використання матеріалів дозволено тількі за посиланням на ресурс cossackdom.com
  

ГЛАВА 3

ЦЕРКОВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ 1775 – 1861 рр.

1. Розбудова південноукраїнських єпархій

Упродовж 1775 – 1861 рр. Південна Україна пройшла шлях від знаходження її земель у складі шістьох єпархій, з керівників яких четверо знаходились за межами регіону, а двоє — за кордоном держави, до структурування трьох єпархій уже майже суто в межах Півдня. Кроки на цьому шляху відбивали співвідношення сил між центральною і місцевою, світською і духовною владами і стали індикатором того, якою мірою загальнодержавні тенденції та процеси знаходили вияв на південноукраїнському грунті.

Те, що після ліквідації Запорозьких Вольностей територія краю, яка належала до Російської імперії, увійшла під зверхність одного світського можновладця — Г. Потьомкіна — але в той же час не становила єдиного церковно-адміністративного утворення, будучи поділеною між Київською, Переяславською, Білгородською і Воронезькою єпархіями, створювало низку незручностей для світської влади. Місце регіону, територіально розширеного в результаті підписання Кючук-Кайнарджийського договору, в геополітичних планах Петербурга вимагало створення тут окремої церковно-територіальної одиниці, яка могла б ефективно допомагати інтеграції краю в загальноімперський простір. На заваді цьому до червня 1775 р. стояло підпорядкування значної частини краю Кошу.

Незважаючи на намагання центральної влади нівелювати риси окремішності церковного устрою, які чітко простежувались за часів Нової Січі, до самого моменту ліквідації Вольностей Війська Запорозького Кошу вдавалось зберігати свій пріоритет у регулюванні церковних справ. Контроль центру за цією територією багато в чому був суто номінальним[1].

Тепер Петербург міг діяти рішучіше. Не встигли в багатьох єпархіях оприлюднити маніфест від 3 серпня 1775 р.[2], а імператриця вже підписала указ про влаштування Слов’янської та Херсонської єпархії[3].

Втім, реальні заходи по її облаштуванню розпочались не одразу[4]. Можна припустити, що активна розбудова церковного устрою негайно після проголошення створення нової єпархії і не входила до планів Катерини ІІ. В умовах ламки структури, що склалась тут за часів Нової Січі, і поширення загальноімперського устрою збереження деякий час церковної організації могло стати заспокійливим фактором для незадоволених вчорашніх запорозьких козаків, створивши ілюзію збереження певних традицій.

Переведення релігійних споруд краю під юрисдикцію нового архієпископа стало готуватись лише після підписання іменного указу від 12 липня 1776 р. Ним, зокрема, обумовлювалось, що до складу південноукраїнської єпархії входить не вся територія Новоросійської та Азовської губерній: землі донських козаків, як і раніше, залишались у складі Воронезької єпархії[5]. У вересні 1776 р. за указом Синоду стали складати списки священно- та церковнослужителів, релігійних споруд, які мали увійти до Слов’янської та Херсонської єпархії[6]. Згідно з відомостями, які були узагальнені Синодом на підставі звітів із єпархій і пізніше передані до відома Г. Потьомкіна, з Київської, Переяславської, Воронезької та Білгородської єпархій мало бути передано загалом 344 соборних і парафіяльних церков[7] (див. додаток Е). Співставлення цих відомостей із іншими джерелами дозволяє стверджувати, що цифра 344 є близькою до реальної кількості храмів, переданих до складу єпархії на Півдні[8]. Отже, помиляються дослідники, які пишуть, що новостворена єпархія мала 232 церкви[9]. Напевно, ними неуважно прочитаний Гавриїл (Розанов), яким дійсно наводиться ця цифра, але стосовно неї зазначено, що це — кількість церков у Новоросійській губернії[10]. Таким чином, у цей показник не увійшли дані по губернії Азовській. Причиною ж помилки стало те, що Гавриїл подав ці дані під заголовком „Число церков у Слов’янській єпархії...” Не відповідає офіційним підрахункам Синоду і подана в ювілейній статті з нагоди сторіччя заснування єпархії і повторена деякими дослідниками (із посиланнями на Феодосія (Макарієвського)) теза, згідно з якою в перший рік своєї історії єпархія включала 245 церков[11]. Помилковим є і твердження про наявність у Слов’янській та Херсонській єпархії 682 церков[12].

За кількістю храмів новостворена на Півдні єпархія не була серед перших. У самій Москві на початок 80-х рр. XVIII ст. нараховувалось 324 церкви[13]. Згідно із відомістю, складеною в 1779 р. в канцелярії Синоду за наказом обер-прокурора Акчуріна, Слов’янська та Херсонська єпархія із 356 церквами посідала за цим показником 25 місце серед 33 єпархій імперії, залишивши позаду єпархії Переяславську, Устюжську, Псковську, Архангельську, Астраханську, Санкт-Петербурзьку, Могильовську, Іркутську[14]. Втім, не лише кількість релігійних споруд визначала значення єпархії.

Крім церков, у „спадок” від сусідніх єпархій південноукраїнський архієрей отримав і правління. У відомостях, надісланих до Синоду, зазначалось, що Київським митрополитом передавались Полтавське, Кобеляцьке, Решетилівське протопопські і Старокодацьке намісне правління; Переяславським архієреєм — Єлизаветградське протопопське правління; Воронезьким преосвященним — Бахмутське протопопське правління; із складу ж Білгородської єпархії не відходило жодного подібного присутнього місця[15]. Але ця інформація цілком коректною не була, що зумовлювалось неодночасністю складання довідок у різних консисторіях. Із складу Білгородської єпархії під зверхність Євгенія було-таки передане одне правління — Катерининське[16].

Із жовтня 1776 р. почалось облаштування нових єпархіальних структур. Євгеній (Булгаріс) прибув до Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. На початку грудня сформована там консисторія видала указ про проголошення імені Слов’янського та Херсонського архієпископа у всіх церквах єпархії[17]. Згодом планувалось перенести кафедру до міста Слов’янська, яке мало бути збудоване на місці Запорозької Січі. Втім, зроблено це не було.

Перші кроки недосвідченого адміністратора архієпископа Євгенія були обережними: далеко не всі зміни церковного устрою регіону ініціювались ним; нововведення у всіх сумнівних випадках не запроваджувались без докладного узгодження із Синодом.

Для налагодження механізму взаємодії з парафіянами необхідно було визначитись із конфігурацією мережі підпорядкованих консисторії правлінь. Ініціатором тут виступало керівництво Новоросійської губернії, яке промеморією надіслало до консисторії свої пропозиції. Вже через кілька днів Євгеній наказав вчинити так, як пропонувалось. Втім, проект губернської влади викликав незадоволення присутнього консисторії полтавського протопопа І. Яновського, з-під юрисдикції якого мали вийти деякі церкви. Тому Євгеній призупинив дію свого розпорядження і звернувся до Синоду із запитом, чи слід запроваджувати нововведення, або залишити стару структуру духовних правлінь[18]. Указом Синоду від 25 січня 1777 р. Слов’янському та Херсонському архієпископу було наказано вчинити згідно з пропозицією губернської влади і перерозподілити відповідну територію між шістьма духовними правліннями[19]. Певний час, до сформування духовного правління в Слов’янському та Херсонському повітах Новоросійської губернії, їхні землі, заселені колишніми запорожцями, як і в період Нової Січі залишались в управлінні старокодацького намісника Григорія Порохні.

