использование материалов разрешено только со ссылкой на ресурс cossackdom.com

Взаємини В. Голобуцького і М. Рубінштейна в контексті наукових зацікавлень вчених (погляд з ракурсу епістолярних джерел)

(опубликовано: Юсов С. Взаємини В. Голобуцького і М. Рубінштейна в контексті наукових зацікавлень вчених (погляд з ракурсу епістолярних джерел) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. ст. Вип. 8. – К.: Інститут історії України НАН України, 2005. – С. 247-257).

Вивчення неформальних наукових та особистих взаємин істориків між собою відкриває певні перспективи для повноцінного висвітлення різних нюансів і перепитій істоіріографічного процесу, а також і відповідних аспектів інтелектуальної історії – як історії не лише ідей, але історії і їх продуцентів. Безперечно, актуальними є питання, що стосуються взаємин між українськими та російськими вченими, насамперед, коли вони є репрезентантами національних історичних шкіл. Втім, в умовах тоталітарного режиму, особливо після “кагановського погрому” Інституту історії України АН УРСР в 1947 р., вести мову про окремішну українську історичну школу слід з великими застереженнями. В цілому, як в РФРСР, так УРСР історичний процес відбувався в межах єдиної радянської, так званої марксистсько-ленінської моделі історичного розвитку. Звичайно, в обидвох названих республіках окремі справжні науковці виходили за межі означеної моделі в своїх конкретних дослідженнях і були гідними продовжувачами науково-дослідної традиції національних історичних шкіл. Вони збагачували національну науку (що продовжувала, в певній мірі, свій розвиток, не зважаючи на різні обмеження, пов'язані з особливостями радянського варіанту тоталітаризму), якщо не оригінальними концепціями (творче вироблення яких, в принципі, було можливим, і в площині методології історичного матеріалізму), то новим систематизованим фактичним матеріалом.

Серед таких справжніх науковців – лічених, поодиноких представників радянської, але, все ж таки, української історичної науки – був і В. Голобуцький. Його видатний внесок у козакознавство є не тільки надбанням української історіографії, але і надбанням національної інтелектуальної культури взагалі. В. Голобуцький, як і більшість радянських вчених, у своїх дослідженнях перевагу віддавав вивченню соціально-економічної тематики. Так, наприклад, його перша вагома праця з козакознавства присвячена історії Чорноморського козацтва, що її він готував впродовж багатьох років, і яка була захищена як докторська дисертація в 1949 р. в Ленінградському джержуніверситеті ("Чорноморське козацтво. Нарис соціальної історії")[1], подається через призму соціально-економічної історії. Монографія, в основі якої лежало дисертаційне дослідження, вийшла в 1956 р.[2] і в цілому його відображає. На розгляді соціально-економічних питань грунтувалися й інші праці вченого з історії українського козацтва. Врешті ним були написані твори з економічної історії України, зокрема, синтезована праця (підручник для вузів) під назвою "Економічна історія Української РСР. Дожовтневий період"[3]. Зацікавленість В. Голобуцького соціально-економічними проблемами історії України пояснюється ще і тим, що він закінчив саме історико-економічне відділення педагогічного факультету Північнокавказьського університету"[4]. Звичайно, зазначена тематика не вичерпує всіх складових історичного процесу, але є його неабияким важливим елементом.

Соціально-економічна проблематика була провідною і для наукових зацікавлень представника союзного столичного центру М. Рубінштейна – теж справжнього фахівця, але якого важко ідентифікувати як виразного репрезентанта якоїсь конкретної національної історіографії, бо ж він займався проблемами як української, так і російської історії. Якщо українська тематика переважала в його одеський період наукової діяльності (1920-ті – початок 1930-х рр.), то в московський (1931–1963 рр.). – тематика в галузі історії Росії[5]. Втім, сам історик у своєму мемуарному есе свідчить , що вже в період життя в Україні, він мав більше тяжіння до дослідження проблем власне російської історії та історіографії[6]. М. Рубінштейн більш відомий як історіограф, зокрема, як автор "Русской историографии"[7], що, в цілому, не втратила своєї наукової актуальності і нині[8]. В меншій мірі він знаний як дослідник складних проблем генезису феодалізму і капіталізму на теренах Східної Європи. Внесок же вченого у формування радянської концепції історії України залишається не висвітленим[9]. Принагідно зауважемо, що охаратеризувати цей внесок можуть допомогти матеріали із особистого фонду вченого, що зберігаються в Науково-дослідному відділі рукописів Державної Російської бібліотеки[10]. Проте, характеристика доробку М. Рубінштейна в галузі історії України не входить в завдання даної студії. Тут, спробуємо проілюструвати кількома прикладами характер наукових контактів В. Голобуцького з авторитетним московським колегою на тлі загальної історіографічної ситуації 50-х років з ретроспективними екскурсами в минулі періоди.

