використання матеріалів дозволено тількі за посиланням на ресурс cossackdom.com
  

2. Державне регулювання і практика храмового будівництва

Основою, на яку спиралась піраміда єпархіальних структур, базовою ланкою, задля контролю над якою і спрямування чиєї діяльності в першу чергу і розвивалась мережа органів єпархіального управління, була парафія — нижча церковно-адміністративна організація, що об’єднувала віруючих, яких обслуговував причт одного храму або певна духовна особа, якщо релігійна споруда ще не була зведена. Рівень забезпечення населення храмами великою мірою визначав можливості духовної влади впливати на православних регіону. Тож важливо не тільки простежити зміни абсолютних показників кількості храмів, що було зроблене нами в попередньому параграфі, але і співвіднести ці зміни з динамікою зростання чисельності православного населення.

Підрахунки, зроблені на підставі складеного в Синоді розпису за 1782 р., показують, що в Слов’янській та Херсонській єпархії 1 храм у середньому обслуговував 1292 особи обох статей. Серед 5 єпархій, до яких на той час входили українські землі, це був передостанній показник — позаду залишилась лише Переяславська єпархія із 1306 особами на один храм. Середній же показник по 5 єпархіях становив 1206 душ на одну церкву[1]. Станом на кінець XVIII ст., попри високі темпи зростання чисельності населення, Південна Україна змогла покращити цей показник. Але в 1835 р. у Катеринославській єпархії 1 храм припадав уже на 1880 православних парафіян, тоді як у Волинській — на 569, Подільській — 683, Київській — 947, Чернігівській — 1328, Полтавській — 1453, Харківській — 2092[2]. На самий кінець 50-х рр. ХІХ ст. маємо вже такі дані: у Таврійській єпархії на 1 церкву припадало 2033, Херсонській — 1736, Катеринославській — аж 2336 осіб. Тож темпи зростання чисельності населення на Півдні значно перевищували темпи збільшення кількості храмів. Така тенденція не простежувалась на теренах більшості інших регіонів України: тоді ж у Волинській єпархії на 1 храм припадав 641 парафіянин, Подільській — 854, Київській — 1160, Чернігівській — 1215, Полтавській — 1503. Лише Харківська єпархія була в дещо гіршому положенні ніж Херсонська: тут припадало 2026 осіб на одну церкву. В середньому ж по імперії показник складав 1510 осіб[3].

На темпи зростання кількості релігійних споруд вплинув широкий спектр факторів, який включав особливості внутрішньої та зовнішньої політики держави, місце регіону в системі пріоритетів Петербурга, зміни кордонів єпархій, зміни темпів і характеру колонізації, економічний стан країни в цілому і населення Південної України зокрема, рівень релігійності населення, традиції і у зв’язку з цим рівень активності парафіян, позиція місцевих архієреїв у питанні розбудови мережі храмів тощо. Ці фактори великою мірою відбивались і на процедурі отримання дозволу на будівництво релігійних споруд, дослідження якої дає можливість зрозуміти деякі причини змін співвідношення темпів залюднення краю і розбудови храмової мережі. Самé вивчення цієї процедури є можливим завдяки збереженості в архівних установах справ, які стосуються зведення близько 500 церков, а також наявності чисельних опублікованих матеріалів, що мають відношення до будівництва храмів в окремих населених пунктах.

Станом на початок 1775 р. в питанні заснування церков на території Запорозьких Вольностей Київські митрополити керувались положеннями синодального указу від 14 липня 1772 р., що скасовував необхідність попереднього листування з Петербургом. Виключення було зроблене за зверненнями до Синоду самого митрополита, який серед підстав для цього називав суттєві відмінності Вольностей як у світському, так і в духовному керівництві[4].

Після ліквідації Нової Січі архієпископ Євгеній не мав права зберегти порядок отримання дозволу. Адже указ від 14 липня 1772 р., по-перше, був даний не йому, а Київському митрополиту, а по-друге, стосувався володінь запорозького козацтва, сама назва якого тепер уже була заборонена. Отже, Булгаріс був зобов’язаний дотримуватись положень синодального указу від 10 грудня 1770 р. Так само, як це робили інші його колеги — єпархіальні архієреї.

Згідно з цим документом, спрямованим на запобігання надмірному розширенню мережі церков в імперії, підтверджувалась заборона влаштовувати релігійні споруди без повідомлення Синоду. У „чолобитних”, які надсилались з місць архієреям, мали бути надані докладні відомості про стан парафії і майбутньої церкви. Отримавши такий документ, єпархіальний архієрей зобов’язувався проводити слідство по ньому, перевіряючи достовірність наведених даних. Результати такого слідства разом із самою „чолобитною” та донесенням архієрея мали направлятись до Синоду, після чого треба було чекати синодального указу, без якого заборонялось давати дозвіл на початок будівництва. Виключення робилось лише стосовно влаштування нових церков на місці згорілих та спорохнявілих. Але і вони не могли зводитись без попереднього узгодження з Синодом у випадках, якщо їхні парафії були меншими за 40 дворів у селах і 20 у містах[5].

Архієпископ пунктуально виконував указ Синоду[6]. Але потреба у спрощенні такого порядку була нагальна. Це розуміла в першу чергу світська влада. За поданням В. Черткова, Г. Потьомкін звернувся до Синоду з донесенням, яким просив дозволу влаштовувати релігійні споруди за попередніми зносинами лише з місцевим архієреєм та Азовським губернатором. Зі свого боку надіслав до Петербурга донесення і Євгеній (Булгаріс). Він, зокрема, наголошував, що регіон заселяється православними різних національностей, відстані між населеними пунктами дуже великі, а осіб, здатних до проведення докладного слідства про кожний населений пункт, він, архієпископ, ще не знає[7].

Додамо, що крім заохочення переселенців влаштування релігійних споруд мало на меті сприяння вирішенню проблем, пов’язаних із колишніми запорожцями. Адже в цей час Порта створювала умови, аби козацтво не відчувало дискомфорту на землях Османської імперії. Ісламський уряд не став на заваді збереженню переселенцями своєї віри. До самої присяги на вірність султану в Очакові козаки були приведені православним волоським священиком[8]. Колишні запорожці мали можливість відвідувати церкви. Одна з них і діяла в Очакові вже на час згаданої присяги[9]. Є відомості про те, що в тому ж 1778 р. з дозволу паші козаки збудували в урочищі Кагалєє над Дністровським лиманом церкву на честь Покрови. Ця споруда через півтора року була перевезена козаками за Дунай, а згодом її повернули на старе місце[10]. Те, що на турецьких землях козаки могли задовольняти свої християнські потреби, ставало додатковим аргументом для еміграції і в той же час змушувало російську владу використовувати у своєму арсеналі засобів по боротьбі із переселенням за кордон розширення мережі релігійних споруд на півдні України. Це ж мало створити умови для переселення козаків із зимівників до слобід.

Справа виходила далеко за межі суто релігійних інтересів. Не дивно, що, Синод 27 березня 1777 р. видав указ, яким давався дозвіл на спрощення процедури. Причому давався не лише стосовно земель Азовської губернії, але відносно всієї території Слов’янської та Херсонської єпархії. Була лише нагадана необхідність стежити, аби виділялось усе необхідне як для оздоблення церков, так і для утримання священно- і церковнослужителів, і щоб нові церкви не влаштовувались без крайньої потреби[11].

