використання матеріалів дозволено тількі за посиланням на ресурс cossackdom.com
  

3. Проблеми церковного землеволодіння та землекористування

Тенденції, які мали місце в розбудові мережі релігійних споруд, тісно пов’язані зі змінами, які відбувалися з церковним землеволодінням і землекористуванням у регіоні. Разом з тим, ці зміни справляли істотний вплив на матеріальний стан підлеглих духовного відомства, на їхній соціальний статус, характер залежності духовних осіб від мирян. Отже, вивчення проблем, пов’язаних із земельною власністю церкви, із правом духовних осіб користуватись цією власністю, є принципово важливим для адекватної реконструкції не лише церковно-адміністративного устрою Південної України, але й інших аспектів історії православної церкви в краї. Обумовимось, що під церквою мається на увазі не храм, релігійна споруда, але інституція, тож дослідження церковного землеволодіння та землекористування включає вивчення питань як відмежування та користування підцерковною землею, так і землеволодіння архієрейських будинків і монастирів. Оскільки проблема розглядається в контексті вивчення церковно-територіального устрою Півдня, не доцільно акцентувати увагу на специфіці сільськогосподарського виробництва, агротехніці. Важливіше зосередитись на розгляді змін державної політики і місцевих умов на рівень забезпечення храмів, архієрейських будинків і монастирів Півдня землею, практиці відмежування ділянок, причинах і характері конфліктів, що виникали з приводу землі.

При тому, що проблеми забезпечення духовного відомства землею згадуються в більшості досліджень, які стосуються церкви XVIII – ХІХ ст. у Російській імперії чи окремих її частинах, як правило, акцент робиться переважно на одному аспекті: чи могла виділена земля задовольняти матеріальні потреби духовенства. Причому оцінки даються діаметрально протилежні: від підкреслення злиденного стану і приниженості священно- і церковнослужителів, зведених до рівня селян необхідністю обробляти свої невеликі наділи, до наполягання на тезі про процвітання підлеглих духовного відомства, в розпорядженні якого зосередились великі площі землі. До того ж, в історіографії превалюють висновки, зроблені в результаті дослідження церковного землеволодіння та землекористування єпархій центральної Росії. Значно менше праць базується на дослідженні ситуації в українських єпархіях, причому маємо лише поодинокі згадки про специфіку Південної України, яка зводиться головним чином до наявності тут у розпорядженні церков більших, у порівнянні з іншими єпархіями, земельних наділів. Не приділяється належна увага залежності змін особливостей від місця і часу. А ця залежність була досить помітною.

Релігійні споруди, які у 1776 р. увійшли до складу Слов’янської та Херсонської єпархії, в питаннях землеволодіння значно відрізнялись між собою. На утримання храмів колишньої території Запорозьких Вольностей земельні ділянки відведені не були, оскільки за часів Запорожжя споруди та їхнє духовенство утримувались „з ласки військової”[1]. Не кожна церква мала наділ і за межами колишніх Вольностей. Зберігали чинність положення Межової інструкції, згідно з якою міські церкви не повинні були отримувати землю. Для сільських же храмів мало виділятись по 33 десятини (30 — на пашню і 3 — на сінні покоси). Церкви, зведені до 1765 р., за певних умов могли зберігати за собою й більші ділянки[2].

Уже в перші роки після об’єднання південноукраїнських храмів під зверхністю Слов’янського та Херсонського єпархіального архієрея в питанні відмежування підцерковної землі відбулась суттєва зміна. У вже згадуваному донесенні В. Черткова Синоду від 7 липня 1779 р. містилось зобов’язання Азовського губернатора бути гарантом відведення кожній церкві в державних слободах по 120 десятин, тобто більше ніж передбачали норми Межової інструкції. Гарантами забезпечення церков поміщицьких сіл такими ж ділянками в 120 десятин мали стати самі поміщики. З огляду на таку пропозицію стає краще зрозумілою згода Синоду на допущення зведення храмів для парафій, які включали менше 100 дворів. Хоча в цілому в Російській імперії чітко тримався курс на обмеження можливостей збільшення кількості релігійних споруд, головним мотивом такої політики було запобігання погіршенню матеріального стану парафіяльного духовенства. Оскільки ж Азовський губернатор пропонував компенсувати нестачу парафіян наданням більших земельних угідь, духовенство це мало задовольнити. Логічним було і те, що у своїй ухвалі, виданій з приводу донесення В. Черткова, Синод наголосив: відведення землі повинно відбуватись ще до того, як архієрей отримував повідомлення губернатора[3]. Як уже зазначалось, із вересня 1783 р. правила, запроваджені для Азовської, були поширені і на землі Новоросійської губернії.

Зміни у процедурі надання дозволу на влаштування церков, пов’язані з обов’язковістю відведення підцерковної землі, стають зрозумілими з огляду на загальний контекст подій навколо земельних роздач на півдні України. У перші роки після ліквідації Вольностей Війська Запорозького в очах і місцевої адміністрації, і Петербурга регіон мав необмежені земельні фонди. Особливо разючою була різниця у порівнянні з центральноросійськими єпархіями, де внаслідок збільшення щільності населення спостерігався відчутний брак землі[4]. Звідси — і дуже простий механізм отримання ділянок на півдні України, і нескупість обіцянок відмежувати не менше 120 десятин землі під церкву, звідси ж і довіра єпархіального керівництва до таких обіцянок. Втім, тривало це не довго.

Скоро консисторія побачила, що, отримавши дозвіл на влаштування церкви, деякі переселенці вже не особливо переймаються відмежуванням землі для священно- та церковнослужителів. Адже завдання виконано — церква будується, і невдовзі переселенці могли отримати можливість безперешкодно задовольняти свої релігійні потреби, а поміщики, до того ж, одержували додатковий козир для заманювання до своїх населених пунктів нових мешканців. З приводу невідведення ділянок першими стали бити на сполох самі члени причтів, які опинились без достатніх джерел існування. Консисторія відреагувала на ці скарги і почала гальмувати задоволення деяких клопотань про закладення церкви доти, доки не відмежовувалась земля. Підкреслимо: лише деяких. В інших випадках консисторія задовольнялась або підпискою поміщика в тому, що після закладення церкви земля все ж буде відведена, або ж підпискою громади, що тимчасово священно- та церковнослужителям дозволяється користуватись спільною землею, а пізніше для них буде відмежована указна пропорція у близькому та зручному місці.

За два роки переважна частина наявних земель у регіоні вже була роздана. Це мало наслідком, з одного боку, посилення контролю губернської влади за роздачами, а з іншого, — акцентування поміщиків на наступній стадії освоєння вже отриманих маєтностей — їх заселенні. Адже по одержанні білета на землю треба було платити податки, інакше можна не тільки втратити отримане, а ще і бути оштрафованим. Спостерігається повернення поміщиками частини земель[5].

