Вiйсько проводило свої ради i зустрiчало поважних гостей тощо.
Запорожцi досить оригiнально ставилися до церковних споруд i до виконання правил поведiнки в храмах Божих. Жертвуючи великi кошти на церкви, козаки iнколи вважали за можливе вiльно поводити себе в Божих храмах, порушуючи загальноприйнятi норми.
Неординарним було i ставлення запорожцiв до представникiв духовенства. Значною мiрою воно було обумовлено, по-перше, тим, що бiльшiсть духовних осiб, якi служили при запорозьких церквах, в минулому були козаками, а по-друге, матерiальною залежнiстю духовенства вiд "ласки" вiйськового товариства.
Пiсля скасування Нової Сiчi не зникли риси релiгiйної свiдомостi козацтва, їхнього церковного устрою. Вони збереглися у задунайського, чорноморського козацтва, населення колишньої територiї Запорозьких Вольностей. Цi риси збереглися завдяки мiцнiй традицiї, що складалася протягом столiть, а також схожостi деяких умов iснування вищезгаданих груп з умовами часiв Нової Сiчi. В той же час збереглись саме тi риси релiгiйної свiдомостi i церковної органiзацiї запорожцiв, якi вiдповiдали вимогам життя задунайцiв, чорноморцiв i населення Пiвдня України.

На зміст

МАТЕРІАЛИ ТА БІБЛІОГРАФІЯ

1. Архів Санкт-Петербурзького філіалу Інституту російської iсторiї Російської Академії наук (Архів СпбФІРІ РАН). Ф. 200: Фонд Скальковського А.О., оп. 3, спр. 41.
2. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 93.
3. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 96.
4. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 98.
5. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 103.
6. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 104.
7. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 112.
8. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 114.
9. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 117.
10. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 118.
11. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 130.
12. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 132.
13. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 180.
14. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 182.
15. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 192.
16. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 193.
17. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 194.
18. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 201.
19. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 205.
20. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 206.
21. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 237.
22. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 240.
23. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 242.
24. Архів СпбФІРІ РАН. Ф. 200, оп. 3, спр. 339.
25. Державний архів Дніпропетровської області. Ф.106: Фонд Катеринославської духовної консисторії, оп. 1, спр. 1.
26. Російський державний історичний архів, м. Санкт-Петербург (РДІА, м. Санкт-Петербург). Ф. 796: Фонд канцелярії Синоду, оп. 25, спр. 85.
27. РДІА, м. Санкт-Петербург. Ф. 796, оп. 25, спр. 101.
28. РДІА, м. Санкт-Петербург. Ф. 796, оп. 25, спр. 224.
29. РДІА, м. Санкт-Петербург. Ф. 796, оп. 25, спр. 248.
30. РДІА, м. Санкт-Петербург. Ф. 796, оп. 25, спр. 341.
31. РДІА, м. Санкт-Петербург. Ф. 796, оп. 26, спр. 142.
32. РДІА, м. Санкт-Петербург. Ф. 796, оп. 26, спр. 158.
33. РДІА, м. Санкт-Петербург. Ф. 796, оп. 26, спр. 177.
34. РДІА, м. Санкт-Петербург. Ф. 796, оп. 26, спр. 402.
35. Центральна наукова бiблiотека ім. В.І.Вернадського Національної Академії наук України, м.Київ. Інститут рукописів (ЦНБ НАН України. Інститут рукописів). Ф. І, спр. 61632.
36. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. І, спр. 61702.
37. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф.ІІ: Фонд історичних матеріалів, спр. 84.
38. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. ІІ, спр. 92.
39. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. ІІ, спр. 94.
40. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. ІІ, спр. 99.
41. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. ІІ, спр. 2218.
42. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. ІІ, спр. 3592.
43. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. ІІ, спр. 6369.
44. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. ІІ, спр. 6989.
45. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. ІІ, спр. 6990.
46. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. ІІ, спр. 20872.
47. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. ІІ, спр. 22639.
48. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. ІІ, спр. 24156.
49. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. ІІ, спр. 27764.
50. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. ІІ, спр. 27787.
51. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. ІІ, спр. 27841.
52. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. V: Фонд Одеського товариства історії та старожитностей, спр. 764.
53. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. ІХ: Фонд фортеці св. Єлизавети, спр. 1695.
54. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. ХІІІ: Фонд архіву Синоду, спр. 6287.
55. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. 71: Фонд Ківлицького Є.О., спр. 1208.
56. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. 117: Колекція Мищенко, спр. 4.
57. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. 160: Фонд Київської духовної Академії, спр. 249.
58. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. 160, спр. 424.
59. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. 160, спр. 518.
60. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. 160, спр. 576.
61. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. 160, спр. 596.
62. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. 160, спр. 1070.
63. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. 160, спр. 580.
64. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. 160, спр. 1076.
65. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. 160, спр. 1080.
66. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. 160, спр. 1138.
67. ЦНБ НАН України. Інститут рукописів. Ф. 278: Фонд Татанушенко С., спр. 39.
68. Центральний державний iсторичний архiв України, м.Київ (ЦДІАК України). Ф. 229: Архів Коша Нової Запорозької Січі, оп. 1, спр. 3.
69. ЦДІАК України. Ф. 229, оп. 1, спр. 25.
70. ЦДІАК України. Ф. 229, оп. 1, спр. 42.
71. ЦДІАК України. Ф. 229, оп. 1, спр. 52.
72. ЦДІАК України. Ф. 229, оп. 1, спр. 112.
73. ЦДІАК України. Ф. 229, оп. 1, спр. 124.
74. ЦДІАК України. Ф. 229, оп. 1, спр. 142.
75. ЦДІАК України. Ф. 229, оп. 1, спр. 166.
76. ЦДІАК України. Ф. 229, оп. 1, спр. 177.
77. ЦДІАК України. Ф. 229, оп. 1, спр. 201.
78. ЦДІАК України. Ф. 229, оп. 1, спр. 206.
79. ЦДІАК України. Ф. 229, оп. 1, спр. 236.
80. ЦДІАК України. Ф. 229, оп. 1, спр. 321.
81. ЦДІАК України. Ф. 229, оп. 1, спр. 322.
82. ЦДІАК України. Ф. 229, оп. 1, спр. 340.
83. ЦДІАК України. Ф. 229, оп. 1, спр. 356.
84. Андриевский А.А. Материалы для истории Южнорусского края в XVIII столетии (1715-1774), извлеченные из старых дел киевского губернского архива.-Одесса: Изд. Императорского Одесского общества истории и древностей, 1886.-438 С.
85. Андриевский А.А. Межигорская старина // Исторические материалы из архива киевского губернского правления.-К., 1885.-Вып. 9.-С. 1-111.
86. Андриевский А.А. О землях Самарского монастыря, приписанного к Киево-Межигорскому монастырю // Исторические материалы из архива киевского губернского правления.-К., 1882.-Вып ІІ.-С. 65-73.
87. Архiв Коша Запорозького. Приватне листування Петра Калнишевського // Київська старовина.-1992.-N 3.-С. 11-21.
88. Беднов В.А. Материалы для истории церковного устройства на Запорожье (Из архива Екатеринославской духовной консистории) // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии.-Екатеринослав, 1908.-Вып. 4.-С. 31-129.
89. Драгоманов М. Малорусския народныя предания и рассказы.-К., 1876.-436 С.
90. Запорожье в конце ХVІІІ века (современная записка) // Архив исторических и практических сведений от и до России 18601861 г.-1862.-Книга 2.-С. 1-14.
91. Иванов П.А. Материалы для истории Запорожья в XVIII в.Одесса, 1897.-42 С.
92. Короленко П. Справка, извлеченная из дел Харьковского исторического архива по истории малороссийских козаков.-Харьков, 1905.-18 С.
93. Костомаров Н. Материалы для истории Колиивщины или резни 1768 г. // Киевская Старина.-1882.-N 8.-С. 297-321.
94. Левицкий О. Переписка с Запорожьем.-К., 1905.-27 С.
95. Листи Лебединського iгумена Фiлотея Контаровського (1765-1767 рр.) // Записки Українського наукового товариства.-К., 1911.-N 9.-Додаток.-С. 1-28.
96. Материалы для истории б. Запорожья // Киевская Старина.-1882.-N 8.-С. 322-339.