Відтепер у загальних рисах процедура влаштування релігійних споруд виглядала таким чином. У поміщицьких слободах поміщик, а в державних — громада складали клопотання із висловленням свого наміру. Чітко визначеного порядку подання таких клопотань не простежується: вони надходили на адресу губернатора, губернської канцелярії, духовного правління чи єпархіального керівництва. Іноді подання робились одночасно і духовній, і світській владі. У цих документах, як правило, викладалась інформація, яка вимагалась синодальним указом від 10 грудня 1770 р. Незалежно від того, до якої інстанції направлялось клопотання, обов’язковою складовою процедури були подальші зносини губернського та єпархіального керівництва. Так само незалежно від повноти інформації, поданої поміщиком чи громадою, консисторія доручала духовному правлінню, на території якого розміщувались парафіяни майбутньої церкви, провести „указне слідство”, тобто перевірити дані. Після такої перевірки архієрей видавав „благословительну грамоту” на закладення храму. Закладення, як правило, доручалось одному з присутніх правління чи закажчику (благочинному), хоча іноді і сам архієрей, при нагоді, міг це робити. По завершені будівництва правління повідомляло про це консисторії, додаючи опис церковного майна, і архієрей видавав другу грамоту — тепер уже на освячення споруди — що разом із антимінсом передавалась особі, якій доручалось провести відповідну процедуру. Після освячення храму про це повідомлялось консисторії, а звідти — Синоду.

Стосовно порядку влаштування церков Готфійської і Кафійської єпархії, то, згідно з ухвалою Синоду від 18 березня 1779 р., митрополиту Ігнатію було дозволено будувати храми за умови попередніх зносин із світською владою. Отже, Ігнатій отримав такий само привілей не зноситись попередньо з Синодом, який кількома роками раніше був наданий архієпископу Слов’янському і Херсонському. Через маленькі розміри єпархії і вкрай спрощену структуру її керівних органів митрополит особисто брав участь у закладенні, а через деякий час — в освяченні релігійних споруд. Таким чином, митрополит прямо взаємодіяв із парафіяльним духовенством, чого не спостерігалось в інших частинах імперії.

Хоча березневий 1777 р. указ Синоду і створював більш сприятливі умови для церковного будівництва на півдні України, Азовському губернатору цього здалося замало. Адже зберігалась необхідність збирання духовними правліннями докладних відомостей, що вимагало чимало часу. Тому, перебуваючи в Петербурзі, В. Чертков 7 липня 1779 р. подав безпосередньо до Синоду донесення, яким жалівся, що консисторія проведенням „указних слідств” перешкоджає справі зведення церков. Наголос знову було зроблено на необхідності сприяти колонізації Південної України. Чертков нагадав, що і українці, і переселенці інших національностей воліють оселятись там, де вже діє церква, навіть всупереч браку землі та іншим негативним факторам. Тому Азовський губернатор пропонував дозволити влаштовувати церкви навіть у тих державних слободах, які ще не мають у своєму складі ста дворів (саме така кількість визнавалась достатньою для влаштування окремої парафії) та поруч з якими вже є населені пункти з церквами. Подібні заходи пропонувались і по відношенню до поміщицьких селищ. Без цього, пояснював Чертков, успіхи переселення можуть бути зведені нанівець. Азовський губернатор жадав полегшення не лише умов, але й процедури: пропонувалось давати благословення на зведення церков без попереднього слідства.

Синод пішов назустріч Азовському губернатору, хоча і не волів проявляти ініціативи у поширенні такого виключення на іншу частину Південної України. Тому, оскільки Новоросійський губернатор не звернувся до Петербурга з подібним донесенням, для його губернії порядок влаштування релігійних споруд залишався таким, як його визначали попередні синодальні укази. Лише при створенні Катеринославського намісництва його правитель, Тутолмін, з огляду на те, що територія обох губерній надходила під його контроль, попросив Синод поширити правила, запроваджені для Азовської, і на землі Новоросійської губернії. Указом Синоду від 11 вересня 1783 р. це прохання було задоволене[12].

Запровадження змін, передбачених липневим 1779 р. указом, припало на час приходу на архієрейське місце Никифора (Феотокі). Тому можна було очікувати, що новий архієрей буде залежати від губернатора навіть більше, ніж його попередник. Але такі очікування в повному обсязі не виправдались. Феотокі не дав повністю скасувати слідство, яке проводилось перед видачею „благословительної грамоти” на зведення церкви. Духовні правління продовжували подавати консисторії відомості про стан парафії майбутнього храму. Втім, зміст цих документів впливав на негативне рішення архієрея майже виключно в одному випадку — невідмежування підцерковної землі (докладніше це буде розглянуто в параграфі, присвяченому проблемам церковного землеволодіння).

Наступники Феотокі в цілому зберігали такий режим сприяння церковному будівництву, хоча Гавриїл (Бонулеску-Бодоні) і намагався дещо посилити контроль.

Завдання задоволення релігійних потреб населення під контролем залежних від єпархіальної влади духовних осіб змушувало архієреїв „легалізувати” споруди, зведені в порушення закону без їхнього відома, переважно у віддалених малозаселених частинах єпархії. Зокрема Никифор (Феотокі) дав згоду на формальне закладення вже збудованого самовільно у військовій слободі Михайлівці будинку „подібного до церкви”. Освячення відбулось уже наступного дня після закладення[13]. Була освячена влаштована без дозволу єпархіального керівництва церква в Збур’ївському ретраншементі[14]. Симптоматичною можна назвати ситуацію з Миколаївською церквою Новопетровська: архієрей дозволив освятити храм, про який духовна влада дізналась лише через 3 роки після початку його відвідання парафіянами[15]. Про те, що випадки несанкціонованого зведення релігійних споруд продовжувались і надалі, свідчить підтвердження в березні 1800 р. всім священикам Ольвіопольського духовного правління заборони на майбутнє проводити будівництво без попереднього отримання храмозданної грамоти від преосвященного[16].

Потреба в найшвидшому початку діяльності храму змусила архієпископа Амвросія дозволити освятити споруду під час Великого посту, хоча це не зовсім ув’язувалось із правилами, викладеними в Требнику[17].

До 1798 р. суттєво не змінились показники тривалості часу між видачею грамоти з дозволом будівництва й освяченням храму, які зафіксовані до 1782 р., коли приблизно чверть церков освячувалась уже в рік закладки, 28% — через рік, також близько чверті — через 2 роки, зведення ж решти затягувалось на більш тривалий строк (див. додаток А).

Велике значення тут мали спроможність парафіян (у тому числі і поміщиків) влаштувати релігійну споруду, а також стадія, на якій знаходились підготовчі роботи на момент освячення місця під храм. Матеріальні можливості парафіян визначали тривалість зведення більшості споруд через те, що держава брала на себе фінансування лише у досить нечисленних випадках. Було визначено, що з казни мають надаватись кошти на влаштування по одній церкві в містах та фортецях, причому мешканці передмість, якщо бажають, повинні самі шукати гроші для будівництва, так само як і поміщики[18].

