використання матеріалів дозволено тількі за посиланням на ресурс cossackdom.com
  

2. Специфіка статусу духовенства, що задовольняло релігійні потреби військових

З огляду на геополітичні особливості південноукраїнського краю в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст., збройним силам, розташованим тут, відводилась важлива роль як у забезпеченні безпеки держави, виконанні зовнішньополітичних завдань, так і в колонізації земель. Зважаючи на це, стає зрозумілою та велика увага, яка приділялась забезпеченню військових формувань усім необхідним, у тому числі і в духовній сфері. Створенню умов для задоволення релігійних потреб військових мало сприяти формування мережі церковних споруд та забезпечення збройних сил достатньою кількістю духовних осіб. Останні мали особливий статус, відрізняючись від парафіяльного духовенства і того чернецтва, яке не було залучене до справи „окормленія” військових. Звернемо увагу, що, з огляду на участь ряду ченців у задоволенні релігійних потреб особового складу збройних сил, викликає сумнів коректність розгляду Т. Барсовим військового духовенства як підрозділу духовенства білого[1].

Представники військового духовенства мали значні відмінності між собою в ступені залежності від духовних правлінь, єпархіальної влади, військового керівництва та обер-священика. З огляду на це, недоречно розглядати слідом за історіографічною традицією всіх духовних осіб, які задовольняли духовні потреби військових, як монолітну групу. Слід розрізняти статус духовних осіб, які служили на суднах, при військових шпиталях, у полках, фортецях, адміралтейських, військових поселеннях, у військових навчальних закладах, козацьких військах тощо. Важливо простежити зміни, які відбувались із характером підпорядкування цих категорій, із порядком їхнього формування, матеріального забезпечення.

Хоча виокремлення військового духовенства розпочалося ще на початку XVIII ст., до часів Павла І представники цієї групи лише у воєнний час не знаходились у підпорядкуванні місцевим єпархіальним архієреям[2]. У компетенції останніх продовжувало залишатись призначення духовенства до збройних формувань, а також влаштування звільнених від служби. У цих питаннях архієреї взаємодіяли з керівниками відповідних військових підрозділів, функція яких нагадувала ту, що виконували громади та поміщики при влаштуванні духовних осіб до парафіяльних церков.

В одних випадках архієрею пропонувались конкретні кандидати, в інших єпархіальна влада мала сама підбирати кадри. Те, який із двох шляхів використовувався, залежало і від традицій, і від наявності гідних кандидатів, що, у свою чергу, значною мірою обумовлювалось рівнем привабливості духовної служби в тому чи іншому військовому формуванні.

Тоді як козацькі війська традиційно самі опікувались кадровими питаннями, і, зокрема, в докубанський період своєї історії військова старшина Чорноморського війська обирала кандидатів на вакансію[3], флотське духовенство формувалось іншим шляхом. Напевно, служба на флоті була не особливо привабливою, тож відчувалась нестача духовних осіб, мала місце велика плинність кадрів[4]. Флотське керівництво не воліло входити із пропозиціями щодо заповнення вакансій, натомість покладаючи вибір на органи єпархіальної влади. Звертаючись у 1778 р. до архієпископа Євгенія (Булгаріса), виконуючий обов’язки головного командира Азовської флотилії і Таганрозького полку П. Каслівцев писав, що коли порт знаходився в складі Воронезької єпархії, передбачені штатами 8 священицьких місць заповнювались саме звідти; тепер же військова влада просила зробити відповідні призначення священиків чи ієромонахів архієпископа Слов’янського та Херсонського. Булгаріс, у свою чергу, доручив вибір кандидатів „стану доброго від таких церков, де є два або три священика”, Бахмутському духовному правлінню[5]. У консисторському указі херсонському протопопу І. Богдановичу від 12 лютого 1793 р. зазначалось, що імператриця запропонувала синодальному обер-прокурору направити на Чорноморський флот 13 ієромонахів, і з приводу цього Синод наказав надіслати до Катеринославської духовної консисторії указ із розпорядженням обрати з-поміж заштатних або штатних ієромонахів гідних для виконання на суднах богослужіння осіб[6]. Надалі в разі звільнення місць питання призначення ініціювало вже флотське керівництво.

Ініціаторами ж звільнення з лав військового духовенства виступали, як правило, самі духовні особи, які звертались до військових командирів з клопотаннями про повернення до парафій за станом здоров’я.

З приходом до влади Павла І характер субординації військового духовенства та єпархіальної влади змінився. Були підписані „Інструкція польовому обер-священику”[7], синодальні укази про порядок звільнення полкових священиків[8], про заборону парафіяльним священикам вінчати військових[9], про порядок нагородження військових священиків[10], іменний указ про перебування армійських священиків у підпорядкуванні обер-священику[11], указ про зносини всіх військових чинів по справах, що стосуються духовного відомства, не з консисторіями, а з обер-священиком[12]. Наступним кроком у цьому ж напрямі була височайше затверджена 1 червня 1800 р. доповідь Синоду, якою створювались умови для закріплення спадкового принципу комплектування військового духовенства, оскільки передбачалось, що діти армійського та флотського духовенства, які навчатимуться в армійській семінарії, мають поступати лише на священицькі місця в збройні сили[13].

