використання матеріалів дозволено тількі за посиланням на ресурс cossackdom.com
  

3. Релігійне виховання у світських навчальних закладах Південної України і участь у цьому православного духовенства

Серед сфер взаємодії духовенства з парафіянами особливе місце посідала сфера освітня, що випливало з погляду на релігійне виховання як на одне з найважливіших завдань церкви. Завдань, що ставились як самою церквою, так і світською владою. Освітні установи служили каналом релігійного виховання поряд з храмами і сім’єю. Але, на відміну від храмів, навчальні заклади мали давати більш глибокі знання догматів і таких, що витікали з них, моральних вимог; з іншого боку, на відміну від сім’ї, освітні установи повинні були надавати можливість отримання більш систематизованого і кваліфікованого виховання.

Варто обумовитись, що до початку ХІХ ст. синкретизм церкви й освіти був настільки явно вираженим, що, слідом за В. Климовим, ми можемо лише умовно поділяти навчальні заклади на духовні, які готували кадри священно- та церковнослужителів, і світські, у діяльності яких тією чи іншою мірою брали участь підлеглі духовного відомства[1].

У цілому для Російської держави теза про незадовільний стан освіти була актуальною і в допетровські часи (про які М. Довнар-Запольський писав, що уряд не ставив шкільної освіти в число своїх завдань[2]), і в період правління Петра І, і за осіб, які посідали російський престол пізніше. Прихід до влади Катерини ІІ суттєво ситуацію не покращив, хоча під час діяльності Комісії по складанню нового уложення освітні питання жваво обговорювались. Система навчальних закладів у країні залишалась децентралізованою і слабко розвиненою. У цьому контексті навряд чи мають сенс висловлювання про Південну Україну на момент ліквідації Вольностей Війська Запорозького як про „дикий край” тих авторів, які підкреслювали культурницьке, цивілізаторське значення для регіону дій російської влади після підписання маніфесту від 3 серпня 1775 р. Більше того, можна казати про кращий розвиток освіти на Півдні, аніж у багатьох інших регіонах імперії. Адже крім того, що навчанням тут займалось чимало „мандрівних дяків”, церковно-парафіяльні школи діяли при багатьох храмах запорожців[3]. Згадаймо ту роль, яку відіграла в підвищенні рівня освіченості населення Запорожжя школа при січовій Покровській церкві[4]. Чимало писемних осіб приходило до краю з сусідніх українських регіонів, де, на відміну від єпархій Росії, мережа парафіяльних шкіл набула значно ширшого розвитку[5].

Не дивно, що рівень писемності серед запорожців був досить високим: згідно з документами, які знаходились у розпорядженні Д. Яворницького, у 1763 р. в одному з куренів на 15 писемних виявилось 13 неписьменних козаків, а в 1779 р. з 69 осіб, що склали присягу на вірність російському престолу, писемними були 37[6].

Традиція функціонування шкіл при храмах зберігалась на Півдні і після падіння Січі. Показово, що розуміючи їхнє значення для виховання, нова адміністрація, яка заступила місце Коша, не мала наміру знищувати ці школи. Навпаки, шукались засоби, аби продовжити існування цих закладів у нових умовах. Так, 26 липня 1776 р. губернський товариш Л. Алексєєв наставляв Слов’янську провінційну канцелярію, що оскільки причт Покровської церкви та школа при ній втратили свої колишні прибутки від зимівників та млинів, доцільно влаштувати на їхню користь карнавки[7]. Значення сільських церковних шкіл для отримання знань догматів православної віри, „чого закон християнський вимагає”, підкреслювалось в „Установленні сільського порядку в казенних Катеринославського намісництва поселеннях, директору домоводства підвідомчих”. Цим документом передбачалось, що одним із чисельних обов’язків сільських старшин є піклування, аби парафіяни віддавали своїх 6 – 10-річних дітей до церковних шкіл[8]. Втім, влада не поспішала фінансувати такі школи, тому матеріальною підтримкою закладів і вчителів опікувались самі парафіяни.

Самі ці школи в ряді населених пунктів зводились одночасно з будівництвом храмів[9]. Як і в попередні часи, викладачами були члени причтів, а серед предметів навчання — читання, письмо і катехізис. Методи навчання, так само як і його рівень, великою мірою обумовлювались можливостями і схильностями викладачів, а не навчальними програмами.

Складовою політики сприяння переселенню до Півдня православних іноземців було створення умов для отримання останніми освіти. Робилось це переважно шляхом призначення жалування окремим духовним особам, які погоджувались викладати для іноземних переселенців. Ще з 1776 р. два грецькі священики почали одержувати по 80 крб. на рік за викладання у школах для дітей осіб, які служили в албанському війську[10]. З казни Азовської губернської канцелярії виплачувалось жалування в розмірі 60 крб. ченцю Гофангелову, який виховував малолітніх греків[11]. Планувалось навіть перенести з Петербурга до Херсона грецьку гімназію для дітей православних іноземців — греків, болгар, сербів і молдаван. Втім, цей план реалізований не був[12].

Система освіти і на Півдні, і в імперії в цілому мала суттєво змінитись у зв’язку з діяльністю Комісії народних училищ, створеної в 1782 р. з ініціативи Катерини ІІ. 5 серпня 1786 р. імператриця затвердила розроблений Комісією „Статут народним училищам у Російській імперії”, який повинен був стати основою для уніфікації освітньої системи: у вступі до Статуту зазначалось, що виховання повинно здійснюватись в одному певному дусі. Цей „дух” мав полягати в наданні „чистого і розумного поняття про Творця і його святий закон, основні правила непохитної вірності государю та істинної любові до батьківщини і своїх співгромадян”. Передбачалась розбудова мережі „малих” і „головних” народних училищ, які мали влаштовуватись відповідно в повітових і губернських містах. Головні училища повинні були мати 4 класи, малі — 2, які за своїми навчальними програмами відповідали б першим двом класам головних училищ. На проходження кожного з перших трьох класів відводився рік, на проходження четвертого — 2 роки. З огляду на задекларовану мету сприяння релігійному вихованню програми навчальних закладів включали Закон Божий: у першому класі мали викладатись скорочений катехізис і священна історія, в другому — повторюватись священна історія і викладатись широкий катехізис без доказів із Святого Писання. У третьому класі головних училищ передбачалось повторення широкого катехізису, тепер уже з доказами з Святого Писання, а також читання роз’яснень до Євангелія. Лише в четвертому класі мали вивчатись суто світські дисципліни. Цим же документом обумовлювалось, що вчителі домашніх училищ зобов’язуються примушувати учнів ходити до церкви і молитись кілька разів на день[13].

На півдні України влаштування народних училищ мало розпочатись навіть раніше ніж у більшості інших регіонів імперії. Річ у тім, що проект влаштування в Катеринославі університету вже в 1784 р. пов’язувався зі створенням мережі народних шкіл, які мали „підготувати людей до кращого розуміння вищих наук”. Передаючи розпорядження імператриці, Г. Потьомкін писав І. Синельникову: „Є необхідним умноження народних шкіл, щоб вони в містах Катеринославської губернії і Таврійської області за зразком, прийнятим для С. Петербурзьких народних шкіл, заведені були”[14]. Передбачалось створення головних народних училищ у ряді південноукраїнських міст. Підкреслимо, що ці плани відносяться до 1784 р., у той час як Статут самих училищ побачив світ лише двома роками пізніше. Знову ж таки, давалось взнаки особливе ставлення центральної влади до південного краю.

