использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

В 20-i роки нашого столiття в Академiї Наук України вiдбувалися постiйнi органiзацiйно-структурнi змiни. Зокрема, в її соцiально-економiчному вiддiлi створювалися рiз-нi комiсiї та пiдкомiсiї з регiональної iсторiї. Однiєю з них була комiсiя дослiдження iс-то-рiї Степової (По-лудневої) України, очолювана М.С.Грушевським. Як i комiсiї iсторiї Київщини та iсторiї Лi-вобережної України, вона пiдготувала до видання обширний збiр-ник статей "Полуднева Україна". Як свiдчить листування редакцiї з авторами та iншi матерiали, збiрник виявився багато-страждальним i готувався не один рiк. Протягом 1927-1930 рр. кiлька разiв змiнювався змiст збiрника, зникали однi автори i з'являлися iншi. Серед авторiв знаходимо академикiв М.Грушевського i П.Туткiвського (про природу Степової України), вiдомих дослiдникiв I.Крип'якевича i В.Пархоменка, М.Макаренка i В.Герасименка, Н.Полонську-Василенко i М.Слабченка, Я.Новицького i А.Синявського. До певної мiри через труднощi матерiальнi, а бiльше – з причин полiтичного характеру публiкацiя збiрника затримувалася i вносилися корективи в ав-торський склад.
На кiнець 1930 р., коли на черговому (i останньому) варiантi рукопису збiрника з'яви-лася резолюцiя редакцiї: "Перечитано, можна здавати до друку", його обсяг складав бiльше 600 сто-рiнок. Редактор М.Грушевський написав статтю-передмову "Степ i море в iсторiї України" з оглядом включених до збiрника статей. Проте збiрник так i не поба-чив свiту. Iшов полiтичний процес у справi СВУ. Значна частина авторiв була репресована (М.Макаренко, В.Пархоменко, Є.Загоровський, Ф.Петрунь, Д.Кравцов, О.Рябiнiн-Скляревський, Т.Гавриленко та iн.) Збiрник був "розсипаний", рукописи ж статей (за винятком двох) збереглися як окремi справи в Iнститутi рукопису ЦНБ НАН України.
Серед статей збiрника – працi з iсторiї Запорожжя середини XVII-XVIII столiть, а саме: I.Крип'якевича (львiвського iсторика, видатного учня М.С.Грушевського, котрий 1929 р. приїжджав до Києва i очевидно тодi передав редакцiї свою обширну статтю), О.Рябiнiна-Скля-ревського (Одеса), Н.Полонської-Василенко (Київ), Т.Гавриленка (Ки-їв, секретар редколегiї), Д.Кравцова (Київ).
Оскiльки археографiчна публiкацiя репресованого збiрника вимагає серйозної роботи i коштiв, а значить, є справою майбутнього, зробимо короткий огляд статей названих авторiв.
Безумовно, надзвичайний iнтерес становить стаття I.П.Крип'якевича "Полуднева Україна в часи Богдана Хмельницького" (рукописний оригiнал та варiант на друкарськiй машинцi, 99 i 38 стор.). Власне, дана праця дослiдника була продовженням його "Студiй над державою Б.Хмельницького" – глибокої та багатопланової розробки проблем української державностi середини XVII ст.
Розвiдка "Полуднева Україна в часи Богдана Хмельницького" складається з семи роздiлiв: 1. Межi колонiзацiї за польської доби; 2. Межi колонiзацiї за Хмельниччини;  3. Оборонна сис-тема; 4. "Дикi поля" i степовi шляхи; 5. Запорожжя; 6. Пiвденна тор-гi-вля України; 7. Союз з Кри-мом та його вплив на Полудневу Україну.