Продовженням цієї ж політики став указ від 23 червня того ж року, яким обумовлювалось, що в армійській семінарії могли навчатись лише діти діючого або звільненого за старістю чи за станом здоров’я військового духовенства, а також діти церковнослужителів, які поступили та будуть поступати на військову службу[14]. Але і такі особи, згідно з синодальним указом від 25 грудня 1802 р., не могли направлятись єпархіальними архієреями до армійської семінарії інакше як за умови отримання попередньої згоди обер-священика армії та флоту[15].

Іменним указом від 8 квітня 1804 р. було внесено зміну до процедури призначення полкового духовенства: якщо раніше полкове керівництво зносилось із питання заповнення священицьких вакансій із Військовою колегією, то відтепер такі зносини мали відбуватись безпосередньо з обер-священиком, який повинен був негайно робити подання з цього питання Синоду[16].

У 1806 р. умови щодо підлеглих духовного відомства, які мали право служити в полках, дещо змінились: затвердженою Олександром І 10 серпня доповіддю Синоду передбачалось, що причетники можуть призначатись не лише із здібних нижніх військових чинів, але і з єпархіальних церковнослужителів, вихованців армійської семінарії та з дітей полкових священнослужителів[17].

Таким чином, результатом змін законодавства кінця XVIII – початку ХІХ ст. стало формування у духовній ієрархії ланцюга, який своїм статусом дещо нагадував статус ставропігій: підпорядковані обер-священику особи виводились із підпорядкування місцевим єпархіальним архієреям, хоча останні і зберігали певні повноваження щодо них.

За обер-священства І. Державіна (1807 – 1826 рр.) вертикаль управління військовим духовенством отримала подальший розвиток і доповнилась польовими і корпусними обер-священиками та головними польовими священиками; набуло поширення призначення корпусних і дивізійних благочинних.

Одним із наслідків усіх цих нововведень кінця XVIII – початку ХІХ ст. став умовний розподіл духовенства, яке задовольняло духовні потреби військових, на дві категорії. Перша в більшості питань зберігала ту залежність від місцевої єпархіальної влади, яку мала і раніше. Друга ж категорія відтепер мала справу з новими структурами, влаштованими у духовному відомстві, і обсяги її взаємодії з місцевими консисторіями та архієреями значно скоротились. Склад і статус категорій не був сталим, і до середини ХІХ ст. неодноразово коригувався.

Як і наприкінці XVIII ст., на початку ХІХ ст. Чорноморські адміралтейські поселення, що облаштовувались у регіоні під зверхністю Морського відомства[18], продовжували отримувати духовенство за рішенням південноукраїнського єпархіального архієрея. Тут процедура була подібною до тієї, що діяла при заповненні вакансій у населених пунктах із цивільним населенням. Зокрема в травні 1800 – лютому 1801 р. розглядалась справа про вибори священика до адміралтейського селища Воскресенське. Два кандидати на цю посаду, висунуті самими парафіянами, були направлені до єпископа Новоросійського і Дніпровського Афанасія для хіротонії[19].

У перше десятиліття ХІХ ст., як і раніше, єпархіальна влада контролювала заповнення місць при шпитальних церквах, на власний розсуд виносячи рішення про задоволення чи незадоволення відповідних клопотань[20]. Хоча іменним указом від 28 лютого 1801 р. і передбачалось, що на священицькі посади при шпиталях у фортецях та інших місцях, де знаходяться військові і фінансування яких здійснюється з військових коштів, не мали призначатись інші особи крім армійських священиків, які кілька років служили у військах і „тому заслужили ці спокійні місця”, а синодальним указом від 15 березня того ж року наказувалось перевести священиків, які не відповідають зазначеним вище умовам, до інших місць, це мало вплинуло на склад шпитального духовенства Півдня. Лише в 1811 р. розпочалась справа про призначення до шпитальної церкви звільненого з армійського духовенства в Катеринославську єпархію священика Я. Грушецького. Як зазначалось у консисторському рішенні з цього приводу, при перебуваючих у єпархії херсонській, богоявленській, таганрозькій і севастопольській шпитальних церквах священицькі місця були зайняті. Причому священики Іоаким Кохановський, Сава Камінський, Федір Друзякін та Іоанн Курковський в армійському духовенстві службу не проходили, а були призначені до згаданих церков відповідно в 1807, 1801, 1793 та 1806 рр.[21]

Проте, у тому ж 1811 р. всі шпитальні церкви були виведені з-під влади єпархіального керівництва. За відношенням І. Державіна, в якому згадувались положення імператорського указу, всі церкви єпархії, які знаходились при шпиталях і в парафіях яких перебували виключно військові, а священики одержували платню з армійської суми, були виключені з єпархіального відомства і передані під зверхність обер-священика. Через це з-під юрисдикції архієрея вийшли питання призначення до севастопольської, миколаївської, херсонської, одеської, таганрозької та тираспольської шпитальних церков[22].