Невдовзі за узгодженням зі світською владою правління було сформовано і на землях Азовської губернії, причому вже з самого початку 1777 р. діяло правління Самарське[20]. Загалом 1777 р. став для єпархії часом пріоритетної уваги до розбудови мережі духовних правлінь. Згідно з довідкою, складеною в консисторії у 1787 р., були запроваджені Кременчуцьке, Новомиргородське, Катеринославське, Новоростовське, Павлівське, Крюківське правління. І це додатково до тих шістьох, які діяли раніше[21]. Для коректного сприйняття цих даних зазначимо, що за пропозицією Новоросійського губернського керівництва Решетилівська протопопія була приєднана до Полтавської (тому і називається не 7, а 6 „старих” правлінь); Катеринославське ж правління було нічим іншим як Самарським правлінням, що існувало до 1778 р.[22]. Результати аналізу документів не підтверджують тези В. Климова про те, що Старокодацьке правління проіснувало до 1773 р., а після 1776 р. в єпархії діяло шість духовних правлінь: Полтавське, Кременчуцьке, Кобеляцьке, Єлизаветградське, Новомиргородське та Слов’янське[23]; укладачів путівника ДАХО і О. Тригуба, згідно з якими у 1775 р. були засновані Херсонська духовна консисторія і Херсонське та Слов’янське духовне правління[24]; Н. Буланової, яка пише, що у січні 1777 р. „були скасовані створені за козацьких часів духовні намісні правління, серед яких і Старокодацьке”[25] (ліквідувалась лише одна наміснія).

Обережність Євгенія (Булгаріса) в питанні трансформації мережі духовних правлінь не означала, що архієрей не мав власних поглядів на напрями розбудови єпархії. У діях Євгенія простежувались намагання, притаманні і більшості інших єпархіальних архієреїв: сконцентрувати у своїх руках стільки влади, скільки це було можливо в рамках, визначених світськими та центральними духовними установами і можновладцями. Як чернець, він у першу чергу звернув увагу саме на монастирі. Вже у перших документах, складених Євгенієм у Полтаві, помітне незадоволення перебуванням на території його єпархії духовенства Києво-Межигірського монастиря і знаходженням під юрисдикцією останнього Самарської Пустинно-Миколаївської обителі. Скаржачись на те, що в його підпорядкуванні знаходяться лише Полтавський Хрестовоздвиженський, Нефорощанський Успенський і Сокольський Преображенський монастирі (мались на увазі лише чоловічі обителі, оскільки в єпархії знаходились ще Святобудиський Преображенський та Пушкарьовський Вознесенський жіночі монастирі), Євгеній просив Синод передати йому або Самарський, або Святогорський монастир, який знаходився на кордоні зі Слов’янською та Херсонською і входив до складу Білгородської єпархії[26].

Кількість монастирів, підпорядкованих Булгарісу, дійсно була найменшою у порівнянні з єпархіями, до яких входили раніше землі Південної України: після влаштування Слов’янської та Херсонської єпархії під зверхністю Київського митрополита залишилось 30 монастирів, Білгородського — 16, Воронезького — 12, Переяславського архієрея — 7[27]. Втім, Євгенію було відмовлено в його проханні: Синод не наважився порушити іменний указ і включити до Слов’янської та Херсонської єпархії Святогорський монастир, який не знаходився в кордонах Новоросійської чи Азовської губернії. Не була дана згода і на перепідпорядкування з-під зверхності Межигір’я Самарської обителі[28]. Між іншим, це листування, так само як і матеріали межування[29], спростовують поширену в історіографії під впливом Д. Яворницького тезу про те, що Самарський монастир втратив свою самостійність і став приписним до Межигірської обителі лише в 1780 р.[30]

Структура установ єпархіального управління, сформована за Булгаріса, зазнала трансформацій за Никифора (Феотокі). Це було прямо пов’язано зі змінами, які відбувались у територіальному устрої краю. Тепер, як і при Євгенії, і при наступних єпархіальних архієреях, простежувалась чітка тенденція слідування церковно-адміністративних перетворень у фарватері перетворень територіально-адміністративних. Розміщення органів церковної влади пристосовувалось до світської адміністративної структури, а не навпаки. А те, що розташування світських і церковних структур мало бути приведено у відповідність, випливало з ролі, яку відігравало світське відомство в діяльності церкви. Після приєднання до Російської імперії Криму і влаштування Катеринославського намісництва й Таврійської області змінилась система духовних правлінь: у відповідності з новим поділом на повіти з листопада 1784 р. у Катеринославському намісництві діяли Полтавське, Кременчуцьке, Новомиргородське, Єлизаветградське, Бахмутське, Катеринославське, Новомосковське, Константиноградське, Марієнпольське (Маріупольське), Павлоградське, Олександрійське, Олексопольське духовні правління. У довідці консисторії про це повідомлялось, що переведення частини із названих правлінь у повітові міста і приведення назв правлінь у відповідність із назвами цих міст зроблене з метою створення сприятливих умов для скоріших зносин духовної та світської влади[31].

У зв’язку із територіальними придбаннями держави і зміною губернського устрою регіону, невдовзі змінила назву і сама єпархія. В іменному указі від 28 листопада 1786 р. йшлося про переміщення Никифора, архієпископа Слов’янського та Херсонського, і прихід Амвросія на місце архієпископа Катеринославського і Херсонеса-Таврійського[32].

На час перебування на архієрейській кафедрі Никифора припало відновлення на півдні України Готфійської та Кафійської єпархії, із поширенням її влади на приазовських і кримських православних.

Плани стосовно виведення кримського населення з-під юрисдикції Константинопольського патріарха із передачею під відання Синоду виношувались уже давно. Ще в 1771 р. під час російсько-турецької війни Катерина ІІ передала на розгляд Синоду і Комісії про церковні маєтки питання, чи слід влаштовувати самостійну єпархію із центром в Азові і приписати до неї Таганрог, фортеці Нової Дніпровської лінії і кримські православні церкви, або ж приписати все це до складу однієї з уже існуючих єпархій[33]. Зовнішньополітичні обставини невдовзі змінили плани Петербурга стосовно способу підпорядкування кримських церков і використання карти православних кримських греків у великій міжнародній політиці.

Зусилля тепер були сконцентровані на переміщенні греків із Криму до Російської держави. Цей план підтримав архієпископ Євгеній (він не міг його не підтримати з огляду на ті обставини, які привели його на місце єпархіального архієрея). Втім, з російського боку провідну роль у переселенні відігравала не духовна, а світська влада[34]. Грекам було обіцяно цілу низку привілеїв, важливою складовою яких була незалежність від влади керівництва Слов’янської та Херсонської єпархії і підпорядкування грецькому ж митрополиту Ігнатію.

У „Жалуваній Грамоті Християнам Грецького закону, які вийшли з Криму в Азовську губернію на поселення” від 21 травня 1779 р. було зафіксовано, що Ігнатій ставився в безпосереднє підпорядкування Синоду з правом висвячувати духовних осіб до церков[35]. Резиденцією митрополита став Маріуполь.

