використання матеріалів дозволено тількі за посиланням на ресурс cossackdom.com
  

3. Єпархіальна система управління

Зміни, які відбулись упродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. у державній політиці, у статусі Синоду великою мірою впливали на діяльність єпархіальних структур. Простежуються тенденції їх бюрократизації, посилення регламентації їхньої діяльності, обмеження компетенції місцевої влади. Щодо самої структури єпархіальної влади, то її основу складали єпархіальний архієрей, консисторія, духовні правління, благочинні, настоятелі монастирів. Разом із тим, варто відмітити, що ними не обмежується коло духовних осіб та установ, які на місцевому рівні брали участь у керівництві церквою. Не обов’язковим елементом цієї структури був вікарій. Згідно з І. Смоличем, до єпархіального управління слід зараховувати і духовні навчальні заклади, монастирі, собори, архієрейський будинок[1]. До системи управління відносять і попечительства про бідних духовного звання[2].

Як сам „набір” наявних у єпархії органів управління, так і статус кожного з них не залишались сталими (див. додаток Д). Адже правовою основою діяльності згаданих вище установ і осіб були не лише правила Святих Апостолів, рішення Вселенських і Помісних соборів, вчення святих отців, Кормча книга, але й документи вищих органів державної влади. А остання широко використовувала своє право запроваджувати потрібні їй зміни.

Ключовою фігурою в системі єпархіальної влади виступав архієрей. Від нього значною мірою залежав рівень успішності впровадження на місцях рішень центральної влади. Зрозуміло, що для того, аби мати в особах єпархіальних архієреїв провідників потрібної лінії, імперській владі треба було випрацювати механізм впливу на них. Важливою складовою цього механізму стала система призначення та звільнення архієреїв з посади.

Значущість цієї ланки церковної ієрархії стала причиною того, що головною дієвою особою в справі призначення архієреїв був навіть не Синод, а імператор. Основа цьому була закладена ще реформами Петра І, внаслідок яких була скасована система виборів митрополитів і започатковано призначення та зміщення останніх імператором за поданням Синоду. Причому із посиленням позицій синодальних обер-прокурорів саме останні стали передавати пропозиції Синоду імператорові. Згадаймо, що і склад самого Синоду формувався з урахуванням пропозицій обер-прокурорів.

Маючи можливість на власний розсуд проводити кадрову політику, Катерина ІІ поступово відсунула на задній план українських архієреїв, які не підтримували курс на поширення втручання світської влади в церковні справи. Ключові посади зайняли росіяни, які більш толерантно ставились до нововведень імператриці.

Не дивно, що влаштовуючи в 1775 р. нову єпархію на південноукраїнських землях, Катерина ІІ не призначила сюди архієрея-українця. Разом з тим, імператриця знайшла альтернативу й архієрею-росіянину. 28 вересня 1775 р. грецькому ієромонаху Євгенію (Булгарісу) було повідомлено, що іменним указом імператриця звеліла, а Синод благословив його бути архієпископом Слов’янським і Херсонським[3]. Булгаріс задовольняв імператрицю з кількох міркувань. По-перше, він був особисто відданий Катерині ІІ, і вона могла не сумніватись, що жодне прийняте ним рішення не буде йти врозріз з її намірами[4].

По-друге, захоплена ідеєю переселення до „новоприєднаного” регіону іноземців, і, зокрема, православних з території, які знаходились під владою мусульманської Османської Порти, Катерина ІІ мала підстави сподіватись, що очолення єпархії греком стане важливим стимулом для переселення сюди його одновірців — греків, які могли бачити в Євгенії гаранта захисту своїх інтересів у новій батьківщині.

Додамо й той фактор, що ліквідація на півдні України Вольностей Війська Запорозького, включення нових територій до загальноросійських структур і в той же час територіальне зменшення меж юрисдикції старих українських єпархій відбувались під гаслами цивілізаторської, культурницької місії держави в „дикому степу”. І з цієї точки зору Євгеній був саме тією людиною, яка була потрібна. Адже він дійсно був відомим далеко за межами Росії вченим, автором десятків робіт, і ніхто не міг би звинуватити імператрицю в тому, що її ставленик не відповідає задекларованій місії.

Після звільнення Євгенія через „слабкість здоров’я та глибоку старість”[5] шукати гідної заміни довго не довелося. Вже сам перший південноукраїнський архієрей запропонував кандидатуру, яка мала низку тих самих позитивних якостей, що дали свого часу самому Євгенію можливість бути призначеним Катериною на цю посаду. Мова йде про грека Никифора (Феотокі), який за Євгенія був присутнім консисторії та ректором влаштованого в Полтаві духовного училища. Заслуговує на увагу те, що крім Никифора, Синод запропонував на розгляд імператриці і кандидатуру архімандрита Київського Братського училищного монастиря Касіана, який був ректором Київської академії і відповідав зазначеним вище критеріям. Але Катерина ІІ затвердила саме Феотокі. Проти Касіана ж зіграли принаймні дві обставини: те, що в синодальній доповіді стосовно нього було зазначено „природою з малоросіян”[6], і відсутність підтримки Г. Потьомкіна, яку мала кандидатура Никифора.

Додамо, що Феотокі мав деякі переваги і перед своїм попередником: за час перебування на посаді присутнього Слов’янської та Херсонської духовної консисторій Никифор набув певний адміністративний досвід, до того ж, він не потребував, як Євгеній, постійних послуг перекладача, намагаючись сам розглянути російською.

Будучи призначеним до Слов’янської та Херсонської єпархії за підтримки Г. Потьомкіна, Никифор був переміщений звідси теж значною мірою через цього можновладця, влада якого в регіоні була на той час непохитною. Як повідомляв О. Стурдза, Феотокі, який колись перебував у фаворі, впав у немилість Потьомкіна, відмовившись благословити бенкет, влаштований Григорієм Олександровичем у пісний день[7]. Архієрей втратив свій своєрідний імунітет, і особам, незадоволеним політикою Никифора, було вже неважко вижити його з єпархії.

Отже, 1775 – 1786 рр. були, так би мовити, „грецьким періодом” в історії південноукраїнської ієрархії. Крім Євгенія та Никифора, слід згадати і грека Ігнатія (Газадінова), під керівництвом якого до меж Російської імперії переселились у цей час кримські греки і який отримав сан митрополита Готфійського та Кафійського[8], зберігаючи його до самої смерті, як і передбачалось іменним указом від 14 березня та Жалуваною грамотою від 21 травня 1779 р. Стосовно призначення цієї особи російській уряд просто не мав альтернативи — Ігнатій був тією рушійною силою, без якої переселення навряд чи відбулося б взагалі. А в такому переселенні російська влада була ой-як зацікавлена в силу цілого комплексу міркувань, у тому числі і з огляду на плани виведення Криму з-під юрисдикції Константинопольського патріарха і підготовки грунту для поширення тут влади російської православної церкви шляхом ліквідації Готфійської єпархії на півострові ще до його приєднання до Росії[9].

Амвросій (Серебреников), наступник Никифора (Феотокі) на архієрейській посаді, до призначення на південь України займав пост єпископа Олонецького, вікарія Новгородської єпархії. Отже, переведення було підвищенням для 48-річного Серебреникова, і в Катерини ІІ були підстави сподіватись, що він докладе зусиль, прагнучи виправдати довіру. Імператриця не помилилась. Напевно, знаючи про причини сумної долі свого попередника, Амвросій робив усе, щоб заручитись підтримкою Потьомкіна. Вдалося Амвросію впасти в очі і самій імператриці, яка в 1787 р. здійснювала славнозвісну поїздку цим краєм. Можна прийняти оцінку періоду перебування Серебреникова на півдні України, дану в ювілейній статті „Катеринославських єпархіальних відомостей” з нагоди 100-річчя єпархії: „Час преосвященного Амвросія був часом найвищого положення Катеринославської єпархії і Катеринославських архієреїв: Амвросій користувався надзвичайною любов’ю до нього Потьомкіна й особливо прихильністю самої імператриці. Зі смертю Амвросія Катеринославська єпархія стала, ймовірно, сходити зі свого високого положення, на яке поставили її незвичайні обставини і незвичайні люди”[10].

Причиною самої смерті Амвросія стала втрата підтримки патрона, Г. Потьомкіна, що було обумовлено смертю останнього. Як і у випадку з попередником Амвросія, втрата підтримки князя дала змогу недоброзичливцям архієрея діяти сміливо. Одразу після смерті Потьомкіна було розпочате слідство по обвинуваченню Серебреникова в розтраті церковних речей і грошей. Це підірвало здоров’я Амвросія, і 13 вересня 1792 р. він пішов із життя[11].

Наступником Амвросія став Гавриїл (Бонулеску-Бодоні). Особа енергійна, амбіційна й авантюрна, Гавриїл завоював неабияку довіру з боку імператорської влади саме за відстоювання її інтересів. Фактично, історія життя цього архієрея — ланцюг бурхливих подій, пов’язаних із намаганнями задовольнити свої амбіції і використанням цієї фігури російською владою для реалізації тих чи інших планів, зокрема щодо посилення впливу імперії на сусідню Молдавію.

Архієрейська кафедра в Полтаві стала компенсацією за захист інтересів Російської імперії. У той же час малось на меті використання енергії Гавриїла для розбудови регіону, який тоді ще знаходився у фаворі, в тому ж дусі відданості світській владі, в якому діяв і покійний Амвросій. Після смерті Катерини ІІ, на думку Павла І, Південна Україна вже не потребувала такої уваги, як раніше. Бодоні був переведений до більш престижної Київської єпархії[12].

На місце Бонулеску-Бодоні в 1799 р. прийшов москвич Афанасій (Іванов), який до того знаходився на керівній посаді у Воронезькій єпархії[13]. На цей час практика ротації єпархіальних архієреїв у Російській імперії вже використовувалась досить широко. Раніше її застосовували більше для покарання осіб, дії яких чимось не задовольняли центральну владу, або, навпаки, як визнання певних заслуг і з метою приділити більше уваги церковному розвитку того чи іншого регіону. Тепер, з кінця ХVІІІ ст., ротація деякою мірою стає самоціллю, або, вірніше, системою, для якої досягнення чи прорахунки архієреїв є більше лише приводом. Ця система, між іншим, мала на меті упередження розвитку окремих єпархій шляхом, відмінним від загальноросійського: переведення до регіону чужинців було надійним засобом уніфікаційної та централізаторської політики, оскільки значно обмежувало можливості збереження традицій, притаманних тій чи іншій єпархії. У той же час на призначення певної особи значною мірою впливало ставлення центральної влади до єпархії.