Пріоритети держави обумовлювали фінансування будівництва церков у першу чергу для військових, деяких категорій іноземних переселенців, а також для мешканців адміністративних центрів (хоча і в мінімально можливій кількості). У деяких населених пунктах будівництво велось спільними внесками парафіян і казни, або ж за рахунок позик, виданих губернськими канцеляріями. Поширеною була практика зведення храму спільними коштами кількох поміщиків, маєтності яких планувалось віднести до однієї парафії; мало місце спільне фінансування будівництва поміщиками та їхніми селянами. У Феодосія (Макаревського) згадується ще один спосіб отримання коштів на зведення храму — віддання громадою на відкуп винного продажу у своєму селищі. В єпархіальної ж влади власних коштів на будівництво не було. Тож архієрей міг лише надати архіпастирську грамоту та зашнурну книгу для збирання пожертв на влаштування храму. Як правило, термін дії грамоти встановлювався в 1 рік, набагато рідше — 2 або 3 роки. В разі потреби термін продовжувався. Практика збирання таких коштів була поширеною і до 1775 р., і для південного краю це новиною не стало[19].

Не стала новиною і заповзятість у зведенні церков тепер уже колишніх запорожців, коштом і силами яких у краї з’явилась ціла низка релігійних споруд[20]. Знаючи небайдужість козаків до питань віри, російська адміністрація використовувала її для реалізації своїх планів у регіоні[21].

Для розуміння ситуації зі зведенням храмів слід враховувати, що в останній чверті XVIII ст. вимоги стосовно якості релігійних споруд були досить таки простими та демократичними. Основна вимога формулювалась у „благословительних грамотах”, що видавались єпархіальними архієреями перед закладенням храмів. Це — дотримання указу Синоду від 13 вересня 1734 р., який був запроваджений з метою запобігання спорудження непропорційних, занадто високих, престолів, оскільки це могло бути небезпечним для священнослужителів. Указ визначав, якої висоти, ширини та довжини мають влаштовуватись престоли у всіх церквах імперії[22].

Отже, всі інші елементи споруди своїми розмірами і матеріалами залежали вже від можливостей парафіян та вміння будівничих. І перші і другі в багатьох випадках залишали бажати кращого. Населення, особливо у віддалених частинах регіону, воліло краще мати непоказне місце, де можна задовольняти релігійні потреби, аніж довго зводити величний храм. Лише коли кількість мешканців ставала такою, що стара споруда була вже занадто тісною, якщо споруда спорохнявіла — розпочиналась справа про зведення на її місці іншої. Стосовно архітектурних характеристик старих храмів, які продовжували діяти після 1775 р., деякі відомості знаходимо у Феодосія (Макаревського). Так, у Деріївці парафіяльна церква була споруджена „без плану та симетрії”; таке ж формулювання вживається по відношенню до омельницького храму; церква села Калинівського була влаштована „з хмизу і в малому вигляді”[23].

Втім, не лише „спадок” попередніх часів мав інколи непоказний вигляд. І архієреї не особливо вагались перед вибором — дозволити богослужіння у не досить пристосованому для цього приміщенні чи залишати населений пункт без релігійної споруди. У випадку з уже згаданою несанкціонованою спорудою в Новопетровську, хоча єпархіальному архієрею і повідомили, що вона діяла без іконостасу і царських воріт, а престол та жертовник були прибиті до стовпів, Никифор (Феотокі) з огляду на степову безлісу місцевість і віддаленість Новопетровська від інших релігійних споруд дозволив освятити церкву як тільки будуть виправлені престол і жертовник. Чи був проведений ремонт у тому обсязі, що наказувалось, невідомо, але порушення послідовності, передбаченої розпорядженнями архієрея, мало місце: 16 серпня 1780 р. споруда була „закладена”, а вже через два дні освячена. Звичайно, за такий час зробити виправлення було неможливо[24].

Швидкоруч зводили свої церкви і греки, переселені до Приазов’я під проводом митрополита Ігнатія. Потьомкін забарився з виділенням обіцяних коштів, але переселенці не стали чекати на них, почавши будівництво власними силами[25]. Отож, у Готфійській і Кафійській єпархії попервах домінували маленькі церкви, причому матеріали, з яких вони влаштовувались, варіювались від землі, дощок, лози та хмизу до дикого каміння і цегли.

На тлі будівництва досить скромних однопрестольних церков освячення храмів із кількома престолами відбувалось не так часто. Найвеличнішою спорудою південноукраїнського краю першого семиріччя після ліквідації Вольностей став трьохпрестольний собор у Самарчику, закладений ще за часів Нової Січі. Перший престол — в ім’я Святої Трійці — був освячений самим Євгенієм (Булгарісом) у 1778 р., бокові — Петропавлівський та Трьохсвятительський — кількома роками пізніше протопопом Г. Порохнею, колишнім керівником Старокодацького духовного намісного правління. Храм був зведений без використання цвяхів і мав 9 бань.

Монументальністю відрізнявся Катерининський собор у Херсоні, освячений у 1786 р. Його зведення мало велике політичне значення — храм будувався в пам’ять про приєднання до імперії „Новоросійського краю і Тавриди”, причому будувався на честь святої, ім’я якої носила російська імператриця. Тож Г. Потьомкін попіклувався, аби було виділено достатньо коштів. Як вважає історик архітектури С. Дяченко, вірогідно, Потьомкін передав до Херсона і готовий проект споруди. Цей проект втілив цілу низку архітектурних символів, що розкривали смисл заснування і назву Херсона: вони пов’язували його з Візантією, з хрещенням Русі, „грецьким проектом”; собор наслідував уже майже забуту в XVIII ст. структуру давньоруських храмів домонгольського часу[26].

Яскраве політичне забарвлення мала і справа з влаштуванням собору в Катеринославі, закладеного самою імператрицею. Зміни ж політичної ситуації і завадили зведенню запланованої грандіозної споруди.

Вивчення ситуації з храмовим будівництвом дозволяє стверджувати, що по відношенню до церков (особливо сільських) Південної України останньої чверті XVIII ст. ще не була справедливою теза І. Огієнка про те, що російський Синод забороняв українцям будувати церкви свого стилю, силою накидаючи стиль московський[27]. Відсутність детальної регламентації архітектурних характеристик храмів дала можливість влаштовувати на Півдні релігійні споруди у стилі, притаманному краю та місцевостям, звідки прибули переселенці та майстри. Зокрема низку особливостей мала архітектура храмів переселенців з Балкан, задунайських провінцій Оттоманської Порти, островів грецького архіпелагу[28].

Абсолютне переважання мали дерев’яні релігійні споруди (у цьому Південь мало відрізнявся від багатьох інших регіонів)[29]. Тільки Крим становив виключення: природні ресурси тут дозволяли широко використовувати каміння. До того ж, великий відсоток на півострові становили старі міські храми, які свого часу були зведені саме з цього матеріалу. Отож, на початок ХІХ ст. серед 31 релігійної споруди, Таврійської губернії, клірові відомості яких збереглися, 15 позначені як кам’яні, 11 — як дерев’яні (стосовно решти матеріал не вказаний). Причому 10 з 11 дерев’яних споруд розташовувались у Дніпровському повіті, за межами Кримського півострова[30].

