использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

Проблематика Задунайської Січі в науковій творчості В. Голобуцького та її місце у вітчизняній історіографії.

(опубликовано: Юсов С. Проблематика Задунайської Січі в науковій творчості В. Голобуцького та її місце у вітчизняній історіографії // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. ст. Вип. 9. – К.: ІІУ НАНУ, 2006. – С. 242-268)

Вступні зауваги

Постать В. Голобуцького, визначного українського фахівця з проблем історії козаччини, як і його наукова спадщина – до цього часу залишаються на маргінесі історіографічних студій: не створено не тільки дослідження про життєвий та науковий шлях вченого, його наукову творчість, а навіть проігноровано складання бібліографії праць В. Голобуцького. Об’єктивною причиною відсутності відповідних розвідок є значна розпорошеність джерельної бази, адже в державних архівосховищах особового фонду В. Голобуцького не має. По різним відомчим архівам збереглася низка особистих справ історика[1] та деякі інші документальні матеріали. Важливим джерелом є епістолярій, втім, листи В. Голобуцького (послань до нього нам не відомо) до колег і друзів розпорошені по фондам різних (російських) архівосховищ та приватним архівам[2]. Дуже цінним для реконструкції інтелектуальної біографії вченого є його опубліковані в 1966 р. спогади, однак вони носять фрагментарний характер[3].

Зрозуміло, що для вивчення наукової творчості В. Голобуцького найпершим джерелом є його опубліковані праці. Науковий доробок історика, відкладений у друкованому вигляді, досить значний. Все ж таки, наукова спадщина В. Голобуцького (попри те, що вона широко використовується в сучасних студіях з історії козаччини) вивчена досить мало. Якщо не враховувати чисельних рецензій (іноді досить ґрунтовних[4]), то за радянської доби науковий доробок вченого піддавався аналізу лише на сторінках статей дніпропетровських історіографів: у центрі їх уваги були питання національно-визвольної війни та російсько-українські взаємини доби Хмельниччини[5]. Зазначену проблематику в творчості В. Голобуцького розглядає в двох коротких публікаціях й сучасна дослідниця з Росії О. Барзул[6]. Українська історіографічна наука в діаспорі теж не обійшла увагою ці ж питання в доробку В. Голобуцького[7], але порівняно багато місця приділив характеристиці поглядів вченого О. Оглоблін, який, в тому числі, проаналізував внесок радянського історика в проблематику історії козачини. Загалом оцінка О. Оглобліна наукової спадщини В. Голобуцького є позитивною[8].

До 100-річчя з дня народження вченого вийшов біоісторіографічний нарис наукового співробітника Інституту історії України НАН України (далі – ІІУ) В. Горака – єдина на сьогодні праця, де в цілому аналізується наукова спадщина історика-козакознавця[9]. Втім, названий дослідник навіть не згадує доробок В. Голобуцького в царині історії задунайського козацтва. Біографія вченого (як і її складова – інтелектуальна (вужче – наукова) біографія) в основному подається В. Гораком за одним джерелом – спогадами самого В. Голобуцького, оприлюднених на сторінках фахового історичного часопису в 1966 р. Сучасний історіограф також частково задіяв і одну з двох особистих справ вченого, що зберігаються в Науковому архіві ІІУ (далі – НА ІІУ)[10]. Нещодавно опублікована ще одна розвідка, присвячена взаєминам В. Голобуцького з відомим радянським істориком М. Рубінштейном, яка базується на епістолярних джерелах[11]. У ній, зокрема, розкриваються перипетії з підготовкою монографії В. Голобуцького, присвяченій дипломатичній передісторії Переяславської ради 1654 р.[12]

Що стосується дослідів (чи, скоріше, досліду) В. Голобуцького в царині історії Задунайської Січі, то найбільш повно вони використовуються у монографії А. Бачинського, що вийшла в 1994 р.[13] Утім, одеський історик не ставив собі спеціального історіографічного завдання щодо з’ясування внеску В. Голобуцького у дану проблематику, як і не піддає комплексному аналізові названу статтю вченого.

Історія Задунайської Січі є, безумовно, важливою часткою козакознавства, – передусім, з огляду, на хронологічно близький до нашого часу період існування цього козацького Кошу: історія останнього дає наближений до сьогодення взірець відповідних реалій громадського життя козацької доби. В силу низки причин цей період існування зазначеної галузки українського козацтва, на жаль, порівняно мало забезпечений джерельним матеріалом[14]. Така обставина змушує більш дбайливо підходити до наукової спадщини, що залишили нам попередні знавці теми; особливо ті, хто реконструював життя Задунайської Січі, опираючись на оригінальні джерела. Проте, це зовсім не означає (беручи до уваги принципи наукової об’єктивності), що вчені та їх досліди отримують своєрідний мандат на глоріфікацію.

Наукове студіювання теми розгорнулося в 80-х рр. ХІХ ст. З цього часу почали з’являтися наукові розвідки Ф. Вовка (псевдоніми – Ф. Кондратович, Лупулеску тощо)[15] та й інших дослідників[16]. Плідне вивчення історії Задунайської Січі продовжилося в „золотий час” української історичної науки – в добу радянської політики „українізації”[17]. Особливо слід відзначити науковий доробок одеського історика-архівіста О. Рябініна-Скляревського. Однак, це пожвавлення інтересу до вивчення історії запорожців-задунайців було, першою чергою, викликано 100-річчям ліквідації Задунайської Січі. З 1930-х рр., коли в СРСР відбувається певна реанімація великодержавницької ідеології та офіційна політика інтернаціоналізму поступово дрейфує у напрямку до відродження російського націоналізму-патріотизму, тематика, подібна до історії Задунайського Коша, стає „не бажаною” для досліджень. Хоча у самий розпал сталінського варіанту великодержавництва, як не дивно, вийшло у світ в академічних „Исторических записках” дослідження В. Голобуцького, присвячене „опальній” темі[18]. Після цієї історіографічної події, як зазначає найбільш авторитетний сучасний знавець історії задунайського козацтва А. Бачинський[19], наукових публікацій на вказану тему в УРСР не з’являлося[20]. Все-таки, фрагментарно торкалися теми не лише фахівці союзного центру (приміром, московська дослідниця О. Дружиніна[21]), але й деякі українські історики[22], хоча б, той самий А. Бачинський[23]. Однак наукових студій, спеціально присвячених питанням історії Задунайської Січі (окрім названої статі В. Голобуцького), дійсно, не було впродовж 60-ти років (з 1929 – до 1990 рр.). Очевидно, ця тема не толерувалася радянськими ідеологами з причин політичного характеру. По-перше, українці (та представники інших народів, що зазнавали соціального та національного гніту) тікали за Дунай до турків з Російської імперії та ще й змушені були воювати на боці останніх проти слов’янських (чи православних) народів (цим, за висловом А. Бачинського, „принижувалася цивілізуюча роль царської Росії на Сході”[24]). По-друге, Задунайська Січ являла собою останній осередок національно-державно-автономного життя українців, не підпорядкованого російському уряду. Тому, не дивно, що в такому узагальнюючому колективному історіографічному дослідженні радянських українських істориків, як – „Историография истории Украинской ССР” – не згадується жодної роботи з історії задунайського козацтва, навіть статті В. Голобуцького[25]. Лише в часи горбачовської „гласності” – в 1988 р. – виходить на сторінках популярного журналу „Україна” (що символічно, оскільки завершальні студії „золотого віку” української історіографії О. Рябініна-Скляревського з цієї тематики вийшли теж в „Україні” – тоді науковому українознавчому часописові) популярний нарис В. Ілляшенко про останнього кошового отамана задунайських запорожців Йосипа Гладкого[26]. Дещо пізніше – у фінальні роки (1990-1991) існування СРСР – відбувається поновлення наукових досліджень з історії Задунайської Січі[27] й одночасно тема популяризується серед широкого загалу[28].

Закономірно, що в роки незалежності України, коли козакознавча проблематика отримує пріоритет, Задунайська Січ стає предметом новітніх наукових пошуків. У наш час з’явилася певна кількість історичних праць, де, здебільшого, на основі нових джерел висвітлюються питання історії козаків-задунайців[29]; публікуються нові архівні матеріали[30] та републікуються праці знавців теми ХІХ – першої третини ХХ ст.[31]. Втім, і нині, тобто в 2005 р. можна приєднатися до висновку, висловленого десять років тому А. Бачинським з приводу наукової розробки тематики задунайського козацтва, про те, що історики з часу публікації першої ґрунтовної наукової розвідки Ф. Вовка (1883 р.) – „істотно не просунулися у вивченні цього питання”[32]. Зауважимо також, що, по-суті, А. Бачинський повторив умовивід В. Голобуцького, висловлений ним у середині ХХ ст. (який, власне, А. Бачинський і наводить та цілком приєднується до нього[33]).

