Л.М. Маленко РОЗДУМИ НАД ПРОБЛЕМАМИ ...
Главная | КАЗАЧЕСТВО XX - XXI вв.
 использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

 

 

Л.М. Маленко

 

РОЗДУМИ НАД ПРОБЛЕМАМИ ТА ЗАВДАННЯМИ СУЧАСНОГО КОЗАЦТВА

(НА ПРИКЛАДІ  ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАЦЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ)

 

 

Козакознавче дослідження і відродження козацьких традицій, що пожвавилися в Україні, Росії, Білорусії й інших країнах в останні десятиліття, зумовлені потребою вивчити досвід попередніх поколінь, щоб через минувщину зрозуміти проблеми сьогодення і знайти шляхи для покращання духовної та матеріальної сторін життя народу кожної з названих країн. Козаччина займала вагоме місце в історії названих держав. Саме вона була тією часткою суспільства, яка швидко реагувала на зміни в ньому. Як той лакмусовий папірець козаччина оцінювала кроки урядових адміністрацій. І якщо заходи влади суперечили інтересам народу чи їй самій, вона вибухала непослухами, повстаннями, війнами. Разом з тим з наявністю козацтва в межах держав мирилися урядові адміністрації тих країн, де воно було. Козаччина з початків свого існування перебрала на себе дуже важливу для народу, держави функцію. Вона тривалий час була охоронцем порубіжних територій, що граничили з східними деспотіями. Тому крім оборонця кордонів держави ще й стала захисником інтересів християнського світу від устремлінь мусульманського. Роль, безперечно, відповідальна, важлива й почесна. І в залежності від того, наскільки успішно вона виконувалася, ширилася козацька слава по українських, російських землях, у східному світі, у країнах Західної Європи.  

Разом з тим, козаччина залишила по собі добру славу завдяки вмінню успішно господарювати, по-батьківські дбати про підростаюче покоління, шанобливо ставитися до старості, берегти і збагачувати перлини житейської мудрості, народні знання і світоглядні уявлення. Саме ці сторони життєдіяльності козаків необхідно досліджувати сьогодні і на їх основі відроджувати козацькі традиції й звичаї. Нажаль не всі це розуміють, і як тільки з`являється привід, одразу хапаються за батоги, міліцейські кийки, а то й навіть за шаблюки.

Оформлення й згуртування козаччини швидше відбувається у тих регіонах, де загострюються воєнні міжетнічні, міжнаціональні, міждержавні конфлікти. Це в першу чергу стосується Кубані, де постало одне з перших козацьких військ сучасної доби, і Придністровської Молдавської Республіки, в якій Чорноморське козацьке військо перебуває на державній військовій службі. Відсутність можливостей виконання військових функцій призводить (як показує досвід) до розброду і хитань у козацькому середовищі, яке у свою чергу веде до невизначеності подальшої долі і самого козацького з`єднання. Ситуація може змінитися лише за умови зміни пріоритетів козаччини із військових на господарські й культурні. Це не означає, що козакам на державному рівні не може бути довірено охороняти кордони країни чи наглядати за правопорядком усередині держави. Сучасні козацькі формування можуть стати повноцінною національною гвардією, яка буде поставлена на службу народу. У цьому випадку необхідна допомога держави. І не стільки матеріальна, скільки юридична. Саме на державному рівні мають бути вирішені питання щодо юридичного статусу козацьких військ. 

Але щоб таке право отримати, козаки повинні вирішити ряд серйозних проблем у своєму товаристві. Для початку вони просто зобов`язані припинити безпідставно надавати один одному військові звання і стати такими іррегулярними формуваннями, у яких офіцерський склад не перевищував би кількості рядового козацтва. Як показують попередні опитування, близько половини особового складу козацьких військ — це підполковники і полковники. А стільки у кожному козацькому війську генерал-хорунжих? І це при тому, що крім Чорноморського козацького формування (Придністровська Молдавська Республіка) козацькі війська військової служби не несуть. Вона їм на державному рівні просто не визначена. А який же полковник чи генерал-хорунжий з купою медалей та орденів на грудях (знати би ще за що отриманих) засукає рукава і візьметься до рядових, але таких необхідних і важливих справ, як-то: упорядкування місць і пам`яток, що тісно пов`язані з козацькою історією; заснування церков і закладів, які сприятимуть відродженню духовності як козаччини, так і народу в цілому; відродження господарських традицій; відкриття кінноспортивних секцій та шкіл, де юнацтво буде вчитися не тільки “мордобою”, а й опановувати різні науки та досліджувати історію козацтва; вивчення військової історії та бойового мистецтва, в основі якого лежить філософське підґрунтя мистецтва гартування та виховання особистості?

Безперечно, справа не у військових званнях, а в кожній окремо взятій людині. Однак хотілося б зауважити, що військові чини у козаків ніколи просто так не надавалися. Їх отримували за особисті заслуги перед товариством, народом. Випадкова людина стати військовою старшиною навряд чи могла. Адже козаки дуже ретельно вибирали з поміж свого товариства того, кому доручали свою безпеку і власне життя. Тільки у тому разі, коли сучасні  козацькі формування стануть високо-дисциплінованими, боєздатними військовими одиницями з нормальним, загальноприйнятим співвідношенням офіцерського і рядового складу служилого козацтва, вони можуть розраховувати і на визнання їх такими на рівні держави.