Після початку заходів щодо зменшення залежності військового духовенства від єпархіальної влади продовжував залишатись майже без змін порядок призначення духовенства на флот. У червні 1801 р. у відповідь на синодальний указ, яким єпископ Афанасій зобов’язувався обрати в своїй єпархії одинадцять священиків або ієромонахів для перебування на кораблях Чорноморського флоту, архієрей розпорядився, зокрема, вислати до консисторії для відправки на флот благочинного і священика селища Медерівка І. Аврамова. Згоди самого священика ніхто не питав, більше того, в консисторському указі наголошувалось, що ніякі відмовки Аврамова взяті до уваги не будуть. По завершенні кампанії священик повернувся до Медерівки і рішенням консисторії був поновлений на посаді благочинного[23].

Для того, щоб безперебійно постачати флот духовенством, височайше затвердженою 23 березня 1806 р. доповіддю Синоду було наказано мати в штаті Балаклавського Георгіївського монастиря 13 ієромонахів, які мали служити на кораблях[24]. Оскільки ж сам монастир знаходився в підпорядкуванні єпархіальному керівництву, то останнє й опікувалось тим, аби відповідну кількість ієромонахів обитель мала. Для цього, зокрема, використовувалась практика звернення до духовенства регіону з пропозицією погодитись на переведення до Балаклави. При цьому обумовлювалось, що ієродиякони можуть бути рукопокладені в ієромонашество[25]. Коли ж духовні особи вже поступили під керівництво настоятеля Балаклавського Георгіївського монастиря, то саме до нього флотська влада зверталась у міру виникнення потреби  в призначенні ієромонаха на той чи інший корабель[26]. Після повернення останніх до портів духовні особи відсилались назад до монастиря[27]. Керівництво монастиря направляло духовних осіб, крім кораблів, до фортець, укріплень і гарнізонів Кавказу, шпитальних і полкових церков Півдня[28]. Причому в 40 – 50 рр. ХІХ ст. в управлінні ієромонахами Балаклавського монастиря склалась ситуація, коли ті з них, хто направлявся до кавказьких укріплень, підпорядковувались через обер-священика Кавказького корпусу обер-священику армії і флотів і звільнялись указами Синоду за його поданням, тоді як флотські ієромонахи підпорядковувались єпархіальному керівництву[29].

Сказане вище стосувалось не тільки ієромонахів, а й вдових священиків, які добровільно йшли для служіння на флоті, підпорядковуючись монастирському статуту, але не були пострижені в ченці. Вдові священики з’явились у Георгіївському монастирі в 1822 р., у зв’язку з нестачею ієромонахів[30].

Як і в останній чверті XVIII ст., плинність кадрів духовенства, яке служило на флоті, була високою. Так, станом на 1807 р. замість 13 ієромонахів в наявності був лише 1[31]; у 1820 р. — 6[32]. Не вистачало кадрів і після затвердження в 1834 р. нових штатів Балаклавського монастиря, якими передбачалось перебування в ньому настоятеля, 22 ієромонахів, 2 ієродияконів і 2 послушників[33], і після призначення в 1839 р. у зв’язку з будівництвом укріплень на східному березі Чорного моря додаткового штату в 12 осіб[34]. Із 19 духовних осіб, направлених до монастиря з Херсонської, Калузької, Воронезької, Харківської, Курської єпархій та Києво-Печерської Лаври напередодні Кримської війни, вже в рік прибуття вибуло 7[35].

Призначення священно- та церковнослужителів, які задовольняли духовні потреби контингенту військових поселень, також знаходилось у юрисдикції єпархіального керівництва. Згідно з інструкцією дивізіонного благочинного в округах військового поселення кавалерії, ця особа в разі виникнення вакансії мала доповідати єпархіальному архієрею, чи потрібне призначення на це місце іншого. Причому подання стосовно кандидатів мав робити саме дивізіонний благочинний, узгодивши це з місцевим військовим керівництвом[36]. У 1840-х рр. побачили світ два іменні укази, які стосувались церковнослужителів Новоросійського військового поселення. Указами від 30 листопада 1842 р. і 28 серпня 1844 р. обумовлювалось, що при кожному священику має знаходитись, крім диякона, по два церковнослужителі, які повинні бути призначені зі складу місцевих дячків і паламарів[37].

На духовенство військових поселень поширювались правила, передбачені височайше затвердженою 27 грудня 1819 р. доповіддю генерала Аракчеєва: священики під час перебування в округах військового поселення підпорядковувались благочинним поселених військ, а ті — єпархіальному архієрею. Але під час походів такий порядок не діяв, і всі духовні особи перебували під командою обер-священика[38].

Духовенство Окремого Запорозького війська, сформованого з поверненням задунайських козаків до території Російської імперії, попервах поступило під зверхність обер-священика армії і флотів. Але коли після кількарічних скитань по військових квартирах бойова одиниця була переформована в Азовське козацьке військо і осіла на землях Катеринославської губернії, місцеве єпархіальне керівництво почало клопотатись перед Синодом про перепідпорядкування церковних справ азовців саме Катеринославу. З огляду на те, що духовенство всіх козачих, як й інших поселених військ, знаходилось у залежності саме від єпархіальних керівників, Синод у 1833 р. дав такий дозвіл[39]. Дослідниця історії Азовського козачого війська Л. Маленко вбачає в прагненні консисторії одержати під управління духовенство цього військового формування піклування про отримання церквою більших прибутків, оскільки щедрість козаків до храмів була добре відома[40]. Але була принаймні ще одна причина — помітне небажання місцевого духовного керівництва мати на території єпархії духовенство і парафіян, не підпорядкованих саме йому.