Слід звернути увагу на територіальні межі компетенції єпархіальної влади. Згідно з Г. Тимошевським, єпархію Ігнатія склали всі християни, як такі, що переселились із Криму до Росії, так і ті, що залишились у Криму — спочатку в Єнікале і Керчі, а після 1783 р. і у всьому Криму. Йому також нібито підпорядковувались і ті греки, які оселились поза Маріупольським повітом, наприклад у Таганрозі, Катеринославі та інших місцях[36]. Це формулювання було повторено і А. Гедьо[37]. Але таке твердження не відповідає фактам. Йдеться навіть не про те, що в підпорядкуванні Ігнатію знаходились не „всі християни”, а лише православні. Як свідчать консисторські документи Слов’янської та Херсонської єпархії, церкви Керчі та Єнікале разом із грецькими священиками у 1780 – 1781 рр. залежали не від Готфійського та Кафійського, а саме від Слов’янського та Херсонського архієрея[38]. Досить чіткою була відповідь про склад пастви митрополита Ігнатія, дана в 1781 р. у повідомленні Азовського губернатора В. Черткова: на території його губернії від митрополита залежали лише ті греки, які вийшли з Ігнатієм із Криму й оселились у Маріуполі та слободах Маріупольського повіту, греки Катеринослава, а також ті, хто відпущений тимчасово по паспортах та білетах в інші місця[39].

Церкви у північному Приазов’ї були влаштовані греками досить швидко. Згідно з реєстром, поданим при рапорті митрополита Ігнатія Синоду від 12 червня 1781 р., таких храмів нараховувалось 21[40]. Щоправда, на момент складання документа ці дані були вже застарілими, і в грудні того ж року вже повідомлялось про підпорядковані Ігнатію 23 церкви[41].

Будівнича діяльність греків викликала незадоволення з боку архієпископа Никифора, який не бажав допустити, аби в межах його єпархії діяли незалежні від нього храми. У серпні того ж 1781 р. Никифор скаржився Синоду на те, що греки, які вийшли з Ігнатієм із Криму й осіли в Катеринославі, будували там церкву. Обгрунтовуючи своє незадоволення, архієпископ писав: „Якщо та церква буде залежати від преосвященного Ігнатія, то в одному місці два архієреї і дві православні церкви рівнозалежні знаходитись будуть”, що, на думку Никифора, не відповідало існуючим правилам. Але Синод розсудив, що підстав для припинення будівництва немає[42]. Зіштовхнулись інтереси двох грецьких архієреїв — Никифора та Ігнатія — і в питанні підпорядкування кальміуської похідної Миколаївської церкви. Владнати суперечку допоміг губернатор В. Чертков[43].

Приводи для подібних конфліктів зникли зі смертю Ігнатія і передачею підпорядкованих йому раніше церков під владу архієпископа Никифора. Останній тимчасово призначив благочинним над грецькими церквами протопопа маріупольської Харлампієвської церкви Трифілія. Так була ліквідована найменша з підпорядкованих Синоду єпархій.

Підкреслимо, що маніпуляції кримськими православними греками, які здійснювались російською владою, мають розглядатись як такі, що були спрямовані на досягнення в першу чергу політичних, а не релігійних цілей. Внаслідок виселення греків православ’я в Криму зазнало втрат, які давали ознаки ще десятки років. У приєднаному до Росії Криму станом на 28 грудня 1783 р. було нараховано лише 58 церков, 25 з яких виявились зруйнованими[44]. Протоієрей Лебединцев пізніше так охарактеризував цю ситуацію: „В якому стані знаходилось у Криму християнство під час приєднання цього краю до Росії? Правильніше буде сказати, що 1783 р. ми знайшли тут тільки сумні сліди його”[45].

І все ж православне населення в Криму залишилося. До того ж, сюди прибували православні греки із-за кордону, спокусившись щедрими обіцянками Росії, яка ще проявляла велику зацікавленість у такому шляху поповнення населення. І знову одним із стимулів для переселення стало підпорядкування грецькому архієрею. 7 березня 1787 р. іменним указом про створення в складі Катеринославської єпархії вікаріатства, очолюваного єпископом Феодосійським і Маріупольським, передбачалось, що до пастви останнього мають відноситись усі греки, які оселяються в Маріуполі й Таврійській області[46]. Вікаріатству були підпорядковані і церкви Керчі та Єнікале. З 1794 р. до території, яка знаходилася під юрисдикцією єпископа Феодосійського і Маріупольського, були причислені землі Чорноморського Козачого війська. Таким чином, вікаріатство мало територію чималої протяжності. Логічно, що її структури управління були складнішими, ніж структури єпархії, очолюваної митрополитом Ігнатієм. І це при тому, що митрополиту підпорядковувалась самостійна єпархія, а єпископам Феодосійським і Маріупольським — лише єпархія вікарна. У Феодосії, а пізніше — Старому Криму вікарії мали архієрейський будинок та консисторію[47]. У безпосередньому підпорядкуванні консисторії перебували лише кримські релігійні споруди. Управління ж двома іншими складовими вікаріатства здійснювалось за посередництвом маріупольського і чорноморського протопопів[48].

Релігійних споруд у складі вікаріатства було небагато. Серед них — два монастирі: Балаклавський Георгіївський у Криму і Катерино-Лебяжська пустинь на землях Чорноморського війська. Згідно з відомістю, складеною для Синоду, у 1794 р. на Кримському півострові було 16 церков, у Маріуполі та його повіті — 24, Катеринодарі та його окрузі — 4. Отже, вікаріатству тоді підпорядковувалось лише 44 церкви[49]. Як випливає з височайше затвердженої доповіді Синоду, на момент ліквідації вікарної єпархії в ній налічувалось не більше 66 церков[50].

За часів функціонування вікаріатства єпархія, на території якої воно було сформоване, продовжувала змінюватись у кордонах. І ці зміни, як і більшість попередніх, відбувались у контексті політики, що проводилась світською владою. Під час російсько-турецької війни Катеринославський архієпископ Амвросій (Серебреников), який з 1789 р. мав до того ж титул місцеблюстителя Молдовлахійської екзархії, перебував за наказом імператриці при головнокомандуючому військами Г. Потьомкіні і згідно з його волею віддавав розпорядження стосовно Очаківської області ще до її приєднання до Росії. Коли ж війна закінчилась, архієпископ звернувся до Синоду із запитом, хто має керувати релігійними спорудами, розташованими між Бугом і Дністром. Синод, з огляду на те, що ці землі були приєднані до Катеринославської губернії, наказав, аби на цю територію поширювалась і влада Катеринославського і Херсонеса-Таврійського архієпископа[51]. За розпорядженням Синоду тут було влаштовано два протопопські правління. Наказом від 21 жовтня 1793 р. всю область було розподілено між 4 благочиннями[52].

Не залишалась сталою мережа монастирів. Напрям її зміни багато в чому визначався все тим же Г. Потьомкіним. За підтримки цього можновладця було влаштовано Корсунську єдиновірську обитель[53]. Як продовження секуляризаційної політики Катерини ІІ 10 квітня 1786 р. „згідно з видами і розрахунками князя Потьомкіна” з’явився іменний указ, яким, між іншим, ставропійний Києво-Межигірський монастир передбачалось перенести до Таврійської області. Оскільки Самарський монастир був приписаний до Києво-Межигірського, то над ним нависла реальна загроза закриття. Настоятель обителі добре розумів, від кого залежить її доля — він звершувався до Потьомкіна, і той вислав згоду на існування монастиря і в подальшому. Паралельно з цим архієпископ Амвросій отримав від Синоду згоду на те, щоб Пустинно-Миколаївський монастир разом з усіма своїми угіддями залишився в складі Катеринославської єпархії. Втім, бюрократичний механізм уже був запущений, і Катеринославська казенна палата у серпні 1787 р. конфіскувала монастирські угіддя все на тій же підставі залежності Самарського від Києво-Межигірського монастиря. І знову вирішальним виявилось слово Потьомкіна, який наказав казенній палаті залишити майно за обителлю[54].