97. Материалы для истории Запорожья (1691-1790) // Записки Одесского общества истории и древностей.-1873.-Т.ХI.-С. 494-502.
98. Новицкий Я.П. Материалы для истории Запорожских козаков (Из Запорожского Сечевого архива за 1770 и 1771 гг.).-Екатеринослав: Тип. Губ. земства, 1909.-107 С.
99. Новицкий Я.П. Народная память о Запорожье: Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине 1875-1905.-Рига: Спридитис, 1990.-119 С.
100. Новицкий Я.П. С берегов Днепра // Сборник статей Екатеринославского научного общества изучения края.-Екатеринослав: Тип. Губ. земства, 1905.-С. 11-205.
101. Орловский П. Переписка отамана Петра Калнишевского с киевским митрополитом Арсением Могилянским // Киевская Старина.-1893.-N 7.-С. 139-142.
102. Полное собрание законов Российской империи.-Спб., 1830.-Т. IX.
103. Полное собрание законов Российской империи.-Спб., 1830.-Т. XII.
104. Полное собрание законов Российской империи.-Спб., 1830.-Т. XIII.
105. Полное собрание законов Российской империи.-Спб., 1830.-Т. XVI.
106. Похороны запорожца в 1772 году // Киевская Старина.1898.-N 2.-С. 43-47.
107. Сементовский Н. Старина малороссийская, запорожская и донская.-Спб., 1846.-64 С.
108. Скальковский А. Внутренние разпорядки // Киевская Старина.-1882.-N 12.-С. 527-537.
109. Терновский Н.Н. К истории запорожских козаков.-Екатеринослав: Тип. Губ. земства, 1904.-102 С.
110. Терновский Н. К истории Запорожского края // Вестник Екатеринославского земства.-1904.-N 25.-С. 5-7.
111. Устное повествование, бывшаго запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа.-Днепропетровск, 1991.-62 С.
112. Эварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яценко-Зеленского, монаха Полтавского монастыря, в 1750-1751 г.-Екатеринослав, 1915.-104 С.
113. Яворницький Д.I. До iсторiї Степової України.-Днiпропетровське: Друкарня пам'ятi "Перекопу", 1929.-536 С.
114. Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков.-Владимир, 1903.-Т. II.-2107 С.
115. Эварницкий Д.И. Сборник материалов для истории запорожских козаков.-Спб., 1888.-248 С.
116. А-в. Отрывочныя заметки о запорожской старине // Киевская Старина.-1884.-N 9.-С. 165-168.
117. А. В. Поселения запорожцев в Банате // Киевская Старина.-1882.-N 6.-С. 349-352.
118. Андрианов П. Славное низовое запорожское войско. Исторический очерк.-Одесса, 1910.-30 С.
119. Андриевский А.А. Запорожские выборы и порядки половины XVIII в. // Киевская Старина.-1883.-N 5.-С. 127-139.
120. Андриевский А.А. Комиссия 1749 г. для разбора разных претензий татар и запорожцев.-К., 1894.-23 С.
121. Андриевский А.А. По поводу возстановления Киево-Межигорского монастыря, несколько сведений к его истории // Киевская Старина.-1885.-N 9.-С. 178-183.
122. Антонович В. Коротка iсторiя Козаччини.-К.: Україна, 1991.-158 С.
123. Антонович В. Три національні типи народності // Твори. Повне видання.-К., 1932.-Т. 1.-С. 196-211.
124. Антонюк В. I в козакiв були екстрасенси // Я, ти, ми.-1991.-N 11.-С. 5.
125. Апанович О.М. В якого бога вiрила Сiч // Людина i свiт.-1990.-N 6.-С. 2-11.
126. Апанович О.М. Гетьмани України i кошовi отамани Запорозької Сiчi.-К.: Либiдь, 1993.-288 С.
127. Апанович О.М. Запорозька церква: автономнiсть i демократичнiсть // Урядовий кур'єр.-1993.-30 березня.-С. 8.
128. Апанович О.М. Запорiзьке вiйсько як складова частина росiйської армiї у другiй половинi XVIII ст. // Науковi записки iнституту iсторiї АН УРСР.-К., 1953.-Т. 5.-С. 109-136.
