використання матеріалів дозволено тількі за посиланням на ресурс cossackdom.com
  

2. Джерела з релігійної історії регіону

Принципово важливою умовою створення повноцінного історичного дослідження є використання репрезентативної джерельної бази, яка, за формулюванням В. Брехуненка, по-перше, відображає основні інформативні властивості масиву джерел із проблематики, а, по-друге, за інформативним потенціалом відкриває можливості для повнокровного відтворення відповідного фрагмента минулого[1]. При тому, що до первісної джерельної бази дослідження відносяться писемні, речові, етнографічні, лінгвістичні джерела, ключовою структурною складовою тут виступають саме джерела першого із зазначених типів. Така теза не означає ігнорування речових, етнографічних і лінгвістичних джерел, хоча вони і використовуються нами переважно опосередковано, шляхом опрацювання робіт архітекторів, археологів, мистецтвознавців, етнографів і філологів. Інформативні можливості саме писемних джерел у видовому різноманітті останніх — законодавчих, актових, справочинних, описово-статистичних, наративних, картографічних — дозволяють вирішити завдання, які поставлені перед нашим дослідженням.

Для наближення реальної джерельної бази до потенційної є необхідність залучення якомога ширшої сукупності писемних джерел, що, у свою чергу, потребує проведення суцільної евристики в установах, де існує гіпотетична можливість збереження відповідних матеріалів. Така потреба, зі свого боку, викликана тим, що особливості руху фондоутворення, історичні події останньої чверті XVIII – ХХ ст. значною мірою обумовили розпорошеність документів, які мають відношення до православної церкви на півдні України 1775 – 1861 рр.

Тож, з метою виявлення таких матеріалів, була проведена евристична робота в зібраннях архівів, історичних і краєзнавчих музеїв, бібліотек Автономної Республіки Крим, обласних, районних центрів Південної України і деяких прилеглих регіонів, міста Севастополя, центральних архівах та бібліотеках України, Російської Федерації, Польщі.

Значний відсоток одиниць зберігання становлять документи фондів консисторії та духовних правлінь. Вони є джерелом інформації стосовно фактично всіх сфер діяльності відповідних органів єпархіальної влади, частково — функціонування місцевого духовенства і релігійного життя парафіян. У той же час, через свою фрагментарність документи жодного окремого зібрання не дають достатньо можливостей для реконструкції відповідних аспектів церковного життя.

Різноманітними є писемні документи, які зберігаються в одному з колишніх єпархіальних центрів Південної України — Сімферополі. Державний архів при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим (ДААРК) включає фонд „Таврійська духовна консисторія” (Ф. 118), 935 з 6670 справ якого стосуються періоду до 1862 р., фонд „Феодосійська духовна консисторія” (Ф. 343), який складають 127 справ Феодосійської та Маріупольської вікарної єпархії за 1787 – 1800 рр. Більш низький щабель вертикалі єпархіального управління представлений фондом „Перекопське духовне правління” (Ф. 134), який включає 103 документи 1799 – 1832 рр., і фондом „Сімферопольське духовне правління” (Ф. 135), що містить 46 одиниць зберігання за 1793 – 1857 рр.

Два фонди зберігають документацію, яка відклалась у результаті діяльності південноукраїнських благочинних. Йдеться про Ф. 606 („Благочинний церков Керч – Єнікальського округу”), 21 з 199 справ якого стосуються періоду до 1862 р, і Ф. 765 („Благочинний церков Євпаторійського округу”), у якому лише 2 справи стосуються періоду, який нас цікавить.

Сім фондів зберігають нечисленні документи соборів, які діяли на території Кримського півострова[2]. Ще десять фондів сформовані з документів парафіяльних церков Криму[3].

Участь світських установ у вирішенні духовних питань досить представницько відбита в матеріалах фонду „Таврійське губернське правління” (Ф. 27). Окремі документи, які мають відношення до церковного життя, виявлені у фондах „Канцелярія Таврійського губернатора” (Ф. 26), „Канцелярія Феодосійського градоначальника” (Ф. 45); „Таврійське губернське дворянське депутатське зібрання” (Ф. 49), „Старо-Кримська міська ратуша” (Ф. 67), „Дирекція народних училищ Таврійської губернії” (Ф. 100), „Карасубазарська міська дума” (Ф. 169), „Сімферопольська міська дума” (Ф. 183), „Бахчисарайська міська дума” (Ф. 489), „Попов В.С.” (Ф. 535); „Таврійське обласне правління” (Ф. 799), „Катеринославський і Таврійський генерал-губернатор” (Ф. 801).

Одними із найбільш представницьких і за чисельністю документів, і за тематичним різноманіттям серед фондів обласних архівів є фонди Державного архіву Одеської області (ДАОО). Тут зберігається найбільша частина вцілілих паперів південноукраїнських духовних консисторій. За описом 1 Ф. 37 („Херсонська духовна консисторія”) в наявності є 675 справ, які стосуються періоду до 1862 р., описом 1 а — 127, 2 а — 349, 3 — 953, 3 а — 107, 4 — 174, 5 — 28, 6 — 23, 7 — 1, 8 — 11, 9 — 1, 10 — 2, 15 — 44, описом 17 — 1 справа. При цьому вражаючими є втрати документів цього фонду: звірка 1996 – 1997 рр. виявила, зокрема, відсутність 1225 з 1900 справ, які відносяться до періоду до 1862 р. і внесені до опису 1, 708 з 835 справ опису 1 а, 431 з 1384 справ опису 3.

Розташування в Одесі, крім установ єпархіальної влади, керівних установ Новоросійського і Бессарабського генерал-губернаторства, визначення міста як центру навчального округу зумовили відкладення в місцевому архіві чисельних фондів відповідних управлінських структур. Залежно від компетенції тієї чи іншої установи в її фонди поступили відповідні матеріали, які мають відношення до церковної історії краю. Так, Ф. 1 („Управління Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора”) містить справи стосовно взаємодії православного духовенства і керівництва генерал-губернаторства в питаннях влаштування храмів, поводження з духоборами, молоканами, старообрядцями, мусульманами, організації хресної ходи тощо. Документи про влаштування хресної ходи виявлені і в Ф. 457 („Канцелярія Одеського військового губернатора”). У Ф. 44 („Рішельєвський ліцей”) зберігаються справи, які стосуються діяльності храму і священнослужителів навчального закладу, участі законовчителів у діяльності світських освітніх установ. Про вирішення справ, пов’язаних із церковним життям на міському рівні, містять інформацію справочинні документи Ф. 2 („Канцелярія Одеського градоначальника”), Ф. 4 („Одеська міська дума”), Ф. 17 („Одеський міський магістрат”). Відповідні матеріали стосовно військових поселень увійшли до Ф. 7 („Управління головного начальника південних поселень”). Деякі кількісні дані стосовно церков і духовенства знаходяться в документах фондів „Головний статистичний комітет Новоросійського краю” (Ф. 3) і „Одеський міський статистичний комітет” (Ф. 274).

Документи про зведення храмів відклались у фонді Одеського будівельного комітету (Ф. 59), про діяльність Одеської філії Російського Біблійного товариства — у фонді цієї філії (Ф. 272), про церкву тюремного замку й участь священиків у задоволенні духовних потреб в’язнів — у фонді Одеського тюремного комітету (Ф. 361).

Службове листування архієпископа Інокентія (Борисова) знаходиться в особистому фонді цього архієрея (Ф. 167). У сімейному фонді „Стурдза–Гагаріни” (Ф. 141) зберігаються матеріали, які мають відношення до життя та діяльності письменника-богослова і благодійника О. Стурдзи та меценатки Р. Едлінг.

Значно гіршою є збереженість документів з церковної історії в архіві ще одного колишнього південноукраїнського єпархіального центру. Фонд Державного архіву Дніпропетровської області (ДАДО) „Катеринославська духовна консисторія” (Ф. 106) містить лише 299 справ, які стосуються останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст., причому 289 з них відносяться до 1770-х – 1790-х рр. Про процеси, які відбувались в останній чверті XVIII ст. на території південноукраїнської єпархії, хоча і переважно за межами майбутніх Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній, дають уявлення документи фонду „Катерининське духовне правління” (Ф. 104). Ф. 193 містить колекцію метричних книг церков Катеринославської губернії, причому 51 одиниця зберігання тут відноситься до періоду до 1862 р. 4 справи з господарською документацією за 1838 – 1861 рр. знаходяться у фонді „Катеринославський кафедральний Преображенський собор” (Ф. 823). Розпорошені документи, які містять інформацію з тематики нашого дослідження, виявлені у Ф. 375 („Катеринославський верхній земський суд”), Ф. 648 („Катеринославська межова контора”), Ф. 741 („Катеринославська казенна суконна фабрика”).