Продовженням заходів, передбачених стосовно монастирів іменним указом від 10 квітня 1786 р., став іменний же указ, який з’явився через 2 роки, 25 квітня 1788 р. Згідно з ним, на території Катеринославського намісництва в штаті мали залишитись лише Полтавська Хрестовоздвиженська обитель, новий монастир поблизу Катеринослава для влаштування архієрейського будинку, а також жіночий Великобудиський Преображенський монастир. Всі інші обителі мали бути перетворені на парафіяльні церкви[55]. І тут Потьомкін залишив за собою можливість коригувати порядок виконання монаршої волі. Коли Катеринославська казенна палата приступила до опису майна монастирів, їй було наказано „відбором його призупинитись... до наказу його світлості”[56]. Оскільки в іменному указі від 25 квітня 1788 р. передбачалось влаштування нового монастиря для архієрейського будинку, це створювало для єпархіальної влади незручності, пов’язані з необхідністю докласти чимало зусиль для будівництва. Тому Амвросій звернувся до Г. Потьомкіна з проханням сприяння в наданні дозволу на використання як архієрейського будинку Самарського монастиря. І Потьомкін отримав від Синоду потрібний дозвіл[57].

За ініціативи Потьомкіна була розпочата діяльність зі влаштування Спасо-Миколаївського монастиря при гирлі Інгулу[58].

Враховуючи той вплив, який мав правитель намісництва на церковні справи регіону, зрозуміло, що після смерті Г. Потьомкіна і приходу на цю посаду особи, яка мала відмінний погляд на концепцію територіального устрою підконтрольної йому території, змін мало чекати і духовне відомство. Захоплений ідеєю облаштувати місто, яке б затьмарило Катеринослав, П. Зубов запропонував імператриці план Вознесенська, який і був затверджений іменним указом від 2 жовтня 1795 р[59]. У „Розписі, які будівлі у Вознесенську потрібно зводити...”, складеному наступного року, передбачалось, зокрема, будівництво впродовж двох років архієрейського будинку, консисторії й типографії[60]. Отже, перекреслювались старі плани стосовно розміщення єпархіального керівництва в Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі. Не було завершене облаштування Спасо-Миколаївської обителі[61]. Зміна пріоритетів вдарила і по Катеринославу. Місто, яким пишався Потьомкін, було різко обмежене у фінансуванні, чим були поховані, зокрема, плани зведення грандіозних розмірів кафедрального собору, закладеного Катериною ІІ.

Втім, не реалізувались плани і самого П. Зубова. Прихід до влади в імперії Павла І знаменував для церковно-адміністративного устрою Південної України не тільки відмову від плану перенесення єпархіальних структур до Вознесенська, але і більш глобальні зміни. Перекроєння адміністративної карти краю потягло за собою зміни церковно-адміністративного устрою. Іменними указами від 14 і 21 грудня 1797 р. назва єпархії була змінена на „Новоросійська та Дніпровська”, відповідний титул отримав і митрополит Гавриїл (Бонулеску-Бодоні)[62]. Територіальні межі влади архієрея скоротились, оскільки в Новоросійській і Дніпровській єпархії залишились лише релігійні споруди, які знаходились у кордонах Новоросійської губернії. В межах єпархії не залишилось церков земель, приєднаних від Польщі. Єпархіальна влада переїхала до Новомиргорода, оскільки попереднє місце її перебування, Полтава, відійшло до складу Малоросійської губернії. Трансформації, які відбулись згідно з волею Павла І на півдні України, невдовзі поширились на всі єпархії імперії: 16 жовтня 1799 р. височайше затвердженою доповіддю Синоду передбачалось привести єпархіальні та губернські кордони і назви у відповідність[63]. Згідно з розписом, доданим до цієї доповіді, у Новоросійській і Дніпровській єпархії мало знаходитись 655 церков (з них за межами Південної України: навколо Катеринодара — 25, в Ростовському повіті — 18, Таганрозі — 3, Дубосарах — 1, а також частина церков Тираспольського повіту)[64]. За цим показником єпархія посідала 22 місце серед 36. Отож, результати активного храмового будівництва останньої чверті XVIII ст. були більш ніж переконливими: у 1799 р. кількість церков, підпорядкованих південноукраїнській єпархії, становила 190% від кількості в 1776 р. Звичайно, не слід забувати про поповнення списку релігійних споруд за рахунок храмів приєднаних Криму і Очаківської області. Але необхідно враховувати і той факт, що у 1799 р. південноукраїнській єпархіальній владі вже не підпорядковувалась значна частина храмів, залежних від неї в 1776 р.: споруди перейшли до складу інших єпархій у результаті змін кордонів губерній.

Саме згідно з доповіддю від 16 жовтня 1799 р. у руслі політики Павла І по закриттю вікаріатств, які не мали великої кількості церков, релігійні споруди, підпорядковані Феодосійському та Маріупольському вікаріатству, що ліквідувалось, опинились безпосередньо в складі Новоросійської і Дніпровської єпархії. Так що помилився В. Біднов, коли писав, що вікаріатство існувало з 1787 по 1797 р.[65]

Грецька громада втратила низку рис своєї окремішності. Але не всі. За зверненням Маріупольського міського голови і повіреного двадцяти грецьких селищ Новоросійська духовна консисторія фактично дозволила приазовським грекам зберегти деякі риси самоврядування у релігійній сфері. Зокрема був збережений порядок висування особи на посаду благочинного самою громадою, що давало грекам можливість мати на цьому місці людину, яка б діяла в їх інтересах. Роль благочинного ставала значно вагомішою завдяки тому, що ця особа рішенням консисторії була виведена із прямого підпорядкування місцевому духовному правлінню і ставилась у залежність від самої консисторії[66].

Мережа самих духовних правлінь після їхнього перенесення в 1784 р. зазнала змін. Було влаштоване Богопольське правління[67]; у 1791 р. Олексопольське правління було наказано перенести до Царичанки[68]; у 1794 р. влаштоване духовне правління в Слов’янську[69]. У 1787 р. ліквідоване Новомосковське правління з передачею його функцій правлінню Павлоградському; останнє в 1790 р. перенесене до Самарського монастиря, а в 1793 р. — у Новоселицю. У Павлограді ж нове правління влаштоване в 1798 р. У 1796 р. була відновлена діяльність Ростовського правління, після чого Маріупольське правління переміщене до Токмака, а звідти у 1799 р. — до Оріхова. Роком раніше були закриті Донецьке правління[70] і правління в Новомиргороді[71]. Станом на 1798 р. у єпархії нараховувалось 12, а на 1799 р. — 11 духовних правлінь[72].

Прихід на російський престол Олександра І, який відкрив нову сторінку в історії адміністративно-територіального устрою Південної України, вплинув і на устрій церковний. Згідно з височайше затвердженою 4 грудня 1803 р. доповіддю Синоду[73], кордони єпархій мали бути приведені у відповідність із кордонами новостворених за Олександра губерній. Втім, більш ніж для двох десятків губерній, у тому числі і для південноукраїнських, було зроблене виключення з огляду на невелику кількість церков у кожній з них та враховуючи особливості їхнього розташування. Тому на території Катеринославської, Херсонської й Таврійської губерній мав порядкувати один архієрей, який відтепер носив титул не „Новоросійський і Дніпровський”, а „Катеринославський, Херсонський і Таврійський”.