На пiдставi, головним чином, свiдчень Г.Л. де Боплана I.П.Крип'якевич окреслює ме-жi української колонiзацiї на пiвдень напередоднi Визвольної вiйни середини XVII ст. – на Днiп-рi Кременчук з укрiпленнями, а на пiвденний схiд ця межа йшла по рiчцi Ворсклi з мiс-тами i мiстечками Опiшнє, Полтава, Новий Санжарiв, Кобиляки та iн. В часи визвольних зма-гань українського народу пiд проводом Богдана Хмельницького ця межа фактично не змi-нилася, як про те свiдчать реєстр Запорозького Вiйська 1649 р. та опис мiст i мiстечок 1654 р. По межi заселеної територiї були укрiпленi мiста, що фак-тично створювало оборонну систему на пiвднi. Досить цiкавим в статтi є роздiл про степовi шляхи, що перетинали "Дике поле". Використовуючи карту Боплана та "Акти ЮЗР", I.П.Крип'якевич описує головнi шляхи вiд Криму до Київщини i Брацлавщини. Татарський шлях виходив з Перекопу i прямував до нижнього Днiпра з переправами через Бургунку, Козацький острiв i Тавань. Далi той шлях вiв водоро-здiлом мiж Iнгульцем i Саксаганню, з одного боку, та Базавлуком i Кам'янкою з другого. "На околицi, де сходився Кичкаський шлях з Чорним, десь на верхiв'ях Базавлука, було мiсце, про яке на картi Родивила зазначено: "Як їздцi сюди прийдуть, уважають себе забезпеченими вiд уся-ких небезпек". Тут шлях повертав на захiд, тут починались бiльш вiдомi околицi. Боплан значить вже на своїй картi Княжi Байраки, пам'ятнi першою побiдою (перемогою – Г.Ш.) Хмельницького, а недалеко – Жовтi Води, притока Iнгульця, славнi тим самим боєм. Тут за-любки кочували татари, як про те маємо звiстки 1648 i 1650 р. Чи не тут десь був Телячий Брiд (Акти ЮЗР. Т.II, с. 210), мiсця якого не можемо означити. Дальше найчастiше згадуване кочовище татарське – Чорний лiс, на верхiв'ях Iнгульця (тепер осель Чорнолiска)" [1;Арк.25].
Захiднiше Чорного лiсу Чорний шлях мав два вiдгалуження. Одне йшло на пiвнiчний захiд- аж до Львова, а друге – при витоках Iнгула повертало на пiвдень до джерел рiки Вись, а звiдти – до Торговища i Уманi. Тут закiнчувався Чорний шлях i починався Уманський. При джерелах Висi вiд Чорного шляху вiддiлився Кучманський шлях. На лiвому боцi Днiпра про-ходив Муравський шлях. Були також менш значнi шляхи.
I.Крип'якевич описує також шляхи, що зв'язували Запорозьку Сiч з українськими землями. Перша дорога вiд Микитинської Сiчi вела на пiвнiч вододiлом мiж рiками Чортомликом i Томакiвкою, а далi з'єднувалася з Кiчкаським вiдлогом Чорного шляху. Iнша дорога з Запорожжя йшла вiд Малої Хортицi до Чигирина.
При дослiдженнi iсторiї Визвольної вiйни звертає на себе увагу те, що Запорiзька Сiч фiгурує в працях лише на початковому етапi вiйни. Тому становить особливий iн-терес роздiл V статтi з заголовком "Запорожжя". I.Крип'якевич, використовуючи всi скупi вiдомостi про Запорозьку Сiч в роки Визвольної вiйни, показує, що Б.Хмельницькому вдалося пiдпорядкувати її своїй владi. Але для того потрiбно було постiйно тримати в Кодаку значну залогу з реєстрових козакiв [див. додаток].
Певна увага в статтi придiлена торгiвлi Пiвденної України в часи вiйни з Туреччиною, Кримом, Молдавiєю. Розглянута i митна полiтика гетьманського уряду, спрямо-вана на захист економiчних iнтересiв молодої Української держави.
Стаття завершується роздiлом "Союз з Кримом та його вплив на Полудневу Україну". Наведемо досить цiкавий витяг з нього: "Союз з татарами був для козакiв полiтичною i вiйськовою конечнiстю. Супроти вiйни з Польщею було необхiдно забезпечити собi охорону вiд степу, – козаки не могли рушити проти полякiв, коли не були певнi, що татари не нападуть на них iз тилу. До того ж козакам потрiбна була пiдмога татар: козацьке вiйсько було вiдоме як добра пiхота, зате козацька кавалерiя була слаба, i до воєнних операцiй на широких просторах України треба було користуватися швидкою татарською кiннотою. Крим мiг також дати пiд-могу Українi i в дипломатичних комбiнацiях: це був природний посередник мiж Україною i Туреччиною, а також i в перего-ворах з Польщею слово кримського хана, пiдперте татарськими чамбулами, мало своє значення" [1; Арк.40 ].