Важливим джерелом, від якого відштовхуємося в цій розвідці є невеликий за обсягом епістолярій, що відклався в особистому фонді М. Рубінштейна[11]. Це – листи від В. Голубуцького до М. Рубінштейна датовані 1953–1957 рр. В першому листі (датується: 2.10.1953 р.) мова йде про рецензію на рукопис книги – монографії В. Голобуцького "Дипломатическая подготовка Переяславской Рады 1654 г.". Український історик дякує М. Рубінштейну за те, що той взявся написати рецензію на цю книгу. В листі згадується, що про рецензування книги М. Рубінштейна просили кілька московських науковців, зокрема, найбільш переконливо - директор Інституту історії АН СРСР А. Сідоров[12]. Із контексту листа зрозуміло, що В. Голобуцький не був особисто знайомим з М. Рубінштейном, але знає його по працям і поважає як фахівця. Стиль цього та й наступних листів свідчить про велику внутрішню культуру В. Голобуцького, його тактовність, витончену інтелігентність. Для прикладу наведемо (мовою оригіналу) заключну частину першого листа:

“Я счастлив тем, что вы согласились прочесть мою работу, т[ак]. к[ак]. зная Ваши труды, пользовался йми и отношусь к ним с глубоким уважением.

Позвольте поблагодарить Вас за внимание ко мне, как к автору, и пожелать доброго здоровья.

С искренним уважением к Вам.

Владимир Алексеевич Голобуцкий”[13].

Зауважимо, що на початку листа В. Голобуцький, вже називав себе повністю. Це нагадування імені і по-батькові в кінці листа в делікатній формі допомагає адресату краще запам'ятати ім'я адресанта. В наступних листах до М. Рубінштейна В. Голобуцький вже не повертається до розшифровування власних ініціалів.

Цікавим і важливим моментом є те, що цей і наступний листи В. Голобуцького створюють елемент історіографічної інтриги. Справа в тому, що хоча бібліографія наукових праць В. Голобуцького ще і досі не укладена, кожний знавець його творчості може відзначити, що серед монографій В. Голобуцького вказаної вище немає[14]. Контекст обох листів однозначно свідчить про те, що М. Рубінштейн писав (і написав) рецензію на завершену монографію В. Голобуцького під вказаною назвою (інваріант «Дипломатическая предистория Переяславской Рады 1654 г.»[15]). Відомо, що в 1954 р. у В. Голобуцького вийшло чотири статті, а в 1955 р. ще одна стаття, присвячені саме дипломатичній підготовці Переяславської Ради, починаючи від передодня Національно-визвольної війни[16]. Одну з них, що вийшла в 47-у томові академічних «Исторических записок», М. Ковальський, і Ю. Назаренко вважають за «скорочений підсумковий варіант» досліджень В. Голобуцького з вказаної тематики[17]. Вона має заголовок: «К вопросу о дипломатической борьбе Богдана Хмельницкого за воссоединение Украины с Россией». До того ж, в 1954 р. у В. Голобуцького вийшло іще чотири брошури і монографії (одна в співавторстві) та одна стаття, присвячені висвітленню широкого кола питань (в тому числі, й проблемам дипломатичної історії), що стосуються Національно-визвольної війни українського народу та приєднання України до Росії[18], але жодна з цих праць не може бути рецензованою монографію. Те ж саме відноситься і до зазначених вище статтей. Якщо виходити із зауваження М. Ковальського і Ю. Назаренка про "скорочений підсумковий варіант", то, логічно припустити, що був і повний варіант, тобто – монографія. Ця думка має ще одне підтвердження: в одній із статтей, що готувалася В. Голобуцьким в 1953 р., а вийшла в 1954 р., зазначається, що ця стаття "являє собою уривок зрукопису монографії про дипломатію визвольної війни 1648–1654 рр., яка написана автором з приводу 300-річчя возз'єднання України з Росією"[19]. Виходячи з того, що В. Голобуцький на той час і в наступні роки був переобтяжений різними роботами, про що свідчить, хоча би, список його публікацій за 1954 та наступні роки, названа монографія не була підготовлена до друку за браком часу або з інших причин. В більш розширеному вигляді вона вийшла лише в 1962 році під назвою "Дипломатическая история освободительной войньї украинского народа 1648–1654гг."[20]. Названі історіографи із Дніпропетровська вказують, що основою останньої монографії слугували всі твори В. Голобуцького, які вийшли в 1954 р., і були присвячені подіям середини XVII ст., а також і відповідний розділ монографії «Запорожское казачество» (1957 р.)[21]. А з переписки же з М. Рубінштейном з'ясовуємо, що попередній варіант книги був фактично готовий станом, принаймні, на вересень 1953 р. До другого листа В. Голобуцького, пов'язаного з цим сюжетом, повернемося дещо нижче.