Цією ж доповіддю Синоду передбачалось, що архієрейська кафедра мала бути перенесена із Новомиргорода до Катеринослава. Річ у тім, що із заснуванням Вознесенського намісництва в умовах необхідності переселення з Полтави Гавриїл (Бонулеску-Бодоні) клопотав про переведення кафедри до Новомиргорода через те, що місто тимчасово, до побудови Вознесенська, стало адміністративним центром намісництва, і там були розташовані світські губернські установи. Отже, і на цей раз духовна влада рухалась слідом за світською. Клопотання єпархіального архієрея було задоволене, але з перенесенням адміністративного центру губернії в Новоросійськ (Катеринослав) архієрейська кафедра залишилась у Новомиргороді, який мав статус „приписаного міста”[74]. До того ж, це місто розташовувалось на окраїні єпархії і не було з’єднано з іншими її частинами зручними шляхами сполучення, що створювало неабиякі складності для функціонування вертикалі єпархіальної влади. Тому наступник Гавриїла, архієпископ Афанасій, і звернувся до Синоду з проханням про переміщення кафедри. І ось тепер, 4 грудня 1803 р., це прохання було задоволене. Зрозуміло, що центральною владою відповідне рішення було прийнято не через якісь особливі симпатії до південноукраїнського єпархіального архієрея, а з причини зацікавленості в тому, щоб єпархіальна бюрократія могла діяти більш ефективно, знаходячись поруч із органами губернської влади.

У цьому ж документі зазначалось, що оскільки в Катеринославській єпархії немає жодного чоловічого монастиря, Синодом прийнято рішення про надання статусу штатного другокласного монастиря розташованій у Херсонському повіті Новогригоріївській пустині, яка за іменним указом від 29 вересня 1792 р. була приписаною до Софроніївської пустині Курської єпархії. У Смоленській єпархії, де діяло аж 6 штатних монастирів, наказувалось ліквідувати Бізюков монастир із передачею його назви і штатних сум колишній Новогригоріївській пустині.

Це положення указу спричинило деякі неточності в історіографії. Зокрема К. Корольков писав, що в Катеринославській єпархії на час перенесення архієрейської кафедри не було жодного монастиря. Втім, у нього ж уже через кілька сторінок читаємо, що „у перші часи по влаштуванню Катеринославської єпархії існував у ній лише Самарський монастир”[75]. Річ у тім, що в доповіді Синоду малась на увазі відсутність штатних монастирів. Не забуваймо про існування не лише Самарського монастиря, який свого часу отримав статус приписного до архієрейського будинку, але і Балаклавської Георгіївської і Корсунської єдиновірської обителей. Звернемо увагу і на наявне в синодальній доповіді формулювання „жодного чоловічого монастиря”: є відомості, що саме на початку ХІХ ст. на розгляді в Синоді перебувала справа про влаштування жіночої обителі в Новому Кодаку[76].

На початку ХІХ ст. деяких трансформацій зазнали духовні правління, які залишились у межах Катеринославської, Херсонської й Таврійської єпархії. Інформацію стосовно переліку правлінь, підпорядкованих на початку 1804 р. Катеринославській духовній консисторії, можемо отримати зі списку адресатів указів про зміну титулу архієпископа Афанасія. До нього входили Катеринославське, Новомосковське, Павлоградське, Бахмутське, Маріупольське, Ростовське, Катеринодарське, Перекопське, Херсонське, Ольвіопольське, Єлизаветградське, Тираспольське духовні правління[77]. Зміни мережі відбувались під контролем Петербурга. Коли протопоп Ф. Романов звернувся до архієпископа Платона з проханням перевести Маріупольське духовне правління, розташоване в Оріхові, в Олександрівськ і призначити його протопопом цього правління, указом консисторії від 22 березня 1807 р. було об’явлено, що влаштування духовних правлінь без розпорядження Синоду відбутись не може[78]. На початку ж 1809 р. консисторія повідомила, що Петербург дав згоду на перенесення духовних правлінь із Оріхова до Олександрівська, з Перекопу — до Сімферополя, а також на влаштування духовних правлінь у Маріуполі та Олександрії з перенесенням в останнє штату ліквідованого Катеринославського правління[79].

Збільшувалась кількість незалежних від духовних правлінь благочинних. Зокрема у березні 1812 р. за зверненням Херсонського військового губернатора Е. Рішельє до обер-прокурора Голіцина Синод наказав вилучити з залежності від Тираспольського правління й Одеського благочинного церкви болгарських колоній, передавши їх спеціально призначеному благочинному І. Радеусу. Показово, що таких церков було лише 5: у справі ясно проглядає зацікавленість влади у створенні сприятливих умов для переселенців[80].

Після приєднання до Російської імперії Бессарабії змінились південно-західні кордони Катеринославської, Херсонської й Таврійської єпархії. Складовою російської політики щодо новопридбаних земель було їхнє цілковите включення в правове поле імперії, в тому числі і в церковній сфері. Треба було створити церковно-адміністративні структури, які давали б можливість повністю контролювати ці території і знаходились би в прямому підпорядкуванні Петербургу. Тут уже вкотре центральній владі прислужився Гавриїл (Бонулеску-Бодоні), член Синоду. Він представив пропозиції, які невдовзі були втілені у височайше затвердженій 21 серпня 1813 р. доповіді Синоду. Згідно з цим документом, влаштовувалась нова єпархія — Кишинівська й Хотинська із титулом митрополії та екзархії. В її адміністративному центрі — Кишиневі — мали діяти архієрейський будинок, дикастерія (консисторія), семінарія. На чолі єпархії ставився митрополит. Отже, єпархія отримувала всі центральні структурні підрозділи, які повинні були мати відповідні церковно-адміністративні одиниці. У єпархії мало діяти і вікаріатство.

Для Південної України значення утворення цієї єпархії полягало в першу чергу в тому, що під керівництвом митрополита Кишинівського та Хотинського, за пропозицією самого Бонулеску-Бодоні, були передані церкви, які знаходились між Бугом і Дністром на просторах Очаківського степу, що належали до Херсонської губернії[81]. Так із складу Катеринославської, Херсонської й Таврійської єпархії було виведено до 100 церков, у тому числі одеські, тираспольські та ананьївські, які відтепер мали отримувати розпорядження не з Катеринославської, а з Кишинівської духовної консисторії[82]. Це був черговий крок на шляху розукрупнення єпархій, і в синодальній доповіді зазначалось, що зменшити територіальні межі компетенції Катеринославського архієрея можливо тому, що його єпархія простяглась більш ніж на 1000 верст і включає 789 церков[83].

Напевно, Бонулеску-Бодоні, будучи добре знайомим, що називається, „із середини” з пріоритетами петербурзької політики, зміг використати їх і для задоволення власних інтересів — адже ще після того, як він залишив Київську кафедру, митрополит кілька років мешкав в Одесі[84], і тепер бажав мати це місто під своєю зверхністю.

У самій новоствореній єпархії релігійних споруд стало навіть більше, ніж у сусідній. Згідно із відомостями, зібраними у 1815 – 1816 рр. чиновником відомства Колегії іноземних справ Свін’їним, у Бессарабській області нараховувалось 935 церков. Крім того, тут діяло 11 монастирів[85].

