использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

Л.М.Маленко

ЙОСИП ГЛАДКИЙ: ЛЮДИНА І ДІЯЧ

На території Запорізького державного університету встановлено пам`ятний знак Йосипу Михайловичу Гладкому — останньому кошовому отаману Запорозької Задунайської Січі. Саме так нащадки «славних прадідів великих» увіковічили діяння цієї людини. Однак здається малоймовірним, що сам Гладкий прагнув такої слави. Навпаки, свого часу він волів «забути» своє отаманування за Дунаєм і зробив все від нього можливе, щоб про «задунайський період» його життя не знали ні родичі, ні знайомі, ні підлеглі.
У першій половині ХІХ століття Йосип Гладкий був добре відомою особою в російській державі. Його любили і шанували частина козацтва та царедворці. Водночас нарікали Гладкому і засуджували його вчинки задунайці, ряд науковців та політиків. Минуло більше ніж століття, а ставлення до Й.Гладкого як до людини і діяча і зараз досить не однозначне.
Образ останнього кошового отамана Задунайської Січі (а саме так знає більшість нинішнього покоління Й.Гладкого) вмістив у собі як народні уявлення про запорозьких ватажків, героїв, характерників, так і самої звичайної людини, яка через деякі негативні риси свого характеру робить необдумані, невиважені вчинки, що обертаються трагедією для інших. Народні перекази, які торкаються життя та діяльності Й.Гладкого, можна умовно поділити на дві групи. До першої групи віднесемо перекази, в яких висвітлюються негативні риси характеру Й.Гладкого — безвідповідальність, кар`єризм, гультяйство, хитрість, і засуджуються його вчинки, через які страждали ті, хто його оточував. Народ не схвалював того, що Й.Гладкий залишив свою родину без засобів існування, у злиднях, а сам «тинявся безвісти» [15; 23]. Отаману робиться закид, що через його дії загинуло багато людей на Січі: тому то він не своєю смертю помер — його пропасниця забила. Й.Гладкому дорікається й за те, що коли розбагатів, то змінив своє ставлення до козаків [15; 22].
Для переказів другої групи характерне широке використання легенд, ідеалізація козацтва і людини, яка верховодить ними. Саме тому Й.Гладкий наділяється особливими рисами та якостями, які виділяють його із загальної маси спільноти. Показовою є легенда, пов`язана з народженням кошового. Згідно з нею, в той день, коли народився Й.Гладкий сталася страшна буря, що аж земля трусилася [18; 165]. За народними віруваннями це означало, що на світ з`явилася видатна людина, яка буде відігравати значну роль в долі суспільства. У народних переказах, що умовно відносимо до другої групи, навіть присяга кошового отамана турецькому султану не розглядалась як зрада своїй батьківщині. Згідно з такими переказами Й.Гладкий, їдучи з України, набрав у чоботи під устілки рідної землі і на ній весь час ходив. Коли ж турецький султан змусив кошового присягнути, то Й.Гладкий відповів: «На чиїй землі стою, тому й присягаю» [15; 23]. Перекази другої групи показують, що народ пишається своїм співвітчизником, який з бондаря перетворився на відому та легендарну людину, кошового отамана, заможного пана, який особисто був знайомий з царем.
Полярність точок зору в народних переказах, мемуарній літературі, історичних дослідженнях допомагає відтворити повний, багатогранний образ останнього кошового отамана Задунайської Січі, з діяльністю якого пов`язана подальша доля задунайського козацтва.
Йосип Михайлович Гладкий народився в селі Мельники Золотоноського повіту Полтавської губернії в сім`ї сільського старости. Рік його народження точно невідомий. Ймовірно, що він народився в 1789 році, бо за військовим формуляром, заведеним у 1828 році, Й. Гладкому було 39 років. Сім`я, в якій зростав хлопчина, була досить заможною. Батько майбутнього кошового отамана, Михайло Григорович, мав трьох синів [13; 131], але жодного не віддав у солдати, коли тим прийшла черга йти у військо, а відправив замість них найманців. Добрий достаток сім`ї Гладких дозволяв дати дітям гарну освіту. Однак у мемуарній літературі зустрічаються відомості, що Й. Гладкий був неграмотний і вмів писати тільки своє прізвище [11]. Щоденник отамана, що зберігається у фондах Дніпропетровського музею імені Д. Яворницького, частково спростовує це твердження. Водночас сучасники Гладкого наголошують, що особливого потягу до навчання він не мав. У звітах російських офіцерів також зазначається, що Й. Гладкий — малограмотний чоловік [14; 171].
Про дитинство та юність Й. Гладкого свідчень не маємо. Після смерті батька він отримав у спадок шмат землі, а згодом (у 1813 році) одружився з козачкою села Краснохижинці Золотоноського повіту Феодосією Андріївною Мазур [21; 246 ]. Одне за одним у подружжя Гладких народилося четверо дітей — двоє синів і дві доньки. Утримувати сім`ю та сплачувати податки ставало дедалі важче. Праця на власній землі не приносила вагомих прибутків. До того ж, за словами сучасників, Йосип не виявляв здібностей до землеробства. Кропітка робота на власному полі не приваблювала «широкої козацької натури» Гладкого [17; 61]. Дуже скоро він починає продавати ділянку за ділянкою батьківську землю. Щоб якось зводити кінці з кінцями, Й. Гладкий намагається знайти додатковий заробіток. Деякий час він бондарював у Краснохижинцях, потім працював по вільному найму — копав льохи. Однак це не покращило становища сім`ї. Борги зростали. Коли від батьківської спадщини залишилися тільки присадибна ділянка, десятина землі та пара волів, Й.Гладкий вирішує податися на заробітки. Він залишає сім`ю на утриманні свого брата Максима, подарувавши за це йому пару волів, і в 1820 році відправляється на пошуки роботи.