         Звичайно, що В. Голобуцький, як і інші науковці – представники академічної історичної науки СРСР – був планово зобов'язаний напередодні 300-річчя Переяславської ради, виконувати наукові завдання, пов'язанні з висвітленням подій української історії доби Національно-визвольної війни. Проте, нагадаємо, що ця тематика, а конкретно – саме дипломатична історія Хмельниччини – була від самого початку його наукового зростання предметом наукових зацікавлень вченого. В. Голобуцький займався цією проблематикою іще навчаючись в середині 30-х років в аспірантурі Ленінградського педінституту, де під керівництвом академіка Б. Трекова захистив кандидатську дисертацію «Дипломатичні зносини Московського уряду з Богданом Хмельницьким до Земського собору 19 лютого 1651 р.»[22]. Частина дисертації вийшла в 1941 р. у вигляді статті, яка була опублікована в «Ученых записках» Ленінградського педінституту[23].

         Робота з підготовки наукового забезпечення підґрунтя нової радянської версії історії україно-російських взаємин у зв'язку з офіційним відзначенням

300-річчя "возз'єднання" України з Росією, що включала в себе підготовку науково-дослідних та науково-популярних праць, збірників археографічного характеру тощо, а також.і інших різноманітних заходів науково-громадського значення, розпочалася в академічних історичних установах СРСР з 1950 р.[24] Наступного року вийшла книжка Ф. Шевченка "Історичне значення віковічної дружби українського та російського народів"[25], що, ніби, відкрила собою розпочате в Інституті історії України дослідження окремо виділеної дослідницької проблеми "Віковічна дружба українського та російського народів", розрахованої на декілька років і, в якій, ключеве місце займало висвітлення тематики Визвольної війни українського народу 1648–1654 рр. та приєднання (з 1952 р. вже фігурує термін "возз'єднання"[26]) України з Росією[27].

         Передусім, виконання завдання з підготовки наукових досліджень, присвячених 300-річчю Переяславської ради, в плановому порядку було покладено на провідні науково-дослідні заклади Москви і Київа – Інститути історії, відповідно, – АН СРСР та АН УРСР. В цілому, основна робота науково-дослідного характеру проводилася київським інститутом, а московський, здебільшого, брав на себе функції "шефської" допомоги. Зокрема, московський інститут рецензував (або був посередником в переданні рецензій іншим закладам) праці українських істориків, допомогав у підготовці важливого археографічного проекту – 3-х томного видання матеріалів і документів, присвячених зазначеній події, що вийшов у 1954 р. в Москві. Науковим керівником проекту був Ф. Шевченко, а науковим консультантом В. Голобуцький[28]. Проводилися різні спільні засідання двох інститутів, як з питань цього проекту, так і інших[29]. Так, наприклад, в Київі в лютому 1952 р, відбулося спільне засідання Інституту історії України та Археографічної комісії АН СРСР з приводу обговорення проспекту вказаного трьохтомника[30]. У червні того ж року в Київі проводилося спільне засідання московських істориків з українськими колегами, присвячене обговоренню проспекту "Всемирной истории". На ньому був присутній і М. Рубінштейн[31]. А в 1953 р. в Москві на спільному засіданні представників Інституту історії України та Інституту історії АН СРСР обговорювалася велика вступна стаття до згаданого вище архіографічного трьохтомника[32]. Стаття, до речі, була надіслана на цензурування до П. М. Поспєлова, одного із секретарів ЦК КПРС, що займався ідеологічними питаннями[33]. В статті, що була вміщена в 1-му томові збірника, серед виконавців проекту В. Голобуцький, однак, не згадується[34]. Був підготовлений і виданий в Москві в 1954 р. інший спільний проект українських і російських істориків - збірник статей під загальною назвою "Воссоединение Украиньї с Россией. 1654–1954»[35]. На цей збірник у фаховому журналі «Вопросах истории» була вміщена рецензія М. Рубінштейна[36].

