Оповідання з неопублікованих белетризованих спогадів В
Главная | Документы
 использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

 

Оповідання з неопублікованих белетризованих спогадів В. Голобуцького

«З минувшини. Оповідання мого сучасника».

На прощу

Давно уже нездужала баба Марина. Знесилила її тяжка повсякденна праця. Та і застудилася у Пилипівку, як прала на річці. Ні звестись на ноги не може бідолашна, ні розігнути спину. «Боже ж ти мій милосердний, що ж воно буде далі? – роїлася в бабиній голові сумна думка. – Хто ж мене годуватиме, хто випере сорочку, змиє голову? Чоловіка і дітей бог прибрав, сестра і зять люди вбогі і в роботі зранку до вечора. Хіба попроситись у попа, щоб пустив у церковну сторожку, де вже живе бездітна удова Тетяна? Отець Охванасій добрий чоловік. А може зглянеться мати божа і пошле мені здоровя? Ох, я б вже віддячила богові». В таких тяжких роздумах і сподіваннях дала баба Марина обітницю: «Як зведе на ноги мати божа, піду на прощу до Києва».

         Минули різдво, новий рік і йордань, а з ними й морози. Прийшла масниця з метелицею і халепою, а там і великдень – весна. Цілий місяць сиділа баба на призьбі – грілася на сонці. Полегшало. Перестали боліти руки, ноги і спина трохи розігнулася. От тоді і стала вона збиратися на прощу. Надумався іти з нею і Зінько Кошарний. Побожний був чоловік. Ще замолоду при одній пригоді дав обітницю повісити срібну лампаду у київських печерах і запалити велике паникадило у Почаївській лаврі. А вийшло так: обітницю дав, а виконати її в свій час не спромігся. Тоді ще молодий був, недавно одружений. Як же піти такому на прощу? І жінки не можна кинути, і товариші візьмуть на глузи: «Диви, попхався Зінько з старими бабами в печери, ха-ха-ха! От так козарлюга! Повісив Сидора на спину, примружив одне око та й по хатах: «Подайте, люди добрі, на свічечку угодникам печерським!» Казна-що вигадав, тьху!»

         Побоявся тоді сорому Зінько й не пішов. А там вже і дітей ціла громадка з’явилася, і по господі стало клопоту більше: поставив Зінько спершу олійницю, а пізніше водяний млин з крупорушкою. Де вже там думати про бога! Але все ж таки згадував інколи про обітницю. Раз тоді, як спалено клуню з хлібом, а вдруге тоді, як втягло полу у жорна і ледве не потрощило усього. Вихопили, дякувати богові, люди добрі. Правда, разом з полою одірвали й половину чемерки. Нова була і сукна неабиякого – п’ять карбованців аршин. Та бог з нею! Так ото вже в старих літах, віддавши двох дочок і відділивши трьох синів, поклав собі Зінько виконати обітницю неодмінно.

         Набрали в торби сухарів, узяли чисті сорочки та переміну, вирізали з груші костури й вирушили в далеку дорогу. Гадали так: вийдуть на битий шлях і пристануть до першого-ліпшого гурту прочан. Багато народу суне в таку пору в святі місця.

         Справді, опівдні добилися до шляху й сіли під вербою відпочити. Не встигли ще розв’язати торби, щоб пообідати, як бачать – троє подорожніх: дві жінки і кремезний чоловік з рудою борідкою. Подорожні йшли понад канавою один за одним як гуси. У кожного костур у руці, на спині сакви. Наблизившись, рудий чоловік зняв капелюха і чемно привітався. Баба Марина запросила його і жінок до хліба-солі.

         Далі вже пішли разом усі п’ятеро. «Укупі йти вигідніше і спокійніше, та і прохарчуватися легше, – говорив рудий прочанин. – Не подадуть одному, другому подадуть, от і є дар божий». Таким мудрим показався цей чоловік Зінькові і Марині. Жінки – ті звичайні: одна, стара, поховала недавно чоловіка і йшла в печери поставити перед гробами угодників божих свічку за упокой його душі, а друга, молода і гарна, сподівалася випросити в угодників дитину, бо не дав їй бог діток. Чоловік же, скажу вам, – неабиякий. Передовсім, дуже ввічливий і приємний, до того ж письменний, у церковних справах дуже обізнаний , і бувалий. Все гомонить дорогою, розказує і пояснює, особливо молодиці і Зінькові. Іде, приміром, стукає костуром по стежці і звертається до молодиці:

– Празна убо єсть ти, жено. Согрішила, значить, вельми перед господином своїм.

