Л.М. Маленко Запорозькі традиції південноукраїнського козацтва останньої чверті ХVIII–ХІХ століття
Главная
 использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

 

    Л.М. Маленко

(Запоріжжя)

 

Запорозькі традиції південноукраїнського козацтва

останньої чверті ХVIII–ХІХ століття

 

Руйнація Нової Січі та ліквідація Війська Запорозького Низового були передбачуваним кроком російського уряду в другій половині ХVIII століття. Успішне закінчення російсько-турецької війни 1768–1774 років, у результаті якої вдалося добилася незалежності Криму від Туреччини, приєднати до своїх володінь район Азова і прилеглі до Чорного моря території між Дніпром та Північним Бугом означало для російських можновладців наблизитися до мети перетворити Імперію у середземно-чорноморську державу. Першою перепоною у реалізації цих намірів були запорозькі козаки, які “заводячи власне хліборобство, порушували... тим самим основу залежності їх” від російського престолу і “подумували звичайно ж створить із себе посеред Вітчизни область зовсім незалежну під власним своїм несамовитим управлінням”. Тому після закінчення воєнної кампанії 1768–1774 років Катерина ІІ вдалася до рішучих заходів і наказала ліквідувати небезпечну для абсолютиської монархії Запорозьку Січ із забороною згадувати навіть назву самих запорозьких козаків.

Вихід указу 3 серпня 1775 року не означав повного знищення запорозького козацтва. Переважна частина запорожців і далі продовжувала мешкати на території колишніх Запорозьких Вольностей та займатися традиційними галузями господарства. Більш того, ті, хто готував указ про остаточну ліквідації Запорозької Січі і ретельно почав утілювати його у життя, дуже скоро почали усвідомлювати, що  викоренити запорозьку козаччину — носія та захисника демократичних традицій в Україні й основної рушійної сили національно-визвольних рухів — вдасться не з розчерком пера про руйнацію козацького осередку, а поступово, через певний проміжок часу і за умов проведення відповідних заходів, спрямованих на підрив матеріальних та духовних цінностей козацтва. Політика відвертого протистояння російського уряду щодо мешканців колишніх Запорозьких Вольностей змінилася на досить толерантне ставлення до запорозького населення у перші роки після ліквідації Січі. Урядова адміністрація не  одразу пішла й на ліквідацію запорозьких традицій на побутовому рівні та у господарюванні. Не дозволило цього зробити як козацьке населення колишніх запорозьких земель, так і досить нестабільне становище Росії на українському Півдні через значний  вплив Туреччини на сусідні держави, існування Кримського ханства, відсутність необхідної кількості стаціонарного населення для залюднення і колонізації південного регіону. Збереження урядом старого територіального розподілу колишніх Запорозьких Вольностей, а відтак і адміністративного устрою, запорозьких зимівників та хуторів, надання населенню колишніх запорозьких земель певних прав та привілеїв сприяло тому, що мешканці південноукраїнського регіону залишалися продовжувачами запорозьких традицій як на нижчому — господарському та побутовому, так і вищому — культурному рівнях.

Після низки перемог зовнішньополітичного курсу Російської імперії у 80-х роках ХVIII століття різко змінюється ситуація і в південному регіоні. Почалися масове знищення козацьких зимівників та хуторів, що супроводжувалося примусовим переселенням зимівчан до містечок та державних слобод; реорганізація місцевого самоврядування; запровадження розгалуженої системи адміністративного контролю на селі. Фактично уряд вдався до заходів, які мали на меті не тільки підірвати запорозькі традиції на півдні України, а й остаточно їх зруйнувати. Відповіддю місцевого населення на такі кроки урядової адміністрації знову ж таки стала традиція запорозького вільного краю — масового пересування мешканців колишніх Запорозьких Вольностей закордон (переважно у Дунайську дельту, що найбільше відповідала умовам Великого степового кордону) та запису до козацьких військ. Слід наголосити, що під козацьким військом усвідомлювалася не стільки армійська структура, а  політичний, соціально-економічний та етнокультурний організм, який базувався на вікових козацьких традиціях. З подальшим існуванням козацьких формувань населення південного краю пов`язувало не тільки збереження запорозьких традицій та привілеїв, а й своєї належності до козацького  стану. 

