використання матеріалів дозволено тількі за посиланням на ресурс cossackdom.com
  

4. Становлення мережі духовних навчальних закладів і проблеми освіти священно- та церковнослужителів і їхніх дітей

Складовими системи установ, підпорядкованих духовній владі, закладами, які були покликані підвищувати освітній рівень духовенства, виховувати духовних осіб, краще підготованих до виконання своїх функцій, постачати кадрами органи єпархіальної влади і до певної міри — світські структури, виступали семінарії, повітові і парафіяльні училища. Форум ування їхньої мережі на півдні України слід розглядати в загальному контексті змін, які відбувались із духовними навчальними закладами Російської імперії: коливання політики Петербурга в освітній сфері значною мірою визначали етапи і напрями трансформацій у краї. Разом із тим, характер цієї ж політики зумовив залежність змін, які відбувались із мережею духовних освітніх установ, і від ступеня бажання та можливостей органів єпархіальної влади, місцевого духовенства. Тож важливо простежити основні тенденції в розвитку духовних навчальних закладів Півдня, ступінь обумовленості цих тенденцій загальноімперськими процесами і ситуацією в самому регіоні.

На жаль, цьому аспекту дослідниками не приділено належної уваги. Річ у тім, що історіографія питання представлена переважно працями, що розглядають духовну освіту на одному з двох рівнів узагальнення: загальноімперському і рівні окремих навчальних закладів. І дослідники, які вивчали проблему в масштабах держави, спирались переважно на дані по російських єпархіях, не зосереджуючись на ситуації в південному краї. Автори ж робіт з історії конкретних семінарій та училищ (а такі роботи, хоча і дуже різного ступеня повноти, у ХІХ ст. з’явились стосовно більшої половини навчальних закладів регіону) розглядали явище на мікрорівні, часто як унікальне, або ж роблячи узагальнення лише на основі даних по одній установі.

Станом на 1775 р. система духовної освіти в Російській імперії, яка почала формуватись за часів петровських реформ, все ще залишалась досить нерозгалуженою. Не в кожній єпархії діяла семінарія. Тож не дивно, що при влаштуванні архієрейської кафедри в Полтаві не йшла мова про необхідність наявності такої установи в структурі єпархіальної влади. Втім, Євгеній (Булгаріс), „учений чернець”, не міг бути задоволеним тим рівнем підготовки, який виявляли кандидати на отримання місць при церквах під час розгляду їхніх справ у Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі. Лише мізерна частина духовенства з’являлась до парафій, маючи за плечима спеціальну освіту. Слід було шукати способи вирішення проблеми незадовільної підготовки осіб, які служили при церквах. Шлях, до якого підштовхувала центральна влада, наголошуючи на необхідності при призначенні до парафій віддавати перевагу особам із духовною освітою, був важко здійсненим в умовах і нестачі самих священно- та церковнослужителів, і відсутності в єпархії семінарії.

Малоефективною виявилась і зроблена спроба примусити підлеглих духовного відомства отримати хоча б мінімум знань, необхідних для служіння. Наприкінці 1777 р. за указом Синоду до консисторії був надісланий катехізис. Консисторія розпорядилась: усім виписати його і вчити впродовж чотирьох місяців. По завершенні терміну, що відводився, всі священики, диякони та причетники мали скласти своєрідний іспит у протопопіях чи духовних правліннях. Як зазначив Феодосій (Макаревський), це спричинило „жахливійшу тривогу”[1]. Але призначення екзамену не дало бажаних результатів. На початку 1781 р., вже за Никифора (Феотокі), духовні правління отримали черговий указ стосовно екзаменування. Зазначалось, що правління повинні „ще раз” роз’яснити недбалим підлеглим необхідність вчити катехізис. Якщо б ті не вивчили його впродовж чотирьох місяців, інформація про них мала бути передана єпархіальному керівництву. Причому іспит у правліннях мали складати і священики з дияконами, і рукопокладені дячки та паламарі[2]. Про малоефективність такого іспиту свідчить те, що при об’їзді єпархії в 1788 р. вже архієпископ Амвросій відмітив все те ж незнання священиками катехізису[3].

Паралельно з такою перевіркою знань єпархіальна влада взялася за значно масштабнішу справу — влаштування духовної семінарії. Початок проекту був скромним. Булгаріс наказав влаштувати при Хрестовоздвиженському монастирі з архієрейських півчих школу з десятком учнів, які вже володіли читанням та письмом. У школі мали викладатись латина, короткий катехізис, арифметика, географія та історія. Майже одночасно Євгеній зробив ще два важливі кроки — направив до Синоду подання щодо дозволу на влаштування в єпархії семінарії і умовив колишнього гетьмана К. Розумовського передати його будинок навчальному закладу. Для добудови споруди, крім позики в монастиря, коштів, отриманих від штрафування підлеглих Слов’янського та Херсонського єпархіального архієрея, були використані гроші, спеціально зібрані як пожертви від дворянства, купецтва та духовенства.

З листопада 1778 р. запроваджена раніше школа діяла вже як єпархіальне училище (Ю. Катунін помилково приписує справу заснування училища митрополиту Гавриїлу (Бонулеску-Бодоні), який прибув до єпархії значно пізніше)[4]. Через консисторію всім духовним правлінням було наказано скласти списки дітей священнослужителів віком від 8 до 14 років, які не мали хвороб і вміли писати і читати. Списки складались на перспективу: поки що училище не могло вмістити всіх, хто відповідав зазначеним критеріям. Передбачалось, що ці діти будуть викликані пізніше. Поки ж наказувалось негайно з’явитись лише тим з них, які мали добрі високі голоси і не були старшими за 10 років.

Важливо, що Євгеній не передбачав обмеження контингенту учнів лише підлеглими духовного відомства. Звертаючись до дворянства та купецтва за матеріальною допомогою, архієпископ запропонував представникам цих верств віддавати своїх дітей на навчання до училища. Тут проглядає не лише бажання Євгенія зацікавити світських осіб у пожертвах на духовний заклад. Тісно спілкуючись із місцевим світським керівництвом, архієпископ добре знав про нестачу в освічених кадрах у губернських установах. Євгеній діяв згідно з традицією, притаманною Російській імперії в цілому — традиції, згідно з якою духовні заклади освіти готували поповнення контингенту світської бюрократії[5].

Дозвіл на відкриття в Слов’янській та Херсонській єпархії семінарії був отриманий уже наступником архієпископа Євгенія. 22 вересня 1779 р. з’явився іменний указ Колегії економії, яким передбачалось виділення на утримання закладу 2000 крб. на рік[6]. Прийняття такого рішення не було чимось екстраординарним для імперії. Слід сказати, що коли дослідники, які звертаються до історії семінарії в Полтаві, пишуть про указ від 22 вересня 1779 р., вони не згадують важливу деталь: такі ж суми цим же документом виділялись на утримання семінарій в Іркутській, Тамбовській і Олонецькій єпархіях, а низкою указів 1778 – 1780 рр. по 2000 крб. на рік було призначено для виплати іншим семінаріям. Тому не досить коректним є акцент, зроблений П. Знаменським, коли він писав, що гроші виділені завдяки Никифору (Феотокі), який скористався своїм перебуванням у Петербурзі при посвяті в архієреї[7]. Указ Синоду від 27 вересня 1779 р., складений на виконання волі Катерини ІІ, теж стосувався одразу чотирьох семінарій. Обумовлювалось, що єпархіальні архієреї мають на власний розсуд підібрати пристойні місця для влаштування закладів. Для Слов’янської єпархії було зроблене виключення в тому плані, що тоді як Іркутська, Тамбовська та Олонецька семінарії через нестачу „вчених людей” мали постачатись кадрами з інших єпархій, семінарія в Полтаві доручалась віданню місцевого єпархіального архієрея[8].