129. Апанович О. Не пропала їхня слава: Передумови і наслідки скасування Запорізької Січі // Вітчизна.-1990.-N 9.-С. 164-174.
130. Апанович О.М. Розповiдi про запорозьких козакiв.-К.: Днiпро, 1991.-334 С.
131. Аркас М. Iсторiя України-Русi.-Одеса: Маяк, 1994.-390 С.
132. Арсеній, архімандрит. Добрашевич Софроній, архімандрит Нової Сербії // Київська старовина.-1884.-N 10.-С. 276-304.
133. Беднов В.А. К истории бывших запорожских старшин и козаков.-Екатеринослав, 1915.-47 С.
134. Беднов В. Краткия сведения об архиве Самарскаго Пустынно-Николаевского монастыря // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии.-1908.-Вып. 4.-С. 338-356.
135. Беднов В. Преосвященный Феодосий, епископ Екатеринославский и Таганрогский, и его труды по истории Екатеринославщины // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии.-1910.Вып. 6.-С. 89-115.
136. Бiднов В. Сiчовий архимандрит Володимир Сокальський в народнiй пам'ятi та освiтленнi iсторичних джерел // Записки НТШ.-Львiв, 1927.-Т. СХLVII.-С. 81-102.
137. Бiднов В. "Устное повествование запорожца Н.Л.Коржа" та його походження i значення.-Прага, 1925.-28 С.
138. Богуш П. Ні в Бога, ні в чорта не вірив козак? // Південна зоря.-1991.-27 липня.-С. 4.
139. Богуш П. Церква на Запорожжі // Південна зоря.-1994.12 травня.-С. 3.
140. Бойко А.В. Запорозький зимiвник останньої чвертi XVIII столiття.-Запорiжжя, 1995.-54 С.
141. Бойко А.В., Лиман І.І. Південна Україна в міжнародних торговельних зв'язках другої половини ХVІІІ століття (огляд архівних джерел) // Международные отношения и государственные структуры в Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европе в ІV-ХVІІІ вв. Материалы научной конференции.-Запорожье, 1993.-С. 52-56.
142. Вишневский Д. Киевская академия в первой половине XVIII в.-К., 1909.-370 С.
143. Власовський I. Нарис iсторiї Української православної церкви.-Нью-Йорк, 1977.-Т. ІІ.-280 С.
144. Гавриил. Отрывок повествования о Новороссийском крае, из оригинальных источников почерпнутый.-Тверь: Тип. Губ. правления, 1857.-199 С.
145. Гавриил. Хроникально-историческое описание церквей епархии Херсонской и Таврической // Записки Одесского общества истории и древностей.-1848.-Т. II.-С. 140-210.
146. Гаденко А.П. Азовское козачье войско (1830-1865).-Кашира: Тип. Третьякова, 1912.-54 С.
147. Георги И.Г. Описание всех обитающих в Российском государстве народов.-Спб., 1799.-Ч. III.-492 С.
148. Герасименко Н.О. До iсторiї Межигiр'я // Український iсторичний журнал.-1990.-N 12.-С. 90-99.
149. Герасименко Н. У маєвi знамен. Києво-Межигiрський монастир i Запорозька Сiч // Лiтературна Україна.-1991.-16 травня.-С. 2-3.
150. Голобуцький В.О. Запорiзька Сiч в останнi часи свого iснування.-К.: Вид. АН УРСР, 1961.-415 С.
151. Голобуцкий В. Запорожское казачество.-К.: Политиздат УССР, 1957.-462 С.
152. Голобуцкий В.А. Черноморское казачество.-К.: Изд. АН УССР, 1956.-415 С.
153. Граевский Н.С. Киевский митрополит Тимофей Щербацкий.-К., 1912.-205 С.
154. Грушевський М.С. Духовна Україна. Збірка творів.-К.: Либiдь, 1994.-560 С.
155. Грушевський М. З iсторiї релiгiйної думки на Українi.-К.: Освiта, 1992.-192 С.
156. Данилишина Е.И., Обысова Е.С. Максимович-Амбодик.-М., 1976.-62 С.
157. Д.В. Киевский митрополит Рафаил Заборовский и его меры к исправлению духовенства // Киевская Старина.-1899.-N 3.-С. 397-423.