– Се б то перед чоловіком чи що, дядечку?

– Та що ви, дядечку? Навіть у думці не було нічого такого…

– На, значить, він, чоловік твій, согрішив, і карає за те вас Господь.

– Справді, дядечку. Вже третій рік як я за Паньком. І не силували мене, своєю волею пішла за нього, і кохаємось, і до церкви ходимо, і старцям подаєм, а діточок нема та й годі. Ходила я до ворожки, пила зілля, і батюшка вичитували мене, та все марно. От свекруха і каже: «Іди, Катре, у Київ до угодників, може, зглянеться господь». Я оце і йду. Та бог святий знає як воно буде.

– А ти вір Господові, не сумнівайся, сказано бо: «По вірі вашій і дасться вам», – навчає рудий чоловік. – Треба тільки знать, до якого святого звернутись, як і кому замовить акафіст чи молебен.

– Та як же про це довідатись, дядечку? Я нічого в тім не тямлю.

– А на те є, молодице обізнані люди. Господь вкладає розум в главу їхню, відкриває очеса їм, і вони можуть видіти те своїм духовним зором, чого не бачить проста людина.

– От як би Господь послав мені такого божого чоловіка, щоб напутив мене, – з смутком у голосі промовляє молодиця.

– Чудні діла твої, господи! – урочисто проказує рудий чоловік і хреститься. Ніхто не знає, кого собі обере Господь, щоб відкрити йому таємниці свої. А коли обере, то мусить та людина творити волю господа свого.

Надвечір теплого сонячного дня прочани прийшли у Бровари і стали на квартиру. По вечері господиня поклала жінок на полу. Зінько ліг на лавці. А рудого чоловіка запрошено до окремої кімнати, через сіни. «Такій поважній людині не годиться ночувати разом з жіноцтвом», – міркувала господиня.

         Вступивши до кімнати, рудий чоловік перехрестився на образи, уклонився господині – «Спаси бог!» – і сів на ослін. Все це він робив повільно, урочисто. Господиня вже хотіла вийти, як постоялець подав їй знак рукою залишатися і байдужим голосом попросив:

– Поклич молодицю. Треба молитву прочитати їй.

За хвилину на порозі несміло стала Катря.

– Кликали мене, дядьку?

– Кликав, а як же, чадо моє во Христі, кликав. – Він пильно подивився на її лагідну постать і гарне лице.

– Сідай, побалакаємо.

– Та я постою, дядьку.

– Сідай, кажуть тобі.

Молодиця присіла на лавку.

– Завтра, чадо, по обіді, будемо вже у печерських угодників.

Катря побожно перехрестилася.

– Завтра вже можна й починати клопотання про розрішеніє чрева. Це – мудре діло. Не кожен монах знає, як це робиться, не кожен угодник може допомогти тобі. У кожного своя святість і свій дар.

         Катря підвелась і поклонилася мало не в ноги.

– Поможіть, дядечку, хай вам бог помагає. Будемо за вас щодня молитись і щонеділі подавати на часточку о здравії.

         Рудий чоловік замислився.

– От що, чадо моє. Є у лаврі один монах, отець Євтимій, дуже тямущий в тих справах чоловік і богові угодний, – свята, можна сказати, людина. Як його попросити помолитись та пожертвувати на монастир, то зглянеться на вас бог, відкриє ложесна твої.

– От дав би бог! – В очах молодиці засвітилася надія.

– А скільки грошей маєш, чадо? Для угодника нічого не треба жаліти, бо що то труди наші, як не прах перед силою божою?