За таких умов, коли більш актуальною стає не проблема розширення або нескорочення отриманих ділянок, але проблема їх освоєння, коли інтерес до влаштування релігійних споруд з боку поміщиків не просто не згасав, але підвищувався, духовна влада могла фактично не ризикуючи запровадити більш жорсткий порядок, за якого вимагалось обов’язкове відмежування підцерковної землі ще до закладення релігійної споруди.

Зрозумілий і інтерес Азовського губернатора, який запропонував зміни процедури влаштування храмів. Форум улювання цієї пропозиції припадає на той час, коли посилився загальний контроль з боку губернського керівництва за земельною роздачею. Якщо в середині 70-х рр. межовик міг сам наділяти поміщиків землею за їх проханням, то у 1777 – 1778 рр. прирізку землі він уже не мав права робити без наявності відповідного рішення Межової експедиції. Уже у 1778 р. Межові експедиції відводять землю під церкви переважно за вимогою губернських канцелярій. А в 1779 р. з’являються розпорядження губернських канцелярій, якими Межовим експедиціям забороняється роздавати землі без згоди цих установ. Уже невдовзі право земельної роздачі концентрується виключно в руках губернатора[6].

Тож пропозиція Черткова щодо характеру відповідальності за відмежування 120 десятин підцерковної землі цілком логічна. Пріоритет для губернатора мало спрощення та прискорення процедури, а не покращення матеріального стану духовенства. Зобов’язання відмежовувати землю пропонувалось Азовським губернатором саме як компенсація за таке спрощення. Показово, що в самій пропозиції нічого не було сказано про те, що земля повинна була відводитись ще до надання дозволу на закладення церкви. Це вже Синод у своїй ухвалі підкреслив таку обов’язковість.

Никифор (Феотокі) та його наступники дійсно стали прискіпливіше стежити за тим, аби земля відводилась заздалегідь. У роботі Феодосія (Макаревського) наводиться ціла низка фактів гальмування єпархіальним керівництвом процедури влаштування храмів при невідмежуванні ділянки; виключенням були випадки, коли дозвіл на закладення релігійних споруд давався раніше отримання повідомлення про відмежування. Лише в останнє п’ятиріччя XVIII ст. маємо значне збільшення кількості таких дозволів, причому в рішеннях єпархіальної влади зазначається причина цього: більшість землемірів була зайнята складанням атласів та іншими „невідкладними справами”. Але і тепер, як правило, не дозволялось освячувати храми, доки земля не була виділена. Випадки порушення такого порядку були вкрай нечисленними.

Від того, наскільки швидко відводилась ділянка, значною мірою залежав термін, який проходив з моменту подання клопотання і до освячення новозбудованої споруди. В умовах, коли межовиків не вистачало і вони мали виконувати великі обсяги робіт, відмежування іноді доводилось чекати досить довго. І тут велике значення відігравало те, хто був власником маєтності, де планувалось звести храм.

Слід обумовитись, що і в останній чверті XVIII, і в ХІХ ст. продовжувало діяти передбачене Межовою інструкцією положення, згідно з яким земля записувалась не за певними священно- та церковнослужителями, але за церквою. Тож і прибутками з таких ділянок користувались ті особи, які належали до причту. Із переходом на інше місце духовна особа втрачала право такого користування, якщо тільки посада при храмі формально не зберігалась за нею спеціальним указом єпархіальної влади. Крім того, духовні особи не мали права закладати, продавати чи дарувати землю: раз відмежована, вона мала залишатись при церкві довіку. Духовенство могло лише здавати ділянки в оренду, або ж обробляти її власними силами чи за допомогою найманих робітників.

Невдала спроба змінити ситуацію була зроблена лише Павлом І, який 11 січня 1798 р. затвердив доповідь Синоду та Сенату про зобов’язання парафіян обробляти церковні землі із щорічним наданням священно- та церковнослужителям врожаю з цих ділянок або ж еквівалентної грошової суми. Землю, яка перевищувала наділ в 33 десятини, було дозволено зберігати за церквою і віддавати в оренду з забороною причту обробляти її власними силами, оскільки це проголошувалось несумісним зі саном[7]. Реалізація цього документа наштовхнулась на цілу низку перешкод: до Новоросійського єпископа пішли скарги як священиків на невиконання парафіянами умов договорів, так і мирян на духовних осіб, коли ті починали вимагати більшого, ніж передбачалось договорами[8]. Мешканці Південної України не були поодинокими у своєму незадоволенні. І 3 квітня 1801 р. іменним указом було відновлено старий порядок, згідно з яким парафіяни були звільнені від обов’язкової обробки церковних земель[9].

У самій затвердженій 11 січня 1798 р. доповіді мова велася про можливість домежування землі лише до 33 десятин. Кількома наступними указами кінця XVIII – початку ХІХ ст. такий порядок було підтверджено, причому наголошувалось, що до сільських церков має відмежовуватись не більше зазначеної площі. Тож за південноукраїнськими храмами стали закріплювати вже не по 120, а по 33 десятини. Це порушувало звичний порядок, ставило духовенство новозведених церков у нерівне положення з причтами старих храмів, тож у березні 1802 р. на розгляді Сенату вже знаходилось подання про відновлення відмежування 120-десятинних ділянок[10].

Тоді як процедура отримання дозволу на влаштування церков мала гарантувати користування землею причтам нових храмів, проблему становило відмежування ділянок для ряду храмів старих, які діяли на території Запорозьких Вольностей до 1775 р. та на землях Криму до 1783 р. Проблемним було і виділення ділянок для деяких із тих церков, освячення яких з тієї чи іншої причини було дозволене до відмежування землі. Про відсоток церков Таврійської губернії, які на час створення цієї адміністративно-територіальної одиниці не мали відведених ділянок, можна судити з „клірової відомості” за 1803 р. Із 31 релігійної споруди, зазначеної в ній, 13 не мали підцерковної землі, оскільки розташовувались у містах, 11 користувались ділянками в 33 або ж 120 десятин, решта ж, хоча і розташовувалась у слободах, поміщицьких або казенних селищах, землі не мала[11].