При формуванні керівного та викладацького складу семінарії були дотримані принципи, які мали місце і в кадровій політиці інших навчальних закладів імперії відповідного рівня: ректором призначався присутній консисторії (або навпаки, ректор ставав таким присутнім), а викладачі були представлені як духовними, так і світськими особами. Причому останні не обов’язково мали сповідувати православ’я. Так, до викладацького складу, сформованого під керівництвом новопризначеного ректора І. Яновського, увійшли кафедральний ключар І. Світайло, священик Г. Богуновський, француз П. Атон, німецький професор Шаль, відставний поручик фон Роткірх[9]. Відповідна кадрова політика проводилась і пізніше[10].

Змішаним був і склад вихованців. До нього увійшли як особи, переведені з Київської академії, Харківського колегіуму та Переяславської семінарії, так і направлені сюди на навчання діти священно- та церковнослужителів Слов’янської і Херсонської єпархії, а також сини дворян і купців Новоросійської та Азовської губерній. У 1788 р. з 259 учнів навчального закладу 59 мали походження не з духовного відомства, а в 1792 р. це співвідношення становило 327 і 81[11].

При врахуванні, що загалом на початок 1790-х рр. в імперії одержувало освіту 13312 семінаристів, у Катеринославській і Херсонеса-Таврійського єпархії навчалось більше осіб, ніж у середньому припадало на кожну єпархію імперії. Разом із тим, чисельність семінаристів тут була меншою, ніж у більшості семінарій центральноросійських єпархій. Для порівняння, у 1790 р. у Ростовській семінарії навчалось 694, Коломенській — 645, Суздальській — 622, Рязанській — 532 особи[12].

Контингент вихованців поповнювався не так безпроблемно, як було бажано. Хоча, доводячи до духовенства єпархії звістку про дозвіл на влаштування семінарії, архієпископ Никифор і наказав негайно направити дітей священнослужителів до цього навчального закладу[13], не всі особи, яких стосувалось це розпорядження, поспішали його виконувати. Проблема не була знята і в наступні роки. Зокрема І. Яновський звернувся до Феотокі наприкінці вересня 1781 р. повідомляючи, що в єпархії діти священно- та церковнослужителів перебувають при батьках бездіяльно і не готують себе до отримання священства. Тому ректор просив архієпископа в черговий раз розпорядитись про направлення дітей на навчання[14]. Єпархіальне та семінарське керівництво і не підозрювало, що розпочало боротьбу, яка ще десятки років не приносила в повному обсязі потрібних результатів. Боротьбу за те, аби священно- та церковнослужителі не залишали дітей вдома, прагнучи якомога скоріше влаштувати їх до парафії, але йшли на витрати і віддавали їх у навчання[15].

Зобов’язуючи підлеглих духовного відомства вчитись, єпархіальна влада мала на увазі навчання саме в семінарії: діти священно- та церковнослужителів не були такими вільними в обранні закладу, як представники дворянства чи купецтва. У 1787 р. указом Катеринославської духовної консисторії священик І. Єлчинський був підданий штрафуванню за те, що віддав сина у навчання не до семінарії, а купцю, який обіцяв вивчити його ремесла годинникаря[16]. За правління Павла І можливість підлеглих духовного відомства отримувати освіту не в духовних установах була ще більш обмежена: синодальним указом від 31 жовтня 1798 р. заборонялось направляти учнів семінарії в інші навчальні заклади та у світське відомство без згоди Синоду[17]. Вже 7 березня 1799 р. були внесені зміни в порядок отримання відповідного дозволу. Відтепер без згоди Синоду не могли звільнятись у світське відомство лише студенти богослов’я і філософії[18]. Втім, Павлу І здалося, що поступка зроблена занадто велика, і 27 травня 1800 р. ним було заборонено звільняти семінаристів з духовного відомства без попередньої передачі кожної справи на особистий розгляд імператора[19]. У тому ж 1800 р. Синодом було підготовлено указ про перебування учнів у семінаріях до тих пір, доки вони не знайдуть місця при церкві[20].

Створення семінарії далеко не одразу суттєво вплинуло на стан освіченості священно- та церковнослужителів регіону. Феодосій (Макаревський), вивчивши формулярні списки 143 священиків за 1789 р., підрахував, що 122 особи відмічені такими, які не навчались взагалі, 17 довчились до риторики, філософії або просто „небагато”, і лише декілька були випускниками Київської академії та Харківського колегіуму[21]. Отже, лише 2 – 3% священиків були випускниками, а 12% пройшли неповний курс навчання. Жоден із синів священно- та церковнослужителів Феодосійської і Маріупольської вікарної єпархії не був семінаристом ні на час проведення 4-ї ревізії, ані в 1795 р.[22]

Низький відсоток осіб, які завершили повний курс навчання, як і небажання багатьох духовних осіб віддавати дітей до семінарії значною мірою обумовлювався фінансовими проблемами, які спіткали і навчальний заклад, і самих священно- та церковнослужителів. Єпархіальному керівництву доводилось шукати шляхи покриття різниці між фінансуванням з казни і реальними потребами навчального закладу. Адже вже іменним указом від 22 вересня 1779 р. передбачалось, що утримання самої семінарії, вчителів і бідних учнів повинно здійснюватись із казенної суми, тоді як інші учні мали вчитись на батьківський кошт. Але і на декларовані потреби суми в 2000 крб. не вистачало. Тож одним із перевірених методів поповнення семінарського бюджету залишалось збирання пожертв у карнавки. Воно було запроваджене Никифором (Феотокі), стосовно розпорядження якого в указі консисторії зазначалось: хоча для фінансування семінарії і призначена сума, але оскільки на неї вже утримується 50 учнів-сиріт, виплачується жалування десятьом вчителям, купуються книжки та інші речі, керівництво не має можливості приймати тих багатьох сиріт, які висловлюють бажання вчитись[23]. Продовжували направлятись на користь семінарії штрафні гроші. Ще одним засобом, який застосовувався, було приписування семінарських вихованців до парафій на дияконські та церковнослужительські місця із виплатою певної частки відповідного утримання. З одного боку, це давало можливість фінансувати перебування учня в навчальному закладі, а з іншого, — вже під час навчання закріплювало за ним вакансію при церкві. У той же час вадами такої системи було недоукомплектування причту до моменту випуску учня із перекладанням його обов’язків на осіб, які реально знаходились при парафії.

Утримання в 2000 крб. на рік було збільшене на 1500 крб. згідно з іменним указом від 18 грудня 1797 р. Цим не робилось виключення для південноукраїнської єпархії — таку ж надбавку отримали ще 10 семінарій; 7 навчальних закладів стали отримувати на 2000 крб. більше ніж раніше, а 4 — на 1000 крб.[24] Сама надбавка не вирішила проблеми — вона лише частково покрила різницю між реальними потребами навчальних закладів і сумою, яка не змінювалась, незважаючи на інфляцію, впродовж більше 30 років.

До нестачі коштів додались і проблеми, пов’язані з переїздом семінарії слідом за єпархіальною владою до Новомиргорода[25].

Серйозним недоліком південноукраїнської, як й інших семінарій імперії, залишалась недосконалість програм навчання. А ці програми в Полтавській (Новомиргородській) семінарії оригінальними не були. Як не була оригінальною і методика викладання. Зокрема відомо, що в 1787 р. архієпископ Амвросій (Серебреников) передав префекту семінарії „порядок навчання” з рекомендаціями щодо читання базових дисциплін. Ці рекомендації були подібними до тих, що діяли в Московській академії, а також у семінарії Новгородської єпархії, де Амвросій раніше був ректором і вчителем богослов’я[26]. Не вдаючись у деталі, зазначимо, що головною вадою виступала відірваність семінарського курсу від вимог, що висувало служіння при парафіях, до якого, врешті-решт, і мало готувати навчання. Латина, до спілкування якою вчителям рекомендувалось схиляти семінаристів, мало допомагала духовним особам у взаєминах із парафіянами. Читанню ж і складанню проповідей, вмінню вести диспути навчали переважно у класах богослов’я та філософії, до яких „добирався” далеко не кожен з тих, хто вступав до семінарії.