Й.Гладкий брався за будь-яку справу, яка обіцяла йому добрий прибуток. Спочатку він найнявся до багатого козака і зумів заручитися довірою господаря. Той доручив Гладкому волів та вози і відправив з чумацькою валкою до Криму. Довіра козака своєму робітникові була невиправданою. Йосип не повернувся туди, де працював. Причина прозаїчна. Гладкий загуляв і позбувся всього, що йому було довірено [17; 61]. За таких обставин він змушений був тікати подалі від попереднього місця роботи. Так Й.Гладкий опинився в Новоросії, де найнявся теслярувати. Не знаючи добре теслярської справи, він за певну платню взявся будувати водяний млин. Гладкий майже скінчив роботу, та його недосконалий млин був змитий водою і розтрощений вщент [17; 62]. Й.Гладкий знову зникає і через деякий час з`являється в Одесі, де займається бондарством. З Одеси сім`я Гладкого отримує першу і останню впродовж 9-ти років грошову допомогу в розмірі 40 крб. від свого годувальника.
Очевидно Йосип не так добре вмів бондарювати, бо змушений був залишити це ремесло і найнятися робітником до пана. Різноманітність роботи, за яку брався Гладкий, демонструє певні риси характеру цієї людини. Відсутність схильності до якогось одного виду діяльності і явна недосвідченість у тих галузях, де він працював, свідчать про надмірну самовпевненість, дещо ліниву вдачу і схильність до швидкої наживи.
В Одесі Й. Гладкий намагався одружитися на служниці свого роботодавця. Та священик, до якого звернувся Гладкий за послугами, послав запит на батьківщину «нареченого». Скоро стало відомо, що він уже одружений і має чотирьох дітей. Після отриманням таких новин, Гладкий спішно залишає Одесу і з`являється спочатку в Керчі, а згодом тікає на Задунайську Січ [17; 62].
Даремно сім`я чекала звістки від господаря. Він у черговий раз (тепер уже за Дунаєм) приховав правду про свій сімейний стан і був прийнятий у січове товариство, в Платнірівський курінь. З прийняттям у козаки, Й. Гладкий отримав і нове прізвисько — Бондар. Члени родини та родичі протягом декількох років не отримували жодної звістки від Й. Гладкого. Тому його стали вважати загиблим. За таких обставин Максим Гладкий зрікся всіх зобов`язань опікуватися сім`єю брата і вигнав родину Йосипа з хати. Феодосія Андріївна з дітьми повернулася в своє село до матері. Перезимувавши зиму в Краснохижинцях, вона продала останній шмат землі з колишнього господарства свого чоловіка і за виручені гроші купила землянку в Мельниках. В цьому помешканні сім`я Гладкого прожила до 1829 року. Щоб якось платити податки і утримувати сім`ю, дружина козака Бондаря працювала у господарствах заможних родинах, «тіпала коноплі за повісмо». Старші діти також змушені були йти в найми до багатих односельчан чи родичів [15; 23]. Малоприбуткова праця членів родини Й. Гладкого не дозволяла їм вибратися із злиднів. Водночас слід зазначити, що Феодосія Андріївна платила податки не тільки за себе та дітей, а й за чоловіка, який не озивався декілька років, проте офіційно не вважався загиблим.
Коли сім`я бідувала і ледь-ледь зводила кінці з кінцями, Й. Гладкий успішно просувався по сходинках військової кар`єри за Дунаєм. У складі п`ятитисячного козацького загону, у флотилії під командуванням головнокомандуючого турецьких та єгипетських військ Ібрагім-паші, він брав участь у війні турків з греками. Під командою кошового Якова Мороза ходив походом під Міссолунгу, приймав участь в облозі та штурмі фортеці. Після цього походу був вибраний курінним отаманом Платнірівського куреня. Такі риси характеру курінного Бондаря, як завзятість, винахідливість, розум, хитрість, найбільш яскраво проявилися саме на Січі. Не залишилися поза увагою задунайського населення і підприємницькі здібності курінного Платнірівського куреня. З метою покращання добробуту свого куреня Бондар, налагоджує зв`язки із задунайською райєю і намагається підтримувати приязні стосунки з тими, з ким вигідно співпрацювати. Коли в 1827 році на Задунайській Січі постало питання про вибори нового кошового отамана, Й. Гладкий був одним із претендентів. На Покрову цього ж року він при підтримці райї стає кошовим отаманом Задунайської Січі [16; 277].
Отаманування Й. Гладкого припадає на досить важкі часи. Осередок козацької вольниці за Дунаєм переживав період кризи. Стрімкий розвиток товарно-грошових відносин на січових землях сприяв майновому та соціальному розшаруванню задунайського суспільства. Інтереси заможних та середнього достатку козаків не співпадали з інтересами голоти та «старого» козацтва. Перших цікавили умови та можливості для розвитку прибуткового господарства, а останніх — збереження власної волі. Заможні та середнього достатку козаки прагнули до спокійного розвитку без потрясінь та війн. При наявності таких же прав і свобод в Росії, які вони мали в Туреччині, ця соціальна група згідна була повернутися на батьківщину і сподівалася на це. Повернення сіроми та старих козаків під юрисдикцію російської держави не покращило б їх долі. Вони навіть не сподівалися на краще життя там, звідки мусили тікати. Прагнення соціальних груп задунайців були настільки протилежні, що практично розкололи Січ на прихильників і противників ідеї повернення до Російської імперії. А тиск Туреччини та Росії в умовах підготовки війни між ними ще більше ускладнював економічні, соціальні, політичні протиріччя між задунайським населенням. Й.Гладкий був поставлений у такі умови, коли треба було враховувати інтереси різних груп населення, вести гнучку політику, і, врешті-решт, вирішувати на чиєму боці воювати у війні, що незабаром почнеться.
З вибором на посаду кошового отамана Йосипа Гладкого, російська держава нарешті отримала ту людину, яка зголосилася очолити перехід задунайських козаків у межі Росії. Попередники Гладкого, хоч особисто були не проти повернення на батьківщину, однак взятися за перенесення козацького Коша до Російської імперії не наважувалися. Кошовий отаман Василь Незамаївський на початку 1827 року на таку ж пропозицію відповів: «Нехай, хто заводив на Січ, той і виводить, а я не буду виводити». Своє рішення він пояснює тим, що «багато народу запропастимо — турок виріже» [16; 278]. Складається враження, що Й.Гладкого мало турбувало питання, що ж буде з тими, хто не побажає повернутися до російської держави, чи з якихось-то причин не зможе здійснити перехід. Наявність опозиції до кошового давала йому підстави думати, що значна частина задунайського населення на повернення в межі Росії не наважиться. Однак перспектива воювати в черговий раз проти своїх співвітчизників, активна агітація з боку російської держави та попередження про репресивні заходи в разі відмови співробітничати як зі сторони Росії, так і Туреччини, змусили Й. Гладкого вдатися до рішучих дій.