Втім, з ентузіазмом розпочаті проекти були реалізовані значно пізніше і далеко не в повному обсязі. Г. Потьомкін зосередив свою увагу на влаштуванні університету (цей план залишився нездійсненим через смерть Григорія Олександровича), а тому проекти заснування народних училищ були відкладені. Попервах було зроблене те, що не потребувало додаткових матеріальних витрат — трансформація вже діючих навчальних закладів у народні училища. Так, за Статутом народних училищ почала діяти батальйонна школа, влаштована в Олександрівському посаді. В організації закладу, поряд з військовим керівництвом, активну участь взяв військовий священик Ф. Кошевський[15]. Лише в 1791 р. Катеринославський приказ громадського нагляду, не маючи достатньо коштів, звернувся до дворянства з клопотанням про збирання пожертв на користь відкриття в губернському місті головного, а в повітових — малих народних училищ. Із значними труднощами училище в Катеринославі було таки відкрито. У 1793 р. почало діяти і головне народне училище в Акмечеті[16]. Навчання у цих закладах відповідало програмам, передбаченим Статутом 1786 р. Характерно, що не практикувався порядок, за яким би „предметам християнського закону і  добронравія” навчали духовні особи, а решту дисциплін викладали світські вчителі. Щодо соціального складу вихованців, то, як і передбачалось Статутом, він не обмежувався однією верствою і був досить строкатим: у Катеринославі більшість учнів складали діти дворян і обер-офіцерів[17]; у Олександрівському посаді — діти нижніх чинів, посадських мешканців, різночинців, вихрестів із полонених татар і турків[18].

Загалом у згаданих училищах освіту одержувало небагато осіб (так, у 1793 р. в Катеринославському училищі знаходилось 65, а в 1796 р. — 103 учні, а в Олександрівському училищі в ці ж роки навчалось по 22 особи), тож і вплив закладів на загальний рівень релігійного виховання населення Півдня значним не був. Ліченими і з нечисленним контингентом вихованців були інші навчальні заклади, влаштовані в краї за Катерини ІІ[19]. Реальні результати нововведень виявились набагато скромнішими у порівнянні із запланованими. За висловом академіка Сухомлінова, Статут 1786 р., який вимагав припинення викладання приватними вчителями, вбив народну парафіяльну самобутню школу, але не замінив її новою[20].

За Павла І в багатьох аспектах втрати мережі навчальних закладів півдня України були навіть більшими, ніж надбання. Були розпущені і передані родичам або благодійникам казенні вихованці, переведені раніше з Кременчука до Катеринослава; деякі учні покинули навчання в Катеринославському головному училищі через те, що були позбавлені казенного утримання, а Приказ громадського нагляду почав брати плату за навчання[21]. У 1797 р. влаштоване в Акмечеті головне народне училище було трансформоване на училище мале[22].

Мережа світських навчальних закладів Півдня і кількісно, і структурно суттєво змінилась за Олександра І. У краї було відкрито цілу низку нових освітніх установ[23]. Значною мірою давались взнаки результати проведення олександрівських реформ у сфері освіти. Зміни в політиці Петербурга вплинули на влаштування навчальних закладів, організацію навчального процесу, на характер залучення православного духовенства до викладання. Вже перші роки царювання Олександра були позначені підготовкою до трансформації освітньої системи, які стали складовою всього комплекту реформ цієї доби. У 1802 р. було створено Міністерство народної освіти, на яке і було покладено завдання підготовки та проведення реорганізації ланцюгів системи навчальних закладів. У 1804 р. були підписані імператором „Статут університетів Російської імперії” і „Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам”. Цими документами передбачалось створення досить стрункої системи адміністративного управління за схемою „парафіяльне училище ‑ повітове училище ‑ гімназія ‑ університет”. Уся територія імперії була поділена на 6 навчальних округів, за кількістю університетів, які мали діяти в державі. У кожному окрузі ректор університету (Південна Україна в цьому плані підпорядковувалась Харкову) курирував гімназії, які створювались у губернських містах і приходили на зміну головним народним училищам. Директор гімназії, у свою чергу, контролював роботу повітових училищ своєї губернії. Нарешті, наглядачі повітових училищ були зобов’язані опікуватись діяльністю парафіяльних училищ своїх повітів. Уже самими Статутами обумовлювалось, на освіту яких верств був спрямований кожен зі щаблів системи освіти.

Викладання релігійних предметів передбачалось у навчальних закладах двох нижніх щаблів. У парафіяльних училищах, що могли бути розділені на 2 відділення, в кожному відділенні навчання тривало по 3 години на день, 9 годин на тиждень. При цьому в першому відділенні 3 з 9 годин присвячувались вивченню скороченого катехізису і священної історії — по 1 годині на день поперемінно. Катехізису і священній історії в обох відділеннях присвячувалась і 1 година у недільні і святкові дні.

Навчальні програми повітових училищ були насиченими значно більше — будучи розрахованими на 2 роки, вони передбачали 28-годинний навчальний тиждень для кожного класу. З цих годин у першому класі відводилось 4 на Закон Божий і священну історію, ще 4 — на обов’язки людини і громадянина. У другому класі 3 години на тиждень відводилось на вивчення широкого катехізису і тлумачення Євангелія.

У гімназіях (у Катеринославі, Сімферополі і Херсоні, як губернських містах Півдня, вони були влаштовані відповідно у 1805, 1812 і 1815 рр.[24]), які заступили місце двох вищих класів головних училищ, релігійні предмети не викладались, оскільки і в самих головних училищах катерининських часів на них відводились години у двох нижніх класах.

Передбачалась можливість створення пансіонів, діяльність яких мала в деяких питаннях знаходитись під контролем директорів гімназій. Викладачі таких закладів зобов’язувались виховувати в страху Божому, примушувати учнів молитися і відвідувати церкву; власники пансіонів мали старатись навчати дітей Закону Божому за сповіданням тієї віри, до якої належали вихованці[25].

Програми навчальних закладів були піддані ревізії в другій половині царювання Олександра І: в атмосфері панування ідей „загального християнства” релігійній освіті стало приділятись більше уваги. Діяльність Біблійного товариства сприяла тому, що тоді як у минулому релігійне виховання полягало передусім у вивченні скороченого та широкого катехізису, який давав учням основні знання догматів, то тепер головним предметом вивчення стає Євангеліє. З 1819 р. у повітових училищах запроваджено читання Євангелія з коментуванням окремих текстів, а в гімназіях учні зобов’язуються в суботу та неділю по 2 години займатись читанням Нового Завіту. До того ж, з 1821 р. у гімназіях грецький текст Нового Завіту став основою для вивчення грецької мови[26].

Отже, з початком запровадження олександрівських реформ підлеглі духовного відомства широко залучались до викладання у двох нижніх щаблях системи „парафіяльне училище ‑ повітове училище ‑ гімназія ‑ університет”. Ситуація із парафіяльними училищами на Півдні виглядала таким чином. Хоча пунктом 118 „Статуту навчальних закладів, підпорядкованих університетам” передбачалось створення дуже розгалуженої мережі („В губернських і повітових містах, так само і в поселеннях, кожна церковна парафія або дві разом... повинні мати принаймні одне парафіяльне училище”[27]), а сенатським указом від 31 січня 1805 р. світським установам наказувалось сприяти заходам духовної влади по влаштуванню таких закладів[28], реальність не відповідала запланованому.

Зокрема у Катеринославській губернії перші 4 училища (в селищах Романкове, Комісарівка, Бородавка та Гродовка), які почали діяти на підставі статуту, з’явились лише в 1809 р. Загальна ж кількість влаштованих училищ була значно меншою за ту, що планувалась. Упродовж 1809 - 1823 рр. на території Катеринославської губернії (без урахування Ростовського та Маріупольського повітів, Таганрозького градоначальства, які не залежали від дирекції Катеринославської гімназії) виникло всього 53 сільські парафіяльні училища (в цю цифру увійшли й училища міста Слов’яносербська, заштатного міста Донецька й містечка Нікополя). Лише лічені училища проіснували більше двох десятків років (Петриківське та Могильовське). Строк існування багатьох інших обмежився кількома роками. Деякі заклади відкривались та закривались кілька разів.