Таким чином, на сьогодні в ДАДО зберігається лише невеликий відсоток тих матеріалів, які знаходились у розпорядженні катеринославських дослідників ХІХ – початку ХХ ст. Багато тисяч справ з церковної історії були втрачені під час нацистської окупації Дніпропетровська. Перелік фондів, у які входили, між іншим, церковні матеріали, і які загинули під час війни, зараз зашифрований „Ф. р. – 1684. Катеринославська Губернська Архівна Комісія. Оп. 2”. Маємо номери та назви фондів, крайні дати документів, які в них зберігались, кількість аркушів в описах, кількість справ у кожному фонді. Не маємо головного — самих матеріалів. А ознайомлення з самим описом дає підстави стверджувати, що ці матеріали були багатими[4]. Крім того, що зберігались десятки фондів церков повітів Катеринославської губернії, фонди цілої низки духовних правлінь, до війни архів ще зберігав близько 13 тисяч справ лише у фондах Катеринославської духовної консисторії (не враховуючи фонд із діловодним номером 106 (IV) з крайніми датами 1896 – 1918 рр., в якому знаходилось ще 4903 справи). Велику цінність становили фонд Самарського монастиря, в якому налічувалась 1741 справа, фонд Катеринославської духовної семінарії, фонд Слов’янської та Херсонської єпархії.

Деяку специфіку мають матеріали Державного архіву Херсонської області (ДАХО). У колишньому губернському місті, в ім’я якого свого часу було названо єпархію (хоча сама архієрейська кафедра там і не знаходилась), зараз зберігається невелика частина колись цілісного фонду Херсонської духовної консисторії (Ф. 198), яка налічує 87 справ 1782 – 1861 рр. У ДАХО знаходиться фонд лише одного духовного правління (Ф. 207 — „Херсонське духовне правління”), але саме він є найбільш репрезентативним серед фондів подібних установ як за кількістю справ, так і за періодом, який вони охоплюють: у наявності є 2119 справ за 1782 – 1860 рр. Цінні матеріали стосовно відмежування підцерковної землі знаходяться у фонді „Херсонська (Новоросійська) губернська креслярня” (Ф. 14). Документація парафіяльних храмів зберігається у зведених архівних фондах „Церкви м. Херсона і Херсонського повіту” (Ф. 137), „Церкви Дніпровського повіту Таврійської губернії” (Ф. 259), „Церкви Мелітопольського повіту Таврійської губернії” (Ф. 316). Документи окремих храмів знаходяться у фондах 111, 169, 220, 262, 269[5]. Переважною частиною справ фондів храмів є метричні книги.

Переважання метричних книг серед документів фондів храмів має місце і в Державному архіві Миколаївської області (ДАМО). Зокрема метрики складають 68 з 74 справ 1795 – 1861 рр. фонду „Церкви Єлизаветградського (Бобринецького) повіту Херсонської губернії” (Ф. 475), 35 з 41 справи 1790 – 1861 рр. фонду „Церкви Одеського повіту Херсонської губернії” (Ф. 185), 162 з 208 справ 1795 – 1861 рр. фонду „Церкви Херсонського повіту Херсонської губернії” (Ф. 410) (21 справа цього фонду являє собою свідоцтва, видані парафіянам на право одружитися). Ще 16 метрик періоду, який нас цікавить, зберігається в Ф. 484 („Колекція метричних книг закладів релігійних культів, що існували на території Миколаївської області”). Метричними ж книгами представлені фонди храмів с. Сергіївка (Ф. 429)[6] і Катеринівка (Ф. 478)[7].

Цінні матеріали з історії військового духовенства містять фонди Миколаївського адміралтейського собору[8] (щоправда, з 252 справ опису, що відносяться до періоду до 1862 р., 89 справ відсутні) і Очаківського військового собору[9].

Низка документів, які відповідають специфіці взаємодії відповідних установ з духовним відомством, виявлена у фондах Миколаївської міської думи (Ф. 222), Канцелярії Миколаївського військового губернатора (Ф. 230), Миколаївської міської поліції (Ф. 231), Миколаївського міського статистичного комітету (Ф. 239), Канцелярії будівництва міста Миколаєва (Ф. 243), Управління Чорноморських адміралтейських поселень (Ф. 246), Очаківської міської ратуші (Ф. 279), Херсонської губернської межової канцелярії (Ф. 335). Деякі матеріали з історії церковного будівництва на Миколаївщині увійшли до фонду „Редколегія тому „Історії міст і сіл УРСР. Миколаївська область” (Ф. р. – 2878). Вони являють собою переважно виписки з документів, що зберігаються в архівах і бібліотеках Києва і Москви.

План землі, що в 1844 р. належала Херсонському архієрейському будинку, плани декількох церковних ділянок містяться у фонді „Колекція карт і креслень” (Ф. р. – 2778).

Абсолютну більшість документів з церковної історії, які зберігаються в Державному архіві Запорізької області (ДАЗО), складають метричні книги[10]. Тут метрики кожного храму становлять окремий фонд[11]. Крім того, метричні книги увійшли до Ф. 246 — „Херсонська духовна консисторія”. Перелік документів, які стосувались, між іншим, і релігійного життя міста Олександрівська першої половини ХІХ ст. та розглядались місцевою ратушею, виявлений у Ф. 1[12].

Серед матеріалів Державного архіву Донецької області (ДАДонО) найбільший інтерес становлять документи фонду „Благочинний 3 округу церков Бахмутського повіту м. Юзівки” (Ф. ф. 69), 191 справа якого обіймає період 1784 – 1861 рр.; фондів „Маріупольське духовне правління Новоросійської духовної консисторії” (Ф. ф 132), „Інспектор Маріупольських духовних училищ” (Ф. ф 163), „Соборна Харлампіївська церква” (Ф. ф. 215).

Щодо історії Слов’янської та Херсонської (Катеринославської і Херсонеса-Таврійського) єпархії чимало документів свого часу знаходились у Полтаві. Втім, абсолютна більшість тих із них, що вціліли до початку 1940-х рр., була знищена під час німецької окупації міста, яке в останній чверті XVIII ст. було центром єпархії. Тож, на сьогодні у фондах „Полтавська духовна консисторія” (Ф. 706) і „Пирятинське духовне правління” (Ф. 801) Державного архіву Полтавської області (ДАПО) зберігаються лише поодинокі розпорядження 1775 – 1776 рр. Переяславських архієреїв, під владою яких знаходилась частина Півдня до облаштування кафедри в Полтаві, копії законодавчих документів, які розсилались до кожної єпархії, документи, які відклалися наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. в результаті зносин Пирятинського духовного правління з церковними установами Південної України.

Заслуговують на увагу зібрання Державного архіву міста Севастополя (ДАмС). Саме для цього міського архіву в системі архівних установ України зроблене виключення: на зберігання сюди були передані з тоді ще Кримського обласного державного архіву (тепер — ДААРК) комплекси цінних документів XVIII - ХІХ ст., які стосуються, зокрема, історії православ’я в регіоні.

В архіві документи з історії православ’я зберігаються в таких фондах: „Церква Дунайської гребної флотилії” (Ф. 3), „Митрофанівська церква боковий вівтар Севастопольського Адміралтейського собору” (Ф. 5), „Балаклавська Миколаївська церква” (Ф. 9), „Петропавлівська церква морського шпиталю” (Ф. 11), „Херсонеський чоловічий монастир Св. Володимира, м. Севастополь” (Ф. 19), „Балаклавський Георгіївський чоловічий монастир” (Ф. 20), „Комісія з будівництва в м. Севастополі храму Св. Володимира” (Ф. 21), „Севастопольський Адміралтейський собор та Володимирська церква бокового вівтаря” (Ф. 23). До того ж, в одному з особистих фондів зберігається справа, яка містить історичну записку про Володимирський собор у Херсонесі (Ф. р. - 567)[13].