158. Дорошенко Д.I. Нарис iсторiї України.-Львiв: Свiт, 1991.-576 С.
159. Егоров А. Екатеринославское блукание (1777-1791).-Екатеринослав, 1887.-21 С.
160. Ефименко А.Я. История украинского народа.-Спб.: Изд. общ. Брокгауз-Ефрон, 1906.-391 С.
161. Ефименко П.С. Калнишевский, последний кошевой Запорожской Сечи // Русская Старина.-1875.-Т. XIV.-С. 405-420.
162. Загоровский Е. Взаимоотношения Запорожья и русской правительственной власти во времена Новой Сечи // Записки Одесского общества истории и древностей.-1913.-Т. ХХХI.-С. 55.
163. Загоровский Е.А. Очерки по истории Славянской Колонизации в Новороссии в XVIII веке. Сербския военныя поселения // Военно-Исторический Вестник.-К., 1912.-N 1.-С. 87-99.
164. Зарульский С. Описание о Малой России и Украине // Чтения Общества истории и древностей при Московском университете.-М., 1848.-N 8.-Отд. IV.-С. 1-28.
165. З української старовини. Альбом.-К.: Мистецтво, 1991.-316 С.
166. Иванов П. К истории запорожских козаков после уничтожения Сечи // Записки Одесского общества истории и древностей.-1904.- Т. XXV.-С. 20-40.
167. Иванов П. Переселение запорожцев на Тамань // Киевская Старина.-1891.-N 7.-С. 133-141.
168. Іларіон, митрополит. Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647-1657.-Вінніпег, 1956.-180 С.
169. Іларіон, митрополит. Українська церква за час Руїни.Вінніпег, 1956.-402 С.
170. Iларiон, митрополит. Українська церква. Нариси iсторiї української православної церкви.-Вiннiпег, 1982.-366 С.
171. Иловайский Д. История России.-М., 1899.-Т. IV.-Вып. II.-391 С.
172. Iсторiя християнської церкви на Українi.-К.: Наукова думка, 1992.-102 С.
173. Карташев А.В. Очерки по истории русской церкви.-М.: Наука, 1991.-Т. ІІ.-571 С.
174. Качалов Н. Архив исторических и практических сведений, относящихся до России.-Спб., 1861.-Кн. 6.-315 С.
175. Кащенко А. Оповiдання про славне Вiйсько Запорозьке низове.-Днiпропетровсь Сiч, 1991.-494 С.
176. Кириченко М. Соцiяльно-полiтичний устрiй Запорiжжя (XVIII сторiччя).-Харкiв: Пролетар, 1931.-177 С.
177. Кiндрась К. Як запорожцi новий рiк зустрiчали // Радянська Україна.-1991.-1 січня.-С. 14.
178. Комарь М. Про запорожськi вольностi.-Одеса: Просвiта, 1907.-40 С.
179. Кондратович Ф. Задунайская Сечь.-К.: Изд. ред. ж. "Киевская Старина", 1883.-117 С.
180. Короленко П. Азовцы.-К., 1891.-45 С.
181. Короленко П. Черноморские козаки. Исторический очерк.-К., 1877.-213 С.
182. Костомаров Н.И. О казаках // Русская Старина.-1878.-Т. XXI.-С. 385-402.
183. Кравченко А. Козацька наречена // Запорожцi. До iсторiї козацької культури.-К.: Мистецтво, 1993.-С. 214-231.
184. Кравченко I. Свiт запорозький та його цiнностi // Запорожцi. До iсторiї козацької культури.-К.: Мистецтво, 1993.-С. 5-29.
185. Крижанiвський О.П., Плохiй С.М. Iсторiя церкви та релiгiйної думки в Українi.-К.: Либiдь, 1994.-Т. 3.-335 С.
186. Кулиняк Д. Соловецький в'язень. Останнiй кошовий Сiчi Запорiзької.-К.: Рад. письменник, 1991.-71 С.
187. Кулиш П. Казаки по отношению к государству и обществу // Русский Архив.-1877.-Тетрадь 3,6.-С. 352-368, 113-135.
188. Культура i побут населення України.-К.: Либiдь, 1993.288 С.