Впродовж перебування Одеського повіту в релігійній залежності від Кишинівського архієрея в регіоні почали діяти і нові обителі. Зокрема височайше затвердженою 1 липня 1824 р. доповіддю Синоду мала бути реалізована пропозиція вже покійного митрополита Кишинівського про реорганізацію тимчасового архієрейського подвір’я біля Одеси в штатний Успенський чоловічий монастир. Обгрунтуванням такого рішення стало те, що частина Кишинівської єпархії, яка прилягала до Чорного моря і простяглася від Бугу до Дунаю, не мала жодного монастиря[86].

Під час перебування частини церков Херсонської губернії в складі Кишинівської та Хотинської єпархії деяких змін зазнала структура духовних правлінь єпархії Катеринославської, Херсонської й Таврійської. Зокрема, оскільки в підпорядкуванні Ольвіопольского духовного правління залишалось мало церков, архієпископ Іов звернувся до Синоду з пропозицією ліквідувати цю установу із перепідпорядкуванням підлеглих їй церков Єлизаветградському духовному правлінню. Пропозиція архієрея пройшла лише частково: члени Синоду вирішили не ліквідовувати правління, а лише тимчасово його закрити[87]. Станом на 1828 р. на території Катеринославської губернії діяли 7 духовних правлінь, Херсонської — 4, Таврійської — 2[88].

Розбудова мережі релігійних споруд у кількісному відношенні мала для Кишинівської та Хотинської єпархії такі показники: згідно із звітом по відомству духовних справ православного сповідання, в 1835 р. тут уже діяли: 1 кафедральний собор, 1033 церкви і 12 молитовних будинків; єпархія мала 16 чоловічих і 6 жіночих монастирів і пустиней[89]. У цей же час у Катеринославській єпархії налічувалось 22 собори, 662 парафіяльні церкви, 14 церков при цвинтарях, 1 при казенних заводах, 7 єдиновірських церков і 1 молитовний будинок, 4 чоловічих монастирі. Жодного жіночого монастиря тут не діяло[90].

Між іншим, ці дані дають можливість зробити деякі висновки стосовно темпів церковного будівництва на Півдні. Враховуючи церкви Херсонської губернії в складі Кишинівської єпархії, чисельність релігійних споруд в регіоні по відношенню до 1799 р. збільшилась майже на чверть. Для порівняння, у Російській імперії в цілому за цей проміжок часу кількість храмів зросла лише на 7%, а в деяких українських єпархіях навіть зменшилась. Разом із тим, темпи збільшення людності Півдня (у 1835 р. в самій Катеринославській єпархії вже нараховувалось 1329260 православних парафіян) суттєво перевищували темпи збільшення кількості храмів[91].

З огляду на чисельність населення Кишинівська та Хотинська і Катеринославська, Херсонська і Таврійська єпархії потрапили до складеного Синодом у 1836 р. списку церковно-адміністративних одиниць, у межах яких мали бути влаштовані вікаріатства.

Петербург зажадав від єпархіальних архієреїв відомостей про кількість підпорядкованих церков і пропозицій щодо місця влаштування вікаріатств. Отримавши з місць відповіді, Синод змінив свої наміри. Було вирішено, що для Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії вікаріатство створювати не слід, оскільки в разі розміщення вікарія в Катеринославі, разом з єпархіальним архієреєм, духовним особам із віддалених місцевостей, зокрема з південної частини Таврійської губернії, все одно довелось би їздити у справах до адміністративного центру Катеринославської губернії. Якщо ж розмістити вікарія поза межами Катеринослава, то він не зміг би допомогти архієпископу у веденні поточних справ, а необхідність підлеглим духовного відомства їздити до консисторії все одно залишилась би. Щодо Кишинівської й Хотинської єпархії, то влаштування вікаріатства було визнано за недостатню міру через те, що хоча вона і не мала таку велику площу, як сусідня, але налічувала набагато більше монастирів і церков. До того ж, на думку Синоду, Північне Причорномор’я та Кримський півострів потребували більшої уваги з боку православного духовенства, оскільки у зв’язку з розвитком міст і торгівлі тут оселилось чимало представників інших конфесій, а кримські татари, за деякими даними, вже не так як раніше сторонились християнства і багато з них навіть були готові змінити віру.

Результатом врахування всіх цих аргументів стала сформована в Синоді думка про влаштування на півдні України замість двох вікаріатств нової єпархії.

Центр її мав бути розміщений в Одесі; згідно з підрахунками, із складу двох сусідніх єпархій до неї мали відійти 512 церков, 4 монастирі, 6 духовних правлінь. Із Катеринославської єпархії мали бути виключені Таврійська і частина Херсонської губернії з військовими поселеннями, а з Кишинівської — друга частина Херсонської губернії з повітовими містами Тирасполем, Ананьївим і Одесою. Нова єпархія мала отримати статус вищий, ніж Катеринославська: остання замість другокласної ставала трьохкласною, тоді як нововлаштована одиниця возводилась у другий клас.

Перед тим, як передати перелічені вище пропозиції імператору, обер-прокурор Синоду звернувся з ними до Новоросійського й Бессарабського генерал-губернатора М. Воронцова. Останній зауважив, що він вважає більш доречним частину Херсонської губернії, яка лежала на правому березі Бугу, залишити в складі Кишинівської єпархії, а центром Херсонської й Таврійської єпархії зробити не Одесу, а Херсон. Якщо ж, писав Воронцов, Синод все ж таки вирішить призначити місцем перебування єпархіального архієрея саме Одесу, то витрати на облаштування й утримання єпархіальних установ слід було б покривати не за рахунок міських прибутків[92].

У цьому випадку думка місцевої світської влади була врахована Петербургом не в повному обсязі. Височайше затвердженою 9 травня 1837 р. доповіддю Синоду частина Херсонської губернії виводилась із Кишинівської єпархії, а центром нової єпархії призначалась саме Одеса, „через населеність і значимість цього міста, через зручність зносин з нього зі всіма містами нововлаштованої єпархії, і нарешті, через те, що через це місто проходять і всі зносини православного духовенства Росії та Греції”. Витрати на облаштування й утримання єпархіального керівництва були все ж віднесені, як і пропонував М. Воронцов, на рахунок не міської, а державної казни[93].

Уже самою височайше затвердженою доповіддю Синоду дві південноукраїнські єпархії були поставлені в нерівні умови: третьокласність Катеринославської й Таганрозької єпархії відкидала її назад у порівнянні із єпархією Херсонською й Таврійською. Відтепер 2 найбільші церковно-адміністративні одиниці регіону розвивались паралельно, і одним із показників цього розвитку стала зміна кількості релігійних споруд (див. додаток Ж). Мало місце відставання Катеринославської й Таганрозької єпархії не лише за абсолютними показниками кількості храмів, але і за темпами збільшення цієї кількості. Лише в 50-х рр. Херсонська й Таврійська єпархія відстала за цими темпами і навіть спостерігалось зменшення кількості церков, що було зумовлено подіями Кримської війни.

Щодо змін кількості монастирів, то тут різниця між двома єпархіями помітна ще більше: за 20 років у Катеринославській і Таганрозькій єпархії з’явився 1, а в Херсонській і Таврійській — 8 монастирів.

Зусиллями Гавриїла (Розанова) було влаштовано лише один монастир, але цей заклад мав неабияке значення через те, що він був єдиним у цьому регіоні, призначеним для черниць. У травні 1839 р. Гавриїл повідомив Синоду про необхідність заснувати в Одесі жіночу обитель. 26 квітня 1841 р. імператором була затверджена доповідь Синоду з цього питання, і при Одеській Архангело-Михайлівській церкві почав влаштовуватись монастир у те ж ім’я[94].