Для створення більш повної картини наведемо ще декілька характеристик. Із 53 училищ лише одне знаходилось у поміщицькому селищі (Петровське), переважна ж більшість — у селищах казенних. До числа учнів включались представники різних верств. Зокрема в Донецькому парафіяльному училищі навчались 4 дворянина, 5 міщан і 24 поселянина. Разом з тим, у цілому в регіоні переважна більшість учнів належала саме до поселян. Крім того, хоча нормативні акти не забороняли навчання в училищах дівчат, відсоток останніх серед учнів був мізерним. Зокрема в парафіяльних училищах Катеринославської губернії налічувалось не більше 25 учениць[29]. Що стосується викладацького складу, то, згідно з сенатським указом від 31 грудня 1805 р., він формувався переважно з освічених священно- та церковнослужителів, які призначались за попередніми зносинами з єпархіальним керівництвом директором училищ з дозволу училищного комітету, але до викладання допускались і світські особи.

Причини незадовільного розвитку парафіяльних училищ на цьому етапі слід шукати, зокрема, у законодавчій базі, у стані як духовенства, так і парафіян. Чи не основною перешкодою стала система фінансування училищ, яка базувалась на добровільних пожертвах і зборах з парафіян. Без відповідної державної підтримки фінансування закладів цілком залежало від батьків учнів, які в переважній більшості випадків не відносились до категорії заможних. Крім того, оскільки рішення про фінансування місцевого училища мало прийматись громадою, існування закладу освіти ставилось у пряму залежність від злагоди в середині останньої. Ситуація ускладнювалась тим, що ставлення самих парафіян до освіти їхніх дітей було далеко не однозначним; поширеною була думка про те, що навчання має негативні наслідки, оскільки відволікає учнів від сільськогосподарської праці. Тому типовою була ситуація, коли громада коливалась при прийнятті рішення. Якщо останнє все ж приймалось на користь забезпечення утримання училища, то через невідповідність реалій сподіванням парафіяни згодом байдужіли до ідеї надання освіти своїм дітям. До того ж, не було особливо зацікавлене у викладанні саме духовенство, яке в багатьох випадках не отримувало за це додаткової платні.

Як наслідок, мала місце тенденція поступового зменшення кількості учнів фактично в кожному училищі. Цими ж факторами великою мірою пояснюється і вкрай незначний відсоток, який становили учні серед мешканців населених пунктів, в яких влаштовувались парафіяльні заклади освіти. При тому, що училища відкривались переважно в поселеннях з населенням більше 1000 осіб, кількість учнів у кожному з них в Катеринославській губернії коливалась від 5 до 37.

Коли ми кажемо про „невідповідність реалій сподіванням”, то маємо на увазі як рівень організації діяльності училищ волосним керівництвом, так і забезпечення навчального процесу священно- та церковнослужителями. Те, що останні були мало готові до виконання вчительських функцій, керівництво розуміло ще на етапі розробки законодавчої бази влаштування мережі парафіяльних училищ. При підготовці пропозицій стосовно участі духовних осіб у справі освіти парафіян єпархіальні архієреї зазначали, що підлеглі духовного відомства мають виконувати досить великий обсяг робіт як при парафії, так і по своєму господарству, що може ускладнити участь таких осіб у навчальному процесі. До того ж, рівень освіченості самих священно- та церковнослужителів у багатьох випадках не відповідав вимогам до вчителів парафіяльних училищ. Це було відомо й Синоду, який, щоб хоч якось подолати цю невідповідність, запровадив порядок, згідно з яким священно- та церковнослужителі, які навчались у духовних училищах чи семінаріях, мали навчати в сільських училищах не лише дітей парафіян, але й неосвічених причетників, готуючи їх собі в помічники та наступники[30].

Що стосується повітових училищ, то хоча, згідно зі Статутом, у повітових училищах Закон Божий мав викладатись одним із світських вчителів, Катеринославська дирекція училищ запрошувала для цього духовних осіб, звертаючись до єпархіального керівництва. Лише в окремих випадках Закон Божий доручалось, частіше тимчасово, читати особам, які не належали до духовного відомства[31].

Після внесення змін до навчальних програм духовні особи залучались і до викладання в освітніх установах третього рівня. Закладів же вищого рівня, тобто університетів, на півдні України просто не існувало.

Разом із тим, при оцінці як участі духовенства у справі навчання мирян, так і охоплення населення релігійною освітою слід враховувати, що вертикаллю „парафіяльне училище ‑ повітове училище ‑ гімназія ‑ університет” не обмежувалось різноманіття освітніх установ, що діяли в краї. Тож не можна погодитись з Н. Яковкіною, яка, характеризуючи нововведення 1804 р., пише, що вони створили систему управління всіма навчальними закладами[32]. Адже крім того, що до наведеної вище вертикалі не включались заклади духовної освіти (про що мова вже велася), до навчання в яких все ще допускались світські особи, до неї не входили і освітні установи, які окремими указами імператора були підпорядковані іншим відомствам[33]. А вивчення релігійних предметів у цих закладах передбачалось. Зокрема катехізис і священна історія викладались у Чорноморському штурманському училищі[34]. 13 липня 1806 р. за доповіддю Міністра фінансів імператор наказав Синоду віддати підлеглим духовного відомства розпорядження стосовно сприяння розвитку освіти на гірничих заводах[35]. А 16 листопада 1811 р. за пропозицією обер-прокурора і на виконання волі Олександра І з’явився синодальний указ, яким „незмінним правилом” ставало викладання Закону Божого у всіх навчальних закладах військового та цивільного відомств з тим, що щорічні публічні іспити мали відтепер розпочинатись саме з цього предмета, оскільки він „містить у собі головну і суттєву мету освіти”. Керівники навчальних закладів були зобов’язані запрошувати на такі іспити почесне духовенство, а в кафедральних містах — і самих єпархіальних архієреїв. Причому духовні особи повинні були надавати докладні консультації тим викладачам Закону Божого, які не мали достатніх здібностей з цього предмета[36].

Закон Божий викладався і в такому поліконфесійному місті, як Одеса, причому і в період значного впливу тут єзуїтів. Велика кількість населення, роль міста в торгівлі і нестача навчальних закладів у краї стали причиною затвердження імператором 16 квітня 1804 р. доповіді Міністра народної освіти про влаштування в Одесі комерційної гімназії. Заклад мав складатися з трьох відділень, з яких перше являло собою парафіяльне училище, друге — повітове училище, третє — безпосередньо гімназію. Вчитель першого відділення серед обов’язків мав і напучення вихованців у „головних началах Закону Божого”. З 30 годин на тиждень у першому з двох класів другого відділення на катехізис і священну історію відводилось 5 годин, а з 30 ж годин у другому класі 3 години — на читання і пояснення обов’язків людини і громадянина[37]. Почали діяти саме перші два відділення, тоді як безпосередньо гімназію замінив влаштований тут у 1805 р. Шляхетний Виховний інститут, який попервах діяв як приватний навчальний заклад, з 1811 р. був прийнятий під опіку Е. Рішельє, а з 1816 р. підпорядковувався попечителю Харківського навального округу. Серед предметів, які викладались в інституті, був і Закон Божий[38].

У 1817 р. на місце інституту був влаштований ліцей, названий в ім’я Е. Рішельє. Височайше затвердженим 2 травня того ж року Статутом закладу декларувалось: „все, що має відношення до віри, є найважливішою частиною виховання”. Для цього при ліцеї була влаштована православна церква, при якій мав мешкати священик, який одночасно був і законовчителем і сама присутність якого повинна була справляти позитивний вплив на моральність вихованців. Затвердженою імператором 28 грудня 1818 р. доповіддю законовчитель був уведений до складу правління ліцею. Закон Божий мав вивчатись кожного дня впродовж перших двох років навчання, а впродовж усього періоду перебування в закладі вихованці повинні були щоденно вчити по 2 – 3 вірші зі Святого Писання, тоді як наглядачі зобов’язувались кожного ранку перевіряти вивчене. Раз на тиждень у кожному з чотирьох класів ліцею таку перевірку робив сам священик. Щодня вранці і ввечері вихованці збирались у спеціальній залі для слухання молитви, а перед вечірньою молитвою священик читав ще й повчальну книгу. У недільні і святкові дні перед літургією священик читав повчання. Спеціально складені короткі молитви читались перед початком та по завершенні професорських уроків.

