использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

Володимир Голобуцький: біографічний нарис.

(опубликовано: Юсов С. Володимир Олексійович Голобуцький (1903 – 1993 рр.): Біобібліографія. – К.: ІІУ НАН України, 2006. – С. 22-67).

Володимир Олексійович Голобуцький народився 15 (28) липня 1903 р. в с. Великий Бір Суразького повіту Чернігівської губернії (тепер – Брянська область Російської Федерації) в родині священика[1], українця за національністю[2]. Батько історика – Олексій Трохимович Голобуцький походив із старовинного ієрейського роду; мати Евгенія Іванівна – з російських дворянських родів Іванових-Степових[3]. Окрім священицького служіння О. Голобуцький, викладав у школах та займався активною громадською діяльністю.

По закінченні церковно-парафіальної школи[4] Володимира було віддано на навчання до Новгород-Сіверського духовного училища, де він вчився у 1913 – 1919 рр.[5] В січні 1919 р., майбутній історик не докінчивши бурсу, покидає її і стає співробітником волостного військкомату в с. Мутін Кролевецького повіту Чернігівській губернії[6], де проживала з довоєнного часу його родина. Згодом він працював співробітником волостного агітпропу, пізніше відділу народної освіти тощо. У вільний час молодий радянський працівник посилено займався самоосвітою, з-поміж іншого – історичною, читав книжки та періодику (підшивки минулих літ). Як згадує В. Голобуцький, зацікавлення історією українського козацтва, виникло в нього ще під час навчання у Новгород-Сіверському духовному училищі під впливом творів М. Гоголя[7]. Пізніше, десь приблизно в революційні роки, ця ідейна направленість отримала підсилення з причини знайомства з поезією іншого видатного українця – Т. Шевченка[8].

Розуміючи, що з незакінченою середньою освітою, йому не поступити до вузу, юнак зумів добитися направлення на навчання на двохрічні курси для дорослих при педінституті в м. Глухів, куди він потрапив у серпні 1921 р. і навчався до червня 1923 р.[9] В жовтні 1924 р. В. Голобуцький був направлений відділом наросвіти на завідування хатою-читальнею в с. Безуглівка Ніжинської округи. У спогадах історик зазначає, що він із запалом занурився в суспільну роботу і увійшов до місцевого активу, ядро якого складав комітет незаможних селян[10]. В. Голобуцький викладав у цьому політично-культурному закладі (так він сам називає хату-читальню) корисні для селян предмети, як-то – основи землеобміру, вчив рахувати на рахівниці й вести елементарні рахункові книги, читав лекції з історії та української літератури та ін.[11] В старому поміщицькому маєтку ним було створено театр, в якому В. Голобуцький виконував обов’язки і режисера й актора водночас. Він ставив п’єси українських драматургів, що користувалися великим успіхом серед населення Безуглівки. Напевно, що В. Голобуцький зумів здобути авторитет як серед місцевого активу і керівництва, так і з боку більш вищого начальства. Це допомогло йому роздобути довідку про походження з сільської бідноти, без якої вступ до вузу, що ним планувався, був би не можливий[12].

Чи то романтика (сам вчений у своїх спогадах наголошує на цьому моменті), чи то розрахунок увести в більшу оману відповідні органи (що видається більш вірогідним), але В. Голобуцький, хоча і маючи довідку про походження з сільської бідноти, не став поступати до вузу, а поїхав на Кавказ, який знав з творів О. Пушкіна і М. Лермонтова. Тут він ще на рік зайняв подібну до Безуглівки посаду – завідувача хатою-читальнею в аулі Пчегатлукай Адиго-Черкеської АО РРФСР[13]. На новому місці В. Голобуцький, не дивлячись на подібність роботи, занурився в новий для себе світ, адже навіть розмовляти з місцевими селянами йому доводилося через перекладача. Як і в Безуглівці, юнак очолив в аулі первинну комсомольську організацію, котра стала активним провідником політики компартії. Місцеві етнографічні особливості і яскраві впливи минулого на сьогодення підштовхували В. Голобуцького до вивчення історії краю. Певну інформацію він отримував з бесід з старійшинами, зокрема, багато дізнався про перипетії Кавказької війни в краї, про різні зіткнення горців з чорноморськими / кубанськими козаками та ін. Завідувач хати-читальні мав хороші можливості продовжувати свої заняття самоосвітою – читав книжки природничого та гуманітарного циклу, в тому числі – з історії, філософії, державного права, естетики, фізики, математики, біології тощо[14]. Але найбільше його приваблювали питання зі сфери соціальних наук, осягнути які на професійному рівні міг допомогти лише вуз.

У серпні 1926 р. В. Голобуцький став студентом природничого відділення Кубанського педінституту в м. Краснодар[15]. Кубанський (згодом – Краснодарський) педінститут і місцеве крайове архівосховище стали знаковими в науковій кар’єрі історика. Тут він вперше отримав нагоду познайомитися з документальною історією Чорноморського козацького війська, адже впродовж навчального року працював у архівосховищі[16]. Через рік В. Голобуцький отримав можливість перевестися на соціально-економічне відділення Північно-Кавказького держуніверситету в м. Ростов-на-Дону (це був, власне, евакуйований в 1915 р. Варшавський імператорський університет), яке згодом було реорганізовано в історико-економічне. Як зазначає вчений у спогадах, навчання в цьому вузі стало значним етапом в його формуванні як історика[17]. І, дійсно, тут він отримав фундаментальну фахову підготовку. Либонь, навчання в даному вузі закріпило захопленість В. Голобуцького історією економіки. В цей період, як очевидно, почалося формування соціологічного стилю наукового мислення, притаманного вченому. Сам історик свідчить у спогадах, що тоді він посилено займався соціологією, брав активну участь в студентському філософському гуртку[18]. Вагомий вплив на професійне і світоглядне формування В. Голобуцького справили професори І. Козловський, М. Любович, С. Лозинський та доценти О. Чаадаєва, Б. Гофман, О. Єфімов, В. Писарєв та ін.

Під час навчання в університеті, В. Голобуцький під керівництвом професора І. Козловського долучився до краєзнавчої роботи. Краєзнавство, в даному випадку, охоплювало регіони Кубані і Дона, тобто, території колишніх козацьких військ. Сам дослідник підкреслює, що під керівництвом цього педагога він навчився комплексу необхідних для історика-фахівця практичних знань і навичок, як-то: основам палеографії, здійснювати елементарні археологічні розкопки, удосконалив свої навички архівної роботи та привчився розробляти наукові теми на основі архівних джерел. В. Голобуцький енергійно долучався до діяльності студентського товариства краєзнавства, де певний час очолював історико-культурну секцію[19]. Паралельно з учбовим процесом В. Голобуцький розпочав і власну викладацьку діяльність –у грудні 1927 р. він очолив курси з підготовки до вузів при Північно-Кавказькому держуніверситеті[20], а згодом став ще викладачем робітничого факультету (робфаку)[21].