Аналiзуючи союз Хмельницького з Кримом, I.Крип'якевич вважав, що гетьман трактував його як довготривалу полiтику, i що вiн намагався оберiгати населення вiд татарської руїни, обмежуючи територiю, на якiй татари мали брати ясир. Проте, спра-вжнiй захист для населення давала не гетьманська полiтика. В цьому вiдношеннi воно знаходило охорону в укрiпленних мiстах, бо "татари жодного замку без допомоги полякiв не могли взяти" [1; Арк.45].
Нам видається важливим висновок вченого про те, що семирічний мир з татарами сприяв ук-раїнськiй колонiзацiї степу, бо татари не могли робити несподiваних набiгiв i кочувати без доз-волу гетьмана близько поселень. Пiсля заключення Хмельницьким союзу з Росiєю татари перейшли на бiк Польщi i спiльно з нею стали своїми набiгами спустошувати Пiвденну Україну. Це вимагало вiд Хмельницького напруження сил для охорони її вiд недавнього союзника.
В збiрнику вмiщено також статтю Н.Полонської-Василенко "Втiкачi в Пiвденнiй Українi кiнця XVII ст.". Її обсяг – 54 аркушiв машинописного тексту, що має редак-торську правку i помiтку "читано 29 червня 1930 р." Вiдомо, що авторка пiзнiше, вже на емiграцiї, видала двотомний збiрник ранiше опублiкованих праць "Запорiжжя XVIII сто-лiття та його спадщина" (Мюнхен, 1965). Дана стаття дослiдницею так i не була опуб-лi-кована, очевидно, за вiдсутнiстю у неї копiї зданої до редакцiї розвiдки.
Н.Полонська-Василенко, використовуючи, головним чином, опублiкованi iншими дослiдниками працi з iсторiї Запорозької Сiчi останнiх часiв її iснування та заселення Пiвдня Украї-ни в кiнцi XVIII ст., а також документи Днiпропетровського крайового архiву (фонд "Канце-лярiя Новоросiйського губернатора"), розглядає процес заселення Запорожжя напередоднi зруйнування Сiчi. Це iнтенсивне заселення втiкачами пiвденних степiв мало своїм наслiдком виникнення нових мiст i слобiд, розширення  запо-ро-зьких володiнь i утворення нових паланок. Збiльшення ж потоку втiкачiв створювало загрозу помiщицькому господарству, що й було одним з основних мотивiв лiквiдацiї Запорозької Сiчi в 1775 р.
Знищення Сiчi поклало початок значному помiщицькому господарству в козацькому краї. Царський уряд роздавав землi помiщикам з умовою їх швидкого залюднення за рахунок переведення крiпакiв-селян з старих маєткiв. Але це не мало особливого успiху, бо, по-перше, призводило до руйнування старого господарства помiщика, а по-друге, частина нових власни-кiв взагалi не мала маєткiв в iнших губернiях. Купiвля крiпакiв "на вивiд" також не мала особливого успiху. Це примушувало уряд шукати iнших шляхiв iнтенсифiкацiї колонiзацiйного процесу в Новоросiї (за офiцiйною термiнологiєю того ча-су), i тодi вiн вдається до використання того принципу, котрий iснував на знищенiй ним Запорозькiй Сiчi, а саме: приймати всiх, хто приходить, не питаючи звiдки хто прий-шов i з яких причин покинув свою попередню домiвку. Новопоселенцi бралися пiд охорону вiд загрози повернення їх старим влас-никам [2;Арк.11]. Iнакше кажучи, царський уряд використовував те, що потiм послужило мотивом для знищення ним Запо-розь-кої Сiчi.