Як відмічає Г. Фріз, певною проблемою була велика залежність семінарій імперії від персон єпархіальних архієреїв: більшість таких осіб були занадто перевантажені справами, щоб виконувати функцію, більшу за формальний нагляд, а тому фактично залишали навчальні заклади наодинці з їхніми проблемами; деякі ж архієреї просто не підходили до керівництва семінаріями[27]. Для семінарії південноукраїнської єпархії останньої чверті XVIII ст. така проблема актуальною не була: перші архієреї краю були тісно пов’язані з семінарією, вважаючи її своїм дітищем, до того ж, як „вчені ченці” вони досить близько сприймали освітні проблеми.

Не можна сказати, що Петербург не усвідомлював вад, які мала структура духовних навчальних закладів імперії. Іменним указом від 18 грудня 1797 р. передбачалось збільшити вдвічі (з 2 до 4) кількість духовних академій в імперії[28]. На початку наступного, 1798, року указом Синоду єпархіальні архієреї були зобов’язані надіслати до Петербурга докладні відомості про кожну семінарію[29]. Базуючись на отриманих з єпархій даних 31 жовтня 1798 р. вийшов синодальний указ про порядок навчання в духовних академіях і семінаріях. Згідно з ним, кожна єпархія прикріплялась до однієї з чотирьох академій, і єпархіальний архієрей мав кожні два роки направляти двох кращих учнів із місцевої семінарії до відповідної академії (обумовлювалось, що Новоросійський архієрей повинен був у цьому питанні взаємодіяти з Києвом). Кожна семінарія зобов’язувалась „мати відомості про порядок навчання” в тій академії, куди направлялись її вихованці, а на ректора цієї академії  покладався обов’язок у разі потреби допомагати семінаріям своїми порадами. Як бачимо, ці вимоги передбачали певне узгодження програм духовних навчальних закладів двох рівнів. Разом з тим, цим указом посилювався контроль за системою освіти з боку центральної влади, і єпархіальні архієреї зобов’язувались давати Синодові докладний звіт про навчальні заклади[30]. У 1800 р. указом Синоду обумовлювалась обов’язковість наявності при кожній семінарії так званої „російської школи”, де мали навчатись ті особи, які за браком здібностей не могли проходити курс навчання в семінарії і чекали призначення[31]. У певному сенсі „російські школи” стали прототипом духовних училищ, заснованих у ході реформ 1808 – 1814 рр.[32]

Олександр І пішов у реформуванні системи духовної освіти набагато далі, ніж його попередник. Слідом за реорганізацією світських навчальних закладів було розпочате трансформування духовної школи. Його аналіз дає підстави погодитись із точкою зору І. Смолича, згідно з якою кожна окрема реформа не стільки мала на меті вдосконалення духовної освіти, скільки віддзеркалювала наявні на той чи інший момент політичні погляди, що мало наслідком недостатній рівень врахування потреб самої духовної школи. Ці реформи не ініціювались Синодом; він їх лише впроваджував, діючи під тиском панівного напряму політичної думки або державної влади, представленої синодальним обер-прокурором[33].

У 1808 р. створений роком раніше Комітет із вдосконалення духовних училищ подав імператору проект реформування системи духовної освіти. На цей проект значний вплив справили реформи освіти світської, розпочаті кількома роками раніше. З іншого боку, у деяких питаннях він став продовженням нововведень павлівських часів. На чолі системи духовних закладів стала Комісія духовних училищ, підпорядкована Синоду (пізніше це підпорядкування зберегло лише номінальний характер). Мережа залежних від Комісії закладів мала створити систему „парафіяльне училище ‑ повітове училище ‑ семінарія ‑ академія”. Систему з великою долею централізації та уніфікації[34].

Наступним важливим кроком реформи стало складення проектів статутів кожної з чотирьох ланок системи. 27 серпня 1814 р. імператором було затверджено доповідь Комісії духовних училищ про додаткові правила до статуту духовних училищ, а 30 серпня проекти 4-х статутів: духовних академій, духовних семінарій, духовних повітових училищ і духовних парафіяльних училищ[35]. Вони стали логічним продовженням документів, підписаних імператором у 1808 р., і мали бути створені і конфірмовані кількома роками раніше, але цьому стали на заваді події, пов’язані із наполеонівською навалою.

Крім цих базових документів, до 1814 р. з’явилась ще ціла низка рішень вищих органів влади, які стосувались системи духовної освіти. Зокрема, впродовж 1801 – 1813 рр. було підготовлено 7 указів, які обмежували соціальну мобільність у першу чергу освічених представників духовної верстви, що обумовлювалось, зокрема, нестачею кваліфікованих парафіяльних священиків у державі.

Попри зміни в законодавстві, стан духовної освіти на півдні України на початку ХІХ ст. суттєво не поліпшився. Відсоток освічених священно- та церковнослужителів залишався низьким. Зокрема у 1814 р. по Олександрівському повіту маємо такі показники: серед священиків завершили повний курс лише 4%, пройшли неповний курс навчання 17%, решта в семінарії ніколи не навчалась. Не навчався там і жоден із дияконів. Серед дячків не завершили навчання 7%, а 93% ніколи і не відвідували духовних навчальних закладів. Серед паламарів відповідні показники становили 10% і 90%[36]. Серед 81 священно- та церковнослужителя, підлеглого Херсонському духовному правлінню, стосовно яких у формулярних відомостях 1815 р. є записи про рівень освіти, свого часу навчались у семінарії лише 6[37]. Тож для півдня України не є справедливим висновок Г. Фриза про те, що до 1800 р. наявність освіти стала передумовою для отримання священства[38].

Єдина в краї семінарія продовжувала потерпати від тих же негараздів, що і в останній чверті XVIII ст.

Єпархіальні архієреї продовжували вести малоефективну боротьбу за направлення дітей духовних осіб на навчання[39].

Проблемним залишалось фінансування. Була продовжена практика закріплення семінарських учнів за парафіями з передачею на семінарію частини прибутків осіб, які реально діяли при церкві. Зрозуміло, що такі заходи не завжди знаходили підтримку серед останніх, і архієпископ Платон був змушений зобов’язати консисторію взяти під особливий контроль священно- та церковнослужителів, які висловлювали незадоволення і незгоду з такою системою[40]. У 1808 – 1810 рр. на державному рівні було запроваджене нововведення, яке мало позитивно вплинути на покращення фінансування духовних навчальних заходів, але відчутно вдарило по матеріальному забезпеченню церков і правах причтів використовувати наявні кошти. Йдеться про направлення в розпорядження Комісії духовних училищ грошей від продажу свічок[41].

Наприкінці 1815 р. єпархіальній владі довелось поновити таку, що існувала до 1799 р., практику збирання коштів на користь семінарських вихованців у спеціально влаштовані карнавки: інфляція вже давно „з’їла” додаткове державне фінансування, яке отримувалось навчальним закладом після 1798 р., тепер архієпископ наполягав, щоб священно- та церковнослужителі не лише переконували своїх парафіян до пожертв, але і самі вносили гроші в карнавки[42]. Таким чином, виникала ситуація, коли духовна особа не лише оплачувала навчання сина в семінарії, але і мала жертвувати на користь цього ж навчального закладу.

Єпархіальній владі не вдалось захистити семінарію і від проблем, пов’язаних із тривалою невизначеністю з місцем її постійного перебування. Після переїзду разом із єпархіальним керівництвом до Катеринослава семінарія зазнала поневірянь у зв’язку з неодноразовими переміщеннями з одного малопристосованого приміщення до іншого[43].