По закінченні університету в березні 1930 р. його викладацька робота органічно продовжилася в середніх навчальних закладах м. Грозний, куди він потрапив по путівці молодого спеціаліста. Тут історик викладав у школі для дорослих підвищеного типу, в крайовому робфаці, в технікумі дошкільного виховання, в якому В. Голобуцький був навіть завідувачем[22]. Згодом його шкільна і педагогічна кар’єра зазнала росту – він став заступником директора по учбовій частині міжгалузевого комбінату робочої освіти[23]. Активний працелюбний молодий педагог був відмічений керівництвом – нагороджений грамотою ударника та два рази премійований грошима[24]. Педагогічна робота в основному проходила ввечері, тому у В. Голобуцького залишалася певна частина дня для продовження занять самоосвітою – він, насамперед, студіював історичні твори[25]. Заглиблення в історичну науку призводило до відповідного тяжіння до наукової роботи, яке можна було повноцінно реалізувати класичним шляхом, тобто – вступом до аспірантури. Тридцятирічний історик кардинально міняє своє вже усталене життя і їде до Ленінграду – вступати до аспірантури.

Отже, у вересні 1934 р. В. Голобуцький поступив до аспірантури при кафедрі історії СРСР Ленінградського державного педінституту ім. О. Герцена (далі – ЛДПІ)[26]. Роки навчання В. Голобуцького в аспірантурі (1934 – 1937) відіграли вирішальну роль у кристалізації наукових пріоритетів історика і в процесі становлення його як науковця. Цей період припав на добу докорінного перегляду тодішніх концепцій україно-російського історичного процесу – перегляду з’ініційованого компартійним керівництвом. Новий партійний курс в історичній галузі був взятий на озброєння історичною наукою СРСР після оприлюднення постанови РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 16 травня 1934 р. “Про викладання громадянської історії в школах СРСР”[27] (за підписами Й. Сталіна і В. Молотова) та “Зауважень з приводу конспекту підручника історії СРСР” Й. Сталіна, А. Жданова, С. Кірова, зроблених ними 8 серпня 1934 р., а оприлюднених лише 26 січня 1936 р.[28]

Одним з перших, хто розпочав перегляд положень шкіл М. Грушевського і М. Покровського стосовно україно-російських взаємин середини ХVІІ ст. був В. Голобуцький. Він захистив кандидатську дисертацію з теми „Дипломатичні зносини Московського уряду з Богданом Хмельницьким до Земського собору 19 лютого 1651 р.”, приуроченій розкриттю низки дипломатичних аспектів стосовно класичної проблематики української історичної науки – українсько-російським взаєминам періоду Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст.[29] Як свідчать матеріали (тези дисертації та відзиви опонентів) особової справи В. Голобуцького, заведеної у ЛДПІ у зв’язку з захистом ним кандидатської дисертації, В. Голобуцький піддає ревізії погляди української історіографії стосовно нюансів дипломатичних взаємин Чигирина і Москви в період з 1648 р. – до 1651 р. В тезах, поданих на захист, В. Голобуцький константує в руслі нової ідеологічної парадигми, що „поряд з економічним тяжінням України до Росії, була і політична спільність історичного минулого, близькість мови, культури, побуту, релігії”[30]. Критикуючи „українську буржуазно-націоналістичну історіографію”, В. Голобуцький відзначає: вона не розглядала „фактори економічного і політичного тяжіння України до Москви”[31]. Звідси постає та реальна обставина, що в історіографії „виключено вірне розуміння двох важливих питань: боротьба проти Польщі (прогресивне значення) і значення орієнтації Б. Хмельницького на Москву, котра призвела до союзу з Росією та укріпленню політичної автономії України, що мало позитивне значення в процесі боротьби українського народу за незалежність”[32]. Отже, В. Голобуцький оцінює союз України з Росією позитивно, як то вимагала нова партійна формула „найменшого зла”.

Успішний захист дисертації відбувся на історичному факультеті ЛДПІ 15 січня 1938 р.[33] З теми кандидатської дисертації В. Голобуцький опублікував у перший період своєї наукової творчості лише одну наукову статтю – і сталося це лише 1948 р., присвячену дипломатичним відносинам Чигирина і Москви[34]. Маючи на увазі як дисертацію, так і її фрагмент – вказану студію, дніпропетровський історіограф Ю. Назаренко називає В. Голобуцького серед тих науковців, хто „на основі марксистсько-ленінського аналізу конкретних подій Визвольної війни 1648 – 1654 рр.” поклав „початок дійсно науковому рішенню її проблематики”[35], тобто – з сучасної точки зору – ревізії положень російської та української історіографії дототалітарної доби.

Одночасно з навчанням в аспірантурі й підготовкою дисертації молодий науковець почав працювати викладачем в Учительському інституті, а з січня 1935 р. – викладачем кафедри народів СРСР історичного факультету (заочний сектор) ЛДПІ[36], оскільки потрібно було утримувати сім’ю та й, врешті, природжений педагог – В. Голобуцький – вже не бачив свого життя без улюбленої викладацької роботи. Що стосується сім’ї, то тут у Ленінграді 1935 р. історик одружився і в тому ж році народився перший його син – Ігор. Дружина Галина Олександрівна Мазовка була донькою інженера-мостобудівельника, випускника Петербурзького політехнічного інституту. (Цю інформацію надав автору молодший син історика – П. Голобуцький[37]).

Під час навчання в аспірантурі історик познайомився з визначним фахівцем в галузі нової історії західних країн і російської історії академіком Є. Тарле. Лекторський стиль Є. Тарле (яскравість форми та іронічність) напевно був засвоєний В. Голобуцьким. Дуже корисними стали також лекції Б. Грекова, під час яких той навчав аспірантів на конкретних прикладах складному механізму наукового дослідження. Високо оцінює В. Голобуцький семінари по „Руській правді”, які проводив її блискучий знавець М. Лавров. Завдяки цьому вченому аспіранти були закохані в давньоруські писемні пам’ятники[38]. Ця обставина, припускаємо, мала свій наслідок в умінні зацікавити студентів вже самим В. Голобуцьким під час його лекцій з давньоруської історії, що він їх читав у різних вузах СРСР.

По закінченні аспірантури В. Голобуцький намагався добитися розподілу в Одесу[39], де знаходився Архів Запорозького Кошу, однак, він отримав направлення на роботу в Краснодарський педінститут[40]. Утім, це теж підходило для наукової роботи В. Голобуцького. В опублікованих мемуарах В. Голобуцький навіть зауважує, що рішення повернутися в Краснодар було давно обмірковано. Під впливом розмов з Б. Грековим, В. Голобуцький бажав займатися історією соціальних інститутів запорізького козацтва, але, з огляду на бідність джерел стосовно ХVІІ і ХVІІІ ст., слід було звернутися до більш пізнього періоду. Цей період, коли названі інститути були в розвиненому стані, якраз вміщав у себе історію Чорноморського козацтва, а значні джерела з його історії знаходилися в Краснодарі[41]. Тут В. Голобуцький впритул зайнявся архівними пошуками в фондах Краснодарського крайового архівного управління. Архівний матеріал давав змогу висвітлити насамперед соціальну історію Чорноморського козацтва (тема майбутньої докторської дисертації вченого). Окрім того, джерельний матеріал дозволяв В. Голобуцькому застосовувати ретроспективний метод для реконструкції соціальних відносин, як у запорізькій Новій Січі, так і в Задунайській Січі (також і в Усть-Дунайському Буджацькому війську).

У Краснодарі В. Голобуцький з сім’єю проживав в гуртожитку педінституту, де в нього народився другий син – Петро[42]. В жовтні 1938 р. вчений був затверджений ВАК СРСР у званні доцента[43] і деякий час виконував обов’язки завідувача кафедрою[44]. В 1940 р. здібного науковця запросили повернутися на роботу до ЛДПІ, але він випросив собі ще річну відпустку для закінчення евристичних пошуків у Краснодарському крайовому архівосховищі[45]. Накопичені тут архівні матеріали лягли в основу його докторської дисертації та багатьох наступних наукових публікацій.