Сама ж практика ротації єпархіальних архієреїв суперечила канонічним нормам: чотирнадцятому правилу Апостолів, правилам першого Вселенського Никейського собору, Антиохійського і Сардикійського соборів, які дозволяли переведення на іншу кафедру лише в разі виключної необхідності[14].

Зазначені вище тенденції позначились і на долі південноукраїнської єпархії після переміщення з регіону Бонулеску-Бодоні. Ні Афанасій (Іванов), ні його наступник Платон (Любарський), переведений сюди з Астраханської єпархії, не були такими яскравими особистостями, як їхні попередники. Давалось взнаки все те ж зниження уваги до регіону в порівнянні з катерининськими часами. Для обох архієреїв південноукраїнська єпархія стала останнім місцем, яке вони очолювали: і Афанасій, і Платон померли саме на цій посаді. Це не означає, що архієреї перебували на ній довго. Кожен з них керував тут близько шести років. І перший, і другий опинились на Півдні вже на схилі своєї кар’єри. Але навіть при цьому система ротації їх не залишала: день смерті Афанасія співпав з датою підписання імператором указу про взаємне переміщення архієпископів Катеринославського й Астраханського[15]. Зрозуміло, що Олександр І не знав про те, що до Астрахані з Катеринослава переводити було вже нікого.

На схилі свого життєвого шляху був переведений до Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії Іов (Потьомкін). На відміну від багатьох інших осіб на посаді місцевого єпархіального архієрея, Іов у минулому вже працював на півдні України: свого часу він знаходився на посаді вікарія Феодосійського і Маріупольського[16]. До Катеринослава ж він прибув з Мінської кафедри.

Як і для двох його попередників, Катеринославська єпархія стала останньою в кар’єрі Іова — у 1823 р. 72-річний архієпископ Катеринославський помер.

Останньою керівною посадою була південноукраїнська кафедра і для двох наступних архієреїв. Лише 4 роки перебував на ній Феофіл (Татарський), призначений іменним указом від 19 травня 1823 р.[17] В іменному указі від 15 жовтня 1827 р. зазначалося, що Феофіл подав прохання про звільнення за станом здоров’я і через старість[18]. І автор „Пам’ятної книжки для духовенства Херсонської єпархії” священик Ф. Міляновський писав, що причиною відставки Феофіла стало „посилення ревматизму”[19]. Втім, хвороба була лише приводом. Реальною ж причиною стала ціла низка обвинувачень Катеринославського архієрея, доведена до відома імператора[20].

Не залишив помітного сліду в історії Катеринославської, Херсонської й Таврійської єпархії Онісіфор (Боровик), який іменним указом від 4 листопада 1827 р. був переведений сюди з посади єпископа Вологодського[21]. Він помер через кілька місяців після цього указу.

Навіть при тому, що південноукраїнська єпархія не входила до числа тих, розвиток яких центральна влада вважала своїм пріоритетом, ні імператор, ні Синод не могли допустити, щоб через таку занадто вже напружену ситуацію із єпархіальним керівництвом регіон занепадав у релігійному відношенні. Була потрібна більш енергійна і молода людина, яка б зайняла Катеринославську кафедру. Такою людиною був єпископ Гавриїл (Розанов), відносно якого і було підписано відповідний іменний указ від 22 травня 1828 р.[22] На час призначення йому було 47 років. Майже 7 з них Гавриїл займав посаду єпископа Орловського і Севського, на якій зміг добре себе зарекомендувати. Напевно, що в Петербурзі врахували це, сподіваючись, що і на півдні України Гавриїл виявить себе не гірше. Загалом це сподівання виправдалось. Цілком логічно, що коли було прийнято рішення про створення окремої Херсонської й Таврійської єпархії, досвід Гавриїла був знову використаний.

Робота Розанова впродовж 1837 – 1848 рр. з облаштування нової єпархії знайшла оцінку в тому, що він був переведений до вищої за ієрархією Тверської кафедри. Перебування на півдні України Гавриїл розглядав як дуже важливий, але все ж таки лише етап своєї кар’єри. Він був, що називається, солдатом імператора і церкви, який завжди мав бути готовим бути кинутим на новий фронт.

У результаті чергової ротації кадрів Херсонська і Таврійська єпархія отримала керівника, який не тільки не поступався, але в багатьох аспектах і перевищував свого попередника. До Одеси прибув Інокентій (Борисов), колишній ректор Київської духовної академії, архієпископ Харківський і Охтирський. Важливо, що на момент призначення Інокентій був присутнім Синоду[23]. До речі, саме це і використав Борисов для того, щоб було задоволене його клопотання про переведення з Харкова до Одеси. Енергійна, непересічна особистість, Інокентій став визнаним авторитетом і для світських можновладців, і для представників церковної ієрархії[24]. Така людина була потрібна в регіоні в умовах реалізації миколаївської політики розширення єпархіальної мережі в Російській імперії шляхом створення нових архієрейських кафедр (політики, яка була продовжена й Олександром ІІ). До того ж, Південна Україна на певний час повернулась до кола пріоритетних у багатьох аспектах регіонів унаслідок подій, пов’язаних з Кримською війною. З огляду на ці обставини було недоцільно переміщувати Борисова, і він керував Херсонською й Таврійською єпархією до самої смерті в 1857 р.

Пішовши з життя, Інокентій не завершив цілу низку розпочатих проектів, реалізація яких була в інтересах як центральної влади, так і південного краю.

На місце Інокентія потребувалась людина, яка б могла продовжити розпочате. Такою людиною став Димитрій (Муретов), переведений іменним указом від 11 червня 1857 р. на вакансію в Херсонську і Таврійську єпархію з Тули[25]. Між іншим, Димитрій був давнім знайомим Інокентія, його наступником на посаді ректора Київської академії[26].

Що стосується Катеринославської кафедри, то після відокремлення Херсонської й Таврійської єпархії Петербург не поставив на неї особу, яка могла б зрівнятись зі своїм попередником, Гавриїлом (Розановим). У кадровій політиці тут явно простежувалось, що розбудова Херсонської й Таврійської єпархії була пріоритетнішою. Інакше до Катеринослава не був би переведений 60-ти річний, слабкий здоров’ям Анастасій (Ключарьов), у далеко не блискучій кар’єрі якого місце єпископа Катеринославського й Таганрозького стало останнім. Переведений сюди з посади єпископа Староруського, вікарія Новгородської єпархії, Анастасій уже менше ніж через рік подав Синоду прохання про відставку, яке і було задоволене. Щоб не допустити запущення єпархіальних справ, Петербург призначив наступним архієреєм більш молодого Інокентія (Олександрова), перевівши його з місця єпископа Слобідсько-Українського. Він протримався в Катеринославі до 1853 р., хоча і не заслужив великого авторитету з боку Синоду[27].

Коли Інокентій (Олександров) звільнився таки за станом здоров’я, на його місце був переведений з Костроми Леонід (Зарецький), який теж не мав такого потенціалу та авторитету, як його колеги з сусідньої південноукраїнської єпархії.

Стосовно кадрової політики по відношенню до керівництва відокремленої в 1859 р. від Херсонської Таврійської єпархії, то вона відбивала більшу увагу центральної влади до цієї частини південного краю в порівнянні з увагою до розвитку єпархії Катеринославської. Хоча і тут далеко не все було гладко. Призначений на початку січня 1860 р. на посаду Таврійського єпархіального архієрея В’ятський архієпископ Єлпідіфор (Бенедиктов) до Сімферополя так і не доїхав: затримавшись на кілька місяців у Петербурзі до завершення терміну його присутності в Синоді, Єлпідіфор помер. Лише через 3 місяці після цього, наприкінці серпня 1860 р. на вакантне місце був призначений Олексій (Ржаніцин). З 1857 р. він займав Тульську кафедру. Отже, Олексій тепер вдруге отримав під своє управління парафії, які до нього знаходились під юрисдикцією Димитрія (Муретова). І в Таврії Олексій продовжив розпочате Димитрієм, який підготував грунт для облаштування самостійної кафедри на півострові[28].

Таким чином, впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. на призначення і переміщення осіб, яким доручалось керівництво південноукраїнськими єпархіями, впливав комплекс факторів, до якого включались, зокрема, думка імператора, членів Синоду про того чи іншого потенційного кандидата, місце, яке займав регіон чи його частина у планах можновладців, особливості церковної політики в той чи інший момент тощо. Місце в цьому комплексі думки самого південноукраїнського духовенства було набагато скромнішим. Якщо підлеглі архієрея могли хоч якось вплинути на прийняті в Петербурзі рішення про переміщення від них небажаного архієрея, то в питанні призначення на їхню думку зважали ще менше. Бажання ж самих архієреїв враховувались вибірково: центральна влада, як правило, не заперечувала проти відходу таких осіб на спочинок за власним бажанням; разом з тим, значно меншим був шанс задоволення прохання про переміщення на інше архієрейське місце.

При такому характерові залежності єпархіальних архієреїв у питаннях призначення та звільнення Петербург міг дозволити собі зберігати ситуацію, за якої верхівка єпархіальної влади виступала в ролі, що була набагато значущою за роль такої-собі проміжної ланки між Синодом і місцевим духовенством. Це не означає, що імперський центр не використовував інших, крім кадрових, важелів впливу на керівників єпархій. За документами вищих органів державної влади досить чітко простежується тенденція посилення контролю за діями архієреїв, збільшення регламентації їхньої діяльності. Разом із тим, ця тенденція не мала всеохоплюючого характеру: маємо чимало прикладів „відкату” в цій політиці і повернення архієреям більшої самостійності в діях. До того ж, заплутаність і неузгодженість правових норм, наявні в законодавстві лакуни в поєднанні із не здоланою традицією поводження архієреїв, як господарів підвідомчих їм територій, тривалий час давали результатом велику долю залежності характеру розвитку єпархій від того, хто саме їх очолював. Саме архієреї коригували, розвиткові яких сфер віддавати пріоритетне значення.