Н.Полонська-Василенко показує полiтику мiсцевої адмiнiстрацiї вiдносно втiкачiв, засну-вання нових мiст i казенних слобiд. Вона наводить цiкавi цифровi данi щодо кiль-костi втiкачiв з рiзних губернiй. Були райони (наприклад, Лiвобережна Україна, селяни якої були закрiпаченi за указом Катерини II 1783 р.), звiдки тiкало до 5 % всього селян-ського населення [2;Арк.12]. В останньому десятирiччi XVIII ст. на вимогу дворян, котрi втрачали своїх крiпакiв, уряд зму-шений був видавати розпорядження про заборону по-мiщикам пiвдня та адмiнiстрацiї прийма-ти втiкачiв. Дослiдниця наводить цiкавi доку-мен-ти, що свiдчать про пошуки урядом оптималь-них шляхiв колонiзацiї новоприєд-на-но-го до iмперiї краю без особливої шкоди старим помi-щиць-ким маєткам. Н.Полонська-Василенко аналiзує також змiст царського указу 12 грудня 1796 р. про закрiпачення се-лян Пiвденної України: хоча цей закон "видано в iнтересах помi-щикiв, вiд яких втiкали селяни, однак селяни, яких прийнято по приватним селам до 1796 р., залишались там" [2;Арк.50]. Протягом двох рокiв мiсцевi помiщики повиннi були сп-латити по 50 крб. за душу попереднiм власникам селян. Отже, закон стоїть на оборонi iнте-ресiв залюднення пiвденних степiв. Хоча указ забороняв помiщикам в подальшому приймати втiкачiв, але вiн не мав серйозного впливу на колонiзацiйний процес. Дiйсно, помiщики, за-цiкавленi в збiльшеннi кiлькостi робочих рук в умовах втягування господарства в ринковi вiд-но-си-ни, приховували втiкачiв, а казеннi села взагалi мали пiльги, бо могли викупити втiкача. Незважаючи на указ 1796 р., в господарствах пiвденних помiщикiв наприкiнцi XVIII- на початку ХIХ ст. переважала не примусова, а наймана праця. Таким чином, наукова роз-вiдка Н.Полонської-Василенко є внеском не лише в дослiдження iсторiї Пiвденної України, але й загалом помiщицького господарства iмперiї.
Фактично монографiчним дослiдженням є стаття О.Рябiнiна-Скляревського "Запо-розькi заколоти та керуюча верства Коша XVIII ст." обсягом 117 машинописних аркушiв [3]. Автор використав багаточисельнi дослiдження з iсторiї Запорозької Сiчi (А.О.Скаль-ковського, Д.I.Явор-ницького, Н.Д.Полонської-Василенко) та заселення Пiвдня України (Д.I.Багалiя, О.О.Андрiєвського та iн.), законодавчi акти, опублiкованi та архiвнi доку-менти. Це дало йому можливiсть розглянути становище запорозьких земель пiсля зруйнування Сiчi 1709 р., економiчний розвиток краю. Вiдновлення Запорозької Сiчi в ста-рих її володiннях в 1734 р. сприяло зростанню людностi в її володiннях, розвитку господарства, зростанню кiлькостi зи-мiвникiв. Збiльшення податкiв i посилення експлуатацiї селян на Гетьманщинi, соцiальний i на-цiонально-релiгiйний гнiт народних мас на Правобережнiй Українi призводили до рiзкого збiльшення кiлькостi втiкачiв на Запорожжя в 60-х рр. XVIII ст., фактично – козацької сiроми. Та на самому Запорожжi iде роз-ме-жування мiж цiєю сiромою i заможними козаками [3;Арк.10].
Важливе мiсце в статтi вiдводиться розгляду питання про участь запорозької сiроми в гайдамацькому руховi на Правобережнiй Українi. Центром скупчення козакiв-гайда-макiв була Бу-гогардiвська паланка, зокрема, так звана Мигея на р.Буг нижче Орлика.
Там була дика природа i саме там, як сказано в документах, був "притон гайдамакiв". Мигея знаходилась на перетинi шляхiв Польщi в напрямку на Очакiв i Крим, а з Гетьманщини на Очакiв i Волощину. О.Рябiнiн-Скляревський пише: "Мигея була поза межами догляду крi-постей Української лiнiї, 26 верст вiдокремлювало її вiд Запо-розь-кого Гарду. Тут скупчилась якась своєрiдна гайдамацька Сiч, яка чималий клопiт поробила самiй Запорозькiй Сiчi, i Кош мав вiдряджати справжнi вiйськовi експедицiї, щоб знищити гайдамаччину в Мигеї" [3;Арк.14].