Із цих зібрань найбільш представницьким, а отже, таким, яке викликає найбільший науковий інтерес, є фонд Балаклавського Георгіївського монастиря, крайніми датами матеріалів якого є 1794 - 1920 рр. (між іншим, документи саме цього фонду є найстарішими серед тих, що зберігаються в ДАмС). Кілька справ фонду відмічені в описах як такі, що мають особливу цінність, оскільки містять автографи адміралів Ф.Ф. Беллінзгаузена, П.С. Нахімова, М.П. Лазарєва. До 1794 - 1861 рр. відносяться 117 справ фонду. Переважна більшість з них містить вхідну та вихідну документацію монастиря: сенатські, синодальні, консисторські укази, інші папери, що надходили до обителі від представників різних щаблів керівництва військового, цивільного та духовного відомств, а також відповіді, що складались у монастирі на ці папери. Великий інтерес представляють книги надходжень, витрат і залишків монастирської та флотської сум, книги для запису свічних грошей, кошториси будівництва й ремонту монастирських споруд. Значний відсоток документів фонду становлять формулярні списки ієромонахів, вдових священиків, ієродияконів та послушників, інші матеріали особового складу.

У фонді іншого монастиря, Херсонеського Св. Володимира, матеріали якого мають крайні дати 1853 - 1919 рр., періоду, який нами розглядається, стосуються 14 справ. Дві з них містять переважно укази Таврійської духовної консисторії[14], одна - вихідну документацію монастиря[15], ще одна - документи про призначення, переміщення та звільнення ченців[16]. Більшість же документів мають відношення до господарських питань: справи фонду висвітлюють відновлення монастиря після Кримської війни, відведення обителі земельних ділянок, зведення в Херсонесі собору Св. Володимира, влаштування монастирського подвір’я в Севастополі, зведення будинку при монастирі.

Більшість фондів ДАмС, які мають відношення до історії православної церкви кінця XVIII - середини ХІХ ст., являють собою зібрання метричних книг. У фонді Петропавлівської церкви морського шпиталю з 50 справ 1820 - 1861 рр. 49 містять метричні книги. Метричні записи 1815 - 1860 рр. про народження, шлюби та смерті складають 74 справи фонду Севастопольського Адміралтейського собору та Володимирської церкви бокового вівтаря. 30 метричних книг складають фонд церкви Дунайської гребної флотилії. У фонді Митрофанівської церкви бокового вівтаря Севастопольського Адміралтейського собору зберігається 5 метричних книг 1854 - 1861 рр., а у фонді Балаклавської Миколаївської церкви - 4 метричні книги 1857 - 1861 рр.

Низку писемних джерел з історії православної церкви регіону останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. виявлено в музеях Південної України. У цьому плані найбільш представницькими є зібрання Нікопольського краєзнавчого музею (НКМ) і Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького (ДІМ). Фонди НКМ містять копії законодавчих та актових документів, сповідні розписи, шлюбні обшуки, свідоцтва, видані священиками парафіянам, справочинну документацію благочинних, церковні книги видатків і надходжень, які хронологічно охоплюють весь період 1770-х – 1860-х рр. і стосуються храмів та населення Нікопольщини. У ДІМ, крім кількох десятків копій законодавчих документів (переважно височайших і синодальних указів), які надходили до Півдня з Петербурга в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст., геометричних планів володінь архієрейського будинку зберігаються рештки архіву Азовської і Новоросійської губернської канцелярії, серед яких найбільшу цінність для нашого дослідження мають ордери Г. Потьомкіна, які стосуються церковних справ, зокрема утримання представників закордонної церковної ієрархії, які переселились на Південь. Комплекс ордерів цього зібрання був виданий у 1905 р. О. Богумілом[17].

Поодинокі і, разом із тим, у багатьох випадках надзвичайно цінні писемні джерела з історії православ’я зберігаються в інших музеях регіону. Зокрема в Бердянському краєзнавчому музеї (БКМ) знаходяться оригінали щоденників титулярного радника В. Крижанівського[18], в яких міститься інформація про життя Бердянська, у тому числі і релігійне, 1830-х – 1870-х рр.[19] У 2002 р. ці щоденники, а також щоденники В. Крижанівського за 1875 і 1876 рр. вдалося видати[20]. У Маріупольському краєзнавчому музеї (МКМ) зберігаються оригінали жалуваної грамоти християнам-грекам, виведеним із Криму під керівництвом митрополита Ігнатія[21], карти 1779 р. частини земель Маріупольського повіту, відведеної під поселення цих греків[22], книги перепису духовенства Маріупольського повіту за 1782 р.[23], метричної книги церкви с. Великі Каракуби[24]. Креслення низки херсонських храмів, храмоздатна грамота на зведення церкви Молдаванської слобідки Одеси, план землі Софроніївської пустині виявлені в Херсонському краєзнавчому музеї (ХКМ). У Мелітопольському краєзнавчому музеї (МелКМ) знаходяться кілька свідоцтв, виданих на початку ХІХ ст. селянам, які бажали вінчатись[25]. Кілька документів, які стосуються церковного життя Олександрівська, відклались у фондах Запорізького краєзнавчого музею (ЗКМ)[26]. У Запоріжжі ж, у Національному заповіднику „Хортиця” (НЗХ) знаходиться зібрання копій карт і планів адміністративно-територіальних одиниць та місцевостей Південної України XVIII – середини ХІХ ст., на яких, між іншим, позначені і релігійні споруди. Значну цінність становить збірка стародруків, у які ввійшла богослужебна література з південноукраїнських храмів. У неї, зокрема, включено „Чинопослідування”, яке знаходилось при Покровській церкві колишньої Нової Січі, про що на титульному аркуші видання зроблений відповідний запис[27]. Богослужебні книги греків, які переселились в останній чверті XVIII ст. до Маріупольського повіту, із рукописними записами на маргіналіях зберігаються в Донецькому краєзнавчому музеї (ДКМ)[28]. У Токмацькому краєзнавчому музеї (ТКМ) виявлена частина метричної книги за 1853 р.[29]

Рукописні джерела виявлені і у фондах південноукраїнських бібліотек. Зокрема Рукописний відділ Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького (РВ ОДНБ) містить листування архієпископа Інокентія (Борисова)[30], іменні укази останньої чверті XVIII – початку ХІХ ст.[31] У відділі рідкісних і цінних видань Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О. Гончара (ВРіЦВ ХОУНБ) знаходиться нерозібраний, неописаний сімейний архів священнослужительської династії Гошкевичів, у якому деякі документи відносяться до середини ХІХ ст. Колекція зібраних відомим запорізьким краєзнавцем В. Фоменком копій карт XVIII – ХІХ ст. із зазначеними на деяких із них церквами зберігається в краєзнавчому відділі Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Горького.

Чимало документів з історії церкви на півдні України відклалось у зібраннях Інституту Рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського НАН України (ІР НБУ). Переважно вони зосереджені в зібраннях „Одеське товариство історії та старожитностей” (Ф. V) й „Історичні матеріали” (Ф. ІІ). До колекції Одеського товариства увійшли фоліанти оригіналів та копій документів, відібраних Гавриїлом (Розановим) при підготовці до написання місцевої історії. Тут зберігаються іменні та синодальні укази, справочинна документація консисторій і духовних правлінь, відомості про церкви і монастирі[32]. У Ф. V. зберігається листування Гавриїла та інших духовних осіб[33], збірка промов Розанова[34], документи, які стосуються митрополита Ігнатія (Газадінова)[35], єпископа Дорофея (Возмуілова)[36], рукописи кількох робіт із церковної історії, зокрема складеної ієромонахом Геннадієм за дорученням архієпископа Гавриїла історії Бізюкова монастиря[37].

У фонді „Історичні матеріали” ІР НБУ більшість документів, які стосуються церковного минулого Півдня, помічені позначкою „Збірка Новицького”. Матеріали, зібрані знаним дослідником історії Запорозького краю Яковом Павловичем Новицьким, представлені переважно паперами Олександрівського, Павлоградського, Маріупольського духовних правлінь, які відносяться до 1770-х – 1840-х рр. Деякі відомості про церковне життя регіону містяться і в справах із збірки Новицького, які не мають прямого відношення до релігійних установ. Мова йде, зокрема, про справи ратуші м. Олександрівська. Дослідження цих матеріалів дає дослідникам змогу отримати інформацію стосовно порядку призначення, переміщення та звільнення духовних осіб; влаштування та утримання релігійних споруд; взаємин між представниками різних щаблів церковної ієрархії; порядку розгляду справ, які підлягали духовному суду; регламентації діяльності духовенства. Втім, дані з цих проблем у збірці Я.П. Новицького представлені фрагментарно[38].