Однією з причин, через яку ділянки не відмежовувались, залишались недоліки в роботі землемірів, які або не поспішали, або просто не встигали виконувати розпорядження свого керівництва. Мала місце і певна неузгодженість у діях установ, дотичних до межування[12]. Але була ще одна причина, яка з роками все відчутніше давала про себе знати — конфлікти з приводу того, яка саме земля повинна бути відведена. Річ у тім, що єпархіальна влада неодноразово підтверджувала необхідність у випадках, коли межування до церкви ще не дійшло, визначати ділянку на основі добровільної згоди причту з поміщиком та поселянами, не очікуючи прибуття землеміра. Розмір ділянки повинен був відповідати загальноприйнятому. Стосовно ж якості і розташування землі використовувалось формулювання Межової інструкції: „у зручному і близькому місці”. Тут-то й виникали конфлікти. І чим більшою ставала щільність населення регіону, чим менше залишалось вільних „зручних і близьких” земель, тим частішими ставали суперечки. У складених упродовж 1813 – 1817 рр. після появи синодальних указів стосовно обов’язкового відведення до церков необхідної кількості землі[13] відомостях про храми Херсонського, Єлизаветградського, Олександрійського, Ольвіопольського повітів саме конфлікти названі як головна причина невідмежування. Стосовно цілої низки населених пунктів зазначено, що священно- та церковнослужителі не допускаються поміщиками чи поселянами до обробки землі, межові знаки зіпсовані або ж земля хоча і відмежована, але на великій відстані і в незручному місці[14]. Відсутність при багатьох храмах відмежованих ділянок зафіксована і формулярними відомостями про священно- та церковнослужителів єпархії, складеними в цей же період[15]. Незважаючи на вжиті заходи, станом на 1823 р. ситуація з відмежуванням не покращилась: лише по частині Херсонської губернії, яка знаходилась у підпорядкуванні Катеринославської духовної консисторії, земля не була відмежована до 33 церков[16].

Проблеми відведення землі для храмів були складовою більш масштабної проблеми — генерального розмежування земель у краї. Петербург усвідомлював складності, обумовлені специфікою Півдня. 27 лютого 1820 р. імператором була затверджена думка Державної Ради про правила вирішення казусів, що зустрічаються при проведенні генерального межування в Катеринославській і Херсонській губерніях. Документом підкреслювалось, що „Новоросійський край” знаходиться в зовсім інших умовах, аніж внутрішні губернії імперії, де землі вже були розмежовані раніше; тут „новизна заселення” і неоднорідність підстав, на яких роздавались землі, не давали можливості застосувати правила, які діяли щодо межування в інших регіонах. Тож було передбачено відведення під церкви по 120 десятин, що пояснювалось особливостями грунтів Катеринославської та Херсонської губерній[17].

Цим же документом Сенату доручалась розробка правил щодо межування в Таврійській губернії. Такі правила були затверджені аж через 9 років, 24 січня 1829 р. В них наголошувалось, що в усіх поміщицьких і казенних поселеннях, де православні церкви вже діяли або може бути здійснене їх будівництво, має виділятись підцерковна земля. Щоправда, стосовно її площі чітких вказівок не давалось: лише зазначалось, що це питання має визначатись Межовою комісією[18].

Але вже наприкінці того ж року змінились правила щодо відмежування підцерковної землі в усіх губерніях Російської імперії. З приводу того, що велика кількість сільських храмів досі залишалась без достатніх наділів, або ж стосовно виділених ділянок точились суперечки між парафіянами та причтами, у височайшому указі від 6 грудня 1829 р. зазначалось, що відмежовані для храмів землі мають назавжди залишатись у непорушній церковній власності; спеціально обумовлювалось введення у дію у повному обсязі закону від 26 червня 1808 р., згідно з яким угіддя церкви, що ліквідувалась або ставала приписною, не мали повертатись парафіянам, а повинні були передаватись тому храму, до відома якої останні переходили. Щодо розміру земельних ділянок, то для державних селищ запроваджувалась градація, яка мала на меті краще забезпечення духовенства. Віднині для церков селищ, де на одного селянина припадало більше 15 десятин землі, призначалась потрійна пропорція, тобто замість 33 — 99 десятин. Для населених пунктів із селянськими наділами від 12 до 15 десятин така пропорція призначалась подвійна — 66 десятин. Там, де казенні селяни мали від 8 до 12 десятин, повинна була нарізатись полуторна пропорція — 49 ½ десятин. Питання ж стосовно прирізки землі церквам населених пунктів, де селяни мали ділянки менші за 8 десятин, доручалось розгляду Міністерства фінансів. На випадок, якщо до парафії були включені населені пункти різного підпорядкування, земля державних селищ мала прирізатись лише в розрахунку на ту кількість десятин, яка була відмежована до появи цього указу. Викладені правила стосувались визначення розміру ділянки на 1 причт, ділянки ж для кожного причту двох- або трьохпарафіяльних церков мали визначатись залежно від можливостей. І ще один важливий момент: у тих губерніях, де продовжувалось генеральне чи часткове межування, положення цього указу мали бути виконані негайно. В інших губерніях повітові землеміри були повинні відмежовувати підцерковні ділянки в порядку загальної черги, не відволікаючись від виконання решти завдань[19].

Таким чином, є некоректним узагальнення О. Дружиніної про те, що православні церкви отримували по 120 десятин на кожну парафію[20].

Указ від 6 грудня 1829 р. спіткала та ж доля, що і багато попередніх узаконень стосовно підцерковної землі — на місцях виконувати його не поспішали. При черговому об’їзді єпархії в 1831 р. Гавриїл (Розанов) відмітив, що багато храмів так і не отримали передбачені законодавством ділянки[21]. Не виправив ситуацію і указ Синоду від 15 липня 1832 р., яким Розанову наказувалось, аби він через консисторію повторив місцевим казенним палатам і губернським правлінням вимоги імператорського указу від 6 грудня 1829 р.[22]

Незважаючи на, здавалось би, цілковиту прозорість і чіткість положень указу 1829 р., на місцях неодноразово виникали непорозуміння і суперечки з приводу його реалізації. Між іншим, це змусило в 1834 р. Херсонського губернського землеміра підтвердити Ольвіопольському повітовому землеміру, що імператорський указ 1829 р. стосується лише відведення землі під церкви казенних населених пунктів. Із поміщицьких же дач землю треба відмежовувати  згідно з правилами від 27 лютого 1820 р. в розмірі 120 десятин[23].

Розходженням у розмірах ділянок при церквах населених пунктів різного підпорядкування мав покласти край указ Сенату по межовому департаменту від 25 жовтня 1837 р, яким Херсонській казенній палаті наказувалось при відмежуванні землі керуватись не указом від 6 грудня 1829 р., а приміткою на 305 статтю Х тому Зводу межових законів, що передбачала відводити в „Новоросійському краї” для церков казенних сіл по 120 десятин[24].

Мета збільшення в другій чверті ХІХ ст. норм церковного землеволодіння була досить прозорою: підтримання життєвого рівня духовенства в умовах зростаючої інфляції і неспроможності держави перевести всіх священно- та церковнослужителів на повне забезпечення за рахунок жалування. Суттєвий вплив тут мала позиція Миколи І, який приділяв особливу увагу матеріальному стану православного духовенства.