Мережа навчальних закладів краю стала розширюватись лише після того, як у вересні 1816 р. до відома Комісії духовних училищ було доведено, що імператор висловив бажання розпочати перетворення в третьому, після Петербурзького і Московського, окрузі — Київському[44]. Першою була реформована сама Катеринославська семінарія. Від неї були відділені нижні класи, які стали функціонувати вже у форматі парафіяльного та повітового училищ[45]. 1 вересня наступного року відкрились подібні училища в Херсоні[46]. У 1820 р. почали функціонувати Єлизаветградські духовні училища[47]. Через 5 років було відкрите парафіяльне училище в Сартані[48].

Показово, що Комісія духовних училищ виступила ініціатором влаштування, крім катеринославських, лише херсонських училищ та ще навчальних закладів у Катеринодарі. Справу ж організації училищ у Єлизаветграді розпочав архієпископ Іов, а ініціатива влаштування духовного училища в Маріупольському повіті виходила від парафіяльного священика села Сартани отця Мурафу. Оскільки Петербургом не планувалось створення училищ в Єлизаветградському та Маріупольському повітах, кошти на них мало збирати саме місцеве духовенство. При самому збиранні коштів виявилось досить неоднозначне ставлення священно- та церковнослужителів до ідеї заснування навчальних закладів. Хоча протоієрей К. Павловський, якого планувалось призначити керівником Єлизаветградського повітового училища і який виступав головною рушійною силою у його створенні, і доповів у 1818 р. архієпископу Іову, що духовенство повіту готове пожертвувати суму, необхідну для купівлі училищного будинку, справа зі збиранням коштів затягнулась на багато років. Довелося залучити до жертвування духовенство не лише Єлизаветградського, але й Ольвіопольського, а пізніше — Олександрійського повітів. Причому дуже низьку активність в організації збирання пожертв проявили і деякі благочинні, і присутні духовних правлінь[49]. Справа зі збиранням грошей затягнулась і в Маріупольському повіті: 7 років, поки тривав цей процес, училище діяло у власному будинку священика Мурафу. Як і в ситуації зі створенням училища в Єлизаветграді, хвиля ентузіазму місцевого духовенства схлинула досить швидко, і особам, які опікувались матеріальним станом закладу, довелось неодноразово скаржитись духовному керівництву на ігнорування священно- та церковнослужителями звернень із проханнями про пожертви[50].

Незважаючи на те, що Катеринославські та Херсонські училища фінансувались із казни, через недостатній розмір утримання в питанні невлаштованості будівель, у яких вони перебували, ці заклади мало відрізнялись від єлизаветградських та сартанських (пізніше — маріупольських)[51].

Функціонування повітових і парафіяльних училищ Півдня організовувалось згідно зі статутами 1814 р., хоча мали місце і деякі відходження від цих документів.

Управління повітовими училищами мало здійснюватись за допомогою інспекторів ректорами, яких повинно було призначати академічне правління за поданням правління семінарського і за згодою єпархіального архієрея. Причому на ректорській посаді міг перебувати лише представник духовенства, тоді як викладацький склад включав і світських осіб (щоправда, відсоток таких в училищах регіону був невеликим). Діяло правило, згідно з яким у разі наявності кількох кандидатів на посаду ректор, при їх рівному званні і здібностях, віддавав перевагу саме духовним особам.

Згідно зі статутом, парафіяльні училища, якщо розташовувались окремо від повітових, управлялись наглядачами, в іншому ж випадку керівництво ними доручалось ректорам відповідних повітових закладів, що і мало місце на Півдні. Наглядачі повинні були, як і ректори, належати до духовного звання; призначення мало здійснюватись семінарським правлінням за поданням єпархіального архієрея. Втім, у Маріупольському повіті було допущено недотримання цієї норми: перших за хронологією двох наглядачів тут обирало саме духовенство. У цьому, напевно, зіграла роль та обставина, що навчальні заклади влаштовувались за ініціативи і силами самих місцевих священно- та церковнослужителів — недарма першим наглядачем став отець Мурафу. Як бачимо, можна казати про своєрідну збереженість виборного начала серед грецького духовенства, яке продовжувало становити значну частину священно- та церковнослужителів повіту. Звернемо увагу на ще одну, більш формальну, відмінність від норм статутів 1814 р.: Херсонським і Сартанським (Маріупольським) повітовими училищами керували не ректори, а наглядачі.

Згідно з тими ж статутами, управління училищами регіону здійснювалось за участю Катеринославської семінарії, яка залишалась на Півдні єдиним навчальним закладом цього щабля. Семінарське правління, до якого входили ректор, інспектор і економ, знаходилось у подвійному підпорядкуванні: воно залежало від Київської академії і Комісії духовних училищ, але в той же час зберігалась певна ступінь підпорядкування єпархіальному архієрею. Зокрема саме за його поданням академічним правлінням призначався ректор. І все ж тепер справа освіти духовенства перестала бути турботою самих єпархіальних архієреїв, зайнявши одне з перших місць серед пріоритетів церкви. Щоправда, сама церква не мала достатніх можливостей для фінансування цього пріоритету.

Утримання південноукраїнських навчальних закладів здійснювалось згідно із штатами, складеними ще в 1808 р. Ними передбачалось, що розмір фінансування семінарій, повітових і парафіяльних училищ залежить від розряду, до якого віднесена єпархія. Катеринославська, як і всі інші українські, єпархія належала до останнього, третього, розряду, і таким чином отримувала менше коштів ніж кожна з 20 єпархій 1-го і 2-го розрядів. Сума, що виділялась на рік, для семінарії становила 12850 крб., повітового училища — 950 крб., парафіяльного училища — лише 400 крб.[52]

При оцінці матеріального стану керівництва навчальними закладами слід враховувати, що ректори та інспектори, крім посадового жалування відповідно в 1100 і 800 крб., отримували ще і 250 – 350 крб. за вчений ступінь. Ректорами Катеринославської семінарії були архімандрити, які, таким чином, одержували платню ще й за зайняття цієї посади. Мало місце і суміщення обов’язків у навчальних закладах різних рівнів. Зокрема інспектор семінарії Р. Кутузов був одночасно і ректором повітового та парафіяльного училищ, отримуючи додатково 200 крб., до того ж, не доводилось платити за квартиру, опалення та освітлення.

Гіршим було положення інших семінарських викладачів: у більшості випадків вони заробляли 750 – 800 крб. на рік, не маючи можливостей підробітку. Проведені у 1820 і 1836 рр. підвищення окладів мало покращили матеріальний стан викладачів, зважаючи на інфляцію і запровадження обов’язку самостійно утримувати житло[53]. З 1837 до 1867 р. жалування викладачам духовних навчальних закладів уже не підвищувалось. Як наслідок, мала місце велика плинність кадрів.

Ще скрутнішим був матеріальний стан викладачів училищ, яким штатами 1808 р. передбачалось жалування в розмірі 75 – 150 крб.

На утримання вихованців цих навчальних закладів кошти не передбачались взагалі, тоді як на 100 семінаристів виділялось по 70 крб.[54] Тож єпархіальне керівництво було змушене ініціювати збирання пожертв у карнавки на користь вихованців училищ, а згодом, зважаючи на ліквідації карнавок на користь семінарії у зв’язку із запровадженням статутів 1814 р., організувати збирання натуральних пожертв для утримання семінаристів[55]. І все ж головним „джерелом” утримання вихованців залишались їхні батьки. На державний же кошт утримувались переважно семінаристи-сироти. Випадки, коли такий спосіб фінансування застосовувався щодо дітей діючих священно- та церковнослужителів, були виключеннями: кожну таку справу розглядав особисто єпархіальний архієрей.