Варто відзначити, що сучасні науковці починають звертатися до більш поглибленого вивчення історіографії теми, в тому числі і до такого предмету досліджень, як з’ясування персонального внеску попередніх дослідників до цієї галузі козакознавства[34]. Очевидно, що настала пора піддати всебічному історіографічному аналізу й внесок В. Голобуцького.

Як зазначалося, впродовж 60-ти років радянського тоталітаризму єдиною дослідною працею на тему історії Задунайської Січі була стаття визначного вітчизняного історика-козакознавця В. Голобуцького – „О социальных отношениях в Задунайской Сечи” (1949 р.). Побіжно історії запорожців-задунайців вчений торкався і в інших оригінальних працях[35] та енциклопедичних статтях[36]. Втім, як свідчать архівні матеріали з НА ІІУ, В. Голобуцький готував велике дослідження (?) з історії Задунайської Січі. В одному з списків його наукових праць, а саме в списку станом на 1958 р., вказується, що ним підготовлено рукопис під назвою „Запорожці за Дунаєм” обсягом в сім авторських аркушів[37]. Судячи з обсягу – це повинна була бути монографія (можливо – науково-популярна книга). Подальша доля рукопису наразі не відома.

Отже, стаття „О социальных отношениях в Задунайской Сечи” – це єдиний опублікований фундаментальний доробок історика з цієї проблематики, побудований майже виключно на архівних матеріалах, що вперше ним були введені до наукового обігу. Метод широкого цитування або детального переказу документальних джерел, характерний для наукового стилю В. Голобуцького, фактично підносить статтю до рівня опублікованих джерел, а, відтак, вона не втрачає своєї наукової значущості й понині.

Зазначена стаття практично відображує весь опублікований доробок В. Голобуцького з проблематики Задунайської Січі. Тому спробуємо визначити місце насамперед цієї роботи в площині вказаної проблематики української історіографії, а отже, й персональний внесок В. Голобуцького в „січе-задунайську” (умовно кажучи) галузь козакознавства. Для повноти історіографічної характеристики внеску вченого необхідно також з’ясувати генезис „січе-задунайської” проблематики в науковій творчості В. Голобуцького й ширше – в контексті інтелектуальної біографії вченого. Оскільки в українській історіографії не робилося спроб (за виключенням В. Горака) розглянути деякі загальні питання що стосуються інтелектуальної біографії вченого, то виникає необхідність торкнутися їх, хоче це, деякою мірою, виходить за тематичні межі даної розвідки. Окрім використаних В. Гораком джерел (власне двох – спогадів В. Голобуцького та вказаної особистої справи з НА ІІУ), наше дослідження в аспекті реконструкції інтелектуальної біографії історика ґрунтується ще на додаткових архівних матеріалах, вже згаданих на початку статті. З них важливе значення мають листи (1944 – 1947 рр.) В. Голобуцького до В. Пічети[38]. Відразу зауважимо: із спогадів В. Голобуцького автором цієї студії вибрана інформація з певною метою (що її не ставив перед собою В. Горак) – найперше, показати формування і кристалізацію наукових пріоритетів історика-козакознавця.

Стаття В. Голобуцького та питання класифікації і періодизації його наукового доробку

Особливо відмітимо, що стаття „О социальных отношениях в Задунайской Сечи” стала другою працею вченого, опублікованою, за власним виразом самого ж історика, „у великій пресі”[39] (тобто – у фаховій історичній періодиці). ЇЇ попередниця – студія „Социальные отношения в Запорожье ХVІІІ века”[40] – вийшла 1948 р. і має тісний зв’язок з названою вище, як і дві наступні публікації[41]. Всі разом – вони складають певний цикл. Тут, доречно, торкнутися питання про тематичні напрямки досліджень власне у творчості В. Голобуцького та про періодизацію його наукового доробку. В. Горак, у зазначеному біоісторіографічному нарису, пропонує класифікацію наукової спадщини вченого згідно з тематичним принципом. Таких тематичних ліній у творчості В. Голобуцького історіограф нараховує чотири: а) праці, присвячені національно-визвольній війні на чолі з Б. Хмельницьким; б) праці присвячені історії Запорізької Січі і запорізького козацтва; в) праці з історії Чорноморсько-Кубанського козацтва; г) праці, присвячені деяким важливим аспектам економічної історії України[42]. Очевидно, що зроблений В. Гораком поділ за тематичним характером є досить умовним (про що він і сам зазначає), яким, природно, буває і будь-який подібний розподіл або періодизація. В даному випадку можна зробити й більш дрібну класифікацію чи, навпаки, укрупнити до двох-трьох тематичних груп. Систематизація і періодизація наукового доробку будь-якого вченого належить у методичній площині до інструментарію історіографа. А тому залежить від завдань, що їх перед собою ставить історіограф та від наявності конкретного дослідного матеріалу. В поділі, запропонованому В. Гораком, як бачимо, не залишається місця для „січе-задунайської” тематики. Сам В. Голобуцький називав козацькі Коші (війська), що виникли після ліквідації Запорожської Січі, „епігонами” останньої[43]. До таких епігонів належав і Задунайсько-запорізький Кіш. Тому, в робочому порядку, пропонуємо для врахування всіх козацьких тематичних пластів у доробку В. Голобуцького та, залишаючи заявлені В. Гораком чотири групування, – третю групу (в) назвати ось як: праці з історії козацтв – епігонів Запорізької Січі. До цієї групи, окрім не названого В. Гораком задунайського козацтва, попадає також і (так само ним не названої) Усть-Дунайське Буджацьке військо (1807 р.), яке теж знайшло своє місце в науковій творчості В. Голобуцького.

Схеми періодизації наукової спадщини В. Голобуцького згідно хронологічно-тематичного принципу В. Горак не пропонує. Зауважимо, що така періодизація була б коректна у випадку наявності у науковому обігу повної бібліографії праць В. Голобуцького. Але, поки що не складена не тільки повна, але фактично не існує жодної бібліографії праць вченого[44]. Окрім того, така періодизація, звісно, мала б подаватися у контексті інтелектуальної біографії історика, а вона всебічно також ще не досліджена. Втім, насмілимося віднести підставову статтю В. Голобуцького до другого періоду[45] його наукової творчості, що відображується, по-перше – у початкових наукових публікаціях історика у виданнях фахової періодики, а по-друге, останні об’єднуються одним наскрізним сюжетом – темою про соціальні (чи соціально-економічні) відносини у Запорізькій Січі (Війську) та Військах-епігонах[46]. Цей період, якщо брати за хронологічні рубежі роки виходу публікацій циклу, слід окреслити у межах 1948 – 1953 рр. Відмітимо, що історіографічний процес (в конкретному випадку – той, що складає другий етап наукової творчості вченого) не вичерпується дискретними моментами виходу наукових праць, а включає в себе, зокрема й їх підготовку, починаючи від задуму, який врешті реалізується в готову роботу. Остання може бути з різних причин роками (а іноді й ніколи) не опублікованою, але це, поза всяким сумнівом, не означає, що на даній стадії вчений не займався відповідною тематичною науковою творчістю. Прикладів подібних казусів можна навести декілька з інтелектуальної біографії самого ж В. Голобуцького. Зазначені складнощі доволі перешкоджають укладанню історіографічних періодизацій (або класифікацій), а схеми з урахуванням лише років публікацій виглядають в такому разі не зовсім коректними й, безумовно, штучними та спрощеними.