Певною мірою мав рацію П. Знаменський, коли писав, що духовна влада залишалась патріархально-бюрократичною, із змішанням функцій права і моралі, юридичних і релігійних поглядів. Архієреї були не лише правителями і суддями у своїх єпархіях, але і „законодавцями”, так що кожна єпархія при кожному новому архієреї могла мати свій власний, більш-менш новий комплекс „законів”, які запроваджувались за волею архієрея[29]. Не дивно, що типовою була ситуація, коли з приходом на кафедру новий архієрей скасовував розпорядження свого попередника і заходився „виправляти” стан в єпархії на власний розсуд. Щоправда, наведені тези треба сприймати з суттєвою поправкою: архієреї були настільки самостійними, наскільки давали можливість для цього центральна духовна і частково світська влада. Обумовимось, що участь архієреїв у керівництві єпархіями, так само як і участь у цьому інших осіб і установ єпархіальної влади, буде докладніше розглянута в наступних главах, тут же ми обмежуємось лише загальними зауваженнями та узагальненнями.

Структура єпархіального управління могла включати вікарного єпископа, який мав виступати помічником єпархіального архієрея. Наявність цієї ланки була не обов’язковою: у період 1775 – 1861 рр. на території Південної України вікарні єпископи діяли загалом лише два десятиліття. В цілому на землях Російської імперії до останньої третини ХІХ ст. практика призначення вікаріїв була скоріше винятком, аніж правилом, і диктувалась переважно політичними міркуваннями. Зокрема до початку реформ 1860-х рр. вікарії діяли в Київській і так званих Західних єпархіях, що обумовлювалось необхідністю посилення боротьби проти католицизму.

Загалом у порядку призначення, переміщення та звільнення південноукраїнських вікаріїв певною мірою простежуються ті ж тенденції, що відмічені нами і стосовно єпархіальних архієреїв. За 12 років існування Феодосійської і Маріупольської вікарної єпархії в її керівництві змінилось п’ять осіб: єпископи Дорофей, Мойсей, Іов, Гервасій і Сулима (див. додаток Б). Це не означає, що головною причиною була ротація кадрів. Під час функціонування вікаріатства тільки преосвященний Іов (Потьомкін) був переведений на керівну посаду до іншої єпархії. Єпископ Христофор (Сулима) залишив посаду і отримав нове призначення через те, що ліквідувалось саме вікаріатство. Інші ж троє осіб померли на посаді Феодосійських і Маріупольських вікарних єпископів. На відміну від XVIII ст., пізніше вікарні місця вже значно ширше використовувались як трамплін для подальшої кар’єри і не розглядались як такі, що мають залишатись лише у виключних випадках (згадаймо, що і деякі південноукраїнські єпархіальні архієреї до зайняття кафедри виконували саме обов’язки вікарних). Особи, які були призначені в середині ХІХ ст. на місце вікарія Херсонської і Таврійської єпархії, перебували тут відносно недовго: єпископ Полікарп з 1853 по 1858 р., єпископ Антоній з 1858 по 1862 р.[30]

У призначенні вікаріїв значну роль відігравали світські та духовні можновладці. Зокрема добре відомо про роль Г. Потьомкіна в долі Мойсея (Гумілевського)[31]. Допомагав князь просуватись по службі і своєму родичу, Іову (Потьомкіну)[32]. Призначенню останнього на посаду вікарного єпископа вже після смерті Г. Потьомкіна сприяли архієпископ Амвросій, князь Безбородько і П. Зубов[33] (як це не дивно, зважаючи на характер ставлення нового правителя намісництва до всього, пов’язаного з ім’ям його попередника). Відомо і про участь архієпископа Інокентія (Борисова) в просуванні Полікарпа (Радкевича), його давнього товариша по академії[34].

Щодо територіальних меж компетенції вікаріїв, то не можна погодитись із твердженням С. Римського, що, хоча вікарний єпископ подібно владиці йменувався за місцем резиденції, окремі території в складі єпархії йому не виділяли: він допомагав в управлінні, відаючи певними категоріями справ на розсуд архієрея[35]. Якщо по відношенню до вікаріатства Херсонської і Таврійської єпархії така теза є справедливою, то до Феодосійського і Маріупольського вікаріатства — ні.

Значно відрізнялась і юрисдикція двох вікаріатств, які в різні часи діяли на півдні України. Вікарії Феодосійські і Маріупольські були доволі незалежними у своїх діях від керівництва єпархії, на території якої у 1787 р. було влаштоване вікаріатство. Про це свідчить, між іншим, пряме їх спілкування з Синодом[36]. Про повноваження керівництва вікаріатства можна судити за документами фонду Феодосійської духовної консисторії, що збереглися в ДААРК. Серед 127 справ цього фонду 30 стосуються призначення, переміщення, усунення від парафій та смертей священно- і церковнослужителів, 20 — укладення шлюбів та розлучення, 19 — направлення й отримання різноманітних відомостей від органів світської і духовної влади, 19 — зведення та будівництва церков і питань, пов’язаних із церковним майном, 7 — видачі паспортів духовним особам, 7 — порядку богослужінь, 6 — вирішення спорів, 5 — стану архієрейського будинку, 3 — питань зміни конфесії, 3 — призначення єпитимії за вбивства[37]. Фактично, сфери, якими займалось керівництво Феодосійської і Маріупольської вікарної єпархії, були подібними до тих, якими опікувались архієреї Катеринославської і Херсонеса-Таврійського (Новоросійської та Дніпровської) єпархії. Підконтрольними останнім вікарії були лише в деяких питаннях, що визначались окремими указами Синоду[38].

Значно вужчими були повноваження вікаріїв Херсонської і Таврійської єпархії. Вони, згідно з синодальним указом від 14 березня 1853 р., мали бути визначені самим архієпископом Херсонським і Таврійським, якому наказувалось скласти для вікарія інструкцію. Отож, єпархіальний архієрей сам установлював, чим має займатись його помічник. До того ж, коло обов’язків вікарія не залишалось сталим і змінювалось залежно від волі тієї ж єпархіальної влади[39].

Різниця в статусі двох південноукраїнських вікаріатств полягала і в тому, що Феодосійські і Маріупольські вікарні єпископи на відміну від вікаріїв Херсонської і Таврійської єпархії мали у своєму підпорядкуванні духовну консисторію.

У той час як консисторія була не обов’язковим атрибутом вікаріатства, вона майже неодмінно мала діяти при кожному єпархіальному архієреї (підкреслимо — майже; виключенням була знову ж таки єпархія, влаштована на теренах Південної України — Готфійська і Кафійська). Такий порядок був затверджений ще в 40-х рр. XVIII ст. Відтоді консисторії (дикастерії) функціонували як головні присутні місця, які виконували функції єпархіального управління та суду. Брак узагальнюючого регламентуючого законодавства обумовив те, що ці функції, так само як і порядок формування консисторій, тривалий час визначались окремими указами вищих державних органів влади і самими єпархіальними архієреями. Щодо регулюючої ролі Синоду, то у 1775 – 1841 рр. цією установою було видано принаймні 35 указів, що стосувались статусу як південноукраїнських, так й інших консисторій на території імперії[40]. Ще принаймні 17 документів дотичних до регулювання статусу членів консисторій та функцій цих присутніх місць були видані монархами та Сенатом[41].

За цей же час південноукраїнські єпархіальні архієреї, виходячи із власного бачення найкращих способів налагодження керівництва підлеглими духовного відомства, за посередництвом консисторій видали десятки документів, які уточнювали порядок роботи цих присутніх місць. У цілому такі розпорядження знаходились у межах правового поля, створеного вищими органами державної влади. Разом із тим, самé це поле було недосконалим і суперечливим.

Загалом південноукраїнські консисторії, як й аналогічні присутні місця інших регіонів, виконували роль колегіальних помічників архієреїв. З 1776 р., тобто з самого часу влаштування Слов’янської та Херсонської єпархії, в складі консисторії діяли присутствіє та канцелярія. Особливістю першого складу присутствія була наявність у ньому адміністратора архімандрита Феоктиста, призначеного Синодом для допомоги недосвідченому в питаннях єпархіального управління архієпископу Євгенію[42]. Вже наступник Булгаріса, архієпископ Никифор, позбавився небажаного для нього контролю адміністратора[43].

І за Євгенія (Булгаріса), і за наступних архієреїв ні чисельний, ні персональний склад присутніх консисторії не залишався сталим[44]. Залежав він у першу чергу від єпархіальних керівників, які, що називається, формували свою команду. Відмітимо стійку тенденцію участі в роботі консисторії ректорів семінарії. Тут вирішальне значення мали вже не персоналії, а посада. Практикувалось призначення Синодом тимчасово-присутніх консисторії, зокрема для розгляду накопичених справ[45].

Для забезпечення справочинства при консисторії з 1776 р. працював штат канцеляристів, підканцеляристів, копіїстів, очолюваних консисторським секретарем. Перший за хронологією секретар був призначений згідно з розпорядженням Синоду. Не знайшовши потрібну кандидатуру серед своїх канцеляристів і отримавши з Київської єпархії відповідь, що і серед тамтешніх приказних служителів немає гідних осіб, які б знали латинську та грецьку мови, Синод запропонував усім своїм реєстраторам і канцеляристам висловитись щодо бажання зайняти вакансію в Полтаві. Оскільки тоді бажаючий виявився лише один, В. Вербицький, то синодальним указом він і був направлений до Слов’янської та Херсонської єпархії[46]. У подальшому, з посиленням впливу обер-прокурорів, посада секретаря консисторії стала більш впливовою, і бажаючих її отримати вже не бракувало. Крок за кроком вага інституту консисторських секретарів зростала[47]. У результаті голіцинських реформ секретарі вже значно більше залежали від обер-прокурорів, і тим самим єпархіальне управління перебувало в прямій залежності від останніх[48]. Додамо сюди і той важливий фактор, що дуже поширеною була практика направлення на місця консисторських секретарів чиновників синодальних канцелярій, які, таким чином, ще до призначення не тільки знаходились у залежності від обер-прокурора, але і були з ним особисто знайомі.