Виготовлення більшості храмів краю з деревини було однією з причин високого „попиту” на влаштування нових церков. Адже за кілька десятиліть деревина порохнявіла і ремонт міг уже не допомогти. Крім того, бичем для таких будівель були пожежі. Не допомагали ні часте нагадування причтам обов’язку берегти храми від вогню, ні запечатування пічок, ні найом нічних сторожів, ані проведення слідств[31]. Отож, серед церков, що закладались, помітну долю продовжували становити ті, які влаштовувались на місці спорохнявілих чи згорілих (див. додаток А). Втім, у деяких місцевостях не лише каміння, але й деревина була в дефіциті. Тож дерев’яна споруда виявлялась найбільшим, на що могли спромогтися парафіяни.

Картина церковного будівництва південноукраїнського краю після 1775 р. не буде повною, якщо не звернути увагу на назви релігійних споруд. Особливістю Запорозьких Вольностей у цьому плані було надзвичайне поширення культу Покрови. Адже він якомога краще відповідав вимогам життя запорожців. С. Плохій свого часу прийшов до висновку, що пік відкриття Покровських храмів на Запорожжі припав на 30 – 50-і рр. XVIII ст., після чого церков у це ім’я з’являлось уже менше[32].

На час заснування Слов’янської та Херсонської єпархії культ Покрови зберігав дуже велику популярність на територіях, що передавались до її складу з кожної з чотирьох єпархій (див. додаток З). На такі показники суттєво вплинули, між іншим, релігійні споруди колишніх Вольностей („колишніми” одні з них стали після ліквідації Січі, інші ж — у результаті скорочення кордонів Вольностей при влаштуванні Слов’яносербії, Нової Сербії та інших адміністративно-територіальних утворень, не підпорядкованих Кошу). І все ж більш поширеним тепер уже був культ Миколи. Саме в ім’я цього святого було побудовано церков більше, ніж на честь Покрови у кожній з чотирьох складових нововлаштованої в краї єпархії. Річ у тім, що культ Миколи був значно поширенішим за Покровський і на Україні, і в цілому в Російській імперії. Микола користувався великою повагою і з боку запорозьких козаків. До трійки найбільш популярних святих входив і архістратиг Михаїл. Для такого мілітаризованого регіону це було цілком логічним. Адже саме Михаїла вважають захисником слави Божої у війні з сатаною. Тож архістратиг був близький духу не лише запорозьких козаків, які називали його Началоводцем, Предводителем військового товариства, Патроном і заступником війська, але і для військовиків, які знаходились за межами Вольностей.

У 1775 – 1781 рр. було закладено та освячено майже вдвічі більше храмів в ім’я Миколи ніж на честь Покрови. Більше ніж Покровських зводилось і Михайлівських церков. Кількість храмів, що зводились в ім’я Святого Георгія стала не меншою ніж кількість нововлаштованих Покровських церков (див. додаток А).

Подальші тенденції в іменуванні храмів можна простежити на матеріалах „Хронологіко-історичного опису...” Гавриїла (Розанова) (див. додаток К). Згідно з ними, впродовж 1782 – 1837 рр. зберігалось переважання заснування Миколаївських церков: 18,9% храмів було названо на честь саме цього святого. Причому ця популярність залишалась стабільною, за виключенням 30-х рр. ХІХ ст. Відмітимо, що ступінь вшанування Миколи на Півдні і в центральній Росії була близькою: в Костромській єпархії йому було присвячено 18,75% престолів, у Ярославській — 18,79%[33].

Натомість маємо значно більший рівень популярності Покрови на Півдні України (12,1% храмів) аніж у центральній Росії (у Костромській єпархії — 3,4%, у Ярославській — 3,5%). Після певної втрати позицій у перше семиріччя після ліквідації Вольностей свято Покрови вже не сходило нижче другого місця за числом храмів, що називались на його честь, а в деякі десятиріччя виходило і на першу позицію. Традиційно Покрова розглядалась як заступниця від усіляких лих і особливо — від навали іноплеменників, мусульман, що для південного регіону залишалось досить актуальним. З іншого боку, якщо за часів запорожців заступництво Непорочної Діви Марії виступало близьким духу січового товариства, яке дотримувалось безшлюбності, то в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. на перший план вийшов протилежний аспект культу: в народному Місяцеслові свято Покрови було звичайним терміном завершення напружених літніх і осінніх сільськогосподарських робіт, „покровителем шлюбів”[34].

Вшанування Божої Матері проявлялось і в іменуванні храмів безпосередньо на її честь (5,2%), на честь пов’язаних з нею „дванадесятих свят”, Казанської ікони Божої Матері (0,9%). При тому, що „дванадесятим святам” присвячено близько чверті храмів, 49% з цих свят пов’язані саме з Богородицею.

Особливістю регіону залишалось високе вшанування культу архістратига Михаїла — на його честь названо 8,8% храмів, тоді як у Костромській і Ярославській єпархіях — відповідно 2,7% і 3,2%.

У цілому слід відмітити високий ступінь концентрації культів навколо кількох найвпливовіших образів. Причому храмів, пов’язаних із ім’ям Спасителя, менше ніж пов’язаних із Божою Матір’ю чи Миколою. Висока концентрація культу була яскравим проявом загальної уніфікації духовного життя імперії в епоху абсолютизму, що простежується і на матеріалах середньої смуги Росії[35].

Щодо перейменування храмів, то таких випадків у документах зафіксовано лише близько десятка. Річ у тім, що хоча вибір іменування належав самим парафіянам і затверджувався єпархіальним керівництвом, цей вибір обмежувався рішенням Синоду від 29 вересня 1742 р., яким наказувалось влаштовувати нові церкви замість спорохнявілих або згорілих „на тому самому місці і в те ж іменування”.

Важливою складовою церковного будівництва було придбання всього необхідного для функціонування храмів. І тут єпархіальна влада в останній чверті XVIII ст. виявилась досить поблажливою. У „благословительних грамотах” на закладення церков обов’язково містилась вимога дотримуватись положень синодального указу від 9 жовтня 1742 р. Згідно з ним, церковні посудини мали бути виготовлені зі срібла або принаймні зі щирого олова, вівтарні шати та священицьке вбрання принаймні з шовку; мали бути в наявності книги всього церковного кола[36]. У принципі, це і всі умови стосовно церковного майна. Не дивно, що в описах, які складались на виконання цього ж указу перед направленням єпархіальному архієрею прохання про освячення церкви, зустрічаємо досить помітні розходження. І при цьому майже неодмінно духовні правління повідомляли, що все необхідне для служіння в церкві виготовлено. Навіть у разі, якщо набір церковного начиння був далеко не повним. Між іншим, не вистачало не лише повного кола книг, але і такої необхідної речі, як купіль для хрещення. На це звернув увагу Гавриїл (Бонулеску-Бодоні), який у резолюції на одній із справ записав, що дозволяє освятити храм тільки-но буде придбана купіль[37]. У переважній більшості випадків єпархіальне керівництво виходило з того, що відсутність деяких речей на момент освячення могла бути ліквідована пізніше, вже під час функціонування храму, завдяки активності церковних старост та пожертвам парафіян.