Зважаючи на матеріальний стан парафіяльного духовенства і на те, що в родинах духовних осіб, як правило, було по кілька синів, зрозуміло, чому керівництво навчальних закладів і після реформування освітньої системи зіштовхнулось із старою проблемою ненаправлення батьками дітей на навчання. Так, очікувалось, що до нововлаштованих Єлизаветградських училищ прийде 226 вихованців, але при тому, що заняття мали розпочатись у вересні, до листопада з’явилось лише 112. Після погроз і нагадувань на навчання прибуло ще 48 дітей, але 66 осіб все ж залишились при батьках[56]. У 1828 р. ректор Катеринославських училищ доповідав правлінню семінарії: станом на 11 вересня на навчання після канікул не з’явилось 180 осіб[57].

Єпархіальному керівництву доводилось маневрувати, чергуючи в різні роки суворі зобов’язання віддавати дітей по досягненні 8-річного віку на навчання із дозволом залишатись при батьках до 10-ти років при дорученні самим священно- та церковнослужителям навчати дітей читанню, співу, писанню і початком арифметики, готуючи їх до вступу безпосередньо в повітове училище[58].

І все ж розширення мережі духовних навчальних закладів поступово стало давати свої плоди. У 1824 р. серед священиків Олександрівського повіту 2% мали академічну освіту, 3% закінчили семінарію, 18% мали незакінчену семінарську освіту. Вчились, але не мали повної семінарської освіти 42% дияконів, 26% дячків і 15% паламарів[59].

Наявність серед вихованців вихідців не з духовної верстви було вже рідким явищем. Так, є відомості про перебування лише одного міщанського сина у складі учнів Єлизаветградських училищ у 1820 р.[60]

Спільними для південноукраїнських навчальних закладів, як і в цілому для семінарій і училищ імперії, залишались проблеми невлаштованості побуту вихованців. І тих, які мешкали в приміщеннях самих навчальних закладів, і тих, хто винаймав квартири. Спільним було і широке використання в педагогічній практиці фізичних покарань. Навіть ті автори, які із беззаперечною симпатією описували порядки, які панували в період запровадження олександрівських реформ, або ж дії окремих педагогів, не заперечували цього факту. Вони лише намагались пояснити та виправдати його. Показовими є розмірковування автора біографічних відомостей про викладача Єлизаветградських училищ священика А. Белецького, складених у 1874 р. Він писав, що покарання, з точки зору педагогічної науки другої половини ХІХ ст., можуть здатись занадто суворими, але був час, коли дисциплінарна суворість панувала у всіх школах, і тому не можна засуджувати людину, яка виконувала свій обов’язок згідно із духом часу. Якщо кожен із тих, хто навчався в першій половині ХІХ ст. згадає своє шкільне виховання, основою якого була сувора дисципліна, і порівняє його з пізнішим, гуманним напрямом, то побачить, що колишня суворість краще гуманізму і скоріше досягала мети[61].

Щодо програм навчання, то в порівнянні з програмами останньої чверті XVIII – початку ХІХ ст. вони стали краще впорядкованими та узгодженими між собою. Разом із тим, зберігались латинізація освіти, акцент на класичних дисциплінах. Нові предмети додалися, але на них відводилось не так багато часу, їм приділяли менше уваги і викладачі, і вихованці[62].

Система, сформована в результаті олександрівських реформ у галузі освіти, зберегла свої базові елементи за правління і Миколи І, і його наступників. Разом із тим, при Миколі І вона зазнала низку змін, які йшли в фарватері загальної політики цього імператора. Влучно передав специфіку миколаївської епохи І. Смолич, коли писав, що погляди Миколи І на завдання освіти визначались практичними міркуваннями державної користі. У всі галузі управління і в життя народу в цілому він волів внести військовий порядок, дисципліну, одноманітність. Це означало, що метою школи було лише повідомити учням знання, достатні для виконання ними пізніше свого службового обов’язку. Духовна школа повинна була формувати в майбутніх священиках одноманітну шаблонну свідомість, оскільки, крім вчення церкви і канонічних правил, у духовній сфері не допускалось ніяких інших точок зору або власних думок[63].

Микола не прагнув докорінно змінити систему, запроваджену за Олександра І, втім, він поставив на меті трансформувати її і прилаштувати до виконання більш утилітарних завдань. Таке ставлення до освітньої системи знайшло відображення в іменному указі від 6 грудня 1829 р., у якому, зокрема, наказувалось прийнявши за основу правила для духовних училищ 1808 і 1814 рр. переглянути статути цих закладів, доповнити і виправити їх[64]. 1 березня 1839 р. було височайше затверджено „Положення про духовно-навчальне управління при Святішому Синоді”, яким справи Комісії духовних училищ передавались під юрисдикцію синодального обер-прокурора[65]. З цього часу саме йому належав беззаперечний пріоритет у сфері духовної освіти.

Зміни, проведені Протасовим, мали одним із лейтмотивів спрощення навчальних програм і підручників з метою забезпечення учнів мінімумом необхідних знань (цей мінімум визначався залежно від типу навчального закладу). Зрозуміло, що такий курс відштовхував деяких „вчених ченців” і мав цілу низку недоліків, за що справедливо критикувався в 60 – 70-х рр. ХІХ ст. Але в той же час у ньому було і раціональне зерно, оскільки він мав скоротити прірву між абстрактними знаннями, які давались духовною школою, і утилітарними потребами учнів, майбутніх пастирів. Інша справа, що втілення в життя цього протасівського плану з огляду на загальний контекст державної політики мало результати, які важко розцінювати як позитивні.

На час проведення реформ мережа південноукраїнських закладів духовної освіти розширилась. У зв’язку з влаштуванням у регіоні нової, Херсонської і Таврійської, єпархії в 1838 р. в її центрі, Одесі, було відкрито бажані для церковно-територіальної одиниці такого рівня заклади — семінарію, повітове і парафіяльне училища[66]. У результаті в новосформованій єпархії виявилось духовних освітніх закладів більше, ніж в єпархії Катеринославській і Таганрозькій (див. додаток Л). Співвідношення урівнялось у 1841 р., коли повітове і парафіяльне училища були влаштовані в Бахмуті[67] (раніше духовенство Бахмутського повіту віддавало своїх дітей до училищ Маріуполя)[68].

Через 3 роки (укладачі „Військово-статистичного огляду Російської імперії” помилково відносять цю подію до 1841 р.)[69] в Одесі було відкрито заклад, який не готував священно- та церковнослужителів, але все ж займався освітою та вихованням саме підлеглих духовного відомства. Йдеться про дівоче училище при Архангело-Михайлівському монастирі, яке стало улюбленим дітищем архієпископа Гавриїла (Розанова). Ідея запровадження єпархіальних жіночих училищ у загальнодержавному масштабі почала втілюватись лише в 60-і рр. ХІХ ст. Тож Синод визнав, що заклад був „цілковито новим для Росії”[70]. Втім, є відомості про кілька закладів подібного роду, влаштованих при монастирях ще в 30-і рр.[71]

Завдання училища було подвійне: по-перше, надати черницям можливість виконувати обов’язки духовних матерів, а по-друге, забезпечити догляд за близько 60-ма дівчатами духовного звання, переважно сиротами, виховуючи їх як майбутніх дружин тих семінаристів, що мали право на отримання священства. Відповідною до цього була навчальна програма, яка включала закон Божий, тлумачення літургії, церковний спів, російську граматику, загальну і російську історію, географію, арифметику, рукоділля, домашнє господарство і малювання (останнє відмінено в 1848 р.).

Важливо, що на утримання училища не передбачалось статті в державному бюджеті і воно мало здійснюватись переважно за рахунок пожертв, прибутків монастиря, плати за „своєкоштних” вихованок, допомоги Херсонського попечительства про бідних духовного звання. Відповідно і викладачі, наставниці і наглядачі, які працювали з дівчатами, робили це безкоштовно. Завдяки особливій опіці з боку єпархіального керівництва і одеських мешканців у побутовому відношенні дівчата були забезпечені краще, аніж хлопці, які навчались у більшості духовних училищ та семінаріях краю[72].