Генеза „січе-задунайської” проблематики в контексті інтелектуальної біографії вченого

Соціальний ракурс предмету дослідження в статях вказаного циклу В. Голобуцького вимагає, насамперед, пояснення, чому саме такий ракурс був обраний вченим. Теж саме стосується й об’єкту вивчення з боку історика – історії українського козацтва. А для відповіді на поставлені питання, необхідно бодай побіжно простежити основні моменти інтелектуальної біографії В. Голобуцького. Адже інтелектуальні преференції історика обумовлюється найперше науковим світоглядом, ширше – картиною світосприйняття та іншими чинниками: розумінням історії як науки, системою фахових рис та ін. Все це, як слушно зазначає І. Колесник, кристалізується через ідейні впливи та систему освіти[47]. Інтелектуальні преференції залежать, як від наукових факторів і обставин (приміром – наукового середовища, певних форм організації науки, наявності тих чи інших джерельних матеріалів, наукової зрілості тощо), так і позанаукових, зокрема, політико-ідеологічних метаморфоз.

Як згадує В. Голобуцький, зацікавлення історією українського козацтва, виникло в нього ще під час навчання (1915 р.) у Новгород-Сіверському духовному училищі[48] (в спогадах історик називає його з міркувань ідеологічного характеру просто середнім учбовим закладом) під впливом творів М. Гоголя[49]. Отже, перше ідейне спрямування в руслі майбутніх наукових зацікавлень справив великий вітчизняний письменник (і, звичайно, викладач російської літератури в училищі). Пізніше, десь приблизно в революційні роки, ця ідейна направленість отримала підсилення з причини знайомства з поезією іншого видатного українця – Т. Шевченка[50]. В майбутньому, В. Голобуцький зазначав, що його хвилює співставлення власних уявлень (які ґрунтувалися на його наукових дослідах) про запорожців і чорноморців з уявленнями Т. Шевченка[51]. Зазначимо, що в творчості обох літераторів (М. Гоголя й Т. Шевченка) було доволі елементів, які мають відношення до соціального контексту історії козаччини. Так, наприклад, повість „Тарас Бульба” містить багато фольклорної інформації про соціальний лад на Запоріжжі. На такий факт пізніше звернув увагу В. Голобуцького його науковий керівник в аспірантурі – Б. Греков[52].

Під час громадянської війни В. Голобуцький займався самоосвітою – читав книжки та періодику. На майбутнього історика напевне мали справити найбільше враження (для вироблення наступних професійних інтересів) – підшивки часопису „Киевская старина” та „Енеїда” І. Котляревського. На сторінках відомого українознавчого часопису, як відомо, публікувалося багато робіт з різних галузей козакознавства (історії, етнографії, географії, фольклору тощо). В тому числі, було опубліковано чимало праць та джерельних матеріалів із „січе-задунайської” тематики; скажімо, розвідки Ф. Вовка. „Енеїда” І. Котляревського в гумористичній формі й за допомогою евфемізмів відтворює історію запорізького козацтва після зруйнування Січі. Є свідчення, що ця поема користувалася великою популярністю серед задунайських запорожців[53].

Кардинальні соціальні зміни, що відбувалися в радянському суспільстві, особиста причетність В. Голобуцького до цих змін в тих місцевостях, де він працював до вступу у вуз (1926 р.), загальна ідеологічна атмосфера в державі – все це, правдоподібно, викликало бажання майбутнього історика займатися соціальними науками. Їх він зміг вивчати в Північно-Кавказькому університеті (м. Ростов-на-Дону) на соціально-економічному відділенні (згодом – історико-економічному)[54]. Вірогідно, навчання в цьому вузі закріпило захопленість В. Голобуцького історією економіки. В цей період, як очевидно, почалося формування соціологічного стилю наукового мислення, притаманного вченому. Сам В. Голобуцький свідчить у спогадах, що тоді він посилено займався соціологією[55]. Як відомо, мода на соціологію в ті роки була дуже поширена й так звані марксистські історики (М. Покровський, М. Рожков та ін.) на ділі в своїх курсах підміняли історію соціологією.

Під час навчання в університеті, В. Голобуцький долучився під керівництвом професора І. Козловського до краєзнавчої роботи. Краєзнавство, в даному випадку, охоплювало регіони Кубані і Дона, тобто регіони відповідних козацьких військ. З усною історією Кубанського (до 1860 р. – Чорноморського) козацького війська В. Голобуцький познайомився дещо раніше – під час роботи в Адигеє-Черкеській автономній області[56]. З документальною історією цього війська В. Голобуцький повинен був познайомитися в 1926 – 1927 рр., коли навчався в Краснодарському педінституті (звідки перевівся до Ростова). Впродовж учбового року, В. Голобуцький отримував практичні навички роботи з архівними джерелами в краснодарському архівосховищі[57]. Припускаємо, що саме тоді історик зацікавився історією Чорноморського козацтва і зробив перші архівні напрацювання, інакше важко пояснити, чому по закінченні аспірантури в Ленінграді, науковець повернувся на педагогічну роботу саме в Краснодар.

Остаточно наукові пріоритети В. Голобуцького визначилися під час навчання і роботи в Ленінграді. В 1934 р. він поступив до аспірантури при кафедрі історії СРСР Ленінградського педінституту ім. О. Герцена. В одній із перших розмов зі своїм науковим керівником Б. Грековим (відомим фахівцем з питань історії Київської Русі, згодом – академіком АН СРСР і директором Інституту історії АН СРСР) В. Голобуцьким було озвучено бажання займатися саме історією українського козацтва. Дуже важливою в аспекті вибору як загальної тематики майбутніх досліджень В. Голобуцького, так і їхнього методологічного спрямування, була інша розмова з Б. Грековим. Під час неї В. Голобуцький зізнався, що його любимі художні твори, це – „Тарас Бульба” М. Гоголя, „Гайдамаки” Т. Шевченка, „Енеїда” І. Котляревського та „Тихий Дон” М. Шолохова, інакше кажучи – художня класика козакознавства. Тоді Б. Греков став детально розбирати повість „Тарас Бульба” й на її прикладі зумів зацікавити В. Голобуцького проблематикою соціального ладу на Запоріжжі[58].

         По закінченні аспірантури, ще до захисту дисертаційної роботи (січень 1938 р.)[59], В. Голобуцький зумів добитися розподілу в Краснодарський педінститут (де починає працювати на посаді доцента з вересня 1937 р.)[60]. В Краснодарі він впритул зайнявся архівними пошуками в фондах Краснодарського крайового архівного управління. Історик, врешті-решт, приступив до студіювання теми, відповідній його науковим пріоритетам, – соціальній історії козацтва. Архівний матеріал давав змогу висвітлити особливо соціальну історію Чорноморського козацтва (тема майбутньої докторської дисертації вченого). Окрім того, джерельний матеріал дозволяв В. Голобуцькому застосовувати ретроспективний метод (він сам згадує про цей метод) для реконструкції соціальних відносин, як у запорізькій Новій Січі, так і в Задунайській Січі (також і в Усть-Дунайському Буджацькому війську). В мемуарах В. Голобуцький зауважує, що рішення повернутися в Краснодар було давно обмірковано. Під впливом розмов з Б. Грековим, В. Голобуцький бажав займатися історією соціальних інститутів запорізького козацтва, але з огляду на бідність джерел стосовно ХVІІІ і ХVІІ ст. слід було звернутися до більш пізнього періоду. Цей етап, коли названі інститути були в розвиненому стані, якраз вміщав у себе історію Чорноморського козацтва, а значні джерела з його історії знаходилися саме в Краснодарі[61].

По мірі опрацювання архівних матеріалів В. Голобуцький апробував їх у студентській аудиторії. Можливість опублікування в історичній періодиці в ті часи, а особливо для молодого автора, була пов’язана зі значними утрудненнями. До того ж, тоді не існувало спеціальних вимог на рахунок опублікування до захисту кваліфікаційної роботи певної кількості наукових праць. Вказана обставина, безперечно, не стимулювала зусилля щодо подолання існуючих труднощів, пов’язаних з цим процесом. Утім, перші результати евристичних пошуків В. Голобуцького в архіві Чорноморського козацького війська в Краснодарі все ж таки вдалося опублікувати, але у популярному вигляді – на шпальтах місцевої газети „Комсомолець”. Припускаємо, що у чотирьох статтях (присвяченні історії становлення Чорноморського війська), вміщених у певних числах цього видання в першій половині 1941 р., вчений міг побіжно торкнутися і деяких питань історії задунайських запорожців[62] Адже у відповідних параграфах монографії „Черноморское казачество” (1956 р.), де висвітлюються аналогічні аспекти, В. Голобуцький таки розглядає вказані питання[63]. На жаль, ці праці нам поки що не доступні, тому не можемо наразі надати компетентне пояснення[64]. В будь-якому випадку, очевидно дані газетні публікації можуть мати лише історіографічне (чи бібліографічне) значення. Зазначимо, що ці статті – перші розвідки-апробації вченого з тематики докторської дисертації й передні його опубліковані праці взагалі.