Де брати кошти на добрі справи і на підтримку свого існування? Та звісно, що не встановленням контролю над ринками, місцями торгівлі та комерційними структурами. Як показує досвід попередніх століть, тільки ті козацькі війська забезпечували собі довге життя, які мали самодостатнє господарство і з гідністю виконували свій військовий обов`язок. І навіть якщо козацькі з`єднання були боєздатними, але на їх утримання держава витрачали значні кошти, то такі козацькі формування незабаром реорганізовувалися чи ліквідовувалися. Прикладом можуть слугувати  південноукраїнські козацькі війська останньої чверті ХVІІІ – ХІХ століття. Із восьми створених козацьких з`єднань без значних змін залишилося існувати тільки три — Чорноморське, Окреме Запорозьке (згодом Азовське) і Дунайське. Козаки цих військ притримувалися давніх традицій у господарюванні і здатні були створити такі господарства, які дозволяли задовольняти потреби не тільки їх сімей, а й забезпечити добробут війська в цілому та створити належні умови для виконання козаками військового обов`язку. Тому й бралися козаченьки спочатку за облаштування козацьких станиць, хуторів, військових земель, а згодом вже клопоталися і про визначення військової служби. Залишається сподіватися, що добре знані нами з художньої, історичної літератури козацькі рибні заводи, зимівники, хутори та станиці з квітучими садами, млинами, греблями, церквою та школою при них — це надбання не тільки попередніх поколінь, а найближче майбутнє.

А сьогодення козаччини в Україні тяжке, бо “у козаків зараз як і у державі — хто платить, той і заказує музику” (цитата Верховного отамана козацьких підрозділів Півдня і Сходу України Петра Заболотного із “Нашего времени плюс” від 1 листопада 2001 року).

Козацькі війська сьогодні дійсно справляють гнітюче враження. Їх у кожному регіоні (області, місті), як правило, декілька. І кожне з них наголошує, що воно “саме справжнє”, бо вболіває за інтереси народні. А подивишся хоч би на зовнішній вигляд козаченьків, що частіш у пом`ятій міліцейській чи польовій формі, ще й напідпитку вештаються у людних місцях і не бачиш у них народних захисників.

 Існування на одній обмеженій території декількох військ одночасно дає підстави говорити, що не поділили між собою брати-козаченьки чогось, не змогли знайти між собою спільної мови, згуртуватися для вирішення важливих завдань сьогодення. А це означає, що вузькі, власні інтереси взяли верх над загальнонародними. Ні для кого не є новиною, що частина козаків і кошових отаманів розглядає своє перебування у війську як можливість вирішувати свої власні проблеми та потреби. Адже козацькі формування виникли у вирі боротьби за незалежність держав і користуються підтримкою народу, місцевих державних і господарських структур. Щоправда відсутність добрих справ з боку козаченьків відштовхує населення від широкої підтримки теперішньої козаччини і зокрема інтелігенцію, науковців. Не імпонує пересічним громадянам і використання козацьких організацій різними політичними партіями, рухами і навіть сектами. Вищеназвані сили вбачають у козацтві ту широку громадську організацію з елементами військової дисципліни, за допомогою якої можна мобільно вирішувати власні цілі й завдання.

До лав козацьких військ прийшла велика кількість випадкових людей, яка не тільки історії народу, держави не знають, але й мають надто поверхневі уявлення про козацькі звичаї та традиції. Тому й не зрозуміло, що козаченьки сьогодні відроджують. А бачачи такі неподобства, боротьбу за впливи та владу при відсутності справді корисних і добрих справ осторонь від новоявленої козаччини залишається значна частина людей від науки, культури, церковних діячів. Вони сприяють відродженню козацтва тим, що вивчають його історію, матеріальну та духовну культуру, поширюють знання про надбання наших попередників.

Переконана, відродженому козацтву на Україні бути! І справжнє відродження козаччини почнеться тоді, коли до його лав увіллється молодь, що вболіває за народні справи, прагне кращого сьогодення та працює на духовно і матеріально багате майбутнє; коли теперішні козаченьки чітко усвідомлять, що по них судять про все козацтво і народ у цілому, відмовляться від своїх користолюбних цілей і на перше місце поставлять служіння народу; коли між козаками і науковцями встановляться тісні зв’язки та налагодиться співпраця на ниві дослідження історико-культурної спадщини козаччини. І тоді відроджене козацтво стане тією широкою суспільно-політичною і культурницькою течією, яка згуртує всі верстви українського народу і зможе цивілізованими методами вирішувати нагальні питання сьогодення в ім`я народу і для народу.