З початком Великої Вітчизняної війни В. Голобуцький повернувся до Ленінграду і з вересня став викладати на кафедрі історії народів СРСР у ЛДПІ. Вчений пережив усі тяготи життя блокадного міста: німецькі артобстріли та повітряні нальоти, голод і холод тощо. В особистому листку з обліку кадрів від 27 січня 1949 р. В. Голобуцький вказує: під час одного з артилерійських обстрілів Ленінграду німецько-фашистськими військами він отримав контузію (в голову й спину)[46]. Це поранення та загальні умови життя в блокадному місті й стали причиною ослаблення організму В. Голобуцького, від чого він тоді (чи пізніше – вже в евакуації) захворів на малярію – надзвичайно важку хворобу з періодичними приступами. У спогадах В. Голобуцький згадує, що коли його 1942 р. важко хворого перевозили в евакуацію до Татарської АРСР (точніше – спочатку до Кіровської області[47]), йому вдалося вивезти з собою з блокадного міста лише чемодан з власним архівом[48].

Опісля евакуації в Кіровську область в лютому 1942 р., В. Голобуцький опинився в Татарській АРСР, де став працювати вчителем педучилища та курсів з підготовки вчителів у с. Аксубаєво Аксубаєвського району зазначеної автономної республіки[49]. Інші роки евакуації і перші повоєнні роки вчений провів у Казані. Необхідно зазначити, що вибір Казані був не випадковим, адже тут від початку війни знаходилась його сім’я – дружина і двоє синів. Вони перебували під опікою тестя, який працював заступником начальника якогось військово-промислового тресту, що займався різними будівельними роботами. В Казані цей трест будував аеродром. Спершу сім’я переїхала до с. Аксубаєво, але коли В. Голобуцький отримав запрошення на роботу в Казанський державний університет ім. В. Ульянова (Леніна), то вони всі разом повернулися до Казані. Про все це згадує П. Голобуцький.

Отже, з літа 1943 р. В. Голобуцький починає працювати завідувачем кафедри історії СРСР названого університету. Зі скупої інформації, що міститься у спогадах істориків, які вчилися тоді в названому навчальному закладі, можна скласти деяке уявлення про лекторський стиль та майстерність В. Голобуцького. Г. Вульфсон і М. Маньков, які навчалися на історичному факультеті в той час, згадували в 1970-х рр. про В. Голобуцького наступне: „... його лекції були дуже цікавими, читалися в неповторній своєрідній манері. Він блискуче прочитав нам спецкурс з історії України”[50]. На жаль, у чому полягала неповторність і своєрідність лекційно-ораторської майстерності вченого, названі історики не уточнюють. Окрім згадки про лекторську майстерність В. Голобуцького, казанські історики, як бачимо, свідчать про те, що їх педагог поширював знання з історії України. Можемо припуститти, що читання згаданого спецкурсу, було ініціативою самого В. Голобуцького. Свій хист лектора вчений мав нагоду продемонструвати і під час лекційної пропагандистської роботи в частинах Червоної Армії, розміщених в Татарській АРСР. Ця робота була оцінена військовим і партійним керівництвом як внесок у перемогу і в 1945 р. вчений був нагороджений медаллю „За перемогу над фашистською Німеччиною”. Також і за роботу в блокадному Ленінграді його було нагороджено медаллю „За оборону Ленінграду” (теж в 1945 р.)[51].

У бібліотеці Казанського університету В. Голобуцький завершує роботу над докторською дисертацією[52]. В листах за 1944 – 1945 рр. до В. Пічети В. Голобуцький скаржиться на знесилюючі приступи малярії, які значно утруднюють його наукову роботу[53]. Про „драматичні умови”, при яких писалася дисертація, він згадує в листі до слав’янознавця від 21 грудня 1945 р.[54], маючи на увазі й малярію. З цих „драматичних умов” слід ще назвати холод, що суттєво заважав як учбовому процесу в самому університеті, так, ймовірно, і в університетській бібліотеці. Взимку викладачі в аудиторіях не рідко читали лекції у верхньому одязі, шапках і рукавицях, писати було важко в зв’язку з тим, що в чорнильницях замерзали чорнила тощо[55].

Дисертація, готова вже станом на травень місяць 1945 р., не в останню чергу з вищеназваних причин, захищалася аж 29 жовтня 1946 р.[56] Це була перша і невдала спроба, оскільки не вдалося зібрати достатнього кворуму, а друга й остаточна – 28 січня 1947 р.[57] Але її затвердження ВАК’ом СРСР відбулося лише через півтора року[58]. Про „міністерську пучину”, де застрягла його дисертація, пише В. Голобуцький в останньому листі до В. Пічети і просить академіка зарадити цій справі. Однак, так сталося, що десь через місяць після відправки даного листа, обірвалося життя В. Пічети. Через рік з аналогічним проханням В. Голобуцький звернувся до відомого російського історика (в майбутньому – теж академіка) М. Тихомирова, який виконував функції експерта ВАК СРСР і, зокрема, мав писати рецензію на роботу В. Голобуцького, про що український історик якимось чином довідався[59]. Ці обставини і стали привідом для початку листування вчених, яке продовжувалося, щонайменше до 1959 р. В листі В. Голобуцький просить М. Тихомирова написати рецензію не пізніше літа 1948 р., що московський колега і виконав[60].

Можливо, що від формального розв’язання питання з утвердженням дисертації у ВАК залежала публікація статей В. Голобуцького „у великій пресі”, але, безперечно, від цього залежала його наукова і викладацька кар’єра. Про останнє, між іншим, В. Голобуцький натякає в згаданому листі до М. Тихомирова, коли пише наступне: „Якби автор жив у пустелі, – Бог з ним. Але я живу в місті, до того ж провінціальному (маються на увазі Чернівці – С. Ю.). За моєю справою слідкує багато очей...”[61].

Отже, 28 січня 1947 р. вчений, нарешті, захистив докторську дисертацію на тему „Чорноморське козацтво (нариси соціальної історії)”. Захист відбувся під час засідання Вченої ради історичного факультету Ленінградського державного університету, яку очолював декан В. Мавродін[62]. Офіційними опонентами на захисті були доктори історичних наук, професори – М. Клочков, В. Мавродін, А. Предтеченський[63]. Один з них – В. Мавродін – був опонентом В. Голобуцького і на захисті кандидатської дисертації[64]. Саме В. Мавродін був ініціатором і вже докторського захисту В. Голобуцького на історичному факультеті названого університету[65].

В тезах, проголошених при перебігові захисту, В. Голобуцький зазначив, що в дисертації ставив за мету виявити характерні риси соціальної еволюції Чорноморського козацького війська з початку його заснування. Згідно з тезами, можна акумулювати сутність його концепції. Отже: ядром міцного сільсько-господарського виробництва у так званій Новій Запорізькій Січі (її дослідження було відправним моментом для вивчення її епігона – Чорноморського козацтва) був козачий хутір (зимівник), який обслуговувався найманими працівниками; до кінця існування Нової Січі визначилися характерні ознаки капіталістичного укладу; а його розвиток органічно продовжився і в Чорноморському козацькому війську, де ще до реформ 60-х рр. ХІХ ст. наймана праця запанувала в землеробстві, скотарстві і риболовлі[66].