За таких умов архієреї, якщо хотіли спокійно керувати своїми єпархіями, мали шукати порозуміння з секретарями, у руках яких знаходились нитки бюрократичного управління. Одним із шляхів такого порозуміння було, що називається, входження в долю або ж закривання очей на зловживання секретарів. Саме так були побудовані стосунки між Гавриїлом (Розановим) і секретарем Катеринославської духовної консисторії Неводчиковим[49]. Якщо ж консенсусу не знаходилось, архієрея могли чекати неприємності.

Канцеляристи, підканцеляристи, копіїсти консисторій фактично були державними чиновниками, які працювали за наймом. Вивчення консисторських документів дає підстави стверджувати, що склад канцелярій зазнавав досить частих змін. Їх причиною, між іншим, у багатьох випадках була невідповідність доволі низької платні обсягам роботи, яку доводилось виконувати. А ці обсяги в умовах бюрократизації всієї системи управління мали чітко виражену тенденцію збільшення.

Для покращення єпархіального управління в контексті кодифікації та уніфікації законодавства у 1841 р. був затверджений „Статут духовних консисторій”, який привів до системи норми, що регулювали статус цих присутніх місць. Документи вищих органів влади, які приймались пізніше, коригували лише деякі аспекти функціонування консисторій, в цілому залишаючи чинними норми Статуту[50].

Згідно зі „Статутом духовних консисторій”, ці присутні місця мали діяти під безпосереднім керівництвом єпархіальних архієреїв, і жодна інша особа чи установа, крім відповідного архієрея і Синоду, не могла безпосередньо втручатися в їхню діяльність. До компетенції консисторій входили: 1) піклування про захист і поширення православ’я; 2) нагляд за дотриманням правил богослужіння; 3) опікування будівництвом і облаштуванням церков; 4) призначення на церковні посади, постриг у ченці; 5) нагляд за правильністю ведення парафіяльним духовенством необхідної документації; 6) піклування про господарчі справи, які стосувались єпархіального відомства; 7) єпархіальний суд.

Визначалось, що структурно консисторія складалася із присутствія і канцелярії. Присутствіє, залежно від кількості населення в єпархії, мало включати від 5 до 7 осіб. У разі необхідності дозволялось створювати рішенням Синоду тимчасове присутствіє, і в цьому випадку до постійних додавалось ще 3 – 4 присутніх. За посадою членом консисторії мав бути ректор місцевої семінарії, який, втім, не був зобов’язаний брати участь у всіх засіданнях і справах. Інші члени присутствія мали затверджуватись Синодом за поданням єпархіального архієрея. Останній міг пропонувати кандидатів з архімандритів, ігуменів, ієромонахів, протоієреїв та ієреїв. Цим положенням, до речі, враховувався закріплений іменним указом від 18 грудня 1797 р. принцип, за яким принаймні половина присутніх консисторії мала бути представлена білим духовенством[51].

Обумовлювалось, що всі справи консисторії затвердженням єпархіального архієрея розподілялись у залежності від змісту за відділеннями і розписувались для провадження за столами, причому кожен стіл мав доручатись одному з присутніх, за виключенням ректора семінарії.

„Статутом духовних консисторій” передбачалось, що звільнення присутніх мало відбуватись у тому ж порядку, що і призначення, тобто за поданням архієрея і з затвердженням Синодом. Архієрей, крім того, мав право тимчасово усунути особу від виконання обов’язків присутнього, якщо в консисторії розглядалась справа стосовно нього.

Окремо визначалось, що для провадження справ консисторія повинна мати канцелярію, якою керував секретар. Останній мав призначатись та звільнятись Синодом за поданням синодального обер-прокурора. Інші ж чиновники і канцелярські служителі призначались і звільнялись самою консисторією із затвердженням єпархіальним архієреєм. Стосовно секретаря консисторії додатково обумовлювалось, що він повинен перебувати під керівництвом архієрея, але в той же час і в безпосередньому віданні обер-прокурора як наглядача за виконанням постанов по духовному відомству, і тому зобов’язаний виконувати всі його розпорядження.

Рішення приймались присутствієм консисторії колегіально, після чого подавались на затвердження архієрею. Останній, втім, зберігав право приймати остаточне рішення, яке не відповідало пропозиції присутствія[52].

Таким чином, „Статут духовної консисторії” закріпив більшість тих кондицій діяльності єпархіальних присутніх місць, що вже діяли і до 1841 р. Тепер вони були приведені в систему. Як бачимо, згідно з нею, реальна влада на єпархіальному рівні належала двом особам — єпархіальному архієрею і секретарю консисторії. Від присутніх консисторії залежало не більше, ніж від звичайних чиновників. Без позитивної резолюції архієрея пропозиції присутствія залишались пропозиціями. Тож С. Римський дещо перебільшує, наголошуючи, що Статут зробив із консисторій не помічників в управлінні єпархіями, а перш за все наглядачів, що обмежували архієрейську владу[53].

Південноукраїнські єпархіальні архієреї і після запровадження Статуту продовжували домінувати над присутніми консисторій, використовуючи щодо них могутні важелі впливу. Обережніше доводилось діяти у взаєминах із консисторськими секретарями: намагання поставити цих осіб під повний контроль могло вдарити по самих архієреях. Коли колишньому чиновнику синодальної канцелярії, а пізніше — секретарю Катеринославської духовної консисторії не сподобалось, що єпископ Інокентій (Олександров) поводиться з ним як з підлеглим, до Петербурга пішов потік неофіційних і офіційних доносів. Як наслідок, архієрею була винесена сувора догана[54].

Судячи з відомостей про персональний склад органів єпархіального управління, які щорічно друкувались у „Новоросійському календарі”, особи на посадах консисторських секретарів змінювались доволі часто. Серед усіх секретарів, які працювали у Катеринославській і Херсонській консисторіях після 1838 р., лише один, Летницький, протримався довго, фактично впродовж усього перебування на кафедрі архієпископа Інокентія (Борисова). Напевно, це було зумовлене саме тим, що фігура Летницького задовольняла і синодальних обер-прокурорів, і самого Інокентія. Інші ж секретарі не змогли всидіти на своїх посадах довше 4-х років.

Стосовно плинності кадрів у складі присутніх консисторій, то ті ж матеріали „Новоросійського календаря” свідчать, що з 5 осіб, які станом на 1838 р. працювали у нещодавно влаштованій Херсонській духовній консисторії, у 1841 р. зберігали свої місця 2, у 1844 р. — 1, у 1848 р. — жоден. Із 5 осіб складу 1841 р. на 1844 р. діяли 2, на 1848 р. — 0. Із 7 присутніх консисторії складу 1844 р. на 1848 р. залишилось 5, на 1852 р. — 3, на 1857 р. — 2. Із 6 персон, які працювали у 1848 р., на 1852 р. залишились 3, на 1857 р. — 2. 5 із 7 присутніх, що діяли у 1852 р., зберігали посади і у 1857 р.

Дещо стабільнішим був персональний і кількісний склад присутніх Катеринославської консисторії. Із 5 осіб, записаних у списках 1841 р., на 1844 р. залишались 4, на 1848 р. — 2, на 1857 р. — 1. 3 із 5 присутніх консисторії зразка 1844 р. працювали у 1848 р.; у 1857 р. їх залишилось двоє. Із 4 присутніх складу 1848 р. 3 залишались на своїх місцях станом на 1857 р., а із 5 присутніх складу 1842 р. у 1857 р. працювали 4.

Із 8 членів канцелярії Херсонської духовної консисторії, які записані в „Новоросійському календарі” у 1848 р., до 1857 р. залишились 3. За відповідні роки з 6 членів канцелярії сусідньої південноукраїнської єпархії на своїх місцях залишились працювати 4[55].

Станом на середину ХІХ ст. кількісний склад осіб, які працювали в консисторських канцеляріях, значно зріс у порівнянні з останньою чвертю XVIII ст. Зокрема у 1861 р. канцелярія Херсонської духовної консисторії, крім секретаря і 4 столоначальників, нараховувала ще й 17 канцелярських служителів. Наявність такої кількості чиновників була виправдана з огляду на великий „паперовий вал”. Уявлення про його обсяги дає звіт по єпархіальному управлінню за 1861 р. Згідно з ним, упродовж року з Херсонської духовної консисторії та її канцелярії вийшло 9985 різних документів[56]. У попередньому, 1860, році із консисторії та канцелярії було випущено ще більше — 11763 документи. Тоді до консисторії надійшло 1386 справ, загалом же разом із невирішеними за 1859 р. в провадженні знаходилось 1547 справ. З них впродовж року було завершено 1413. Серед 134, які залишались, 99 не були завершені через неотримання відповідей від осіб і установ світського відомства, 30 — від відомства єпархіального. Лише 5 справ консисторія та її канцелярія не змогли закрити з власної вини. За 1860 р. до консисторії надійшло 8123 документи, за ними складено 1477 журнальних постанов, 996 протоколів[57].

Відмітимо, що в 1859 р. консисторії доводилось мати справу з ще більшим обсягом справ: було отримано 10222, випущено — 15201 документ[58] (причина цьому — перебування в складі Херсонської єпархії території Кримського півострова, Причорномор’я і Приазов’я, яка невдовзі виокремилась у окрему єпархію). І це — у порівнянні з тим, що в останній чверті XVIII ст. виключенням були роки, коли консисторія продукувала більше двох тисяч документів.

На підставі височайше затвердженого 12 серпня 1823 р. положення[59] при кожній єпархіальній кафедрі під безпосереднім відомом місцевих архієреїв діяли присутствія попечительства про бідних духовного звання. До кола їхніх обов’язків входило: збирання пожертв; піклування про краще використання зібраних коштів; збирання та перевірка інформації про осіб, які потребували допомоги; надання такої допомоги. Для узгодження дій консисторії і присутствія попечительства принаймні один, а то й більше членів останнього одночасно займали посади консисторських присутніх. Сама кількість членів попечительств сталою не залишалась. Хоча положенням від 12 серпня 1823 р. і визначалось, що попечителів має бути від 3 до 6, на Півдні це правило дотримувалось не завжди. Зокрема у 1841 р. в попечительстві Катеринославської єпархії працювало лише двоє присутніх[60]. Попечительство Херсонської єпархії, у якому в 1830 – 1858 рр. працювало від 3 до 5 попечителів, у 1859 р. нараховувало вже 8 осіб[61]. У 1861 р. їх залишилось 7[62]. Для ведення справ при кожному попечительстві працювали секретар та двоє письмоводителів. Ці особи затверджувались на посадах єпархіальним архієреєм, причому в деяких випадках призначались вчорашні чиновники консисторських канцелярій.