 Прагнення зберегти соціальну стабільність на українському Півдні, сприяти швидкому втягненню козацтва у нові політичні, економічні та соціальні відносини краю, створити альтернативу Задунайській Січі та сприяти поверненню колишніх російських підданих із турецьких володінь схилило і високопоставлених осіб центрального управлінського апарату до думки поновлення козацьких іррегулярних військ на півдні України. Саме у такому заході вони вбачали чи не єдиний засіб досягти і соціальної стабільності у південноукраїнському регіоні, і швидко заселити його контрольованим з боку урядової адміністрації козацьким населення, здатним себе самостійно захищати та забезпечувати всім необхідним, ще і армійські відділи легкої кінноти поповнити за рахунок добре обізнаних у військовій справі запорожців для майбутніх воєнних кампаній проти Туреччини. Одним із перших, хто усвідомив це, а згодом і багато зробив для поновлення південноукраїнських козацьких військ, був Г.О. Потьомкін.

Чергове загострення стосунків з Туреччиною і можливість війни вносило свої корективи у вирішення питання щодо терміну оформлення іррегулярних військ на півдні України. На перше місце виходить міркування державної безпеки. Протягом короткого проміжку часу створюються п`ять іррегулярних формувань — Грецьке (Албанське) (1775–1859), Кримсько-татарське (1784–1863), Бузьке (1785–1817), Катеринославське (1787–1796) Чорноморське (1788–1792), які зовнішніми рисах нагадували козацькі війська. Офіційне пояснення такого кроку урядової адміністрації зводилося до обґрунтування  заповнити відсутність прикордонних військ у південноукраїнському регіоні та потреби у боєздатних козацьких підрозділах легкої кінноти для участі в майбутніх бойових діях проти Османської імперії.

Із самого початку свого створення південноукраїнські козацькі формування були поставлені під суворий контроль цивільної та військової центральної адміністрації і розглядались, у першу чергу, як інструмент у вирішенні нагальних потреб Російської імперії щодо закріплення її на чорноморському узбережжі та на Дунаї. Є очевидним, що створення козацьких з’єднань вбачався високопоставленими чиновниками як тимчасовий захід у момент загострення воєнного конфлікту з державою-противником. Підтвердженням цьому є хоч би той факт, що для комплектації козацьких військ відводилися землі під поселення, однак офіційно на півдні України не було створено жодної адміністративно-територіальної одиниці.

Особливостями перших двох козацьких формувань останньої чверті  ХVІІІ століття — Грецького (Албанського) та Кримсько-татарського були відсутність запорозького козацького елементу у військах  і входження до складу їх загонів (не рахуючи офіцерів регулярної армії) представників окремих національностей — греків, албанців та кримських татар. Ці південноукраїнські козацькі формування за своєю суттю були іррегулярними військами Російської імперії, створеними на зразок козацьких (бо лише зовнішніми рисами та частково пільгами нагадували їх), без участі в їх формуванні українського і зокрема запорозького козацтва. У двох інших південноукраїнських козацьких формуваннях — Бузькому і Катеринославському — український козацький елемент був значним і фактично визначальним, а Чорноморське козацьке військо й узагалі формувалося із колишніх запорожців.