Проте основна увага дослiдника сконцентрована на розглядi внутрiшнього становища Запорозької Сiчi, зростання соцiальної нерiвностi в козацькому середовищi i як наслiдок – посилення соцiальних конфлiктiв на Сiчi. Внутрiшнiй устрiй Сiчi, не регламен-тований жодним документом, давав можливiсть старшинi все бiльше зосереджувати владу в своїх руках. Все це призводило до заколотiв козацької сiроми (1738, 1739, 1749, 1756, 1768 рр.) Автор детально ана-лiзує обставини виникнення кожного з заколотiв та дiяльнiсть старшини по їх лiквiдацiї. Як i сюжет про гайдамацькi дiї козацької сiроми, О.Рябiнiн-Скляревський розглядав заколоти на Сiчi не лише з точки зору незгод все-реденнi самого козацтва, але i в аспектi наступу ца-ризму на Запорозькi вольностi, кот-рий провокувався гайдамацькими дiями та заколотами. Необ-хiднiсть "приборкання" гайдамакiв та контроль за "неспокiйним" Запорожжям були при-водами для вiйськових екс-педицiй царського уряду в межi козацьких володiнь.
Надзвичайно важливим є IV роздiл статтi пiд назвою "Керуюча верства Коша. Хронологiя кошових. Кошовi кримської доби". Враховуючи бiднiсть лiтератури щодо iсторiї Запорозької Сiчi перiоду перебування її пiд протекторатом Криму, цей роздiл видається особливо цiкавим. Тут маємо не лише перелiк кошових з датами їх обрання на посаду, але й розгляд обставин їх обрання. Тут же є матерiал про внутрiшнi суперечностi на Сiчi з приводу полiтичної орiєнтацiї i повернення в пiдданство росiйського царя. Пода-ються i деякi бiографiчнi вiдомостi про кошових та iншу козацьку старшину – суддiв, писарiв, осавулiв, полковникiв, духовних осiб.
В збiрнику вмiщено також невеличку розвiдку Теодора Гавриленка (котрий, власне, i займався пiдготовкою збiрника до друку) "Iсторична традицiя на колишнiм Запорiжжi", обсягом 8 машинописних аркушiв. Це запис фольклорних пiсень з авторськими комен-тарями. Записи пi-сень зроблено головним чином на Нiкопольщинi. Тематично народнi пiснi присвяченi по-дiям останньої чвертi XVIII ст. – розоренню Запорiзької Сiчi, пере-селенню частини запорож-цiв за Дунай та пiзнiше – на Кубань. Як пише дослiдник, "пе-ре-гляд пiсенного матерiалу пока-зує, що в цiй формi iсторичної традицiї вiдбилися всi важливiшi моменти в iсторiї Запорiжжя з 40-х до 90-х рр. XVIII ст., а не лише руїна Сiчi, як характеризували досi дослiдники цей цикл пiсень. При ближньому аналiзi в пiс-нях виявляється також рiзниця в громадськiй i полiтичнiй iдеологiї рiзних груп i верств запорiзького суспiльства i неоднакова оцiнка iсторичних подiй" [Арк.7].
Розглядовi вiйськово-полiтичного становища на Запорiжжi пiсля "Вiчного миру" Росiї з Польщею присвячена статття Д.Кравцова "Московськi ратнi люди на Запорiжжi в кiнцi XVII в.", обсягом 23 машинописнi аркушi. Зробивши огляд становища Правобережної та Лiвобережної України пiсля подiлу єдиної України мiж двома державами, автор вiдзначає: "Зовсiм iнакше дивилось на все це Запорожжя. Вiддаленiсть центру, вiдокремленiсь вiд гетьмансько-старшинського уряду сприяли тому, що воно росло й виховувалося в зовсiм iнших, цiлком вiд-мiнних умовах. Особливо тепер, коли i зв'язки то з Геть-манщиною вже були припиненi i налагодити їх, здавалося, не було вже нiякої можливостi. Тому Запорiжжя протестувало проти Вiчного миру, але голос його, як голос частини далекої, був надто слабкий." [Арк.3].