У першій половині 50-х рр. ХІХ ст. чисельність духовних училищ на півдні України зменшилась, що було обумовлене реалізацією протасівських заходів щодо реорганізації нижньої ланки вертикалі духовних навчальних закладів. Річ у тім, що через цілий комплекс причин у 40-х рр. і на Півдні, і в цілому в Російській імперії кількість випускників духовних навчальних закладів уже перевищувала кількість вакантних місць при церквах. Важливою складовою цього комплексу була політика поповнення лав вихованців училищ і семінарій, що проводилась з часів реформ Олександра І. Вагомий вплив мало і підвищення зацікавленості духовних осіб у направленні синів на навчання у зв’язку з посиленням вимог щодо освітнього рівня членів причтів. У цілому ж зазначена наявність надлишку вихованців була часткою більш широкої проблеми перенасиченості духовної верстви в державі. Не допоміг суттєво виправити ситуацію даний імператором у 1842 р. дозвіл приймати випускників семінарій на державну службу, яким скасовувались існуючі раніше правила, що дозволяли таким випускникам розраховувати на чиновницькі місця лише в самому духовному відомстві.

За таких умов у 1850 р. за ініціативи уряду від єпархіальних архієреїв були надіслані до Петербурга відомості про співвідношення числа священно- та церковнослужительських вакансій і кількості невлаштованих вихованців духовно-навчальних закладів. Аналіз єпархіальних звітів показав, що проблема в більшості єпархій дійсно стоїть досить гостро. Тому Микола І дав Синоду розпорядження вжити заходів для виправлення ситуації, тобто зменшення кількості підлеглих духовного відомства.

За рішенням Синоду був сформований дорадчий комітет, очолений архієпископом Херсонським і Таврійським Інокентієм. До комплексу запропонованих цим комітетом заходів, крім традиційного розбору, увійшло і звільнення духовенства від підтвердженого статутами олександрівської доби обов’язку направляти дітей підлеглих духовного відомства до училищ. Крім того, передбачалось запровадження так званої „нормальної кількості” вихованців духовних училищ і семінарій, із влаштуванням причетницьких класів і ліквідацією зайвих парафіяльних училищ.

Уже в тому ж 1850 р. проект комітету Інокентія почав втілюватись у життя[73]. Запровадження „нормальної кількості” вихованців на першому етапі було вжите по відношенню до найбільш „переповнених” особами духовного відомства регіонів, до числа яких південноукраїнські єпархії не належали. Разом з тим, уже в 1851 р. правлінню Херсонської духовної семінарії було запропоновано подати пропозиції щодо застосування нових правил і по відношенню до духовних парафіяльних училищ Херсонської єпархії[74]. Південноукраїнський регіон не потрапив ні до першої, ні до другої хвилі запровадження „нормальної кількості” учнів. Але в 1853 р. до числа чергової групи єпархій, на які поширилась реформа, увійшли і єпархії Катеринославська та Херсонська.

У результаті у звіті по відомству православного сповідання за 1855 р. вже була відмічена відсутність парафіяльних училищ у південноукраїнських, як і в більшості інших, єпархіях[75]. Відмічено і скорочення числа повітових училищ у Катеринославській єпархії. Тут причиною стали події Кримської війни: через загрозу Маріуполю з боку ворожої ескадри тамтешнє училище було переведене до Карані, де близько року існувало лише номінально, поки за розпорядженням обер-прокурора Синоду не було закрите[76]. Учнів тимчасово перевели до Катеринослава[77].

Коли йдеться про ліквідацію парафіяльних училищ, мається на увазі їх приєднання до училищ повітових. Відтепер останні мали три відділення з дворічним курсом кожне. Оскільки і раніше було поширеним розташування обох училищ в одній будівлі і під керівництвом одного наглядача (ректора), така реорганізація здебільше носила формальний характер.

Запроваджені заходи не виправдали в повному обсязі сподівань, які на них покладались. Зокрема духовні навчальні заклади продовжували готувати набагато більше осіб, ніж було вакансій (див. додатки М, Н). Тож за Олександра ІІ, на початку 1860 р. за пропозицією обер-прокурора Синоду в Петербурзі був сформований спеціальний комітет, який мав розглянути звіти єпархіальних архієреїв та семінарських ректорів про стан духовної освіти на місцях. Головою комітету став архієпископ Херсонський Димитрій, який на той час був присутнім Синоду. Крім південноукраїнського архієрея, до комітету входили представники ректорського корпусу, архімандрити, протоієреї, а також світські чиновники. Вони мали колективно випрацювати проект реформи. Втім, як зауважив митрополит Московський Філарет, дізнавшись про призначення архієпископа Херсонського головою комітету, „у преосвященного Димитрія є деякі особливі ідеї, які він, як президент, і буде проводити”. Отже, на формування поглядів Димитрія щодо напряму змін справив вплив не зміст звітів, які мав розглянути його комітет, але власний досвід, зокрема з керівництва Херсонською єпархією.

До суттєвих недоліків сучасної йому духовної школи Димитрій відносив недостатню спрямованість освіти на посилення ревності духовенства до виконання своїх обов’язків, невирішеність проблеми влаштування випускників, централізацію фінансування навчальних закладів. Стосовно необхідності підвищення рівня виховання учнів архієпископ Херсонський зауважував, що воно тим більше стоїть наразі, чим складнішими стають часи:  парафіяльний священик може виявитись непідготовленим перед лицем посилення впливу інших конфесій (таке побоювання Димитрія виявилось небезпідставним і невдовзі в його ж єпархії проблема протистояння поширенню сектантства стала дуже гостро).

Для виправлення ситуації Димитрієм був запропонований комітету проект, згідно з яким повний курс семінарського навчання мав охоплювати 12 років, 8 з яких вихованці навчались у духовній гімназії (трансформованій з повітового училища), а 4 — власне в семінарії (причому і семінарія, і гімназія складали єдиний навчальний заклад). Першу ступінь освіти Димитрій пропонував зробити досить демократичною, даючи можливість вихованцям отримувати знання переважно із загальних дисциплін і після завершення 8-го року навчання користуватись правами осіб, які закінчили світські середні навчальні заклади. Після цього випускники могли б ставати викладачами народних училищ, виходити з духовного відомства або ж вступити до семінарії. Причому, якщо в гімназії могли навчатись усі бажаючі діти духовних осіб, то кількість місць у семінарії залежала від потреб єпархії в парафіяльному духовенстві, підготовка якого і була безпосереднім завданням останніх чотирьох років навчання.

Таким чином, мав бути ліквідований дисбаланс між кількістю випускників і вакантних місць при парафіях. Для більш ефективного впливу на „еліту”, яка продовжувала навчання, Димитрій пропонував обмежити спілкування майбутніх священиків із мирянами, перетворивши семінарії на закриті навчальні заклади, у яких вихованці перебуватимуть весь час під контролем спеціальних наглядачів, духівників, відвідуючи власну церкву.

Фінансування духовної освіти архієпископ Херсонський пропонував передати самим єпархіям, дозволивши спрямувати на ці цілі прибутки від продажу свічок. Таку пропозицію Димитрій аргументував тим, що тепер духовенство приховувало реальні суми свічних прибутків (напевно таке твердження було небезпідставним), але коли побачить, що ці кошти будуть витрачені безпосередньо на виховання дітей, гроші приховуватись перестануть. Втім, за таким доволі наївним аргументом вірогідно приховувалось більш прагматичне прагнення — вивести одне з головних джерел церковного прибутку з-під повного контролю і розпорядження центральної влади і її бюрократії, надавши більшу фінансову самостійність самій єпархії.

Далеко не всі пропозиції Димитрія були сприйняті членами комітету із розумінням. Пізніше був затверджений компромісний варіант, який, втім, так і не набрав сили закону. Пропозиції залишились на папері[78].