Зрозуміло, що з огляду на ідеї „загального християнства”, позиції в Одесі єзуїтів і конфесійний склад населення міста, не могло бути допущено, аби релігійне виховання в ліцеї було передбачене лише для православних. Тож вихованці католицького сповідання отримали можливість відвідувати власну церкву і мали свого священика[39]. Попервах православному священику доводилось працювати в умовах просякнення діяльності закладу „духом єзуїтства”[40].

Посилення ролі релігійної освіти було одним із лейтмотивів політики в освітній сфері, яка проводилась Миколою І. Її консервативний характер великою мірою був обумовлений впливом повстання декабристів, революцій в Європі 1830 і 1848 рр.[41]: релігійне виховання розглядалось як надійний засіб проти поширення крамольних ідей. Існуюча освітня система не задовольняла нового імператора. Як прагнення Миколи І до уніфікації, так і його мілітарні погляди проявились уже під час коронації, коли імператор висловив ідею створення нового підручника із Закону Божого, за яким можна було б викладати у всіх школах, і передусім — у військових навчальних закладах. Невдовзі Міністерство народної освіти отримало вказівку переглянути всю підпорядковану йому систему. Розробкою реформи зайнявся спеціально створений комітет.

В особі нового Міністра народної освіти, С. Уварова, Микола І знайшов ревного провідника своїх ідей. Різнобічно освічена людина, яка за Олександра І мала досить ліберальні погляди, С. Уваров тепер виступив як один із авторів та ідеологів теорії офіційної народності, у дусі якої і проводилась трансформація світської освітньої системи.

Комітетом було розроблено затверджений 8 грудня 1828 р. „Статут гімназій і училищ повітових і парафіяльних, які знаходяться у відомстві університетів: С. Петербурзького, Московського, Казанського і Харківського” та університетський статут 1835 р. Ці документи, як і ціла низка статутів окремих закладів освіти південноукраїнського краю, визначали, зокрема, і ступінь участі духовенства у справі освічення мирян, обумовлювали місце релігійних предметів у навчальних планах, обов’язки учнів з додержання правил віри і благочестя.

Звернемо увагу, що Статутом 1828 р. обумовлювалось: навчальні заклади, які утримуються і керуються приватними особами або групами осіб, належать нагляду керівництва гімназій або повітових училищ, але з такого нагляду виключаються духовні, військові навчальні заклади і ті освітні установи, які, згідно з монаршою волею, доручені особливим управлінням[42].

Це не означає, що за Миколи І контингенти таких світських освітніх установ не отримували релігійного виховання. У Повному зібранні законів Російської імперії нами виявлена ціла низка документів, вищих органів державної влади, якими обумовлювалось навчання релігійним предметам у цих установах. Зокрема, ще 12 липня 1826 р. імператором був затверджений проект про гарнізонні артилерійські школи, яким передбачалось викладання там Закону Божого[43]. У грудні того ж року імператор запровадив такий же захід по відношенню до кантоністських класів[44] і затвердив положення про дівочі училища в Миколаєві і Севастополі, що мали бути влаштовані для доньок нижніх чинів Чорноморського флоту під безпосереднім відомством імператриці Марії Федорівни. Останнім положенням регламентувались, між іншим, і обов’язки священиків училищ, передбачалась система заходів щодо духовного виховання[45]. 28 липня 1829 р. був височайше затверджений проект статуту реорганізованого Одеського інституту шляхетних дівчат, що діяв під опікою імператриці. Документ передбачав влаштування в інституті церкви, проведення щоденних молитов, викладання Закону Божого[46]. Затвердженим 7 лютого 1834 р. положенням про Херсонське училище торгового мореплавства, підвідомче Міністерству фінансів, обумовлювалось, що Закон Божий повинен викладатись у перших трьох класах цього закладу[47]. Височайше затвердженим 7 червня 1835 р. проектом положення про Керченський інститут для виховання дівчат декларувалось, що викладання Закону Божого є основою всього виховання в цьому закладі[48]. Викладання Закону Божого та священної історії передбачалось опублікованим 10 січня 1836 р. статутом Одеського міського дівочого училища, яке поступило під відомство імператриці[49]. Катехізис був названий серед предметів, які мали викладатись у влаштованому в 1836 р. сирітському будинку в Одесі[50]. Височайше затвердженим 27 січня 1838 р. положенням про дивізійні артилерійські школи передбачалось, що для викладання там Закону Божого мають запрошуватись полкові та парафіяльні священики[51]. 16 квітня того ж року імператор затвердив положення про фельдшерські школи при військових шпиталях, яким обумовлювалось, що до курсу навчання включались Закон Божий та коротка священна історія, а викладання цих предметів, так само як і арифметики, російської та латинської мов, доручалось шпитальним або іншим священикам[52]. Затвердженим 27 грудня 1839 р. положенням про дитячі притулки декларувалось запрошення священнослужителів для викладання Закону Божого; зазначалось, що старша духовна особа повіту є почесним членом повітового попечительства дитячих притулків і за бажанням може бути присутньою на його засіданнях; серед обов’язків керівництва притулків називалося напучення вихованців у вірі[53]. 2 жовтня 1840 р. було височайше затверджене положення про фельдшерські школи при морських шпиталях, яким передбачались ті ж заходи щодо участі духовенства у викладанні, що були запроваджені затвердженим 1838 р. положенням про фельдшерські школи при військових шпиталях[54]. Положенням від 28 травня 1841 р. обумовлювалось, що при реорганізованій Луганській зразковій фермі має бути церква і знаходитись священик для викладання Закону Божого[55]. Викладання Закону Божого передбачалось у такому, що влаштовувалось у 1843 р. за доповіддю Міністра державного майна, училищі шовківників у Сімферополі[56]. Іменним указом від 19 квітня 1844 р. наказувалось призначати до військово-навчальних закладів лише священнослужителів, які мали вчений ступінь, причому священик повинен мати стаж перебування в цьому званні при парафії не менше 4-х, а диякон — не менше 3-х років[57]. 19 січня 1845 р. імператором затверджені додаткові правила до положення сирітського будинку в Одесі, якими на додаток до запроваджених раніше предметів передбачено навчання сиріт церковному нотному співу[58]. Викладання священиками Закону Божого передбачалось затвердженим 8 липня 1847 р. положенням про кондукторські школи в округах військових поселень[59]. Вивчення цього ж предмету, церковного співу, відведення в розкладі дня часу на ранкову та вечірню молитви обумовлювалось затвердженим 1 листопада 1847 р. статутом Керченського Кушниківського інституту для виховання дівиць[60]. Іменним указом від 31 березня 1850 р. були послаблені вимоги щодо стажу священнослужителів, які призначались законовчителями військово-навчальних закладів[61]. А височайше затвердженим 30 серпня 1855 р. статутом жіночих навчальних закладів відомства установ імператриці Марії декларувалось, що самі ці заклади були засновані з метою поширення жіночої освіти на релігійно-моральних засадах[62].

Із усього різноманіття освітніх закладів, не підпорядкованих Синоду, духовне відомство мало найбільший влив на парафіяльні училища, де Закон Божий викладався поряд з читанням, чистописанням, першими чотирма діями арифметики. Географія розміщення таких закладів обумовлювалась передусім відомчою належністю населених пунктів. На Півдні православні мешканці були найкраще забезпечені можливістю віддавати своїх дітей на навчання до училищ в округах військових поселень, чиє керівництво мало обов’язком заводити такі заклади при церквах. Тож, згідно з „Військово-статистичним оглядом...” 1849 р., у самій Херсонській губернії в округах військових поселень навчалось 1440 осіб у 36 школах при волосних штабах, де навчали читанню, писанню, чотирьом правилам арифметики і Закону Божому, і 1250 учнів у 125 школах у військових поселеннях, де розташовувались церкви. Набір навчальних предметів у цих 125 школах був в основному подібним до того, що і в школах при волосних штабах, тільки замість арифметики викладався церковний спів[63]. У 1852 р. тільки при церквах других чотирьох округів Новоросійського військового поселення діяла 41 школа з наставниками-священиками і 768 учнями[64].