В даний огляд включено лише статтi, котрi торкаються iсторiї Запорожжя XVII-XVIII ст. Ряд статей торкається ранньої його iсторiї, зокрема, стаття Я.Новицького "Ос-трiв Хортиця". Взагалi ж, багато статей присвяченi проблемам iсторiї i культури Пiв-ден-ної України XIX-XX ст.
Для дослiдження iсторiї в цiлому Пiвденної (Степової) України та, вужче, iсторiї мiсцевого краю (Запорiзької та Днiпропетровської областей) цей неопублiкований збiрник дуже цiнний. Тому вважаю за необхiдне його видання, котре було б корисне не ли-ше вченим, але й широкому загалу.

Про Запорожжя за Хмельниччини є так мало вiстей, що маємо враження, немов Низ став цiлком безлюдний. Населення на Запорожжi зменшилось значно по невдачнiм повстаннi 1637-1638 рр., коли польська влада всiма силами старалась перепинити вiдплив людностi у степи. Потiм у початку повстання Богдана Хмельницького всякi "пластуни, луковники, лисич-ники" увiйшли у козацьке вiйсько i багато з них вже, певно, на Запорiжжя не вернулось. У пiзнiшi часи, коли пограничне населення було перетомлене вiйною з поляками, знов певно по-чалося переселення у степи. Коли зимою 1654-1655 рр. поляки з татарами безпощадно знищили пiвденну Брацлавщину, чуємо, що селяни з ок-раїн шукають захисту аж на Андрiєвому островi на Бозi, певно тодi i на Днiпро пiшло бiльше переселенцiв. Але джерельних звiсток про це маємо мало ( Див.: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий., т.III, с.188. [Свiдчення], що в 1653 р. на Низ пiшло 12 тисяч).
У переговорах з Московщиною 1654 р. козацькi полки згадують, що "запорозькi ко-заки, небагатi люди, ходять на промисли для рибної i звiриної ловлi на Низ i тим кор-мляться" (Ак-ты ЮЗР, т.X, с.441). Тодi ж згадується, що до маєтностей Терехтемирiвського монастиря нале-жала рiка Самара (с.442), тобто, уходи на нiй. При-нагiдно довiдуємось, що козак Дмитро Мат-вiїв був на Запорожжi для свого промислу (с.591).
Де знаходилась Сiч в часи Хмельницького, про це немає цiлком певних звiсток. ( В 1620-1630-х рр. була Сiч на Микитиному Розi, на мiсцi теперiшнього Нiкополя). Так, 1628 р. коза-ки рушили на татар з Микитиного Рогу (Грушевський М. Iсторiя України-Руси, т.VIII, с.58). В 1637 р. Павлюк пише листа "з Коша проти Микитиного Рогу" (Гру-шевський, с.245).
По невдачнiм козацьким повстаннi 1637-1638 рр. Запорожжя обсаджене залогою з реєст-рових козакiв пiд проводом польських полковникiв – рiзнi полки мали повну тут службу по черзi. Ця постанова залишалася в силi аж до повстання 1648 р. – на Сiчi була залога пiд польсь-кою командою. Через те Богдан Хмельницький, як починав повстання, не вiдразу мав Сiч в руках, а спочатку укрiпився на о-вi Буцiву чи Бучках (на устю Ба-завлука до Днiпра – "го-род собi готовить i фортифiкує", сильно фортифiкується палями i фосами". – Z dziejow Ukrainy, s.407).
Щойно 4 лютого 1648 р. Хмельницький вперше ударив на Сiч, забрав харчi та всi човни реєстрових i присилкував полковникiв утiкати – тим самим Сiч перейшла в його руки. Але де саме була тодi Сiч, на це сучаснi джерела не дають нiяких вказiвок, – тiль-ки пiзнiше Самови-дець i "Краткое описание Малоросии", згадує Микитин Рiг.