Консисторія виконувала завдання, які на неї покладались, спираючись на мережу духовних правлінь — установ, що стояли на щабель нижче у вертикалі єпархіальної влади. Впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. Петербургом було видано відносно небагато документів, які стосувались переважно саме цих установ[63]. Ними коригувались деякі аспекти порядку формування, роботи та фінансування правлінь. Зокрема центральна влада не випускала зі свого поля зору влаштування, перенесення та ліквідацію цих установ. Регламентація ж більшості питань, пов’язаних із правліннями, знаходилась у компетенції єпархіального керівництва. Саме від того, які повноваження архієреї делегували духовним правлінням, яку давали їм ступінь свободи, великою мірою залежала ефективність діяльності вертикалі духовної влади в цілому.

З огляду на те, що статус духовних правлінь у різних єпархіях імперії і в різні часи відрізнявся, зрозумілі розбіжності в історіографії стосовно оцінки ролі цих присутніх місць: вона коливається від визнання правлінь ефективними, фундаментальними структурами[64], установами, які мали набагато більший вплив на духовенство, аніж архієреї[65], до констатації, що деякі правління були лише зайвим ланцюгом, який тільки тим і займався, що просто передавав документи від благочинних до консисторії і в зворотному напрямі[66].

Для півдня України духовні правління стали установами, завдяки яким єпархіальні архієреї мали можливість порядкувати в умовах розпорошеності парафій на великій відстані від єпархіального центру, недостатньої заселеності регіону і нерозвиненості системи комунікацій. Ця проміжна ланка, яка виконувала посередницькі функції і служила нижчим щаблем духовного суду, стала своєрідною спадкоємицею протопопій, що діяли на Півдні станом на 1775 р. 25 січня 1777 р. Синод підписав ухвалу, згідно з якою Слов’янському та Херсонському архієпископу наказувалось „як у Полтаві, так і в інших містах духовні правління до протопопів так, ніби вони обов’язково до їх правління належали, не прив’язувати”[67].

Цей документ, до речі, був відомий Гавриїлу (Розанову), який, переказавши його зміст, додав, що „з цього випадку та часу” донесення або доповіді до консисторії стали надходити вже не від протопопів, а від духовних правлінь, так само як на ім’я правлінь стала надсилати укази сама консисторія[68]. Такий висновок викликає заперечення: Слов’янська консисторія спілкувалась із духовними правліннями, адресуючи їм укази, з самого початку свого функціонування. Ухвала ж Синоду важлива в іншому аспекті: вона дала потенційну можливість для перетворення духовних правлінь на органи, які могли дійсно приймати колегіальні рішення і які залежали більшою мірою не від місцевого протопопа, але від архієпископа. Процес реалізації цього потенціалу не був безболісним. Маємо свідчення, що на місцях першоприсутні в духовних правліннях протопопи намагались диктувати свою волю, не рахуючись із думкою інших присутніх[69].

Присутні духовних правлінь, так само як і присутні консисторій, мали поєднувати роботу в цих установах із виконанням інших обов’язків. Тож не була незвичайною ситуація із зайнятістю єлизаветградського священика І. Волчанецького, якому доводилось встигати кілька днів на тиждень знаходитись у духовному правлінні, проводити за чергою служби в храмі, виконувати за дорученням світських установ обов’язки щодо задоволення релігійних потреб в’язнів, хворих, які перебували в лазаретах, головному шпиталі, особового складу батальйонів[70].

У перші часи облаштування єпархії на півдні України ще практикувалось обрання керівників протопопій (духовних правлінь) самим місцевим духовенством. Зокрема, у такий спосіб, отримав посаду Слов’янського протопопа Ф. Фомич, колишній запорожець. Звернемо увагу, що рішення стосовно Фомича було одним із кроків єпархіальної влади на шляху руйнації церковного устрою Запорозьких Вольностей із врахуванням необхідності зважати на можливість спалаху незадоволення з боку вчорашніх козаків[71]. Згодом, коли формування особового складу правлінь уже повністю знаходилось в юрисдикції єпархіального керівництва, архієреї воліли призначати на місця присутніх найбільш авторитетних серед місцевого духовенства осіб.

Призначення відкривало нові можливості, але воно ж покладало додаткову відповідальність, відволікало від виконання інших функцій. І все ж випадки відмови зайняти запропоновану посаду поширеними не були.

Аналіз персонального складу південноукраїнських духовних правлінь дозволяє помітити тенденцію витіснення з цих установ представників чорного духовенства. Передумови для цього були закладені ще в 1768 р., коли було визначено, що в правліннях має бути представлене не лише чернецтво, але й біле духовенство. Не дивлячись на те, що в 1778 р. з’явився указ по імперії про перенесення духовних правлінь із приватних будинків до чоловічих монастирів[72], суттєво ситуацію на Півдні це не змінило. Хоча П. Знаменський і відмітив, що згаданий указ автоматично означав очолення правлінь настоятелями монастирів із відведенням білому духовенству маловпливової ролі членів цих присутніх місць[73], дана сентенція не є коректною по відношенню до духовних правлінь Південної України. Нечисленність тут монастирів стала причиною того, що в керівництві правлінь переважало саме біле духовенство, а не ченці. До того ж, Синод, на прохання архімандрита ставропігійного Києвомежигірського монастиря звільнив начальника Самарської обителі від необхідності бути присутнім духовного правління[74]. Згодом й інші представники чорного духовенства краю позбулись обов’язку засідати в правліннях. У списках присутніх правлінь як Херсонської і Таврійської, так і Катеринославської і Таганрозької єпархій зустрічаємо імена лише представників білого духовенства. У цьому була логіка: в підпорядкуванні правлінням знаходились не ченці, а саме священно- та церковнослужителі.

Чисельність присутніх цих установ чітко не регламентувалась. Тож, наприклад, станом на 1796 р. Херсонське правління налічувало 3 присутніх, у 1801 р. їх було 2, з 1803 р. кількість знову дорівнювала 3, у списках за 1838 р. значаться вже 4 особи, впродовж 1840-х рр. тут працювало 3 присутніх, а в 1850-х рр. — 2[75]. Причинами тут виступали передусім зміни обсягів повноважень і територіальних меж компетенції правління. Не була однаковою і кількість присутніх різних духовних правлінь у ті самі роки. Так, у 1776 р. з правлінь, що увійшли до складу Слов’янської та Херсонської єпархії, 3 включали по троє присутніх, і 3 — по двоє[76]. У 1838 р. Бахмутське духовне правління складалось з 4 присутніх, Єлизаветградське, Олександрійське, Сімферопольське, Маріупольське — з 3, Новомосковське, Павлоградське, Олександрівське — з 2[77]. Плинність кадрів також коливалась від правління до правління.

Принципи формування складу канцелярських служителів духовних правлінь багато в чому були подібними до тих, що діяли стосовно відповідних служителів консисторій. Віддавши кадрові питання в руки місцевої влади, Синод, разом із тим, прагнув не допускати невиправданого збільшення кількості таких чиновників. Запровадженими в 1797 р. штатами було передбачено, що в кожному духовному правлінні має працювати по 3 канцелярських служителі. Але в 1831 р., перевіряючи формулярні списки, обер-прокурор П. Мещерський звернув увагу, що в деяких правліннях відповідна кількість значно перевищена. Тож, Катеринославський, Херсонський і Таврійський архієпископ отримав наказ, призначаючи канцелярських служителів „обмежуватись однією необхідністю”[78].

Збільшувати кількість канцелярських служителів єпархіальну владу змушувало все те ж зростання обсягів документопотоків, яке зумовлювало розростання штатів консисторських канцелярій. Втім, збільшення кількості справ, що розглядались правліннями, не відбувалося впродовж усього періоду останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. У 1860 р. Херсонське духовне правління продукувало значно менше паперів, ніж видавало щороку наприкінці XVIII і в перші десятиліття ХІХ ст., коли не був виключенням розгляд упродовж місяця близько сотні справ. Якщо у 1811 р. на розгляд правління надійшло 477[79], у 1822 р. — 656[80], із січня до середини серпня 1824 р. — 445 документів[81], то в 1860 р. ця цифра дорівнювала лише 174, а в 1861 р. — 135[82].

Причина ситуації, за якої обсяги справочинства в консисторіях збільшувались, а в духовних правліннях — навпаки, полягає в переорієнтації документопотоків з правлінь на благочинних. Сам термін „благочинний” увійшов у вжиток за царювання Єлизавети Петрівни: ним стали називатись деякі закажчики — особи, які здійснювали функції безпосереднього адміністративного нагляду за духовенством. Хоча продовжував застосовуватись і термін „закажчик”: у документах останньої чверті ХVІІІ ст., які стосуються православної церкви на півдні України, він ще зустрічається[83]. У рапорті Синоду від 4 лютого 1777 р. архієпископ Євгеній (Булгаріс) писав про свій намір об’їхати єпархію з метою визначення, де краще влаштувати благочиння[84]. Втім, до 80-х рр. XVIII ст. у жодному іншому документі органів єпархіальної влади згадок ні терміна „благочиння”, ні „благочинний” нами не знайдено[85]. У середині ж 80-х рр. склалась ситуація, коли в південноукраїнській єпархії діяли і благочинні, і закажчики з фактично подібними функціями. Це створювало незручності, і тому 25 листопада 1788 р. вийшов указ Катеринославської духовної консисторії, яким передавалась воля преосвященного Амвросія (Серебреникова): „Посади їх [закажчиків] із усім, що до них належить, доручити благочинним”[86].

Зауважимо, що запровадження інституту благочинних не відбулося у всіх єпархіях одночасно. Зокрема на Правобережжі благочинні почали функціонувати з кінця XVIII ст.[87] Дослідники історії Київської митрополії не згадують про існування інституту благочинних у єпархіальній структурі до ХІХ ст.[88]

Повноваження благочинних визначались спеціальною „Інструкцією”, розробленою у 1775 р. Платоном (Левшиним), архієпископом Московським, яку Синод об’явив обов’язковою для всіх єпархій. Згідно з цим документом, благочинні були останнім, нижчим, ланцюгом між парафіяльними церквами і єпархіальною владою. Декларувалось, що благочинний мав наглядати за священно- та церковнослужителями церков, які знаходились у його юрисдикції, піклуватись, аби нічого „неподобного, спокусливого і забобонного трапитись не могло”[89]. На благочинних покладався нагляд за управлінням церковним майном, веденням документації в церквах. Вони мали право залагоджувати дріб’язкові справи, карати священно- та церковнослужителів за незначні провини.