 

Коротка довідка про запорізькі козацькі організації 

 

Ініціаторами створення самодіяльного громадського козацького об’єднання на Запоріжжі (й в Україні), метою якого стало відродження традиційних козацьких цінностей (з урахуванням реалій сьогодення), були члени правління Запорізького обласного товариства української мови імені Т.Г. Шевченка — В.А. Чабаненко, Д.І. Симоненко, Т.Г. Шевченко, В.Ф. Тимчина та інші ентузіасти. На їх заклик відгукнулося близько 300 чоловік, які 14 жовтня 1990 на о. Хортиця зареєструвалися як бажаючі стати козаками. 8 грудня 1990 року відбулася установча велика козацька рада. На ній всі зареєстровані склали козацьку присягу, оголосили про створення громадського козацького об’єднання “Запорозька Січ” і обрали керівництво на чолі з кошовим отаманом Володимиром Мельником (військовим лікарем з фахом). Згодом цю посаду обіймали директор національного заповідника “Хортиця” Георгій Кропивка, працівник запорізької обладміністрації Василь Мелещенко, заступник голови обладміністрації Микола Горошко та Анатолій Ярош. Офіційно козацьке товариство “Запорозька Січ” було зареєстроване рішенням запорізького облвиконкому від 9 січня 1991 року.

У жовтні 1991 року громадське козацьке об’єднання “Запорозька Січ” стало складовою загальноукраїнської козацької організації — Українське козацтво. Після затвердження Статуту Українського козацтва Міністерством юстиції від 17 березня 1992 року в містах і районах Запорізької області — Енергодарі, Василівні, Гуляйполі, Мелітополі, Оріхові, Токмачці та інших населених пунктах — почали створюватися козацькі підрозділи “Запорозької Січі”.

Входження Запорізького громадського козацького об’єднання, як структурної одиниці, до складу загальноукраїнської козацької організації викликало незадоволення серед частини військової старшини запорізького козацького товариства. Виступи незадоволеної старшини зводилися до закликів орієнтації на ліві сили України, Українську православну церкву Московського патріархату, необов’язкове визнання української мови як державної, виокремлення козацтва в окрему групу з наданням певних прав та привілеїв, за об’єднання з російським козацтвом в єдину спільноту. Як наслідок — звинувачення більшістю козацького товариства в антиукраїнських діях незадоволеної входженням до складу Українського козацтва частини військової старшини. Розбіжність у політичних поглядах у середовищі запорізького козацького товариства призвела до розколу козацького об’єднання “Запорозька Січ” й утворення нової козацької організації — Козацького війська запорозького низового (КВЗН). Останнє було сформоване на базі приватного охоронного підрозділу, очолюваного Олександром Панченком. У присутності представників російського козацтва Кубані, Дону, Москви, Уралу, Оренбурга та духовенства Московської патріархії при підтримці деяких місцевих і господарських структур у вересні 1994 року на о. Хортиці відбулася козацька рада КВЗН. На ній члени новоствореної козацької організації склали присягу й обрали керівництво. Отаманом став Олександр Панченко (отаманував до 1999 року; після достроково звільнення з ув’язнення в жовтні 2001 року знов обраний верховним отаманом КВЗН). Офіційна реєстрація нового козацького війська та затвердження його статуту відбулися згідно з рішенням управління юстиції Запорізької області цього ж року.

Після розколу козацького товариства і виходу із складу козацтва групи рунвірівців “Оріяна” у червні 1996 року Запорозьке козацьке товариство “Запорозька Січ” було перейменоване у Запорозьке Військо Низове “Запорозька Січ”. На 2002 рік це козацьке формування мало вже 16 підрозділів і нараховувало біля 900 козаків.

Чисельний ріс відбувався й у Козацькому війську запорозькому низовому. За отаманування Петра Заболотного (1999–2001 роки) був взятий курс на створення альтернативного об’єднання загальноукраїнській козацькій організації — Українське козацтво. До КВЗН приєдналися козацькі підрозділи частини східних (Полтавська, Харківська, Донецька паланки) та південних (Дніпропетровська, Кримська паланки) областей. Так постав Союз козаків України. На 2002 рік Козацьке військо запорозьке низове мало 16 козацьких спецдружин, які слідкують за підтриманням громадського порядку в місті та районах області. 

Поповнення КВЗН за рахунок відставних кадрових офіцерів призвело до нового розбрату в козацькому середовищі. Незадоволені своїм місцем у формуванні та окремими напрямками діяльності вийшли із складу Козацького війська запорозького низового і об’єдналися в березні 2001 року в Запорізький козацький Округ на чолі з генерал Євгеном Близнюком.

У черні 2001 року в Запоріжжі постало ще одна козацька організація — “Молода Січ”, в якій отаманує Анатолій Шеремет. Вона була створена в 1997 році як структурний підрозділ школи джур Запорозького Війська Низового “Запорозька Січ.”, а в 2001 виокремилася в обласну незалежну громадську організацію Українського козацтва (зареєстрована управлінням юстиції Запорізької області від 17 червня 2002 року). Членами “Молодої Січі” є школярі віком від 6 до 18 років, а також особи старші за віком, які займають керівні інструкторські посади. 

Так, у Запоріжжі та в районах області діють чотири основні козацькі об’єднання зі своїми статутами, своїми підрозділами й своїми порядками.