В дисертації на конкретному регіональному матеріалі ілюструвалися тези В. Леніна про те, що на „півдні Росії” процес розвитку капіталізму йшов раніше і швидше, ніж в інших регіонах, а також – про визрівання буржуазних відносин у феодальній системі, починаючи з середини ХVІІ ст. В повоєнній радянській історіографії якраз і розпочалися дослідження, котрі на конкретних прикладах мали підкріплювати й розвивати зазначені тези В. Леніна. Докторська дисертація В. Голобуцького була одним з перших фундаментальних досліджень в цьому напрямку. У дискусії з опонентами на докторському захисті[67] В. Голобуцький, відстоюючи свої погляди, зазначив: у радянській історичній науці вивчення проблеми генезису капіталізму знаходиться в зародковому стані. На його думку, в тогочасній науці домінує „тенденція недооцінки ступеня буржуазного розвитку Росії в першій половині ХІХ і в ХVІІІ ст.”[68] Це, зокрема, пов’язано з тим, що „багато хто не враховує нерівномірності розвитку окремих областей Росії”[69]. В подальшому, в інших працях, присвячених як соціальній історії козацтва, так і економічній історії України, вчений продовжував відстоювати концепцію раннього і прискореного розвитку капіталістичних відносин в південно-європейських регіонах Російської імперії.

Робота в Казанському університеті в усіх відношеннях задовольняла В. Голобуцького[70]. Напевно і житлові умови у його сім’ї були порівняно кращі ніж досі, оскільки він жив не в гуртожитку, а в службовій квартирі (але з поганим освітленням)[71]. Тут в Казані у В. Голобуцького народилася в 1946 р. донька Ніна[72]. Проте вчений, знову як і в 1934 р. (коли він поступив до аспірантури), кардинально змінює своє життя і переїжджає в Україну. Це сталося через деякий час після захисту докторської дисертації: на прохання вченого його перевели до України і з початку літа 1947 р. він вже працює в Чернівецькому університеті[73]. Слід сказати, що в Чернівцях йому відразу дали велику затишну квартиру в центрі міста. Сім’я, яка переїхала на початку літа до столиці Буковини, за згадкою П. Голобуцького, потрапила в „райські” умови – теплий порівняно з Казанню клімат та великий вибір фруктів й овочів на місцевих ринках.

У липні 1947 р. В. Голобуцький влаштовується за сумісництвом в Інститут історії України (далі – ІІУ) на посаду старшого наукового співробітника відділу історії народів СРСР і всесвітньої історії на підставі рекомендації бюро Відділення суспільних наук АН УРСР[74]. Переїзд до України був зумовлений, як зазначає в спогадах В. Голобуцький, виключно науковою мотивацією[75]. Історик прагнув далі вивчати історію українського козацтва, однак архів Запорозької Січі знаходився в Києві. Вірогідно, у зв’язку з житловою проблемою в Києві, а також через відсутність придатної посади у вузах столиці УРСР вчений залишався на Буковині.

У Чернівцях В. Голобуцький працював на посаді завідуючого кафедрою історії СРСР[76] та деякий час деканом історичного факультету[77]. Відповідно – він читав загальний курс історії СРСР. Серед істориків-викладачів факультету були і досвідчені педагоги й молодше покоління, яке було послано в західні регіони України зі Східної України та Росії для „підсилення кадрів”. Особисто В. Голобуцький виділяє серед всіх професора А. Дмитрова – одного з видатних дослідників античності й блискучого лектора[78]. Історію середніх віків читав тоді В. Литвинов[79], автор рецензій на „Чорноморське козацтво” В. Голобуцького[80]. Загальний курс історії України читав фахівець з соціально-економічної історії України ХVІІІ – ХХ ст., член багатьох історичних комісій ВУАН, учень О. Оглобліна, Й. Гермайзе і П. Клименка – І. Кравченко. Він працював у Чернівцях з 1944 по 1952 р. і в цей період теж деякий час був деканом історичного факультету[81], а його наукові зацікавлення співпадали з вподобаннями В. Голобуцького. Назвемо тут для прикладу лише докторську дисертацію І. Кравченка захищену в 1951 р.[82], що зберігається в бібліотеці РАН[83]. Її назва – „Економічна історія Правобережної України в кінці ХVІІІ ст. і першій половині ХІХ ст. (До проблеми розкладу феодалізму в сільському господарстві)”, перегукується з багатьма працями В. Голобуцького[84]. Останній рік (1952 / 1953) свого життя І. Кравченко був професором і завідувачем кафедри історії народного господарства в Київському фінансово-економічному інституті[85], де пізніше очолив зазначену кафедру В. Голобуцький. Принагідно вкажемо, що затвердження докторської дисертації І. Кравченка у ВАК СРСР також затягнулося більше ніж на рік. І в цьому випадку для прискорення її затвердження, В. Голобуцький звернувся з проханням до М. Тихомирова[86].

З молодої когорти істориків-викладачів, які розпочали свою педагогічну діяльність на історичному факультеті ЧДУ в другій половині 1940-х рр., слід назвати кілька імен. Майбутній пошукач ІІУ М. Алекберлі, науковим керівником якого був В. Голобуцький, прибув у 1949 р. до ЧДУ з Кабардинського університету[87] (знайомі місця для В. Голобуцького !) й викладав історію Азії та Африки. З Ленінграду приїхали, знаний пізніше в світовій єгиптології, Є. Черезов[88] (учень В. Струве) та історик античності К. Мусієнко – випускники Ленінградського університету. Одночасно з В. Голобуцьким до Чернівців прибув і став працювати в краєзнавчому музеї видатний в майбутньому український археолог, слов’яно-русист Б. Тимощук[89].

З тогочасного чернівецького історичного факультету пішла в академічну і / або у вузівську науку ціла плеяда талановитих істориків, які були або прямими учнями (аспірантами чи пошукачами) В. Голобуцького (історики М. Алекберлі, П. Михайлина[90] І. Рознер[91], Л. Рудомьоткіна[92], А. Пономарьов[93], І. Шульга[94] та ін.) або ж засвоювали необхідні знання на його лекціях в 1947 – 1949 рр. (дослідник історії Франції В. Шаповалов[95], археологи І. Винокур[96] та Д. Телєгін[97] та ін.). За свідченням І. Винокура, лекції В. Голобуцького відрізнялися художністю викладу і викликали у студентів щире захоплення, а головне – професор умів передати учням свої навички науково-дослідної роботи. Особливо сподобалися майбутньому археологові все ті ж лекції з давньоруської історії[98].

Нагадаємо, що 1947 р. – був фінальним роком чергового „погрому” української історичної науки, коли за ініціативою Першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича була інспірована партійна постанова „Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР”[99]. Партійні ідеологи звинувачували колектив ІІУ в дотриманні основних положень історичної схеми М. Грушевського[100]. Наприкінці цього року був звільнений з посади директора ІІУ М. Петровський[101], який тепло зустрів „казанського” історика і повсякчас просив В. Голобуцького переїхати з Чернівців до Києва[102]. Можливо, саме з цих причин В. Голобуцький перечекав у провінції до літа 1949 р., допоки репресії проти українських істориків пішли на спад. У цей період й вийшли дві перші наукові статті вченого у „великій пресі” (за його ж власними словами[103]) – „Социальные отношения в Запорожье XVIII века” та „Социальные отношения в Задунайской Сечи”[104]. Припускаємо, що шлях їм було проторований рішенням ВАК СРСР, який затвердив 27 січня 1948 р. докторський ступінь В. Голобуцького[105]. Зауважимо, що протягом 1948 – 1949 рр., науковці ІІУ не опублікували жодної роботи у фахових часописах чи збірниках на союзному рівні[106].