– Та що ви, дядечку! Я нічого не пошкодую. Дав мені Панько п’ятдесят карбованців, казав: «Комору треба б восени поставити, та грець з нею, краще віддай гроші монахам, хай виблагають для нас у бога дитину».

– Гарний у тебе, бачу, чоловік, чадо.

– Авжеж. – Катря соромливо опустила очі.

– Ну й гаразд. Прийдемо до Києва і все влаштуємо. А тепер поклади п’ятдесят поклонів перед образами, прочитай тричі оченаш і йди собі з богом. Та поклич мені діда Зінька.

– Молодиця з рожевим від поклонів лицем вийшла з кімнати, а вслід за нею зайшов Зінько.

– Сідай, брате Зіновію, та розкажи про свій гріх, – сказав рудий чоловік ласкаво, вкрадливим голосом, і показав на лавку. – Давно вже ходжу я по цій землі, між грішниками, і творю волю пославшого мя.

Зінько звів очі. «Що то? Ходить по землі і творить волю божу? Мабуть, посланець божий чи що?» – заворушилася думка в голові, і йому стало страшно.

         Зінько був чоловік простий, недалекого розуму, неписьменний і дуже заклопотаний. До праці припадав так, що дивувалися люди. Зимою, було, замете снігом двори. Сусіди сяк-так попробивають стежки від хати до хліва і клуні та й годі. А Зінько цілий день вештається, накидає таку купу, як гора. Увечері сидить біля каганця – керосинової лампи не мали, бо дуже ощадливі були люди, та і пожежі боялися – і плете оброті або віжки. А в яру за Губотрясовим що зробив? Страшенним ровом обвів сад і пасіку. Тільки-но вільна годин, за заступ і почне копати. І не скупий нібито чоловік. На Спаса усіх, хто зайде, годує медом, а віск віддає на церкву. Що ж до божественного, то не було другого такого ревного у селі. Раніш усіх приходив до церкви і вірив усьому, про що пишеться у церковних книгах. Одного разу батюшка читали казань: «…Будьте мудрі, як змії і сумирні, як голуби… і отець небесний благословить вас». От Зінько прийшов з церкви і каже своїй Парасці: «Шкода, жінко: убив я учора гадюку у яру, гріх великий заподіяв. Не убивати треба гадюк, навчатись у них, як жити на світі. Казали сьогодні отець Охванасій». І баранини ніколи не їв, бо, бачте, то – агнці божі. Чудний був трохи чоловік, простак.

         Боязко стало Зінькові від слів рудого чоловіка. А той помовчав трохи і знову:

– Вже тридцять років минуло з того дня, коли повернув мене Господь на землю, і ходжу я по світах і творю добрі діла. Спокутуй мені, сину мій, і вблагаю я господа мого простити гріх твій.

Наче снігом обсипало Зінька. Здерев’янів з жаху, а потім став на коліна, ударив поклон перед рудим чоловіком і питає:

– Хто ж ви будете, чоловіче божий?

– Ілля пророк!

Тут уже Зінько зовсім втратив тяму, припав до ніг рудого чоловіка і став цілувати їх.

– Стань і спокутуй гріх свій, – суворим голосом проказав той.

Тут Зінько виклав перед ним усе, що ніс угодникам. А гріх був такий. Колись, ще за життя батька, обікрадено у Кошарних комору: винесено бодню сала – недавно, якраз перед різдвом, закололи кабана – та мішок пшеничного борошна. Крадіжка дуже розлютила Зінькового батька. Коли настав вечір, він і каже: «От що, сину: візьми шкворень та сядь під коморою. Як буде злодій ламати замок, бий його, гаспида, по чому потрапиш, не бійся».

Узяв Зінько шкворень і присів під ганком, за стояками. Довго сидів. Чує – хтось перелазить через тин, зупиняється, прислухається, а потім до замка. Зінько тоді шасть з-під комори та ген злодія шворнем по спині. І не ойкнув бідолаха. Правда, Зінько був хлопець при здоровї. Упав злодій, а Зінько до хати: «Ой батечку, убив я, мабуть, чоловіка!» Вибігли на двір, дивляться – лежить чоловік нерухомо. „От морока, – каже батько, – знав би, Зіньку, що так буде, не посилав би тебе. Бери тепер, лишень, його на плечі, винеси на край кутка і кинь у провалля. Та обережно: іди дорогою, щоб не видно було слідів”. Зінько так і зробив. Коли, однак, повернувся, білий був, як крейда, і увесь тремтів. Занедужав навіть. Тричі переполох виливали. Не собаку ж убив – людину.