Але проблема в тім, що тенденція зростання розмірів підцерковної землі наштовхнулась на іншу тенденцію — зменшення кількості десятин, що припадала на одну ревізьку душу. Наприкінці XVIII ст. на півдні України державні селяни наділялись землею, виходячи з норми 15 десятин. У межиріччі Бугу і Дністра норма була ще вищою — 30 десятин. Підвищена норма була встановлена і для деяких груп селян, в переселенні яких до регіону держава була особливо зацікавлена. Але, як зазначив О. Коцієвський, активна колонізація краю призвела до того, що з другого десятиліття ХІХ ст. казенні селяни Півдня стали відчувати нестачу землі. У 1817 р. в державних селах на ревізьку душу в середньому припадало 13,9 десятин. Ситуація ускладнювалась тим, що основним напрямом господарювання залишалось екстенсивне скотарство, яке вимагало чималих земельних площ. У наступних роках середній розмір наділу продовжував зменшуватись, і в 2-й пол. 30-х рр. у Катеринославській губернії на душу припадало 8,5, а в Херсонській — 11,3 десятин. Особливо гостро нестача землі відчувалась у північних, найбільш заселених частинах краю[25].

Це стало однією з причин відставання церковного будівництва від темпів зростання населення: при влаштуванні нових населених пунктів, особливо на недалекій відстані від діючих храмів, мешканці не завжди поспішали будувати церкви і відводити їм кращі землі. Разом із тим, коли потреба „заманювати” переселенців наявністю релігійної споруди для багатьох уже відпала, коли можливості переходів селян були обмежені, коли значно відчутніше став брак зручної землі, що лежала поруч із населеними пунктами, зменшилась і зацікавленість поміщиків у влаштуванні церков і відмежуванні землі до вже діючих храмів.

Результатом таких змін стало і значне зростання чисельності конфліктів між священно- і церковнослужителями та парафіянами.

У 1840 – 1850-х рр. в судових установах Південної України розглядалась ціла низка подібних справ. Оскільки зберігав чинність порядок, згідно з яким земля під релігійну споруду мала відводитись ще до освячення останньої, конфлікти з приводу підцерковної землі для нових храмів виникали досить рідко: в разі небажання парафіян надати ділянку узаконеної пропорції єпархіальний архієрей просто не давав хід клопотанню про влаштування споруди. Однак і тут виникали казуси, пов’язані із визначенням, які саме ділянки мали відводитись. Ще один привід для конфлікту: при наявності відмежованої землі і дозволу на зведення церкви через брак коштів будівництво розтягувалось на невизначений термін. Єпархіальний архієрей у таких випадках повинен був передати відведену ділянку тій церкві, до парафії якої зараховувався населений пункт, де не було релігійної споруди. Але на перешкоді цьому ставав поміщик, який відмовлявся передати ділянку на тій підставі, що нібито при купівлі маєтку не знав про виділення його частини для церкви, а якби і знав, то мав би віддати лише в разі завершення будівництва. Саме така справа велася з приводу відмови поміщика Трибинського передати 33 десятини причту Преображенської церкви села Василівка[26].

Ще складнішою була ситуація навколо вже діючих релігійних споруд, священно- та церковнослужителі яких не мали землі достатньої кількості чи якості.

У 1848 р. в довідці, складеній Херсонською духовною консисторією, зазначалось, що відведені в 1839 р. економією містечка Роскопілля для церкви 120 десятин відібрані поміщиком О. Гижицьким[27]. У тому ж 1848 р. священик поміщицького села Анікеївки скаржився до консисторії, що власник села І. Анікеєв „з давніх часів” відібрав у церкви 40 десятин, а після смерті поміщика його дружина не хотіла віддавати ту землю[28]. Того ж місяця рапортом до Херсонської ж духовної консисторії Єлизаветградське духовне правління повідомляло про скаргу священно- та церковнослужителів компаніївської Покровської церкви на поміщицю Перележебокову, яка не давала користуватись відмежованими під церкву 120 десятинами[29]. У 1850 р. священно- та церковнослужителі Георгіївської церкви села Гиржової в рапорті благочинному писали про управляючого Храбро-Василевського, який після смерті поміщиці Абаллелікової відібрав відведену нею підцерковну землю[30]. В 1856 р. священик містечка Хмільового скаржився на економію, яка при розмежуванні заволоділа 40 десятинами підцерковної землі[31].

Це лише деякі із багатьох скарг, які надходили до духовної влади стосовно порушення земельних прав церков у поміщицьких населених пунктах. Приводи, з яких поміщики не давали священно- та церковнослужителям користуватись землею, називались різні. У низці справ позиція порушників прав церкви не пояснювалась взагалі. В інших же випадках власники населених пунктів не погоджувались із розмірами ділянок чи з підставами, на яких духовенство отримувало останні. Поміщиця Перележебокова пояснювала свої дії небажанням задовольняти лише за рахунок своїх земель причт церкви, до парафії якої належало кілька дач інших поміщиків. Власник Гиржової наполягав на тому, що церква має користуватись не 120, а 33 десятинами. Економія Хмільового пояснювала, що не дозволяла користуватись 40 десятинами, дарованими церкві ще в 1817 р. на додаток до узаконених 120 десятин, оскільки впродовж певного часу духовенство не використовувало цю ділянку і в причту не було документів на неї.

Непорозуміння виникали не лише між поміщиками і священно- та церковнослужителями, але і між останніми та мешканцями державних населених пунктів. Досить типовим був конфлікт, що точився в 40-х рр. навколо підцерковної землі в селі Західні Каїри, де ще до проведення відмежування священно- та церковнослужителі користувались ділянкою більше 40 років. Каменем спотикання стали сінокоси у плавнях, на які претендували і духовні особи, і парафіяни. Останні пропонували відвести під церкву землю в іншому місці[32]. Казусом, в якому суперечка велася стосовно не розмірів, а місця розташування підцерковної землі, і обидві сторони були готові пожертвувати частиною ділянки заради отримання решти в більш зручному місці, була справа, розпочата за скаргою священно- та церковнослужителів Миколаївської церкви казенного селища Станіслава. Поселяни не допускали землеміра до домежування, згідно з двома указами Херсонського духовного правління, 78 десятин до вже відведених під Миколаївську церкву в 1787 р. 120 десятин землі. Причому поселяни не заперечували проти самого домежування, але наполягали на тому, щоб церкві було відведено всі 198 десятин в іншому місці, яке священно- та церковнослужителі вважали незручним через розташування в безводному степу на далекій відстані від Станіслава. Як зауважив віце-губернатор, який на місці розглядав обставини справи і став на бік парафіян, вимоги останніх були обгрунтованими, оскільки в разі домежування землі до ділянки, якою здавна користувався причт, поселяни втрачали можливість виганяти свою худобу на водопій до Дніпровського лиману[33]. І тут же називалася обставина, яка була глибинною причиною більшості конфліктів навколо підцерковної землі в південноукраїнському регіоні. Віце-губернатор пояснював, що в 1787 р., коли із дачі поселян під церкву відмежовувалось 120 десятин, селище було ще малолюдним, і тому користування священно- та церковнослужителів цією ділянкою не заважало парафіянам. Але тепер, коли населення Станіслава значно зросло, ділянки поселян оточили підцерковну землю, що стало становити значну незручність.