Аналіз документів з канцелярії Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора дає підстави стверджувати, що новообраний кошовий отаман ще до того як обійняв цю посаду мав тісні контакти з ізмаїльським градоначальником С.Тучковим. Не виключено, що Й.Гладкий став головною людиною на Задунайській Січі при активному сприянні російської сторони, яка через своїх агентів за Дунаєм забезпечила йому підтримку більшості задунайського населення, особливо райї. З обранням Гладкого на посаду кошового, контакти між ним і С.Тучковим — представником російської держави, стали регулярними. Сам Й.Гладкий, посилаючись на листи ізмаїльського градоначальника, запевняв своїх соратників, що російський чиновник, уповноважений самим імператором, вже в котрий раз обіцяє всім козакам, в разі їх повернення на батьківщину, прощення і надання їм таких же прав і свобод, які вони мають за Дунаєм [21; 246]. Листи С.Тучкова і мирні заходи російського уряду по відношенню до задунайців, як-то загальна амністія і влаштування на нових місцях поселення, стали певним гарантом для тих, хто мріяв повернутися в межі російської держави. Та й у самого Й.Гладкого з`явилася чудова можливість прислужитися московському царю, а отже, покращити своє становище, з`єднатися із своєю сім`єю і в доброму достатку прожити решту життя. Адже він повертався на батьківщину не втікачем, не найманим робітником з розореним господарством, а шанованою людиною, кошовим отаманом Задунайської Січі, який допомагає державі в скрутний для неї час.
Заручившись запевненнями і обіцянками С.Тучкова, Й.Гладкий почав таємно готуватися до переходу в межі Росії. Підготовка до повернення велася в суворій таємниці обмеженим колом людей. У задум Гладкого перевести Кіш в межі російської держави була посвячена невелика група задунайців. Загроза смертної кари як з боку січового товариства на чолі із старими запорожцями, так і з боку турецького уряду не дозволила кошовому та його спільникам вести широку, відкриту агітацію про повернення задунайського козацтва в межі Російської імперії. Однак Й.Гладкий сподівався мати більше прихильників, тому й поширює чутки на Січі про перенесення Задунайського Коша турецьким урядом до Єгипту [21; 246, 12; 383]. Саме з причини мати більше спільників, Й.Гладкий відводить 2.000 козаків — противників ідеї повернення Задунайського Коша в межі Росії, до Сілістрії [21; 247]. Передавши запорожців великому візиру, він переконує останнього у необхідності повернутися на Січ з метою зібрати всіх козаків по плавнях, а також підняти і перевести Кіш на час війни в Адріанополь.
З поверненням на територію Задунайської Січі, Й.Гладкий збирає козацьку раду, яка за відсутністю найбільш завзятих козаків підтримує пропозицію кошового перейти до Росії. Й.Гладкий розумів, що Російська імперія чекає від нього саме переведення Коша, а не виходу купки задунайців. Адже такий випадок уже був, коли до Росії вийшов у ХVІІІ столітті кошовий Т.Помело з 500 козаками, але на Січі це ніяк не позначилося, бо задунайці вибрали нового кошового і життя за Дунаєм пішло у звичайному руслі [9; 26]. Здійснити перехід без згоди загальної козацької ради Й.Гладкий не міг. Інакше це була б втеча кошового і його спільників. Проведення загальної козацької ради, рішення якої, без присутності найбільш завзятих противників ідеї повернення до Росії, було очевидним і давало змогу Й.Гладкому при переході забрати атрибути влади, похідну церкву, канцелярію, скарбницю. З ними перехід набував силу повернення козацького Коша на батьківщину.
9 травня 1828 року, залишивши більшу частину своїх пожитків, але взявши клейноди, військовий скарб та похідну церкву, «частина запорожців та запорозької райї на 61 човні» вийшла в море [1; 7]. Наступного дня, 10 травня 1828 року, Базарчуцька Бессарабська карантинна застава вже сповістила Новоросійського та Бессарабського цивільного губернатора про прибуття із-за кордону на невеликому човні з 11 запорожцями «при двох бунчуках і трьох знаменах турецької Запорозької Січі кошового отамана Й.Гладкого». За повідомленням застави, він прибув «для того, щоб із запорозьким військом, що знаходиться під його командою, перейти в підданство Російської імперії» [1; 7].
Через загрозу бути знищеними турецькою армією, перехід козаків на чолі з Й.Гладким був спішним. Аналіз документів канцелярії Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора дає підстави говорити, що з Й.Гладким власне січовиків перейшло 218 чоловік. Саме така кількість, не добувши визначеного карантинного терміну, послідувала з кошовим в розташування російської армії для участі в бойових діях. Страшна небезпека, що чатувала на кожного задунайця, змусила населення Січі тікати до російського берега. Протягом травня 1828 року російські карантини приймали задунайців. І тільки після того, коли про зраду кошового отамана Війська буткальських козаків дізнався турецький уряд, потік вихідців із турецьких володінь припинився.
Вжиті за наказом турецького султана заходи мали жахливі наслідки для райї та запорожців, які залишилися в межах Османської імперії. Козаків, які перебували у Сілістрії, було негайно роззброєно і відіслано в Адріанополь. Деякий час їх тримали в Адріанопольській в`язниці, а згодом перевели до Стамбулу і по черзі посилали на різні роботи [8; 366]. На Січ було послане турецьке військо. Воно вчинило погром всього населення Добруджі, яке було під захистом Задунайської Січі. Сама ж Січ була повністю зруйнована. Один із вцілілих запорожців, який потім приєднався до азовців, розповідав, що «коли турки дізналися про зраду Гладкого і перехід його з частиною козаків до Росії, то набігли з різних місць і почали різати запорожців, що залишилися, де тільки ті зустрічалися. Убивали з великою жорстокістю всіх, хто траплявся під руки, порятунку нікому не було, кров рікою лилася. Відчайдушні зойки, несамовиті крики і голосіння не спиняли диких бузувірів» [5; 68-69].