Наукова і викладацька кар’єра В. Голобуцького продовжилася в Ленінграді, де він з 1940 р. працює доцентом в педінституті ім. О. Герцена і систематизує добуті в Краснодарському архівосховищі джерельні матеріали. З літа 1943 р., в евакуації, В. Голобуцький починає працювати завідувачем кафедри історії СРСР Казанського державного університету. В бібліотеці університету він завершує роботу над докторською дисертацією (в спогадах історик стверджує, що він виконав її в монографічному варіанті)[65]. Про деякі обставини, пов’язані з підготовкою до захисту дисертації, про творчі задуми вченого, в тому числі, ті, що привели його до створення циклу статей (серед яких і студія про Задунайську Січ) другого періоду його наукової творчості тощо, йдеться у восьми листах В. Голобуцького до В. Пічети, що збереглися в особовому фонді академіка[66].

Зазначений епістолярій (який вже принагідно залучався в даній розвідці) має виключну цінність для реконструкції наукової або інтелектуальної біографії В. Голобуцького. Втім, тут не будемо докладно його характеризувати, а використаємо лише деяку інформацію – суттєву для нашого дослідження.

Щонайперше, відзначимо: інші джерела, які мають стосунок для реконструкції інтелектуальної біографії В. Голобуцького, не інформують про час, коли вченим була завершена докторська дисертація. Як зрозуміло з листа від 27 січня 1945 р., вчений планував завершити роботу навесні того ж року, якщо йому на заваді не стане малярія. Підтвердження того, що обіцянка В. Голобуцького здійснилася, знаходимо в двох листах до В. Пічети від 21 грудня 1945 р. та 30 квітня 1947 р. Так, у другому з них адресант сповіщає, що дисертація була ним завершена „рівно два роки назад”, тобто в квітні-травні 1945 р.[67] Отже, дисертація=монографія „Чорноморське козацтво. Нарис соціальної історії”[68] була завершена ще напередодні Перемоги, але була опублікована лише в 1956 р. Це не єдиний приклад тривалої історії з опублікуванням праць В. Голобуцького[69]. Чималий час тягнулася історія і з захистом дисертації. Вона врешті була захищена взимку 1947 р.[70], але затвердження ВАК СРСР відбулося лише через півтора року[71]. А від цього можливо залежало публікація статей В. Голобуцького „у великій пресі” й, зрозуміло, наукова та, водночас, викладацька кар’єра.

Другим важливим моментом у згаданому епістолярії є інформація, яка розкриває перипетії зі спробами опублікування першої (у „великій пресі”) наукової статі В. Голобуцького – студії, що відкриває цикл його міні-праць з соціальної (соціально-економічної) проблематики запорізького козацтва та, за висловом історика, його „епігонів”. Ще, в першому із листів (від 1 червня 1944 р.), йдеться про посилку В. Голобуцьким до В. Пічети статті обсягом у два друкованих аркуша. В. Голобуцький просить історика-слов’янознавця посприяти у справі публікації („тиснення”) цього дослідження, а також виступити в якості внутрішнього рецензента[72]. З наступного листа, дізнаємося вже про назву розвідки – „Запорозька сірома”[73]. В листі, датованому 27 січнем 1945 р., йдеться про те, що названа праця мала бути надрукованою в одному з видань Інституту історії АН СРСР. В. Голобуцький, в черговий раз, зауважує, що його дуже хвилює доля статті, оскільки він, як автор, ще не з’являвся „у великій пресі”, тобто в історичній фаховій періодиці[74].

Названу вище студію слід ідентифікувати як статтю опубліковану в дев’ятому числі академічного журналу „Вопросы истории” за 1948 р.[75], оскільки в ній йдеться в основному про запорозьку сірому („сірома” виступає на сторінках праці ключовим словом, як би сказали в наш час). Сам автор, визначаючи мету роботи, вказує, що вона „являє собою спробу визначити соціальну роль сіроми ... напередодні падіння Запорізької Січі ...”[76]. Обсяг публікації співпадає зі згаданим у листі від 1 червня 1944 р.

Третім моментом, що вже має безпосередню причетність до походження статі В. Голобуцького про соціальні відносини в Задунайській Січі, є перша згадка (третій лист до В. Пічети від 27 січня 1945 р.) про творчий задум щодо створення дослідження, яке може „освіжити та виправити ряд положень Кіндратовича і Рябініна-Скляревського”[77]. В цій епістолі вчений пов’язує майбутню розвідку про Задунайську Січ зі своїм основним дослідженням соціальної історії чорноморського козацтва. Так, він зазначає (подібно до статті 1948 р.), що історія вищеназваного козацтва – це „один варіант історії Запорізької Січі, що проходила в особливих умовах. Другий – це історія Задунайської Січі”[78]. В. Голобуцький звітує: він дещо зумів знайти в краснодарському архівосховищі, котре є новим матеріалом порівняно з науковими розвідками Ф. Вовка та О. Рябініна-Скляревського. З контексту листа зрозуміло: В. Голобуцький вважає ґрунтовними науковими працями лише роботи двох названих вчених. В листі вказано, який саме матеріал мається на увазі. Це – „десятки-півтори протоколів допитів задунайських козаків, що датовані початком ХІХ ст.”[79]. Саме цей матеріал і був покладений в основу статті 1949 р.

Після захисту докторської дисертації, за запрошенням Президії АН УРСР, десь на початку літа 1947 р. В. Голобуцький з родиною перебирається до України і влаштовується на роботу в ІІУ[80]. Переїзд був обумовлений, як зазначає в спогадах В. Голобуцький, виключно науковою мотивацією[81]. Історик прагнув далі вивчати історію українського козацтва, а архів Запорозької Січі знаходився у Києві. Проте, спочатку вчений (вірогідно, у зв’язку з житловою проблемою в Києві, а також через відсутність придатної посади у вузах столиці УРСР) вимушений був переїхати жити і працювати (в Чернівецькому держуніверситеті) на Буковину, залишаючись за сумісництвом науковим співробітником ІІУ[82].

Нагадаємо, що 1947 р. – був роком чергового „погрому” української історичної науки[83]. Партійні ідеологи звинувачували колектив ІІУ в дотриманні основних положень історичної схеми М. Грушевського. Наприкінці цього року був звільнений з посади директора ІІУ М. Петровський[84], який тепло зустрів „казанського” історика і всякчас просив В. Голобуцького переїхати з Чернівців до Києва[85]. Можливо, зовсім не випадково В. Голобуцький перечекав у провінції до літа 1949 р., коли репресії проти українських істориків пішли на спад. В цей період й вийшли дві перші наукові статті вченого у „великій пресі”[86]. Припустимо, шлях їм було проторовано рішенням ВАК СРСР, який затвердив 27 січня 1948 р. докторський ступінь В. Голобуцького[87]. Зауважимо, що в 1948 – 1949 рр., науковці ІІУ не опублікували жодної роботи в фахових часописах чи збірниках[88].

Дослідження В. Голобуцького про соціальні відносини в Задунайській Січі

         Обидві названі вище статті В. Голобуцького, які відкривають його цикл міні-праць з соціальної (або соціально-економічної) проблематики Запорозької Січі та її епігонів, найбільш подібні між собою серед студій цієї групи й не лише тому, що в обох розглядається задунайська тематика (в першій вона власне зачіпається). Тому є сенс бодай коротко відмітити основні моменти подібності статей.

Передусім, подібні їхні назви, а відповідно й методологічна спрямованість. І там, і там застосована соціологічна методологія, що її (в застосуванні до наукової творчості В. Голобуцького) укладач сучасної малої енциклопедії українського козацтва С. Лях називає методологією „вульгарного соціологізму”[89]. Насправді, така методологія почала застосовуватися в історичних працях з 1920-х рр. і видавалася за марксистську. Але на праці зрілого періоду творчості В. Голобуцького навряд чи справедливо насаджувати подібний ярлик. Цікаво, що в обох статтях не має жодної згадки про застосування марксистської чи марксистко-ленінської методології, як і жодних посилань на „класиків”. Не має виносок також і на праці Й. Сталіна. Враховуючи ту обставину, що праці на час публікації не пов’язані ні з якою суспільною актуалізацією, то, слід припустити, що вони просто дочекалися своєї черги у редакційних „портфелях”. Названі студії подібні не тільки за тематикою (соціальні відносини в козацьких Січах), але й концептуально (концепції соціального розшарування козацтва аж до класових антагонізмів та раннього розвитку капіталістичного виробництва й відповідних суспільних відносин). Укажемо, що зазначені концепції В. Голобуцького стали новим явищем у історіографії козацтва на ті часи.