Те, що загальний брак земельних фондів, і в першу чергу дефіцит зручних ділянок великою мірою обумовлював проблеми, пов’язані з церковним землеволодінням, підтверджується і матеріалами справи, яка велася в 1848 – 1851 рр. за указом Синоду від 15 грудня 1848 р. Синод, доводячи до відома єпископа Херсонського і Таврійського Інокентія зміст відношення Міністра державного майна від 30 вересня 1848 р., писав, що Катеринославське єпархіальне керівництво на підставі статті 389 Х тому Зводу межових законів клопотало про додачу до відведених у минулому для деяких парафій 33 десятин землі ще по 87 десятин. Але оскільки на час видання цього закону Катеринославська губернія належала до числа багатоземельних, а тепер у ній є селища, які не мають і 5 десятин на душу, Міністр державного майна знаходить, що передбачений статтею 389 виняток для церков згаданої губернії, який дозволяє відводити для них 120-десятинні наділи, не може більше залишатися в силі. Синод наказав архієпископу Інокентію подати відомості і заключення по визначеній проблемі, оскільки і Херсонська губернія тепер уже не належала до багатоземельних.

На вимогу Херсонської духовної консисторії Херсонська і Таврійська палати державного майна підтвердили, що в наділі селян Херсонської губернії знаходиться по 8, а в деяких лише по 5 – 6, а то й менше десятин, а в селян губернії Таврійської — по 8 десятин. Незважаючи на це, консисторія висловилась проти пропозиції скасувати статтю 389, обгрунтовуючи свою позицію тим, що „земля по Херсонській єпархії за якістю її і добротою набагато гірше земель інших губерній, так що і в цілісності її і за родючістю не може і наполовину зрівнятись із землею інших єпархій”. Консисторія клопотала про необхідність відведення якщо не 120-десятинної пропорції, визначеної статтею 389, то принаймні про подвійну пропорцію за статтею 387. Враховуючи позицію консисторії, Синод висловив незгоду із пропозицією Міністра державного майна, і зі свого боку сформулював компромісний варіант. З огляду на те, що не можна вимагати від селян, які мали у відводі лише по 8 десятин, відмежування підцерковної землі площею, більшою за 33 десятини, пропонувалось справу про кожну церкву розглядати індивідуально.

У відповідь Міністр державного майна навів дані, за якими із загальної кількості парафій Катеринославської і Херсонської губерній (мались на увазі лише парафії казенних населених пунктів) тільки 27 не були наділені 120-десятинною пропорцією, і ще 22 не мали землі взагалі. За тими ж даними, селяни цих 49 парафій не лише не користувались 15 десятинною пропорцією, яка передбачалась для них як для населення багатоземельних губерній на час видання закону про наділення парафій 120 десятинами, але в багатьох випадках не мали навіть 8 десятин. Наведена статистика, за переконанням Міністра, давала всі підстави наполягати на скасуванні статті 389 із тим, аби лише 7 парафій отримали 120-десятинну пропорцію, а стосовно інших були застосовані загальнодержавні правила, передбачені статтею 387. За ними, із решти 42 парафій тільки 16 мали бути наділені 49 ½ десятинами, 3 — 33 десятинами (із припустимою додачею ще деякої площі при наявності місцевих можливостей). 6 парафій, які вже мали 33 десятини, також могли б претендувати на додаткові наділи. Стосовно ж 17 парафій Міністр зазначав, що вони вже мають підцерковні землі більших площ, ніж передбачалося статтею 387.

Міністр державного майна був дуже наполегливим у реалізації своїх намірів, про що свідчать як неодноразові вимоги від Синоду надати якомога скоріше відповідь по цій справі, так і винесення останньої на розгляд Державної Ради. Духовна влада не мала можливості не піти на поступки і намагалась лише виторгувати більш прийнятні умови для своїх підлеглих. Для цього були систематизовані дані стосовно землі кожної релігійної споруди. Цифри, наведені по Херсонській губернії стосовно як державних, так і поміщицьких сіл, показували значно гіршу, ніж змальована Міністром державного майна, картину церковного землеволодіння. За цією інформацією, із 58 казенних населених пунктів повну 120-десятинну пропорцію не мали 13, а із 186 поміщицьких — 110. На 100% були забезпечені 120-десятинною пропорцією лише адміралтейські селища та болгарські колонії. Стосовно забезпечення священно- та церковнослужителів парафій казенних селищ Херсонська духовна консисторія пропонувала в разі неможливості доповнення ділянок до 120 десятин компенсувати брак землі видачею зерна чи грошових сум від Палати державного майна. Разом з тим, консисторія висловила побоювання, що скасування статті 389 може потягнути за собою намагання „інших” (тобто поміщиків) вимагати зменшення розмірів підцерковної землі[34].

Крім браку земель, причиною напруження в ситуації навколо церковного землеволодіння була неповороткість бюрократичної машини і перевантаження завданнями осіб, які мали проводити відмежування. Переважна більшість справ тягнулась роками. Причому навіть і в тих випадках, коли сторони вже знайшли згоду і були зацікавлені в якомога скорішому завершенні відмежування нової ділянки. Здавалось би, проста справа церкви селища Краснопілля тривала з 1836 по 1852 рік. Згідно із знайденою в цій церкві храмоздатною грамотою під релігійну споруду в 1780 р. було відведено 120 десятин, але на момент перевірки, в 1836 р., за формулярними відомостями значилось лише 33. Безумовно, храм мав усі підстави для поновлення межових знаків 1780 р. Але 16 років цього не робилось через тривалі пошуки плану підцерковної землі[35]. Навіть у виняткових випадках справа тривала рік. Таким випадком було, зокрема, відмежування додаткових 82 десятин для церкви містечка Петровіровки, пожертвуваних поміщиком П. Вульфом. Єпархіальне керівництво було повідомлене про цей дар у липні 1851 р. і розпорядилось вжити необхідні для відмежування заходи. Але землемір повідомив, що „ця справа за старшинством надходження і за чергою справ… знаходиться під № 66-м” [!]. Подіяло лише те, що П. Вульф з’явився до благочинного і заявив, що у випадку невиключення впродовж року зазначеної ділянки з його володіння і з казенних за неї повинностей, а також при неотриманні храмом відповідних документів він, П. Вульф, буде вважати свої клопоти про церкву зайвими і забере землю у своє розпорядження. Погроза була серйозною, і тоді благочинний та єпархіальний архієрей доклали всіх зусиль, аби не допустити втрати церквою дарованої ділянки. Але і при цьому відмежування відбулося лише в липні наступного року, а справа із видачею духовній владі копії з акту межування тягнулась ще кілька років[36].