         Отже, виходячи з контексту викладеного вище, можемо припустити, що у зв'язку з різними спільними заходами двох інститутів, пов'язаних з підготовкою відзначення 300-річчя Переяславської ради, директор Інституту історії АН СРСР А. Сідоров і звернувся до М. Рубінштейна (який працював тоді в Московському бібліотечному інституті[37]) з проханням прорецензувати працю В. Голобуцького. В свою чергу А. Сідорова, напевно, просив не сам В. Голобуцький, а тогочасний директор Інституту історії АН УРСР[38] О. Касименко. Враховуючи те, що рецензія (або відгук) авторитетного в офіційних колах історика-марксиста була ним написана, але не опублікована, припускаємо, що вона була виконана або для потреб ідеологічної цензури або з причини загальноприйнятих вимог стосовно внутрішніх рецензій на нові монографії, і що не передбачає подальшої публікації. З приводу того, що рецензія могла бути виконана для ознайомлення цензорів, нагадаємо: вступна стаття до зазначеного трьохтомника документів і матеріалів теж направлялася на ідеологічну цензуру.

         В рецензії М. Рубінштейн високо оцінює працю В. Голобуцького, але висловлює деякі не принципові, навіть не зауваження, а скоріше тільки побажання[39]. Рецензія була відіслана до В. Голобуцького, що і стало безпосередньою причиною до написання українським медієвістом другого листа до М. Рубінштейна. Цей лист не датовано, але, найбільш ймовірно, його написано і відіслано десь на початку 1954 р. В ньому В. Голобуцький висловлює М. Рубшштейну щиру подяку за рецензію, за те, що той віднісься з розумінням до прохання В. Голобуцького про написання рецензії та дав у ній позитивну оцінку монографії. Український історик погоджується врахувати ті побажання щодо покращення монографії, які були висловлені М. Рубінштейном. На прикінці В. Голобуцький висловлює надію на подальше співробітництво з московським колегою[40].

         І, дійсно, співробітництво між вченими продовжувалося й надалі, і, напевно, не тільки заочно, бо В. Голобуцький кожен рік їздив до Москви у відрядження для роботи в столичних архівах[41], а також у інших справах. Наприклад, він виступав у 1957 р, на засіданні Вченої ради Інституту слов'янознавства АН СРСР, скликаному для обговорення макету "Історії Польщи"[42]. Наукові контакти вчених в наступні роки були пов'язані з дослідженнями обидвох в галузі соціально-економічної історії України та Росії, які були найбільш характерними для їх наукової творчості. Але необхідно вказати, – щоби вже завершити перший сюжет нашої розвідки і пояснити причину того, чому до М. Рубінштейна звернулися з приводу рецензії на книгу з тематики Національно-визвольної війни українського народу, – що М. Рубінштейн таки займався студіюванням проблем цієї доби української історії. Ще від початку своєї наукової діяльності вчений зацікавився і почав вивчати проблеми, що стосувалися історії україно-російських взаємин XVII – XVIII ст.[43]. В період його роботи асистентом на кафедрі історії України при Одеському ІНО (кінець 20-х рр.), М. Рубінштейн по завданню наукового керівника кафедри професора М. Слабченка готував розвідку про Б. Хмельницького[44]. В 1934 р., як згадує колега М. Рубінштейна по Московському держуніверситету і його біограф С. Дмітрієв, коли перший з них вже працював у Москві, то він вів заняття з аспірантами кафедри історії народів СРСР названого університету з проблем історії України часів Хмельниччини[45]. В московський вузах зазначена тематика знаходила своє місце в лекційних курсах М. Рубінштейна з історії народів СРСР або в спецкурсах з історії України[46]. Окрім того, він торкався цієї тематики, як не в опублікованих[47], так і в опублікованих працях 30-х років[48]. М. Рубінштейн був автором відповідних підрозділів з історії України і Білорусії XVII ст. в опублікованому в 1939 р. першому радянському підручнику для історичних факультетів вузів[49], а також розділу у другому виданні цього підручника, що вийшло в 1947 р.[50]. В тому ж, 1947 р. вийшов у світ додатковий том "СРСР" першого видання Великої Радянської Енциклопедії (ВРЕ). В його історичній частині був поміщений великий нарис М. Рубінштейна, який охоплював історію СРСР з найдавніших часів до XVIII ст. включно[51]. У відповідному підрозділі нарису автором висвітлювалася історія України і Білорусії зазначеного періоду. І, нарешті, вже в середині і в другій половині 50-х рр. М. Рубінштейн знову повертається до проблем історії України, – як XVII ст., так і інших періодів. Зокрема, він пише рецензії на праці українських істориків та історіографічні замітки з оглядом сучасної української історіографії, виступає з доповіддю на науковій сесії з нагоди 300-річчя Переяславської ради тощо[52].