Джерельна база подібна лише в одному: і там, і там (в обох статтях) використано матеріали архіву Чорноморського козацького війська (інколи навіть однакові справи). Названі матеріали обумовлюють застосування В. Голобуцьким ретроспективного методу. В першому випадку – для реконструкції соціальних відносин у Новій Січі, а в другому – в Задунайській Січі та Усть-Буджацькому козачому війську (відмітимо, що матеріали по останньому, своєю чергою, вчений використовує для аналізу соціальних відносин у Задунайському Коші). В історіографічному аспекті контрверсії В. Голобуцького в обох статтях (це характерно для всієї його козакознавчої творочості) направлені на те, щоби зруйнувати притаманні вітчизняній історіографії традиційні романтичні стереотипи щодо козацтва як якогось „ордену”, „братства” „безкласового” соціального організму. Такі загальні міркування з приводу співзвучності статей. Тепер перейдемо до більш детального розгляду студії про Задунайську Січ.

Робимо акцент на тому, що при аналізі зазначеної статті В. Голобуцького питань, які торкаються історії Усть-Дунайського Буджацького війська, будемо торкатися лише принагідно. Історія цього війська – це окремий тематичний пласт козакознавства. На науковий ґрунт вивчення історії усть-дунайців поставив саме В. Голобуцький[90], який, зокрема, ввів до наукового обігу нові джерела з теми. Його внесок до вказаного сюжету розглянуто в 1960-х рр. А. Бачинським[91]. Прикметно, що В. Голобуцький (в рамках статті про Задунайську Січ) розглядає Усть-Дунайське Буджацьке військо як епізод з історії Задунайської Січі.

         Проаналізуємо статтю В. Голобуцького „О социальных отношениях в Задунайской Сечи” згідно наступних компонентів: структура роботи, стан наукової розробки теми та історіографічна складова дослідження, основна тематика праці та мета її написання, методологія і методи дослідження, джерельна база та особливості її застосування, новизна теми та концептуальна складова дослідження.

         Виходячи з позицій конструктивно-критичної та методологічної функцій історіографії, необхідно відзначити, що підставова студія В. Голобуцького не належить до числа його кращих праць. Вона далеко не є взірцевою з точки зору формальних вимог, що застосовуються (в усякому випадку – в наш час) для того роду досліджень. Можливо, наявність основних недоліків статті пояснюється не достатньою вимогливістю та не розробленістю тогочасних науково-методичних підходів щодо написання подібних робіт. Нагадуємо також про те, що названа розвідка була другою статтею вченого, опублікованою у фаховій періодиці. Насамперед, публікація має структурні недоліки й упущення: такі складові частини конструкції як преамбула, актуалізація й, частково, елементи, що мають стосунок до історіографії проблеми (або стану наукової розробки теми), змішані між собою в одному абзаці; відсутні такі компоненти побудови як методологія та характеристика джерельної бази (зауважимо, їх бажано було б вмістити з огляду на те, що стаття претендує на постановку проблеми) тощо.

                Далі в студії в двох коротеньких абзацах подається загальна характеристика стану наукової розробки проблеми. В першому з них міститься (ритуальне для радянської історіографії) звинувачення історичної школи М. Грушевського у фальсифікації історичного процесу. В. Голобуцький наводить тут основну тезу цієї школи (з якою він намірений полемізувати) – тезу про „безкласовість” козацтва. В другому історіографічному абзаці дослідник констатує не задовільний стан розробки проблеми в радянській історичній науці, згадуючи при цьому: в радянську добу з’явився шерег статей присвячених Задунайській Січі. Що це за студії вчений не називає (sic!), як і (в обох випадках) не вважає за потрібне зробити посилання на відповідні праці. Втім, з подальшого викладу статті (з виносок) можна вичленити історіографічну складову дослідження. Не дивлячись на те, що В. Голобуцький на початку розвідки констатував бідність літератури з питання, він в своєму дослідженні використав навіть не всі праці з числа наукових творів знавців теми. Так, задіяні лише дві праці Ф. Вовка[92] та по одній – О. Рябініна-Скляревського (а саме – „Задунайська Січ в народних переказах і письменстві”)[93] і В. Біднова (псевдонім – В. Степовий)[94]. Щоправда, також використано деякі, дотичні до теми, праці інших російських та українських авторів[95]. Стаття В. Біднова використана один раз, а саме: наводиться принагідна оцінка ним господарської бази запорожців, які перейшли на турецьку сторону після 1775 р. (ловитва козацькими ватагами риби вздовж західного берега р. Південний Буг). Власне, більше інформації з публікації В. Біднова, присвяченій початковому періоду історії Задунайської Січі, В. Голобуцький і не міг взяти для розкриття своєї теми.

На жаль, з тематики свого дослідження В. Голобуцький використав не всі праці Ф. Вовка. Якщо інші (власне – „Українське рибальство в Добруджі”) роботи цього українського вченого не були необхідні для розкриття теми, то варто було б, хоча би їх вказати. Одну з двох використаних студій Ф. Вовка („Русские колонии в Добрудже”) також, як і у випадку з В. Бідновим, залучено один раз – для додаткової ілюстрації господарської бази задунайських запорожців. Значно ширше використана В. Голобуцьким піонерська робота Ф. Вовка в царині „січе-задунайської тематики” – нарис „Задунайская Сечь”, котра побудована на джерелах orary history („усної історії”), першою чергою – на дуже цінних для розкриття теми про соціальні відносини в Задунайській Січі – спогадах колишнього запорожця Ананія Коломийця. Однак, В. Голобуцький наводить й міркування Ф. Вовка, з якими в більшості випадків полемізує.

Важливо наголосити, що з невідомих причин основні праці з історії Задунайської Січі (передусім ті, де розглядається тема соціальних відносин у задунайських запорожців) О. Рябініна-Скляревського В. Голобуцький не тільки не використовує, але навіть не інформує про їх наявність. Названа ж стаття О. Рябініна-Скляревського має для розкриття основної теми в дослідженні В. Голобуцького лише дуже опосередковане значення: за її допомоги радянський історик вибудовує головні моменти історії Усть-Дунайського Буджацького козачого війська. Згадаємо, що в листі до В. Пічети В. Голобуцький висловлює намір „освіжити й виправити ряд положень”, як Ф. Вовка, так і О. Рябініна-Скляревського. Інакше кажучи, В. Голобуцький намірявся полемізувати не лише з Ф. Вовком, але й з О. Рябініним-Скляревським. Можна припустити, що в Казані (де, як очевидно, готувалася стаття) не було відповідних українських журналів і збірників за 1920-ті рр., в яких публікувалися розвідки одеського історика, а тому В. Голобуцький був вимушений останні не згадувати. В такому разі маємо промовистий приклад негативного впливу соціокультурних чинників на історіографічний процес.

         Тематика дослідження В. Голобуцького заявлена в назві студії й обумовлюється у вступі. Вчений ставить собі за мету з’ясувати характер соціальних відносин у Задунайській Січі або ж, як він зауважує в іншому місці, „познайомитися з соціальними антагонізмами” в цьому осередку українського козацтва[96]. Належить відмітити, що в основному тексті дослідження історик не дуже акцентує увагу на антагонізмах, а, дійсно, аналізує соціальні відносини, як і зазначено в назві роботи. Як уже вказувалося, В. Голобуцький в даній роботі ніде не декларує тезу: ним висвітлюється тема з марксистських чи марксистко-ленінських методологічних позицій, як і не робить жодних посилань на „класиків”. Вочевидь, він базується на методологічних підходах соціологізму. Окрім традиційних методів, притаманних любому історичному дослідженню, історик активно застосовує ретроспективний метод: він використовує джерельні матеріали пізнішого часу для реконструкції більш ранніх процесів і явищ. Також вагоме місце серед наукових методів вченого займає біографічний. В даному разі він, зокрема, користується біографічними матеріалами з протоколів допитів запорожців-задунайців (також й усть-дунайців) російськими урядовцями для з’ясування характеру соціальних відносин у козацькому середовищі дунайського регіону.