Представники парафіяльного духовенства призначались і на посади законовчителів військово-навчальних закладів. Іменними указами визначались критерії, яким мали відповідати такі особи. Зокрема 19 квітня 1844 р. було обумовлено, що ці посади могли зайняти лише священики й диякони, які мали вчений ступінь і працювали в парафії у відповідному сані 3 – 4 роки[41]. 31 березня 1850 р. імператор дещо послабив ці вимоги, скасувавши обов’язкову наявність стажу[42].

Священно- та церковнослужителі кадетських корпусів також не були виключені з залежності від єпархіальної влади. Височайше затвердженим положенням про обов’язки церковного причту кадетських корпусів обумовлювалось, що такі особи, крім залежності від керівництва військово-навчальних закладів, перебували в підпорядкуванні благочинним, а через них — єпархіальній владі[43].

Що стосується призначення полкового духовенства, то при формальній безумовній зверхності в цьому питанні обер-священика та Синоду єпархіальні архієреї зберігали реальну можливість не направляти на ці посади тих чи інших осіб.

Про те, що Синод своїм рішенням міг вимагати направлення конкретних священиків до полків, свідчить указ консисторії від 24 серпня 1806 р., в якому передавалось синодальне розпорядження на місце священика Севського мушкетерського полку призначити священика села Улянівки Херсонського повіту Ф. Шульженкова[44]. Але оскільки парафіяльні священики звертались із клопотаннями про направлення в полки не лише до Синоду, а й до єпархіальної влади, остання могла відмовляти в таких клопотаннях. Саме таке рішення було прийняте в 1807 р. Платоном (Любарським) стосовно священика села Березняговатого В. Світайлова, який просив про призначення до одного з піхотних полків[45]. Через 3 роки той самий єпархіальний архієрей Платон знову відмовив в аналогічному проханні, тепер уже переданому через обер-священика І. Державіна. Останній звертався до єпархіальної влади з повідомленням про звільнення в полк на священицьке місце дячка селища Юріївки А. Косовського. Резолюція Платона була більш ніж красномовною і прозоро висвітлила ставлення архієрея до поповнення лав полкових священиків за рахунок його підлеглих: „Дячка цього як і віку неправильного і малописьменного, але безумно того священства побажавшого, не тільки не звільняти, але і покарати на три місяці в Самарському монастирі роботою! А для припинення подібних безпутності і зухвальств, послати в єпархію укази, щоб такими проханнями як обер-священика обтяжувати, так і нас турбувати провадженням не наважувались під загрозою... покарання. Та й взагалі причетникам до полкового священства проситись через значну в тутешній єпархії нестачу заборонити!”[46]

Питання про підпорядкування церков фортець, шпиталів, батальйонів, а також їхніх священно- та церковнослужителів знову було поставлене на порядок денний на початку 20-х рр. ХІХ ст. (російський дослідник історії військового духовенства С. Чимаров помилково відносить це до початку 30-х рр.[47]). Думки членів Синоду з цього приводу розійшлися. Як випливає з аргументів, що наводились, перебування стаціонарних церков під зверхністю обер-священика чітко визначено законодавством не було. Це дало членам Синоду підстави запропонувати повернути релігійні споруди в єпархіальне відомство. Втім, іменним указом від 14 квітня 1826 р. був покладений  край таким намаганням: Микола І наказав залишити церкви в підпорядкуванні обер-священику[48].

У 1852 р. це розпорядження було знову підтверджене імператором, який наказав „до місцевих військових і морських соборів і церков завжди призначати заслужених полкових священиків”. Цим завершився діалог єпархіального та військового духовенства з приводу підпорядкування стаціонарних церков, у яких військові задовольняли свої релігійні потреби[49].

Стосовно ж порядку призначення духовенства до цих церков, то вже наступного, 1853, року в контексті загальної кампанії по скороченню листування при розгляді справ по духовному відомству обер-священики отримали право призначати, переміщати та звільняти священнослужителів військового відомства, не питаючи, як раніше, кожного разу згоди на це Синоду. Але і тепер обер-священики мали призначати та звільняти священиків не інакше, як після попередніх зносин з єпархіальним керівництвом[50].