Зібрання „Київська духовна академія” (Ф. 160) містить цінні папери щодо землеволодінь на Півдні Києво-Межигірського і Самарського Пустинно-Миколаївського монастирів у 1770-х – 1780-х рр.[39], кілька інших поодиноких документів з релігійної історії краю[40].

У Центральному державному історичному архіві в м. Києві (ЦДІАК України) матеріали з тематики, яка нас цікавить, зосереджені у Ф. 2013 „Слов’янська духовна консисторія” (17 з 18 справ якої за останню чверть XVIII – початок ХІХ ст. являють собою метричні книги), Ф. 2193 „Христофор, єпископ Феодосійський і Маріупольський”, який складається з 13 справ 1793 – 1799 рр., Ф. 1979 „Бахмутське духовне правління”, документи якого охоплюють період 1756 – 1798 рр. Кілька справ, документи яких стосуються церковної історії південного краю останньої чверті XVIII ст., виявлено в фондах 132[41], 229[42], 740[43], 1576[44].

Перебування Південної України в складі Російської імперії обумовило відкладення матеріалів з церковної історії регіону в центральних російських архівах. Найбільшим з російських архівних зібрань документів з релігійної тематики є Російський державний історичний архів (РДІА), де, між іншим, зберігається документація, що продукувалась у результаті діяльності синодальних структур. Величезні масиви документів містить фонд „Канцелярія Синоду” (Ф. 796), у якому майже за кожен рік останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. збереглось не менше 500, а за ряд років — і більше 1000 справ. Крім того, що значна їх частина стосувалась імперії в цілому, а отже, і церков південного регіону, тут присутні чимало справ, які мали відношення виключно до південноукраїнських єпархій[45]. Зміст цих справ великою мірою обумовлювався функціями, які покладались на Синод у той чи інший історичний момент.

Жодної справи за останню чверть XVIII ст., яка б стосувалась виключно Південної України, не міститься в Ф. 797 („Канцелярія обер-прокурора Синоду”). Натомість ціла низка таких справ відклалася за період першої половини ХІХ ст., коли обер-прокурорська влада значно посилила свої позиції. Документація, яка має відношення до системи духовної освіти, зберігається в Ф. 802 („Учбовий комітет”). Архітектурні плани ряду південноукраїнських релігійних споруд і духовних навчальних закладів виявлені в Ф. 835 („Будівельні плани і фотографії Синоду. Колекція”). Чималу кількість справ 1827 – 1861 рр., які мали відношення до господарської діяльності південноукраїнських єпархій, налічував Ф. 799 („Господарське управління при Синоді”). Втім, на сьогодні навпроти абсолютної більшості з них в опису наявна позначка „вибула”. Поодинокі документи з нашої проблематики містяться у Ф. 834 („Рукописи Синоду. Колекція”).

Матеріали, які становлять велику цінність для реконструкції взаємин духовенства з військовими, релігійного життя міст-портів і адміралтейських поселень, знаходяться в Російському державному архіві Військово-морського флоту (РДА ВМФ). Документи, які стосуються православної церкви, є розпорошеними і не складають окремих фондів. Так, 12 таких справ виявлено у Ф. 243 („Управління головного командира Чорноморського флоту і портів Чорного моря”), 10 — у Ф. 410 („Канцелярія Морського міністерства”), 3 — у Ф. 283 („Інспекторський департамент Морського міністерства”), 2 — у Ф. 920 („Севастопольський порт”), по 1 — у Ф. 84 („Будівельний департамент”), Ф. 205 („Канцелярія начальника Головного Морського штабу”), Ф. 212 („Державна Адміралтейств-колегія”), Ф. 1047 („Виконавча експедиція при Управлінні Чорноморським департаментом”). Крім того, РДА ВМФ містить унікальне зібрання карт і планів у фондах Архіву картовиробництва (Ф. 1331) і Головного інженерного управління (Ф. 3)[46].

Переважно документами особистого походження представлені фонди Відділу рукописів Російської національної бібліотеки (ВР РНБ), м. Санкт-Петербург. Найбільш представницьким є Ф. 313[47], який включає 169 листів Інокентія (Борисова), 2948 листів, адресованих цьому архієпископу, десятки лекцій і наукових праць архієрея. Окремі листи Інокентія (Борисова) зберігаються у фондах 121[48], 380[49], 446[50], 531[51], 637[52], 1000[53]. Крім того, у Ф. 250 знаходяться проповіді Борисова[54], а в Ф. 359 — чернетка однієї з наукових робіт цього архієпископа[55].

Окремі листи, які мають відношення до нашої проблематики, зберігаються в інших персональних фондах ВР РНБ. Серед них — листи кількох духовних осіб, у тому числі Никифора (Феотокі), Г. Потьомкіну[56], листи Гавриїла (Розанова)[57], Євгенія (Булгаріса)[58]. У Ф. 588 знаходиться список надрукованих і ненадрукованих праць Євгенія (Булгаріса)[59]. Розпорядження, зроблене на адресу Херсонської духовної консисторії Гавриїлом (Розановим) стосовно порядку продажу церковних свічок, виявлено у Ф. 1000[60]. Картографічні матеріали зберігаються у Ф. 342. Маємо карти окремих повітів, міст із позначенням храмів. До того ж, тут знаходяться плани 1780-х – початку 1790-х рр. маєтностей Самарського монастиря і Софроніївської пустині[61].

Документи особистого походження становлять основу і колекцій Рукописного відділу Інституту російської літератури (Пушкінський дім) (РВ ІРЛІ РАН). Тут у Ф. 46 зберігається 77 листів Інокентія (Борисова)[62], у Ф. 265 — лист Великого князя Костянтина архієпископу Інокентію з проханням повідомити про хід справ із влаштуванням монастирів в Криму[63], у Ф. 288 — твори і листування О. Стурдзи[64], листи Гавриїла (Розанова)[65], у фонді Скальковських (Ф. 281) — повідомлення архієпископа Гавриїла духовенству Таврійської і Херсонської губерній про дозвіл А. Скальковському оглядати церковну старовину[66].

Фонд А. Скальковського (Ф. 200) є і в Архіві Санкт-Петербурзького інституту історії Російської Академії Наук (АСПбІІ РАН). У ньому зберігається послання Никифора (Феотокі) старообрядцям[67], реєстр речей, відправлених Г. Потьомкіним для церков Півдня[68], текст промови 1836 р., проголошеної в Катеринославському кафедральному соборі з приводу дарування Миколою І храму ризниці[69]. Листування графа М.С. Воронцова з архієпископом Херсонським і Таврійським, відомості про будівництво церков містяться у фонді „Воронцови” (Ф. 36)[70].

Варто відмітити, що частина документів ВР РНБ, РВ ІРЛІ РАН, АСПбІІ РАН була опублікована в ХІХ – на початку ХХ ст.

Джерела з церковної історії Південної України виявлені у фондах московських архівів. Так, у Російському державному архіві давніх актів (РДАДА), у фонді Внутрішнього управління (Ф. 16), який нараховує 1601 справу, зберігаються розпорядження Г. Потьомкіна, В. Черткова, М. Муромцева з приводу переселення на Південь грецьких духовних осіб[71]; розпорядження стосовно справ святотатців[72]; будівництва храмів[73]; призначення жалування духовним особам[74]; відомості про кількість духовних осіб у ряді повітів[75]; розпис з планом будівництва архієрейського будинку, консисторії, соборного храму у Вознесенську[76]. У фонді „Духовне відомство” (Ф. 18) виявлені: повчання, сказане архієпископом Амвросієм Чорноморському війську[77], лист митрополита Гавриїла (Бонулеску-Бодоні) Катерині ІІ із висловленням вдячності за призначення до кафедри в Полтаві[78], відомості про монастирі Катеринославської єпархії 1793 р.[79], лист протоієрея А. Самборського на ім’я Олександра І з пропозиціями щодо заходів із навернення кримського населення на православ’я[80], інші документи. Дані про кількість колодників у 80-х рр. XVIII ст., за злочини яких передбачалось накладення єпитимії, наявні у фонді „Кабінет Катерини ІІ” (Ф. 10)[81].

Найбільшим зібранням описів, атласів, описів до атласів, карт і планів адміністративно-територіальних одиниць та місцевостей Південної України є фонд Військового ученого архіву (Ф. ВУА) Російського державного військово-історичного архіву (РДВІА). Ці матеріали є надзвичайно важливими для реконструкції мережі релігійних споруд, які діяли в регіоні в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст., для відтворення соціального середовища краю.