У ХІХ столітті знову ж таки через загострення стосунків з Туреччиною і можливістю нової війни було створено ще три козацькі війська — Усть-Дунайське Буджацьке (1806–1807 рр.), Дунайське (1828/1844–1869 рр.), Окреме Запорозьке (згодом Азовське) (1828–1866 рр.) та поновлено Бузьке іррегулярне формування. Утворення цих козацьких з’єднань Військовим міністерством попередньо не планувалося. Вони були створені поза планом військового відомства і сприймалися урядовою адміністрацією протягом всього періоду свого існування як інородні тіла у державній військовій структурі Імперії. Російський уряд змушений був вдатися до такого кроку через скупчення у південноукраїнському регіоні значної маси задунайського населення напередодні російсько-турецьких воєн 1806–1812 і 1828–1829 років. Переведення козаків до податного населення могло спровокувати вкрай небажані масові заворушення у Південній Україні. Тільки створенням іррегулярних військ зі збереженням традиційних форм вдалося б затримати задунайське козацьке населення у межах країни і встановити над ним контроль з боку військових і цивільних відомств. Залишити без жорсткого контролю задунайців у південноукраїнському регіоні означало б поставити під загрозу виконання стратегічно і політично важливих завдань Російської імперії у реалізації її зовнішньополітичного курсу. 

Саме у середовищі козацтва поновлених південноукраїнських козацьких з’єднань, у яких запорозький елемент був значним і фактично визначальним, найкраще простежується намагання мешканців військових земель зберегти і підтримувати запорозькі традиції протягом усього терміну існування іррегулярних формувань.  Одразу зазначимо, що найкраще запорозькі традиції у традиційно-побутовій культурі (духовній, матеріальній та соціонормативній) й у військовій справі збереглися у козаків Чорноморського війська, в меншій мірі — у мешканців козацьких формувань ХІХ століття (Дунайського та Азовського) через намагання уряду перетворити ці війська у слухняні іррегулярні з’єднання російської армії, поселення козацьких з’єднань серед мирного землеробського населення, на території, віддаленій від осередків бойових дій, та під плином часу.

Спробуємо визначити запорозькі традиції південноукраїнського козацтва останньої чверті ХVІІІ–ХІХ століть тих козацьких військ, в яких ядро становили запорожці.

У військовому відношенні козацькі війська хоч і перебували під суворим контролем військових органів влади та частіш за все під управлінням офіцерів регулярної армії, однак зберігали традиційний військовий устрій і творили самостійні у тактичному відношенні бойові одиниці — легку кінноту, піхоту, морські команди. Нижчі ланки військового управління передавалися російським урядом у руки власних старшин з метою якнайкращої взаємодії з рядовим козацтвом. У воєнний час козацькі з’єднання фактично ставали ар`єргардом російської армії і використовувалися для тих же цілей, що і Військо Запорозьке Низове: для ведення розвідки, переслідування розбитого ворога, для несення сторожової служби, для рейдів під ворожі фортеці. Козацька кавалерія частіш за все використовувалася в авангардних боях проти турецько-татарської кінноти. Козацькі флотилії охороняли узбережжя, контролювали переправи, сприяли проводці російських пароплавів та бойових кораблів через важко прохідні ділянки водних мереж. Присутність у козацьких військах піхотних частин було зумовлене матеріальним становищем козацтва і небажанням уряду витрачати значні кошти на створення іррегулярної кінноти. Тому козацька піхота використовувалася переважно для несення гарнізонної та карантинної служб, залучалася до земляних робіт. Запорозькі традиції ведення війни використовувалися південноукраїнським козацтвом останньої чверті ХVІІІ–ХІХ століть тільки там, де можна було виявити певну самостійність, а саме: у діях на морі, у рейдах, під час проведення розвідок. У мирний час козацтво створених військ несло прикордонну та карантинно-митну служби.