За перші роки правління Олександра ІІ кількість духовних навчальних закладів у південноукраїнському регіоні дещо змінилась. На 1860 р. Катеринославська єпархія мала одне парафіяльне училище і відновила склад училищ повітових, що діяли до 1855 р. Кількість же духовних навчальних закладів Херсонської єпархії, як і раніше, становила 4[79]. Таврійська єпархія не мала жодної семінарії, повітового чи парафіяльного училища.

У 1859 р. архієпископ Димитрій звернувся до Синоду з клопотанням про влаштування в Криму першого повітового училища, причому запропонував, аби в ньому крім предметів, які є традиційними для подібних навчальних закладів, було запроваджене викладання татарської і поглиблений курс грецької мови (напевно, це робилось, зважаючи на приклад Херсонської духовної семінарії, яка, згідно зі звітом по відомству православного сповідання за 1859 р., була єдиним в державі закладом цього щабля, де викладались новогрецька та кримсько-татарська мови)[80]. До того ж, пропонувалось, аби в училищі могли навчатись, крім дітей духовних осіб, і діти хрещених татар. Цими заходами єпархіальний архієрей сподівався підготувати пастирів, які б мали можливість більшого впливу на неросійське населення півострова.

Сам Синод не поспішав розширювати мережу духовних навчальних закладів. І причиною тому був не лише брак коштів. Давалася взнаки все та ж загальноросійська проблема перенасиченості випускниками, не забезпеченими місцями. Не випадково в самому поданні Олександру ІІ про відкриття Таврійської єпархії Синод передбачав, щоб запровадження в Сімферополі семінарії було відкладено до того часу, коли відкриється нагальніша в ній потреба і будуть у наявності достатні для її влаштування й утримання кошти; щоб священнослужительські вакансії в Таврійській єпархії заступались до того часу вихованцями Одеської семінарії, а в разі нестачі і вихованцями інших семінарій[81]. За таких умов було цілком вірогідним, що якби не ініціатива Димитрія, питання про влаштування в Криму духовного навчального закладу було б відкладене на невизначений термін.

Після відокремлення Таврійської єпархії справа з училищем на деякий час призупинилась, що було пов’язано із відсутністю в єпархії новопризначеного архієпископа Єлпідіфора. Енергійно взявся за справу лише наступник Єлпідіфора, Олексій, за розпорядженням якого були зібрані відомості, які підтверджували потребу єпархії в навчальному закладі. Цікаво, що в питанні фінансування Олексій запропонував ту саму схему, яку виклав членам очолюваного ним комітету Димитрій: у доповіді Синоду Таврійський архієрей писав, що на влаштування училища можуть бути направлені свічні прибутки єпархії. Показово, що така пропозиція, як і проект Димитрія, не знайшла схвалення в Петербурзі. Коли синодальний обер-прокурор Толстой повідомив Олексія про затвердження імператором 10 червня 1861 р. штату Сімферопольського училища, він зазначив, що кошти на утримання закладу будуть виділятись із духовно-навчальних капіталів, тобто централізовано, за повним контролем Петербурга[82].

Від уваги, яка приділялась єпархіальними архієреями конкретним духовним навчальним закладам, великою мірою продовжувала залежати ситуація в останніх. При всіх фінансових проблемах Катеринославська семінарія за архієпископа Гавриїла, який по кілька разів на місяць відвідував її і робив залежне від нього для покращення рівня та умов навчання[83], знаходилась у кращому стані, аніж за наступників цього архієрея[84]. Після переїзду до нового єпархіального центру Розанов переніс свою турботу на Одеську семінарію. У дусі протасовських реформ саме він ініціював влаштування тут „практичного класу” новогрецької мови, враховуючи специфіку етнічного складу населення регіону. З цих же міркувань практичності і користі було організоване вивчення німецької та французької мов, для викладання яких були призначені іноземці[85]. Близько сприймав проблеми Одеської семінарії і Інокентій (Борисов), який використовував свій вплив для привернення до закладу уваги світських можновладців. Значною мірою саме Інокентію семінарія завдячує за послаблення формалізму у викладанні[86]. На рівень турботи архієреїв про навчальні заклади впливали і попередній досвід цих осіб по управлінню академіями чи семінаріями, і коло наукових інтересів „вчених ченців”[87].

Отже, станом на початок 60-х рр. ХІХ ст. на півдні України діяла мережа навчальних установ, сформована в контексті загальноросійської політики у сфері освіти, яка, у свою чергу, не може розглядатись як незалежна від державного регулювання інших сфер життя імперії. Заклади духовної освіти продовжували потерпати від тих самих негараздів, які мали місце і десятки років раніше — браку фінансування, недосконалості навчальних програм, переповненості учнями тощо. Тож зміна системи стояла на часі.

Разом з тим, при всій своїй недосконалості ця система впродовж останньої чверті ХVІІІ – середині ХІХ століття багато в чому доволі успішно виконувала функцію нівелювання рис окремішності як Південної, так і України в цілому по відношенню до рис загальноімперських. При всій різноманітності напрямів, які приймали реформи освітньої системи в той чи інший історичний момент, пріоритетним завданням для закладів духовної освіти залишалось виховання осіб, якими дії в інтересах пастви вважались би і обов’язком і в той же час чеснотою лише тоді, коли така активність не суперечила інтересам держави.

Таким чином, реконструкція церковно-територіального устрою Південної України дозволяє виокремити основні віхи в розбудові єпархій краю. Остання чверть XVIII ст. стала якісно новим у порівнянні з часами Запорозьких Вольностей етапом інкорпорації регіону в церковну систему Російської імперії. Зі створенням Слов’янської та Херсонської єпархії під зверхністю одного архієрея на деякий час було об’єднано території, які до того мали різний ступінь фактичної залежності від Синоду і координація розвитку яких була ускладнена через підпорядкування різним єпархіальним архієреям. Відтепер церковно-територіальний устрій Півдня був набагато краще пристосований до забезпечення реалізації пов’язаних із краєм геополітичних планів Петербурга. Інтереси великої політики обумовили збереження впродовж перших років існування Слов’янської та Херсонської єпархії деяких елементів церковного устрою Запорозьких Вольностей. Ці ж інтереси зумовили і влаштування в Північному Приазов’ї Готфійської і Кафійської єпархії, безпрецедентної для Російської імперії за малими розмірами, кількістю релігійних споруд і парафіян. Продовженням відповідної політики стало створення Феодосійської та Маріупольської вікарної єпархії зі складнішою, ніж у Готфійської і Кафійської, структурою управління і з великим ступенем залежності безпосередньо від Петербурга.

Прихід до влади Павла І і пов’язана з цим зміна пріоритетів державної політики обумовили низку трансформацій церковно-територіального устрою Півдня, призвели не лише до змін територіальних меж компетенції південноукраїнської єпархіальної влади, але і стали наступним кроком нівелювання специфіки краю.

Продовженням наміченої раніше тенденції слідування церковно-територіальних змін за змінами адміністративно-територіальними стало створення на початку ХІХ ст. Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії з поширенням її влади на території трьох відповідних новосформованих губерній. Невдовзі зміни кордонів держави призвели до розподілу земель Південної України між двома єпархіями: із приєднанням Бессарабії і творенням Кишинівської кафедри частина церков краю увійшла до складу Кишинівської і Хотинської єпархії.