Під час перебування в Чернівцях В. Голобуцький виступив і з двома публікаціями в обласній газеті, присвяченими важливим в ідеологічному значенні ювілейним датам[107]. Перша з них – 300-річчя початку Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. – спонукало партійне керівництво УРСР в другий раз (після 1944 р.[108]) виступити з ініціативою широкого відзначення власне не так самого факту початку війни, як наступного приєднання України до Росії. В цьому контексті ЦК КП(б)У рекомендувало всіляко популяризувати зазначені події серед населення, в тому числі, це мали робити історики через лекції, доповіді, газетні статті тощо[109]. Напевно і В. Голобуцький написав статтю на цю тему не з власної ініціативи, а за дорученням чернівецького обкому компартії. Другий допис вченого, опублікований на шпальтах „Радянської Буковини” 1949 р., також присвячувався знаковій історичній події в україно-російських відносинах, що їй партійне керівництво надавало виразного ідеологічного забарвлення – 240-річчю Полтавської битви.

В 1949 р., коли дещо пішов на спад ідеологічний тиск проти українських істориків у зв’язку з їх обвинуваченнями в дотриманні основних положень „схеми” М. Грушевського, нове керівництво ІІУ знову настійливо стало запрошувати В. Голобуцького до Києва, де в академічному інституті відчувалася гостра потреба в наукових кадрах, оскільки тут, наприклад, якщо не рахувати член-кореспондента АН УРСР М. Петровського, було всього два доктори історичних наук – М. Рубач і А. Введенський, з них перший – займався дослідженнями з історії України радянського періоду, а другий був фахівцем з історії Росії. Як згадує В. Голобуцький, йому важко було поривати з вищою школою, але архів Запорозької Січі, що знаходився в Києві, був дуже великим і вимагав не періодичних наїздів, а систематичної роботи в ньому[110]. Не без вагань вчений все ж таки схилився до вибору – на користь наукової роботи і в червні 1949 р. був призначений на посаду заввідділом історії народів СРСР ІІУ[111], а восени того ж року переїхав з сім’єю до Києва, продовжуючи, разом з тим, читати лекції в ЧДУ[112]. Вже літом 1949 р. В. Голобуцький отримав двохкімнатну квартиру в Києві по вулиці Артема. Але, як згадує П. Голобуцький, сім’ї не дуже кортіло переїжджати до Києва з „райського” куточка, якими для них стали Чернівці. Втім, бажання В. Голобуцького щільніше зайнятися дослідженнями в галузі соціальної історії запорозького козацтва переважило всі інші фактори. Так, вже з цього року вчений приступив в межах планового науково-дослідного завдання до підготовки монографії „Соціально-економічні відносини на Запоріжжі (1734 – 1775 рр.)”[113].

Все ж таки В. Голобуцького не покидало бажання викладати у вузі. Він добивається направлення з Міністерства вищої освіти СРСР на перевід його з ЧДУ до Київського державного університету[114]. Однак, за спогадами І. Голобуцького, „молодий і енергійний професор викликав у тодішнього викладацького складу істфаку відверту ворожість”[115], а зі слів П. Голобуцького випливає, що найбільш противився роботі батька в цьому вузі завкафедрою історії СРСР професор А. Введенський. Тому з роботою в КДУ не склалося. Пізніше, вчений зумів улаштуватися на історичний факультет Київського педагогічного інституту ім. М. Горького, де з березня 1951 р. очолив кафедру історії СРСР[116]. Утім, і в цьому вузі вчений пропрацював не довгий час. Врешті, у середині 1950-х рр. він влаштувався за сумісництвом на роботу в Київський фінансово-економічний інститут[117], що згодом став називатися Київським інститутом народного господарства (далі – КІНГ). Деякий час (з осені 1949 р. по лютий 1950 р.) В. Голобуцький працював на посаді завідувача відділом методики історії в Українському науково-дослідному інституті педагогіки[118].

Період наукової роботи в академічному історичному інституті (1949 – 1961 рр.) став найбільш плідним в інтелектуальній біографії вченого. Більша частина цих років співпала з добою правління М. Хрущова, що принесла певну „відлигу” після сталінської тоталітарної „зими”. Це позначилося, зокрема в пом’якшенні ставлення зі сторони партійної верхівки до виявів української національної свідомості в науковій творчості (особливо – після ХХ з’їзду КПРС). Зазначена лібералізація відкрила можливості для публікації 3-х фундаментальних монографій В. Голобуцького присвячених історії козацтва[119] та монографії, що висвітлювала дипломатію, передусім – керівників запорізького козацтва, часів Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст.[120] На початку 1960-х рр. вийшов також популярний збірник оповідань з історії запорізького козацтва для школярів[121].

Узагалі в ІІУ (в 1953 р інститут був реструкторизований в Інститут історії[122]) В. Голобуцький брав активну участь у різних формах наукової та популяризаторської роботи цього закладу. Окрім виконання планових науково-дослідних завдань, вчений виступає з доповідями на Вченій раді ІІУ та на відділах[123], залучається до роботи екзаменаційної комісії з прийому екзаменів у вступників до аспірантури[124], постійно виступає опонентом на захистах дисертацій[125], готує як науковий керівник аспірантів до захисту[126], виступає ініціатором проведення методичних семінарів[127], виступає з науково-популярними лекціями в різних установах і організаціях як столиці УРСР, так і інших міст, консультує з різних питань історії як окремих людей, так і організації[128] тощо. Наприклад, в 1950 р. він виступив на Вченій раді з важливою доповіддю „Соціально-економічна диференціація запорозького козацтва в ХVІІІ ст.”, побудованій на архівних джерелах у контексті його дослідження історії Нової Січі[129]. Зауважимо, що вказана тема була названа серед перспективних історичних проблем дослідження на майбутнє для науковців ІІУ у виступі К. Гуслистого під час нараді істориків при ЦК КП(б)У в квітні 1947 р.[130] І ось в ІІУ з’явився вчений, який міг її розкрити на джерельному матеріалі. Недаремно, О. Апанович на своєму кандидатському захисті, що відбувся в січні 1950 р., назвала В. Голобуцького (який був її першим опонентом) „відомим і єдиним визнаним знавцем соціально-економічних відносин на Запоріжжі”[131]. Свідченням авторитету вченого є і те, що в 1950 р. його, не дивлячись на відсутність на той час монографій, було висунуто на здобуття Сталінської премії[132].

В. Голобуцький також брав участь у заходах однієї з останніх ідеологічних кампаній сталінської доби, пов’язаної з впровадженням у гуманітарні галузі науки сталінського вчення про мову, що прийшло на зміну марризму. Зауваження „вождя народів” з приводу праць корифея яфетидології М. Марра, зокрема стосувалися питань етнонаціогенезу. Тому нові сталінські постулати спричинили в радянській науці, насамперед – історичній, актуалізацію проблематики походження народів. Академічна наука, в тому числі й українська, була вимушена керуватися новими постулатами вождя. Одним із заходів у цьому контексті було проведення наукової конференції (а, точніше – розширеного засідання Вченої ради) в ІІУ на тему „Походження української народності в світлі творів тов. Сталіна «Марксизм і питання мовознавства»”[133]. Гарна обізнаність В. Голобуцького в царині давньоруської історії зробила виступ вченого одним з найбільш кваліфікованих серед доповідей істориків[134].