Надання земель під поселення мешканцям козацьких військ сприяло розвитку традиційних для запорожців галузей господарства. Перевага козацького населення останньої чверті ХVІІІ століття віддавалася скотарству та рибному промислу. Такий стан речей був зумовлений рядом причин. По-перше, козацькі формування останньої чверті XVIII століття не отримали землю для остаточного поселення війська. Іррегулярним з’єднанням певні ділянки землі навалися у тимчасове користування. Невизначеність становища мешканців козацьких військ призвела до небажання заводити міцні землеробські господарства і, навіть, обзаводитися постійною осілістю. По-друге, значний попит на продукти скотарства на внутрішньому та зовнішньому ринках. По-третє, сприятливі для заняття скотарством природні умови південного краю. По-четверте, наявність витривалої сірої степової породи великої рогатої худоби. Разом з тим на військових землях товарного напрямку не набула перспективна на півдні України в останній чверті XVIII століття галузь скотарства — вівчарство, знову ж таки через обмежену кількість військових земель. У козацьких військах останньої чверті XVIII століття — Бузькому, Катеринославському і Чорноморському — скотарство було провідною галуззю господарства, а вже у іррегулярних формування ХІХ століття воно починає відігравати другорядну роль. Пояснення цьому знаходимо як у політиці урядової адміністрації, спрямованої на надання пільг господарствам, що спеціалізувалися на землеробстві, та на закріплення земель у довічну власність у залежності від розвитку землеробства, так і в обмеженості військових земель, збільшенні щільності населення військ, зростанні попиту на хліб на внутрішньому та зовнішньому ринках, наявності у південному регіоні української зернової культури та культивування на землях козацьких військ найкращих зернових сортів, принесених запорозькими козаками з-за Дунаю (насамперед це болгарська жовтоколоса та чорноколоса із синіми устками сорти пшениць. Їх висока врожайність і якість зерна здобули світову славу і були відзначені на Лондонській всесвітній виставці в 1851 році). 

У козацьких військах останньої  чверті XVIII–ХІХ столітті значну роль у господарстві продовжував відігравати запорозький промисел — рибальство. Подальший розвиток традиційного ще для мешканців Запорозьких Вольностей  рибного промислу був зумовлений рядом факторів: 1) наявність багатих рибних угідь (Дніпровський та Бузький басейни, азовське та чорноморське узбережжя); 2) існування запорозької традиції рибного промислу, яка продовжувалася на рибних заводах останньої чверті XVIII–ХІХ  століття. Протягом вказаного терміну зберігалася запорозька технологія вилову риби та її переробки. Збереженню технології в першу чергу сприяли запорозькі та задунайські козаки новоутворених військ, для яких риба довгий час була основою господарського добробуту та головним предметом торгівлі; 3) прибутковість рибного промислу, а від того і конкурентна боротьба за володіння рибними угіддями, що ще більше підвищувала попит на продукти рибальства на загальноросійському внутрішньому ринку. У ХІХ столітті козацьким військам разом із землею для остаточного поселення їх мешканців надавалась і обмежена кількість рибних угідь “на підпору господарства”. Рибні заводи, які існували на військових землях, працювали не на повну потужність і переробляли таку кількість риби, якої було досить тільки для задоволення власних потреб козацьких сімей. Частіш за все рибні угіддя військ за рішенням козацьких громад здавалися в оренду для збільшення загальновійськового прибутку. Здача рибних угідь в оренду була досить вигідною справою і поповнювала військову скарбницю щорічно на третину, а то й половину. Не поодинокими були і випадки, коли орендатори (як правило, це були власники сусідніх смуг рибних угідь) за погодженням органів внутрішнього військового управління користувалися послугами і козацьких рибних заводів для вилову і переробки риби. Досвід козаків у цій справі робив їх бажаною робочою силою у нових роботодавців. Водночас слід зазначити, що обмеженість військових рибних угідь не давала можливостей перетворити традиційний рибний промисел у головну запоруку господарського добробуту населення військових козацьких земель.