Деякі документи, які допомагають реконструкції історії православної церкви на півдні України, виявлені в Головному архіві давніх актів (Archiwum Glówne Akt Dawnych, AGAD) у Варшаві. Зважаючи на роль православних переселенців з „Польської області” в колонізації Півдня[82], на сприяння російської адміністрації регіону такому переселенню, важливе значення має листування Г. Потьомкіна[83] і П. Зубова[84] з польським керівництвом. З’ясуванню ступеня уніфікованості метричних книг Південної України допомагає порівняння цих документів із метриками, які, згідно з розпорядженнями Синоду, велись у волинських і поліських парафіях[85].

Частина первісних матеріалів, втрачених на сьогодні архівними, музейними та рукописними бібліотечними зібраннями, збережена завдяки археографічній діяльності науковців та аматорів, які не обійшли увагою документи з історії православної церкви.

Тоді як в одних випадках публікація джерел мала суто прагматичну мету створення більш сприятливих умов для функціонування органів влади, в інших спонукальним мотивом виступав саме інтерес до історичного минулого.

Раніше активності з виявлення, систематизації і публікації місцевих південноукраїнських матеріалів розпочалась археографічна діяльність, результатами якої стало видання корпусів законодавчих документів, які стосувались і Південної України, і Російської імперії в цілому. До сьогодні найбільшим зібранням опублікованих законодавчих документів залишається Повне зібрання законів Російської імперії (ПЗЗРІ).

У період з 21 травня 1828 по 1 квітня 1830 р. було надруковано Перше Повне зібрання, до якого включалось більше 30 тисяч документів, прийнятих впродовж 1649 - 1825 рр. (до оприлюднення маніфесту від 12 грудня про вступ на російський престол Миколи І). Ці документи об’єднувались у 40 томів і мали суцільну нумерацію. Крім того, до Першого Повного зібрання увійшли хронологічний та алфавітний покажчики, книги штатів і тарифів. Пізніше було надруковано як додаток до Першого Повного зібрання книгу креслень та малюнків, яка, втім, не увійшла в загальну нумерацію томів. Отже, офіційно вважається, що Перше Повне зібрання складається з 45 томів. Документи 1775 - 1825 рр., яких налічується більше 16 тисяч, друкувались, починаючи з тому ХХ.

Ще під час роботи над Першим Повним зібранням була розпочата діяльність зі складання Другого Повного зібрання законів Російської імперії, яке охопило період з 12 грудня 1825 р. по 28 лютого 1881 р. і склало 55 томів, що об’єднали більше 61 тисячі документів із суцільною нумерацією. Більшість томів Другого Повного зібрання через велику кількість документів, які видавались щороку, складались з кількох (двох або трьох) відділень, які являли собою окремі книги. Документи 1825 - 1861 рр., кількість яких становить майже 38 тисяч, увійшли до перших 36 томів, що склали 73 книги. Згадаймо, що пізніше видавались 33 томи Третього Повного зібрання, які вмістили документи з 1 березня 1881 по 1913 р.

Таким чином, до Першого та Другого Повних зібрань законів Російської імперії включено більше 54 тисяч документів 1775 - 1861 рр., що є надзвичайно строкатими за формою та змістом: сюди увійшли документи як нормативного, так і казуального змісту, які вважались узаконеннями лише через те, що виходили від верховної влади. Ще однією рисою Повного зібрання законів, яка відмічена багатьма дослідниками, була невідповідність назві в плані саме повноти: далеко не всі законодавчі документи вищих органів влади включені до зібрання. Причини цього полягають у незадовільному стані архівної справи, деяких особливостях зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації, в намаганні укладачів дотримуватись задекларованого принципу невключення в зібрання документів тимчасових, приватних та особистих, зокрема документів про нагородження, внутрішній режим в установах тощо (щоправда, на практиці цей принцип дотримувався далеко не завжди)[86].

ПЗЗРІ не є бездоганним з технічної точки зору: помилки в нумерації сторінок, друкарські помилки в номерах документів та датах їх прийняття в деяких випадках ускладнюють пошук. Щоправда, система розміщення матеріалів, застосована упорядниками Повного зібрання, значною мірою зменшує вірогідність незнайдення того чи іншого документа: правовий матеріал розташований у хронологічному порядку, кожен документ має свій порядковий номер та зміст, в якому коротко викладається сутність. До того ж, значно полегшують пошук хронологічний та алфавітний покажчики. Але і ця система іноді порушувалась: через неможливість встановити точну дату прийняття стосовно багатьох документів позначено лише місяць, без уточнення числа. До того ж, інколи в текстах документів стосовно попередніх указів, постанов та ін. називалась не та дата, яка позначалась у тексті їх самих. Така неузгодженість пояснюється тим, що в одних випадках при датуванні позначався день доповіді законопроекту імператору, в інших — день прийняття документа, у третіх — дату його оприлюднення чи розсилки. У разі, якщо досліднику невідоме точне датування документа, який його цікавить, у пошуку не в усіх випадках може допомогти хронологічний покажчик, оскільки зазначений у ньому зміст документів не завжди адекватно відображає сутність того чи іншого матеріалу. Що ж стосується алфавітного покажчика, складеного укладачами Повного Зібрання законів, який дійсно, завдяки „високій юридичній майстерності” останніх, представляє „найбільший інтерес з техніко-юридичної точки зору”[87], то він також не в усіх випадках дає можливість знайти потрібний документ чи тим більше комплекс документів, які мають відношення до певної тематики, оскільки деякі з них лише побіжно стосуються теми, що цікавить дослідника, а алфавітний покажчик побудований за принципом розподілу документів за основним предметом та за предметом законодавства[88].

Щоб звести до мінімуму вірогідність пропуску потрібних матеріалів, всі документи ПЗЗРІ за 1775 - 1861 рр. опрацьовані нами методом суцільної евристики, так само опрацьовані хронологічний та алфавітний покажчики. У результаті виявлено 1265 документів, які стосуються регламентації церковного життя на Півдні України[89]. При цьому, повертаючись до питання повноти ПЗЗРІ, слід зауважити, що у вітчизняних архівних і музейних установах виявлено інформацію про ще 451 законодавчий документ, який не увійшов до Повного зібрання (див. додаток В).

Законодавчі документи вміщуються й у Зводі законів Російської імперії від 1832 р. До публікації в 1864 р. „Судових статутів” Звід складався з 15 томів, об’єднаних у 8 книг. Вони були сформовані не за хронологічним, але за тематичним (галузевим) принципом, хоча і не зовсім послідовно застосованим. Регламентації релігійної сфери стосувались переважно томи 1, 9, 10, 12 – 14.

Спеціалізованим багатотомним виданням законодавчих документів, які стосувались церкви, є Повне зібрання постанов і розпоряджень по відомству православного сповідання (ПЗПіР). Його публікація стала наслідком створення при Синоді ще в 60-х рр. ХІХ ст. спеціальної комісії, яка мала займатись обробкою і публікацією документів синодального архіву. До 1916 р. вийшло два зібрання, причому перше, видане в 1869 – 1912 рр., стосувалось періоду до 1762 р. Натомість друге зібрання, яке було вирішено видавати одночасно кількома серіями, хронологічні рамки яких визначались царюванням того чи іншого монарха, включало томи, присвячені часам Єлизавети Петрівни, Катерини ІІ, Павла І, Миколи І[90]. Таким чином, попри задекларовану в назві „повноту”, ПЗПіР не стало всеохоплюючим хронологічно: з нього випущені період правління Олександра І, більша частина царювання Миколи І; не встигли підготувати томи, які б стосувались часів наступних імператорів. Не стало повним це видання і з огляду на вибірковий підхід до матеріалів, які були в наявності в архіві Синоду і могли бути включені до ПЗПіР. Зокрема опубліковано 525 документів за 1775 – 1784 рр., тоді як на сьогодні лише у фонді „Канцелярія Синоду” РДІА зберігається 3490 справ за 1775 – 1781 рр. До того ж, на відміну від ПЗЗРІ, ПЗПіР не включає законодавчі документи, які хоча і присвячені регулюванню переважно „світських” питань, але в той же час стосуються певних аспектів релігійного життя.