У населених пунктах іншого підпорядкування справа початкової освіти просувалась складніше. „Статут гімназій і училищ повітових і парафіяльних” від 8 грудня 1828 р.[65], який зберіг принцип утримання парафіяльних училищ на кошти громад або за рахунок пожертв поміщиків, не зміг суттєво вплинути на розширення мережі цих навчальних закладів. Задеклароване статутом правило, за яким „парафіяльні училища відкриваються скрізь, де лише будуть для того засоби”, було досить розпливчатим і фактично не зобов’язувало ні сільські громади, ані поміщиків до відповідних дій.

У цьому плані конкретнішими були положення імператорських указів від 27 червня[66] та 23 листопада 1842 р.[67], які визначали умови влаштування парафіяльних училищ у казенних селах. Згідно з цими документами, обрання вчителів училищ було покладене на єпархіальних архієреїв. Викладачами мали стати священики (якщо в парафії їх було декілька або якщо це не створювало перешкод для виконання священиком інших своїх обов’язків); диякони та причетники, які мали достатні здібності для викладання; учні, звільнені із духовних семінарій, які ще не отримали місць при церквах. Якщо викладання доручалось причетникам або колишнім семінаристам, контроль за їхньою діяльністю покладався на парафіяльного священика.

Крім духовного керівництва, в організації влаштування училищ мали брати участь Міністерство державного майна та Міністерство народної освіти. Таким чином, заклади опинились у потрійному підпорядкуванні. Повноваження Міністерства народної освіти не виходили за рамки, передбачені училищним статутом. Провідна ж роль належала Міністерству державного майна, оскільки в його відомстві знаходились самі казенні селища, в яких мали влаштовуватись училища. Саме це міністерство мало потурбуватись про виділення зручних приміщень, про забезпечення училищ навчальними посібниками. Витрати по облаштуванню або винайму приміщень, по утриманню училищ мали покриватись за рахунок громадського збору.

У середині ХІХ ст. саме парафіяльні училища в селищах, які знаходились у відомстві Міністерства державного майна, складали найбільший відсоток серед училищ Південної України, не підпорядкованих відомству військових поселень, а отже, були помітною ланкою системи початкового навчання.

Згадане вище потрійне підпорядкування цих училищ стало однією з головних причин того, що деякий час, до 1849 р., духовна влада регіону не проявляла великої ініціативи в питаннях, пов’язаних із їх облаштуванням. Як наслідок, у складеній у 1849 р. Синодом таблиці з переліком 15 єпархій, де за останні сім років кількість училищ та учнів у них значно збільшилась, єпархій південноукраїнських не було. Сама необхідність складення таблиці була викликана поміченою тенденцією зменшення в деяких єпархіях кількості відповідних навчальних закладів. Синод розіслав при своєму указі примірники таблиці архієреям не згаданих у ній єпархій „для відома і потрібних розмірковувань”. Отримавши ці папери, архієпископ Херсонський і Таврійський зажадав від консисторії складення довідки, скільки на підпорядкованій йому території діє таких училищ.

Згідно із даними, наведеними канцелярією Херсонської духовної консисторії, у 1848 р. при монастирях та парафіяльних церквах єпархії діяли 68 таких закладів, в яких навчались 2525 хлопчиків і 74 дівчини. Отже, абсолютні показники підпорядкованої архієпископу території виглядали не так уже й погано. У надісланій Синодом таблиці „зразкових” єпархій 2 мали приблизно таку ж, як Херсонська і Таврійська, кількість училищ та учнів, а 3 — ще меншу. Але південноукраїнська єпархія значно програвала за показником темпів зростання відповідної чисельності. У 1849 р. архієпископ Інокентій не міг похвалитись не те що збільшенням кількості училищ у 32 рази, як це було в сусідній Кишинівській єпархії (при 10 училищах у 1841 р. через 4 роки вона вже мала 322), але навіть збільшенням на 70 – 90%, як це було в єпархіях Тульській і Кавказькій[68].

На основі отриманих від підлеглих даних Херсонська духовна консисторія склала зведену таблицю, в якій зазначались час відкриття, кількість наставників і учнів, як таких, які продовжували вчитись, так і тих, хто вибув впродовж навчального року. Ця таблиця дає можливість виявити низку закономірностей, які спостерігались у розвитку системи парафіяльних училищ на півдні України в середині ХІХ ст.

Незважаючи на те, що заснуванню нових закладів освіти на селі єпархіальною владою відтепер приділялось набагато більше уваги, загальна їхня кількість упродовж кількох років майже не змінилась. І в 1849, і в 1853 рр. в єпархії нараховувалось 68 парафіяльних училищ. Це при тому, що щорічно відкривалось декілька нових навчальних закладів. Згідно із „Відомістю про тих, які перебувають при монастирях і парафіяльних церквах Херсонської єпархії училищах для навчання, дітей парафіян та іншого звання осіб за 1852 рік”[69], простежується така динаміка заснування закладів, які продовжували функціонувати на час складання цього документа: 1821 р. — 1, 1833 р. — 1, 1836 р. — 1, 1840 р. — 3, 1842 р. — 2, 1843 р. — 7, 1844 р. — 18, 1845 р. — 6, 1846 р. — 4, 1847 р. — 3, 1848 р. — 1, 1849 р. — 7, 1850 р. — 6, 1851 р. — 2, 1852 р. — 6.

Не важко помітити два своєрідні піки активності по влаштуванню училищ — 1844 і 1849 рр. З огляду на згадані вище укази імператора та Синоду вони є цілком природними. До 1843 р. процес був досить повільним. Після того, як наприкінці 1842 р. була сформована законодавча база для влаштування та функціонування училищ у казенних селищах, знадобився певний час, щоб почати реалізацію того, що намічалось центральною владою. Але відсутність постійного контролю призвела до того, що починаючи з 1845 р. училищ влаштовувалось усе менше. Синодальний запит про заходи щодо збільшення кількості цих навчальних закладів став новим каталізатором процесу.

Чому ж при тому, що у 1849 – 1852 рр. почало діяти принаймні 21 училище, загальна кількість цих закладів не змінилась? Відповідь знаходимо в деяких звітах благочинних. Зокрема М. Перепелицин рапортував 6 лютого 1853 р., що в 1851 р. в підпорядкованих йому парафіях було ліквідовано два училища, у селищах Типлінці та Нікольському, через небажання батьків віддавати дітей у навчання[70]. Повідомляла про закриття училищ і Палата державного майна. Так, у тому ж році вона довела до відома Херсонської духовної консисторії, що за наказом управляючого палатою сільське парафіяльне училище в Зуях зачинене через малу кількість учнів та недбайливість наставника, священика Прозорова[71]. І станом на 1852 р. відсоток училищ, кількість учнів в яких була малою, а отже, існувала реальна загроза припинення функціонування, залишався високим. Із контингентів 68 училищ в 36-ти він не перевищував 30 осіб. Загальна ситуація із чисельністю учнів в училищах губерній, що входили до складу єпархії, виглядала таким чином: контингент від 3 до 10 учнів був у 2 училищах Херсонської та 2 училищах Таврійської губернії; від 11 до 20 — відповідно у 16 і 4; від 21 до 30 — у 7 і 5; від 31 до 40 — у 2 і 3; від 41 до 50 — у 0 і 4; від 51 до 60 — у 1 і 0; від 61 до 70 — у 2 і 7; від 71 до 80 — у 4 і 0; від 81 до 90 — у 0 і 1; від 91 до 100 — у 2 і 0; більше ста учнів навчалось лише в 1 училищі Таврійської губернії.