Питання створення та ліквідації штатних місць при церквах, які знаходились у військовому відомстві, залишались поза компетенцією єпархіальних архієреїв і залежали від Петербурга. Коли приймалось рішення про влаштування релігійної споруди для задоволення релігійних потреб військових або про зміни штатів уже існуючих таких церков, вступав у силу порядок заміщення вакантних посад, передбачений для відповідних духовних закладів військового відомства. Але при переведенні таких споруд із військового до єпархіального підпорядкування єпархіальні архієреї поширювали свою компетенцію і на кадрові питання щодо них. Прикладом неодноразової зміни підпорядкування може служити очаківський Миколаївський собор. Перебудований із турецької мечеті, яка діяла до взяття Очакова російськими військами в 1788 р., храм до 1827 р. знаходився в залежності від єпархіальної влади, поки не поступив у військово-морське відомство і не був перейменований на очаківську фортечну церкву. У 1851 р., коли фортеця була ліквідована, храм було повернено до єпархіального відомства. У зв’язку з початком Кримської війни і відновленням Очаківської фортеці, церква перейшла до військового відомства, по завершенні ж війни знову повернена під юрисдикцію єпархіального архієрея[51].

Переважна більшість військових знаходилась на утриманні держави, причому це утримання передбачало й оплату праці священно- та церковнослужителів. Як і в інших сферах, у питанні визначення утримання військового духовенства впродовж XVIII – середини ХІХ ст. простежувалась тенденція уніфікації. Разом із тим, неоднорідний характер як самого складу збройних сил, так і духовенства, яке служило треби військовим, обумовили те, що повної уніфікації так і не відбулося.

Найменш уніфікованою система утримання була до призначення обер-священиком армії та флоту П. Озерецьковського. Загальнодержавні положення, якими б визначалось матеріальне забезпечення військового духовенства та його родин, ще не сформувалось, як не сформувалось остаточно і саме військове духовенство. Тому не те що для кожного роду військ, але і для кожного бойового з’єднання, а то й для кожної духовної особи, яка в ньому працювала, утримання призначалось диференційовано[52]. Показовою для того часу була формула, яка застосовувалась в Азовській флотилії: „Для кампанії в мореплавстві передбачено мати священиків вісім, їм кожному жалування видавати дивлячись на їхню поведінку і послуги від шістдесяти до ста двадцяти карбованців на рік, і крім того видається їм за весь час перебування їх у морі кожному ж порціонів не менше чотирьох карбованців п’ятдесяти копійок, а іноді й більше на місяць”[53].

Зі створенням інституту обер-священика армії та флоту з’явилась людина, яка за своєю посадою мала опікуватись визначенням сум матеріального забезпечення військового духовенства та форм їхнього соціального захисту на загальнодержавному рівні. Вже 28 лютого 1801 р. імператором була конфірмована доповідь Озерецьковського, якою на військове духовенство та їхні родини поширювались запроваджені раніше для настоятелів та настоятельниць монастирів, на біле духовенство штатних соборів і церков правила визначення розмірів пенсіонів[54]. У 1806 р. ця доповідь була доповнена положенням про видачу одноразової допомоги сім’ям священиків, які не вислужили пенсійного строку[55].

Визначене штатами військових одиниць жалування священикам не могло задовольнити матеріальних потреб військового духовенства, і тому в 1806 р. П. Озерецьковський запропонував дозволити видавати додаткове жалування за рахунок церковних сум. Імператор з цим погодився[56].

У 1808 р., за обер-священика армії та флоту І. Державіна, було прийнято рішення про виплату священнослужителям, які направлялись на службу, крім прогонних ще й кормових грошей[57]. Війна 1812 р. примусила владу зробити чергові кроки в напрямі покращення становища військового духовенства. За пропозицією І. Державіна було дозволено видавати священикам, які виступали в похід, підйомні в розмірі 400 крб. Після завершення війни обер-священик виклопотав грошову допомогу священикам і їхнім родинам, а також право на виплату їм пенсій за скороченою процедурою. Для розширення можливостей дітей військового духовенства в отриманні освіти, за пропозицією І. Державіна, таким особам було дозволено навчатись у єпархіальних семінаріях, які знаходились найближче до місць розташування полків[58]. Височайше затвердженою 27 грудня 1819 р. доповіддю генерала Аракчеєва були передбачені виплати старшим священикам військових поселень в розмірі 500 крб., молодшим — по 400 крб. із додачею провіанту на денщиків; передбачалось, що помешкання для таких духовних осіб мали будуватись на військовий кошт, а свічні прибутки залишались у розпорядженні самих церков[59].

Підкреслимо, що заходи, які згадуються, були додатковими до тих, які запроваджувались стосовно духовенства імперії в цілому.

З воцарінням Миколи І увага до військового духовенства зросла ще більше, що було логічним наслідком посилення уваги до самих збройних сил. За обер-священика армії та флоту Г. Мансветова (1827 – 1832 рр.) було вирішено в інтересах військового духовенства питання про виховання дітей за державний кошт; іменним указом від 6 грудня 1829 р. було збільшене жалування не тільки самого обер-священика армії та флотів, а й обер-священиків армії та окремих корпусів, полкових священиків і священиків, які знаходились з військами у закордонних походах (при цьому всі інші види утримання, передбачені окремими законодавчими документами, зберігалися). У цьому указі, між іншим, зазначалась причина його прийняття — невідповідність обмеженості розмірів утримання важливості функцій військового духовенства. Тут же містилась формула, яка при всій своїй тривіальності досить точно визначила роль, яка відводилась цій групі духовних осіб: „Забезпечивши таким чином стан військового духовенства..., я залишаюсь цілком впевненим, що воно вірним служінням церкві і престолу, і палкою старанністю у виконанні священних своїх обов’язків потурбується виправдати моє про нього піклування”[60].