Ото все оповів Зінько рудому чоловікові й просить:

Поможіть мені, чоловіче божий, звільніть душу від гріха. Все життя тяжить він надо мною. Умирать скоро, боюся суду божого.

Це – великий гріх. І потребує великої жертви. Печерські угодники не можуть випросити тобі прощення. Посилати треба благання в Єрусалим, щоб заступилися за тебе перед гробом господнім. А це дорого коштує. Іноді людина цілий рік працює за свій гріх. Кажи, скільки грошей маєш?

Триста карбованців узяв з дому. Продали трьох годованих кабанів, олії та борошна. Хотів покрив пожертвувати в печери та паникадило запалити в Почаєві.

Все те, кажу, чоловіче, вдруге, – шкода, не поможе. На гроб господень треба жертвувати.

А як же це зробити? – Зінько низько вклонився.

Знаю я в печерах одного монаха, отця Христофора. Святий чоловік. До нього треба з цим ділом звертатися. Прийдемо завтра у Київ, побалакаємо. А тепер поклади сто поклонів, прочитай тричі оченаш і йди собі з богом.

На другий день прокинулися вдосвіта і по обіді були в Печерській Лаврі. З острахом переступили жінки і Зінько поріг «святої брами», пройшли між величавим Успенським собором і височенною лаврською дзвіницею, мимо Трапезної церкви і стали спускатися забрукованою доріжкою до Ближніх печер. Всюди була сила народу. Прочани сиділи, стояли, лежали в тіні дерев і просто під пекучим весняним сонцем. Перед Ближніми печерами, біля могили з мармуровим надгробком, серед гурту по-сільськи одягнутих жінок сидів монах. Покірливо опустивши очі, ніби нехтуючи «бранним світом», він тихим голосом повчав присутніх. Жінки уважно слухали. Дехто утирав сльози. Рудий чоловік підійшов до монаха і згорнув долоні для благословення. Монах підвів голову, ледь помітно посміхнувся і благословив.

Після ранньої вечірні пішли шукати ночівлі. Пустила прочан одна міщанка на Печерську. Знявши сакви, рудий чоловік звернувся до Катрі:

Тепер, чадо моє, ходімо, порадимось у твоїй справі.

Коли вони знову вступили на монастирське подвір’я, в келіях вже мерехтіли вогники. Вулички спустіли. Минули Ближні печери й повернулися ліворуч. За оградою, прихований рясними деревами, стояв мурований будинок. «В ім’я отця, і сина, і святого духа!» проказав рудий чоловік, стукнувши тричі у двері. Хтось сказав «Амінь!» і відчинив двері. Пройшовши довгими коридорами до кінця, увійшли у келію того самого монаха, що удень сидів біля Ближніх печер. Рудий чоловік і монах обнялися й поцілувалися. Господар ласкаво привітав Катрю, а довідавшись про молодицине діло, посміхнувся і сказав:

Не журися, зглянеться Господь – дасть розрішеніє чреву.

Катря низько поклонилася й подала гроші, зав’язані в білу хусточку. Монах узяв їх, побожно перехрестився і поклав їх за образи. А тоді відчинив шафу і став накривати на стіл.

         Катря здивовано дивилася на різні глечики, мисочки, тарілочки з грибами, капустою, рибою, яблуками, коржиками, на три великі пляшки...

Покуштуйте, любі гості, що бог послав; не гнівайтесь за чернечу трапезу. Благослови, господи! – Монах налив чарку, випив і почав частувати гостей.

Катря випила одну і другу чарку червоної наливки і відразу відчула, як щось наче вдарило їй у мозок, а потім все закрутилось в очах; на неї стала падати шафа; Катря хотіла відхилитися і раптом впала разом з стільцем. Як уві сні бачила вона, що монах узяв її на руки і кудись поніс...