         Віднайдені в краснодарському архівосховищі біографічні матеріали якраз і становлять основну джерельну базу дослідження В. Голобуцького. В ширшому джерелознавчому аспекті вказані матеріали належать до комплексу так званих „біографічних” відомостей про вихідців із Задунайської Січі. Ці відомості містяться в їхніх розповідях або зізнаннях[97]. Залучення такого роду джерел не стало новацією В. Голобуцького. Одним з перших використав розповіді козаків-задунайців Ф. Вовк в нарисі „Задунайская Сеч”. Залучив до аналізу в своїх працях біографічні відомості (розповіді і зізнання при допитах) також і О. Рябінін-Скляревський. Загальну характеристику цього пласту джерел з історії Задунайської Січі в наш час зробив А. Бачинський[98]. Він же і зазначає, що специфіка їх використання здебільшого вимагає ретроспекції[99].

Прикрим упущенням у дослідженні В. Голобуцького є те, що ці біографічні матеріали („нові дані”, за висловом В. Голобуцького), не заявлені у вступі, де (всього в одному реченні!) йдеться про джерельну базу статті. В подальшому, про них та їх важливість для свого дослідження вчений згадує кілька разів по ходу викладу матеріалу[100]. Натомість, нові матеріали, які, як вказує у вступі В. Голобуцький, будуть залучені в його роботі, він називає „листуванням чорноморської козацької влади з новоросійським губернатором де Ришельє” [101]. Це вводить в оману читача, оскільки документи, що їх сукупно В. Голобуцький називає листуванням (а це – жалоби, рапорти, відношення, заяви тощо) майже не мають або ж не мають суттєвого значення для розкриття заявленої теми. Як можна припустити – подібну назву має один з використаних архівних фондів, а саме під номером – 251. Позаяк, коли в тексті статті згадуються різні документи і матеріали, пов’язані з листуванням Ришельє та чорноморців, то посилання робляться лише на справи з цього фонду. В іншому місці В. Голобуцький наводить уточнення: допити запорожців додаються до листування[102]. Але з контексту абзацу можна зрозуміти, що маються на увазі лише протоколи допитів 12-ти козаків-задунайців, а це не так. Взагалі, лише з подальших, принагідних, джерельних екскурсів В. Голобуцького деякою мірою вдається зрозуміти, які саме архівні матеріали він використав у статті. Ситуація була б зовсім іншою, якби вчений дав на початку публікації розгорнуту характеристику джерельної бази, в усякому разі тієї, що віднайдена в краснодарському архівосховищі. Це тим паче необхідно було зробити, оскільки в статті робиться нова постановка проблеми.

Отже, саме біографічні матеріали й складають, в основному, ті нові джерела, що їх застосовано вченим для реконструкції соціальних відносин у Задунайській Січі. В згаданому листі до В. Пічети частину з них вчений називає протоколами допитів задунайських козаків і, зауважує, що це – той „мізер” (в тексті листа звучить дослівно як – „очень немного”), який дозволяє „освіжити і виправити ряд положень Кіндратовича і Рябініна-Скляревського”[103]. В. Голобуцький згадує тут про „десятка-півтора протоколів” і датує їх початком ХІХ ст. В публікації 1949 р. це число протоколів і даний часовий відрізок можемо ідентифікувати з протоколами допитів 12 задунайців, які в 1809 р. перейшли на російську сторону (ф. 251, спр. 167). Однак впродовж статті В. Голобуцький використав й інші біографічні матеріали, що їх він не згадує у листі до В. Пічети. По-перше, – це протоколи допитів задунайців, які відносяться ще до 90-х рр. ХVІІІ ст. (ф. 249, спр. 22; ф. 250, спр. 31), а також – протоколи допитів усть-дунайців, датовані 1807 р. (ф. 251, спр. 151). По-друге, деякі інші матеріали (наприклад – відомість про переселення частини усть-дунайців на Кубань, ф. 251, спр. 191; відношення Ришельє до Чорноморської військової канцелярії від 19 вересня 1807 р., де йдеться про усть-дунайців, які раніше були кріпаками, ф. 251, спр. 134 тощо). Окрім того, біографічним матеріалом, що дає уявлення, за словами В. Голобуцького, „про соціальну фізіономію тих, хто шукав щастя на Дунаї”, є введений В. Голобуцьким до наукового обігу, „Список учиненной в Коше усть-дунайского буджацкого войска о состоящих в оном на службе казаках в августе 1807 г.”, котрий він віднайшов у архіві Чорноморського козацького війська в Краснодарі (ф. 251, спр. 151)[104]. Аналіз „Списку” теж дозволив вченому підкріпити власні міркування з приводу соціальних відносин в задунайському Коші.

Як бачимо, „нові дані”, що мають стосунок для реконструкції соціально-економічної історії Задунайського Коша, насправді сконцентровані в фонді 251 Краснодарського крайового архівного управління (назва архівосховища на момент опублікування статті). Саме його В. Голобуцький, напевне й іменує як „листування чорноморської козацької влади з новоросійським губернатором де Ришельє”.

З опублікованих джерел, використаних В. Голобуцьким, важливе значення для розкриття теми мають спогади колишнього запорожця Микити Коржа[105]. В них, для прикладу, міститься деяка інформація про соціальне розшарування в середовищі козацтва часів ліквідації Нової Січі.

Тепер розглянемо новизну дослідження та концепцію В. Голобуцького. Проблему соціальних відносин у Задунайській Січі розглядали Ф. Вовк та побіжно О. Рябінін-Скляревський. Проте новизна дослідження В. Голобуцького заключалася в іншому ракурсі постановки проблеми. Саме віднайдений в архіві Чорноморського козачого війська матеріал допоміг В. Голобуцькому аргументувати свою концепцію, котра корелювалася з його основною концепцією соціального розшарування козацтва і формування капіталістичних відносин в Новій Сечі та в козацьких військах – її епігонів. Ключова концепція вперше обстоювалася вченим в докторській дисертації. В дисертаційній роботі вчений висуває нові положення стосовно „матері” – Чорноморського і Задунайського козацтва – Запорізької Січі. Згідно з його аналізом основою сільськогосподарського виробництва у Новій Сечі був хутір-зимівник, котрий обслуговувався найманими робітниками – як запорізькими козаками, так й різними втікачами, які формально не числилися у Війську. Взагалі, вже в період Нової Січі наймана праця глибоко вкоренилася в різні галузі запорізького господарства, зокрема – у військову службу (багатії підряджали замість себе відбувати військовий обов’язок у Коші бідних козаків-„сіромах”). Типовий курінь на Запоріжжі, на думку В. Голобуцького, відображав „класові антагонізми козацтва”: основна маса січовиків являла собою „незаможний люд” – „сірому”, яку експлуатувала заможна козацька старшина, порівняно малочисельна. Під кінець існування Запорізької Січі там виразно проявилися ознаки капіталістичного ладу[106]. Капіталістичні тенденції, котрі позначилися на Запоріжжі, мали своє продовження в Чорноморському козачому війську і в Задунайській Січі[107].

Концепція В. Голобуцького виявилася новою стосовно історії Запорізької Січі та її епігонів. Окрім того, вона на конкретному регіональному матеріалі (мається на увазі – в межах Російської імперії) ілюструвала тези В. Леніна про те, що на „півдні Росії” процес розвитку капіталізму йшов раніше і швидше, ніж в інших регіонах, а також – про визрівання буржуазних відносин у феодальній системі, починаючи з середини ХVІІ ст. В повоєнній радянській історіографії якраз і розпочалися дослідження, котрі на конкретних прикладах мали підкріплювати й розвивати зазначені тези В. Леніна. Докторська дисертація В. Голобуцького була одним з перших фундаментальних досліджень в цьому напрямку. У дискусії з опонентами (М. Клочковим, В. Мавродіним, А. Предтеченським) на докторському захисті в Ленінградському університеті В. Голобуцький, відстоюючи свої погляди, зазначав: у радянській історичній науці вивчення проблеми генезису капіталізму знаходиться в зародковому стані. На його думку, в тогочасній науці домінує „тенденція недооцінки ступеню буржуазного розвитку Росії в першій половині ХІХ і в ХVІІІ ст.”[108] Це, зокрема, пов’язано з тим, що „багато хто не враховує нерівномірності розвитку окремих областей Росії”[109].