Дати оцінку діям Й. Гладкого важко. Як кошовий отаман Задунайської Січі, він зрадив козацьке товариство, яке довірило йому отаманувати над собою і фактично доручило розпоряджатися життям козаків та цивільного населення. Згідно з козацьким звичаєвим правом він скоїв один з найстрашніших гріхів, який мав каратися смертю. З точки зору людяності, моралі, вчинок Й.Гладкого жахливий і невиправданий. Внаслідок його дій загинула велика кількість ні в чому невинних людей. За документальними даними напередодні війни Росії з Туреччиною в 1828 — 1829 роках на території Задунайської Січі проживало близько 10 — 15 тисяч населення [14; 168-169]. У травні 1828 року до Росії перейшло близько тисячі чоловік [1; 1-5]. Отже переважна частина задунайського населення була залишена купкою змовників на поталу туркам.
Однак не все задунайське населення було винищене турецьким військом. Як тільки по Добруджі почали розповсюджуватися чутки про вчинок Й.Гладкого, задунайські козаки, що були на заробітках, та райя, яка бачила втечу частини козаків на чолі з кошовим, спішно залишали місця свого проживання чи роботи і тікали подалі від території Січі. Вони ховалися по плавнях, тікали до великих міст, намагалися змішатися з сільським населенням нетурецького походження (наприклад, з липовансько-некрасівським населенням Добруджі). Після репресивних заходів уряду Османської імперії і суворої заборони відновлювати Запорозьку Січ, уціліле українське населення, приховуючи своє походження, поряд з місцевими жителями продовжувало займатися мирними галузями господарства. Після війни Й.Гладкий намагався повернути частину січових козаків, що складали в 1828 році залоги по турецьких фортецях. З цього приводу зав`язалося листування на найвищому рівні. З нього стало відомо, що із 603 чоловік на 1830 рік вціліло тільки 238, які утримувалися в жахливих умовах в Константинопольській в`язниці [1; 177]. Імператор Микола І наказав своєму посланнику в турецькій столиці клопотатися про повернення цих козаків до Росії. Однак невідомо, чи були українські в`язні повернені на батьківщину. Про 2000 козаків, що були відведені під знамена сілістрійського паші, Й.Гладкий ніколи не згадував. Адже він сам віддав їх на розправу туркам. Будь-які відомості про цих козаків могли б серйозно нашкодити отаману і похитнути його авторитет як в очах громадськості, так і близьких йому людей.
Водночас слід зазначити, що появу такої людини як Й.Гладкий на чолі задунайського козацтва не можна вважати випадковою. Все це є складовою частиною загального процесу внутрішньої еволюції Січі. Й.Гладкий став виразником поглядів та прагнень частини задунайців, які покладали на нього певні надії. Падіння Задунайської Січі сталося б і без Й.Гладкого та подій 1828 року. Вони лише прискорили об`єктивний процес занепаду Задунайської Січі. На місці Гладкого міг бути інший кошовий або курінний отаман і тоді, можливо, події розгорталися б по іншому. Але козаки вибрали саме Й.Гладкого і саме йому довірили свою долю, своє майбутнє. Отже, у них були підстави зробити саме такий вибір.
Криза Задунайської Січі була очевидною навіть для самих задунайців. Багато з них були незадоволені власним становищем. Січ за Дунаєм відрізнялася від своїх дніпровських попередниць і зберігала традиції лише зовні. Тут остаточно сформувався тип козака-робітника. Переважна більшість задунайців займалася господарством. При гарантії таких же прав і свобод, які вони мали за Дунаєм, козаки віддали б перевагу веденню такого господарства на рідних землях. Перебування запорожців у межах Османської імперії приводить до того, що козаки перестають виконувати основне своє призначення. Поступово занепадає лицарський дух українського козацтва. Воно не бажає воювати, уникає військової служби і перетворюється на господарсько-військову одиницю Османської імперії. А турецький уряд на це не зважає, а навпаки, постійно змушує козаків брати участь у російсько-турецьких війнах і воювати проти колишніх співвітчизників, у тому числі і проти чорноморців; посилає їх на придушення національно-визвольних повстань християнського населення Османської імперії; сприяє втягненню запорожців у міжусобну боротьбу різних феодальних груп тощо. Поповнення чисельності задунайського козацтва за рахунок українського некозацького елементу ще більше ускладнювало ситуацію на Січі і сприяло еволюції козацьких звичаїв і традицій, соціальній і майновій диференціації, подальшому розвитку товарно-грошових відносин. Все це свідчить про кризу Запорозької Задунайської Січі і про необхідність подолання її. Повернення на батьківщину задунайців було спробою розв`язати вузол протиріч, який склався в середовищі задунайського товариства. Однак дії кошового і його однодумців були не виваженими, не підготовленими, до кінця не продуманими і, як наслідок, — великі жертви.
Коли турецьке військо чинило розправу на території Задунайської Січі, запорозькі депутати шукали дозволу про представлення їх цареві. Дозвіл було отримано і на аудієнцію були допущені Й.Гладкий та курінні отамани. Кошовий Задунайської Січі склав до ніг російського імператора булаву, клейноди, шаблю, шапку, пожалувані йому турецьким султаном. Писар додав до цього всі фірмани та ярлики, які були надані війську султаном та сераскирами. Цар, прийнявши всі реґалії, простив запорожцям «гріх їх предків» і милостиво дозволив оселитися їм у російській державі для служби царю і вітчизні.
Першим бойовим хрещенням задунайського козацтва в лавах російської армії був штурм добре укріпленої турецької фортеці Ісакчі. Спершу ними була проведена розвідка старої дамби через болото, яка тягнулася під стіни фортеці. Цінні відомості задунайців допомогли російським військовим розробити план раптового нападу на Ісакчі. Штурм фортеці почався 27 травня, а наступного дня імператор вже отримав із рук паші ключі від фортеці. Микола І переїхав через Дунай на запорозькому човні, яким керував Й.Гладкий, а веслярами були курінні отамани. Треба віддати належне імператору, який без охорони і супроводу не побоявся сісти на козацького човна і повністю довіритися задунайцям. Цим він виказував їм свою довіру і дякував за допомогу в перемозі над турецькою фортецею, що вважалася неприступною. Безперечно, у добре проведеній операції була велика заслуга Й.Гладкого та запорожців. Один із учасників цієї кампанії так описував внесок задунайців: «Особливе завзяття проявили запорожці під керівництвом свого кошового Йосипа Гладкого, який подав їм приклад безстрашшя і діяльності» [19; 107]. Заслуги запорожців достойно були оцінені російським командуванням. За пропозицією генерала Рудзевича 10 козаків, які особисто відзначилися при штурмі, були нагороджені орденами, а Й.Гладкий одержав із рук імператора золотий Георгіївський хрест і полковницькі погони (офіційно орден Святого Георгія 4-го ступеня був пожалуваний кошовому 1 січня 1830 року [21; 247]). Тоді ж Й.Гладкий і був призначений наказним отаманом Окремого Запорозького війська. Під час нагородження імператор висловив побажання бачити у складі російської армії козаків, які брали участь у штурмі фортеці, а самого Й.Гладкого — при Головному штабі радником по використанню турецьких шляхів. Прикомандирований до Головного штабу Й.Гладкий 4 червня 1828 року прибуває до Браїлова для організації переправи, а 26 червня він уже біля Гірсова на переправі російських військ через Дунай.