У цілому благочинницька інструкція не була занадто деталізованою, і конкретизація обов’язків благочинних відбулась уже відповідними указами більш високих щаблів влади. Причому в кінці XVIII – середині ХІХ ст. з’явилась і низка іменних та синодальних указів, якими благочинним доручалось те чи інше завдання. Як бачимо, пряме керівництво органів центральної влади доходило і до цього рівня. Але все ж таких указів нараховується відносно небагато. Імператору та Синоду було достатньо дати розпорядження по духовному відомству в цілому, і тоді благочинні автоматично включались у коло осіб, які мали забезпечити його виконання.

Спектр завдань, які доручались благочинним єпархіальними архієреями і духовними правліннями, був досить широким і коригувався залежно від нагальних потреб, що виникали в той чи інший момент.

Більшість благочинних знаходилась у підпорядкуванні духовним правлінням, порядкуючи серед духовенства певної „частини благочиння”. Тож єпархіальне керівництво спілкувалось із ними за посередництвом правлінь, обмежуючи право прямо звертатись до архієрея[90]. Разом із тим, в єпархіях діяли і благочинні, які були виведені із залежності від духовних правлінь. Тому у випадках, коли треба було довести якусь інформацію до всіх духовних осіб єпархії, консисторією використовувалась стандартна формула: „всім перебуваючим у тутешній єпархії духовним правлінням і благочинним, від них незалежним, а також і в монастирі послати укази”.

Чисельність таких незалежних благочинних не була стабільною і мала тенденцію до зростання. Між іншим, за рахунок виведення з-під юрисдикції духовних правлінь територій із особливим статусом управління, зокрема, військових поселень[91].

Процес перебирання благочинними повноважень духовних правлінь значно активізувався в 40-х рр. ХІХ ст. Для Катеринославської єпархії тут головну роль відіграли визнання в масштабах Російської імперії духовних правлінь непотрібними і дозвіл на закриття цих присутніх місць (І. Смолич, плутаючи декларацію із імплементацією, взагалі відмічав, що духовні правління існували в державі до 1840 р.[92]). Для єпархії ж Херсонської і Таврійської більш важливим виявився прихід на кафедру Інокентія (Борисова). Новий архієпископ прибув до регіону зі впевненістю, що саме опора на благочинних є запорукою успішного керівництва єпархією. Ще під час перебування в Харкові Інокентій зробив благочинних своїми „очима”, головними посередниками в управлінні і нагляді за єпархіальним життям[93]. У Херсонській єпархії, прагнучи підняти повагу до благочинних, архієпископ не виносив їм догану в присутності їхніх підлеглих, нарочито відмічав їх особливою увагою під час спілкування з представниками світської влади[94]. Тільки-но прибувши до Одеси, Інокентій розпорядився, аби благочинні звертались безпосередньо до нього, повідомляючи про все, що стосувалося змін ситуації в підлеглих їм округах[95]. Наступними розпорядженнями архієпископ ще більше розширив компетенцію благочинних[96].

Станом на 1860 р. до кола повноважень цього щабля єпархіальної влади входив нагляд за церквами своїх округів, за поведінкою духовенства, звітністю про церковні суми і збереження церковного майна; ревізування церков; проведення слідства; подання єпархіальному керівництву звітів, метричних книг, сповідних розписів, формулярних списків священно-та церковнослужителів[97]. Фактично, благочинні перебрали на себе функції духовних правлінь.

Залежачи в питаннях призначення та переміщення від єпархіальних керівників[98], благочинні звільнялись за рішенням архієрея або ж за власним бажанням, але і в цьому випадку слід було просити дозволу преосвященного. Маємо можливість на основі матеріалів „Новоросійського календаря” порівняти рівень плинності кадрів серед благочинних двох південноукраїнських єпархій. Зі складу благочинних Херсонської єпархії, які працювали в 1838 р., у 1848 р. продовжували знаходитись на посадах 40%, а в 1857 р. — 16%. За цей же час відповідні показники по Катеринославській єпархії склали  38% і 24%. Із складу південноукраїнського благочинницького корпусу зразка 1848 р. у 1857 р. зберігали свої посади у Херсонській єпархії 32%, а в Катеринославській — аж 65%[99]. Така велика різниця великою мірою пояснюється особливостями перебудови вертикалі влади південноукраїнських єпархій щодо поступового виключення з неї духовних правлінь.

В історіографії приділяється досить небагато уваги розгляду системи утримання єпархіальних структур на півдні України: зустрічаємо переважно лише згадки про розміри жалування деяких осіб і установ в окремі роки. Разом із тим, саме система утримання мала вагомий вплив на формування персонального складу всіх без виключення щаблів єпархіального управління, на діяльність кожного з цих щаблів. Вона стала досить чітким віддзеркаленням державних пріоритетів, характеру оцінки Петербургом значення того чи іншого присутнього місця або посадовця, і у свою чергу впливала на формування ставлення парафіян і рядового духовенства до єпархіальних структур та їхніх представників.

Обмеженість духовного відомства в коштах, яка спостерігалась впродовж усього періоду 1775 – 1861 рр., спричинила ситуацію, коли більшість представників єпархіального управління мала утримуватись не з одного, а з кількох джерел. Причому фінансування з державної казни (яке, між іншим, передбачалось не для всіх) часто було не головним джерелом. При всіх уніфікаторських заходах розмір утримання осіб, які працювали в єпархіальних органах влади одного рівня, в багатьох випадках не був однаковим.

Після проведення в центральноросійських єпархіях конфіскації церковних земель і запровадження штатів єпархії імперії були поділені на 3 класи, залежно від чого визначались і розміри їхнього фінансування з казни. Разом із тим, суми коливались і в межах кожного класу.

При влаштуванні Слов’янської та Херсонської єпархії через кілька днів після хіротонії Євгенія (Булгаріса) побачив світ іменний указ Колегії економії, який мав уладнати питання фінансування організації нової церковно-адміністративної одиниці. Згідно з ним, архієпископ отримував 2000 крб. на проїзд до місця призначення й облаштування архієрейського будинку, розміри утримання якого повинні були відповідати передбаченому штатами 1764 р. утриманню архієрейських будинків старшого класу[100]. У цьому відбилась неабияка зацікавленість імператриці у влаштуванні єпархії на Півдні. Звернемо увагу, що сума, яка виділялась згідно зі штатами, не має ототожнюватись із платнею самому архієпископу. Адже архієрейський будинок — це цілий штат, який включав економа, священика, протодиякона, келейників, казначея, інших служителів, кількість яких при влаштуванні Слов’янської та Херсонської єпархії мала дорівнювати 58 особам[101]. Вони повинні були забезпечувати пристойні умови для життя та діяльності преосвященного. Щоправда, розмір платні тим, хто служив при архієрейському будинку, на кілька порядків відрізнявся від сум, що отримувались із казни архієреєм. Для єпархій другого класу, до якого і належала єпархія Слов’янська та Херсонська, сума, що виділялась на кожного служителя будинку, коливалась від 8 до 40 крб. на рік[102].

Відносно великою — 3000 крб. — була сума, призначена в 1779 р. на утримання митрополита Готфійського та Кафійського і його будинку[103]. Великою з огляду на розміри єпархії, яку отримував в управління Ігнатій (Газадінов). І в цьому випадку свою роль зіграла зацікавленість Петербурга у створенні нової структури в Приазов’ї.

Штатне утримання було переглянуте за Павла І, який у зв’язку з інфляцією 18 грудня 1797 р. видав іменний указ, що передбачав збільшення витрат на утримання установ духовного відомства, і в їх числі архієрейських будинків[104]. Якщо раніше на архієрейський будинок південноукраїнської єпархії виділялось 6070 крб. 32 ½ коп., то відтепер — 9769 крб. 32 ½ коп.[105] У 1-й половині ХІХ ст. відбулись нові зміни утримання, пов’язані, зокрема, з відокремленням Херсонської і Таврійської єпархії та перерахунком жалування на срібло. У 1859 р. Херсонський єпархіальний архієрей на жалування, стіл, утримання екіпажу та прислуги одержував із казни 1085 крб. 70 коп., і зверх того як допомогу від Синоду 800 крб., на ченців і служників при будинку виділялось 94 крб. 60 коп., на утримання 58 штатних служителів — 358 крб. 96 ¼ коп.[106] Для порівняння, згідно з затвердженим 16 листопада того ж року штатом у Таврійській єпархії, яка засновувалась, архієрей на стіл, екіпаж, келейників і прислугу мав отримувати 4000 крб., на свиту (економа, духівника, хрестових ієромонахів, ризничого, писця та ієродиякона) — 1075 крб., на служителів та мастерових при будинку — 400 крб.[107] Тим самим Таврійська єпархія виявилась у вигіднішому матеріальному становищі не лише по відношенню до своїх південноукраїнських сусідок, але і до більшості єпархій імперії. Фінансування кримської кафедри йшло в порівняння хіба що з так званими Західними єпархіями, пріоритетне значення яких знайшло втілення у значному збільшенні в 40-х рр. ХІХ ст. асигнованих на них сум з метою протистояння католицизму в регіоні: в Литовській, Могильовській, Мінській і Подольській єпархіях на архієрея та його потреби виділялось по 4000 крб., на свиту і служителів — по 2973 крб.[108]

Треба відмітити, що крім встановленого жалування та прибутків від земель архієрейських будинків (про що докладніше скажемо в наступній главі) преосвященні користувалися й іншими офіційними джерелами прибутків. Зокрема практикувалось закріплення за керівником єпархії монастиря (саме так зробив архієпископ Никифор, домігшись усунення від управління адміністратора й архімандрита Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря Феоктиста)[109]; разові виплати (зокрема за участь у церемонії відкриття Вознесенського намісництва Бонулеску-Бодоні одержав 1000 крб.)[110]; використання частини пожертв, що надходили до архієрейської церкви, виплата пенсій[111] тощо.