Починаючи з 1950 р., ІІУ підключається до підготовки наукового забезпечення радянської версії приєднання України до Росії у зв'язку з наближенням у 1954 р. круглої дати[135]. Ця робота включала в себе підготовку науково-дослідних та науково-популярних праць, збірників археографічного характеру тощо, а також різноманітних заходів науково-громадського значення. В інституті була запланована у зв’язку з цим нова дослідницька проблема під назвою „Споконвічна дружба російського та українського народів”, котра спочатку називалася – „Історичні зв'язки російського і українського народів. Приєднання України до Росії та його історичне значення”[136]. В межах вказаної проблематики мала досліджуватися й тема В. Голобуцького – „Соціально-економічні відносини на Запоріжжі (1734 – 1775 рр.)”. Утім, вченому доручили й більш важливе завдання. В 1950 р. при ІІУ була створена міжвідомча комісія з наукової підготовки відзначення 300-річчя приєднання України до Росії. Очолити комісію довелося саме В. Голобуцькому[137].

Один з напрямків роботи назваченої комісії становила координація підготовки археографічного трьохтомного (спочатку планували чотири томи) збірника документів і матеріалів „300-річчя приєднання України до Росії”. Очолити науковий колектив з підготовки названого видання доручили також В. Голобуцькому[138]. Він же мав бути укладачем і редактором ІІІ-го тому[139], але в наступному році в зв’язку з тим, що вчений долучився до підготовки „Історії Києва”, а також з інших причин науковий колектив очолив Ф. Шевченко. Втім, В. Голобуцький – призначається науковим консультантом збірника[140].

Вчений одним з перших серед науковців Інституту історії опублікував у 1953 р. науково-популярну брошуру, приурочену до 300-річниці „возз’єднання”[141]. Це була й перша книга вченого. В цьому ж році була підготовлена до друку монографія, присвячена дипломатичній підготовці Переяславської ради[142], але з низки причин вона вийшла лише в 1962 р. В рік ювілею Переяславської ради у В. Голобуцького опубліковано, напевне, найбільша кількість (серед українських науковців) наукових і науково-популярних праць, присвячених події приєднання України до Росії[143].

З 1949 р. до 1952 р. вчений з низки причин організаційного характеру працює, то в одному відділі ІІУ, то в іншому. Так, у 1951 р. він з посади завідувача відділом історіографії і фондів призначається на посаду спочатку завідувача відділом історії феодалізму, потім відділу археографії, потім старшого наукового співробітника відділу археографії[144]. В останньому випадку посадове пониження було пов’язано з різьким погіршенням стану здоров’я В. Голобуцького[145]. З 1954 р. вчений працює на посаді старшого наукового співробітника відділу історії феодалізму[146], а в 1958 – 1961 рр. – завідувачем цим відділом[147]. У липні 1956 р. на спеціальному засіданні Вченої ради Інституту історії О. Апанович, О. Компан і Н. Сидоренко висунули кандидатуру історика в член-кореспонденти АН УРСР[148]. Однак, на той час у вченого ще не вийшли в світ його основні монографії і, либонь тому його кандидатура не набрала достатньо голосів. Прикро, але одна з монографій – „Дипломатична історія визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр.” – була підготовлена до друку, як зазначалося, ще в 1953 р., а „Чорноморське козацтво” ще станом на 1950 р. (тоді планувалося видати її українською мовою !)[149], а потім вона була включена у видавничий план на 1952 р.[150] Остання монографія вийшла в 1956 р., а наступного року – „Запорізьке козацтво”. Обидві монографії стали визначним внеском в історичну науку і зарекомендували В. Голобуцького як провідного радянського історика-козакознавця[151]. В 1957 р. була підготовлена до друку (а „пройшла” відділ ще в 1956 р.[152]) монографія „Запоріжжя в період Нової Січі (1734 – 1775)”[153] (її початковий варіант був готовий ще на 1952 р.[154]), але й ця книга вийшла через кілька років (з іншою назвою).

Робота В. Голобуцького в Київському фінансово-економічному інституті, а також пріоритетні напрямки досліджень в Інституті історії диктували вибір соціально-економічних тем. Утім, цей напрям від початку наукової діяльності вченого був для нього провідним. В. Голобуцький все більш зосереджується на вказаній проблематиці. В 1957 р. він взяв участь у нараді Інституту економіки АН УРСР, присвяченому питанню вивчення історії української економіки[155]. В тому ж році вчений приступає до виконання планової науково-дослідної роботи Інституту історії – „Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині ХVІІІ ст.”[156] На цю тему він запланував монографію обсягом 19 умовних аркушів. Окрім цього, він запроектував ще одну монографію під назвою „Феодальне господарство Правобережної України в ІІ-й половині ХVІІІ ст.” (обсяг 17 умовних аркушів)[157]. Хоча монографії так і не вийшли, проте підготовлені матеріали реалізувалися в низці статей, в підручнику „Економічна історія Української РСР. Дожовтневий період” та в ряді академічних колективних праць. Зазначимо, що окремі аспекти цих тем були реалізовані в наукових працях учнів В. Голобуцького.

Свідченням творчого підйому В. Голобуцького в роки роботи в Інституті історії, що частково співпали з „відлигою”, є кількість його публікацій. З 1954 р. вчений надрукував біля тридцяти вартісних наукових і науково-популярних праць (з початку діяльності в інституті й до 1954 р. було опубліковано лише три наукових статті та науково-популярна книга), не рахуючи рецензій, енциклопедичних статей, популярних нарисів тощо. Втім, доробок вченого цього періоду не обмежується тільки надрукованими працями. Наприклад, в одному з архівних реєстрів його наукових праць, а саме в списку станом на 1958 р., вказується, що ним підготовлено рукопис під назвою „Запорожці за Дунаєм” обсягом сім авторських аркушів[158]. Судячи з масштабів тексту – це повинна була бути монографія або ж науково-популярна книга. Подальша доля рукопису наразі не відома.

Багаторічні поглибленні зайняття В. Голобуцького проблемами соціально-економічної історії України і Росії, накопичений емпіричний матеріал та здобутий теоретичний досвід уможливили долучення вченого до наукової дискусії з приводу генезису капіталізму в Російській імперії, що її другий етап (перший відбувався в кінці 1940-х – на початку 1950-х рр.[159]) започаткувала на сторінках журналу „Вопросы истории” академік М. Нечкіна. Дискусія тривала з кінця 1950-х – до початку 1960-х рр. У 1959 р. В. Голобуцький опублікував у названому журналі статтю „Про початок «низхідної» стадії феодальної формації”, в котрій фахово полемізував з авторитетними знавцями теми, такими як М. Нечкіна, М. Дружинін, Л. Черепнін, А. Сахаров, В. Яцунський та ін.[160] Український історик обстоював думку про те, що „низхідна” стадія феодальної формації починається на теренах Східної Європи, зокрема в Україні з ХVI – ХVIІ ст.[161] Серед українських істориків на сторінках академічного московського часопису з цих питань виступив лише В. Голобуцький.

Лібералізація радянського режиму після ХХ з’їзду КПРС сприяла відновленню практики наукових відряджень за кордони СРСР, зокрема й у країни Західної Європи. Це дало змогу і В. Голобуцькому побувати за „залізною завісою”, а саме – взяти участь у складі радянської делегації істориків на ХІ міжнародному конгресі істориків, що відбувся в 1960 р. в Стокгольмі (Швеція)[162]. В тому ж році вчений виступив з доповіддю на науковій конференції в АН Німецької Демократичної Республіки (НДР) в Берліні[163]. Ще в 1957 р. історик брав участь у двох наукових заходах польських істориків – в науковій конференції Інституту історії АН Польської Народної Республіки (ПНР) у Варшаві та в роботі VІІІ з’їзду польських істориків у Кракові[164]. В 1957 р. вчений також був задіяний в обговоренні макету „Історії Польщі”, яке відбулося в Інституті слов’янознавства АН СРСР[165].