Годі й казати про випадки, в яких світська влада не погоджувалась із позицією священно- та церковнослужителів. Архівні справи рясніють вимогами до світських установ та осіб, які мали брати участь у межуванні, прискорити виконання своїх завдань. Втім, такі вимоги виявлялись малоефективними. Завершення межування затягувалось. І далеко не завжди воно відбувалось взагалі. Ціла низка справ була припинена в 1862 р. за рішенням Херсонського губернського правління. Присутнє місце доводило до відома консисторії, що, розглянувши питання про те, яку кількість землі, згідно з існуючими узаконеннями, слід відводити для церков із поміщицьких дач, воно знайшло, що статті 462, 464 та 483 Зводу межових законів треба розуміти таким чином: узаконеною пропорцією є ділянка в 33 десятини, а 120 десятин слід залишити лише за тими церквами Херсонської губернії, до яких така земля вже була відведена[37]. Отже, висловлене Херсонською духовною консисторією в 1851 р. побоювання виявилось небезпідставним.

Проблема наділення церков Півдня землею станом на початок 60-х рр. ХІХ ст. вирішена так і не була. Певною мірою вона мала бути послаблена переведенням сільських причтів на жалування. Сам цей захід був покликаний звільнити священно- та церковнослужителів від необхідності обробляти землю і дати їм можливість сконцентруватись на обов’язках з проповідування слова Божого. Але для духовенства Півдня, яке, у порівнянні з колегами з сусідніх регіонів, звикло користуватись більшими ділянками, отримання платні від держави не було однозначно кращою альтернативою[38].

При розгляді проблем храмового землеволодіння слід звернути увагу ще на два моменти. По-перше, церквам дозволялось збільшувати свої земельні ділянки не лише за рахунок відмежування „законної пропорції”. Передбачалась можливість придбання додаткових ділянок. Височайше затвердженим 4 січня 1819 р. положенням Комітету Міністрів було обумовлено, що така нерухомість не може закріплюватись у володіння без попереднього дозволу імператора[39]. З 13 лютого 1831 р. порядок контролю за жертвуванням угідь на користь церков був ще більш ускладненим[40]. По-друге, від земель, якими володіли храми і тому користувались священно- та церковнослужителі, слід відрізняти ділянки, які знаходились у власності чи користуванні духовенства, не знаходячись у володінні церкви. А наявність ділянок із таким статусом законодавством передбачалась. Зокрема з 1779 р. вступив у силу іменний указ, згідно з яким дозволялось, за наявності бажання священно- та церковнослужителів, відводити їм сусідні з церквою дворові місця безкоштовно, з позбавленням права передачі представникам інших верств[41]. 14 травня 1804 р. сенатським указом було повідомлено імператорський дозвіл на купівлю незаселених земель особами духовного звання нарівні з іншими різночинцями[42]. Сенатським указом від 12 жовтня 1821 р. було дозволено здійснювати купчі на маєтки духовними особами, яким унаслідок сопричислення до орденів були дані дворянські грамоти[43]. З приводу помічених порушень 24 лютого 1831 р. Сенатом було наказано всім присутнім місцям, у яких складались купчі, перевіряти, аби нерухомість, яка виставлялась на продаж духовними особами, не належала церкві[44]. Права білого духовенства на придбання землі були підтверджені Зводом законів 1832 р. і „Статутом духовних консисторій”.

Після проведення секуляризаційної реформи державою була прийнята низка документів, якими обумовлювались розміри та порядок поводження з земельними угіддями, що могли знаходитись у розпорядженні архієрейських будинків і монастирів. Мова йде, зокрема, про іменний указ від 18 грудня 1797 р., згідно з яким при архієрейських будинках мало знаходитись по 60, а при монастирях — по 30 десятин землі, включаючи те, що вони мали раніше і з наданням, крім того, млинів та рибних ловель[45]; сенатський указ від 5 квітня 1800 р. про заборону міняти вже відведені землі, млини та рибні ловлі[46]; сенатський указ від 8 червня 1805 р., що як виключення дозволив монастирям купувати нерухомість із попереднім отриманням монаршої згоди[47] (за такої ж умови монастирям було дозволене придбання нерухомості за заповітами[48]); сенатський указ від 23 липня 1823 р., що забороняв керівництву губерній і градоначальникам приймати рішення про зайняття монастирських земель без попереднього узгодження з духовною владою, якщо тільки ця земля не передбачалась для влаштування тимчасових карантинів[49]; височайше затверджену 4 червня 1824 р. думку Державної Ради про порядок наділення землями архієрейських будинків і монастирів[50]; сенатський указ від 10 листопада 1832 р. і височайше затверджене 6 вересня 1838 р. положення про відведення православним монастирям лісу[51]; синодальний указ від 18 листопада 1842 р. стосовно заборони відмежування лісових ділянок монастирям, які не можуть стежити за їх збереженням[52].

І все ж закріплення угідь за архієрейськими будинками і монастирями залишалось індивідуальною справою.

Зокрема архієрейському будинку Феодосійського та Маріупольського вікаріатства за єпископа Дорофея було відведено в селі Козах 16 виноградників, за керівництва ж єпископа Мойсея замість цього передбачено видачу 300 відер вина щороку. Незадоволений таким станом речей наступник Мойсея просив у 1794 р. відвести для архієрейського будинку хоча б один виноградник чи сад, млин біля Старого Криму і 120 десятин землі (за прикладом парафіяльних церков)[53].

Для архієрейського будинку іншого південноукраїнського вікаріатства відведення землі і рибних ловель з казенних фондів обумовлювалось височайшим указом від 28 лютого 1853 р. До відведення передбачалась щорічна компенсація в 1150 крб. Визначення самих ділянок було передане на спільний розгляд Палати державного майна і єпархіального керівництва. Вирішення справи затягнулось аж до 1859 р., що пояснювалось намаганнями духовної влади „виторгувати”, крім запропонованої Херсонською палатою державного майна ділянки за 35 верст від Херсона площею 222 десятини зручної і 16 десятин незручної землі з рибною ловлею, ще й компенсацію за відсутність млина, або ж різниці між прибутками від здачі землі в оренду (385 крб.) і сумою в 1150 крб., що одержувалась із казни. Тут чималу активність проявили і єпископ Полікарп, і сам Інокентій (Борисов), які наполягали на аргументі про низьку родючість земель поблизу Херсона. Але нове керівництво вікаріатства і єпархії в особах єпископа Антонія і архієпископа Димитрія погодилось на пропоновану ділянку без додаткової грошової компенсації: вдалося знайти орендаря, який щороку сплачував суму саме в 1150 крб.