На початку статті „О социальных отношениях в Задунайской Сечи” В. Голобуцький робить концептуальний засновок: Задунайська Січ, як і Чорноморське козаче військо, є відгалуженням Нової Січі, а тому при аналізі соціальних відносин у задунайському Коші належить виходити з аналізу соціальних протиріч Нової Січі. Вперше, згідно наявних джерел, подібним чином, вчений висловився у листі до В. Пічети від 27 січня 1945 р.[110] Але цей засновок В. Голобуцького не вповні був оригінальним: раніше аналогічні речі зазначав Ф. Вовк, хоча не й так виразно[111]. Далі В. Голобуцький повторює основні тези дисертації про соціальні відносини і протиріччя на Запоріжжі. У студії він лише додає, що порівняно з Запоріжжям (де переважали скотарство і землеробство) на Дунаї на перше місце в господарській діяльності висунулося рибальство. Проте, це не змінило основи соціальної структури козацтва: за Дунай були перенесені ті соціально-економічні відносини, котрі склалися на Дніпрі[112]. В цьому аспекті концепція В. Голобуцького відрізняється від поглядів Ф. Вовка, який вважав, що і в Дніпровській Січі домінувало, поряд з охотою, рибальство[113].

Для розкриття своєї концепції на „дунайському” матеріалі В. Голобуцький вважає необхідним насамперед з’ясувати „соціальне обличчя тих елементів, які стали складовою частиною Задунайського „товариства”[114]. Ось тут він спочатку і використовує ті матеріали з Архіву Чорноморців, де йдеться про усть-дунайських козаків. Реконструюючи за допомогою біографічних джерел їх соціальний склад, В. Голобуцький частково мав можливість дати уявлення і про соціальний склад Задунайської Січі, адже Усть-Дунайське Буджацьке козаче військо, в переважній більшості, складали колишні січовики-задунайці. З аналізу В. Голобуцького випливає, що усть-дунайські козаки та, відповідно, задунайські запорожці складалися передусім із сіроми, яка в основному працювала по найму як у заможних козаків, так і у господарів інших національностей (молдаван, турків, болгар та ін.).

Більш виразно, за словами В. Голобуцького, уявляється соціальне обличчя задунайців з інших джерельних матеріалів, першою чергою, з протоколів допитів запорожців, що чи перейшли на бік Росії, чи ж були при різних обставинах спіймані. В результаті аналізу джерельної інформації вчений приходить до висновку: Задунайська Січ притягувала надто упосліджений, незаможний елемент (етнографічні назви цього елементу – „сірома”, „голота”, „голоколінчики”, „безштаньки”) з українського селянства, який ставав на Січі джерелом найманої праці для козаків-багатіїв – „дуків”. Наявність останніх В. Голобуцький також фіксує переважно на основі архівних біографічних джерел. Отже, вчений на джерельному матеріалі аргументує одну з центральних тез своєї концепції – положення про соціальну диференціацію і соціальні антагонізми в Задунайській Січі. Співзвучні спостереження, хоча і присутні в працях Ф. Вовка і О. Рябініна-Скляревського, але вказані вчені на них особливо не акцентують уваги.

У зв’язку з тим, що головним видом господарської діяльності за Дунаєм було рибальство, сірома наймалася працювати на рибальських угіддях[115]. З’ясування головної господарської бази козаків-задунайців підважує В. Голобуцького до питання, рішення якого ним кардинально розходиться з поглядами попередніх знавців теми, зокрема – Ф. Вовка. Власне, В. Голобуцький, як зазначалося, полемізує саме з концепцією Ф. Вовка. В принципі, концентровані й аргументовані погляди стосовно соціальної організації Задунайської Січі, реально, викладені лише названим вітчизняним етнологом. А. Бачинський також зіставляє концепції цих двох вчених[116]. Ф. Вовк вбачав, що Задунайська Січ була робочою асоціацією або союзом асоціацій, представлених куренями[117]. За його уявленнями – всі курені мали осібні риболовні заводи, на яких працювали за чергою всі члени куреня. Відповідно, прибутки від заводів належали всій куреневій громаді[118]. Звідси, курінь являв собою не тільки громадську та військово-адміністративну організацію, але й економічну общину[119]. Втім, Ф. Вовк не відкидав існування приватних заводів, а також визнавав наявність соціального розмежування козацтва на „дуків-срібляників” і сірому – „два нерівних і зрозуміло, ворожих між собою суспільних класи[120]. Однак, вчений не вважав сірому, яка працювала на приватних заводах, найманою робочою силою. На його думку, сірома була пайщиками, товаришами у підприємстві[121]. Соціальні протиріччя (навіть – „антагонізми”), що їх визнає Ф. Вовк, все ж таки були в Задунайській Січі ще в зародковому стані. Узагальнюючи концепцію Ф. Вовка, А. Бачинський слушно зазначає, що згідно поглядам Ф. Вовка, соціально-економічні відносини на Січі переважно базувалися на асоціативно-кооперативних рівноправних засадах[122].

Згідно ж концепції В. Голобуцького, „січе-задунайьске” риболовство було в цілому організовано на принципах найма робочої сили, тобто – на основі експлуатації праці сіроми власниками риболовецьких господарств[123]. Критикуючи погляди Ф. Вовка на приватні заводи як „теж свого роду асоціації”[124], В. Голобуцький слушно наголошує, що так званий „пай” заключався в роботі, а заробітна плата такого асоціативного „пайщика” виступає в натуральній формі. На думку В. Голобуцького, це свідчить про те, що приватний завод в Задунайській Січі являв собою підприємство, засноване на найманій праці і, на якому, були недостатньо розвинені грошові відносини. При таких умовах, робить висновок В. Голобуцький, „найманий працівник закабалявся ще більше, ніж в умовах розвиненої капіталістичної промисловості”[125].

Проведене В. Голобуцьким дослідження дозволило йому достатньо аргументовано підтвердити свій засновок про те, що Задунайська Січ затвердилася на тих соціальних засадах, котрі розвинулися ще в Новій Січі. Більше того, Задунайська Січ засадничо була побудована на класових антагонізмах, що з часом лише поглиблювалися. Зазначену тезу В. Голобуцький аргументує у підсумку дослідження. На його думку, підкріплену, зокрема, знайденим ним джерельним матеріалом, частина запорізької старшини у своїй еміграції за Дунай керувалася не одним устремлінням до свободи. Право на автономне існування Січі вона відстоювала насамперед з матеріальних причин. Існування великого риболовецького господарства в Дніпровській Січі, тобто нічим не обмеженої експлуатації сіроми, яка не була захищена в правому відношенні, було можливо при умові безперевного притоку робочих рук з Російської імперії та Речі Посполитої. В. Голобуцький наголошує, що на риболовецьких підприємствах Запоріжжя „зосереджувався як правило самий безпомічний в економічному відношенні і беззахисний в правовому, здебільшого нелегальний, елемент”[126]. Ліквідація Нової Січі призвела до тяжкої кризи в запорозькій риболовецькій промисловості. Вказаний малозахищений або взагалі нелегальний елемент, який працював по найму в риболовстві, в першу чергу, втікав за межи Російської імперії. Отже, втрата робочої сили та неможливість в подальшому її поповняти за рахунок втікачів з Гетьманщини та інших регіонів Росії та Польщі, все це стало головним поштовхом для переходу частини риболовецьких козаків-підприємців за Дунай[127]. Юридична автономія Січі під патронатом Османської імперії, згідно з міркуваннями В. Голобуцького, була основною умовою, що забезпечувала притік робочої сили із зовні й дозволяла старшині і „дукам” монопольно експлуатувати „голоколінчиків”. З цією метою „задунайська аристократія” вживала штучні методи для залучення притоку населення за Дунай[128]. Тут відтворювалася подібна до Запоріжжя картина соціальних відносин та антагонізмів.

Завершуючи своє дослідження, присвячене соціальним відносинам у Задунайській Січі, В. Голобуцький торкається питання про привабливість її образу для втікачів з різних теренів, передусім з України. Січ організовувала українську колонізацію на Дунаї, надаючи колишнім кріпакам та іншим упослідженим на батьківщині соціальним елементам, реальну можливість вільно продавати свою робочу силу, хоча, під час, і в тяжких умовах. Ті ж втікачі, які становилися членами кошевого товариства, набували певні права, підтримувані традицією. Втім, ці права, як підкреслює В. Голобуцький, були обмежені інтересами заможної, підприємницької верхівки задунайського козацтва[129].