На початку 1960-х рр. В. Голобуцький перебував у розквіті свого творчого потенціалу. Про це, окрім вже окресленого тут пласту діяльності, свідчить і планування ним трьохтомного (можливо – науково-популярного характеру) видання з історії запорозького козацтва та інших праць[166]. В 1959 – 1960 рр. побачили світ два томи академічного видання „Історії Києва”, до редакції котрого активно долучився В. Голобуцький[167]. На сторінках УІЖ’у ним було опубліковано важливу статтю проблемно-історіографічного характеру[168]. В цей період вчений також приєднується до підготовки статей до першого видання УРЕ і в 1960 р. виходять дві його перші статті в названій енциклопедії[169]. Свої наукові здобутки історик починає популяризувати і для широкого загалу[170], і для школярів[171]. В 1961 р. нарешті вийшла монографія „Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734 – 1775”[172], що стала другим томом, задуманої вченим ще в 1930-х рр. наукової трилогії з історії українського козацтва[173] – головного досягнення історика в галузі козакознавства. Названа монографія також отримала належну оцінку спеціалістів[174]. Наукові заслуги В. Голобуцького були визнані й урядом – у 1961 р. він був нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапору[175]. Проте, якраз в цей час через низку суб’єктивних причин вчений був вимушений залишити Інститут історії АН УРСР й перейти на викладацьку роботу в КІНГ[176]. В останньому інституті вчений працював за сумісництвом ще впродовж 1950-х рр. Отже, в лютому 1961 р. В. Голобуцький обійняв посаду завідувача кафедри історії народного господарства в названому закладі.

Зміна академічного історичного інституту на економічний вуз мала для вченого відповідні наслідки. По-перше, тепер багато часу займала педагогічна, викладацька діяльність. По-друге, згідно зі спеціалізацією КІНГ’у, що проявлялося в науково-педагогічних планах інституту, пріоритетними для В. Голобуцького стають питання економічної історії України. Втім, у 1962 р. вийшла монографія „Дипломатична історія визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр.”, що була готова до друку ще станом на 1953 р. Монографія була високо оцінена фахівцями, зокрема – О. Зиміним[177]. В цьому ж році вийшла науково-популярна книга для дітей про запорозьке козацтво – „Гомін, гомін по діброві. Історичні розповіді про запорізьке козацтво”, а в 1966 – її друге, перероблене і доповнене видання. Впродовж 1960-х – на початку 1970-х рр. продовжують виходити статті вченого в першому виданні УРЕ, а також в інших як республіканських, так і союзних енциклопедіях. Статті в основному присвячені історії українського козацтва.

Робота над лекціями з економічної історії України органічно призвела В. Голобуцького до створення навчального посібника для студентів економічних спеціальностей вузів „Економічна історія Української РСР. Дожовтневий період”[178]. Рішення створити підручник обумовлювали і потреби навчального процесу, оскільки подібних підручників практично не було або вони застаріли. До того ж їх виклад у літературному аспекті бажав кращого. Власне, створення учбових посібників і підручників з курсу економічної історії України було одним з планових науково-методичних завдань кафедри, що її очолював В. Голобуцький[179]. Стилістика навчального підручника вченого є доступною, але не спрощеною, це стало однією з причин того, що підручник не втратив своєї актуальності й понині. Втім, головною причиною збереження ним актуальності є систематизований, побудований на джерелах, аналітичний виклад історії економіки України в зазначений період[180]. У свій час підручник високо був оцінений спеціалістами[181]. Наукова значущість підручника призвела до використання його не тільки для навчального процесу, а і в наукових дослідженнях інших авторів[182].

На період роботи в КІНГ’у припадає завершення складання наукової школи В. Голобуцького. Під його керівництвом аспіранти, докторанти і пошукачі інституту розробляють як актуальні проблеми соціально-економічної історії України, так і деяких країн соціалістичного табору (НДР і ПНР), професійні зв’язки з науковцями котрих підтримував В. Голобуцький. Багато з докторантів 1960-х рр. – це учні В. Голобуцького ще з 1940-х – 1950-х рр. (П. Михайлина, О. Пономарьов, І. Рознер, Л. Рудомьоткіна, І. Шульга та ін.[183]), які в цей період готують відповідні докторські дослідження. Всього ж за період своєї науково-педагогічної діяльності В. Голобуцький (за його власним свідченням станом на 1979 р.) підготував близько сорока кандидатів і докторів наук[184].

Хрущовська „відлига” і часи правління в УРСР першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, відомого своїм „українофільстом”, викликали пожвавлення громадської активності української інтелігенції. Одним з напрямів громадської діяльності українських істориків став краєзнавчий та історико-пам’яткоохоронний рух. До цього руху долучився і В. Голобуцьикий. Вболівання вченого за збереження в пам’яті народу видатних подій вітчизняної історії втілилося в ініціативу, що була викладена в доповідній записці на ім’я заступника Голови ради Міністрів України П. Тронька, про необхідність увічнення сторінок історії українського козацтва. В документі (датовано 24 листопаду 1964 р.), зокрема йшлося про те, що „настав час вжити більш широких заходів для увічнення славних подвигів запорізьких козаків шляхом спорудження ряду монументів, створення панорами, кінофільмів, видання пам’ятників запорізького епосу, художніх альбомів, поштових карток і знаків, наукових і науково-популярних праць”[185]. Вчений пропонував у багатьох містах і місцевостях України, пов’язаних з запорозькими козаками та Січами спорудити на їх честь монументи; відкрити спеціальні відділи в низці краєзнавчих музеїв, присвячені запорозькому козацтву; поставити на о. Томаківка обеліск на честь Січі (В. Голобуцький тоді не вважав, що перша Січ була на о. Хортиця) та подібний обеліск спорудити біля могили Івана Сірка, а самому ватажку козаків поставити пам’ятник; у м. Києві спорудити художню панораму або картинну галерею та перейменувати одну з кращих площ або вулиць на честь Запорозької Січі тощо[186]. Припускаємо, що в зв’язку з 400-літтям заснування Січі, вчений пише на замовлення редакції фахового журналу „Вопросы истории” велику статтю про Запорізьку Січ обсягом понад три друкованих аркуші[187].

Саме в період роботи в КІНГ’у, як можна здогадатися, вчений пише у художній формі спогади зі свого життя. Про це свідчить, зокрема те, що в 1966 р. В. Голобуцький деякі фрагменти з них, що мають відношення до його творчого шляху в історичній науці, опублікував на сторінках журналу „История СССР” в рубриці „Творчий шлях радянських істориків”[188]. В першу половину (ліберальних) шістдесятих років історик міг надіятися на публікацію цих белетризованих мемуарів, але його намірам не судилося здійснитися, оскільки змінилася внутрішньополітична ситуація в СРСР.