Ділянку архієрейського будинку не оминула доля володінь багатьох церков краю: вона стала предметом суперечок із мирянами. Крім того, що мали місце конфлікти орендаря з сусідніми поміщиками і казенними селянами через зруйнування старих меж, особливих клопотів вікарному будинку спричинили рибні ловлі при Дніпровському лимані, на які пред’являли претензії сусідні ж поміщики. Справа розглядалась у Херсонському окружному суді, Одеській судовій палаті, звідки за розпорядженням Сенату була передана Харківській судовій палаті, поки не був знайдений компроміс між опонентами[54].

Чотири роки тягнулась справа стосовно землі Херсонського архієрейського будинку. У 1845 р. для нього було відведено поблизу Очакова ділянку в 150 десятин. Хоча це і перевищувало норму, яка продовжувала становити 60 десятин, правління будинку в 1849 р. звернулось до архієпископа Інокентія за підтримкою в клопотанні про домежування від казни ще 500 десятин. Підстава називалась та сама, що і в поданні щодо вікарного архієрейського будинку — відсутність млина і низька родючість земель Херсонської губернії у порівнянні з грунтами великоросійських губерній. У ході листування духовної влади з Міністерством державного майна умови кілька разів переглядались, поки врешті-решт не було прийняте рішення про домежування 200 десятин[55].

Практика відведення для архієрейських будинків ділянок більших ніж передбачались законодавством не була чимось унікальним: за царювання Миколи І і Олександра ІІ при влаштуванні нових єпархій та вікаріатств з огляду на місцеві умови використовувались різні схеми[56].

Розмір прибутків, які отримували південноукраїнські архієрейські будинки від здачі в оренду своїх земель, не перевищував середнього по імперії — близько 2000 крб. Загалом володіння архієрейських будинків становили мізерну частину земельних площ Південної України, не даючи можливості утримувати навіть штат прислуги архієреїв і покривати витрати останніх.

Сумарна площа земель південноукраїнських монастирів хоча і перевищувала в десятки разів площу маєтностей архієрейських будинків, також не становила помітного відсотку від загальних земельних фондів регіону.

Згідно з підрахунками Н. Полонської-Василенко, зробленими на основі матеріалів Атласу Катеринославського намісництва[57], у 1787 р. монастирі володіли лише 0,6% земельних площ. Причому монастирські угіддя розміщувались вкрай нерівномірно: 35,7% знаходились у межах Слов’янського; 27,0% — Олексопільського; 24,4% — Новомосковського; 8,6% — Костянтиноградського; 4,3% — Херсонського повітів[58]. Слід обумовитись, що ці показники не досить адекватно відбивають ситуацію у Катеринославському намісництві в цілому, оскільки ними не враховані Кременчуцький і Полтавський повіти, де ще не було проведено межування; але саме ці повіти, і передусім Полтавський, були місцем розташування земельних угідь кількох монастирів. Про це свідчать, між іншим, матеріали того ж Атласу 1787 р. Згідно з ними, 1,2% всього населення намісництва становили монастирські селяни. 29,3% від їхньої кількості мешкало в Слов’янському повіті; 26,6% — в Полтавському; 15,6% — Новомосковському; 15,0% — Олексопільському; 8% — Кременчуцькому; 5,2% — Костянтиноградському; 0,3 — Херсонському (зауважимо, що Н. Полонська-Василенко, викладаючи підрахунки, переплутала показники по Костянтиноградському і Кременчуцькому повітах, переставивши їх місцями)[59].

Неповнота даних по північних повітах Катеринославського намісництва не заважає скласти уявлення про розміри монастирського землеволодіння в регіоні, що традиційно визначається як Південна Україна, адже і Полтавський, і Кременчуцький повіти знаходились поза його межами.

Для оцінки даних Атласу 1788 р. слід мати на увазі і той факт, що документ складався в період між підписанням іменних указів від 10 квітня 1786 р. і 25 квітня 1788 р., якими мала бути кардинально перекроєна карта монастирських володінь намісництва. Внаслідок першого зі згаданих указів реальна загроза закриття нависла над Самарським монастирем, і Катеринославська казенна палата в серпні 1787 р. конфіскувала його угіддя. А саме вони становили значний відсоток від тих, що були зазначені в Атласі[60].

Конфіскація відбулась внаслідок неповороткості бюрократичної машини, адже настоятель обителі отримав і згоду Г. Потьомкіна на існування монастиря в подальшому і дозвіл Синоду на те, щоб обитель разом із усіма своїми угіддями залишилась у складі Катеринославської єпархії. Вже невдовзі Г. Потьомкін наказав казенній палаті залишити нерухомість за монастирем.

Внаслідок підписання іменного указу від 25 квітня 1788 р. загроза нависла вже не над одним Самарським, але і над іншими монастирями Катеринославського намісництва, які могли бути перетворені на парафіяльні церкви із конфіскацією їхніх земельних володінь. Самарській же обителі знову вдалось зберегти свої угіддя завдяки допомозі Г. Потьомкіна: тепер ці землі мали використовуватись архієрейським будинком, місцем знаходження якого і повинен був стати Самарський монастир. Але після смерті Потьомкіна його наступник, генерал-губернатор П. Зубов, подав Сенату думку, наслідком якої стала передача казні більшої частини нерухомості обителі. Із 18697 десятин 615 кв. сажнів монастирської землі за Самарською обителлю було залишено лише 1632 десятини 1630 кв. сажнів. Такий розмір угідь залишався за обителлю і надалі. Разом із землею в монастиря були відібрані селяни. Згідно з іменним указом від 28 серпня 1794 р., селяни, які до того були записані за монастирями Катеринославського намісництва, приписувались до поселян, що поповнювали склад Катеринославської кінноти. Пізніше для обробки монастирських земель при обителі знаходилось 44 селянські сім’ї[61].

Визначення розмірів земельних угідь Григоріївського Бізюкова монастиря було обумовлене іменним указом від 4 грудня 1803 р., який передбачав зміну статусу Новогригоріївської пустині. Зазначалось, що при монастирі залишались усі ті угіддя, що були затверджені за ним у 1792 р.[62] (земля для пустині в розмірі 3245 десятин була виділена ще згідно з розпорядженням Г. Потьомкіна від 1781 р., крім того, було відведено більше 2000 десятин плавнів, а в 1787 р. відмежовано ділянку в 20718 десятин)[63]. Георгіївська обитель і надалі володіла угіддями, які значно перевищували розміри угідь Самарського монастиря[64]. За повідомленням настоятеля Бізюкова монастиря архімандрита Діонісія, у 1861 р. при його обителі знаходилось 25963 десятин землі[65].