Надзвичайно важливими опублікованими джерелами є витяги зі всепідданих річних звітів обер-прокурора Синоду, які друкувались, починаючи з 1837 р. Тоді як частина кожного видання, яка містить безпосередньо витяг із звіту, стосується переважно узагальнюючої інформації про стан справ в імперії в цілому, друга частина, що являє собою статистичні таблиці, подає цифрові матеріали по єпархіях. Саме ці таблиці дають можливість простежити тенденції, які мали місце в зміні чисельності храмів, монастирів, білого і чорного духовенства, духовних навчальних закладів і кількості їхніх викладачів та вихованців, простежити динаміку приєднання іновірців до православ’я, більш предметно вивчити цілу низку інших аспектів церковного життя Південної України, порівнюючи їх із тенденціями, які спостерігались в інших регіонах та в імперії в цілому. Разом із тим, структура окремих таблиць, сам їхній перелік не залишались сталими, як не була чітко визначеною і структура інформації, яка наводилась у тексті витягів з обер-прокурорських звітів. У ряді випадків у статистичних таблицях, хоча вони і містять дані одно чи дворічної давнини по відношенню до року видання, відсутні повні дані по окремих єпархіях. Не у всьому зміст звітів обер-прокурора відбивав ситуацію адекватно: нерідко досить виразно проглядає бажання приховати складні процеси і натомість зробити наголос на досягненнях. Важливо, що дані „Витягів зі звітів...” не підлягали доведенню до широкої аудиторії: показовими є виявлені в ДАОО відношення за кілька років синодального обер-прокурора до Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора О. Строганова, при яких надсилався примірник „Витягів зі звітів...” і в яких містилось прохання розпорядитись, аби в жодному друкованому органі краю не вміщувались передруки даних з цього видання. Обгрунтування цього прохання зазначалось одне — звіти містили відомості, які не можна розголошувати[91].

Дещо раніше за „Витяги зі звітів...” почав друкуватись „Новоросійський календар”. Видання, яке раз на рік видавалось в Одесі, містило переліки установ вертикалі управління південноукраїнських єпархій, іменні списки складу посадовців цих установ. Хоча відповідні дані отримувались від єпархіальних керівництв, абсолютно коректними їх назвати не можна: за деякі роки подається вже застаріла інформація, яка містилась у минулорічному виданні, відсутні дані про деякі навчальні заклади.

Деякі повідомлення про події церковного життя публікувались на сторінках місцевої преси. Йдеться, зокрема, про „Одеський вісник”, поява якого була ініційована генерал-губернатором графом М. Воронцовим. Періодичне видання знаходилось під віданням графа і виходило з 1827 р. російською і французькою мовами (з 1831 р. російська частина була виділена в окрему газету)[92]. Новини релігійного життя з’являлись на шпальтах „Таврійських”, „Херсонських”, „Катеринославських губернських відомостей”, що виходили з 1830-х рр.[93]

Законодавчі документи імператора і Синоду, розпорядження єпархіального керівництва, інформація про вакантні місця при храмах, призначення і нагородження духовних осіб публікувались в офіційних частинах Єпархіальних відомостей. Втім, оскільки перше таке видання почало виходити лише в 1860 р., ми маємо відповідні публікації тільки за два останні роки періоду нашого дослідження.

Цінні статистичні дані, спостереження стосовно рис релігійності населення Південної України містяться у „Військово-статистичному огляді Російської імперії”[94], „Матеріалах для географії і статистики, зібраних офіцерами Генерального штабу”[95].

Крім систематизації законодавчих документів Російської імперії, видання матеріалів, які стосувались сучасних упорядникам і кореспондентам подій та фактів, мала місце публікація джерел у контексті вивчення історичного минулого. Едиційна робота була складовою діяльності багатьох, якщо не більшості, осіб, яких ми згадували при розгляді історіографії історії православ’я.

На середину ХІХ ст. традиція едиційних студій лише формувалась. Археографічна культура публікацій залежала в першу чергу від персони дослідника — його професіоналізму, досвіду, вподобань. Уже на зорі дослідження історичного минулого Південної України значного поширення набула практика наведення розлогих цитат або цілих документів у тексті дослідницьких робіт, публікації документів у додатках, що дає підстави характеризувати багато праць, дотичних до історії церкви, як квазіархеографічні публікації[96]. При позитивістському підході до вивчення історичного минулого такий спосіб публікації джерел широко використовувався в середині ХІХ – на початку ХХ ст. Причому більшою чи меншою мірою він знайшов вияв у роботах, що публікувались на сторінках як Записок ОТІС, Єпархіальних відомостей, Відомостей ТУАК, Літопису КУАК, так й інших часописів, а також окремих видань, у яких приділялась увага історії православ’я.

Разом із тим, наукові установи, які діяли на Півдні, важливою складовою своєї діяльності мали і підготовку та друк суто археографічних публікацій. Уже в статуті ОТІС передбачалось, що завданням товариства є пошук, упорядкування і тлумачення документів. Більш детально принципи едиційної роботи були конкретизовані в програмі видання Записок ОТІС 1848 р., розробленій, як доводить А. Бойко, М. Мурзакевичем, який фактично став рушійною силою археографічної діяльності товариства: уже в перші 13 томів Записок, які вийшли при його безпосередній редакції, увійшло 77 публікацій документів лише з історії Півдня останньої чверті XVIII ст., причому 24 з них підготував саме Мурзакевич[97]. А. Бойко та В. Хмарський досить коректно визначили характеристики археографічної культури робіт, опублікованих на сторінках Записок ОТІС[98]. Хоча переважна більшість цих публікацій не стосувалась виключно історії церкви останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст., в них присутні документи з релігійної проблематики, інформація про церковне життя краю.

Частина ж археографічних робіт у Записках ОТІС була присвячена безпосередньо православній церкві на півдні України. Зокрема були надруковані 7 атестатів і 1 свідоцтво священика Ф. Владевича[99], написи на хрестах і церковних речах південноукраїнського краю XVIII ст.[100], листи Єрусалимського патріарха Полікарпа Катеринославському архієпископу Іову[101], послання насельників Афонського монастиря Руссик Гавриїлу (Розанову)[102], 57 листів архієпископа Херсонського і Таврійського Інокентія архієпископу Рязанському Гавриїлу[103].

Акцентування діяльності ТУАК і КУАК на виявленні і публікації документів з місцевої історії зумовило появу на сторінках друкованих органів цих наукових установ чималої кількості археографічних публікацій, серед яких є й такі, що мають пряме відношення до тематики нашого дослідження. Так, у Відомостях ТУАК містяться документи стосовно розпорядження майном померлого єпископа Феодосійського і Маріупольського Дорофея[104]. Окремі документи з історії православної церкви опубліковані в „Камеральному описанні Криму”[105], „Ордерах князя Потьомкіна”[106], „Ордерах графа (князя) Платона Олександровича Зубова правителю Таврійської області”[107].

Персональний склад КУАК, зокрема присутність у ньому В. Біднова, В. Машукова, які зосередили діяльність на вивченні релігійної історії і проявляли на цій ниві неабияку активність, обумовив наявність серед публікацій Літопису цієї установи значної кількості добірок документів із церковної проблематики. Так, В. Бідновим підготовлені до друку листи Никифора Феотокі протоієрею Д. Смолодовичу[108], документи з історії Катеринославської семінарії[109], листування І. Синельникова з Никифором (Феотокі)[110], Г. Потьомкіна з архієпископом Амвросієм (Серебрениковим)[111], митрополита Гавриїла (Бонулеску-Бодоні) з архієпископом Платоном (Любарським)[112], протоієрея Ф. Огінського з архієпископом Платоном (Любарським)[113], Е. Рішельє з архієпископом Іовом (Потьомкіним)[114], матеріали з історії церковного устрою Запорожжя (у тому числі і ті, що відносяться до часів після зруйнування Січі)[115], прохання графа О. Безбородька про дозвіл на влаштування церкви в селі Аннівці[116], ухвалу Платона (Любарського) про порядок заміщення посад при церквах[117], указ Іова (Потьомкіна) про порядок проголошення проповідей[118], передруковані з „Херсонських єпархіальних відомостей” автобіографію протоієрея К. Павловського[119] і замітки ректора семінарії Я. Вечеркова про подорож із Гавриїлом (Розановим)[120]. Можна погодитись із тезою про те, що публікації В. Біднова відзначаються особливою ретельністю: їх зазвичай супроводжує вступна стаття, присутні підрядкові коментарі[121].