Але зроблене у цьому напрямі було дуже скромним у порівнянні з тим, що відбулось з мережею монастирів Херсонської й Таврійської єпархії завдяки зусиллям Інокентія (Борисова).

Уже невдовзі після переведення до Одеси архієпископ ознайомився із середньовічними пам’ятками християнства Криму і розробив проект їх відновлення. Згідно з ним, таке відновлення забезпечило б досягнення одразу кількох цілей: підтримання честі православ’я і російського уряду в очах іновірців; збереження від руйнування пам’яток культури; створення сприятливих умов для переходу татар у православ’я; справлення приємного враження на мандрівників[95].

Інокентій розгорнув активну діяльність зі впровадження в життя плану на всіх рівнях. Архієпископ переконував парафіян у необхідності відновлення монастирів; у 1849 р. він звернувся до Синоду з пропозицією заснувати Бахчисарайський Успенський скит, а потім — кіновії в Криму. Записка з обгрунтуванням необхідності відновлення в Кримських горах православних святинь і обителей була передана Інокентієм і світським структурам, без підтримки яких реалізація планів ставилась під великий сумнів. Зокрема таку записку отримав начальник головного морського штабу, який і передав її на розгляд головного командира Чорноморського флоту і портів. Крім того, відповідний лист був надісланий архієпископом М. Воронцову. Між іншим, у цьому листі Інокентій зазначив, що перед тим, як передати справу на розгляд імператора, він хоче знати думку Воронцова з цього приводу, аби уникнути марнування часу[96]. Інокентій тримав у курсі своїх дій щодо влаштування монастирів й інших високопоставлених осіб, з якими підтримував контакти. Зокрема велику зацікавленість планами південноукраїнського архієпископа висловлював Великий князь Костянтин Костянтинович[97].

При такій активності й підтримці Інокентію вдалося заснувати, крім Бахчисарайського Успенського скиту, Херсонеську Володимирську, Інкерманську, Катерлезьку, Кизилташську, Космодем’янівську кіновії. Причому кіновії рішенням Синоду мали бути підпорядковані керівництву саме Успенського скиту. Інокентій розпочав підготовку до заснування й інших обителей, але ці плани були реалізовані вже після смерті архієпископа[98].

Зрозуміло, що яким би авторитетним не був Інокентій, але якби його плани йшли врозріз з інтересами центральної російської влади, вони навряд чи були б реалізовані. Архієпископ, який не один рік працював у Синоді, добре знав пріоритети влади. Та і його особисті погляди в питанні освоєння Кримського півострова багато в чому перегукувались із поглядами петербурзьких можновладців. Отже, в особі архієпископа Інокентія центральна влада знайшла людину, яка не просто була змушена діяти у відповідності з інтересами Петербурга, але сама проявляла неабияку активність на цьому полі діяльності, у деяких моментах навіть випереджаючи думки центральних фігур російської політики.

Що ж стосується зміни інтересів Петербурга у відношенні до розбудови мережі монастирів Криму, то тут можна погодитись із В. Туром, згідно з яким, після приєднання Криму і припинення війн із Османською імперією, російська влада почувала себе досить вільно на півострові, не побоюючись його відторгнення. Тому не було необхідності значно посилювати такий важіль впливу, як християнізація місцевого населення, переважну більшість якого становили мусульмани. З іншого боку, економічні інтереси, а також пріоритети зовнішньої політики по відношенню до Балканських країн вимагали обережного ставлення до питань віри. Але в середині ХІХ ст. ситуація була вже іншою. Етнічний склад населення півострова суттєво змінився, і питома вага православних тут збільшилась. На міжнародній арені Російській імперії знову протистояла Туреччина, але не сама, а підтримувана могутніми Англією і Францією. Виникла загроза втрати регіону. Тепер уже не можна було зволікати таким інструментом влади, як церква. Необхідно було підтвердити історичне право християнської держави на володіння півостровом. Тому плани архієпископа Херсонського й Таврійського щодо відновлення християнських святинь у Криму були ой як доречні[99].

Під час існування на території Південної України двох єпархій із центрами в Одесі та Катеринославі кардинальні зміни відбулися з мережею духовних правлінь. Простежується тенденція зменшення їхньої кількості. У 1838 – 1841 рр. у Катеринославській єпархії діяли Олександрівське, Новомосковське, Павлоградське, Бахмутське, Ростовське, Маріупольське правління. В 1844 р. із них залишились лише 3 останні. У даних за 1848 р. зустрічаємо лише Бахмутське духовне правління, а в 1852 р. в єпархії функції всіх правлінь уже виконували благочинні[100].

Інша динаміка змін чисельності духовних правлінь простежується в Херсонській і Таврійській єпархії. У 1838 – 1848 рр. в складі цієї церковно-адміністративної одиниці діяли Херсонське, Єлизаветградське, Олександрійське, Тираспольське, Сімферопольське правління[101]. Але в 1852 і наступних роках згадується про існування лише одного — Херсонського духовного правління, яке проіснувало до 60-х рр. ХІХ ст. Як уже зазначалось, вирішальне значення тут справив прихід до єпархії Інокентія (Борисова), який волів спиратись не на правління, але на благочинних. Самих благочинних наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. в єпархії нараховувалось 23: 5 в Одеському повіті, 4 — Херсонському, 3 — Бобринецькому, 3 — Тираспольському, 3 — Ананьївському, 1 — Олександрійському повіті, 4 — в Херсонському південному поселенні[102].

Ще одним напрямом активності Інокентія у сфері розбудови церковно-адміністративного устрою підлеглої йому єпархії було влаштування Херсонського вікаріатства. Якщо однією з цілей Інокентія при зведенні монастирів у Криму було поширення впливу православ’я на мусульман, то основна мета заснування вікаріатства полягала в протистоянні поширенню в регіоні католицизму та розколу. Безпосереднім поштовхом для того, щоб архієпископ заходився отримувати дозвіл на створення Херсонського вікаріатства, стало влаштування тут нової католицької єпархії, із створенням у Херсоні єпископської резиденції. Шукаючи можливостей реалізувати план, Інокентій із свого досвіду єпархіального архієрея і присутнього Синоду знав, що найнадійніший шлях — діяти через світську владу. У листі до протоієрея М. Перепелицина Інокентій писав: „Виникла пропозиція помістити у вас вікарія. Можливо і дати його. Але краще, якщо б його просити. Хто? Де? Як? Вони (мешканці м. Херсона) можуть висловити думку свою начальству губернії через двох, трьох людей. Він, тобто начальник губернії, може довести до відома генерал-губернатора Федорова. Цей у Пітер до Міністра внутрішніх справ. Цей повідомить Святішому Синоду. Шлях природний, проти якого нічого заперечити мені”[103]. Втім, випадок дав можливість скористатись більш прямим шляхом, хоча і через представника все тієї ж світської влади — сенатора фон-Брадке.

Обгрунтовуючи перед Синодом потребу в новому вікаріатстві, Інокентій відмічав необхідність допомоги йому в управлінні найбільш віддаленими частинами єпархії (Мелітопольський, Бердянський, Дніпровський повіти), які, до того ж, були осередками населення, яке не знаходилось у залежності від православного архієрея. Не випускав Інокентій із поля зору і своїх планів щодо монастирів: передбачалось, що вікарій може взяти на себе особистий нагляд за влаштуванням цих споруд у Криму.