Розподілення навчальних закладів по території єпархії було нерівномірним, хоча в цілому Херсонська і Таврійська губернії не мали великого розриву в кількості училищ, яка становила 36 і 32 відповідно. Втім, Таврійська губернія мала такий показник головним чином завдяки Мелітопольському округу, де зосереджувалось 16 училищ. У Бердянському ж окрузі налічувалось 6, Дніпровському — 3, Сімферопольському — всього 2 училища. Більш рівномірним був розподіл серед округів поселень Херсонської губернії — в Херсонському та Тираспольському округах діяло по 6, в Ананьївському — 5 училищ. Переважна більшість парафіяльних училищ Таврійської губернії знаходилась саме в казенних селищах: із 32 таких навчальних закладів 27 діяли в казенних, 1 — в поміщицькому селищі, 2 — в болгарських колоніях і 2 — в містах. Із 36 училищ Херсонської губернії в казенних селищах трьох згаданих вище округів знаходилось 17, в селищах поміщицьких — 4, в болгарських колоніях — 7, в адміралтейських селищах — 2.

Така ситуація не може бути пояснена відповідною пропорцією казенних, поміщицьких, адміралтейських селищ і болгарських колоній в адміністративно-територіальній структурі Південної України. Із впевненістю можна сказати, що саме завдяки заходам, ініційованим центральною владою, регіон мав більшість із сільських парафіяльних училищ. Влаштування ж таких закладів у поміщицьких селищах державою не ініціювалось. І заснування, і ліквідація таких училищ залежали від волі власника населеного пункту. Необхідність отримання згоди училищного керівництва залишалась формальністю. Як наслідок, рівень письменності дітей казенних селян був вищим, ніж дітей селян поміщицьких. Адже, згідно з указом від 27 червня 1842 р., училища засновувались у парафіях, населених виключно державними селянами. Втім, це не означало, що до навчання не допускались діти інших категорій населення. При безумовному переважанні дітей казенних поселян у списках учнів багатьох училищ знаходимо і дітей поміщицьких селян, купців, солдатів, міщан, духовних осіб, кантоністів і навіть дворян. Отже, фактично всі православні діти мали право відвідувати ці навчальні заклади.

Комплектність училищ обумовлювала чисельний склад викладачів. По 3 наставники мали лише два навчальні заклади — грекоросійське училище при сімферопольському соборі і училище для сиріт духовного звання, яке діяло при Архангело-Михайлівському монастирі (на це училище нами вже зверталась увага при розгляді закладів духовної освіти, оскільки в ньому навчались дівчата духовного звання; тут ми згадуємо про училище у зв’язку з тим, що дані про нього увійшли до зведеної консисторської таблиці, на підставі якої і робляться статистичні викладки). У 10 навчальних закладах викладали по дві особи і в 56 — по одній. Згідно із відомістю, складеною Таврійською палатою державного майна, із 30 осіб, які працювали в 1852 р. при 27 училищах казенних селищ Таврійської губернії, нараховувалось 18 священиків, 8 дияконів (із них двоє — помічники учителя), і 2 семінаристи (обидва — помічники учителя). Крім того, стосовно однієї особи зазначалось „з духовного звання”, і ще однієї — „з податного звання”[72]. Наявність двох останніх ішла врозріз із указами 1842 р., але це не викликало ніяких заперечень з боку єпархіального керівництва.

Для духовних осіб, які і без того мали багато обов’язків, викладання в парафіяльних училищах було досить обтяжливим. Не випадково священики рідко виступали ініціаторами створення таких навчальних закладів (як це бачимо на прикладі поміщицьких селищ). Розуміючи необхідність стимулювати духовенство, імператор уже в указі 1842 р. обіцяв „не залишити без особливої нашої уваги заслуг на цій ниві зроблених”[73].

Що стосується учнів парафіяльних училищ, то серед них хлопчики складали абсолютну більшість. І це при тому, що статевий склад контингенту цих навчальних закладів, за рідким виключенням, не регламентувався законодавчо. Із усіх училищ Херсонської і Таврійської єпархії в 37 навчались виключно хлопчики, а в 30 контингент був змішаний. Лише в одному училищі (яке діяло при жіночому монастирі) навчались самі дівчата. Розподілялись ці училища нерівномірно: якщо в Херсонській губернії виключно хлопці відвідували 23 навчальні заклади (тобто 63,9%), то в Таврійській – всього 14 (тобто 43,8%). Таке „відставання”, або точніше, „демократичність” Таврійської губернії забезпечував Мелітопольський округ, серед 16 училищ якого лише в 2 навчались самі хлопчики.

Отже, в цілому 54,4% училищ єпархії не мали серед учнів дівчат. Але і в решті відсоток осіб жіночої статі був дуже низький. У цілому станом на 1852 р. в 68 училищах навчалось 2415 хлопчиків і 170 дівчат. Таким чином, останні становили всього 6,6% учнів. Дещо вищим був відсоток дівчат серед тих, які в 1852 р. залишили училища по завершенні навчання — 14,9%, і тих, хто вибув серед року — 9,4%. Стосовно показників по губерніях, то серед тих, хто продовжував навчатись в училищах Херсонської губернії, дівчата становили 9,6%, а в Таврійській — 4,1%. Здавалось би, різниця вражаюча. Але якщо не враховувати в показниках Херсонської губернії 65 дівчат, які відвідували училище при Одеському жіночому монастирі, то показник по губернії становить 4,2%, тобто майже такий, як в іншій губернії єпархії.

Тенденції, які мали місце в розвитку мережі сільських парафіяльних училищ Таврійської та Херсонської губерній, простежувались і на теренах губернії Катеринославської[74]. Зокрема, станом на 1836 р., в казенних селищах губернії діяли лише 2 парафіяльні училища, загальна чисельність учнів в яких становила 39 осіб. В 1855 р. кількість сільських парафіяльних училищ в поселеннях відомства Міністерства державного майна дорівнювала 39. Ще два училища діяли в населених пунктах відомства Луганського гірничого заводу. Два заклади функціонувало в поміщицьких селах. Серед учнів усіх цих училищ нараховувалось 2110 хлопців і лише 166 дівчат.

Таким чином, до кінця правління Миколи І так і не була створена розвинена ефективна мережа закладів початкової освіти, яка мала можливість у повному обсязі виконувати покладені на неї завдання щодо суттєвого покращення загального рівня моральності населення та надання поселянам знань з основних предметів. Серед факторів, які вплинули на невиконання цих завдань, звернемо увагу на декілька.

По-перше, мережа цих закладів не стала всеохоплюючою і діяла навіть не в усіх великих населених пунктах; найслабшим ланцюгом системи залишались поміщицькі села, оскільки ініціатива влаштування в них училищ була перекладена законодавством на самих поміщиків. Не була всеохоплюючою парафіяльна освіта і в плані статевому: відсоток дівчат серед учнів залишався вкрай малим.

По-друге, порядок фінансування училищ, коли гроші мали виділятись громадами або поміщиками, у багатьох випадках стримував розвиток їх мережі і навіть призводив до скорочення кількості відповідних закладів.

По-третє, незважаючи на деякі заходи, які вживались з боку державних відомств, у першу чергу Міністерства державного майна, для забезпечення училищ приміщеннями та навчальними посібниками, у парафіях відчувався значний брак як перших, так і останніх.

По-четверте, зайнятість духовенства, переобтяженість його обов’язками залишали мало часу на проведення занять у парафіяльних училищах навіть з урахуванням тієї системи заходів, яка була запроваджена іменними указами з надання пільг вчителям парафіяльних училищ. Не сприяла заохоченню духовенства до освітньої діяльності і ситуація, коли при малій кількості учнів і нефіксованій оплаті вчителі отримували винагороду за працю в дуже незначному розмірі. Додамо сюди ж, що в деяких населених пунктах священикам взагалі доводилось викладати безоплатно.

По-п’яте, залишав бажати кращого як загальноосвітній рівень самих вчителів, так і рівень їхньої підготовки безпосередньо до викладацької діяльності. У переважній більшості випадків усі предмети викладались однією людиною. Якщо ж учителю і допомагав помічник, то останній часто не мав закінченої освіти. Викладачі рідко мали педагогічну підготовку.