Черговим кроком на шляху розукрупнення єпархій імперії стало прийняття рішення про виведення з-під юрисдикції кафедри в Катеринославі земель Херсонської і Таврійської губерній. Відтепер територія Півдня знову була поділена між двома єпархіями, але тепер уже Катеринославською і Таганрозькою та Херсонською і Таврійською. Порівняння ситуації з розбудовою їхніх структур упродовж 1837 – 1859 рр. дозволяє зробити висновок про більш динамічний розвиток єпархії з центром в Одесі. В обох єпархіях дещо змінюється структура вертикалі влади: в рамках загальнодержавної політики з неї виключається ланка духовних правлінь, місце якої заступають благочинні. У цей період майже втричі збільшилась мережа монастирів південноукраїнського регіону. Таке збільшення стало не тільки проявом загальноімперської тенденції, яка прийшла на зміну дуже обережному ставленню до створення нових обителей після проведення секуляризаційної реформи катерининських часів, але і віддзеркалювало повернення частини південноукраїнського краю в сферу пріоритетів Петербурга. Адже більшість нових монастирів була влаштована в Криму, який повернувся в орбіту великої державної політики у зв’язку з ситуацією на міжнародній арені. Першочергова увага до Таврійської губернії знайшла вияв і в створенні вікаріатства, і в прийнятті в 1859 р. рішення про влаштування окремої єпархії з кафедрою в Сімферополі.

Як і в розбудові єпархій, в історії будівництва храмів, які виступали базовою складовою церковно-територіального устрою, можна виділити кілька віхових моментів. В останній чверті XVIII ст. простежується своєрідний бум церковного будівництва в регіоні. Петербург за ініціативи світських можновладців зробив для Півдня низку виключень і спростив процедуру та умови отримання дозволу на зведення храмів, скасувавши необхідність попередніх зносин із Синодом і передавши право дозволу на будівництво єпархіальній владі, дозволивши зводити храми в малолюдних населених пунктах. Єпархіальні ж архієреї з готовністю йшли назустріч парафіянам, не зупиняючись перед порушеннями і без того спрощеного порядку. В результаті темпи збільшення кількості храмів навіть суттєво перевищили надзвичайно високі темпи приросту населення.

Але, починаючи з 1798 р., ця тенденція поступово спадає. Регіон втратив привілеї, які отримав за Катерини ІІ. Невдовзі, як і в інших частинах імперії, тут забороняється зведення дерев’яних церков. Єпархіальна влада стала більш прискіпливою при розгляді обставин кожної справи. Незважаючи на те, що в 1806 р. було поновлено дозвіл влаштування храмів з деревини і можливість зведення релігійних споруд у малолюдних парафіях посилення бюрократизації не дало можливості відновити попередні темпи будівництва. У 10 – 20-х рр. ХІХ ст. стали суворішими вимоги Петербурга до архітектурних характеристик храмів. До цього додались заходи єпархіальної влади щодо витіснення тимчасових молитовних будинків. Все це значною мірою зумовило ситуацію, коли парафіяни вже не проявляли високого рівня ініціативи в храмовому будівництві, більше задовольняючись мережею вже існуючих релігійних споруд. Темпи збільшення кількості храмів уже набагато відстали від зростання чисельності мешканців краю.

Заходи, вжиті в 30-50-х рр. єпархіальною владою, обмеженої в можливостях впливу на парафіян, не могли переломити цієї тенденції. На загальнодержавному рівні звернули увагу на проблему і вжили заходи для її розв’язання лише з приходом до влади Олександра ІІ, коли були прийняті рішення, спрямовані на створення умов для розширення мережі релігійних споруд.

Значною мірою вплинула на церковне будівництво ситуація із забезпеченням храмів земельними наділами. Зважаючи на розміри вільних земельних фондів в останній чверті XVIII ст., світська влада змогла в цілому безболісно для парафіян гарантувати відведення під церкви по 120, а не по 33, десятин, як в інших регіонах. Це стало своєрідною компенсацією за спрощення умов і процедури храмового будівництва. В контексті політики уніфікації останніх років XVIII ст. була відновлена практика відмежування 33-десятинної пропорції, що ставило причти нових і старих храмів у нерівні умови, так само як і створило проблеми для храмів, які не змогли отримати ділянки до 1798 р. лише в 1820 р. проблеми, що виникали при генеральному межуванні, змусили уряд повернутись до відмежування в Катеринославській і Херсонській губерніях по 120 десятин на церкву.

Якщо раніше головними причинами конфліктів навколо підцерковної землі були неузгодженість у діях осіб і установ, причетних до межування, і низькі темпи роботи межовиків, то поступово на перший план виходять суперечки духовних осіб та мирян стосовно якості та розташування землі.

За Миколи І владі доводилось маневрувати в умовах скорочення кількості десятин, що припадала на ревізьку душу, і необхідності проводити курс на покращення матеріального стану духовенства. Одним із механізмів такого маневрування стала низка змін стосовно розмірів підцерковних ділянок. Втім, проблема вирішена так і не була. Дефіцит зручних земельних площ став не лише причиною конфліктів стосовно землеволодіння вже діючих церков, але й утримував багатьох парафіян від влаштування нових храмів.

Мали місце і конфлікти з приводу землеволодіння земельних будинків і монастирів. Втім, сам загальний розмір наділів цих закладів не складав помітного відсотку в земельних фондах краю: після секуляризаційних заходів 80-х рр. XVIII ст. центральна влада вже дуже дозовано допускала збільшення площ ділянок, прибутки з яких ішли на потреби служителів архієрейських будинків і ченців. Як результат, на початок 1860-х рр. ділянки ряду південноукраїнських монастирів і архієрейських будинків ненабагато перевищували наділи більшості церков краю, а в деяких випадках були і меншими за них.

Етапи становлення мережі духовно-навчальних закладів як складової церковно-територіального устрою Південної України визначались переважно змінами політики Петербурга у сфері духовної освіти і трансформаціями в системі південноукраїнських єпархій. Тривалий час єдиним навчальним закладом єпархії, в якому духовенство могло отримувати спеціальну освіту, залишалась семінарія, розташована в Полтаві, потім — у Новомиргороді, а з 1804 р. — у Катеринославі. Її ректорам та єпархіальному керівництву доводилось мати справу з браком фінансування, недосконалістю навчальних програм, небажанням багатьох батьків віддавати синів у навчання, іншими проблемами, які спіткали й інші навчальні заклади держави цього рівня. Мало покращили ситуацію заходи зі збільшення витрат на освіту і створення зв’язки „семінарія – духовна академія”.

Реформа духовної школи, проведена за Олександра І, почала впроваджуватись на Півдні лише в 1816 р. В її ході регіон на додачу до Катеринославської семінарії отримав по 4 повітових і парафіяльних училищ. Причому створення половини з них було ініційоване не Петербургом, але місцевим духовенством. Це дало підстави для допущення, як виключення, застосування виборного принципу формування керівництва Сартанських (Маріупольських) училищ. У результаті впровадження реформ навчальні заклади краю були підпорядковані Київській духовній академії, хоча зберігся і значний рівень їхньої залежності від єпархіального архієрея.

Мережа духовних навчальних закладів краю була розширена в результаті влаштування Херсонської і Таврійської єпархії. Відтепер на Півдні діяло вже 2 семінарії, по 5 повітових і парафіяльних училищ, до яких у 1841 р. додались ще й Бахмутські навчальні заклади. Таке розширення припало на час запровадження протасівських реформ, спрямованих на пристосування освітньої системи до виконання більш унітарних, ніж раніше, завдань. Одним із наступних кроків цієї реформи стало запровадження в межах імперії розробленої під керівництвом Херсонського архієпископа Інокентія програми скорочення мережі духовних училищ, що мало на меті вирішення проблеми дисбалансу між кількістю випускників і вакантних місць при парафіях. У результаті в середині 50-х рр. у всьому південноукраїнському краї залишилось тільки 7 духовних навчальних закладів. Пізніше в Катеринославській єпархії до них додалося по одному повітовому і парафіяльному училищу. Після створення Таврійської єпархії повітове училище стало діяти і в Сімферополі. Запроваджені у 50-х рр. заходи не вирішили проблеми „зайвих” випускників. Для її розв’язання в 1860 р. у Петербурзі був сформований спеціальний комітет під головуванням Херсонського архієпископа Димитрія, який звернув увагу і на цілу низку інших вад, які мала духовна школа. Втім, ліквідувати ці вади комітету не вдалося.