У вищих ешелонах влади поступово зростає популярність особи Й.Гладкого. Перебування отамана при Головному штабі російських військ зблизило його не тільки з вищими військовими сановниками, а навіть із самим імператором. Про прихильне ставлення царя Миколи І до Й.Гладкого не раз писав, згадував і пишався старший син отамана В.Й.Гладкий. Посилаючись на слова батька та його соратників, В.Й.Гладкий стверджував, що між Й.Гладким та імператором встановилися досить доброзичливі відносини [12; 386]. Й.Гладкий за проханням царя супроводжував його в поїздці до Одеси, де був представлений імператриці.
Поява Окремого Запорозького війська у військовій структурі Російської імперії поставила перед урядом питання про оселення задунайського населення в межах держави. 28 липня 1828 року за наказом Миколи І Й.Гладкий відправляється на Кубань для огляду земель, зручних для переселення запорожців. Експедиція отамана в передгір’я Кавказу була зумовлена зацікавленістю уряду в колонізації південно-східних окраїн держави населенням, яке було б здатне самостійно себе утримувати і захищати від «неприятельських народів» Кавказу. Для прийняття такого рішення вплинуло і прохання задунайських козаків «приєднатися до Чорноморського козацького війська, що походить із одного з ними Запорожжя». Прагнення задунайців поселитися на слабо заселених окраїнах держави, на чорноморському узбережжі, було зумовлене їх устремлінням з`єднатися з рештою колишніх запорозьких козаків і зберегти свою належність до козацького стану та отримати достатню кількість придатної для обробки землі. Сумісне проживання з чорноморцями гарантувало задунайському населенню, в разі необхідності, військову та матеріальну допомогу. Отже, переведення задунайців на Кубань було корисним як для держави, так і для самих задунайців.
Однак Й.Гладкий не поділяв прагнень більшості козаків свого війська переселитися на Кубань. Подорож у західну частину Кавказького хребта, що супроводжувалася зустрічами з наказним отаманом Чорноморського козацького війська та офіцерами регулярної армії, переконала Й.Гладкого в неможливості співіснування в умовах військового часу Окремого Запорозького війська поруч з Чорноморським. Малочисельність останнього, слабка боєздатність та необізнаність із місцевістю говорили не на користь формування із задунайців. Переведення задунайського населення в передгір`я Кавказу було, скоріш за все, кінцем його військової кар`єри як наказного отамана козацького війська. Він би втратив те становище в суспільстві, якого досяг. У зв`язку з цим майбутнє було досить непевним. Для такої людини як Й.Гладкий це було б сильним ударом, крахом всіх його надій і сподівань. Тому в своєму звіті Й.Гладкий вказував, що вибрана ним для поселення козаків місцевість ще повністю не відвойована у неприятельських народів. А задунайцям, позбавленим засобів до існування, в умовах військового часу буде дуже важко, а то й неможливо, обжитися на нових місцях. Подібне може спричинити як втечі до Туреччини, так і загибель значної кількості людей. Як наслідок, — наказ Миколи І віднайти в Новоросії вільну ділянку землі, придатну для тимчасового поселення Окремого Запорозького війська. Рішення імператора було продиктоване наявністю ще не заселених (хоч і розданих) земель та, можливо, настійними проханнями Й.Гладкого поселити задунайців у Новоросійському краї.
Однак знайти на Півдні України вільні ділянки виявилося не так то й легко. Земля була вже розподілена між різного роду поселенцями. Й.Гладкий, якого повністю задовольняло нове розпорядження імператора, особисто зайнявся пошуком ділянки для своїх підлеглих. Пошуки тривали протягом трьох років. Під час однієї із поїздок по Новоросії, Й.Гладкий віднаходить ще ніким не заселене пустище, яке прозивалося в народі Бердянським. Саме про нього отаман доповідає Новоросійському та Бессарабському генерал-губернатору. М.Воронцов, у свою чергу, сповіщає імператора. Микола І дає розпорядження про підготовку проекту поселення Окремого Запорозького війська в Новоросійському краї. У зв`язку з цим генерал-губернатор наказує Й.Гладкому письмово викласти свої міркування щодо поселення задунайців на Бердянському пустищі. Наказний отаман дуже спішно розробляє проект майбутнього козацького формування. Він просить створити на базі Запорозького війська іррегулярне формування, де посади будуть займати виключно козацькі чиновники. Наказний отаман вважав, що обмундирування та коней, в разі потреби, військо повинне отримувати за рахунок казни. За станом здоров`я козаків мають слідкувати призначені у військо лікар і два фельдшери. Водночас він пропонує і адміністративне керівництво війська. В управлінні козацьке формування мало підлягати Новоросійському генерал-губернатору та відповідним судовим установам, але всі розпорядження по війську і судові постанови повинні попередньо сповіщатися наказному отаману. Такими положеннями Й.Гладкий сподівався забезпечити самостійне існування козацького війська. При цьому він намагався зберегти у новому формуванні деякі права внутрішнього самоуправління. Себе ж Гладкий бачив наказним отаманом новоствореного війська і, таким чином, нічого не втрачав, а навпаки, забезпечував особисту кар’єру.
Пропозиції Й.Гладкого були досить сміливими. Адже військова структура Російської імперії не потребувала створення нового іррегулярного формування, особливо такого, яким було Окреме Запорозьке військо. Однак Микола І наказав прийняти пропозиції Гладкого за основу організації війська. А 27 травня 1832 року вже вийшов іменний указ, який затверджував «Положення про поселення запорозьких козаків у Новоросійському краї» [6; 336-338, 7; 52-56]. Так на Півдні України було створене Азовське козацьке військо.