Але і цей захід щодо покращення стану військового духовенства був далеко не останнім. Невдовзі було вирішене питання про порядок забезпечення квартирами священнослужителів, які перебували в поході[61]; встановлено розмір жалування священиків, які знаходились при військових шпиталях[62]; переглянуто умови пенсійного забезпечення та отримання одноразової допомоги військовими священиками і членами їхніх родин[63].

За наступника Г. Мансветова, В. Кутневіча (1832 – 1865 рр.), було запроваджено цілу низку нових заходів, які мали покращити матеріальний стан військового духовенства в умовах поступового „збільшення дороговизни життя”. І в цей період указів, які запроваджували нові розміри жалування та нові правила утримання всіх осіб, що задовольняли релігійні потреби військових, було прийнято лише декілька. Переважна ж більшість документів, які визначали матеріальне забезпечення, стосувалась або священно- та церковнослужителів конкретних релігійних споруд чи військових одиниць, або ж передбачала поширення вже існуючих стосовно деяких груп військового духовенства правил на інші групи.

Між іншими, у цей період було прийнято і низку указів стосовно безпосередньо Південної України. Було визначене жалування священику Балаклавського грецького батальйону[64], ієромонахам, які перебували в Балаклавському Георгіївському монастирі[65], священно- та церковнослужителям церков селищ Дунайського козачого війська[66], священнослужителю, приписаному до миколаївського Адміралтейського собору, який мав викладати у Чорноморській штурманській роті[67], іншим священно- та церковнослужителям цього собору[68], очаківським священно- та церковнослужителям[69], духовним особам севастопольського Адміралтейського собору[70] тощо[71].

Імперською владою була приділена увага і забезпеченню духовенства військових поселень. Причому спостерігалась тенденція поступового зрівняння цих осіб із військовим духовенством. Уже сам перелік законодавчих документів дозволяє простежити процес пошуку владою оптимальної моделі. Сенатським указом від 2 листопада 1839 р. на духовенство округів військового поселення та ролейних солдатів була поширена дія положення від 27 квітня 1832 р. про пенсії та матеріальну допомогу військовому духовенству[72]; 21 жовтня 1840 р. запроваджено безоплатне лікування священиків округів військового поселення та ролейних солдатів у військових шпиталях[73]; штатами 1840 р. було визначено розмір жалування священно- та церковнослужителів Новоросійського військового поселення[74]; іменним указом від 11 червня 1841 р. розписувались суми платні за виконання священиками округів військового поселення треб[75]; іменним указом від 30 листопада 1842 р. обумовлювалось утримання причетників[76] (указом від 28 серпня 1844 р. порядок одержання такого утримання був уточнений[77]); 6 вересня 1845 р. із капіталу військових поселень на утримання священиків були виділені додаткові кошти[78]; синодальним указом від 19 березня 1846 р. обумовлювалось, що всі священнослужителі військових поселень, які не отримували жалування, мали право на пенсію та одноразову допомогу нарівні з військовим духовенством[79]; іменним указом від 23 лютого 1847 р. передбачалось, що причетники єдиновірських церков Новоросійського військового поселення мали отримувати таке ж жалування, що й православні причетники[80]; височайше затвердженим 8 липня 1847 р. положенням про кондукторські школи в округах військового поселення було визначено жалування священикам, які викладали Закон Божий[81]; іменним указом від 16 жовтня 1852 р. було змінено, а 9 лютого 1854 р. уточнено регламентацію способів утримання священно- та церковнослужителів округів військового поселення кавалерії[82].

За часів обер-священства Кутневіча було більш детально регламентовано й оплату праці парафіяльного духовенства, яке додатково до виконання своїх основних обов’язків обслуговувало військових: побачили світ укази, якими визначався розмір плати таким священикам за роботу в військових шпиталях і військово-навчальних закладах, за виконання треб під час тимчасових відряджень до військ.

Отже, впродовж 1775 – 1861 рр. відбувалось не лише поступове виокремлення групи військового духовенства, але й деталізація порядку матеріального забезпечення духовних осіб, які задовольняли релігійні потреби військових. Найбільш широких обсягів ця деталізація набула за Миколи І, що стало одним із виявів неусипної уваги імператора до збройних сил. Адже, за влучним висловом М. Геллера, Микола І хотів усе знати і все контролювати, а армія була ідеальною моделлю чітко контрольованого, а тому слухняного і точно працюючого механізму[83].