У порівнянні зі скромним внутрішнім вбранням більшості релігійних споруд регіону останньої чверті XVIII ст. багатством начиння відрізнялись деякі старі храми. Впродовж десятиліть, завдяки жертвувачам, тут накопичувалось стільки церковних речей, що вони в багато разів перекривали ті мінімальні потреби, що існували для безперешкодного виконання духовенством своїх функцій. Єпархіальна влада вважала за можливе перерозподіляти ці речі, використовуючи їх для облаштування нових релігійних споруд. Чимало коштовностей було навіть при церкві в Гарді, вивезеній пізніше до Катерининського шанцю, яка, будучи похідною, в принципі, могла задовольнитись і значно меншою їх кількістю[38]. Але беззаперечну першість за багатством майна мала Покровська церква, у якої за часів Нової Січі був статус січової, а отже, головної релігійної споруди Запорозьких Вольностей. Про багатство запорозького храму можна судити з опису церковного майна, що зберігається у фонді канцелярії Синоду РДІА[39]. Сам цей документ було складено майже через два роки після ліквідації Вольностей, 18 травня 1777 р. Пересилаючи опис Синоду, архієпископ Євгеній просив наказати взяти з Покровської церкви потрібну кількість речей для архієрейської ризниці, підкреслюючи, що і після цього в храмі залишиться достатньо і священницького вбрання, й інших речей[40].

Булгаріс та його наступники на кафедрі не втрачали нагоди вилучати і найкоштовніші речі з інших релігійних споруд на потреби своєї домової церкви. Зокрема саме туди була забрана новокодацька ікона Божої Матері, яка вважалась за чудодійну[41]; Никифором (Феотокі) наказувалось вилучити з керченської церкви Іоанна Предтечі і передати для архієрейського служіння срібні ріпіди, які присутні консисторії вгледіли в описі церковного майна[42].

Ситуація навколо храмового будівництва на Півдні почала суттєво змінюватись після приходу до влади Павла І, коли вимоги до влаштування церков стали жорсткішими і регіон втратив ті привілеї, які мав за правління Катерини ІІ. Указом Синоду від 6 вересня 1798 р. єпархіальне керівництво зобов’язувалось представляти до Петербурга оригінали слідчих справ по кожному зверненню. Саме слідство мало проводитись духовними правліннями[43]. Синодальним указом від 24 вересня 1800 р. був посилений контроль за влаштуванням придільних і домових церков: єпархіальним архієреям наказувалось і в цих випадках отримувати попередню згоду Синоду[44].

Такі нововведення в поєднанні з приходом на південноукраїнську кафедру прискіпливого Афанасія (Іванова) дали результатом гальмування розширення мережі релігійних споруд у краї[45]. Збільшився не лише термін розгляду справ, але і відсоток відмов. Причому відмов саме з боку єпархіального архієрея. Особливо ретельно стало вивчатись, чи буде достатня кількість дворів у парафії майбутніх церков. Тепер недотримання положень спільного указу Синоду і Сенату 1723 р. про необхідність мати не менше ста дворів стає однією з найбільш уживаних підстав для відмов.

Причина браку парафіян була цілком зрозумілою. Регіон, хоча і активно колонізувався, ще не мав великої кількості населення в новозведених слободах, державних і особливо поміщицьких селищах. І тут ми спостерігаємо ситуацію, коли, з одного боку, держава мала продовжувати курс на уніфікацію і централізацію управління і правничих норм, що поширювались на різні частини імперії, а з іншого, — цей курс ставав на заваді реалізації державної політики щодо залюднення Південної України. Тож у 1806 р. імператор підписав указ про виключення для Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії у вигляді дозволу зводити на її території храми і там, де парафії не мали достатньої кількості дворів[46].

Цей указ відкрив шлях для церковного будівництва в населених пунктах з невеликою кількістю мешканців, якщо тільки громада чи поміщик могли утримувати священно- та церковнослужителів. Не було перешкодою те, що внаслідок утворення нової парафії стара ставала нечисленною. У 1809 р. був даний хід проханню поміщика Перетця про влаштування храму в селі Софіївці. Тоді як у 1803 р. на цю справу була накладена резолюція з відмовою, тепер архієпископ Платон затвердив: хоча після відрахування від білозірської церкви парафіян сіл Федорівки та Іванівки до софіївського храму при першій релігійній споруді і залишиться лише 49 дворів, оскільки білозерський священик відізвався, що буде задоволений цією кількістю, та й раніше парафія була неповною, а причт небідним, і, крім того, оскільки через віддаленість від Білозірки сіл Федорівки та Іванівки священик мав складності з задоволенням релігійних потреб їх мешканців, можна дозволити влаштування софіївської церкви[47]. Подібними формулюваннями була обгрунтована в тому ж році і згода єпархіального керівництва на будівництво храму в Сергіївці, яке призводило до залишення в парафії старої церкви лише 40 дворів[48]. На указ 1806 р. міститься посилання в рішенні, прийнятому консисторією в 1821 р. стосовно згоди на зведення церкви в Пісках[49].

Станом на 1859 р. у Катеринославському повіті в населених пунктах, що налічували менше 100 дворів, розміщувалось 25% церковних споруд, в Олександрівському — 9%, Бахмутському — 43%, Верхньодніпровському — 49%, Новомосковському — 40%, Павлоградському — 53%, Слов’яносербському — 42%[50].

Втім, зняття обмеження мінімальної кількості дворів, які могли перебувати в парафії, не означало, що відтепер задовольнялось будь-яке подання. Єпархіальні архієреї і консисторія продовжували ретельно вивчати обставини кожної справи. Показовою можна назвати відмову мешканцям військового форштадту Херсона. В ній поєдналась чи не більшість підстав, які зазвичай називались керівництвом єпархії при відхиленні клопотань подібного роду: близька відстань до старої церкви; незадоволення священиків тим, що їхня парафія зменшиться; відсутність підписки прохачів про те, що вони своїм коштом збудують церкву, будинки для священно- та церковнослужителів; відсутність у мешканців форштадта грошей для будівництва; відсутність підтримки з боку світської влади, у відомстві якої знаходилась велика частина потенційних парафіян майбутньої церкви; можливість безперешкодно задовольняти духовні потреби в інших церквах[51].

Указ 1806 р. не вносив змін у саму процедуру отримання дозволу на зведення храмів, і вона залишалась такою ж, якою стала в 1798 р. Причому, як і в інших подібних ситуаціях, найбільш ревно і пунктуально положення указу 1798 р. дотримувались у перші роки після його підписання. Суворість вимог духовної влади до підлеглих щодо дотримання новозапроваджених положень пояснювалась і тим, що треба було привчити духовенство до цих нововведень. Тому коли в 1800 р. благочинний Афанасій Козачинський питав дозволу Херсонського духовного правління скласти іменні списки населених пунктів, які мали увійти в парафію церкви слободи Іванівки, на підставі ревізьких реєстрів, щоб „простолюдини не в звичайний час у перепису душ не побачили б яку протизаконну справу”, присутні правління відреагували досить різко, заборонивши на майбутнє писати такі рапорти і зобов’язавши докладати всіх зусиль для виконання указних розпоряджень. Оскільки папери по справах мали передаватись до самого Синоду, Козачинському було нагадано, аби він складав усі документи на якісних листах, цілих аркушах, чітким почерком[52].