З виходом указу від 27 травня 1832 року Й.Гладкий домігся чого бажав: із задунайців було створене окреме формування, поселене воно було на досить зручній і безпечній території, війську було надане внутрішнє самоуправління, а сам колишній кошовий отаман обійняв нову посаду, яка обіцяла йому успішну кар`єру і добрий матеріальний статок. У 1834 році уряд хоч і переглянув положення війська щодо внутрішнього самоуправління (російські чиновники не довіряли колишнім втікачам), однак на Й.Гладкому це ніяк не позначилося. Навпаки, на нього щедро посипалися різного роду винагороди, на які він можливо і не розраховував. Ще у 1829 році, грамотою від 4 серпня, Й.Гладкий отримав дворянство. Разом із титулом йому надавався і дворянський герб, на якому були зафіксовані човен між двома берегами з піднятим російським прапором і гербом та найвища нагорода отамана — Георгіївський хрест [23; 301-303]. У 1830 році Й.Гладкий був нагороджений діамантовим перснем, через рік (19 лютого 1831 року) — орденом Святої Ганни 2-го ступеня, 20 липня 1840 йому було вручено орден Святого Володимира 3-го ступеня, а 11 квітня 1843 року він отримав звання генерал-майора [21; 247-248]. За що ж так щедро російський уряд нагороджував Й.Гладкого?
На це питання відповів сам Новоросійський та Бессарабський генерал-губернатор. Він стверджував, що «полковник Гладкий був головною причиною переходу запорожців в межі нашої держави (Росії — Л.М.) і з 1828 року і по теперішній час сумлінним виконанням своїх обов`язків, по званню начальника, невтомною діяльністю зумів оселити цих людей на відведеній їм землі в Катеринославській губернії і привчити їх до спокійного способу життя і благоустрою, яких вони до нині не знали» [2; 83]. Пояснення досить чіткі. Й.Гладкого нагороджували за перевід Задунайського Коша до Росії, наслідком чого стала ліквідація самої козацької вольниці за Дунаєм, та за успішне виконання ним обов`язків наказного отамана, які полягали в створенні із колишніх задунайців зразкового військового формування Російської імперії, здатного себе самостійно утримувати.
На посаді наказного отамана козацького формування Й.Гладкий зарекомендував себе як сумлінний і дбайливий офіцер, який опікується як долею всього війська, так і кожної окремої козацької сім`ї. Імператор та вищі чиновники держави неодноразово ставили Гладкого в приклад іншим козацьким офіцерам [2; 83]. Однак таке ставлення наказного отамана Азовського козацького війська до своїх підлеглих було продиктоване, в першу чергу, в захисті власних інтересів — власного соціального та матеріального становища.
Й.Гладкий чудово розумів, що створене його зусиллями окреме формування із задунайців можна зберегти тільки при умові економічної життєздатності та військової ефективності війська. Тому він приклав багато зусиль для того, щоб «привчити козаків до постійної осілості, особливо неодружених» [3; 10], і зосередити їх увагу та сили спершу на освоєнні відведених земель, а згодом і на виконанні ними прямого призначення — охорони кордонів держави.
Турбота наказного отамана про своїх підлеглих була викликана й тим, що він був зацікавлений у збереженні кожної військової одиниці козацького формування. Азовське військо було одним з найменших козацьких підрозділів російської держави (на початок поетапного переселення азовців на Кубань військо нараховує всього лише 10911 осіб [4; 58-59]). Якщо врахувати, що в перше десятиліття проживання козаків на Бердянському пустищі були значні виходи задунайців знов до Туреччини та часті спроби поміщиків і різних установ повернути своїх втікачів, то стають зрозумілими хвилювання наказного отамана. Щоб не допустити різкого скорочення чисельного складу війська, а отже, і його розформування через малочисельність, Й. Гладкий постійно захищає права та інтереси козаків. Прикладами цього можуть служити справи козаків Сірчака, Пономаренка, Чалого та інших, яких наказний отаман врятував від кріпаччини та рекрутчини [2; 164-165, 22; 333].
Зусилля наказного отамана не були марними. Азовські козаки за час свого проживання в південному реґіоні створили міцне прибуткове господарство. Прибутки цього господарства визначали рівень добробуту війська. Для Південної України це був середній рівень добробуту державних селян. Загальний рівень розвитку господарства дозволяв козакам поступово налагоджувати внутрішнє життя війська, збільшити витрати на медичне обслуговування, освіту, церковні справи, на утримання громадських організацій. Матеріально військо виправдовувало своє існування і не потребувало повного державного утримання. Азовці змогли повернути всі позики, надані державою. Рівень господарювання дозволяв це зробити вчасно і в повному обсязі. В останні два десятиліття свого існування формування й зовсім перейшло на повне самозабезпечення і не обтяжувало державну казну проханнями надати матеріальну допомогу.
Призначення козаків Азовського війська на дійсну службу на східне узбережжя Чорного моря також було вдалим. Азовська морська флотилія продемонструвала боєздатність та ефективність в найнесприятливіших умовах. Азовське козацьке військо брало участь майже у всіх війнах, що вела Російська імперія наприкінці 20-х — початку 60-х років ХІХ століття. Його служба була гідно оцінена урядом. Заслуги козацького формування переносилися і на наказного отамана. Тому так щедро уряд винагороджував Й.Гладкого і з увагою ставився до його прохань та пропозицій.