Із утриманням єпархіальних архієреїв і їхніх будинків можна співвіднести суми, що виділялись вікарним архієреям та штатам при них. На такі витрати стосовно Феодосійської і Маріупольської вікарної єпархії передбачалось щорічне виділення 5900 крб. (з них 1200 — жалування, 1000 — на стіл та інші потреби, 3700 — на архієрейський будинок та служителів консисторії). Це дорівнювало сумі, яка в той час виділялась на вікаріатство Київської митрополії. Інша справа, що таке жалування було призначене, що називається, „заднім числом”, більш ніж через 2,5 роки після посвячення в сан Феодосійського і Маріупольського вікарія[112]. Що стосується другого вікаріатства, яке існувало на території Південної України, то при його заснуванні вікарію було призначено виділення 2000 крб. щорічно (1300 — безпосередньо на жалування, стіл та прислугу, 700 — на іподияконів, письмоводителя та канцелярію) і 7000 крб. одноразово. До відведення земельних угідь вікарій додатково мав отримувати 1500 крб. Тоді ж було визначено, що на півчих при вікарії виділятиметься 475 крб.[113] Станом на 1859 р. вікарій на жалування, стіл, свиту і канцелярію одержував 2000 крб., на півчих — 490 крб.[114]

Ситуація з фінансуванням державою консисторій в багатьох рисах нагадує ту, що склалась із утриманням архієрейських кафедр. Розмір виплат змінювався переважно одночасно з подібними діями по відношенню до архієрейських будинків. Штатами 1764 р. обумовлювалось отримання секретарем консисторії другокласної єпархії 100 крб., канцеляристами — по 50, копіїстами — по 25, сторожами і приставами — по 8 крб. на рік[115]. Штатами 1797 р. жалування було збільшене: зокрема відтоді секретар отримував 200 крб.[116]

З огляду на дорожчання життя і в контексті загального курсу миколаївського правління на покращення матеріального стану духовенства 16 січня 1828 р. з’явився іменний указ, яким оклади консисторських службовців подвоювались. Віднині на Катеринославську духовну консисторію додатково виділялось 1230 крб.[117] З 1840 р., коли суми на утримання духовних установ були перераховані з асигнацій на срібло, секретарі Херсонської та Катеринославської консисторій одержували по 252 крб. 15 коп. На інших чиновників і канцелярських служителів Херсонської консисторії виділялось загалом 1371 крб. 24 коп., на сторожів і розсильних — 91 крб. 53 коп. Для Катеринославської консисторії ці цифри склали відповідно 1361 крб. 4 коп. і 102 крб. 96 коп. На канцелярські витрати Херсонській консисторії виділялось 149 крб. 70 коп., а Катеринославській — 148 крб. 56 коп.[118]

У 1859 р. загальна сума, що виділялась на жалування секретарю, іншим чиновникам і на канцелярські витрати Херсонської духовної консисторії була вже дещо вище і дорівнювала 2370 крб. 83 коп.[119] В тому ж році штатами, встановленими для Таврійської єпархії, передбачалось виділення на місцеву консисторію 4800 крб.: по 200 крб. чотирьом членам консисторії, які завідували відділеннями канцелярії (згідно з загальною практикою, члени консисторій безпосередньо за участь у роботі цих колегіальних органів платні не отримували, як не отримували жалування і члени попечительств про бідних духовного звання), 550 — секретарю, по 250 — письмоводителю, помічнику секретаря, столоначальникам, по 200 — реєстратору та архіваріусу, по 130 — старшим канцелярським служителям, по 100 — молодшим канцелярським служителям, по 50 — сторожам[120]. Отож, явно простежується пріоритет, який віддавався Петербургом єпархії, що мала бути влаштована на Кримському півострові.

У цілому ж державне фінансування консисторій і сучасниками, і дослідниками церковної історії чи не в один голос називалось недостатнім. У першу чергу це стосується фінансування штатів канцелярій. Розуміло таку недостатність і керівництво. Тому, як один із офіційних способів підтримання канцелярських служителів, дозволялось запроваджувати збори за складання в консисторії різноманітних документів, формально закріплювати за канцелярськими служителями вакантні місця при церквах: священно- чи церковнослужитель, який реально виконував додаткові функції при храмі, одержував лише частину прибутків, а решта йшла на утримання канцелярського служителя[121].

Останній спосіб використовувався і для підтримання служителів духовних правлінь. Їхнє утримання було навіть гіршим, ніж утримання служителів консисторських канцелярій. Питання фінансування цієї ланки управління гостро стояло вже з самого початку діяльності Слов’янської та Херсонської єпархії. Передбачені штатами губерній протопопи та священнослужителі при них одержували гроші з казни. Зокрема П. Базилевич ще з 1773 р. отримував 120 крб., два священика при ньому — по 60 крб., два диякона — по 30 крб.[122] Із казни Азовської губернії отримував жалування О. Хандалєєв[123]. Разом із тим, ціла низка інших присутніх гроші з казни не одержували. Їхні офіційні джерела утримання залишались ті самі, що і в рядових парафіяльних священиків.

За таких умов єпархіальна влада не знайшла нічого кращого за утримання правлінь коштом парафіяльного духовенства. У 1778 р. на запит Синоду про стан духовних правлінь Слов’янський та Херсонський архієпископ повідомив, що кожне таке присутнє місце на утримання працюючих у ньому та на канцелярські витрати одержує по копійці або по дві з кожного парафіяльного двору. Така практика збирання грошей була збережена і в подальшому[124]. У 1793 р. за кожний двір на користь духовного правління священики мали давати по 2 коп., диякони — по 1 коп., дячки і паламарі — по ¼ коп., причому за відмову духовні особи підлягали штрафуванню[125].

На початку ХІХ ст. ці збори вже не були обов’язковими, що значно погіршило матеріальний стан служителів правлінь, які звернулися до архієпископа Афанасія з проханням поновити збирання чітко визначених сум. Результатом став указ консисторії від 21 жовтня 1803 р., яким передбачалось, що збори зберігаються, але повинні бути добровільними і не перевищувати 2 коп. з двору. Консисторія наголосила, що, враховуючи часткове фінансування правлінь державою (згідно з височайше конфірмованим 18 грудня 1797 р. розписом, кожне з духовних правлінь єпархії одержувало по 120 крб. на рік)[126], утримання цих присутніх місць тепер буде достатнім, тоді як самій консисторії виділених казенних коштів не вистачає і на півроку, кімнати присутствія та канцелярії мають жалюгідний вигляд, а служителі і сторожі через мале жалування перебувають у скруті і тому не залишаються при консисторії надовго. Тож усім духовним правлінням єпархії було наказано на початку кожного року передавати четверту частину зібраних з дворів грошей у консисторію з тим, щоб використовувати кошти на допомогу її служителям і сторожам та на облаштування приміщень[127]. Такий порядок протримався незмінно до 1813 р., коли через інфляцію правління, незалежно одне від одного, звернулись до єпархіального керівництва з проханням переглянути розмір, що дозволялось збирати. Рішенням консисторії, затвердженим архієпископом Іовом, потрібний дозвіл був даний: відтепер з двору сплачувалось по 4 коп., з виключенням від обов’язку платити лише самих присутніх духовних правлінь і благочинних. Збереглося направлення на користь консисторії четвертої частини від зборів[128].

На загальнодержавному рівні підвищення розміру утримання духовних правлінь відбулось лише в 1828 р., коли вже згадуваним іменним указом від 16 січня було передбачено збільшити фінансування кожного такого присутнього місця на 120 крб.[129]

Чергова зміна відбулася в 1840 р., коли при визначенні сум у срібному еквіваленті Сімферопольському, Єлизаветградському, Олександрійському правлінням Херсонської єпархії і Павлоградському, Олександрівському, Новомосковському, Ростовському, Маріупольському правлінням Катеринославської єпархії виділялось по 120 крб. 12 коп. Херсонському і Тираспольському правлінням Херсонської і Бахмутському правлінню Катеринославської єпархії було призначено дещо вище утримання — по 149 крб. 50 коп.[130] Це не означало, що відтепер жалування кожного служителя було задовільним. У 1844 р. столоначальник і канцелярські служителі одного з таких присутніх місць звернулися до присутствія того ж правління з проханням, в якому повідомлялось, що, оскільки жалування складало від 2 до 4 крб. на місяць, вони терпіли скруту в харчах та одязі. Тож прохання полягало у видачі частини дворових зборів, які були запроваджені саме на користь канцелярських служителів[131].

У цілому ж розмір утримання духовних правлінь до 1860-х рр. помітно змінений уже не був: у 1859 р. на Херсонське правління виділялось 148 крб. 41 коп.[132]

Щодо благочинних, то вони тривалий час спеціального жалування за свою роботу по нагляду за духовенством не отримували, офіційно маючи задовольнятись священицькими прибутками і деякими пільгами (як-то вже згадане звільнення від сплати дворових грошей). Лише деяким особам, зокрема окружним благочинним відомства військових поселень, штатами передбачалось окреме жалування[133].

Уявлення про статус окремих осіб та установ буде більш повним, якщо порівняти розмір їхнього утримання з жалуванням не лише відповідних осіб та установ інших єпархій чи частин єпархії, виплатами більш високим і низьким ешелонам єпархіальної влади, але і з утриманням представників світських владних структур. У цілому можна стверджувати, що впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. оклади чиновників світських установ були вищими ніж у рівних їм за рангом чиновників установ духовних. До того ж, держава, як правило, оперативніше реагувала на інфляцію підвищенням платні першим, ніж другим. Наведемо лише кілька фактів. З 1764 р. за штатами Новоросійської губернії її секретарі отримували по 200 крб., канцеляристи — по 60 крб.[134] У 1784 р. секретарям Катеринославського намісництва передбачалось жалування в 250 крб. Тоді ж на канцелярські витрати і служителів повітових установ (повітового суду, казначейства, нижнього земського суду) виділялось відповідно 588, 368 і 238 крб.[135] Коли жалування консисторського секретаря дорівнювало 200 крб., секретарі Катеринославської губернії одержували вже 350 – 360 крб.[136] Після перерахунку жалування на срібло консисторські секретарі отримували майже вдвічі менше за секретарів губернських палат.