По-шосте, парафіяни далеко не завжди розуміли необхідність отримання їхніми дітьми освіти в училищах. Зокрема громада жодного з шести адміралтейських поселень Херсонської губернії не погодилась у 1839 р. на влаштування парафіяльного училища, мотивуючи свої відмови тим, що набагато корисніше залучати дітей до випасу худоби, польових робіт і догляду за господарством, тоді як навчання є марним і лише потребує значних витрат часу та грошей[75]. Байдужість селян до навчання їхніх дітей підкреслювалась і в багатьох звітах священнослужителів. У цьому можна вбачати, між іншим, і один із проявів деякого збайдужіння до офіційної церкви, яке мало місце в цей період.

Що стосується релігійного виховання на більш високих, ніж парафіяльні училища, щаблях освітньої системи, то ситуація виглядала таким чином. Уже згадуваним Статутом 1828 р. обумовлювалось, що релігійні предмети мають викладатись у всіх трьох класах повітових училищ. У порівнянні з попередніми часами кількість годин на ці дисципліни була збільшена: передбачалось проведення по 3 лекції (кожна — 1,5 години) на тиждень у кожному класі. Перший клас вивчав священну історію Старого Завіту, другий клас — священну історію Нового Завіту, третій — широкий катехізис і основні події церковної історії. З 1853 р. у повітових училищах почав викладатись церковний спів. Вчитель одночасно виступав і духівником вихованців[76].

У гімназіях на викладання релігійних предметів у 1 – 4 класах відводилось по 3 години, у 5 – 7 класах — по 1,5 години на тиждень; програми Закону Божого для перших трьох класів загалом повторювали програми повітових училищ, будучи лише дещо докладнішими. Перший клас вивчав священну історію Старого Завіту, другий — Нового Завіту, третій — першу половину широкого катехізису, четвертий — другу його половину, п’ятий — основні події священної історії, шостий — Священне Писання з поясненнями, сьомий — обов’язки християнина. У 1840-х – 1850-х рр. програми релігійного виховання в гімназіях були розширені ще більше, причому за рахунок скорочення інших дисциплін[77].

Південний край за Миколи І, як і раніше, не мав на своїй території університету, але його певною мірою заступав Рішельєвський ліцей — на початку 1830-х рр. йому були підпорядковані навчальні заклади Одеси, а невдовзі — і більшої частини Південної України[78]. 29 травня 1837 р. був височайше затверджений новий статут ліцею[79]. Згідно з ним, у закладі влаштовувалась кафедра догматичного і морального богослов’я, церковної історії і церковного права, предмети якої зобов’язувались слухати всі студенти православного сповідання. Серед дисциплін гімназії, яка діяла при ліцеї, мали бути Закон Божий, священна та церковна історія. Причому мали діяти два законовчителі — православний і католицький.

Коло обов’язків православного священика ліцею не залишалось сталим, і деякі нововведення до нього вносились у зв’язку зі змінами політики Петербурга. Зокрема у 1850 р., побоюючись поширення в Російській імперії небезпечних для влади настроїв у зв’язку з подіями в Європі, Микола І наказав обмежити викладання філософії у вищих навчальних закладах логікою та опитною психологією з виключенням цих предметів з відання світських професорів і передачею їх професорам богослов’я або законовчителям, які мали бути призначені для цього Міністерством народної освіти після узгодження з духовним відомством православного сповідання. Крім університетів, указ імператора поширювався і на Рішельєвський ліцей. У фондах ДАОО зберігається справа, розпочата на виконання цієї волі імператора, яка дає можливість одержати докладну інформацію про характер участі православного священнослужителя ліцею у вихованні мирян, у контролі за викладанням Закону Божого в інших навчальних закладах і до, і після 1850 року, про ступінь залежності цієї особи від світської та духовної влади[80].

На час виходу указу кафедру догматичного і морального богослов’я, церковної історії і церковного права очолював М. Павловський, який з 1833 р. працював на посаді законовчителя ліцею, у 1835 р. був висвячений у священики, у 1838 р. радою ліцею обраний професором богослов’я, тоді ж став завідуючим кафедрою і настоятелем ліцейської церкви, а в 1839 р. отримав сан протоієрея. Показово, що у 1840-х – 1850-х рр. Павловський одночасно викладав ще в кількох навчальних закладах Одеси, з 1837 р. був членом консисторії, після цього з 1844 р. виконував обов’язки духівника жіночого монастиря, цензора проповідей священиків, а з кінця 1840-х рр. був благочинним над законовчителями православного сповідання світських навчальних закладів Одеси, пізніше — ще й членом монастирської ради.

На виконання монаршої волі обер-прокурор звернувся до архієпископа Інокентія (Борисова), доручивши представити висновок, чи має теперішній професор богослов’я достатні знання і здібності для викладання логіки і психології. Впадає в очі, що наголос робився саме на професійному рівні, а не на згоді професора виконувати додаткове доручення. У Синоді вважали, що обіцянка Міністра народної освіти клопотати про підвищення окладів професорів пропорційно збільшенню їхніх обов’язків мала вирішити питання компенсації незручностей, що виникали. Зовсім інший наголос був зроблений архієпископом Інокентієм, з резолюції якого випливає, що його цікавили в першу чергу не здібності викладача (якого він уже добре знав особисто), а згода професора.

Втім, сам Павловський був значно обмежений у свободі вирішення, чи погоджуватись із пропозицією. Відмовлятись від вакансії, яка виникала внаслідок рішення імператора, було нелояльним. До того ж, Синод не чекав на відмову. Тим більше, що справа стосувалась персон викладачів лише 7 навчальних закладів, характеристика кожної з яких таким чином потрапляла на безпосередній розгляд Петербурга. З огляду на це, відповідь М. Павловського була цілком передбачуваною: він писав, що вважає своїм священним обов’язком прийняти нове послушенство згідно з волею імператора. Підкреслимо, що читання нових дисциплін сприймалось протоієреєм саме як послушенство, яке він мав покірно нести. Павловський, скориставшись наданим йому консисторією правом сформулювати вимоги, на яких він згоден читати логіку та психологію, досить докладно описав складності, пов’язані з виконанням ним широкого кола обов’язків. Протоієрей зазначав, що його кафедра мала обслуговувати православних вихованців усіх трьох відділень ліцею — юридичного, математичного і камерального. Кількість лекцій на тиждень для професора богослов’я раніше становила 6. Тепер же вона буде значно перевищувати навантаження інших професорів. До того ж, щорічне зростання кількості студентів ліцею було причиною збільшення витрат часу Павловського, адже вступні екзамени із Закону Божого через свою специфіку могли прийматись лише професором богослов’я, тоді як екзамени з інших предметів розподілялись між кількома викладачами кафедри. Якщо до цього додати обов’язки по перебуванню на посаді члена ліцейської ради; проведення в цій раді екзаменів із Закону Божого серед осіб, які шукали права бути домашніми наставниками або наставницями і взагалі права викладання; обов’язки по настоятельству і священицькому служінню в ліцейській церкві, то, писав Павловський, стає очевидним, що викладання логіки і психології збільшить складності його служіння чи не вдвічі. Адже замість 4 предметів тепер слід читати 6, замість 6 лекцій на тиждень — 10, і, до того ж, перебрати на себе обов’язки, які виконував у раді ліцею професор філософії. Протоієрей додав ще один аргумент: складності служіння законовчителя більші, ніж в інших викладачів, бо ті „діють на розуми розумом, законовчитель — на розуми — розумом і разом з тим на серця — розумом і серцем; ті досягають повного результату свого вчення працею і чітким викладанням предмета, а законовчитель, при всій праці і терпінні, ледве встигає посіяти в серцях сім’я віри і добра”.

Усі ці обставини дали М. Павловському підставу висунути перед єпархіальною владою дві вимоги. Перша — виклопотати у Міністра народної освіти нову штатну одиницю для кафедри — ад’юнкта, який мав читати церковну історію і канонічне право. Друга — звільнення від обов’язків члена монастирської ради і духівника монастиря, а також надання помічника для нагляду за правильним викладанням Закону Божого у світських установах.