Звернемо увагу, що в Повному Зібранні законів Російської імперії кількість указів, що стосувались статусу духовних осіб, які працювали з військовими, є не набагато меншою, ніж кількість законодавчих документів стосовно парафіяльного духовенства. Чисельність же самого військового духовенства, підпорядкованого обер-священику армії і флотів, у порівнянні з кількістю парафіяльних священно- та церковнослужителів залишалась вкрай незначною. Зокрема у 1839 р. під його керівництвом на всій території Російської імперії перебувало лише 9 протоієреїв, 330 священиків, 17 дияконів і 74 причетника[84]. Станом на 1849 р. ці показники суттєво не змінились і становили 9, 347, 19 і 73[85]. У 1859 р. цих осіб налічувалось відповідно 9, 281, 20 і 60[86]. Отже, загальноімперська кількість підлеглих обер-священику армії та флотів була набагато меншою, ніж кількість підлеглих кожного з архієреїв південноукраїнських єпархій. Разом із тим, загальна кількість духовенства, яке задовольняло духовні потреби військових, була набагато більшою. Лише у військових поселеннях Херсонської єпархії діяли причти близько 150 церков[87].

Строкатість військових формувань, дислокованих на півдні України, зумовлювала неоднакові умови, в яких опинялись духовні особи, направлені для задоволення релігійних потреб їхнього особового складу. При деяких військових формуваннях та об’єктах священнослужителі залишались на тривалий час, тоді як при інших служили недовго і прагнули якомога скоріше повернутись до цивільних парафіян. Безумовно, певну роль тут відігравала і вдача самих духовних осіб, їхній психологічний стан, так само як і стан фізичний: не кожен міг витримати перебування в походах, тоді як існувала альтернатива осілого життя в якій-небудь слободі чи поміщицькому маєтку. Зрозуміло, що задоволення духовних потреб військових не обов’язково передбачало переміщення і життя в похідних умовах. Коли військові формування не брали участь у кампаніях, священики могли досить тривалий час залишатись на місці. Тож маємо приклади, з одного боку, кількадесятилітнього перебування в лавах військового духовенства і блискучої кар’єри на цій ниві[88], а з іншого, — втеч і намагань уникнути необхідності працювати з військовими[89].

У силу специфіки свого статусу військове духовенство знаходилось у досить напружених стосунках із духовенством парафіяльним[90]. Особливо багато конфліктів виникало навколо полкових священнослужителів. Через часту зміну дислокації полки не мали можливості влаштовувати стаціонарні храми і тому користувались похідними церквами, які не завжди мали умови для задоволення релігійних потреб. Тож полкові священики були змушені або безпосередньо, або через військових командирів просити духовне керівництво дати дозвіл на користування парафіяльними храмами[91]. В одних випадках підставою для звернення називались морози, в інших — відсутність приміщення для облаштування похідної церкви.

Єпархіальні архієреї мали створювати умови для задоволення духовних потреб військових у парафіяльних храмах, тому дозволяли полковим священикам відправляти треби по черзі з парафіяльним духовенством. Зрозуміло, що з боку останнього це викликало незадоволення, оскільки негативно відбивалось на його прибутках. Як спроби протидії стали використовуватись недопущення до служб, чисельні скарги єпархіальному керівництву на втручання полкових священиків у справи не своєї парафії, інші утиски духовних осіб, які задовольняли духовні потреби військових.

Зі свого боку скаржилось і військове духовенство. Для залагодження конфліктів єпархіальна влада регулювала чергу служіння парафіяльних і військових священиків. Одна з найбільш детальних регламентацій користування парафіяльними церквами міститься в указі консисторії 1820 р., який став реакцією на чергові скарги священиків розквартированих у Катеринославській єпархії полків польовому 2-ї армії обер-священику І. Яновицькому. Наголошувалось, що оскільки ніякої різниці в богослужіннях, які відправлялись полковими і парафіяльними священиками, немає, військові можуть безперешкодно відвідувати у недільні та святкові дні служби, що проводяться духовенством стаціонарних церков. У однопрестольних церквах у разі необхідності полковий священик міг служити за узгодженням із парафіяльним колегою разом або по черзі. У двопрестольних храмах полковим священикам мали відводити приділи; дозволялось надавати можливість служити у церквах на кладовищах. Крім того, підтверджувалась заборона втручатись у справи не своєї парафії, за виключенням випадків хвороби або відпустки парафіяльного священика. Під час постів представникам двох груп духовенства дозволялось служити разом або по черзі. Але першість у цьому все ж мала належати парафіяльному священику, за виключенням випадків, коли полковий священик був старшим за чином або ж першість йому була передана добровільно. Обумовлювалось, що ці правила поширюються переважно на зимовий період, в інші ж сезони військові мали відвідувати полкові церкви[92].

Звернемо увагу, що навіть цей детальний указ залишав низку неврегульованих питань, і взаємні скарги полкового та єпархіального керівництва не припинились. Взаємні претензії щодо порушення заборони втручатись у справи не своєї парафії супроводжували і взаємини парафіяльних священно- та церковнослужителів із іншими, крім полкового, категоріями військового духовенства.