Логічним наслідком недостатнього фінансування стало звернення представників єпархіальної влади до неофіційних шляхів покращення свого матеріального стану. Здирництво і хабарництво зачепили всі щаблі єпархіального духовенства, починаючи з парафіяльного рівня і закінчуючи архієреями. В силу специфіки явища про точні масштаби його поширення однозначно стверджувати досить важко. Відносно невелика кількість документальних свідчень про факти хабарництва зовсім не обов’язково означає, що зловживання не набули масового характеру. Навпаки: в умовах, коли це стає нормою, коли скаржитись доводилось би тим, хто, з одного боку, і сам не був чистий на руку, а з іншого, — розумів, що без взяття хабарів його підлеглі не зможуть себе прогодувати, потенційний позивач мав добре подумати, чи варто розпочинати справу. Ще один аргумент: факт надзвичайного поширення поборів, хабарництва та інших зловживань у духовних і світських установах і в сусідніх з Південною Україною регіонах, і в цілому в імперії є добре відомим[137]. Навряд чи буде справедливим припущення, що південний край залишався „острівцем порядності”.

Натяки на фінансові махінації керівництва єпархій на півдні України відносяться вже до останньої чверті XVIII ст. Одразу після смерті Ігнатія (Газадінова) проводилось слідство за скаргами на приховування митрополитом більшої частини грошей, отриманих на компенсацію грекам за переселення до Російської імперії[138]. Згадаймо і про слідство стосовно Амвросія (Серебреникова). Втім, за обома справами обвинувачення доведені не були.

Неодноразово попадали під слідство єпархіальні архієреї і в першій половині ХІХ ст. Феофіл (Татарський) залишив кафедру через повідомлення Бенкендорфа Миколі І про причетність архієрея до хабарництва: для збирання грошей преосвященний використовував келейника, який за його поданням отримав чин і був незаконно представлений до ордена нібито за спасіння потопаючих, яких витягли з води інші люди[139].

У Синоді розглядався цілий „букет” зловживань, допущених архієпископом Гавриїлом (Розановим). Зокрема у записці обер-прокурору Мещерському повідомлялось, що консисторський секретар Неводчиков затягував вирішення справ, очікуючи матеріальної „вдячності” від зацікавлених осіб; навпаки, не давав хід деяким справам за хабарі, приховуючи злочини місцевого духовенства; вводив в оману підсудних, обіцяючи вирішення справ на їхню користь. Повідомлялось і про Николаєвського, домового секретаря архієпископа, який за оголошення ставленикам резолюцій преосвященного брав з кожного від 20 до 50 крб., а в разі відмови платити виганяв їх, після чого слідувала відмова в призначенні на місце. До того ж наголошувалось, що Николаєвський бере за священицькі та дияконські грамоти, за які слід платити 15 коп., — 16 крб., за 10-ти копієчні — 12 крб., а за 5-ти копієчні — 8 крб. Гавриїл (Розанов) не зміг дати по справі чітких пояснень і за допущення зловживань одержав сувору догану[140].

Яскраве свідчення про атмосферу в оточенні Катеринославського архієпископа міститься в спогадах одеського протоієрея М. Соколова. Між іншим, там передається зміст п’яної сварки, у ході якої економ архієрейського будинку кричав Николаєвському, що той тільки те й знає, що „кишені набивати”. Невдовзі після свого весілля Соколов з дружиною їздив до архієрея і пожалів, що не привіз йому тканини на рясу: Гавриїл очікував подарунка. Коли ж Соколова висвятили в протоієрея, за „напученням” своїх керівників він відвіз голову цукру і фунт чаю секретарю Неводчикову[141].

Виникали нарікання і на наступника Гавриїла на Херсонській кафедрі, архієпископа Інокентія, та його оточення. Борисова обвинувачували в примушенні за посередництвом благочинних всього духовенства купувати його проповіді, в прямих „пропозиціях” в обмін на представлення до нагороди дати якусь суму на користь училища або взагалі без зазначення адресату „допомоги”. Передаючи у своїх спогадах такі звинувачення і виправдовуючи свого колишнього патрона, І. Полімпсестов записав досить цікаве формулювання, яке дає уявлення про настрої стосовно хабарництва: „Ми готові припустити і навіть припускаємо, що деякі з наближених до Інокентія осіб... брали дещо на зразок хабарів (за доповіді невчасно, за ознайомлення з резолюціями і т. п.); але чи у багатьох з наших архіпастирів (та й чи лише в них?) не було і немає подібних наближених...?”[142]

Як своєрідне підтвердження такої тези служили події в сусідній з Херсонською південноукраїнській єпархії, чий архієрей, Інокентій, у 1850 р. обвинувачувався в тому, що допустив хабарництво і продаж священицьких місць письмоводителем Ширяєвим[143].

Звернемо увагу, що порушення з боку єпархіальних чиновників та інших підлеглих архієреїв мали підгрунтям не лише недостатнє утримання, але і саму бюрократичну систему, яка фактично підштовхувала і до брання і до дачі хабарів. Умови для цього створювали самі посади. Великою була спокуса отримання додаткових грошей без докладання зусиль і при мінімальному ризику.

Таким чином, при вивченні основних структурних елементів єпархіальної влади досить чітко простежується тенденція посилення бюрократизації. Помітно вираженою була й тенденція уніфікаційна. Інститути єпархіальних архієреїв, архієрейських будинків, вікаріїв, консисторій, духовних правлінь, благочинних на Півдні в цілому розвивались тим же шляхом, що і відповідні щаблі влади в сусідніх українських єпархіях (стосовно інститутів монастирських настоятелів, керівників духовних навчальних закладів і представників керівництва військового духовенства мова піде у відповідних параграфах). Разом із тим, і темпи, і характер проходження цього шляху мали цілу низку особливостей, що не дають підстав казати про всеосяжний, всепоглинаючий характер уніфікації.

Дослідження характеру розвитку системи управління православною церквою на півдні України в 1775 – 1861 р. дозволяє стверджувати, що він значною мірою обумовлювався процесами, які мали місце поза церковною сферою. І на розвиток у цілому релігійного життя на півдні України, і на специфіку змін у системі органів єпархіальної влади тією чи іншою мірою впливали місце, яке посідав регіон у планах Петербурга; перекроєння адміністративно-територіальної карти південного краю; колонізаційні процеси; зміни в господарському житті краю; специфіка соціального складу населення; традиції, що склались із часів Запорожжя і в деяких рисах збереглися на Півдні; трансформації вертикалі світської влади в краї; законодавче регулювання та практика участі представників цієї вертикалі у справах, які здавна знаходились у компетенції духовної влади. Ці та ціла низка інших факторів становили складний комплекс і були тісно пов’язаними між собою.

На стані православної церкви і в імперії в цілому, і в південному краї суттєво відбивалась і позиція монархічної влади та Синоду в питаннях керівництва релігійною справою. Абсолютна монархія як форма правління забезпечувала ситуацію, за якої надзвичайного значення набуло ставлення вінценосних осіб до релігії та церкви. Разом із тим, при всіх розбіжностях в позиціях осіб, які займали російський престол, зберігалось головне — верховенство монарха над релігійною організацією, світської влади над владою духовною. Виявом цього стало і виконання Синодом ролі провідника імператорської волі. Провідника, на функціонування якого все більше впливав інститут обер-прокурорів. Зазначені тенденції досить чітко простежуються і за документами, що продукувались монархами та Синодом стосовно церковної справи на півдні України. Вивчення рішень вищих органів державної влади дозволяє зробити висновки стосовно зміни пріоритетів Петербурга в питанні розбудови церкви в південному регіоні. Пік інтересу влади до релігійного життя в краї в цілому припав на правління Катерини ІІ. За Павла І спостерігається згортання проектів, розпочатих його матір’ю, і церква регіону виходить із сфери пріоритетів Петербурга. У подальшому центральна влада час від часу приділяла підвищену увагу вже не до всього церковного устрою краю (підвищену в порівнянні з увагою до інших частин імперії), але до окремих аспектів релігійного життя або ж до окремих складових церковно-територіальної системи Півдня.

У контексті змін державної політики розвивались південноукраїнські єпархіальні структури. Вертикаль духовної влади тут будувалась у цілому за загальноприйнятою в державі схемою і відчувала на собі всі її вади. Кадрова політика щодо єпархіального керівництва, система ротації мала на меті глибшу інтеграцію церкви Півдня в імперську церкву. Призначення тієї чи іншої особи на посаду єпархіального архієрея віддзеркалювало місце південноукраїнських єпархій у шкалі пріоритетів імперського центра: на зміну яскравим особистостям останньої чверті XVIII ст. прийшли посередні архієреї першої чверті ХІХ ст., за яких єпархія значно втратила свої позиції. З приходом до влади Миколи І спостерігається прагнення до посилення православ’я, що відбилось, зокрема, в призначенні на Південь енергійного Гавриїла (Розанова), а пізніше — присутніх Синоду Інокентія (Борисова) і Димитрія (Муретова). Після відокремлення Херсонської Катеринославська єпархія відійшла на другий план, що відбилось і в кадровій політиці щодо неї. Характер залежності єпархіальних архієреїв від центральної влади був таким, що при відповідності дій пріоритетам Петербурга, при знаходженні порозуміння з консисторським секретарем і світськими можновладцями преосвященний міг почувати себе повноправним господарем над єпархією, над її органами управління: консисторією, духовними правліннями, благочинними тощо. Із загальної схеми в останній чверті XVIII ст. випали лише вікарії, які концентрували у своїх руках управління частиною Півдня і мало залежали від сусіднього єпархіального архієрея, спілкуючись безпосередньо з Синодом. Вікарії середини ХІХ ст. відігравали вже значно скромнішу роль помічників архієпископів при розгляді справ, коло яких визначалось самими преосвященними.

Погляди державної влади на роль, яку мали відігравати архієреї в структурі управління, відбились на системі фінансування єпархіальних установ. Преосвященні були не просто найбільш високооплачуваними особами, але входили до числа небагатьох представників духовенства, державні витрати на яких, у принципі, могли задовольнити їхні потреби. Фінансування ж більшості установ єпархії з казни було лише частковим, а можливість користуватись іншими джерелами прибутків великою мірою залежала від тих самих архієреїв. Держава тривалий час виходила з міркувань, що можна обмежуватись фінансуванням переважно єпархіальної верхівки, переклавши на неї піклування про матеріальний стан підлеглих.