189. Л.А. Ещё сведения о "диком попе" // Киевская Старина.-1887.-N 11.-С. 577-580.
190. Лазаревский А.М. Запорожье в конце XVIII в. // Киевская Старина.-1889.-N 12.-С. 628-637.
191. Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський // Україна.-1991.-N 24, 25.-С. 27-33, 25-29.
192. Левицький О. Церковна справа на Запорожжi у XVIII в. // Записки Українського наукового товариства в Київі.-1912.-Т. Х.С. 49-75.
193. Лиман І.І. Церква в духовному світі запорозького козацтва.-Запоріжжя: РА Тандем-У, 1997.-61 С.
194. Лиман І.І. Церковне будівництво на Запорозьких Вольностях // Проблеми історіографії та джерелознавства історії запорізького козацтва. Матеріали наукових читань Д.І.Яворницького.-Запоріжжя, 1993.-С. 72-75.
195. Личков Л. О посылке межигорских монахов в Сечь в 1770 г. // Киевская Старина.-1901.-N 1.-С. 6.
196. Лотоцький О. Українські джерела церковного права.-Варшава, 1931.-318 С.
197. Л.П. Акт "побратимства" в церковной метрике // Киевская Старина.-1887.-N 10.-С. 383-384.
198. Ляликов Д.Ч. Путевые заметки в проезде некоторых уездов Херсонской и Екатеринославской губерний // Записки Одесского общества истории и древностей.-1850.-Т. ІІ.-Отд. ІІ.-С. 832-833.
199. Макаров А. Козацтво i Бароко: Спроба культурологiчної публiцистики // Дзвiн.-1991.-N 5.-С. 130-138.
200. Макаров А. Лицарi Бароко // Запорожцi. До iсторiї козацької культури.-К.: Мистецтво, 1993.-С. 297-324.
201. Максимович М. Сказание о Межигорском монастыре // Собрание сочинений.-1877.-Т. II.-С. 255-285.
202. Мандрика М. Останнi часи Сiчi Запорозької i початок козацького вiйська чорноморського.-Катеринодар, 1919.-64 С.
203. Марковин Н. Очерк истории Запорожского казачества.Спб., 1878.-78 С.
204. Мацеевич Л. Нечто о диком попе // Киевская Старина.1886.-N 4.-С. 821-826.
205. Микитась В. Ваганти та мандрiвнi дяки // Київська старовина.-1992.-N 5.-С. 99-108.
206. Микитюк Б. Християнські і позахристиянські елементи в українських народних звичаях // Релігія в житті українського народу.- Мюнхен-Рим-Париж, 1966.-С. 93-129.
207. Миллер Г.Ф. Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах.-М.: Университ. типография, 1846.-96 С.
208. Мирошниченко В. Євреї на Сiчi // Запорiзька Сiч.1993.-6 лютого.-С. 2.
209. Мицик Ю.А. Iсторiя українського козацтва: актуальнi проблеми дослiджень // Київська старовина.-1992.-N 3.-С. 2-6.
210. Мицик Ю.А., Мосьпан Н.В., Плохій С.М. Місто на Самарі.-Дніпропетровськ: Вид. ДДУ, 1994.-64 С.
211. Молчановский Н.В. Пререкания ведомств по поводу Запорожья в 1751 г. // Киевская Старина.-1898.-N 1.-Отд. ІІ.-С. 4-7.
212. Мышецкий С. История о козаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся.-М.: Университ. типография, 1847.-43 С.
213. Надхин Г.П. Память о Запорожье и о последних днях Запорожской Сечи.-М., 1877.-69 С.
214. Надхин Г.П. Церковные памятники Запорожья.- б. м. и г.31 С.
215. Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Сiч у захiдноєвропейських лiтературних пам'ятках).-К.: Днiпро, 1992.-496 С.
216. Никольский Н. Раскол и сектантство в XVIII веке // Три века. Исторический сборник.-М.: Тип. И.Д.Сытина, 1913.-Т. V.-С. 19-36.
217. Нудьга Г. Республiка козакiв (СередньовiІна Європа про Сiч та козакiв).-Львiв, 1991.-118 С.
218. Огіенко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу.-К.: Довiра, 1992.-141 С.