Таким чином, в дослідженні „О социальных отношениях в Задунайской Сечи” на основі нових, переважно біографічних матеріалах, котрі стосувалися соціальних аспектів історії Задунайської Січі, В. Голобуцький аргументовано показав адекватність конкретним історичним реаліям своєї концепції, яка була вперше заявлена в докторській дисертації і, окремо, опублікована в статті „Социальные отношения в Запорожье XVIII века” (1948 р.), де вона розкривалася на матеріалах Нової Січі.

Подальше розкриття концепції на інших прикладах було продовжено В. Голобуцьким в наступних працях цього циклу, що були опубліковані в другий період (за нашою періодизацією) його наукової творчості. Якщо в статті „Чорноморське козацтво за Бугом. (До питання про соціально-економічний розвиток степової України наприкінці XVIII ст.)” (1952 р.) вчений також в основному спирається на матеріали з архіву Чорноморського козацького війська, то в статті „К вопросу о социально-экономических отношениях на Запорожье во II половине XVIII в.” (де він повертається до соціальної історії Нової Січі) історик переважно використовує нові матеріали з архіву Запорізького Кошу. В подальшому, в інших працях, присвячених як соціальній історії козацтва, так і економічній історії України, вчений продовжує відстоювати концепцію раннього і прискореного розвитку капіталістичних відносин в південно-європейських регіонах Російської імперії. Однак, соціальна проблематика Задунайської Січі побіжно зачіпається В. Голобуцьким лише на сторінках монографії „Черноморское казачество”, що стала його першим опублікованим фундаментальним дослідженням у вигляді окремої монографії. Залишається лише здогадуватися в якому ракурсі вчений мав змалювати історію задунайських козаків у рукописі під назвою „Запорожці за Дунаєм”. Сумнівно, що в книзі обсягом у сім авторських аркушів, В. Голобуцький торкався лише соціальної тематики. Судячи з назви – майбутня книга (чи монографія чи науково-популярна книга) мала висвітлювати весь період історії задунайців та різні сторони їх життя. На жаль, схоже на те, що про це ми ніколи не дізнаємося. Чи книга була лише в проекті чи рукопис з якихось причин не зберігся – на це не маємо відповіді.

Місце дослідження В. Голобуцького присвяченого соціальним відносинам в Задунайській Січі у вітчизняній історіографії.

На початку даної статті вказувалося, що розпочате в ХІХ ст. наукове студіювання тематики, пов’язаної з історією Задунайської Січі, плідно продовжилося в найбільш сприятливі для вітчизняної історичної науки роки радянської політики „українізації”. Найкращий тогочасний знавець теми – О. Рябінін-Скляревський відкрив нові сюжетні напрямки та віднайшов нові джерела, що надавало для розвитку подальших наукових студій непогану перспективу. Все це обірвалося з наступом тоталітаризму на національне наукове життя. Єдиною з’єднуючою ланкою між дототалітарними „січе-задунайськими” дослідженнями та сучасною історичною наукою – стала розглянута вище фундаментальна розвідка В. Голобуцького присвячена розгляду соціальних відносин у Задунайській Січі. Наголосимо, що вона стала також єдиною спеціальною науковою працею, котра з’явилася в той час, коли українська історична наука опинилася „в лещатах тоталітаризму”, а ширше – в шестидесятирічний період, що його історіографи іменують періодом тоталітарного „монізму”. Залучені нові архівні джерела та нова інтерпретація старих дозволила В. Голобуцькому подати свій оригінальний погляд на проблему соціальних відносин у Задунайській Січі; погляд, що відповідав його загальній концепції соціальній історії козацтва в період другої половини ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. Не дивлячись на звуженість методологічних підходів, що їх продемонстрував В. Голобуцький в характерній для нього соціологічній манері, вибраний ним концептуальний ракурс в розкритті теми є самодостатнім. В рамках соціологізму вчений досить переконливо і аргументовано з’ясував характер домінуючих соціальних відносин і протиріч, котрі склалися в період існування Задунайської Січі; вповні довів існування соціальної диференціації козацтва капіталістичного типу, наявність буржуазного підприємництва і найманої праці, проілюстрував на джерельних прикладах процеси зародження і формування капіталістичних відносин. Все це вітчизняною історіографією до нього або не визнавалося або на цьому не акцентувалася увага (Ф. Вовк), – як в силу наявності або відсутності певних джерел, так і в зв’язку з дотриманням інших методологічних установок. Напевно і Ф. Вовк, який дотримувався близької до марксизму позитивістської методології, з тих же причин не визнав потужного вкорінення соціально-економічних відносин капіталістичного характеру в Задунайській Січі, хоча зафіксував відповідну тенденцію місцевого (і тогочасного) суспільного розвитку.

Поряд з тим, В. Голобуцький не відкидав наявності артільно-кооперативних форм у задунайців, зокрема, у рибальстві, але не вважав їх домінуючими (мається на увазі – період від початку ХІХ ст. і до кінця існування Коша). Сучасні дослідники, перш за все, А. Бачинський займають посередню позицію між поглядами Ф. Вовка й В. Голобуцького. Одеський історик, зокрема наводить додаткові факти з нових джерел (теж, до речі, біографічного характеру), які, на його думку, свідчать про досить масовий характер існування в Задунайській Січі артільно-кооперативних форм (в риболовстві). Однак, ні він, ні Ф. Вовк, ні В. Голобуцький, ні інші вчені не мали і не мають достатньо повної репрезентативної статистичної картини розвитку господарства в Задунайській Січі в першій чверті ХІХ ст., котра свідчила би на користь тієї чи іншої точки зору. Тому посередня позиція А. Бачинського не вирішує питання остаточно, а має право на існування так само, як і позиція В. Голобуцького. Очевидно, що позиція Ф. Вовка в такому разі, зберігає лише історіографічне значення.

Отже, соціальна концепція історії Задунайської Січі В. Голобуцького не втрачає своєї актуальності дотепер. Слід зазначити, що на рівні з О. Рябініним-Скляревським, В. Голобуцький задав для сучасних дослідників (починаючи з А. Бачинського) той евристичний напрямок пошуку і використання джерел біографічного походження, що продемонстрував свою ефективність для розкриття різних аспектів соціальних відносин у Задунайській Січі. На прикладі розкриття „січе-задунайської” теми, В. Голобуцький наочно продемонстрував також і ефективність такого методу дослідження як ретроспективний. Важливою перспективою евристичного пошуку нових матеріалів з теми є пошуки в краснодарських архівосховищах, котрі першим з цієї проблематики розпочав В. Голобуцький.

Загальні висновки

В нашому досліджені, на прикладі розгляду „січе-задунайської” тематики в науковому доробку В. Голобуцького показано, що певні тематичні пласти чи, навіть окремі праці, доцільно вивчати не відірвано – самі по собі, а в контексті ширших пластів відповідної творчості історика, в контексті інтелектуальної біографії вченого, в контексті сформованих наукових пріоритетів. В такому разі наукова значущість певного тематичного пласта чи окремої праці виступає в більш виразному кристалізованому вигляді, котрий краще усвідомлюється й актуалізується. Також зазначений підхід допомагає зрозуміти місце певного доробку історика у вітчизняній історіографії.

Варто, ще раз підкреслити, важливість залучення до історіографічного дослідження такого мало оціненого дослідниками виду джерел як епістолярій. В нашому конкретному випадку, як ми могли пересвідчитися, епістолярій відіграв вагому роль в реконструкції відповідного періоду інтелектуальної біографії В. Голобуцького, в з’ясуванні його наукових планів, хронологічної послідовності написання і опублікування статей розглянутого циклу, у встановлені нюансів щодо використання джерел в підставовій статті  тощо.

Поєднання предмету дослідження та методичних підходів інтелектуальної історії (а інтелектуальна біографія вченого є її складовою частиною) з предметом дослідження і методичними підходами традиційної історіографії може бути продуктивним напрямком подальшого удосконалення біоісторіографічних студій. В усякому випадку, автор планує розробляти в такому сімбіозному річищі, зокрема – науковий доробок і інтелектуальну біографію В. Голобуцького.