В. Машуков, крім низки матеріалів, які стосуються історії церкви до 1775 р., надрукував документи справи про зведення Преображенського храму в містечку Аджамці[122], рапорти, які стосуються кафедрального Преображенського собору і Воскресенської церкви на кладовищі в Катеринославі[123], документи Миколаївської церкви села Біленького[124], спогади старожилів про ікону „плачучого Спасителя”[125] в Катеринославі. Як і В. Біднов, В. Машуков зазвичай супроводжував публікації передмовою і підрядковими коментарями.

Матеріали архівних справ олександрівського Покровського собору, ряд з яких був надрукований раніше на сторінках „Катеринославських губернських відомостей”[126], розмістив у Літопису КУАК Я. Новицький[127]. Яків Павлович підготував до друку і низку етнографічних матеріалів, у яких відбився духовний світ населення колишніх запорозьких земель[128]. Варто відмітити, що Я. Новицький включав документи з церковної історії і до додатків своїх робіт, а також у тексти статей. Характерно, що дослідник, наводячи документ, зазначав архів, з якого було отримане це джерело[129].

Видання джерел передбачалось і форматом Єпархіальних відомостей, тож на сторінках часописів Херсонської, Таврійської і Катеринославської єпархій документи останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. з’являлись не лише у квазіархеографічних публікаціях.

У „Херсонських єпархіальних відомостях” було надруковано підготовлені протоієреєм М. Павловським „Матеріали для історії Херсонської єпархії”, у які увійшли, між іншим, лист Павловському Гавриїла (Розанова), промова Павловського при відкритті Херсонської духовної консисторії[130]; листи О. Стурдзи до самого Павловського, який був його духівником[131]. Були видані нотатки священика про облогу Севастополя[132], промови духовних осіб з приводу Маніфесту від 19 лютого 1861 р.[133], листи духовних осіб до редакції „Херсонських єпархіальних відомостей” початку 1860-х рр.[134]; щоденник законовчителя робітників рот Одесько-Парканської залізниці[135]; послання Інокентія (Борисова) скопцям[136]; актові і справочинні документи, які мають відношення до біографії Гавриїла (Бонулеску-Бодоні)[137]; листи архієпископа Інокентія (Борисова) протоієрею М. Перепелицину[138], О. Стурдзі[139]; листування Гавриїла (Розанова) з протоієреєм С. Серафімовим[140].

У „Таврійських єпархіальних відомостях” з приводу сторіччя від народження Інокентія (Борисова) були надруковані промови цього архієрея[141], спогади про нього[142]. Справи стосовно взаємин катеринославського духовенства із старообрядцями вміщені на сторінках „Катеринославських єпархіальних відомостей”[143].

Деякі джерела з релігійної історії Півдня друкувались на сторінках часописів, які виходили за межами регіону. Зокрема надзвичайно цінним наративом, який дозволяє поглянути на повсякденне церковне життя Півдня очима духовної особи, є „Спогади і автобіографія Одеського протоієрея Миколи Івановича Соколова”, поміщені в „Київській Старовині”[144]. Там же опубліковані листи, надіслані протоієреєм А. Лебединцевим Інокентію (Борисову) з Севастополя під час Кримської війни[145]. У „Російській старовині” надруковані листи Інокентія (Борисова) до Великого князя Костянтина Миколайовича[146], кілька законодавчих документів, що стосувались православної церкви в Російській імперії[147], план собору в Херсоні[148].

Низку документів XVIII ст. розмістив у додатках до своїх робіт Феодосій (Макаревський)[149].

Окремими виданнями побачили світ спогади про південноукраїнських єпархіальних архієреїв[150], листи Гавриїла (Розанова) до Інокентія (Борисова)[151], проповіді і промови Розанова[152] та Борисова[153], листування Інокентія (Борисова)[154]. Цінним джерелом інформації є чисельні подорожні записки, які привертають все більшу увагу дослідників[155].

Деякі документи, які мають відношення до церковної тематики, увійшли до збірок І. Дмитренка[156], М. Дубровіна[157].

Археографічна діяльність була важливою складовою наукової активності Д. Яворницького. Серед опублікованих дослідником матеріалів з історії запорозького козацтва[158] знайшли місце і джерела, які стосуються духовного життя населення колишніх Запорозьких Вольностей. У 1929 р. Яворницький видав збірку „До історії Степової України”, до якої увійшли і документи духовних установ Катеринославщини. При тому, що збірка включає 265 документів, які за хронологією відносяться до 1716 – 1857 рр., в 44 документах міститься інформація стосовно православної церкви останньої чверті XVIII ст.; ще 2 документи з церковної історії відносяться до 1857 р.[159] Переважна більшість із цих матеріалів являє собою справочинну документацію стосовно призначення духовних осіб, влаштування й утримання релігійних споруд, платні представникам духовенства. Небездоганність з точки зору археографічної культури (не до кожного документа наводяться легенда, примітки, відсутні коментарі, наявні фактологічні помилки, має місце скорочення документів) ускладнює роботу з матеріалами збірки.

Із закріпленням панування в Радянському Союзі марксистської ідеології розпочалося своєрідне затишшя в опрацюванні і публікації документів з церковної історії Півдня. Це було прямо пов’язане з відчутним послабленням загального інтересу до релігійної тематики. До того ж, відхід від практики широкого цитування суттєво зменшив відсоток квазіархеографічних публікацій серед робіт, які стосувались церковного минулого. Звернемо увагу, що при перебиранні ініціативи в дослідженні відповідної проблематики закордонними дослідниками останні не робили наголос на публікації джерел, що зумовлювалось обмеженістю доступу до фондів, які залишились на території Радянського Союзу.

І все ж деякі документи, які стосуються історії православної церкви на півдні України, в ці часи були таки опубліковані. Розлогі витяги із законодавчих документів першої половини ХІХ ст., які регулювали статус духовенства, покарання за злочини проти церкви і віри, вміщені у виданні „Російське законодавство Х – ХХ століть”[160]. Роботу з цими матеріалами полегшує високий рівень публікації — включення досить детальних передмови, коментарів (хоча і написаних із відчутною ідеологічною заангажованістю), приміток, легенд. Окремі документи увійшли до збірок матеріалів, присвячених деяким південноукраїнським містам[161]. Донесення Херсонського губернатора ревізору Сенату із викладенням дій священика з метою припинення в 1851 р. заворушень серед селян двох сіл Херсонського повіту надруковане у збірці „Селянський рух на Україні 1850 – 1861 рр.”[162]. Цінним джерелом для вивчення на мікрорівні релігійної свідомості, для одержання фактів стосовно церковного життя краю є опубліковане В. Лопатіним листування О. Суворова, Г. Потьомкіна[163].

З відродженням інтересу до церковної проблематики природно була звернена увага на публікацію джерел. Суттєве розширення кола дослідників за рахунок тих (у першу чергу аматорів), які беруть за зразок праці ХІХ – початку ХХ ст., зумовило повернення практики включення розлогих цитат, а то й цілих документів до текстів досліджень.

41 документ з історії церкви останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. вміщений у додатках до колективної монографії „Міжконфесійні взаємини на півдні України XVIII – ХХ століття”[164]. 4 документи, які стосуються церковного устрою Азовського війська 1833 – 1837 рр., з фондів ІР ЦНБ і ДАОО опубліковані в додатках до монографії Л. Маленко[165]. Окремі матеріали з релігійної історії Азовського та інших козацьких формувань регіону надруковані у виданні „Козацтво на Півдні України. Кінець XVIII – ХІХ ст.”[166] 7 документів, які мають відношення до історії церкви грецьких переселенців до північного Приазов’я, вміщені в роботі А. Гедьо[167].

Почали з’являтись і суто археографічні публікації. Інформація, яка стосується релігійного життя, міститься у кількох виданнях, які присвячені іншим аспектам минулого південноукраїнського регіону[168]. Особливо варто відмітити серію „Джерела з історії Південної України”, започатковану Запорізьким відділенням Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України[169].

Таким чином, опрацювання рукописних матеріалів 32 архівних, музейних і бібліотечних зібрань, робота щодо виявлення опублікованих джерел дозволяють стверджувати, що наявні джерела з історії православної церкви на півдні України хоча і є розпорошеними, в цілому являють собою комплекс, який може служити репрезентативною базою для досягнення мети, поставленої перед нашим дослідженням. При цьому слід зважати на нерівномірну репрезентативність: не всі аспекти церковної історії відбились у виявлених матеріалах з однаковою повнотою, що зумовлене як втратами первісного складу джерельної бази, так і специфічністю деяких сфер духовного життя.