Офіційне збереження за населенням колишніх Запорозьких Вольностей мисливських угідь та підтримка заняття чумацьким промислом сприяли розвитку цих промислів серед населення козацьких військ. Особливо добре це простежується на прикладі Чорноморського війська і в меншій мірі Катеринославського козацького формування. Та поступово на перше місце у господарюванні мешканців козацьких військ починає виходити землеробство, що ще більше підсилює значення запорозької господарської спадщини. Що сприяло саме такій тенденції у господарюванні вказувалося вище. Однак слід наголосити і на політиці уряду, який  активно надавав пільги козацьким військам для зайняття землеробством та відсутність вільних для поселення й освоєння мешканцями козацьких формувань  земель. Жодне з південноукраїнських козацьких військ не  мало можливості надати козакам навіть декларованого урядом 30-ти десятинного паю для ведення власного господарства. Через обмеженість земельного фонду козацьких військ та заходів уряду, спрямованих на збільшення питомої ваги землеробства, поступово зменшується і роль скотарства у козацьких господарствах. Воно починає відігравати другорядну роль, а згодом існує як допоміжна галузь для задоволення власних потреб козацьких сімей у молочних продуктах та м`ясі.

Своє значення у козацькому господарстві поступово втрачає і рибальство. У кінці ХVIII століття, коли фактично закінчився перерозподіл запорозьких рибних угідь між крупними російськими сановниками, держава могла виділяти у користування козацьким військам лише незначні ділянки морських чи річкових берегів для задоволення власних потреб козаків у рибопродуктах та  “на підпору господарства”. Так рибальство поступово перетворюється на один із рядових промислів козацького населення і вже  в іррегулярних формуваннях ХІХ століття не відіграє тієї ролі, яку відігравав серед занять мешканців козацьких військ ХVIII століття. 

У ХІХ столітті через інтенсивне будівництво залізниць повністю занепадає чумацький промисел. Однак щоб забезпечувати населення козацьких формувань продуктами першої необхідності, своєчасно доставляти почту, перевозити різного роду товари та чиновників різних рангів на козаків військ поширюється так звана “підводна повинність”.

Інші ж традиційні запорозькі промисли — млинарство, бджільництво —  продовжують активно розвиватися протягом останньої чверті ХVIII–ХІХ століття не тільки з ініціативи самого козацького населення, але й за підтримки їх урядом. Розвиток млинарства регулювався спеціальними нормативними актами. Будувати млини та вітряки дозволялося всім бажаючим козакам у разі погодження двох третин станичної громади. Кількість землі, яку громада могла виділити під млин,  обмежувалася 1 десятиною на 2 постави. Власники млинів платили на користь війська або станиці грошовий податок. Власники мали право продавати млини та вітряки, за умови продажу їх козакам чи громаді станиці. Якщо млин заводив військовий чиновник, він мав право наймати 2-х робітників для нагляду за роботою млина чи вітряка. Млини та вітряки приносили значні прибутки їх власникам. Суми, затрачені на їх будівництво, покривалися протягом 2–3 років. На будівництво вітряка чи млина витрачалося в середньому 800 карбованців сріблом, а чистого прибутку вони давали близько 200–300 карбованців сріблом щорічно. Розвиток млинарства був пов`язаний із збільшенням питомої ваги хліборобства на землях  козацьких військ, тому й підтримувався урядом.

Протягом усього терміну існування козацьких військ на півдні України не останнє місце серед промислів займало корчемстово. Незважаючи на загрозу суворого покарання з боку державних інстанцій козаки все ж таки в домашніх умовах виготовляли горілку з пшениці та жита, а також займалися виноробством. Протягом усього періоду існування військ у Південній Україні повітові суди регулярно порушував корчемські справи про незаконне виробництво горілки і торгівлю нею козаками південноукраїнських військ. Та виробництво горілки і вина було настільки вигідною справою, що деякі козаки намагалися перетворити його в справжній напівлегальний промисел. Не лякали їх навіть суворі урядові постанови та високі штрафи. Самі ж мешканці козацьких земель частіше вдавалися до послуг козаків, що виробляли горілку, ніж до закладів відкупщиків. У мемуарах ХІХ століття читаємо, що козаки рідко відвідують “питні” будинки, хіба що в свята і то більше для розмов ніж для пияцтва”. Такі спогади тільки підкреслюють значення корчемського промислу серед козаків іррегулярних з`єднань.