У липні 1971 р., коли виповнилося 68 літ, вчений приймає рішення вийти на пенсію[189], оскільки (можна припустити) стан здоров’я (особливо висока близорукість – дев’ять діоптрій) не дозволяв ефективно займатися викладацькою діяльністю. Але вже через рік В. Голобуцький повертається в академічну науку. В грудні 1972 р. його призначають на посаду старшого наукового співробітника-консультанта відділу історії народного господарства Інституту економіки АН УРСР[190]. В цьому інституті вчений, зокрема залучався як автор і редактор у підготовці трьохтомної „Історії народного господарства Української СРСР”[191]. Разом з колективом українських авторів, очолюваних професором В. Чунтуловим, В. Голобуцький підготував підручник з економічної історії СРСР, де був автором трьох розділів. В них розглядався економічний розвиток давньоруської держави і Росії до ХVІІІ ст.[192]

У 1974 р. В. Голобуцький повернувся і в Інститут історії АН УРСР. В зв’язку з підготовкою багатотомної історії „Історії Української РСР” його призначили на посаду старшого наукового співробітника-консультанта відділу історії дружби народів СРСР, а в січні 1975 рр. перевели у відділ історії феодалізму на ту ж посаду[193]. Необхідно зазначити, що ще 1973 р. в УІЖ’і публікується програмна стаття В. Голобуцького з проблем історії феодалізму в Україні, що засвідчує його авторитет в академічній історичній науці[194]. Впродовж 1970-х рр. виходять й інші наукові статті та рецензії історика, а також продовжують виходити статті В. Голобуцького в різних енциклопедичних виданнях, в основному, як і раніше, присвячені історії козацтва і Національно-визвольній війни українського народу середини ХVІІ ст.

В 1979 р. було опубліковано другу книгу І-го тому „Історії Української РСР” за співавторством та редакцією історика. Тут В. Голобуцькому належала передмова і висновки до книги, а також один параграф у другому розділі („Виникнення козацтва. Утворення Запорізької Січі”) та чотири – в п’ятому („Реєстрове козацтво і соціальні суперечності в його середовищі”, „Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст.”, „Боротьба Українського народу проти панської Польщі та турецьких і татарських загарбників на початку XVII ст.”, „Селянсько-козацькі повстання в 20-30-х рр. XVII ст.”). В цьому ж році вчений був нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради УРСР[195]. Взагалі за роботу над „Історією Української РСР” у 1980 р. вчений разом з іншими членами авторського колективу став лауреатом Державної премії УРСР в галузі науки і техніки[196].

В зв’язку з підготовкою російськомовного варіанту названого багатотомника у січні – лютому 1980 р. В.. Голобуцького тимчасово взяли на роботу до Інституту історії[197]. Через два роки побачив світ ІІ-й том, де автором аналогічних україномовному варіанту розділів був В. Голобуцький. У наступному році вийшов і І-й том „Історії народного господарства Української РСР” за співавторством і редакцією вченого. Тут йому належав розділ І. – „Господарська історія українських земель за доби первісно-общинного ладу і зародження класового суспільства”, а також два параграфи V-го розділу, де йшлося про економічний розвиток України у XVIII ст., тобто (в останньому випадку) про період джерельно найбільш розроблений В. Голобуцьким. Поважний вік вченого змусив його відійти від офіційних академічних обов’язків в Інституті економіки та зосередитися з 1984 р.[198] на творчій роботі в домашніх умовах. Утім, у цьому році вийшов ІІ-й том „Історії народного господарства Української РСР”, а в 1985 і 1987 рр. вийшли відповідно перша та друга книги ІІІ-го тому названого видання. Продовжували виходити також статі вченого. Так, у 1985 р. в УІЖ’і публікується цікава стаття В. Голобуцького, присвячена спростуванню історіографічного міфу про ніби-то участь українських реєстрових козаків (ще й на чолі з Б. Хмельницьким чи І. Сірком) на боці французької армії в облозі та штурмі фортеці Дюнкерк у Фландрії під час Тридцятирічної війни[199].

На 1988 р. була підготовлена до друку книга спогадів „З минувшини. Оповідання мого сучасника”, що, як зазначалося, була написана в 1960-х рр. Десь в ці роки готувався до видання і художній твір „Золота грамота” на тему гайдамацького руху. До останнього майже сліпий історик (зір –9 діоптрій; під його диктовку друкувала донька Ніна) готував нове видання монографії „Запорозьке козацтво” та третє видання популярної книги для школярів „Гомін, гомін по діброві”. В новій версії „Запорозького козацтва” вчений значно переробив і доопрацював історіографічний вступ, додавши до нього огляд праць дослідників козачини, імена котрих у тоталітарну добу не дозволялося навіть згадувати (скажімо, діаспорних істориків), а також включивши до розгляду дослідження радянських авторів, що вийшли за період з кінця 1950-х  до початку 1990-х рр.[200] У вступі більш детально, а головне – об’єктивно аналізуються козацькі літописи і праці українських і російських істориків ХVІІІ – початку ХХ ст. Також перероблені (розширені або, навпаки, скорочені) всі розділи монографії, хоча їх кількість залишилася такою самою, як і у виданні 1957 р.[201] Врешті, нова версія була перекладена (або написана) українською мовою. На жаль, автор не дочекався виходу другого видання своєї знаменитої книги. 21 січня 1993 р. на 90 році життя Володимир Олексійович Голобуцький відійшов у вічність[202]. Він був похований на одному з київських кладовищ – „Берковці”.

Закінчуючи нарис, приєднуємося до слів чернівецьких істориків П. Михайлини та А. Федорука, які, акцентуючи увагу на внеску В. Голобуцького до козакознавства, зазначають наступне: „Своїм науковим подвижництвом і фундаментальними працями він як дослідник історії українського козацтва заслужив, щоб його ім’я було закарбовано золотими літерами на скрижалях вітчизняної історіографії. А його наукове кредо «легенда має поступитися місцем історичній правді» повинно гідно наслідуватися прийдешнім поколінням українських істориків”[203].

***

Перелік умовних скорочень:

АН – Академія наук;

А РАН – Архив Российской Академии наук;

А РАН – Архів Російської Академії наук;

БСЭ – Большая советская энциклопедия;

ВИ – Вопросы истории;

вид-во – видавництво;

гол. – головний, головна;

губ. – губернія;

д і. н. – доктор історичних наук;

ЕІУ – Енциклопедія історії України;

ИЗ – Исторические записки;

изд-во – издательство;

ІІУ – Інститут історії України;

ін-т – інститут

К. – картон;

КІНГ – Київський інститут народного господарства;

КДУ – Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка;

к. і. н. – кандидат історичних наук;

ЛДПІ – Ленінградський державний педагогічний інститут ім. О. І. Герцена;

НАНУ – Національна академія наук України;

НА ІІУ– Науковий архів Інституту історії України;

НИОР РГБ – Научно-исследовательский отдел Рукописи Российской государственной библиотеки;

НДВР РДБ – Науково-дослідний відділ Рукопису Російської державної бібліотеки;

обл. – область;

пов. – повіт;

проф. – професор;

РАН – Российская Академия наук;

РАН – Російська Академія наук;

ред. – редактор, редакція;

редкол. – редколегія;

РЕІУ – Радянська енциклопедія історії України;

рец. – рецензія;

СЭ – Советская энциклопедия;

с. н. с. – старший науковий співробітник;

УІЖ – Український історичний журнал;

УРЕС – Український радянський енциклопедичний словник;

УСЭ – Украинская советская энциклопедия;

УСЭС – Украинский советский энциклопедический словарь;

УРЕ – Українська радянська енциклопедія;

ЦГА СПб – Центральный государственный архив г. Санкт-Петербурга;

ЦДА СПб – Центральний державний архів м. Санкт-Петербургу.