         Коли Катря отямилася, на дворі вже засіріло. Дзвонили до заутрені. В келії було прибрано. Монах у всьому чернечому, з клобуком на голові, стояв перед нею і повчально говорив:

Встань, жено, і йди молись святому Якову, проси відігнати бісів, що сьогодні вночі відвідали тебе, і розрішити черево твоє.

Катря підвелася з ліжка, схопила себе за голову й гірко заплакала.

Ну, ну, – суворо гомонів монах, – молитись треба, молитись... Ти чого стоїш? Іди собі.

Прожогом кинулась Катря з келії... На квартирі не було ні рудого чоловіка, ні Зінька. Баба Марина збиралася до церкви. Катря впала на постіль і накрила голову подушкою. Баба Марина підійшла до неї, присіла на ліжко, ніжно, як мати, поклала руки їй на плечі:

Що з тобою, голубко? Хто тебе скривдив?

Крізь подушку чулося глухе ридання. Мабуть, вже кінчилася заутреня, а Катря все не відкривала голови, а коли, нарешті, зняла подушку, було тяжко дивитись на неї: по блідому схудлому виду котилися буйні сльози, в очах, почервонілих від плачу, виднілася туга.

Ой, тіточко, не знаю, що й казати вам. Чи то справді був біс у вигляді того монаха, до котрого привів мене отой дядько, що прийшов сюди з нами, чи все те сам монах заподіяв. Сталося таке, тіточко, що як розказати Панькові, то вижене мене з дому. І гроші забрано, що принесли на церкву. Напоїв мене монах наливкою з якимсь, здається мені, дурманом і робив зі мною усе, що хотів...

Баба Марина похитувала головою.

Заспокойся, дитинко, може то все – мара, і ніякого гріха у тебе перед Паньком нема.

Ой ні, тіточко, ні не мара то. – Катря знову впала на ліжко.

Погано, скажу вам, скінчилася та проща. Яке вже там богомілля? Через два дні усі пішли додому. Не було тільки рудого чоловіка. Щез у першу ніч. А як це сталося, Зінько дорогою розповів бабі Марині і просив нікому не говорити.

Відвівши молодицю до монаха, рудий чоловік повернувся на квартиру і покликав Зінька. Було вже зовсім пізно. На лаврських доріжках не зустрілося їм жодної людини. Увійшли в якийсь будинок, – а куди саме, того Зінько не знає, бо було темно. Рудий чоловік стукнув у другі двері. Хтось сказав басом: «Амінь!», – і впустив у кімнату. В однім кутку миготіла лампадка, в другім хтось важко дихав за ширмою. Пахло оливою, воском і горілкою. Рудий чоловік уклонився ширмі:

Отче Христофоре, оце і є грішник Зиновій.

На коліна! – пролунало з-за ширми.

Зінько став лякливо задкувати до дверей. З-за ширми гуло:

Негоден єси видіти лиця мого, великий грішнику, а побачивши, осліпить тебе Господь. Покутуй гріх свій, чоловіче, і принеси жертву. Я покладу її на гроб господень.

Зінько тремтячими руками простяг у темряву гаманець. Невидима рука грубо вхопила гроші... Рудий чоловік вивів Зінька на двір, і довго водив крутими і темними монастирськими стежками і вже за брамою якось непомітно затерся, зник.

Хоч і дуже простий чоловік Зінько, а все ж таки, оповівши про свою пригоду, додав: «Мабуть, сестро, обдурили мене. Пригадую я все те і міркую собі: Якби то був справді святий Христофор, то чого ж би так смерділо в келії горілкою? Здається, повинно було б пахнути ладаном і смирною, як у церкві. І чого було б тікати отак одразу, серед дороги, тому чоловікові, якщо він був би справді посланець божий Ілля пророк?»

 

З приватного архіву П. Голобуцького. – В. О. Голобуцький На прощі // «З минувшини. Оповідання мого сучасника». 1988 р. – Арк. 62-72.

 

Главная | Документы
 использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com