Особливе значення для економічного розвитку південноукраїнських козацьких військ мала торгівля. Збереження попередньо встановлених податків та зборів, право вільного пересування південним краєм запорозьких промисловиків шляхом надання спеціальних білетів сприяло розвитку роздрібної та сезонної торгівлі в межах військових земель в останній чверті ХVIII століття. Пожвавлення торгівлі на землях козацьких військ у ХІХ столітті був пов`язаний із товарним напрямком сільського господарства, особливо хліборобства. Основним предметом торгівлі стала сільськогосподарська продукція, переважно пшениця. Більшість козаків відвозили товари на великі базари, на ярмарки в сусідні регіони, в найближчі портові міста — Одесу, Миколаїв, Херсон, Маріуполь, Бердянськ. Організаційних форм торгівля в іррегулярних формуваннях набула в 30-х роках ХІХ століття і регламентувалася “Торговим статутом”. У межах козацьких формувань велася періодична, стаціонарна та відкупна торгівля. З появою серед козаків досить заможних людей, які в грошах, векселях та товарах мали не менше ніж 1.500 карбованців сріблом, у військах оформлювалося Товариство торгових козаків. Вступ козака до цього товариства надавав йому можливість за встановлену плату звільнятися від несення військової служби і повністю присвятити себе торгівлі. Козаки Торгового товариства мали право нарівні з купецтвом вести торгівлю в межах  країни. Торгових козаків у козацьких формуваннях було небагато, однак вони досить успішно торгували і приносили значні прибутки війську.

Створення в іррегулярних формуваннях Торгових товариств було яскравим проявом господарських досягнень населення козацьких військ. Ретельний відбір козаків, які бажали торгувати на рівні з купцями, свідчить про те, що серед них було багато заможних людей, які наважилися ризикнути власним майном і заощадженнями. Торгівля була прибутковою і виправдовувала витрати. У зв`язку з цим збільшувалася кількість козаків, що бажали торгувати. Розвиток торгівлі був корисним не тільки для самих торгових козаків, а й для військ, у скарбницю яких йшли значні прибутки. Загальний рівень розвитку господарства дозволяв козакам поступово налагоджувати внутрішнє життя військ, збільшувати витрати на медичне обслуговування, освіту, церковні справи, на утримання громадських закладів.

Культурна традиція запорозького козацтва у південноукраїнських козацьких формуваннях останньої чверті  ХVIII–ХІХ століття чітко простежується у будівництві населених пунктів (за типом запорозьких зимівників та хуторів), зведенні осель, забудові власних господарств, у ставленні до навколишнього середовища, духовних закладів (і зокрема до церкви), до молодшого покоління, з яким пов`язувалося майбутнє війська, до старих людей, як носіїв духовних традицій запорозького козацтва. Збереженню запорозьких культурних традицій мешканцями південноукраїнських козацьких формувань сприяли: 1)  існування козацьких населених пунктів — запорозьких зимівників і хуторів, до початку ХІХ століття; 2) значна кількість козацького населення, що залишилася на території колишніх Запорозьких Вольностей і згодом стала ядром наново створених козацьких військ; 3) підтримка некозацьким населенням південного краю запорозьких традицій через їх демократичність, доцільність, традиціоналізм; 4) виховання молоді на принципах, вироблених запорозьким товариством впродовж попередніх періодів існування козацької вольниці; 5) шанобливе й уважне ставлення до старих запорожців і людей похилого віку; 6) збереження традиції чутливого ставлення до віри, особливостей православного віросповідання, до сім`ї; 7) збереження зразків усної народної творчості та передання їх молодшому поколінню; тощо.

Таким чином, не дивлячись на намагання уряду зруйнувати запорозьку традицію на побутовому, господарському, культурному рівнях населення південного краю, мешканці козацьких військ останньої чверті  ХVIII–ХІХ століть ревно її зберігали. З плином часу це вдавалося все менше і менше. Однак елементи традиційно-побутової і духовної культури запорозького козацтва простежуються на всіх рівнях серед населення південноукраїнських козацьких військ протягом усього періоду існування останніх у південному регіоні.