Хоча етапи процедури залишались ті ж самі, деяких змін зазнавали вимоги до самого будівництва. Зокрема центральна влада намагалась збільшити відсоток кам’яних храмів Божих, оскільки дерев’яні були значно вразливішими для пожеж. 22 січня 1801 р. Синод направив єпископу Новоросійському і Дніпровському указ, яким повідомлялось про заборону імператором будівництва дерев’яних церков на місці згорілих[53]. Для регіону з обмеженими природними ресурсами для будівництва це було відчутним ударом. Не дивно, що 11 червня того ж року єпархіальний архієрей у резолюції на зверненні мешканців Токмака про надання дозволу на зведення ними дерев’яної церкви написав, що оскільки різними прохачами про будівництво церков повідомляється, що немає в них можливості через відсутність у ближніх місцях каменю, землі придатної для цегли і дров для випалювання її, то консисторії з цього предмету слід розсудити, чи не потрібно буде про це звернутись до Синоду. Тоді Новоросійська духовна консисторія не ризикнула звернутись до Петербургу, оскільки згаданим іменним указом заборонялось не лише зведення дерев’яних церков, але і подання Синоду прохань про таке будівництво[54].

І все ж потреби саме в дерев’яному будівництві були настільки нагальними, що маємо відомості про порушення заборони. Зокрема у 1803 р. управляючий казенними фабриками А. Гусков, Катеринославський цивільний губернатор М. Міклашевський і князь Д. Волконський домоглися таки, аби архієпископ Афанасій звернувся до Синоду з проханням дозволити фабричним селянам влаштувати в слободі Сурсько-Литовській не кам’яну, а дерев’яну церкву. Синод спочатку відмовив, але, як виключення, указом від 3 жовтня 1805 р., згідно з розпорядженням імператора, все ж дав потрібний дозвіл[55].

Для Південної України дія заборони тривалою не була. Вже згаданим жовтневим 1806 р. іменним указом на території Катеринославської єпархії було дозволено зводити дерев’яні церкви[56]. Зауважимо, що положення, аналогічні передбаченим жовтневим 1806 р. указом, були поширені на інші регіони набагато пізніше. Лише 8 березня 1818 р. з’явився синодальний указ, яким у місцевостях із невеликою чисельністю населення дозволялось влаштовувати нові церкви, компенсуючи нестачу дворів грошовими внесками на користь священно- та церковнослужителів[57]. І аж 28 жовтня 1835 р. був даний дозвіл на зведення дерев’яних церков по всій території держави[58].

Але дозвіл влаштовувати дерев’яні храми не означав заохочення такого будівництва. Навпаки, у подальшому при першій-ліпшій нагоді єпархіальне керівництво намагалось схилити парафіян до використання каміння. Не виключались і методи тиску. Тож поступово відсоток кам’яних релігійних споруд зростав[59]. Причому, якщо раніше збільшення відбувалось переважно за рахунок міських церков, то тепер усе частіше кам’яні храми влаштовувались на селі. На середину ХІХ ст. кам’яних храмів у Катеринославській єпархії було вже близько 30%[60]. Більшим ніж у цілому по регіону був відсоток кам’яних храмів у військових поселеннях (на середину ХІХ ст. у 12 округах Херсонської губернії на 79 дерев’яних припадало 52 кам’яні церкви)[61], болгарських колоніях (серед 91 релігійної споруди в Херсонській губернії і Бессарабії кам’яними були 35)[62]; кам’яне будівництво продовжувало переважати на Кримському півострові[63]. Зведення ж кам’яних храмів зазвичай вимагало значно більше коштів, аніж будівництво храмів дерев’яних.

Ще складнішою перешкодою для динамічного розширення мережі релігійних споруд Півдня було те, що і за Олександра І, і тим більше за Миколи І центральною владою значна увага приділялась регламентації архітектурних особливостей храмів. Контроль за відповідністю вигляду церков існуючим правилам покладався на єпархіальних архієреїв. Разом з тим, через уніфікацію проектів деяких релігійних споруд відповідний обов’язок стосовно них з архієреїв знімався: 30 вересня 1818 р. синодальним указом із компетенції єпархіальної влади був виведений розгляд планів церков полкових штабів, оскільки ці споруди зводились за завіреним імператором планом[64]. Характерно, що і самі єпархіальні архієреї в ряді випадків виступали в ролі ініціаторів подальшої уніфікації проектів релігійних споруд. Саме так з’явився іменний указ від 14 лютого 1825 р. про видання „Зібрання планів, фасадів та профілів для будівництва кам’яних церков”, яке мало допомагати єпархіальним керівникам всієї імперії в розбудові мережі підлеглих їм релігійних споруд[65]. Втім, у передмові до самого видання роз’яснювалось, що не передбачено, аби за наведеними планами обов’язково будувались церкви у всіх місцях за будь-яких обставин[66].

Невдовзі Петербургом був зроблений більш важливий крок у напрямі стандартизації храмів. Приводом для цього стало те, що Олександру І під час відвідання військового поселення не сподобався вигляд тамтешньої церкви. Імператор наказав генералу Аракчеєву з’ясувати, ким затверджувався план цієї споруди. Коли ж було повідомлено, що питання розгляду планів знаходиться в цілковитій компетенції духовної влади, тоді як влада світська не має права втручатись у відповідні розпорядження, Олександр І звелів, аби кожен план церкви передавався на розгляд Міністерства внутрішніх справ. Комітетом Міністрів на виконання монаршої волі було розроблене спеціальне положення про правила влаштування, ремонту і перебудови церков, яке було затверджене вже Миколою І. Відтепер вплив світського відомства на процедуру зведення храмів збільшився. Світська влада мала передавати плани та кошториси єпархіальним архієреям, а ті направляти їх разом із своєю думкою до Синоду. Останній зобов’язувався передавати ці папери Міністерству внутрішніх справ для розгляду в Будівельному комітеті[67].

Хоча положенням від 9 березня 1826 р. спеціально декларувалось, що запровадження нових правил не повинне стати причиною затягування розгляду справ, при реалізації документа в єпархіях зіштовхнулись із чисельними труднощами, про що архієреї і повідомляли Синоду. Наслідком таких звернень стала доповідь Синоду на ім’я Миколи І. Нею передбачалось, що правила від 9 березня 1826 р. поширюються лише на ті церкви, які будуються на казенний кошт, при зведенні ж, перебудові та ремонті церков зусиллями парафіян плани мають розглядатись не в Міністерстві внутрішніх справ, а губернськими або іншими атестованими архітекторами. Цією ж доповіддю, між іншим, пропонувалось дозволити зведення дерев’яних церков у бідних поселеннях, але кожного разу за спеціальним зверненням єпархіального архієрея до Синоду з роз’ясненнями, чому немає можливості звести церкву кам’яну. Микола І 11 лютого 1828 р. затвердив пропозиції Синоду, щоправда, з одним суттєвим виключенням. Резолюція імператора передбачала, що проекти будівництва нових церков у губернських і повітових містах повинні-таки подаватись до Міністерства внутрішніх справ[68]. Уже наступного, 1829, року імператор був змушений наказати підтвердити чинність положення Комітету Міністрів від 9 березня 1826 р., оскільки побачив нову кам’яну церкву, побудовану людьми, „які не мали ніякого уявлення про архітектуру”[69].