Аналіз спогадів азовських офіцерів [20; 85-90] дає підстави говорити, що козаки війська ставилися до свого отамана шанобливо, з повагою, і навіть з деякою покірністю. Таке ставлення цілком зрозуміле. Адже саме Й.Гладкому вони мали завдячувати своїм поверненням на батьківщину і своїм становищем. Їх єднала з отаманом спільна таємниця і провина — загибель козацького населення за Дунаєм. Не виключено, що козаки трохи побоювалися свого отамана. Сувору вдачу Гладкого азовці відчули вже в перші роки їхнього проживання на Бердянському пустищі. У 1833 році вони колективно виступили проти рішення отамана здавати в оренду найкращі військові землі і послали дві скарги до канцелярії Новоросійського генерал-губернатора. Й.Гладкий розцінив це як бунтарство, як виступ проти його влади у війську. Тому й відреагував дуже різко, як на особисту образу. Й.Гладкий склав список «бунтарів» і під конвоєм відправив їх у Херсон «для особистих пояснень» генерал-губернатору. Якщо врахувати, що першу скаргу підписало 138 чоловік, а другу — 190, то заспокоювати прийшлося значну частину населення Азовського формування. З Херсона «бунтарі вже повернулися заспокоєними» і не виказували бажання надалі супротивитися розпорядженням наказного отамана. Й.Гладкий протягом свого отаманування суворо реагував на будь-які прояви непокори з боку козаків чи порушення ними військової дисципліни. Винуватці обов`язково несли покарання за скоєні провини чи злочини. Водночас слід зазначити, що хоч Й.Гладкий і поводився суворо із козаками, проте, за словами азовців і людей сторонніх відомств, що проживали у війську, був спокійним і розсудливим, уважним до мешканців військових земель та навколишнього населення [10; 346], «поводився з усіма просто, не таївся, що вийшов з простих людей». Щоправда, був скупим і «цупкенько держався за свою калиточку» [23; 298, 300].
У 1851 році Й. Гладкому запропонували піти у відставку. Пропозиція була несподіваною для отамана і від того принизливою. Й.Гладкий у свої 62 роки добре себе почував, був енергійним, діяльним і «для своїх років на диво молодявим» [23; 297]. Він був сповнений планів щодо розширення кордонів військових земель, покращання добробуту війська, удосконалення військової підготовки служилих козаків тощо. Запропонована на найвищому рівні відставка не залишала вибору. Й.Гладкий, як людина горда, самовпевнена, одразу написав заяву про звільнення у запас. Зрозуміло, що не роки отамана були причиною такої пропозиції. Змінилося ставлення монарха та деяких урядовців до Азовського формування. Якщо Микола І приязно ставився до Й.Гладкого та задунайців, і намагався, по можливості, віддячити їм за послугу Росії, то Олександр ІІ особливих симпатій до задунайців не плекав і був схильний якомога скоріше перевести азовців на Кавказ і там, на небезпечній ділянці російського кордону, використати потенціал козацького формування. Відправляючи отамана на пенсію, уряд усував з політичної арени офіцера діючої служби, що мав авторитет та певну вагу. У разі відставки Й.Гладкий позбавлявся права активно втручатися у вирішення питань щодо подальшої долі війська, а урядовці позбувалися ревного захисника інтересів козацького формування і могли спокійно готувати проект переведення азовців на Кубань. Вже в цьому році проект був підготовлений, а перший наказний отаман Азовського козацького війська указом від 13 жовтня 1851 року був відправлений з мундиром і «повним пенсіоном» розміром 838 крб. 50 коп. у відставку [ 21; 248]. Й.Гладкому була виплачена ще й грошова компенсація за землю (оскільки військо відчувало гостру нестачу землі, то отаману було відмовлено в отриманні рангового наділу у повну власність).
Після виходу указу від 13 жовтня 1851 року Й.Гладкий почував себе невпевнено. Він і надалі продовжував виконувати обов`язки наказного отамана та сподівався, що можливо ще все зміниться. Аналіз його листа до дочки Марії та зятя І.П.Слоновського свідчить саме про такі настрої відставного отамана [23; 303-304]. Та цього не сталося. Через декілька місяців у військо прибув Яків Герасимович Кухаренко, який і став виконувати обов`язки наказного отамана Азовського козацького формування. Й.М.Гладкий змушений був відійти від справ і повністю присвятити себе сім`ї і власному господарству. Він і надалі жив у межах військових земель — у Новоспасівській станиці у власному будинку, а члени родини стали опорою і розрадою відставного отамана у такий складний для нього час. Із сім`єю Й.Гладкий з`єднався ще 3 січня 1829 року. Після повернення із-за Дунаю він одразу не зізнався, що одружений і має сім`ю. Скоріш за все Гладкий боявся осуду козаків за неправдиві відомості про себе, а особливо наслідків, які мали прослідувати як зі сторони козацького товариства, так і урядової адміністрації. Коли ж отаман побачив в Одесі земляків — не витримав і передав через Семена Галушку листа та гроші родині. Дружина Гладкого була неписемною жінкою і попросила прочитати вісточку від чоловіка інших людей. Так в Мельниках скоро дізналися, що їх земляк живий та ще й паном став. Справник Василь Товбич зняв копію з листа і перепровадив її до Малоросійського генерал-губернатора [12; 390]. Губернатор у свою чергу сповістив царя. Даремно хвилювався Гладкий з приводу розкриття таємниці про його сімейний стан. Він уже встиг добре зарекомендувати себе у військовій кампанії і заслужити повагу деяких урядовців в тому числі й імператора. Тому звістка про сім`ю «неодруженого» отамана була сприйнята Миколою І спокійно, з долею іронії. Він простив і цей гріх отаману та розпорядився прийняти молодших дітей Й.Гладкого в престижні навчальні заклади держави за рахунок казни.
Сім`я Гладкого з розумінням віднеслася до пояснень свого господаря з приводу його відсутності та мовчанки цілих 9 років і все йому пробачила. Й.Гладкий, відчуваючи провину перед своїми близькими, що в злиднях поневірялися стільки років, надалі був уважним до дітей та дружини. Він робив усе можливе, щоб забезпечити синам та дочкам надійне майбутнє та безбідне життя і старість Феодосії Андріївні. Згодом сім`я Гладкий поповнилася новим членом родини — донькою Марією. Її та старшу дочку Олену Й.Гладкий виховував сам. Середня донька наказного отамана — Наталка, за розпорядженням імператора навчалася в Полтавському інституті шляхетних панянок. Молодший син Й.Гладкого — Дем`ян, вивчав артилерійську справу в Олександрівському царсько-сільському малолітньому корпусі. Після закінчення навчання був направлений у діючу армію командувати батареєю. Він дослужився до чина підполковника і в 1862 році ще за життя батька помер. Старший син сім`ї Гладких — Василь Йосипович, першим відчув на собі, що то таке найми. Після повернення батька додому був прийнятий на навчання в Золотоноське повітове училище, а потім продовжив навчання у Катеринославській губерніальній гімназії, яку й закінчив із срібною медаллю. 8 жовтня 1829 року, на п`ятнадцятому році життя, Василь Гладкий був приписаний у чині зауряд-хорунжого до Окремого Запорозького війська. Через рік його переведено в Дунайський піший полк, а згодом у склад пішого козацького полку Азовського війська. «Формулярний список» Василя Йосиповича свідчить, що молодий офіцер був грамотною людиною, вільно володів російською, французькою та німецькою мовами і «покладені на нього доручення виконував з відмінною діяльністю і старанністю» [5; 3-6]. Щоб дати можливість юнакові успішно просуватися по сходинках військової кар`єри, він, згідно з царським указом від 1 грудня 1837 року, був переведений у корнети і направлений у Бузький уланський полк. Дослужившись до звання підполковника, Василь Йосипович Гладкий вийшов у відставку і зайнявся громадськими справами Південної України. Отже, до пенсії Й.Гладкого всі його діти отримали гарну освіту; сини успішно робили військову кар`єру, а доньки повиходили заміж і мали власні сім`ї.