219. Оранский К. Новомосковский Свято-Троицкий собор // Записки Одесского общества истории и древностей.-1850.-Т. II.-Отд. ІІ-ІІІ.-С. 829-832.
220. Орловский П. Киево-Межигорский ставропигиальный монастырь в 1774 г. во время учреждения архимандрии в Запорожской Сечи // Киевские Епархиальные ведомости.-1895.-N 18.-С. 840-855.
221. Остапенко Г., Остапенко М. Церковь и запорожское казачество // Запорiзька Сiч.-1991.-12 січня.-С.2.
222. Падалка Л. О старинном Покровском храме козацкой поры и его строителе.-Полтава, 1908.-58 С.
223. Панич I. Святий Микола // Київ.-1991.-N 9.-С. 167.
224. Плохiй С. Покрова Богородиця в Українi // Пам'ятки України.-1991.-N 5.-С. 32-39.
225. Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина.-Мюнхен, 1965.-Т. 1.-185 С.
226. Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ.-Мюнхен, 1964.-57 С.
227. Полонська-Василенко Н. Історія України.-К.: Либiдь, 1995.-Т. 2.-606 С.
228. Полонська-Василенко Н. Майно запорізької старшини як джерело для соціяльно-економічного дослідження історії Запоріжжя // Нариси з соціяльно-економічної історії України. Працi комiсiї з соцiяльно-економiчної iсторiї України.-К., 1932.-Т. 1.-С.43-206.
229. Полонська-Василенко Н. Українська православна церква після Переяславської угоди // Релігія в житті українського народу.- Мюнхен-Рим-Париж, 1966.-С. 149-156.
230. Попка И. Черноморские козаки в их гражданском и военном быту.-Спб.: Тип. П.Кулиша, 1858.-251 С.
231. Р-в А. Небесные архистратиги во образе запорожцев // Киевская Старина.-1887.-N 10.-С. 587-588.
232. Ригельман А. Летописное повествование о Малой России, ея народе и казаках вообще.-М.: Императорское общество истории и древностей российских, 1847.-Ч. IV.-101 С.
233. Роп'яник О. Як запорожцi старшину обирали // Україна.-1969.-N 6.-С. 24.
234. Русское православие: вехи истории.-М.: Политиздат, 1989.-719 С.
235. Скальковский А.А. Дунайцы // Киевская Старина.-1885.-N 1.-С. 117-132.
236. Скальковский А. Еврейский плен в Запорожьи 1770-1772 гг. // Киевская Старина.-1884.-N 1.-С. 159-165.
237. Скальковський А.О. Iсторiя Нової Сiчi, або останнього Коша Запорозького.-Днiпропетровськ: Сiч, 1994.-678 С.
238. Скальковский А. Как судили и рядили в Сечи Запорожской // Киевская Старина.-1886.-N 3.-С. 604-621.
239. Скальковский А. Опыт статистического описания Новороссийского края.-Одесса: Тип. Л.Нитче, 1850.-Ч. I.-366 С.
240. Скальковский А. Порубежные любезности // Киевская Старина.-1882.-N 10.-С. 159-166.
241. Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края.-Одесса, 1836.-Ч. I.-256 С.
242. Скуратiвський В. Любив на Семена мед-пиво пити // Культура i життя.-1991.-14 вересня.-С. 8.
243. Смородинов К. "Дикий піп" // Присамарська нива.-1991.-19 лютого.-С. 2.
244. Соловьёв С. История России с древнейших времен.-М., 1887.-Т. ХХ.-142 С.
245. Спачинский Н. Киевский митрополит Арсений Могилянский и состояние Киевской митрополии в его правление (1757-1770 г.).-К., 1907.-112 С.
246. Супруненко П. "Лицарi православ'я" чи "єретичi сини"? // Людина i свiт.-1966.-N 10.-С. 56-57.
247. Твердохлебов А.В. Эпизод из предсмертной борьбы Запорожья за целость своих владений // Киевская Старина.-1886.-N 12.-С. 749-756.
248. Терновский Ф.А. Очерки по истории Киевской епархии в XVIII столетии, на основании документов синодального архива.-К., 1879.-191 С.
249. Трегубова С. Религиозный быт русских и состояние духовенства в XVIII в. по мемуарам иностранцев.-К., 1884.-194 С.