Значно пізніше, наприкінці 40-х – на початку 50-х рр., система отримання планів на зведення храмів була переглянута у зв’язку з призначенням до єпархій спеціальних архітекторів, які мали керувати зведенням будівель духовного відомства. Зокрема Херсонська єпархія отримала такого архітектора згідно з іменним указом від 16 грудня 1850 р.[70] Але і цей захід не вирішив проблеми: продовжували з’являтись церковні споруди, які не відповідали архітектурним проектам. Тому 2 січня 1854 р. Миколою І був підписаний указ, яким підтверджувалась необхідність будувати храми під наглядом фахівців, за виключенням випадків, коли не було можливості доручити архітектору нагляд за будівництвом дерев’яних церков[71].

При такому особистому опікуванні Миколи І питаннями вигляду релігійних споруд було цілком логічним, що детально регламентувались і правила зведення та плани церков козачих військ[72].

Особливу увагу приділяв Микола І тому, аби вигляд православних храмів відповідав традиційному. Іменним указом від 25 березня 1841 р. наказувалось при складанні проектів прагнути зберігати дух візантійської архітектури[73]; 12 листопада 1842 р., згідно з волею імператора, Синодом було наказано вжити заходів для запобігання проведенню ремонту в старовинних церквах без дозволу вищої духовної влади[74]; 31 грудня того ж року за наказом Миколи І було заборонено ремонтувати церковні пам’ятки старовини без детального розгляду справи в Синоді з передачею питання на остаточне вирішення самому імператору[75]; 20 квітня 1843 р., за розпорядженням Миколи І, Синод підтвердив чинність цього правила[76].

Регламентації зазнавало і визначення місць, на яких дозволялось зводити релігійні споруди[77].

Отже, правління Миколи І і в питанні влаштування, перебудови та ремонту церков відмічене тими ж тенденціями всеохоплюючого контролю, дріб’язкової регламентації, бюрократизації, які спостерігались і в інших сферах.

У цьому плані вже в перші роки царювання Олександра ІІ була внесена суттєва коректива: іменний указ від 5 червня 1858 р. запроваджував новий порядок влаштування релігійних споруд. Ініціатором змін виступила не духовна, а світська влада. Міністр державного майна звернувся до обер-прокурора Синоду з проханням вжити заходів для сприяння влаштуванню в казенних селищах церков. По розгляді питання Синод передав імператору, а той затвердив ухвалу, згідно з якою положення примітки до ст. 45 „Статуту духовних консисторій” про те, що лише керівникам Сибірських і Закавказьких єпархій дозволяється будівництво церков власним рішенням, мало бути поширене на всі єпархії імперії. Метою нововведення було назване створення більш сприятливих умов для розширення мережі релігійних споруд[78]. Отже, указом від 5 червня 1858 р. процедура отримання дозволу на зведення церков на півдні України певною мірою знову поверталась до порядку, який існував тут і певний час до ліквідації Вольностей Війська Запорозького, і в останній чверті XVIII ст.: дозвіл на будівництво мала давати місцева влада, а Синод повинен був ставитись до відома про вже прийняте рішення.

Зміни законодавства суттєво вплинули на дії єпархіального керівництва щодо влаштування релігійних споруд, на практику церковного будівництва. Час правління Олександра І і Миколи І став періодом посиленого контролю за благоліпністю вигляду храмів, що, поряд із необхідністю зноситись із Петербургом збільшувало тривалість терміну, який проходив від подання клопотання про влаштування споруди до її освячення. До того ж, дотримання благоліпності вимагало більших коштів, що також негативно позначилось на темпах розбудови церковної мережі. Спостерігається тенденція зниження ентузіазму мирян у питанні церковного будівництва. Особливо не поспішали завершувати розпочате влаштування храмів у місцевостях, де щільність мережі релігійних споруд була вже відносно високою.

При збереженні політики обмеженості державного фінансування з цільовим спрямуванням коштів лише на деякі споруди, в першу чергу собори, звичайним явищем стало затягування будівництва міських храмів на десять і більше років. Прикладами таких „довгобудів” можуть служити одеська старокладовищна церква, на закладення якої благословення було дане у 1807 р., закладка відбулася лише у 1816 р., а освячення — у 1820 р.[79]; спорудження невеликої Миколаївської церкви в Миколаєві з 1803 по 1817 р.[80]; зведення Святодухівського храму Херсона, закладеного у 1804 і завершеного лише у 1836 р.[81] Близько двох десятиліть вагались одеські греки перед тим, як у 1822 р. приступили до зведення Стрітенської церкви. Утім, за браком коштів і старання парафіян до 1832 р. закладений храм так і не був добудований. Тоді за пропозицією виконуючого обов’язки Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора фундамент і огорожа, на влаштування яких тільки і спромоглися греки, були знесені[82].

Тривалість будівництва значною мірою залежала від можливостей парафіян зібрати необхідну суму грошей, і доля споруди іноді вирішувалась надходженням великої пожертви.

Затягуванню будівництва сприяло збереження можливостей тимчасово відправляти служби в молитовних будинках. Зведення останніх широко практикувалось у краї і в останній чверті XVIII, і на початку ХІХ ст. Тимчасове нерідко ставало постійним: парафіяни задовольнялись наявністю молитовного будинку, не поспішаючи витрачатись на зведення дорогої церкви. Це викликало незадоволення деяких представників південноукраїнської єпархіальної влади, які, зважаючи на загальноімперську ситуацію, стали набагато суворіше ставитись до зовнішнього вигляду підпорядкованих їм релігійних споруд. У 1818 р. за архієпископства Іова (Потьомкіна) консисторія наказала оголосити у всіх населених пунктах, де діяли молитовні будинки, що у випадку, коли парафіяни не почнуть будувати там церкви і не докладуть зусиль до завершення їх зведення, молитовні будинки будуть ліквідовані, а священно- та церковнослужителі переведені на інші місця[83]. У 1822 р. попередження було повторене разом із зобов’язанням благочинних краще дбати про вигляд храмів[84]. Втім, загроза залишалась нереалізованою — молитовні будинки продовжували діяти і там, де не розпочалося будівництво церков, а оздоблення діючих храмів залишало бажати на краще.

Наступник Іова, Феофіл, взявся за справу ще серйозніше. Невдовзі після зайняття Катеринославської кафедри він наклав на справу по клопотанню про влаштування релігійної споруди резолюцію: „На відкриття молитовних будинків я не згоден”[85]. Про це, що ця незгода стосувалась не лише конкретного випадку, а була принциповою позицією архієрея, свідчить звернення Феофіла до Синоду. У ньому, доповідаючи, що в єпархії діяло 35 молитовних будинків, причому деякі з них функціонували близько 20 років, архієрей пропонував призупинити на майбутнє відкриття таких споруд. Тут єпископ у своїй заповзятості випередив центральну владу: Синод не погодився з пропозицією, посилаючись на те, що дозвіл влаштовувати молитовні будинки диктувався необхідністю зробити виключення для краю, який тільки заселявся. Тому було лише наказано, аби священики заохочували парафіян до заготівлі матеріалів для „справжніх церков”[86]. Тож надалі Феофіл уже давав дозволи на зведення молитовних будинків[87].