Архієпископ погодився з важливістю обставин, викладених М. Павловським, і передав їх на розгляд Синоду. Але Інокентій запізнився зі своїм проханням. Ще до того, як воно було отримане, імператор наказав зрівняти утримання професора богослов’я та філософії Рішельєвського ліцею з утриманням інших професорів цього закладу. Цим пільги й обмежувались. Хоча виконуючий обов’язки обер-прокурора і представив пропозицію, передану через архієпископа Інокентія, на розгляд Міністра народної освіти, той, з огляду на волю імператора, не наважився розпочинати перегляд справи. Тож Синод лише доручив єпархіальному архієрею на власний розсуд визначити якісь інші аніж призначення помічника заходи для полегшення становища Павловського. Отже, при подвійному підпорядкуванні професора богослов’я єпархіальному керівництву і Міністерству народної освіти вкотре давалися взнаки неузгодженості в діях духовної та світської влади. Серед „полегшень”, які вдалося отримати професору, було лише надання додаткового часу на складання лекцій, які мали наприкінці кожного року представлятись на розгляд Синоду. М. Павловський і надалі „з покорою і сумлінням” продовжував викладацьку діяльність у Рішельєвському ліцеї (з 1865 р. — Новоросійському університеті), виконуючи паралельно з цим низку інших обов’язків, зокрема — цензора „Херсонських єпархіальних відомостей”[81]. Лише в 1860 р. з навантаження протоієрея, чиє здоров’я погіршилось, були виключені логіка та психологія[82].

Прихід на престол Олександра ІІ не приніс негайних змін державної політики в освітній сфері. Як й інші складові „великих реформ”, трансформація системи навчання, незважаючи на очевидну необхідність, готувалась досить довго, і до 60-х років світська школа кардинальних змін не зазнала.

Що стосується визначення центральною владою ролі духовного відомства в діяльності світських освітніх установ, то воно в другій половині 50-х рр. багато в чому залишалось традиційним. Така політика знайшла втілення в цілій низці документів, які регламентували функціонування не підпорядкованих Синоду навчальних закладів — „Положенні про жіночі училища відомства Міністерства народної освіти” від 30 травня 1858 р., „Положенні про училища військового відомства” від 10 червня 1858 р., „Штатах гімназій... та повітових училищ Міністерства народної освіти” від 17 квітня 1859 р., „Розписі числа лекцій і програм наук по училищах військового відомства” від 12 червня 1859 р., височайше затвердженому 10 травня 1860 р. „Положенні про жіночі училища відомства Міністерства народної освіти”, положенні від 15 серпня того ж року про влаштування шкіл для теоретичного навчання інженерних військ, „Положенні про училища в Новоросійському козацькому війську” від 16 лютого 1861 р., указі про викладання Закону Божого нижнім військовим чинам православного віросповідання від 24 квітня 1861 р[83]. У цілому традиційною залишалась у цей час і політика щодо діяльності сільських парафіяльних шкіл. Як наслідок, станом на початок 60-х рр. докорінних змін у діяльності нижньої ланки системи світських освітніх установ не відбулося[84]. Разом із тим, за Олександра ІІ православне духовенство отримало можливість більш вільно висловлюватись щодо своїх проблем, і, як випливає з листів, опублікованих у „Херсонських єпархіальних відомостях” у перші роки існування цього видання, неможливість організувати належним чином діяльність сільських парафіяльних училищ була серед питань, які найбільше турбували кореспондентів-священнослужителів[85]. Перелічені нами недоліки початкової освіти миколаївської доби збереглися і в 60-х рр. та відмічались самими духовними особами, про що свідчать і листи до „Херсонських єпархіальних відомостей”, і відгуки, які надходили з єпархій (причому не лише південноукраїнських) до Петербурга[86].

Загалом у 1855 – 1860 рр. рівень залучення православного населення Півдня до отримання в навчальних закладах знань із релігійних предметів залишався невисоким. За матеріалами, які були в розпорядженні Я. Грахова, на середину 50-х рр. по Катеринославській єпархії відношення осіб, які навчались у всіх освітніх установах, до загальної чисельності населення становило 1 до 50: нараховувалось 8014 учнів обох статей при близько 405 000 населення[87]. У цьому Грахов вбачав великий прогрес народної освіти.

Але такі дані не відбивають адекватно ситуацію із залученням православного населення до одержання знань з релігійних предметів. Адже, по-перше, хоча Я. Грахов і писав про наведену цифру 405 000 як про „число мешканців Катеринославської губернії по відомостях, зібраних у дирекції училищ”, ця цифра, напевно, стосувалась лише чоловічого або лише жіночого населення: за даними синодальної статистики на кінець 1850-х рр. в Катеринославській єпархії тільки православних мешканців нараховувалось 449 653 особи чоловічої і 452 064 жіночої статі[88]. По-друге, за повідомленням самого Грахова 4152 з 8014 осіб навчались в училищах німецьких колоній і ще 371 — в єврейських училищах, де, зрозуміло, вивчення православних догматів і не передбачалось. Та й у інших навчальних закладах не всі вихованці були православними. Таким чином, показник охопленості православного населення освітою був принаймні у 5 разів скромніший, ніж наведене Я. Граховим співвідношення.

Що стосується охоплення початковою освітою при церквах, то на 1860 р. у тій же Катеринославській губернії в школах при храмах і монастирях (при тому, що за даними 1859 р. навчальних закладів не було в жодному населеному пункті, де не існувало релігійної споруди[89]) навчалось 1507 хлопчиків і 83 дівчини, що становило 0,18% від чисельності православного населення[90]. Для порівняння, в Київській єпархії у тому ж році цей показник дорівнював 1,06%, Чернігівській — 0,98%, Подільській — 1,54%, Волинській — 0,89%[91]. За консисторськими даними на території Херсонської і Таврійської губерній на той же час в сільських школах, підвідомчих Міністерству державного майна, навчались загалом 1662 хлопчики і 600 дівчат[92], тобто 0,2% від православного населення. Тільки в 1861 р. кількість церковних шкіл, а, отже, і відсоток осіб, які навчались у них, почала значно зростати: після проголошення маніфесту від 19 лютого питання влаштування таких закладів було поставлено під особистий контроль імператора, якому слід було щомісячно доповідати про успіхи в цій справі[93].

Таким чином, впродовж 1775 – 1861 рр. на півдні України не була сформована мережа закладів освіти, яка б охоплювала значний відсоток православного населення краю. Це не означає, що державна влада проявляла індиферентність у питаннях розбудови освітньої системи: витрати на освіту не були пріоритетною статтею розходів бюджету за жодного імператора, але, разом із тим, Петербург чітко усвідомлював, що навчальні заклади можуть і мають служити могутнім важелем впливу на населення в плані виховання в дусі „страху Божого”, вірнопідданських почуттів і покори, підвищення рівня моральності, русифікації та уніфікації (тут ми не кажемо про значення цих установ для професійної підготовки). Логічно, що до діяльності навчальних закладів широко залучалось духовенство, для якого опікування більшістю із зазначених аспектів уже давно стало пріоритетним завданням. Діяльність духовних осіб у навчальних закладах велася в одному руслі з їхньою діяльністю в храмах. Акцент робився більше не на прищеплення глибоких знань, а на виховання, що найбільш помітно спостерігалось у навчальних закладах нижніх рівнів. Особливо важливим це було з огляду на становість світської школи: непривілейовані верстви населення мали можливість відвідувати переважно заклади саме нижніх рівнів, і оскільки релігійним дисциплінам тут приділялась чи не основна увага, значну частину багажу знань, з якими йшли вихованці таких закладів у життя, і становили відомості з катехізису, Євангелія, пізнання про історію церкви. Великою мірою під впливом політичних подій і прагнення використовувати освіту як запобіжний засіб проти поширення небезпечних для держави поглядів релігійне виховання поступово все більше проникало і в навчальні заклади більш високих щаблів, призначені переважно для привілейованих верств. Ставлення ні духовенства, ні мирян до свого залучення до діяльності освітньої системи не було однозначним: умови, в яких мали влаштовуватись і діяти навчальні заклади, далеко не в кожному випадку сприяли прагненню перших викладати, а других — навчатись.