         Але не ці праці М. Рубінштейна призводять до продовження його наукових контактів з В. Голобуцьким. В ряді опублікованих[53] і не опублікованих[54] праць 50-х рр., досліджуючи питання соціально-економічного розвитку Російської імперії в XVIII ст., М. Рубінштейн зачіпає проблеми генезису капіталізму на етнічних теренах України, в тому числі і на Кубані. На цьому грунті його наукові зацікавлення стають дотичними до наукової тематики В. Голобуцького, якою той займається в цей період. Про те, чим в кінці 50-х рр. займався В. Голобуцький, дізнаємося, як і з опублікованих праць дослідника, так і з матеріалів Наукового архіву Інституту історії України НАН України (НА ІIУ). По-перше, ще в статті, що вийшла в 1954 р. в "Ученых записках" Казанського держуніверситету, В. Голобуцький торкається деяких питань генезису капіталізму на теренах Кубані[55]. По-друге, питань зародження капіталістичних відносин на Запоріжжі, а також на землях Чорноморського козацтва, в тому числі і на Кубані, торкається В. Голобуцький і у своїх фундаментальних монографіях з козакознавства – "Черноморское казачество" і "Запорожское казачество", – які вийшли в Київі, відповідно, – у 1956 і 1957 рр.[56] та деяких статтях цього часу[57]. Зокрема, у звіті відділу історії феодалізму за 1956 р. вказується, що обговорення на відділі монографії "Запорожское казачество" показало: вона є "ґрунтовним дослідженням зародження і розвитку капіталістичних відносин на Запоріжжі"[58]. Як показують матеріали НА ІІУ, ще з 1955 р., виконуючи планове завдання, В. Голобуцький розпочав роботу з дослідження проблем соціально-економічних відносин на Запоріжжі в 1734–1775 рр., тобто, в період Нової Січі[59]. Монографія на цю тему вийшла лише в 1961 р. під назвою "Запоріжська Січ в останні часи свого існування"[60]. Цікаво, що від початку роботи над нею праця називалася саме "Соціально-економічні відносини на Запоріжжі (1734–1775 рр.)[61], а, від 1957 р. – "Запоріжжя в період Нової Сечі (1734–1775 рр.)[62]. Станом на жовтень 1957 р. книга вже була віддана до друку"[63], але, як і у випадку з монографією "Дипломатическая история Освободительной войны украинского народа 1648–1654 гг.», її опублікування з не відомих причин затягнулося на кілька років. В анотації від 30 жовтня 1957 р., що написана самим В. Голобуцьким, підкреслюється: дана праця «присвячена соціально-економічній і політичній історії Запоріжжя»[64]. З 1957 р. вчений приступив до виконання нової планової теми – «Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVIII ст.»[65], тобто, він розширював власну попередню роботу хронологічно і територіально. А у «Перспективному плані науково-дослідної роботи відділу історії феодалізму на 1958–1965 рр.» В. Голобуцьким вже заплановано написання двох монографій: «Соціально-скономічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVIII ст.» (обсягом в 19 ум. арк.) та «Феодальне господарство Правобережної України  в ІІ-й половині XVIII ст. (обсягом в 17 ум. арк.)[66]. Першу з них В. Голобуцький планував закінчити в 1960 р.[67], але щось не склалося. Так само сталося і з другою монографією, а також із запланованою статтею в 1 др. арк. «Соціальні погляди українського діяча XVIII ст Г. С. Вінського»[68]. Про причини цього можна тільки здогадуватися. З питань генезису капіталізму взагалі, і в Україні зокрема, у В. Голобуцького в 1958–1959 рр. вийшло ще три наукові статті та рецензія на монографію російського дослідника О. Фадєєва, що була присвячена економічному розвитку степового Передкавказзя (тобто – і Кубані) в дореформенну добу[69].