Напруженість стосунків підігрівалась дещо зверхнім ставленням з боку представників військового духовенства, особливо якщо вони брали участь у бойових діях, до своїх парафіяльних колег, навіть коли ті були представниками нижніх щаблів єпархіальної влади. Грунтом для такого ставлення було переконання військових священиків, що вони заслужили на краще до себе ставлення пролиттям крові за батьківщину та похідними умовами життя, які протиставлялись спокійному життю парафіяльного духовенства. Давалось взнаки і розуміння своєї більшої залежності від військового, аніж від духовного, керівництва. Показовим щодо ставлення до місцевої духовної влади було поводження священика О. Полонського, обвинуваченого у вінчанні незаконного шлюбу на прохання артилерійської команди. Військовий священик наполягав, що Херсонське духовне правління може викликати його для розгляду справи лише через Херсонську артилерійську команду, у підпорядкуванні якій він знаходився. Пізніше Полонський заявив, що присутні правління ворогують з ним, тому він і не вважає їх неупередженими суддями і побоюється, що вони спричинять йому утиски й образи, а тому просив про присутність військового депутата при розгляді його справи. Показовою є і позиція в цьому питанні військових: артилерійська команда визнала побоювання священика цілком справедливими і відправила його до правління в супроводі свого депутата[93].

Відмовляючись коритись Херсонському духовному правлінню і його першоприсутньому протоієрею Саражиновичу, звільнений з піхотного полку протоієрей С. Якубович по-військовому прямо писав консисторії: „Духовне правління, ніякої справи до мене не маючи, на майбутнє щоб ніяких паперів не надсилало, якщо ж будуть які папери надіслані, то будуть без відповіді, і повернені будуть; а якщо протоієрей Саражинович на схилі років попросить заступити його місце в духовному правлінні першоприсутнього, якщо здоров’я дозволить, можу місце його зайняти. Бачачи я Саражиновича протоієрея марнославство, та на мої труди лаючись, за батьківщину не маючи знаки військові, не поважаючи високоурочисті дні, перше місце займаючи, і хоче себе перед публікою показати, заслуживши знаки на спокійному місці; а я знаки заслужив у полі, під ворожим вогнем життя втрачав; я не буду себе вихваляти, і я завжди по моїх заслугах на батьківщині знаками відмічений більше ніж протоієрей Саражинович, а для мене спокійне місце приємне, то прошу більше мене не турбувати”. Відповіддю на таке зухвальство стала скарга консисторії обер-священику І. Державіну з проханням пояснити Якубовичу безпідставність його претензій на першість, що ображало єпархіальне духовенство і присутніх у духовному правлінні протоієреїв[94].

Особливо зухвалою була поведінка деяких із тих військових священиків, які мали права дворянства. Призначений до шпитальної церкви вдовий священик І. Грушецький утримував при собі молоду жінку, яка виявилась збіглою. Коли ж благочинний І. Глобачев нагадав йому, що вдовому священику забороняється мати в будинку інших жінок, крім матері, сестри чи тітки, Грушецький грубо заявив, що „він дворянин і має право утримувати при собі їх і десять”[95].

Певною мірою потурало виявам непокори місцевим органам єпархіальної влади військове керівництво, яке вважало себе в повному праві втручатись у справи духовенства, яке задовольняло потреби його підлеглих. Рівень такого втручання залежав і від персоналій, і від реального статусу окремих категорій військового духовенства. Зокрема, незважаючи на залишення духовенства військових поселень під зверхністю не обер-священика, а місцевої єпархіальної влади, сáме військове керівництво в багатьох аспектах мало зверхність над причтами і в церковно-богословській, і в побутовій сферах[96]. Військове керівництво попіклувалось, аби духовенство військових поселень навіть зовнішнім виглядом відрізнялось від їхніх колег, які служили при цивільних парафіях: священики поселених військ мали носити рясу темно-зеленого сукна, колір підбою якої мав залежати від посади і від того, чи духовна особа служила в гренадерському, карабінерному, піхотному, єгерському або уланському полку[97].

Священики, незалежно від їх моральних та ділових якостей, якщо були не до вподоби військовій владі, довго при парафіях не затримувались[98].

На Півдні сформувалось переконання, що навіть архієпископ Інокентій (Борисов) не бажав зіштовхуватись із військово-поселенським керівництвом, яке надто ревно відстоювало свої квазі-права, тримало у себе лише угідне духовенство, через що й останнє намагалось дистанціюватись від духовенства парафіяльного[99].

Небезпроблемний характер ставлення військових властей до підпорядкованих їм православних пастирів спостерігався не лише у військових поселеннях і не лише на півдні України. Проблема була актуальною для всієї території імперії[100].

Таким чином, незважаючи на те, що впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. і спостерігалась тенденція структурування військового духовенства в окрему групу, склад духовних осіб, які задовольняли духовні потреби військових на півдні України, залишався строкатим за статусом і матеріальним положенням. Попри те, що обсяг повноважень Синоду, обер-священиків і єпархіального керівництва у питаннях призначення, переміщення та звільнення військового духовенства змінювався в напрямі звуження компетенції єпархіальних архієреїв, у руках останніх залишалось чимало важелів впливу на ротацію кадрів. Військовий характер держави став причиною того, що військове відомство не було обмежене в спілкуванні з відомством духовним отриманням послуг лише від осіб, підпорядкованих обер-священику; до справи „окормленія” особового складу збройних сил залучались і єпархіальні священно- та церковнослужителі.