3000 десятин отримав при своєму влаштуванні Корсунський єдиновірський монастир. Така ж ділянка зручної землі була виділена йому з височайшого дозволу в 1797 р. при облаштуванні на новому місці. Крім того, було вимежовано і 2447 десятин незручної землі. Такі угіддя виділялись з огляду на значення монастиря у справі навернення старообрядців до офіційної церкви. Відмежування не утискало інтересів місцевого населення, оскільки відводились „пустопорожні землі”. Відмітимо, що самé переведення обителі на нове місце відбулось великою мірою через неможливість прирізати 120 десятин лісу, оскільки ним користувались мешканці Нікополя[66]. У 1808 р. Корсунський монастир за клопотанням єпархіального керівництва й ігумена одержав у користування два Кінбурнські соляні озера. Через 3 роки замість цього обитель стала отримувати сіль із казенних запасів[67]. З 1848 р. монастир був приписаний до Одеського архієрейського будинку і завдяки своїм угіддям надавав суттєву допомогу в утриманні останнього.

У поданні до Синоду Гавриїла, митрополита Кишинівського, про влаштування Свято-Успенського монастиря пропонувалось закріпити за ним 25 десятин під садом і виноградником та 25 десятин сінокісної та рільної землі, пожертвуваної дворянином Теутулом і закріпленої в 1815 р. за Кишинівським архієрейським будинком[68] (для самого будинку вона виявилась малокорисною: у віддаленні від Кишинева, відділене Дністровськими карантинами подвір’я поступово приходило в запустіння). Архієпископ Кишинівський Димитрій, який продовжив справу Гавриїла по влаштуванню монастиря, у доповіді Синоду повідомляв, що до пожертвуваної Теутулом землі для майбутньої обителі придбано ще 33 десятини[69]. А в 1837 р. монастирю належало вже 158 десятин 1610 сажнів[70].

Більшими за мінімальні розміри, визначені законодавством, були і угіддя жіночого Архангело-Михайлівського монастиря. Вже при його влаштуванні обумовлювалось, що замість передбачених штатами земель за монастирем мають бути закріплені куплена у чиновника Чижевича та пожертвувана купцем Ростовцевим ділянки[71].

Суттєво різнились між собою розміри угідь кримських монастирів. Землі Балаклавського Георгіївського монастиря складали більше 900 десятин, причому до них включались і ділянки, які надійшли як пожертви[72]. Переважну частину володінь не можна було використовувати для сільського господарства: вони являли собою кручі, скелі і кам’янистий степ[73]. Угіддя Бахчисарайському Успенському скиту та кримським кіновіям були виділені з державних фондів спеціальними імператорськими указами, ініційованими архієпископом Херсонським і Таврійським Інокентієм. Зокрема скит отримав 32, а Катерлезька кіновія — 21 десятину[74]. Крім того, розміри угідь обителей розширювались за рахунок пожертв. Між іншим, сам Інокентій придбав 150 десятин для Кизилташської кіновії. 50 десятин були пожертвувані Успенському скиту надвірним радником Кашкадамовим і купцем Гущіним, а під час Кримської війни володіння скиту розширились завдяки придбанням від караїма і татарина[75].

Отже, обителі регіону значно відрізнялись між собою розмірами ділянок, які знаходились у їхньому розпорядженні. Це не означало, що Петербург не тримав під контролем питання виділення землі монастирям. Визначаючи розміри угідь, які мають надаватись державою, центральна влада не випускала із поля зору й отримання монастирями землі як пожертви. Між іншим, 8 червня 1805 р. на виконання волі Олександра І з’явився сенатський указ, яким керівництво монастирів зобов’язувалось при купівлі землі попередньо отримувати згоду імператора[76]. Височайше затвердженим 4 січня 1819 р. положенням Комітету Міністрів цей обов’язок був підтверджений[77]. Згідно з волею Миколи І, 13 лютого 1831 р. побачив світ указ Синоду, яким наказувалось додавати до повідомлень про пожертвувану нерухомість відповідні плани для клопотання перед монархом про укріплення угідь у власність обителей і храмів[78]. Після того, як у томі Х Зводу законів не досить чітко було виписано порядок отримання дозволу на заповідання монастирям і церквам нерухомості, згідно з волею імператора з’явився сенатський указ, яким передбачалась зміна статті 648 із зазначенням: хоча заповідати ненаселене нерухоме майно монастирям і церквам не забороняється, але таке майно затверджується за ними у власність не інакше, як після отримання на те через Синод височайшого дозволу[79]. Таким чином, свого часу підірвавши економічну могутність монастирів секуляризацією, Петербург уже не випускав з-під контролю кожне земельне придбання обителей. Загалом на середину ХІХ ст. монастирські володіння, за нашими підрахунками, становили лише близько 0,2% земельних площ трьох південноукраїнських губерній.

При тому, що більшість монастирських земель здавалась в оренду, частина площ не використовувалась через непридатність для господарської діяльності, а частина оброблялась самим чернецтвом (переважно — послушниками і послушницями), а також найманими робітниками.

Таким чином, політика щодо забезпечення землею південноукраїнських церков, що проводилась в останній чверті XVIII ст., в умовах наявності вільних земельних фондів була сприятливою і для храмового будівництва в регіоні, і для заохочення священно- та церковнослужителів. Але в першій половині ХІХ ст. державній владі довелось розв’язувати вже значно складну задачу: з одного боку, забезпечити утримання духовенства великою мірою за рахунок підцерковних земель, хоча і з поступовим переходом на жалування, а з іншого, — враховувати зростаючий брак зручних і близьких до населених пунктів ділянок. Численні зміни норм церковного землеволодіння, чергування заходів щодо диференціації та уніфікації стали виявом намагань вирішити це завдання. Втім, це лише посилювало напруженість між священно- та церковнослужителями і мирянами, збільшуючи кількість конфліктів між ними щодо межування, що стало однією з причин більш обережного ставлення мирян до влаштування нових релігійних споруд. Додатковими перешкодами церковному будівництву стали недоліки та неузгодженість у діях установ, причетних до межування.

Проведена наприкінці XVIII ст. секуляризація підірвала монастирське землеволодіння, після чого кожне нове придбання обителей і архієрейських будинків мало узгоджуватись із державною владою. В результаті, незважаючи на розширення мережі монастирів у регіоні, відсоток їхніх володінь у загальних земельних фондах на середину ХІХ ст. був утричі меншим аніж у 80-х рр. XVIII ст. Станом на 1861 р. монастирі та архієрейські будинки Півдня значно відрізнялись між собою розмірами закріпленої за ними землі, що обумовлювалось часом їхнього влаштування, статусом, місцем розташування, рівнем зацікавленості центральної влади у їхньому функціонуванні, а також увагою з боку жертвувачів.