         М. Рубінштейн став ініціатором дискусії з проблем генезису капіталізму в  Російській  імперії,  що  проходила в кінці 40-х – на початку 50-х рр. на сторінках фахових часописів[70]. Він був серед тих вчених, які поновили її в 50-х – на початку 60-х рр.[71]. До речі, одна із статтей М. Рубінштейна останнього періоду, присвячена селянському рухові у другій половині XVIII ст. і пов'язана з проблемами генезису капіталізму[72], перегукується із тогочасною статтею В. Голобуцького, що присвячена гайдамацькому рухові на Запоріжжі та його зв'язкам з селянським повстанням Є. Пугачова[73].

         Протягом багатьох років М. Рубінштейн готував фундаментальне дослідження із загальної соціально-економічної історії Російської імперії в XVIII ст., яке планувалося створити в двох томах[74]. Частину цього дослідження вчений видав окремою книгою під назвою «Сельское хозяйство России во второй половине XVIII в.», що вийшла в Москві в 1957 р.[75]. Саме про цю книгу згадує В. Голобуцький у своєму третьому листі, що відклався у особистому фонді М. Рубінштейна. Із контексту листа цілком зрозуміло: контакти вчених, розпочаті в 1953 р._; повинні були тривати і далі. І цей лист, навряд чи, був саме третім чи останнім. Лист коротенький і тому наведемо його повністю мовою оригіналу:

         «Глубокоуважаемый Николай Леонидович !

         Очень тронут Вашим вниманием. Получил Вашу интересную книгу и тотчас же приступил к изучению этого фундаментального исследования. Ваша работа меня особенно интересует, т.[ак] к.[ак] я в последнее время занимаюсь проблемами социально-зкономического развития Левобережной Украиньї во II половине XVIII в. Убежден, что Ваш труд будет встречен с глубоким уважением и с сочувствием всеми специалистами. Прошу принять мою глубокую благодарность за ценный дар и искреннее пожелания здоровья и дальнейших творческих успехов.

         С искренним уважением В. Голобуцкий.

         9. ХІІ.57"[76].

         Про те, що монографія М. Рубінштейна виявилася корисною для наукових досліджень В. Голобуцького свідчить той факт, що український історик посилається на неї в деяких своїх наукових доповіддях і працях. Наприклад, вчений в травні 1960 р. в стінах Академії наук НДР у Берліні виступив з доповіддю 'Твори П. Паласа як джерело для вивчення соціально-економічної історії Росії в другій половині XVIIII ст.", де спирається на окремі положення із вказаного дослідження М. Рубінштейна[77]. Доповідь вийшла в 1962 р. у східнонімецькому академічному ювілейному збірнику "Ломоносов-Палас-Шльоцер"[78].

         Отже, наукові контакти В. Голобуцького з М. Рубінштейном були пов'язані, як можемо винести судження на основі проаналізованих листів В. Голобуцького, з двома напрямками їх наукових зацікавлень: проблемами Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. і приєднання Лівобережної України до Росії та генезису капіталізму на теренах європейської частини Російської імперії. Більш докладно висвітліти їх взаємини (хоча би, базуючись на листах М. Рубінштейна у відповідь), на жаль, поки що, неможливо. Передусім, це пов'язано з тим, що творча спадщина В. Голобуцького до цього часу належним чином не зформована як особовий архівний фонд.

         Перспективним напрямком для подальших досліджень вбачаємо порівняння праць В. Голобуцького та М. Рубінштейна в галузі соціально-економічної історії, враховуючи, що обидвоє висували оригінальні положення і творчо їх розробляли на основі ґрунтовного опрацювання архівного матеріалу.