І з влаштуванням вікаріатства Інокентій, що називається, „попав у хвилю”. Адже миколаївською владою заохочувалось та ініціювалось створення вікаріатств, і, крім Херсонського, у цей період в імперії виникло ще декілька таких інституцій (загалом у період миколаївського правління було влаштовано 13 єпархій і 12 вікаріатств)[104]. 28 лютого 1853 р. імператор затвердив ухвалу Синоду про створення вікаріатства на півдні України. 23 березня з’явився відповідний синодальний указ[105]. При влаштуванні Херсонського вікаріатства в Одесі вдалося забезпечити зв’язок цієї установи зі справою розвитку кримських монастирів: першим вікарієм Синодом був призначений настоятель Бахчисарайського Успенського скиту[106].

Архієпископом Інокентієм планувалась ще одна, більш масштабна, ніж влаштування Херсонського вікаріатства, трансформація церковно-адміністративного устрою Південної України — створення окремої Таврійської єпархії. У своїх спогадах про Інокентія І. Палімпсестов зазначив з цього приводу: „Думку про відкриття самостійної митрополії на півдні Росії Інокентій не раз повторював; і не можна було не погодитись з доводами, які він наводив на користь її... І якби він був живий, можливо, все це і здійснилось би. Цій справі значно перешкодила Кримська війна, яка передчасно прискорила смерть і государя Миколи Павловича, який так поважав світлий розум Інокентія, і смерть самого Інокентія, чия душа змучилась, глядячи на російську Голгофу”[107].

Втім, жодна із перелічених обставин не стала нездоланною перешкодою для реалізації плану архієпископа Інокентія, який стосувався створення нової єпархії. Не стала тому, що питання стояло наразі, і регіон об’єктивно потребував змін. Адже зі створенням вікаріатства проблеми, для вирішення яких воно і передбачалось, розв’язані не були. Вікарій, знаходячись в Одесі, був так само віддалений від дальніх кутків єпархій, як і архієпископ, а тому в плані підвищення оперативності взаємодії щаблів церковної системи в регіоні створення вікаріатства мало що дало. Через нечисленність штату вікаріатство не могло бути достатньо ефективним і в питанні протидії поширенню впливу в регіоні інших конфесій, падінню рівня моральності населення, відміченому ще в доповіді фон-Брадке.

Тому було цілком логічно, що в регіоні з’явилась таки нова єпархія. До Синоду надійшло відповідне клопотання мешканців Криму, підтримане генерал-губернатором О. Строгановим. Синодом була складена відповідна доповідь імператору. Олександр ІІ 16 листопада 1859 р. затвердив її. Згідно з цим документом, із складу Херсонської єпархії виключалась Таврійська губернія, на території якої утворювалась нова єпархія із архієрейською кафедрою в Сімферополі. Відтепер Херсонський єпархіальний архієрей мав носити титул „Херсонський і Одеський”, вікарій Херсонської єпархії — „єпископ Новомиргородський”, а архієрей нової єпархії — „Таврійський і Сімферопольський”. Проголошувалось, що, зважаючи на давність православної церкви в Криму і важливість її як колиски російського християнства, Таврійській єпархії присвоювався другий клас і ступінь після Херсонської єпархії[108]. Як бачимо, Петербург знову підкреслював, що Крим здавна належав до Росії, а його населення — до православ’я. Такий же наголос ми зустрічаємо і в інших документах 50-х років, що стосуються півострова. У світлі недавніх зазіхань ісламської Туреччини на кримські землі тоді це мало неабияку актуальність, і оскільки більшість документів, про які йде мова, мали зачитуватись у всіх церквах, вони служили, між іншим, і засобом ідеологічного впливу на кримське населення.

Важливо, що Таврійська єпархія, так само як і Херсонська, була поставлена в класі вище за єпархію Катеринославську, яка залишилась третьокласною, хоча тепер за кількістю релігійних споруд вона перевищувала Таврійську. Згідно з офіційними підрахунками, між самими двома частинами колись єдиної Херсонської й Таврійської єпархії релігійні споруди були розподілені таким чином: до Таврійської єпархії увійшли Георгіївський монастир, Бахчисарайський Успенський скит і 6 підпорядкованих йому кіновій, 11 соборів, 121 парафіяльна церква; Херсонська ж єпархія мала 3 чоловічі і 1 жіночий монастирі (Бізюків, Корсунський і два Одеських), 1 скит, 12 соборів, 465 церков, 15 молитовних будинків. Крім того, на території Херсонської єпархії розміщувалось 2 собори і 4 церкви, підпорядковані відомству головного священика армії та флотів[109].

Тепер за кількістю монастирів серед 57 єпархій імперії Таврійська єпархія разом із ще 5-ма посідала 26-е місце, Херсонська із ще 2-ма — 44-е, Катеринославська із ще 2-ма — аж 51-е. Серед 9 українських єпархій Таврійська за чисельністю монастирів була п’ятою, Херсонська — восьмою, Катеринославська — дев’ятою. У цей же час за кількістю соборів та церков Таврійська єпархія посідала в імперії 52-у, Херсонська — 37-у, Катеринославська — 44-у позицію. Серед українських єпархій єпархії Півдня за цим показником посідали три останніх місця[110]. Отож, незважаючи на „прорив” останньої чверті XVIII ст. за абсолютними показниками чисельності релігійних споруд, південні єпархії продовжували відставати від „старих” українських.

Височайше затверджена 16 листопада 1859 р. доповідь Синоду формально відкрила новий етап в історії православної церкви в Криму, надавши півострову можливість мати власного архієрея. Але, як уже зазначалось, реально початкові кроки по облаштуванню нової єпархії довелось робити все ж архієпископу Херсонському, оскільки кримчани так і не побачили особу, яка перша отримала титул „Таврійський і Сімферопольський”. Уже в грудні 1859 р. Димитрієм (Муретовим) було наказано відділити всі документи й архівні справи, які стосувалися Таврійської єпархії, видати архієрейські шати в Сімферопольський собор, але до відкриття Таврійської духовної консисторії всім благочинним церков і настоятелям монастирів Таврійської губернії зноситись із консисторією Херсонською[111]. 26 лютого 1860 р. синодальним указом був затверджений склад присутніх Таврійської духовної консисторії[112]. Але реальна робота Таврійського єпархіального керівництва по розбудові церковно-адміністративного устрою підлеглої території розпочалась лише в кінці жовтня.

Розрахунок на те, що розукрупнення Херсонської й Таврійської єпархії дасть новий імпульс розвитку православ’я в Криму, виявився вірним. За 1861 – 1871 рр. на території Таврійській єпархії було зведено стільки ж церков, скільки за попередні 80 років[113].

Таким чином, у розбудові південноукраїнських єпархій спостерігалося накладання загальноімперських тенденцій на специфіку Півдня. Рівень врахування особливостей краю змінювався залежно як від ставлення центру до регіону та його складових, так і від ситуації в самому краї. Якщо в перші роки останньої чверті XVIII ст. спостерігалось допущення збереження деяких рис традиційного церковного устрою запорожців, мало місце заснування найменшої в імперії за площею та населенням грецької Готфійської та Кафійської єпархії, а пізніше — Феодосійського та Маріупольського вікаріатства з великим ступенем автономії, то у першій половині ХІХ ст. таких розходжень із загальнодержавною системою вже не маємо.