Родичі Й.Гладкого прийняли повідомлення про відставку стримано і спокійно. Вони були переконані, що їх батькові і чоловікові відпочинок не завадить. Адже військові справи забирали багату часу, сил, енергії. Зовсім по-іншому на відставку наказного отамана відреагувала переважна частина азовців. Вони сприйняли вихід на пенсію Й.Гладкого як втечу від відповідальності за майбутнє козацького формування. Тому й неодноразово нарікали відставному отаману, що зрікся їх і дозволив «чужинцю» керувати військом. Вони були впевнені, що Й.Гладкий залишив їх добровільно. Попередній досвід переконував азовських козаків у тому, що їх отаман досягав практично всього, чого прагнув. А раз він склав повноваження, то не бажав надалі опікуватися долею своїх підлеглих. З відставкою Й.Гладкого азовці змиритися не могли. Вони продовжували вважати його своїм отаманом і з будь-яким питанням йшли до нього за порадою чи проханням допомогти. Й.Гладкий, не витримавши нарікань козаків та їх постійних надокучань, виїхав за межі війська до придбаного за 6.000 крб. хутора Ново-Петриківки. У ньому відставний офіцер із своєю дружиною прожив до 1862 року і, очевидно, після смерті сина Дем`яна переїхав до Олександрівська. У повітовому місті він жив на Покровській вулиці у власному будинку. З себе був «середнього зросту, дуже кріпенький, широкогрудий, натоптаний; лице йому округле, округла, неначе обточена, голова, вуса вниз по-запорозьки, для своїх років на диво молодявий. Він здавався навіть молодшим од свого сина, підполковника у відставці» [23; 298]. Тепер незмінною його супутницею була дружина — жінка «гарна, високого зросту, струнка, чорнява, тільки трохи худорлява» [23; 300]. І як свідчать сучасники, « генералові Гладкому десь-би й віку не було, якби не холера» [23; 298]. Влітку 1866 року він поїхав на Катеринославський ярмарок і там заразився холерою. 5 липня Й.М.Гладкий помер. Днем пізніше померла і його дружина, що опікувалася хворим. Вони були поховані на старовинному козацькому Пилипівському кладовищі в Олександрівську. А 31 липня цього ж року було остаточно ліквідоване й Азовське козацьке військо — дітище Й.Гладкого. Довго ще говорили мешканці Олександрівського повіту та кубанських станиць, що колишній отаман не своєю смертю помер — його пропасниця забила, бо багато люду за Дунаєм згубив і азовців в руки «чужинцям» віддав.
Створене зусиллями Й.Гладкого Азовське козацьке військо, не дивлячись на його малочисельність, здобуло собі гучну військову славу і вже своїм існуванням на частині колишніх Вольностей війська Запорозького стало уособлювачем суспільної і господарської традиції Запорожжя на Україні. Таким формуванням Й.Гладкий дійсно міг пишатися. Тому й здається, що останній кошовий отаман Задунайської Січі волів, щоб нащадки пам`ятали про нього саме як про першого наказного отамана Азовського козацького війська.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Державний архів Одеської області (ДАОО), ф. 1, оп. 214, спр. 7.
2. ДАОО, ф. 1, оп. 218, спр. 2.
3. Російський державний військово-історичний архів (РДВІА), ф.405, оп. 6, спр. 366.
4. Російський державний архів Краснодарського краю (РДАКК), ф. 252, оп. 2, спр. 1280.
5. РДВІА, ф.405, оп. 6, спр. 1039.
6. Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. — СПб,. 1833. — Т. VІІ.
7. Бойко А.В., Маленко Л.М. Матеріали до історії Азовського козачого війська. — Запоріжжя, 1995.
8. Аркас М.М. Історія України-Русі. — К., 1991.
9. Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775 – 1828. Історико-документальний нарис. — Одеса, 1994.
10. Василенко В. Из народных воспоминаний об О.М.Гладком и возвратившихся с ним запорожцах // Киевская старина. — 1885. — № 5.
11. Гаденко А.П. Азовское казачье войско. — Кашира, 1912.
12. Гладкий В.О. Осип Михайлович Гладкий — кошевой атаман Задунайской Сечи. 1789 – 1866 // Русская старина. — 1881. — № 2.
13. Еварницький Д.І.(Яворницький Д.І.) Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. — К., 1995.
14. Епанчев Н. Очерк похода 1829 года в Европейской Турции. — СПб,. 1905.
15. Ілляшенко В. Отаман із Золотоноші // Україна. — 1988. — № 26.
16. Кондратович Ф. Задунайская Сечь // Киевская старина. — 1883. — № 2.
17. Короленко П. Азовцы // Киевская старина. — К., 1891. — № 7.
18. Кулиш П. Поверье о новом казацком герое Гладком // Записки о Южной Руси. — СПб., 1856. — Т. 1.
19. Описание турецкой войны 1828 и 1829 годов. Сочинение гвардии капитана Лукьяновича. — СПб., 1844.
20. Переселение задунайских запорожцев в России. Кошевой атаман Осип Гладкий // Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Комиссии. — Екатеринослав, 1911. — Вып. 7.
21. Русский биографический словарь. — М., 1916. — Т.V.
22. Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска. — Екатеринодар, 1913. — Т.2.
23. Яворницький Д. Кошовий отаман Осип Михайлович Гладкий // Ювілейний збірник академіку М.С. Грушевському. — К., 1927.