250. Феодосий (Макарьевский). Исторический обзор православной христианской церкви в пределах нынешней Екатеринославской епархии до времени формального открытия ея.-Екатеринослав,1876.-398 С.
251. Феодосий (Макарьевский). Краткия сведения о местно-чтимой иконе Божией Матери, находящейся в Самарском Пустынно-Николаевском монастыре Екатеринославской епархии // Екатеринославские Епархиальные Ведомости: часть неофициальная.-1872.- С. 288-296, 303-311, 319-327.
252. Феодосий (Макарьевский). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшаго XVIII столетия.-Екатеринослав: Тип. Чаусского, 1880.-Вып. I.- 572 С.
253. Феодосий (Макарьевский). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшаго XVIII столетия.-Екатеринослав: Тип. Чаусского, 1880.-Вып. II.-373 С.
254. Феодосий (Макарьевский). Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь.-Екатеринослав, 1873.-141 С.
255. Флоровский А.В. Депутаты Войска Запорожского в Законодательной комиссии 1767 г. // Записки Одесского общества истории и древностей.-1912.-Т. ХХХ.-С. 327-377.
256. Чайковський А. Запорiзька Сiч.-Тернопiль: Чумацький шлях, 1991.-36 С.
257. Шаповал І. Запорожці на іконостасі // Знання та праця.-1968.-N 12.-С. 18-19.
258. Шевченко Ф.П. Армяне в украинском казачьем войске XVII-XVIII ст. // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов: сборник материалов второй украино-армянской сессии.-К., 1965.-С. 93-100.
259. Шевченко Ф.П. Грузины в Войске Запорожском // Тезисы докладов объединённой научной сессии.-Тбилиси, 1967.-С. 6-18.
260. Шевченко Ф.П. Серби i болгари в українському козачому вiйську XVII-XVIII ст. // Питання iсторiї та культури слов'ян.-К., 1963.-Ч. 1.-С. 67-86.
261. Шиманов А. Передсмертна поземельна боротьба Запорожжя // Запорожцi. До iсторiї козацької культури.-К.: Мистецтво, 1993.-С. 96-119.
262. Щербак В. Козацтво i православ'я // Київська старовина.-1993.-N 5.-С. 71-76.
263. Эйнгорн В. Очерки к истории Малороссии в XVII в. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича.-М.: Университ. типография, 1899.-1067 С.
264. Эварницкий Д.И. Вольности запорожских козаков. Историко-топографический очерк с приложением трёх карт.-Спб., 1890.-384 С.
265. Эварницкий Д.И. Вольности запорожских козаков.-Спб.: Тип. П.М.Бабкина, 1898.-405 С.
266. Эварницкий Д.И. Дикий монах // Екатеринославские губернские ведомости.-1888.-N 41.-С. 3-4.
267. Яворницький Д.I. Днiпровi пороги.-Днiпропетровськ: Промiнь, 1989.-142 С.
268. Эварницкий Д.И. Запорожцы в поэзии Т.Г.Шевченко.-Екатеринослав, 1912.-58 С.
269. Эварницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа.-Спб., 1888.-Ч. II.-257 С.
270. Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв.-К.: Наукова думка, 1990.-Т. 1.-592 С.
271. Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв.-К.: Наукова думка, 1993.-Т. 3.-557 С.
272. Эварницкий Д.И. Очерки из истории Запорожских козаков и Новороссийского края.-Спб., 1889.-196 С.
273. Эварницкий Д.И. Планы части реки Днепра 1779 и 1780 гг.-Екатеринослав, 1905.-10 С.
274. Эварницкий Д.И. По следам запорожцев.-Спб., 1898.-324 С.
275. Яворницкий Д.И. Топографический очерк Запорожья.-М., 1877.-76 С.
276. Эварницкий Д.И. Церковные памятники Запорожья // Исторический вестник.-М., 1893.-Т. 52.-С. 770-782.
277. Яковлев В.А. Преосвященный Феодосий (Макаревский), еп. Екатеринославский // Записки Одесского общества истории и древностей.-1886.-Т. XIV.-С. 813-814.

На зміст

Додатки

Релiгiйнi споруди на Запорозьких Вольностях

На зміст