При тому, що кілька праць, які мали відношення до історії церкви на Півдні, з’явилось до 30-х рр. ХІХ ст., активна публікація досліджень, присвячених релігійному минулому краю, розпочалася після утворення ОТІС: вивчення церковної історії стало важливою складовою систематичної і різноаспектної роботи з дослідження минулого регіону. Серед членів товариства найбільш плідно працювали в цій царині Гавриїл (Розанов), С. Серафімов, А. Лебединцев, М. Мурзакевич.

Важливим імпульсом для посилення зацікавленості у вивченні церковної історії, розширення кола авторів, які займались відповідною проблематикою, стало створення офіційних друкованих органів духовної влади — Єпархіальних відомостей — перші з яких на теренах Російської імперії почали видаватись у 1860 р. в Херсонській єпархії. Утворення „Катеринославських єпархіальних відомостей” прямо пов’язане з діяльністю єпископа Феодосія (Макаревського), якому належить помітне місце в історіографії історії церкви. Загалом на сторінках Херсонських, Таврійських і Катеринославських єпархіальних відомостей з’явилось більше сотні досліджень з історії православ’я в краї останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. Окремі роботи з церковної історії Півдня друкувались у „Новоросійському календарі”, „Південному збірнику”, „Київській Старовині”, „Російській Старовині”, „Російському архіві”, „Вірі і Розумі”, „Душекорисному читанні”, „Вчених записках імператорської Академії наук”, інших виданнях. Праці, що виходили на сторінках цих видань, були досить неоднаковими за повнотою і рівнем науковості, достовірності, за використаними методологічними підходами, що великою мірою залежало від редакційної політики.

Церковна проблематика знаходилась у сфері наукових інтересів ряду членів Учених архівних комісій, створених на Півдні. Особливо активно працювали на цій ниві В. Біднов та В. Машуков.

Роботи, присвячені церкві на півдні України, з’являлись не лише в часописах, але й окремими виданнями, серед яких на особливу увагу заслуговують довідкові видання М. Родіонова, єпископа Гермогена, Ф. Міляновського, праці, присвячені окремим південноукраїнським монастирям, єпархіальним архієреям, Касперівській іконі Божої Матері, вікаріатству в Херсоні.

З огляду на перебування церкви на Півдні в структурі православної церкви Російської імперії принципово важливим є вивчення робіт Філарета (Гумілевського), П. Знаменського, О. Доброклонського, М. Григоровича, І. Знаменського, Ф. Благовідова, О. Папкова, К. Дьяконова, Б. Тітлінова, інших дослідників ХІХ – початку ХХ ст., які звертались до різних аспектів релігійної історії імперії.

Невідокремленість церкви від держави, тісне переплетення релігійної сфери з іншими сторонами життя, релігійність світогляду авторів зумовили появу в ХІХ – у перші десятиліття ХХ ст. дуже широкого спектру робіт, основним предметом яких історія церкви не була, але в яких міститься й інформація про факти, що мають пряме відношення до минулого православ’я в південному краї. В цьому плані важливими є блоки досліджень із соціально-економічної історії краю, праці, присвячені окремим населеним пунктам, світським навчальним закладам, козакознавчі, біографічні роботи.

Набагато менше плідним для вивчення церковного минулого став період кінця 1920-х – кінця 1980-х рр., що прямо обумовлювалось пануванням марксистської ідеології в Радянському Союзі. Характерною прикметою цього періоду став більший внесок у дослідження релігійної проблематики закордонних, аніж радянських, науковців. Особливою грунтовністю відзначаються праці з історії церкви в Російській імперії І. Смолича та Г. Фріза.

З „перебудовчими процесами”, відзначенням 1000-річчя хрещення Русі пов’язаний початок третього періоду в історіографії церковної історії і Російської імперії, і південного краю. Потужного імпульсу регіональні дослідження набули з проголошенням незалежності України. Посилення інтересу до проблематики знайшло втілення, між іншим, у появі чисельних краєзнавчих праць, авторами значної частини яких стали аматори. Відродилась забута за радянських часів традиція активної публікації досліджень духовними особами.

Вивченню церковної історії Російської імперії в цілому присвячуються праці переважно науковців Російської Федерації, серед яких слід відмітити С. Римського, М. Нікуліна, Ю. Кондакова, Є. Вішленкову, С. Чимарова. Втім, у їхніх роботах не приділяється належної уваги аналізу ситуації, що мала місце на теренах України.

У контексті пожвавлення інтересу до минулого, до духовної історії з кінця 1980-х рр. значно збільшилась кількість робіт, які, будучи присвячені світській проблематиці, звертаються і до окремих аспектів релігійної історії Півдня.

Джерела з історії православної церкви на півдні України останньої чверті XVIII – cередини ХІХ ст. виявлені у зібраннях 32 архівів, музеїв, рукописних відділів бібліотек України, Російської Федерації та Польщі.

Фонди південноукраїнських архівних установ сформувались переважно внаслідок діяльності місцевих органів влади. Тож найбільш представницькими в їхніх зібраннях є документи, які продукувались та одержувались консисторіями і духовними правліннями. Це спостереження є справедливим і по відношенню до фондів ЦДІАК України. Документи місцевих органів влади превалюють і в зібраннях ІР НБУ. Разом із тим, через специфіку фондоутворення тут відклались переважно колекції, зібрані свого часу дослідниками історії краю, перш за все — Гавриїлом (Розановим) і Я. Новицьким.

Документація, яка велась духовенством на парафіяльному і благочинницькому рівнях, представлена в зібраннях НКМ. Копії законодавчих документів, ордери Г. Потьомкіна, геометричні плани зберігаються в ДІМ. В інших музеях регіону виявлені лише поодинокі, хоча в багатьох випадках і такі, які представляють велику цінність, джерела.

Зібрання неопублікованих матеріалів, що знаходяться в південноукраїнських бібліотеках, являють собою переважно документи особистого походження. Матеріали приватного листування превалюють у фондах ВР РНБ, РВ ІРЛІ РАН, представлені в АСПбІІ РАН.

На відміну від українських архівів, у РДІА, РДА ВМФ, РДАДА сконцентровані головним чином документи, продуковані в результаті діяльності центральної влади, яка взаємодіяла з владою місцевою в питаннях, що стосувались церкви. Надзвичайно цінними є зібрання картографічних матеріалів, описово-статистичних джерел РДВІА.

Значна частина джерел на сьогодні збережена завдяки систематизації законодавчих документів Російської імперії, виданню матеріалів, які стосувались сучасних упорядникам і кореспондентам подій та фактів. Надзвичайну цінність становлять законодавчі матеріали, опубліковані в ПЗЗРІ, Зводі законів Російської імперії, ПЗПіР; витяги зі всепідданих річних звітів обер-прокурора Синоду; щорічно друковані в „Новоросійському календарі” переліки установ вертикалі управління південноукраїнських єпархій, іменні списки складу посадовців цих установ; повідомлення про новини релігійного життя, що розміщувались на шпальтах газет, у номерах „Херсонських єпархіальних відомостей”, виданих до 1862 р.

Разом із тим, археографічна діяльність була важливою складовою тих дослідників, які вивчали церковну історію Півдня. У ХІХ – в перші десятиліття ХХ ст. поширеною була практика наведення розлогих цитат або цілих документів у тексті дослідницьких робіт, розміщення документів у додатках. Крім того, друкувались і суто археографічні публікації. Їх виданню надзвичайну увагу приділяли члени ОТІС, ТУАК, КУАК. Чимало документальних матеріалів було вміщено на сторінках Єпархіальних відомостей. Окремими виданнями побачили світ твори та листи кількох південноукраїнських єпархіальних архієреїв, спогади про цих осіб. Матеріали з історії церкви на Півдні увійшли до цілої низки археографічних робіт, не присвячених безпосередньо цій проблематиці.

Негативно відбились на справі видання документів із церковної історії панування атеїстичних поглядів, марксистської ідеології в Радянському Союзі, обмеженість доступу більшості західних дослідників до фондів українських і російських архівних установ: упродовж 6 десятиліть були видані лише поодинокі документи, які мають відношення до проблематики нашого дослідження. Натомість з кінця 1980-х рр. спостерігається розширення кола дослідників, які звертаються до видання джерел з історії церкви. Щоправда, в багатьох випадках мають місце квазіархеографічні публікації, а в переважній більшості суто археографічних робіт джерелам з релігійної історії приділяється досить скромне місце.