Разом із тим, стан церков краю непокоїв Петербург. Міністр духовних справ і народної освіти О. Голіцин писав, що йому повідомляли: загалом церкви Катеринославської губернії не мають належного вигляду. Тож Голіцин просив Феофіла виправити ситуацію[88]. Феофіл, зібравши відомості про стан підлеглих церков, зосередився на перевірці документації, яка передувала наданню згоди на зведення храмів: стали прискіпливіше перевірятись кошториси, дрібні деталі проектів. У цьому Катеринославський архієрей оригінальним не був: у сусідній Кишинівській і Хотинській єпархії архієпископ Димитрій був не менше суворим у питанні дотримання букви указів щодо церковного будівництва. Проявом такої суворості став, між іншим, наказ зупинити зведення Михайлівського храму в Одесі через вади проекту, який мав відхилення від норм[89].

Ще більшу, ніж його попередники, увагу до деталей церковного будівництва проявляв Гавриїл (Розанов). Архівні справи рясніють резолюціями архієрея, які свідчать про докладне вивчення ним проектів храмів. Типовими прикладами такої прискіпливості є випадки „забракування” Гавриїлом проекту перебудови Іоаннівської церкви, представленого поміщиком Л. Скадовським[90], і звернення архієпископом уваги корпусного начальника барона Д. Остен-Сакена на те, що в плані церкви військового поселення Павлиш пічка поміщена праворуч вівтаря, тоді як правила вимагають розміщувати її ліворуч. Гавриїл навіть власноруч розробив зразок, як слід влаштовувати в стінах храмів каміни[91].

За Гавриїла (Розанова) попри заходи, що вживались, залишало бажати на краще внутрішнє оздоблення храмів, особливо сільських. На цьому тлі вигідно відрізнялись церкви військових поселень, чиє багатство було навіть відмічене архієпископом у звіті Синоду[92]. Втім, заслуга єпархіальної влади в цьому була невелика, адже, згідно з „Положенням про церкви, священиків, їх причти і благочинних в округах військового поселення кавалерії” кожний храм при його влаштуванні оздоблювався всім начинням за рахунок сум, що виділялись на військові поселення[93].

Як і попередні архієреї, Розанов зіштовхнувся зі зростаючою кількістю повідомлень про байдужість мирян до добудови розпочатих зведень храмів. Як один із засобів переконання архієпископ широко використовував тимчасове запечатування молитовних будинків. Тільки-но парафіяни відновлювали будівництво або хоча б обіцяли розпочати його найближчим часом, Гавриїл давав дозвіл на відчинення тимчасових релігійних споруд.

Заохочення парафіян до влаштування храмів стало обов’язковим елементом промов архієпископа під час об’їздів єпархії. І, звісно ж, під пильним наглядом Гавриїла знаходилось храмове будівництво в містах, де розташовувалась його кафедра — спочатку Катеринославі, пізніше — Одесі[94].

Певною мірою продовжив використовувати методи Розанова Інокентій (Борисов). Зокрема зберігалась практика тимчасового запечатування молитовних будинків для підштовхування парафіян до зведення церков. Втім, архієрей уже не так опікувався перевіркою проектів храмів, більше покладаючись у цьому на консисторію. Коли ж остання та Будівельний комітет у своїй забюрократизованості стали висувати навіть більші вимоги щодо оформлення паперів на будівництво, ніж передбачалось законодавством, Інокентій наказав повернутись до загальноприйнятої процедури[95]. Стосовно сільських церков Інокентій запровадив правило — обов’язково обсаджувати їх деревами. Духовенству доводилось це робити під загрозою втрати своїх місць[96]. Помітивши під час об’їзду єпархії численні недоліки у внутрішньому оздобленні храмів, преосвященний запропонував систему заходів для виправлення цього неподобства і упередження його на майбутнє[97]. Об’їзд єпархії дав архієпископу і можливість ознайомитись із сумним станом православних церков Криму. Тож був розроблений і широко розрекламований проект відродження християнських святинь на півострові, який Інокентій почав з ентузіазмом втілювати в життя[98].

Реалізацію проекту продовжив Димитрій (Муретов), який діяв уже в умовах спрощеної процедури надання дозволу на влаштування храмів. Активізував діяльність по зведенню храмів і єпископ Катеринославський і Таганрозький Леонід, єпархія якого до того значно відставала в темпах будівництва. Мала місце загальноімперська тенденція посилення уваги до зведення храмів, що була викликана вже досить помітними небезпечними для позицій православ’я тенденціями в настроях населення. Адже збайдужіння частини мирян до державної церкви в уявленні і можновладців, у тому числі і світських, і самого населення прямо пов’язувалось із нестачею релігійних споруд. Міністерство державного майна, зобов’язуючи в 1858 р. підлеглі їй палати подати свої міркування щодо можливостей розширення мережі храмів, писало, що брак церков має досить поганий вплив на моральність селян[99]. Мешканці Миколаєва, звертаючись у 1861 р. до міської думи з проханням допомоги в задуманому раніше зведенні трьохпрестольної церкви, писали: оскільки як і раніше частина міста не має пристойного парафіяльного храму, останнім часом у цій частині почали з’являтись різні секти і розкольники[100]. Поширене переконання було висловлене в „Матеріалах для географії і статистики...” по Херсонській губернії: через розкиданість сіл і віддаленість парафій релігійна завзятість значно послабла[101].

Втім, проблема була набагато складнішою, ніж нестача церков. Більше того, сама ця нестача певною мірою була викликана значним зниженням ентузіазму парафіян у храмовому будівництві. Як зазначалось у тих же „Матеріалах для географії і статистики...”, більша частина церков зводилась за ініціативи не селян, а влади; парафіяни ж, задовольняючись тимчасовими спорудами, не тільки залишали думки про зведення постійних церков, але навіть, коли порохнявіли тимчасові приміщення, не підтримували їх[102]. Однією з причин певного охолодження мирян до зведення церков стало те, що тоді як у минулому релігійні споруди були поліфункціональними, поступово духовна влада все більше обмежувала можливості їхнього секулярного використання як місця світських зібрань, зберігання цінних речей парафіян тощо[103].

Таким чином, на темпи храмового будівництва на півдні України значно вплинули тенденції посилення контролю і регламентації з боку Петербурга та єпархіальної влади. В останній чверті XVIII ст. держава створювала режим найбільшого сприяння розбудові мережі храмів у регіоні, запровадивши низку виключень і делегувавши єпархіальній владі більше повноважень. У діях самого єпархіального керівництва простежувалась акцентованість на створенні умов для влаштування релігійних споруд, що йшло в руслі політики світської влади зі сприяння колонізації краю: держава експлуатувала у своїх інтересах прагнення переселенців оселятись там, де вже діяли релігійні споруди. З кінця XVIII ст. спостерігається посилення централізаторських тенденцій із передачею вирішального голосу від єпархіальних архієреїв Синоду. Незважаючи на деякі поступки, зроблені центром з огляду на специфіку регіону, розбудова мережі храмів тут уже не є пріоритетною. Посилення бюрократизації і вимог до якості храмів призводить до затягування зведення храмів, подорожчання будівництва і певною мірою до охолодження парафіян до справи влаштування церков. Додаткової гостроти проблемі додавала державна політика щодо фінансування, яка передбачала виділення коштів на зведення лише невеликої кількості культових споруд. У середині ХІХ ст. влада частково усвідомила вади існуючої політики у сфері храмового будівництва і запровадила нововведення, спрямовані на покращення забезпеченості населення храмами. Втім, самі парафіяни в цілому вже не проявляли такої активності, як це мало місце раніше.