Про стан Сiчi за гетьманства Хмельницького маємо одну докладнiшу звiстку в актах пе-ре-говорiв з Московщиною 1654 р. На закид московських бояр, що царевi не складали присяги "за-порозькi козаки, що живуть у самiм Запорожжi", козацькi посли вiдповiли: "На Запорожжi живуть козаки малi (нечисленнi) люди, i тi хто в вiйська пере-мiшнi, на них нема чого звертати уваги, а кошового старшину посилає туди гетьман" (Акты ЮЗР, т.X, с.442). Потiм посли про-сили щоб цар назначив плату на тих козакiв, що за поро-гами Коша бережуть, "бо не можна йо-го самого без людей оставляти" (с.452), i ще, що " в Запорiжжя на кошових козакiв хлiбнi за-паси, олово i кулi посилать". Треба розумiти, що посилають з тих полкiв, з яких "залога, так само як на Кодак, – "а гармати в тих обох мiсцях, в Кодаку i Запорожжi, єсть (с.476).
Це оповiдання вiдкриває принцип полiтики Хмельницького супроти Запорожжя. На Сiчi була залога з реєстрового вiйська, по черзi з рiзних полкiв, пiд кошовим, котрого назначував гетьман, мунiцiю i всякi запаси залога дiставала з полкiв.
Сiч, отже не мала тої свободи i незалежностi, як в давнi часи запорозького пану-ван-ня, а у всьому була залежна вiд гетьмана, пiдлягала прямо гетьманським приказам. в той спосiб Хмель-ницький мiг мати нагляд над неспокiйним населенням Запорожжя.
Такий догляд був потрiбний з двох причин – щоб не допустити до зачiпок з тата-рами, поки Крим був союзником України, та щоби не дозволити своєвiльним елемен-там орга-нiзоватися тут на Запорожжi проти гетьмана.
Про напади запорожцiв на татар у тi часи не чуємо зовсiм, видно вдалось стримати охочих до набiгiв на татарськi улуси.
Спроби виступiв проти гетьмана на Запорожжi були, але також знищено їх без ве-ли-кого труду. З початком 1650 р. маємо звiстку, що на Запорожжi "якись Гудзький" обiз-ва-вся бути другим гетьманом, але його ув'язнено i Хмельницький покарав його смертю, потiм на Запо-рожжя мала iти вiйськова експедицiя очистити зборище своєвiлля i оса-ди-ти Запорожжя вiрною старшиною.
Вiд 1654 р. Запорожжя починає мати важнiшу роль супроти того, що зiрвано союз з Кри-мом i татари почали нападати на Україну. Сiч стоїть тодi в живих зносинах з Чиги-рином. То-дiш-нiй кошовий Пашко пересилав до Чигирина вiстi про переправу татар i Виговський посилає йому доручення прислати "язика"; на Запорiжжя висилається вiй-сько вiдним шляхом вiд Ко-дак проти татар. Також в липнi 1657 р. гетьман вислав на Запорiжжя приказ, "щоби взявши Бога всемогучого на помiч i за молитвами пресвятої Богородицi промисл над Кримом чини-ли"-.(Акты ЮЗР, т.XI, с.716).
Побiч Сiчi другим мiсцем, де стояла козацька залога на нижньому Днiпрi, був Ко-дак. До-бу-тий козацьким вiйськом 1648 р. Кодак залишився дальше пограничним замком з козацькою залогою. Богдан Хмельницький уладив тут пристань для козацької флоти. 1649 р. було там при-готовлено 300 човнiв, а гетьман приказав ще побудувати 200 човнiв (Акты ЮЗР, т.VIII, с.313).
Про залогу на Кодаку козацькi посли в Москвi 1654 р. дали таку реляцiю: "Король Володислав устроїв на устю Днiпра город Кодак, для того, щоби запорозьким козакам не було мож-но ходити на Чорне море, а тепер до того города Кодаку гетьман посилає для сторожi 400 козакiв. I щоби государ приказав давати тим козакам свою плату, грошi, хлiб, тому що вони там на Українi без плати не можуть прожити". "В город Кодак збирають i посилають запас хлi-ба i запаси для пушок, оливо i пушки, з тих полкiв, з котрих туди й посилають козакiв".(Акты ЮЗР, т.X, с.441, 452, 476, 484). В липнi 1654 р., коли була небезпека вiд татар, гетьман вислав пiд Кодак вiйсько водяним шляхом.

1. Iнститут рукопису Центральної наукової бiблiотеки iм. В.I.Вернадського НАН Укра-їни. – Х. 15298.
2. Там же. – Х. 15322.
3. Там же. – Х. 15323-15324.